Ми дуже любимо Ґрєту. До критики політеколоґії пізнього капіталізму

Віктор Петруша

Ми дуже любили Гленду й наділили її останньою беззмінною досконалістю. Піднісши її на недосяжну висоту, ми вбережемо її від падіння, і шанувальники зможуть і далі обожнювати її, бо живі не сходять з хреста.
Хуліо Кортасар. Ми дуже любимо Гленду

Ніхто в світі, ніхто в історії не здобув свободи, апелюючи до моральних почуттів гнобителів.
Ассата Шакур. Ассата: Автобіоґрафія

Еколоґічні проблєми давно привертають увагу громадськости, тільки якщо ще десять років тому представлена вона була окремими активістами та ґрупами, сьогодні про еколоґію — підтоплення Венеції, пожежі в лісах Австралії і Сибіру, острови зі сміття в Тихому океані, загальне підвищення температури на Землі та зміна клімату — говорять всі. Речницею тих, хто вимагає негайні заходи для зупинення процесів, що вони ризикують стати незворотними, стала шведська школярка Ґрєта Тунберґ. 2018 року вона почала пікетувати національний парлямент і скоро вийшла на міжнародну арену — тепер виступає перед можновладцями з ріжних країн. Виступає і вимагає негайних дій. Загалом станом на вересень 2019 року в еколоґічних протестах взяли участь чотири мільйони людей, у 150 країнах сумарно було проведено 2500 подій ріжного маштабу[1]. Одначе заходи, що їх пропонують послідовники Ґрєти — або инші «звичайні люди», що вони раптом зацікавилися темою еколоґії, — і що вони мають зарадити у питанні зміни клімату, і форма протесту є абсурдними, ба навіть ґротескними.

Абстрактна людина — винуватець еколоґічних траґедій…

Коли нам говорять, що людина, або антропогенні чинники, є головним винуватцем еколоґічної катастрофи одразу виникають сумніви щодо такої сміливої, можна навіть сказати, зухвалої абстракції. Так, неможливо заперечувати важливість людського фактору для зміни клімату, забруднення атмосфери та довкілля. Проте яка саме людина мається на увазі? Звичайний найманий робітник чи виконавчий директор корпорації, де цей найманий робітник працює? Споживач портативної техніки з ґлобальної Півночі чи виробник цієї техніки з ґлобального Півдня? Бідний, що задовольняє свої базові потреби, чи багатий, що він на додачу до базових задовольняє свої неприродні потреби — потреби нагромадження матеріяльного багатства та капіталу?

На жаль, жадної конкретики від палких захисників природи та борців за збереження теперішнього клімату ми не почуємо — лише згадки про всіх людей загалом. Дарма, що усі люди ріжні в тому сенсі, що займають ріжні місця у «харчовому ланцюгу» капіталізму. Виходить така собі колєктивна провина і колєктивна відповідальність.

…і має за це платити реальними поступками

Відтак, людина, що їй вже накинули почуття провини, шукає шляхів спокутувати свій «смертний гріх» — жагу до споживання. Тут на арену і виходять наші рятівники клімату з рецептами, як стабілізувати кліматичний статус-кво, причому в плянетарному маштабі.

Один з рецептів — часткова або повна відмова від м’яса. На американському сайті «Вокс»[2] було викладено статтю, супроводжувану відео, де вчені з Каліфорнійського університету в Дейвісі доводять, що істнує пряма залежність між викидами в атмосферу вуглекислого газу та ріжновиду їжі, яку споживає людина. У відео наводять такі дані: коли людина з’їдає порцію яловичого стейку, це дорівнює 330 г викидів вуглекислого газу, що своєю чергою еквівалентних викидам автомобіля, що він проїхав 4,7 км. В рахубу взяли і забруднення плянети від транспортування їжі, обробки пасовищ і переробки в природі продуктів обміну речовин худоби. Це, звісно, більше, якщо порівнювати з курятиною (52 г викидів), рибою (40 г), не кажучи вже про овочі (14 г). Отож, на думку дослідників Дейвида Голтона і Майї Альмарас, людина, коли вона засмучена тим, що полишила по собі довгий вуглецевий слід (цікава термінолоґія в дусі тієї самої колєктивної провини), завжди має вибір — вона може допомогти змінити світ на краще через часткову або повну відмову від м’яса.

