Формальна лоґіка і діялєктична лоґіка

Анрі Лєфевр

Лоґіка, якщо її розуміти запропонованим чином[1], визначається инакше по відношенню до традиційної логіки і навіть по відношенню до деяких теорій лоґіки, заснованих на вивченні окремих експериментальних наук (фізика, хімія, біолоґія).

А) Згідно з традиційною концепцією лоґіки Арістотеля, істнує тісний зв’язок між лоґікою і ґраматикою[2].

Ґраматика виходить з принципової відмінності між змістом і формою мови. Розмовне твердження передбачає сполучення кількох слів: «йде дощ», «небо синє» тощо. Твердження може бути правдивим або хибним, воно може позначати певні об’єкти, воно має значення, зміст. Ґраматика не займається сенсом, змістом, правдивістю або хибністю твердження, вона лише переймається способом сполучення слів: вона визначає певні загальні риси, певні «кляси» слів, що робить їх частинами мови, предметами ґраматики, що вона має реґулювати їх використання: іменник, прикметник, дієслово, підмет, означення тощо.

Маючи в своєму розпорядженні ці кляси слів і керуючись правилами їх вжитку у певній мові, ґраматика лише береться до коригування мовлення, тобто за додержання правил. Відмінність між правдивим і хибним поступається місцем відмінності між ґраматично правильним і неправильним. Ґраматика визначає ґраматичні форми (за зовнішніми ознаками і з точки зору ґраматики), незалежно від змісту.

Аналоґічно працює арістотелева лоґіка або формальна лоґіка. Арістотель прагнув відкрити властивості універсальної мови, правила обов’язкового використання понять, що вони виростали б із суспільної практики, з повсякденного мовлення. Як ґраматик розріжняє поняття, частини складного і простого речення, формальна лоґіка розріжняє і визначає: терміни (ідеї або поняття, тобто насамперед іменники або субстантивовані прикметники, як-от «білизна» або «білий») — висловлювання (що включать підмет, дієслово, означення) — висновки. Зрештою, формальна лоґіка, не займаючись змістом, смислом цих понять лоґіки, позначувані ними об’єкти, визначає правила їх вжитку, себто загальні правила узгодження, співвідношення мислення із самим собою. (Таким чином загальне правило всього узгодженого мислення — воно не може спиратися на суперечності.)

Арістотелівське розуміння лоґіки, що воно панувало аж до Декарта, від самого початку піддавали ґрунтовній критиці й навіть відкидали. Її треба частково реабілітувати, так би мовити.

Арістотель мав рацію, коли шукав «орґанон» — універсальний інструмент, раціональну методу пізнання. Він мав рацію, коли шукав у мові, як у сталій формі суспільної практики і у правдивому пункті зв’язку з дійсністю, прикмети раціонального вираження — об’єктивні, універсальні, обов’язкові. І, певним чином, це йому вдалося. Правда в тому, що мислення є і має бути послідовним. Це універсальний, неодмінний, об’єктивний закон, що він, отже, тяжіє над кожною людиною, здатною мислити. Кожна суперечність, що мимоволі постає у мисленні, коли його не помітити і не обміркувати, спричиняє непослідовність, що ризикує знищити мислення, понизити його до рівня констатації факту, мрії чи марення (m).

Проте Арістотель просунувся недалеко зі своїм студіями з ґраматики. Ґраматик укладає звід законів практичного користування якоюсь конкретною мови, а ґраматичні форми ніколи не можна відокремити від користування: щойно ми почнемо сприймати як щось окреме, ми впадемо у формалізм. Недостатньо правильно говорити або писати — треба мати, що сказати! Правильність сама по собі викликає лише нудьгу від «академізму».

Справжній письменник знає ґраматику; але так само він знає, як оминути суворі правила так, щоби свідомо здивувати чи роздратувати читача, або як викликати найбільш змішані, складні, стихійні почуття, далекі від добре відомих уявлень і форм. Поети більшість своїх засобів запозичують у повторення (повторення асонансів, кінцівок рим, слів або частин речення), тоді як формалісти у ґраматиці та стилі його відкидають. А Верлєн, уособлюючи поетичний досвід Франції від Расіна до Бодлєра, радить вдаватися до неточности — неточности мудрої, вишуканої — у вживанні понять, щоб надати їм у такий спосіб витонченого резонансу, своєрідної протяжности, встановити між ними дистанцію, відкрити у них новий поетичний вимір:

Насамперед підбирати слова з відомою нерозбірливістю.