Хтось міг би подумати, що американський сайт пропаґує відмову від м’яса лише для американців. Ні. Голтон зазначає, що запровадження середземноморської дієти (горіхи, бобові, курятина раз на тиждень, червоне м’ясо раз на місяць) по всьому світі допомогло би до 2050 року зменшити ґлобальне потепління на 15%. Не відстають од заокеанських тенденцій і «проґресивні» інтелєктуали України — моду на еколоґічну дієту вже реклямують «мережеві селяни»[3].

Вищезгадана — доволі смілива — проґноза багатьом видається цілком реалістичною, і боротьба за контрольоване вживання їжі тваринного походження набула неабияку популярність: чутно про ініціятиви «понеділків без м’яса» і «веганський січень», за веґетаріянство аґітує сьогодні й колишній губернатор штату Каліфорнія — «залізний» Арні.

Здавалося б, справді прибічники відмови від м’яса мають рацію. Проте чи не іґнорують у цьому питанні статистику споживання м’яса (і не тільки) ув инших країнах? Того ж року, коли з’явився матеріял «Вокс», у ґазеті «Лос Енджелес Таймс»[4] вийшла стаття, присвячена світовому дню голоду. Стаття містить цікаву статистику з доповіді ООН, зосібна наступне:

— Кожен дев’ятий житель плянети (а це 795 мільйонів людей, в т.ч. 526 мільйонів мешканців Азії) лягає спати голодним; кожен третій — погано харчується, себто не отримує з їжею важливих вітамінів і мінералів; ця смертельно небезпечна «дієта» щорічно вбиває 3,1 млн дітей віком до 5 років. До 2050 року кількість голодних зросте на 2 млрд.

— Причиною голоду є не лише фізичний брак їжі, але й бідність: голод спричиняє неможливість купити їжу; одночасно багато людей не мають можливости захиститися від засух і незворотніх змін клімату, не мають змоги отримати освіту, вести нормальне сільське господарство заважають війни і локальні конфлікти.

— При всьому цьому (і це найцікавіше) щороку в світі викидається на смітник 1,3 млрд тон їжі; викинутою в Европі їжею щорічно можна було би годувати 200 млн. чол.

Видко, що проблєму забруднення довкілля намагаються пов’язати радше з персональним вибором людини, її уподобаннями у їжі, аніж з нераціональним розподіленням їстівних ресурсів у світі, себто по суті з нерівномірним розподілом економічних ресурсів, що є парафією не індивіда, а корпорації, держави, наддержавних об’єднань, міжнародних союзів. Тим-то можна лише передбачити, що для деяких країн — ба навіть континентів — відмова від м’яса означатиме відмову від спроби поліпшити харчування свого населення, а це, своєю чергою, означатиме перманентний голод або неякісне харчування довіку.

Инший спосіб допомогти плянеті та зберегти природу — сортування сміття: розділяти сміття на відходи, які можна здати на переробку, і на відходи, які переробці не підглядають, а також заміняти «традиційні» матеріяли (здебільшого досягнення хемічної промисловости XX ст.) на «нові», біорозкладані (прим., папір). Останнім часом заклики до сортування і використання таких матеріялів чимраз частіше з’являються і в новинах, і в інтернет-спільнотах і на сайтах, і в повсякденному житті: маґазини заохочують купувати тканинні торби замість пластикових пакетів, у кафе пропонують знижку на каву, якщо каволюб прийде зі своїм термокухлем, картонні трубочки заступають пластикові, на подвір’ях з’являються сортувальні смітники тощо. Поведінку «відповідального споживача» представляють як панацею від еколоґічних проблєм, створених «ненажерливим людством».

Але до самого процесу переробки та його результатів є питання. Так само як вони є до місць перероблення сміття.

По-перше, сам процес є вельми ресурснозатратним: потрібні елєктроенерґія і вода, а елєктроенерґію, наприклад, не завжди виробляють на «чистих» станціях (тут варто згадати парадокс Джевонса[5]). По-друге, побічним результатом переробки є забруднення атмосфери, річок, ґрунту. По-третє, деякі матеріяли, наприклад, плястик, неможливо переробляти багаторазово без втрати споживчих властивостей: з кожним наступним циклом переробки він годиться тільки для виробів чимраз нижчої якости.