Формальна, ґраматична точність створює банальність, одноманітність, нудьгу (за умови, якщо йдеться про конкретне вираження, а не про науку або про філософію), а розвивається мова, збагачується, лише руйнуючи закріплену ґраматичну форму, порушуючи встановлені правила. Наприклад, коли ми говоримо «костюм» (costume-tailleur) або «домашній пиріг» (tarte-maison), цей оберт є неправильним з точки зору французької ґраматики, що її аналітичний синтаксис вимагає, аби були присутні всі складові думки: «Жіночий костюм, пошитий кравцем» тощо. Проте цей еліптичний оберт відповідає потребі сучасного життя і збагачує мову.

Попередні зауваження зроблено не для того, щоб довести, що для збагачення мови достатньо робити помилки: більшість штучно створених висловів, словосполучень і слів відкидаються через певний природний відбір. Щоби увійти у вжиток, вони мають відповідати суспільним і практичним потребам. Цим потребам відповідає лише природно, а не штучно утворений вислів. Ці зауваження показують, що ґраматика має лише відносне поширення і обмежене застосування.

Відношення між мисленням і мовою, що є предметом вивчення як у психолоґії, так і у лоґіці, є непростим. Узгодженість між мовою і мисленням є продуктом боротьби, конфлікту, розв’язання постійно виникаючої суперечности. Мовник, себто письменник або оратор, намагається видобути з величезного змісту практичного і суспільного життя (зі змісту прихованого, незбагненного, невисловленого, складного для формування) певні форми вираження, а з иншого боку — письменник постійно звертається до цих форм — він не дає їм відокремитися від змісту, не дає їм формалізуватися.

Закони перетворюються на кодекс — звід юридичних форм і процесуальних правил. З точки зору права формалістом є той адвокат, що він обмежується прикладанням правил, нехтуючи конкретними випадками та ситуаціями.

Сучасні відносини між людьми реґулюються також кодексом ввічливости. Формалістом є та людина, що перетворює цей набір практичних правил на церемоніял і світський етикет.

Формальна лоґіка, як і ґраматика, має лише відносне поширення і обмежене застосування.

Формальна лоґіка не має сенсу поза змістом, але набуває його, коли наше мислення відкрито нехтує великою частиною цього змісту і наближається до межі — до точки, де зміст зникає і залишається лише форма. У нас буде нагода навести приклади, що вони доводять, що наше мислення неодмінно усуває зміст (частково і на короткий проміжок часу), і що це є фаза, етап, аспект, момент його діяльности — момент абстрагування. Формальна лоґіка, лоґіка форми, отже, є абстрактною лоґікою. Коли наше мислення після тимчасового усування змісту повертається до змісту, аби вхопити його, формальної лоґіки виявляється замало. Треба змінити її на конкретну лоґіку — лоґіку змісту, в якій формальна лоґіка є елєментом, правдивим ескізом у формальному пляні, лише попереднім наближеним. Оскільки зміст полягає у взаємодії протилежних елєментів, як от об’єкт і суб’єкт, вивчення цієї взаємодії називається діялєктикою, а конкретна лоґіка або лоґіка змісту — діялєктичною лоґікою.

Загалом, хоча форма мислення відріжняється від змісту мислення, вона з ним пов’язана. Так суб’єкт відріжняється від об’єкта, але їх не можна відокремити один від одного. Форма завжди є формою певного змісту, і саме зміст визначає форму.

Таким чином, у практичному та суспільному житті, де ці теоретичні відмінності можна прослідкувати до найелєментарнішого рівня, форма посудини визначається її змістом, а відокремлена від нього вона до змісту є байдужою. Банка варення має не форму каструлі для супу. З точки зору теоретичного мислення, форма, це — обличчя змісту, елємент цього змісту, на мить від нього відокремлений. Зміст мислення перетворюється на форму, коли його аналізують і зосереджуються на ньому під певним кутом зору. І навпаки — форма взаємно перетворюється на зміст. (Приміром, коли суспільні відносини описано в законах, тоді всі письмові закони стають складовими частинами права, діють на практику і суспільні відносини.)

Форма та зміст перебувають у постійній взаємодії і русі. Якщо брати форму окремо, а це завжди можливо, можна зійти на манівці формалізму, незалежно від сфери діяльности. На суворий суд заслуговує не формальна лоґіка сама по собі, а лоґічний формалізм, а це геть инша справа.

Б) Термін «лоґіка» в сучасній філософії часто вживають, коли говорять про наукові методи: математична метода, експериментальна наукова метода тощо. Цю методолоґію подекуди називають «конкретна лоґіка».

Насправді, поки філософи упродовж століть вели абстрактні спори про правила формальної лоґіки або застосовували ці правила абстрактно, не збагачуючи знання (середньовічна схоластика), або — що ще гірше — поки вони додавали до своїх лоґічних і абстрактних міркувань свої метафізичні спекуляції, нехтуючи знанням про природу і заперечуючи його («платонічні» доктрини), науки перевіряли знання, як Діоґен, що він у відомій анекдоті довів рух ходьбою, науки розвивалися, збагачували свій багаж знань про природу і виробляли на додаток чистої лоґіки свої власні методи (метода математичної аналізи, експериментальна фізика).

Але ця методолоґія науки може бути лише одним аспектом досліджень загальної лоґіки. Коли б вона була частиною конкретної лоґіки, то ця позитивістська концепція задушила б філософську теорію пізнання і мислення; лоґіка би поділили на кілька лоґік — математичну, експериментальну або індуктивну тощо. Точніше сказати, тоді не було б загальної лоґіки, а було б своєрідне «філолоґічне» дослідження (слово «лоґіка» більше не означало б «загальну раціональну форму», а радше мало би значення «мова», як-от грецьке слово «λóγος») ріжних наук, що їх би вважали за окремі, добре розвинені, але ріжні мови, позбавлені внутрішнього необхідного зв’язку. Конкретна лоґіка не може бути простим переліком процесів, що їх практично застосовують учені. Коли конкретну лоґіку сформують, вона віднайде у ріжних науках — себто в ріжних змістах — схожі напрямки руху і форми мислення (схожі, але не тотожні). Отже швидше за сучасних позитивістів, що вони надихаються Огюстом Контом[3] ‹…›, [конкретна лоґіка] зможе виробити неповторну та систематичну методолоґію і теорію стосунків між ріжними науками. Тим-то вона не може задовольнитися простими роздумами про методи, узяті окремо: конкретна лоґіка, не відокремлюючись від наук та їхніх метод, має навпаки висвітлити ці методи, помістити їх у загальний контекст людського мислення і діяльности. Вона має збагатити так учених, як і науки, має розірвати ізоляцію, проникнути в науку так зсередини (в ім’я власного руху і конкретного змісту), як і ззовні (в ім’я необхідности єдности, в ім’я конкретних відносин між наукою і життям, між теорією і практикою).

В) Лоґіку часто визначають як вивчення «властивостей істини» або «властивостей істинного мислення».

Таке визначення допускає двояке тлумачення. Якщо під вивченням «властивостей істини» або «властивостей істинного мислення» ми розуміємо суб’єктивні й індивідуальні властивості, властивості лише в мисленні, тоді таке визначення є помилковим. Воно підсилює формалізм, відокремлює форму від змісту й усуває об’єктивний, історичний, практичний і суспільний зміст знання.

Однак якщо у цьому визначенні мається на увазі саме історична аналіза знань, що вона, готуючись до зустрічі з реальністю, творить інструменти, об’єктивні форми знання, форми неосяжного змісту життя, то дійсно можна стверджувати, що лоґіка вивчає найбільш загальні умови справжнього мислення, себто умови, що відповідають об’єктивному змістові. Разом з тим можна стверджувати, що співвідношення між мисленням і його об’єктом представляє загальну «формальну» (необхідну) умову справжнього мислення.

Г) Чи можна визначити лоґіку як «знання знань», «νóησις νóησεως»? Відповідь: і так, і ні. «Ні» — якщо ця формула є лише варіянтом вищезгаданої формули й означає абстрактне, суб’єктивне відображення набутих знань. «Ні» — якщо ми задовольняємось аналізою чи протистоянням у лоґіці мертвих або безсистемних результатів ріжних наук та їхніх методолоґічних інструментів — окремих, нерухомих інструментів, відокремлених від загального руху людського мислення. «Так» — якщо ми вивчаємо результати та методи наук у цілому русі, що їх породжує, себто вивчаємо їх як живі науки, зрозумілі як нюанси людської діяльности і як арени застосування людського розуму. «Так» — якщо ми маємо на увазі те, що самі загальні визначальні правила пізнання мають виводитися з плодотворного пізнання дійсности, себто мають бути законами дійсности.

Як каже Башляр[4] («Новий науковий дух», глава VI), у сучасному мисленні закони, виявлені завдяки досвіду, згодом «сприймаються як правила». Як загальна лоґіка може пропустити еволюцію нашого мислення? Тоді стихійні закони та правила лоґіки будуть найзагальнішими законами природи, виявленими завдяки науковим знанням, а також витлумаченими, сформульованими, перетвореними на «форми», на інструменти аналізи, на правила проведення досліджень. Конкретна лоґіка, отже, сприйматиметься як теорія практики: знання.

Д) Чи є лоґіка мистецтвом — мистецтвом мислення — чи наукою про мислення? Це клясичне питання, схоже, не є ані важливим, ані змістовним.

Якщо під «наукою» розуміти недієве пізнання, споглядання, що є лише активним і ефективним мистецтвом [мислення], тоді лоґіка ніколи не буде «наукою» чи навіть укоротить собі віку. Цьому визначенню не відповідає жадна наука.

Якщо під «наукою» розуміти дієве знання, що негайно перетворюється на техніку (як наукове дослідження стійкости матеріялів озброює архітекторів засобами для будівництва домів або мостів), тоді лоґіка, це — наука, всезагальна наука про знання і про дійсність, що їх не можна відділити одне від одного.

Якщо «мистецтво» означає індивідуальну творчу діяльність або сукупність суб’єктивних оцінок, «норм», як їх іноді називають, або «опіній», тоді лоґіка не є мистецтвом. Розріжнення та протиставлення «дійсности» та «опіній» завжди були суперечливими заняттями. З точки зору естетики «найпрекраснішим» є твір, що занурюється у дійсність, найемоційнішим — твір, що охоплює найширший людський сенс і оформлює його згідно з вимогами змісту. З етичного і морального боку чи не є найвищим благом дійсний світ, що ми ним маємо повністю володіти та панувати, і наше власне життя, що ми його мусимо витлумачити, орґанізувати, в яке ми маємо проникнути розумом й універсальністю?

Стосовно лоґіки цей поділ на дійсність і цінності, вчинки і права є особливо абсурдним і безплідним. У знаннях неможливо відмежувати право від вчинку, цінність від дійсности, «норму» від діяльности. Коли повсякденна мова говорить, що треба з’ясувати, «в чому цінність ідеї», або що якесь мислення є «цінним», ці вирази є двозначними та містять у собі зерна непорозуміння. «Цінне» мислення — дійсне мислення, воно «є» правдивим, себто виражає дійсність, воно «є» одночасно дійсним і правдивим. Якщо слово «мистецтво» означає довільну творчу діяльність по той бік дійсности та знання, лоґіка не є мистецтвом. Мистецтво не вчить думати, так само як фізіолоґія не вчить перетравлювати. Значення слова «мистецтво» видається дещо застарілим. Хай там як, якщо під «мистецтвом» розуміти технічне застосування знань (з індивідуальної ініціятиви та з висоти певного досвіду), то слідом за Лоґікою Пор-Рояля[5] ми можемо заявити, що лоґіка, це — «мистецтво» думати.

Е) Психолоґія вивчає насамперед індивідуальну свідомість. Значить, лоґіка має лише віддалений зв’язок з психолоґією — не тому, що психолоґія вивчає сни або марення, або життя дитини як життя дорослого, не тому, що психолоґія вивчає «що є», а не «що має бути», помилки, а не лише істину, а тому, що сфера психолоґії є обмеженішою за сферу конкретної лоґіки.

Лоґіка має висунути власне тлумачення величезного людського досвіду у зв’язку з дійсністю і тлумачення історії мислення.

Ґоблó[6] стверджує, що лоґіка, це — ніщо инше як «психолоґія розуму». Клясична психолоґія давно виходить з вигадок — вигадок цивілізованого дорослого. Психолоґія міряє усе людство — і дітей, і дурнів, і божевільних, і геніїв — діями та вміннями середньостатистичної цивілізованої дорослої людини. Ґоблó робить те саме: він бере звичайного філософа і робить з нього «еталон» розумової діяльности людини. І «маніпуляції» цього цивілізованого, обдарованого дорослого у процесі розумової праці він називає «природними законами чистого розуму», а це абсолютно нічого не означає. «Чистий» розум, якщо навіть припустити, що він істнує, нехай навіть як філософська вигадка (себто, якщо припустити, що розум не згасне у мить, коли його буде «звільнено» від будь-якого зв’язку з дійсністю), не може бути природним фактом і підкорятися «природним законам». Зникаючий ідеалізм презентує як природний факт чудовисько супроти природи: чистий розум і пошук «умов суто розумової діяльности».

Коли Ґобло представляє чисту розумовість як чисту «суспільність» ‹…›, тому що суспільне життя, за його словами, змушує людину нехтувати всім, що не є мисленням і пошуком правди, парадокс перетворюється на жарт. Ми знаємо завдяки тисячам документів, що «чиста» розумовість щодо суспільного життя залишається усамітненням, тугою, дивацтвом. Хіба ми не знаємо також завдяки безперервному досвідові, що суспільне життя складається з почуттів, живих стосунків, практичної діяльности? Яким є це суспільне життя, що воно націлює розум на універсальність? Хіба наше суспільне життя вже вийшло за межі еґоїстичних інтересів? Чи Ґобло цінує вигадку про «чистий» розум вище за «вигадане» суспільне життя, а певну абстракцію — вище за иншу абстракцію в квадраті? Не «суспільне життя» взагалі є базисом універсальности та об’єктивности мислення, а знання як диференційована суспільна функція, розумова праця як форма суспільної праці, а це геть инша справа!

Неминучим було те, що протиставлення «норми» та «факту», правдивого та реального, призведе до опозиції спекулятивної вигадки та людської дійсности. У своєму прагненні до ґрунтування лоґіки на «чистому» розумі та законах його роботи, Ґобло доводить до абсурду ідеялістичні зусилля мислити лоґіку поза дійсністю та почерез абсурд спростовує ідеялізм.

Примітки

[1] «Огюст Конт мав рацію, коли поставив питання загальної методолоґії, об’єднаної лоґіки; він також мав рацію, коли поставив питання зв’язку і співвідношення наукових дисциплін». (див. попередню главу «Філософія, культура і теорія пізнання») — тут і далі прим. «Вперед».

[2] Докладніше див. Арістотелів твір «Катеґорії».

[3] Огюст Конт (1798-1857) — французький філософ, один з основоположників соціолоґії і філософії позитивізму.

[4] Ґастон Башляр (1884-1952) — французький філософ і мистецтвознавець. Ввів ув історичну науку поняття «епістемолоґічного розриву» і «епістемолоґічної перешкоди», що ними пізніше послуговувався філософ-марксист Люї Алтюссер. Лєфевр цитує з Башлярового твору «Новий науковий дух» (1934).

[5] Лоґіка Пор-Рояля — лоґічне вчення, базоване на принципах філософії Рене Декарта та Блеза Паскаля. Систематизоване у книзі Антуана Арно та П’єра Ніколя «Лоґіка, або Мистецтво мислити» (1662).

[6] Едмон Ґобло (1858-1935) — французький філософ і лоґік, займався теорією доказу.

Пер. з фр. Анастасіїї Козак за: Henri Lefebvre, Logique formelle, logique dialectique (3 éd.), Terrains/Editions Sociales, 1982.