А де відбувається переробка відходів? Як можна бачити з даних, опублікованих на веб-сайті «Файненшл Таймс»[6], основними «імпортерами» пластику і паперу для переробки є Китай, Гонконг, Маляйзія, В’єтнам, Індія, Тайвань, а головними «експортерами» — США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція. Очевидно, що країни ґлобальної Півночі не тільки вивезли велику частку промислового виробництва (насамперед токсичного) до країни ґлобального Півдня («третього світу»), вони й кінцевий продукт свого споживання — сміття — прагнуть вивозити туди ж (на перших місцях ми бачимо країни Азії).

Звідси випливає, що усі видатки, пов’язані з еколоґічними негараздами сьогочасного світу, лягають на плечі народів «третього світу», де зосереджено робітничу клясу, а будь-яке розв’язання еколоґічних проблєм за рецептами, пропонованими еколоґічно свідомими громадянами Північної Америки та Европи, веде до ще більших злиднів робітників насамперед Азії (але не тільки), експлоатації економічних і природніх ресурсів країн «третього світу». Недарма окремі науковці сортування і переробку відходів — їхню ефективність — порівнюють з «плястирем, що прикладають до ґанґрени»[7].

Теорія малих справ

Загалом серед людей, що дотримуються вищенаведених поглядів на спасіння плянети, поширені не менш дивні погляди, що вони, здавалося, мали б давно відійти у минуле. Міщанська свідомість спонукає мешканця пізнього капіталізму думати, що такими дрібними вчинками, як-от відмова від м’яса раз на місяць чи відмова від плястику, можна зарадити еколоґічному лихові плянетарного маштабу, варто лише розповсюдити цей спосіб споживання на якомога більшу популяцію. Дрібний буржуа прагне придбати собі індульґенцію, а заразом і спокійний сон, відмовившись од плястику чи м’яса. Щось подібне до того, як мимохідь подати милостину жебракові біля метро чи скинути кільканадцять гривень на картку на операцію дитині, хворій на онколоґічне захворювання (з карткою і дитиною навіть надійніше, бо біля метро вештаються шахраї) — зробив маленьку, але корисну справу, і комусь стало краще. Що життя буржуа полегшало, в цьому можна не сумніватися.

Вузький горизонт життєвих інтересів міщанина не дозволяє усвідомити маштаб ґлобальних змін, сформувати комплєксний плян чи проґраму — замість мікроподвигів, що вони не вирішують (і не можуть вирішити — ані в теорії, ані на практиці) жадних правдивих проблєм – ні екологічних, ні економічних. Що лишається «маленькій людині»? Звинувачувати в усіх негараздах президентів країн світу і одночасно благати їх зробити «хоча б щось». Свідомість — еколоґічна чи економічна – дрібного буржуа, це — ідеолоґія, а ідеолоґія, як відомо, це — хибна свідомість.

Практика реальних дій

Оскільки дрібному буржуа важко уявити будь-яку реальну протидію еколоґічній катастрофі (насамперед через хибну картину причин і наслідків еколоґічних проблєм), він не може збагнути, що саме треба робити і де саме точиться реальна боротьба. Він не знає реальної боротьби.

Ось приклад Берти Касерес. Гондураська активістка, лідер Ради народних і індіянських орґанізацій Гондурасу, з 22 років захищала права місцевих індіянців-ленка. Держава і транснаціональні корпорації хотіли побудувати на землях ленки, на річках Бланко і Ґуалькарке, гідроелектростанції, але будівництво мало б ускладнити доступ місцевих общин до води, спричинило би незаконну вирубку лісу тощо. Берта Касерес займалась розслідуваннями незаконних захоплень земель, пікетувала будівельні майданчики. Пікети й протести майже завжди закінчувалися нападами на протестувальників охорони та військових, а подекуди — вбивствами активістів. 2016 року військові вбили і саму Касерес. Це реальна боротьба.

Вбивства активістів стали буденністю для Колюмбії, де з початку цього, 2020 року було вбито щонайменше 19 людей. Практика вбивств еколоґічних активістів розповсюджується і на Україну: приклад — вбивство Миколи Бичка[8], жителя села Есхар на Харківщині, що постійно спостерігав за роботою очисних споруд.

Звісно, не можна ідеялізувати ефективність еколоґічного активізму. На жаль, це боротьба на одному фронті, боротьба надто малими силами, боротьба Давида з Ґоліятом, де перемога поки що не за першим.

Попередні висновки

Спроби зупинити еколоґічну катастрофу, що шириться плянетою, методами на кшталт сортування побутового сміття, відмови від «забруднюючих» їжі і предметів широкого споживання є півзаходами, що ними нічого не покращиш. Нічого не вдієш і за допомогою стандартних заходів на рівні держав, як-от «Новий зелений курс», що його у ріжних варіянтах пропонують американські соціял-демократи Окасіо-Кортес і Сандерс, або зниження рівня викидів вуглекислого газу, запропоноване Міжурядовою колєгією з питань зміни клімату при ООН. Усе це мало б реформувати капіталізм, себто систему, що породжує забруднення. Проґнози щодо поєднання високих темпів економічного зростання з поліпшенням стану довколишнього середовища є дуже песимістичними[9]. Отже, еколоґічний рух у рямцях капіталістичної системи є тупиковим. Що, одначе, не означає, що «свідоме споживання» є неефективним чи хибним за будь-яких обставин. Инша справа, що запрацювати так, щоби індивідуальні зусилля перетворилися на колєктивні, воно зможе лише за иншої економічної формації, коли, напевне, матиме иншу форму. Наразі — це лише ґротескні форми спротиву «маленької людини» — безпечні для системи, кумедні, коли їх пропагують у «третьому світі», жалісливі, коли звертаються до можновладців.

Можна лише радіти, що Ґрєта так гостро боліє серцем за майбутнє світу. Проте треба заглядати за лаштунки буржуазної критики — переважно емоціональної і ортодоксальної у сенсі додержання постулятів «вільного» ринку, потрібна глибока критика екологічного ладу з розкриттям його тісного зв’язку з економічним ладом, з капіталізмом.

Примітки

[1] John Bellamy Foster, ‘On Fire this Time’, in Monthly Review, Volume 71, Issue 6 (November 2019) (https://monthlyreview.org/2019/11/01/on-fire-this-time/).

[2] Andy Murdock, ‘The Diet that Helps Fight Climate Change’, at Vox, Dec. 12, 2017 (https://www.vox.com/videos/2017/12/12/16762900/mediterranean-diet-pescatarian-climate-change).

[3] Анна Шакун. Не їсти м’яса в понеділок // The Village Україна. — 11 березня 2019 р. (https://www.the-village.com.ua/village/city/good-habit/282795-ne-yisti-m-yaso-v-ponedilok).

[4] Ann M. Simons, ‘On World Hunger Day, a look at why so many people don’t get enough food’, in Los Angeles Times, May 28, 2017 (https://www.latimes.com/world/la-fg-global-world-hunger-day-20170528-story.html).

[5] John M. Polimeni, Kozo Mayumi, Mario Giampietro and Blake Alcott, The Jevons Paradox and the Myth of Resource Efficiency Improvements, Earthscan, 2009, 200 p.

[6] Leslie Hook and John Reed, ‘Why the World’s Recycling System Stopped Working’, in Financial Times, 25 October, 2018 (https://www.ft.com/content/360e2524-d71a-11e8-a854-33d6f82e62f8).

[7] Emily Buder, ‘Recycling Is Like a Band-Aid on Gangrene’, in The Atlantic, 13 June, 2019 (https://www.theatlantic.com/video/index/591640/recycling-plastics/)

[8] Загинув за ідею: репортаж із Харківської області, де знайшли повішеного активіста // Заборона (http://zaborona.com/interactive/zagynuv-za-ideiu/).

[9] Peter Naess and Leigh Price (eds.), The Illusion of Green Capitalism, Crisis System: A Critical Realist and Environmental Critique of Economics and the Economy, London: Routledge, 2016, 228 p.

0 Responses to “Ми дуже любимо Ґрєту. До критики політеколоґії пізнього капіталізму”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Березень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: