Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Щоб забезпечити себе від безробіття, щоб забезпечити індустрії дальшу продукцію, а республіці дальше існування, — робітники повинні були незалежно від своєї волі, а не тільки по вказівках більшовиків, самі навіть меншовики, навіть безпартійні незалежно від тої чи иншої політичної діяльности  о б ‘є к т и в н о  примушені були перейти /76/ від робочого контролю, що його вони проводили в 17 році, до активного роспорядження справами виробництва. Такий хід подій мав місце у Росії, він же був обов‘язковим і для України.

Мені, як колишньому секретареві Петербурзської Ради Фабрично-Заводських Комітетів, а потім на Україні, як Народньому Секретарю Праці, згодом до того ж і Промисловости, довелося бачити, як робочі організації, незалежно від того, де вони працювали, повинні були братися за цю справу. Перший період Радянської влади на Україні — це був також період боротьби робітників за саме існування індустрії і цю боротьбу можна було провадити лише єдиним шляхом переходу підприємств з рук саботуючої зграї буржуазних запроданців до роспорядження робітничих Фабрично-Заводських Комітетів та їх рад.

Перевести це в життя було страшенно важко. Саботаж всієї техничної, фінансової, взагалі службової інтелігенції зробив становище занадто прикрим. Кожна фабрика, кожний завод, кожний біжучий рахунок фабричного підприємства був цітаделлю для буржуазії: звідтиля уперто боролася вона проти пролетаріяту.

Особливо важкими були обставини для цієї роботи в Донбасі, де крім пасивного й активного саботажу підприємців, проти робітників стояли озброєні терористичні загони білогвардійців з Дону. Мені пригадується де-кілька прикладів, як робітники приводили до ладу свою копальню або свій завод. Підлатають, налагодять, запрацюють, — а завтра зі зброєю в руках ідуть проти отрядів офіцерні та юнкерів, а коли ті пошкодять підриємство, зруйнують і відступлять, — знову наводять лад, знову беруться до зброї і так декілька разів.

Цей масовий героїзм робітників нашої країни, які одночасно боролися і за Радянську владу і за охорону продукційних сил республіки з молотом в одній, з рушницею в другій руці, мабуть ще не має собі прикладів в історії. Завдання Радянської влади в даному разі полягало в тому, щоб, спираючись на маси працюючих, оформити їхню працю і допомогти їм націоналізацією підприємств і додатковим натиском на буржуазію та її прихильників з боку центральних радянських органів керування.

Радянське будівництво на Україні, як і в Росії, тоді йшло під гаслом так званої «всієї влади Рад на місцях». Це були окремі самостійні ради, комуни на місцях, що вони виникали майже без всякого звязку з иншими й з центром, організуючи, як могли, силу працюючих — у містах владу робочих, на селах владу сільської бідноти.

Звичайно, було багато помилок, звичайно, це була ріжнобарвна картина будівництва, але вона такою була і в Росії. Вона такою і повинна була бути на перших кроках самостійного життя робочих та селян, що вперше тільки тепер почали будувати його своїми власними руками та власним розумом. /77/

Не будемо тут зупинятися на прикладах цієї ріжноманітности: на історії, напр., Радвлади у Старобільську, де була власна Рада Народніх Комісарів, чи у Сумах, що мали свій Радянський Народній Секретаріат (це, між иншим, показує сфери впливу, бо влада у Старобільську приймала назву, що була в Росії, а в Сумах ту, що була на Україні). Все це дрібниця, а головне те, що у першому періоді Радянської влади на Україні широкі верстви робітництва та навіть селянства вже прокинулися від сну, пережили хворобу націоналістичного угару, видужали й виявили величезну енергію до будування життя власним розумом і своїми силами.

Одним словом, це були перші кроки влади робочих та селян в будівництві свого життя. Вони мали свій вираз в постановах ВУЦВИК’у і місцевих рад; і їхня ріжниця з російськими лише в тому, що всі ці постанови ми приймали в огні жорстокої громадянської боротьби, а вона у нас була більш пекучою, ніж в Росії.

ВУЦВИК об’єднував майже всю Україну. Але об’єднання йшло досить туго. З Одещини в ВУЦВИК’у були лише поодинокі представники, а Румчерод, як інституція, існував окремо й окремо вів свою боротьбу, свою діяльність до самого наступу германських військ, навіть не входючи ні в які зносини з ВУЦВИК’ом України і розглядаючи Одещину, як окрему Радянську республіку. Ті центробіжні сили, що спочатку були заглушені у Кривдонбасі за часи одвертої боротьби проти ЦР в кінці січня, з початку лютого знову в повному розмірі виявилися й там. Як сказано було, найбільш видатні т. т. з Кривдонбасу стояли на грунті відокремлення Донецького басейну та Криворіжського району від України.

Поки контр-революція загрожувала Радянській владі, поки вона в формі УЦР вела наступ на робітників, доти партійні й ладянські організації Кривдонбасу працювали разом в згоді з ВУЦВИК’ом, навіть вели роботу в його складі; але перемога над УЦР знову руба поставила перед ними питання про форми дальшого об’єднання і, забуваючи про небезпечне міжнародне становище, виходючи з місцевої обласної діяльности, т. т. кривдонбасовці вже в кінці січня та в перших числах лютого 18 року на 3-му З’їзді Рад Криворіжжя та Донбасу постановили це питання, і хоч представники ВУЦВИК’у навели багато доказів про те, що боротьба з ворогом ще не кінчилась, що ще гостро стоїть вона і український націоналізм ще не залишив своїх намірів захопити під свій вплив, під свою владу всю Україну і Кривдонбас в тому числі, все-таки ці слова, — а як раз тоді радянські частини взяли Київ, — мали тільки тимчасовий вплив для багатьох кривдонбасовців.

Союз, що склався на першому З’їзді Рад, тепер вже для них не мав свого істотного значіння, і 3-й Обласний З’їзд Рад Кривдонбасу більшістю голосів виніс постанову заснувати /78/ Радянську Республіку Криворіжжя та Донецького Басейну; обібрати, не входючи до складу України, свій ЦВИК, щоб мати свій власний рабоче-селянский уряд (ЦВИК Кривдонбасу). Одначе, і ЦВИК Кривдонбасу і його Раднарком лишилися тільки організаційними штабами, поруч з тим як Катеринослав, Луганськ та инші жили своїм окремим самостійним власним життям і майже не визнавали свого центру.

Не знаю, чи можна нарахувати 2-3 міста на Україні, де б робітництво могло провадити без перешкод свою організаційну господарчу працю. І однак же ми бачимо, що економичну організацію Радянська влада першого періоду, розвинула досить широко на Україні: цьому сприяло те, що організаційний рух фабрично-заводских комітетів, що почався у Петербурзі під кермаництвом більшовиків, провадився також і на Україні під значним впливом та ідеологичним керовництвом більшовиків.

Особливі обставини на Україні й инший ніж у Росії склад робітництва наслідком своїм мали те, що у радах фабрично-заводських комітетів у Катеринославі, Одесі та по инших місцях досить велику кількість складали анархісти, анархо-синдикалісти та инші їм співзгучні елементи. Це вносило непевність, нездатність до організаційної праці в широкому розмірі й досить великі суперечки в самих радах фабрично-заводських комітетів.

Це також приводило до більшої відокремленосте фабрично-заводських комітетів та їхніх рад від профспілок місцевих і центрбюро, де за весь час 17-18 років — навіть пізніше по багатьох місцях в значній більшості були меншовики, але й в професійних спілках революційний вплив вже виявлявся в Київі, Харкові, Катеринославі.

Обласна рада Народнього Господарства, що її було засновано в початку січня 1918 року в Харкові, спиралася цілком на робочі організації і провадила вже досить широку працю. Значіння цієї праці було не менше, ніж по инших окраїнах федерації, бо ці ради народнього господарства впливали на всю роботу робітничого контролю, націоналізації підприємств на Харківщині, Катеринославщині, Донбасі, Криворіжжі.

Значно менше було зроблено в галузі фінансовій. Правда, навіть у Петербурзі з кінця 17 року державний банк відмовився виконувати роспорядження Уряду, і призначеному Радянською владою директору державного банку в Петербурзі т. Ю. П’ятакову прийшлося спиратися на збройну силу, аби перемогти перешкоди банківських саботажників.

Що до України, то тут революція майже зовсім не зачепила фінансових сил буржуазії. Всі банківські організації залишилися в руках буржуазії. Будь-якої націоналізації банків, навіть будь-якого контролю над їхньою діяльністю з боку Народнього Секретаріату, чи то з боку місцевих рад проведено не було. /79/

Також у руках, буржуазії залишилася преса й так зване самоврядування. Місцеве самоврядування — земства та місцеві думи Радянська влада першого періоду не. роспустила. Вони залишалися поруч місцевих рад, вели переговори з радами, виконували свої біжучі обов’язки, навіть збирали податки з тих, хто признавав за собою обов’язок ці податки вносити.

Оскільки по де-яких місцях було заявлено про роспуск місцевих дум, остільки це були лише заяви, а в дійсності місцеві думи фактично існували і після відступу червоної гвардії знову вибивалися наверх, а ці місцеві думи майже скрізь були у своїй більшості з меншовиків та есерів, при значній кількості кадетів та позапартійних із дрібної буржуазії.

Ця буржуазна організація мала в свойому роспорядженні певні засоби для впливу на масу і для боротьби. Це були соціял-угодовські партії, преса, самооборона.
Напевно неможна указати з усієї світової історії подібного прикладу, де дрібнобуржуазні, так звані, соціалістичні партії грали більш ганебну ролю, аніж меншовики та есери на Україні. Підтримуючи контр-революційний уряд весь час до його скинення, навіть борючись проти цього скинення, як то було у Київі та на південно-західньому фронті, Катеринославі і т. и., вони вели каїнову роботу зради інтересів працюючих.

Після переходу влад до рук робочих рад, меншовики грають ролю соціялістичних агітаторів на послугах у буржуазії.

Поруч з буржуазною інтелігенцією, що вона провадила саботаж у всьому економичному життю і перешкоджала робочим організувати господарство, меншовики працюють над тим, щоб роззброїти духовно робітництво, деморалізувати його, внести недовір’я до своїх сил, до своєї партії, до своєї класової мети.

Меншовицька агітація в кінці 17-го і на початку 18 року на Україні це була найбільш отруйна, деморалізуюча агітація, вона більш всього перешкоджала робітництву організувати свої сили.

Найулюбленішим засобом боротьби для меншовиків, звичайно, була провокація. Як тільки для влади Рад почувалася загроза, як тільки збройна сила контр-революції починала посуватися на міста, як тільки після упертого бою червона гвардія повинна була відступати, навздогін революційним бойцям у спину, як Каплан у Леніна, стріляла ця соціял-буржуазна банда на чолі з есерами та меншовиками.

Вона гальмувала евакуацію військ та військового майна, ставала, де могла, на перешкоді, вживала всі засоби, всяку ганебну інсинуацію і демагогію, аби тільки нашкодити Радянській владі і допомогти буржуазній владі, іменно як владі буржуазії.
Ця картина мала місце і в Київі, і в Харкові, і в Катеринославі, і по всіх инших містах, і можна ще раз повторити наведені вже слова, що пролетаріят на Україні в перший /80/ період влади своїх рад не зумів використати для боротьби зі своїми ворогами певної зброї червоного терору. Всі соціял-зрадницькі партії меншовиків та есерів і вся инша ріжнобарвна політична челядь буржуазії мали повну свободу діяльности при владі рад і, звичайно, звертали її проти більшовиків, проти рад.

Преса — і одверто буржуазна, і соціял-патріотична, грала ту ж саму ролю. Цікаво було б тепер підібрати тодішні буржуазні, — кадетські, меншовицькі, есерівські та инші часописи, щоб зрозуміти який барвистий вінок клевети, інсинуації, шантажу, демамогії і провокації плела ця контр-революційна преса, аби підрізати сили пролетаріяту в його боротьбі.

Треба одверто признати, що не перевівши націоналізації друкарень, не закривши ні одного буржуазного чи иншого контр-революційного часопису, Радянська влада зробила велику помилку, за яку потім прийшлося росплачуватися кров‘ю працюючих робітників та селян.

Як на додаткову силу буржуазії в часи цієї боротьби, треба вказати на так звану самоохорону по містах. В кожному куточку, де проживала буржуазія, вона була зорганізована під офіційним назвиськом «самоохорони» від грабіжництва, від нападів розбишак. Але труслива буржуазія навіть своє життя і майно сама не може захистити. Велика кількість офіцерів, що залишилася без місця і без служби після самочинної демобілізації багатьох військових частин, або ті, що дезертували, самі були до послуг буржуазії. На ті гроші, що їх збірали домові комітети з буржуазних кварталів, буржуазія завела дружини самоохорони, що підлягали роспорядженню домових комітетів, а кінець кінцем місцевим думам. Під ріжними назвами, маючи ріжну організацію, складаючись з офіцерів, юнкерів, студентів, так звані дружини самооборони складали досить значну силу дійсної білої гвардії, що існувала й вела свою діяльність по містах навіть в ті часи, коли робочі ради тримали владу в своїх руках. Зрозуміло, що всі ці отряди буржуазної самоохорони виступали зі зброєю в руках проти червоної гвардії, проти робітництва.

Заходи військової радянської влади на місцях: обов’язкове роззброєння, роспорядження про здавання всієї зброї комендантам то-що, звичайно, де в чому зменшували сили мійської контр-революції, але дружини самоохорони залишалися озброє¬ною організованою білогвардейською силою у тилу червоної гвардії.

Тепер, озираючись назад, бачиш всі ці помилки.

Захопити банки, закрити буржуазні часописи, роспустити буржуазні організації, роззброїти буржуазні сили — ці вказівки Маркса не було виконано на Україні під час горожанської війни 18 року, це пішло на користь ворогам пролетаріяту.

Однак, треба не забувати, що цього зроблено не було не тому, що цього не встигли зробити, що для цього не мали /81/ сили. Цьому перешкоджала як невеличка відсоткова численність пролетаріяту на Україні, так і досить великий вплив реміс¬ництва у складі міського пролетаріяту, а з другого боку — досить швидкий хід подій, що вони примушували у запалі боротьби рушати фронт вперед і назад, залишати зміцнення тилу неве¬личким силам місцевого свідомого робітництва.

Щоб докладніше з’ясувати всі обставини, що в них йшла боротьба, треба накреслити картину взаємовідносин на селі, звичайно, занадто загальними рисами, бо для повного розгляду подій на селі і всього процесу диференціації селянства та боротьби на селі треба писати окрему розвідку.

Місто після Жовтневої Революції дало українському селу багато десятків, а може й сотен тисяч салдат, що повернулися з фронту, або з міста, де вони були під впливом революційних обставин, революційних подій, більшовицької агітації і пропаганди.

Гасла: «земля та воля» — «вся влада радам» були загальними гаслами широких мас салдатства і все більше й більше поширювали свій вплив у війську після Жовтневої Революції. Тому демобілізація війська дала українському селу тисячі і тисячі найбільше енергійних та реолюційно-свідомих робітників, що, співчуваючи більшовикам, стали новою силою на селі поруч з українськими соціял-патріотичними спілками та просвітами. Додамо ще до того, що майже всі ці салдати вернулися з фронту зі зброєю в руках — тому вони могли протистати зорганізованій соціял-патріотичній диктатурі куркуля на чолі з націоналістичним вільним стрілецтвом.

Вже в кінці січня 18 року, числа 20-го, як я мимоходом згадував раніш, ВУЦВИК України скликав у Харкові першу Всеукраїнську Конференцію Селянських Депутатів переважно з сел Харківщини, Полтавщини, Чернигівщини, Кременчужчини та Катеринославщини. Ця конференція вже цілком стояла на грунті Радянської влади, підтримуючи більшовицькі лозунги. Губерніальні з’їзди селянських делегатів, що їх тоді було скликано по ріжних губерніях, теж давали вже більшість прихильникам та співчуваючим Радянській Владі.

Націоналістичний чад не довго міг застилати очі селянина пролетаря та незаможника. Хід подій давав йому ясні вказівки, куди йти та за що боротися, і селянин знайшов свій прапор і взяв свою зброю.

Цей процес на Україні проходив, одначе, занадто важко. Лише і у 22-році ми стаємо на певний шлях в цьому відношенні, а за часи першого періоду Радянської влади цей процес тільки намічався. Сили двох таборів громадянської війни лише визначалися і лише починали мобілізуватися, але вже й тоді серед селянства були досить широкі й значні кола, що боролися зі зброєю в руках за владу Рад. Це вони поповняли шереги пролетарської червоної гвардії, це вони в сірих шинелях салдат складали революційні полки, що в лютому-березні-квітні 18 року /82/ боролися за владу Рад під керовництвом Кіквідзе, Орлова, Павлова та инших; це вони посилали своїх делегатів на губерніяльні з’їзди та на другий Всеукраїнській З’їзд Рад, а решта, крім найбільш заможніх хліборобів, — вона вже розчаровано дивилася на ЦР, вже не підтримувала її, відсахнулися від неї,– побачивши нікчемність її промов та заяв, її обіцянок, хоч ще й не станула доконче на революційний шлях боротьби.

VIII. ЗОВНІШНІ ВІДНОСИНИ РАД. УКРАЇНИ ПЕРШОГО ПЕРІОДУ.

Пролетарська революція в Росії і на Україні відбулася, як наслідок всесвітньої імперіалістичної війни, і була героїчною спробою закінчити її пролетарським повстанням. Починаючи революцію, партія більшовиків мала завданям кинути заклик до змучених війною мілійонів бойців — боротися за закінчення війни, але розвиток світової пролетарської революції йшов поволі.

В кінці 17-го, початку 18-го років перед нами стояла озброєна сила імперіялізму — з одного боку антантівського, який штовхав буржуазну владу Росії на червневий наступ і потім підтримував контр-революційну боротьбу проти Рад, що не хотіли війни, а з другого боку — імперіялізму германського, який хотів використати революцію, аби перемогти, заклювати свого ворога, такого ж імперіялістичного крука.

Берестей Литовський був місцем зустрічи представників двох світів: з одного боку –революції, а з другого — гнобительського войовничого імперіялізму германського.

Історія цих переговорів всім відома і тут зачепити слід її остільки, оскільки треба з’ясувати, яке становисько склалося для України у ході цих мирових переговорів, як поставилися до них ріжні класи України, що боролися на ній за владу.

Ще за часи війни з самого її початку найбільш послідовні українські націоналісти-шовіністи, що знаходилися за кордоном був. Росії, станули цілком на бік Австро-Германської імперіялістичної лінії. Так званий «Союз Визволення України» покладав усі свої надії на перемогу Германії, розвинувши досить значну й широку агітаційно-пропагандистську діяльність серед військових полонених, що знаходилися в Германії та Австрії. їхньою метою було — на підставі військової перемоги Германії над Росією заснувати під протекторатом переможної Германії окрему від Росії Українську державу, хоч би під королівством якого-будь з принців германських або австрійських.

Після Жовтневої Революції, коли ентузіязм революційних героїв-пролетарів прогнав владу УЦР з усієї території України, загнавши її керовників у невеличкий закуток на північному заході, — там у Рівно-Дубно стрінулися представники двох течій українського націоналізму і в радісних обіймах визнали повну згоду своїх бажань. УЦР і «Союз визволення України» наддніпрянської, після того як радянські війська взяли Київ, заключили /83/ фактично союз, і це був союз на грунті признання шовіністами з УЦР орієнтації на германський імперіялізм проти радянської революції. Ще до того велися темні зносини УЦР з урядами Германії та Австро-Угорщини про участь УЦР в пере¬говорах по заключению мирного договору, а також ще більш темні зносини але сепаратну від радянської Росії мирову угоду України з Германією та Австрією.

На зраду діячів УЦР мав вплив ще один факт: Радянський Уряд України, як тільки перший З’їзд Робочих, Салдатських та Селянських Депутатів зорганізував його, повинен був не лише організувати сили для озброєної боротьби з УЦР на території самої України, про також прийняти на увагу і міжнародні обставини радянської революції і своїми заявами та виступами паралізувати діяльність контр-революційних представників УЦР також і в цій взкордонній галузі. Тому в кінці грудня 17-го — початку січня 18 року ВУЦВИК та Народній Секретаріят постановили прийняти участь у мирових переговорах, що вела Радянська Росія з Германією у Бересті-Литовському.

Представниками Українського Радянського Уряду поїхали: т. т. Шахрай, Ведмедів. Володимир Затонський, що мав також їхати, залишився у Петербурзі, бо увійшов до складу Раднаркому РСФРР, як представник Радянської України. Завданням нашої мирової делегації було: від імени робітників та селян України заявити, що УЦР не визнається урядом України і не має права ні виступати від її імени, ні приймати від її імени яких-будь договорів, цаша мирова делегація повинна була бути у складі російської делегації і спільно з нею і у повній з нею згоді всі свої заяви та виступ и направити до використання мирових переговорів, як засобу агітації за боротьбу проти імперіялізму.

Не буду тут приводити всіх деталів. Треба лише згадати, що поруч з тим, як Українська Радянська мирова делегація приймала офіційну участь в Берестейських переговорах, представники УЦР одночасно пробували у Бересті-Литовському майже таємно, не приймаючи ніякої офіційної участи в мирових переговорах. Австро-германські генерали та дипломати тримали представників УЦР так, на всякий випадок, наколи перего¬вори з Радянською Республікою буде зламано. Германський імперіялізм розглядав тоді, що буде йому корисніше — чи заключити мирову угоду з Радянською республікою на всьому терені бувшої Росії, коли їм удасться ошукати у переговорах представників рад (на що генерали тоді сподівалися), чи закликати з заднього ходу для окремої угоди представників Української ЦР, які вже давно стояли на поготові для виконання ролі активних саботажників революційних переговорів.

Завоювання України для германського імперіялізму значило не лише здобуття нової потрібної сировини та харчу для продовження війни, не лише здобуття грунту для дальшої імперіялістичноі експансії, а також значну економичну перемогу /84/ над державами Антанти: в промисловості Україна в більшій своїй частині підлягала капіталові антантовському, бельгійському та французькому. Завоювання України, приховане запрошенням з боку представників самого українського уряду під приводом підтримання «законного» уряду, це, звичайно, був найбільш корисний шлях для германського імперіялізму.

Після того, як радянська мирова делегація, — російська вкупі з українською, — з обуренням, зневагою і призирством відмовилася підписати мирову угоду, і через т. Троцького заявила своє знамените «ні миру, ні війни», германський уряд тоді дає з одного боку наказ своїм військам сунути збройно на Петербург, а з другого боку вступає в офіційні переговори з представниками Української Ц. Ради.

Представники Української ЦР підписали з Німеччиною договір, по якому фактично вся влада на Україні переходить до рук німецьких окупантів, що становилися фактичними власниками залізниць і всього господарчого майна України. Весь договір був зрадницьким випадом проти робоче-селянської революції: германський фронт після цієї згоди зразу ж пересувався на тисячу верств на схід.

Радянська Росія, не маючи можливости виставити для боротьби стару здеморалізовану армію, починає організувати свою армію — червону армію, але для цього потрібний був час. Вона погоджується підписати важкий Берестейський договір з метою одержати передишку для організаційної підготовки.

Скільки кричала вся буржуазія проти цього кроку Радянської влади, як галасували есери, меншовики і вся инша російська соціял-шовіністична братія проти важких його умов! Як на цьому грунті хотіли есери навіть заснувати так званий волжський фронт, –але як вся українська і російська буржуазія вкупі з дрібно-буржуазними «соціялістами» навмисно забуває про те, що в Бересті було підписано не один, а два мирових договори. Перший, підписаний більшовиками, лише визнавав ті лінії кордонів, що провів уже озброєною рукою на карті бувшої Росії германський імперіялізм, маючи на меті збудувати нові сили для боротьби і не віддаючи імперіялізмові ні жодної краплі влади, завойованої робітниками і селянами під час Жовтневої Революції, а другий договір наперед віддавав германському імперіялізмові тисячі верств нових грунтів, запрошував півміллійонну германсько-австрійську армію для окупації України і фактично віддавав до рук германського імперіялізму владу.

Як повинна була Радянська робоче-селянська влада на Україні поставитися до цих двох договорів? Зрозуміло революційні робітники і селяне з призирством і прокльонами зустріли звістку про згоду УЦР з германським капіталізмом проти радянської революції. Запрошення окупаційної армії — це була політична загибіль українського націоналізму, і після того він воскреснути знову не міг — це було завершення діялектичного процесу його розвитку у свою протилежність. /85/

У боротьбі Радянської Росії з германським імперіялізмом вся революційна Радянська Україна, донецькі шахтарі, чи незаможні селяне безумовно були на боці робоче-селянської Росії, душею з російськими робітниками і селянами за їх долю і будучину.

Але така відповідь, зрозуміла для кожного скільки-небудь свідомого робітника і революційного селянина, ще зовсім не розвязувала питання про те, як поводитися керовникам радянської революції на Україні в обставинах Берестейського миру. В Бересті Литовському Радянську Росію примушено було підписати угоду про те, що вона визнає Україну по-за межами Росії, як окрему Державу. Багато революціонерів робітників стало перед питанням: коли ми тут на Україні визнаєм правильність Берестейського договору Радянської Росії, чи не буде це значити також, що ми повинні признати правильність другого Берестейського договору, підписаного УЦР, чи не повинні ми тоді визнати УЦР — урядом Україні, як примушені були по Берестейському договору визнати її урядом наші російські товариші, а коли ми — робочі та селяне не можемо визнати своїм урядом УЦР, коли ми не хочемо віддати власній буржуазії владу, що лише зараз її завоювали зі зброєю в руках, ціною крови богатьох сотен робітників і селян, чи не буде це значити, що ми тим самим зраджуємо ту лінію, що її провадили наші товариші в Росії, чи не будемо ми цим шкодити пролетарскій революції. Такі питання революційної тактики ставали перед робочими та селянами. їх треба було розвязати.

Треба роздивитися зараз, які політичні взаємовідносини склалися в початку радянської революції до Берестейського договору між Радянською Україною і Радянською Росією принціпово й фактично.

Вже в початку нашого начерку було показано ріжні погляди ріжних груп українських більшовиків в справі про державне об’єднання України, як також було з’ясовано принціпову лінію, що її проводив ЦК більшовицької партії через РадНарком РСФРР в національному питанні взагалі і що до України зокрема.

Широкі маси революційного робітництва й селянства не хотіли відкоремлення від робоче-селянської Росії ні під час спільної боротьби, ні в радості, ні в печалі.

Спільна мета, спільна боротьба, спільний ворог — велика і дрібна буржуазія, спільні принціпи боротьби за соціялізм, за світову революцію — все це об’єднувало робітників і селян України і Росії, не викликаючи ніяких непорозумінь, ніяких конфліктів, ніякої «дипломатії». Радянська Україна, як республіка в спільній республіці рад, — за це ми боролися і це здобули перемогою над УЦР.

Після Берестейського договору обставини перемінилися. При одній меті, при одному програму більшовики Росії і України, знаходячись в ріжних обставинах, мали перед собою ріжних /86/ ворогів і повинні були виробляти окрему тактику. Для Росії Берестейський договір значив продовження існування Радянської влади, — для України її скасування; для Росії договір значив можливість організації робоче-селянської Червоної Армії, для України — насилав армію окупантів і давав організацію контр-революційним, буржуазним та куркулівським силам; для Росії він забезпечував диктатуру пролетаріяту, для України диктатуру буржуазії проти пролетаріяту, проти незаможнього селянства; в Росії більшовицька партія підписала і визнала й суворо про¬водила ці умови Берестейського договору і боролася проти лівих есерів, що виступали проти цього договору; на Україні — українські есери з УЦР проводили свій Берестейський договір, борючись проти робітників і селян. Тому більшовики на Україні, як і взагалі всі робітники та селяне, не могли визнати Берестейського договору, оскільки він значив для України визнання УЦР урядом України, визнання влади буржуазії, самоліквідацію Радянської влади на Україні.

Але з другого боку невизнання Берестейського договору мало цілком неодинакове значіння в Росії й на Україні. В Росії невизнання йшло з боку лівих есерів і мало на меті фактично боротьбу проти диктатури пролетаріяту — це був власне бунт селянської примітивної революційної психології проти суворого шляху, що ним примушена була йти революція. Правда, де-які гуртки комуністів у Росії були проти визнання Берестейського договору, але від цього помилкового «лівого комунізму» відмовилися незабаром всі товариші, а партію лівих есерів логика революційної боротьби від словесного невизнання тактики Радянської влади в справі миру привела незабаром до озброєної боротьби проти Радянської влади, до повстання в 7-му місяці 18 року, до дальшого фактичного союзу зі всією контр-революцією. Невизнання Берестейського договору для Росії значило боротьбу проти диктатури пролетаріяту, а невизнання Берестейського договору -Для України значило боротьбу проти диктатури буржуазії.

Таким чином, инакші політічні міжнародні обставини на Україні, ніж у Росії, примушували революційний пролетаріят, а насамперед більшовицьку партію, знайти власні шляхи для спільної з російськими товаришами боротьби за спільну мету.

Далі ми наведомо де-які факти з боротьби ідей, переконань та пропозицій, що мали місце у більшовицькому таборі у першій половині 18-го року, а зараз лише зформулюємо в загальних рисах факти, що виявилися для всієї більшовицької організації на Україні. Партія Комуністів-більшовиків України відмовилася солідаризуватися з російськими «лівими комуністами», що протестували проти Берестейського договору, навпаки — українські, більшовики визнали підписаний Радянською Росією Берестейський договір кроком, який примушено було зробити, кроком неминучим, і потрібним і корисним для Радянської республіки Росії. /87/

З призирством і огидою українські бльшовики відповідали на промови українських лівих есерів про те, що Радянська Росія, підписавши Берестейський договір, «зрадила» Радянську Україну.

Навпаки, представник Радянської України т. Затонський на 4-му Всеросійському З’їзді Рад в офіційній промові своїй від імени Радянської України признав, що робітники і селяне Уркаїни цілком згідні з таким кроком російських робітників і цілком підтримують їх тактику у боротьбі з світовим імперіялізмом.

Але визнаючи цей договір, ми на Україні мали перед собою фактичне відокремлення України від Росії та необхідність боротьби за владу Рад, яку ми що-йно перед тим завоювали.

Визнання підписаного Радянською Росією Берестейського договору для українських робітників та революційних селян ніяким чином не могло значити — визнання другого Берестейського договору, підписаного УЦР.

Завданням робітників і селян на Україні було перемогти українську буржуазію і скинути її владу — УЦР. Тактика бішовицької партії тоді повинна була бути тактикою здобуття влади пролетарями і революційними селянами України і захисту її від старої влади.

Зрозуміло, що це викликало безумовну необхідність не визнати ні другого Берестейського договору, підписаного УЦР, бо він віддавав владу на Україні в руки буржуазії, — ні викликаної тим договором германської окупації України. Боротьба з УЦР і з наступом германських окупантів, боротьба з ними під лозунгом влади Рад це, безумовно, був єдиний шлях більшовицької партії на Україні.

Радянська влада України перед підписанням договору зробила заяву германському урядові, що вона згідна прийняти навіть ті важкі економичні умови, які прийняла УЦР, і цілком приєднатись до російського Берестейського договору з тою умовою, аби Германія не втручалася у внутрішні справи на Україні І відмовилася від будь-якої окупації. Але це було невигідно німецькому імперіялізмові і на цю пропозицію германський уряд зовсім не відповів. До його послуг були локаї з ЦР, що віддавали йому Україну у повне володіння, і це як раз відповідало його завданню–завоювати Україну, а діячі з УЦР давали йому для цього легальні можливості.

Озброєна боротьба проти УЦР і проти наступу германських окупаційних військ повинна була початися, і вона велась на протязі трьох місяців.

Ведучи цю боротьбу, українська більшовицька організація і Радянський уряд України повинні були скерувати її так, щоб не втягнути до неї російських робітників і селян, що важким Берестейським договором лише зараз позбавилися війни і мали можливість організувати свої сили. Берестейський договір, підписаний Радянською Росією, значив: мир для Росії — війна на Україні. /88/

Не провокувати Радянську владу Росії на нові військові бої з германським імперіялізмом, а навпаки своєю боротьбою на Україні, затримавши наступ германських військ, дати час російським робітникам і селянам зорганізувати свої сили для захисту Радянської влади. Нашу боротьбу на Україні проти уряду УЦР та наступу германського війська ми повинні були вести не від імени російської республіки, не від спільного імени нашого з російськими робітниками і селянами, а від власного імени, на нашу власну відповідальність, від імени самостійної Радянської України. Так Радянська Україна повинна була логікою боротьби і відношенням класових сил стати на шлях власної самостійности, як Українська Соціалістична Радянська Республіка, незалежна від Росії в своїй боротьбі проти УЦР та германського імперіялізму. І це було остаточно признано на другому Всеукраїнському З’їзді Рад у Катеринославі березня 18 року.

IX. БОРОТЬБА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ З ГЕРМАНСЬКИМ ІМПЕРІЯЛІЗМОМ.
(лютий–квітень 18 року).

В наведених попереду розділах нашого начерку з’ясовуються умови, в яких довелося Українській Радянській Республіці боротися за своє існування з наступаючим германським імперіялізмом та ЦР.

Додамо ще до того, що Радянська Україна майже не мала часу для організації своїх сил. 8 лютого радянські червоногвардійські загони після жорстокого бою визволяють Київ, а вже через три тижні німецькі війська на чолі з гайдамаками знову його захоплюють. Таким чином робітництво і революційне селянство України мають для організації своїх сил, для захисту своєї влади з початку 18 року лиш 2-3 тижні для Правобережжя, місяця два для Київщини і Одещини, місяців 4-5 для Харківщини, Катеринославщини і Донбасу. Лише 25 січня Радянський уряд видає декрет про зформування всіх червоногвардійських чет в регулярне військо під назвою червоного козацтва — декрет, що його, одначе, виконати не встигли. Тому єдиною силою нашою у боротьбі з гайдамаками і німецькими окупантами на Україні були наші робочі червоногвардійські загони та де-які військові частини з демобілізованих фронтових військ.

Подамо коротеньку характеристику організації наших вій-ськових сил за ті часи. Треба сказати перш за все, що ми не досягли необхідної централізації. Народній Секретаріят військових справ на чолі з т. Юрієм Коцюбинським та його помішником Богдановим після організації у Харкові первісних радянських збройних сил, у тому числі першого полку червоного козацтва, /89/ у Київі став осередком організації червоноармійських чет на Київщині, на Правобережжю та почасті на Чернигівщині та Полтавщині. Це був почасті польовий штаб червоногвардійських загонів, почасті Упраформ (управління по формуванню). Окремо від нього, але в звязку з ним стояли військові частини, що відходили з південно-західнього фронту. З них активними, боєздатними були лише де-які частини на чолі з тов. Кіквідзе,[1] Павловим та де-якими иншими.

Червоногвардійські загони, що їх організував Секретаріат військових справ, приймали участь у визволенні Київа з під влади ЦР, але незабаром примушені були його залишити.

Загони т. Берзіна мали инше призначання — вони були кинуті знову у Росію. Червоногвардійські напіванархичні чоти Ремньова, найменше дисціпліновані і, кажучи мовою дальших років, найбільш партизанські, після наказу Народнього Секретаріату повинні були залишити Київ, а сам Ремньов під погрозою арешту, передачи до суду, відійшов з Київа до Чернигова. Загін Муравйова і його бронепотяг згідно наказу, одержаного з Петербургу подався до Одеси, де Муравйова було призначено командуючим військами.

Таким чином озброєні сили Київського району — це були лише де-які червоногвардійські загони, зорганізовані ще перед тим в Київі, а потім в Полтаві, Чернигові і в тому числі перший полк червоного козацтва, ріжнобарвні, малосильні, малодисціпліновані, нецентралізовані, майже не озброєні червоногвардійські чоти київських робітників, з яких боєздатними були лише загони з арсенадьців. З останніх особливо молодь була по духу свойому справді революційною і потім десятками з ентузіазмом гинула в боротьбі, але в більшості своїй загинула раніш, аніж боротьба могла перекувати її в боєздатну силу. Військові частини підведенно-західнього фронту — це були у великій більшості своїй здеморалізовані, дезорганізовані маси. Ніколи не забуду, як під час боїв під Бердичовим де-кілька сот революцій¬них салдат вже третій день билися з наступаючим німецьким корпусом, а повз них по залізниці проходили один за одним потяги з великими юрбами втікачів, салдат, що прагнули лише одного–до дому, не бажаючи приймати ніякої участи у кривавій боротьбі, що проходила біля них у де-кількох кроках. Як тоді один поранений молодий червоногвардієць підбіг до потягу і в запалі кричав до кілька сот юрби салдат: «Сволота, сволота; ви не люде — ви сміття. Тут умирають товариші». І як потяг пішов далі, а лише де-кілька десятків салдат знялося з потягу і залишилося, щоб прийняти участь у нерівному бої і в ньому загинути. /90/

В організаційному осередку бувшого «Искомитюза» «(Исполнительный Комитет Юго-Западного фронта)» вдалося, однак, зформувати де-які частини, що були фактично єдиним озброєним формуванням проти наступаючих на Київ германських військ.

Беручи загалом кількість хоч якої організованої сили червоної гвардії Київського району, за часи германського наступу, можна прийняти, як найбільше, до 3 тисяч. Напевне, таку ж кількість збройних сил мав і другий військовий осередок України в тодішні часи — Олеса. Зрозуміло, сюди не входять окремі червоногвардійські чоти, що були тоді в кожному губерніальному чи повітовому місті, навіть по селах. Вони потім кожний окремо боролися і гинули в цій боротьбі з наступаючим ворогом.

З таких червоногвардійських загонів можна пригадати, наприклад, червоноармійський загін т. Кулика в Умані, та инших.

Крім червоногвардійського загону в Харкові та Катеринославі, військовим осередком був також, так званий, Центральний Штаб Червоної Гвардії у Луганську, що потім відограв значну ролю і поруч з цим штаб т. Овсієнко-Антонова, що вів боротьбу проти Краснова та його частин, і майже одночасно з визволенням Київа, після жорстоких боїв у Донбасі під Микитівною, Дебальцевим, Царським Курганом та Сулином, розбив Красновські війська і міг прийняти участь в цій боротьбі. Проти наступаючої ворожої півмілійонної окупаційної армії боєздатних досвідчених в імперіялістичній війні салдат з усіма засобами військової організації імперіялізму Радянська Україна стояла необ’єднана, з осередком в кожному місті, з майже неозброєними загонами робітників, що вперше приймали участь в військовій боротьбі.

При таких умовах, при такому відношенні сил не те треба виясняти, чому владу Рад на Україні роздавила окупація германського імперіялізму, що своїм каблуком наступив на Україну, а треба дивуватися тому, що з такими невеличкими майже неозброєними і незорганізованими силами можна було вести боротьбу на протязі 3-х місяців. — Це можна було перевести лише дякуючи співучасті широких шарів робітництва і революційного селянства, дякуючи надмірній революційній енергії і безупинному революційному ентузіязмові робітників і селян.

Історія дальших величезних подій заховала у нашій пам’яті глибокі сліди цих героїчних вчинків, і хоч отруйна агітація опанувавшої Україну буржуазії кинула на могилу великих борців першої української революції багато наклепів, але мійські робітники, селяне Радянської Республіки, оглядаючись назад, на цю величну боротьбу, що провадили невеличкі гуртки революціонерів-робітників і селян, з пошаною згадають їхній героїзм.
Операційний план наступу гайдамаків і германських військ на Київ у початку 18 року був той же самий, як після того в початку 19 року у Петлюри, а потім ще в 20 році у польського війська: військовими демонстраціями на бердичівському напрямкові затримати озброєну радянську силу, а потім ударити /91/ на Київ у Коростенському напрямку, а почасті по шосе з Житомиру. В боротьбі під Бердичовим наступ 40-тисячної германської армії після 3-х днів бою зломив революційну енергію і ентузіязм радянських частин.

Зорганізований Народнім Секретаріятом Комітет Охорони Революції в складі т. т. Примакова, Коцюбинського, Скрипника, Бакинського послав київські червоногвардійські частини на Коростенський напрямок, але на Житомирському напрямкові сил не було.

В Київі велася страшенна контр-революційна агітація меншовиків, російських есерів та націоналістів на чолі з редакцією «Нова Рада». Фактично озброєних сил у Радянської Республіки було менше, аніж навіть озброєної самоохорони буржуазії і домових комітетів. На підступах до Київа була велика кількість германських військ. Доля радянського Київа була вже вирішена. Дарма т. Євгенія Бош ще за кілька годин до свого від’їзду з Київа на зібранні Київської Ради Робочих Депутатів робила заяву про те, що Київа не буде здано, не може бути здано. Це було лише виявлення волі робочої класи до захисту Радянської влади, але не його можливости. Радянська влада залишила Київ.

Одночасно з наступом германського війська почався наступ війська австрійського на Одесу. Прихильний до авантуристичних кроків командвїиська Одещини — Муравьов з початку лютого протестував проти того, щоб Київ був зданий, але за Київом неминуче йшла Одеса. Це була сумна сторінка історії. Муравйов зі своїм бронепоїздом пробився на Полтаву. Одеські червоноармійці після багатьох сутичок відступили по ріжних напрямках. Треба згадати тут участь комуністичного загону одеської молоді, що в скаді лише 300 чоловік відступив з Одеси і майже цілком загинув у боях.

Радянський уряд з Київа від’їхав до Полтави. Всі його завдання звелися до організації бойових сил, до формулування завдань боротьби. В Полтаві відбулася невеличка конференція замісць призначеного з’їзду, і вона постановила зібрати другий з’їзд Рад у Катеринославі. Найбільше значіння мала спроба внести єдність керовництва військовими подіями. З ініціативи ВУЦВИК’у було скликано нараду з. усіх великих центрів — Одеси, Київа, Кривдонбаса. Перед наступом величезної ворожої озброєної сили потреба єдности виявилася у всій її необхідності. Народній Секретаріат мав на меті об’єднати керування всіма озброєними силами, призначивши командвійськами т. Овсієнко-Антонова. Нарада відбулася без представників Кривдонбасу (Донецько- Криворіжської республіки). Кривдонбасовці думали тоді, що можна відбити, відтягнути можливість наступу німецького війська простою заявою, що Кривдонбас не належить до України. Справа в тому, що по Берестейському договору східній кордон України не був скільки-будь ясно означений, цеб-то його треба було установити мечем і вогнем військових подій. /92/

Події незабаром показали товаришам необхідність прийняти участь в боротьбі, і допомога цього нашого пролетарського центру була найбільш енергійною, мала найбільше значіння.

Призначення командвійськами т. Овсієнко-Антонова не принесло ні більшої зорганізованости, ні сили і при децентралізації червоногвардійських загонів мало більш декларативне значіння, але все ж воно внесло єдність кроків до організації єдиного центру.

Радянська Україна, крім червоногвардійських загонів і військових частин бувшого південно-західнього фронту, що складали наші озброєні сили, поруч з ними мала ще в наслідок від царату військові частини чехо-словацького корпусу, який був організований царатом для боротьби проти німецького імперіялизму, подібно тому, як німецький імперіялізм складав загони українців і поляків для боротьби з російським царатом. Теперь виявилося, що ще за часи боротьби за Київ керовники чехо-словацького корпусу мали таємні зносини з наступаючим ворогом, щоб передати їм мости через Дніпро. Революційний настрій чехо-словацьких мас не дозволив цього зробити.

Після падіння Київа виникло питання про те, яким шляхом вести відступ. Два напрямки стояло перед нами. Один — на Бахмач, Конотоп, Брянськ, другий — на Полтаву, Харків. Чехо-словацькі керовники самочинно захопили майже всю дорогу і дали наказ відступати через Полтаву на Харків. Розглядаючи це питання, Народній Секретаріят признав це дуже шкідливим для революції кроком: Харків, досить великий пролетарський центр, мав свою зорганізовану червону гвардію, що могла все ж таки боротися проти наступаючих ворогів, а відступ чехо-словацьких військ в напрямку на Харків, правда, не збільшував, як ми думали тоді, кількости наших сил, але він зменшував силу відпору на Ніжинсько-Бахмацькому напрямкові, де місцевий пролетаріят не мав стільки реальних умов для організації боротьби, як на Харківскому напрямку. Відступ чехо-словаків на Харків широко відчиняв ворота для німецького наступу на Брянськ, потім Курськ, а там і на Москву, а значіння нашої боротьби було робити, яко мога більше, перешкод наступу німецького імперіалістичного війська на цітадель пролетарської революції — Радянську Росію. Тому Народній Секретаріят признав необхідним повернути чехо-словаків з лінії Полтава — Харків на лінію Ніжин –Конотоп. Мені довелося мати самому відносно цього велику суперечку з керовниками чехо-словаків. Лише проста погроза озброєної боротьби привела їх до порядку, і чехо-словацький корпус повернув на Бахмач — Конотоп.

На Бахмацькому напрямкові загинуло багато товаришів червоногвардійців, навіть цілі загони їх. Хто тепер згадає їх прізвища? Загинули й ті товариші, що знали про них. Але вони свою ролю виконали. Наступ германських війск у найбільш небезпечному для нас напрямкові, прямо на столицю радянської /93/ республіки, було затримано і він пішов далі нщ південь України, де проти нього були на кожному місці революційні робітники, й селяне.

На цю боротьбу і на всю дальшу боротьбу робітників і селян України з гайдамаччиною і германською окупацією великий вплив мав другий. Всеукраїнський З’їзд Рад, що відбувся в Катеринославі в другій половині березня 18 року.

Перша думка була — скликати його в Київі, чому завадив наступ німців; далі гадалося скликати його в Полтаві, нарешті, — в Катеринославі. Хоч 2-й Всеукраїнський З’їзд Рад відбувся вже в атмосфері наступу окупантів, що зайняли майже половину всієї України, але він зібрав більше півтори тисячи представників рад робочих та селянських депутатів з усієї України. Треба підкреслити, що тут були представники не лише з України, що ще не була окупованою, а навіть з тих її частин, що були під владою окупантів і УЦР.

Так присутніми були представники з далекої Волині та Поділля, хоч лише окремими одиницями. З’їзд розбився на три майже рівні по значності і по кількості частини: більшовиків, лівих ес¬ерів і прихильників українських націоналістів: українських есде- ків, уесерів і т. и. Але перед тим як характеризувати боротьбу на другому З’їзді Рад треба зараз з’ясувати внутрішнє становище, ті ідейні течії, що склалися в тодішні часи в партії і виявилися на другому З’їзді. Ці часи майже не мають своїх письменних документів.

Історія цієї боротьби майже не відома для більшосги молодих товаришів, най тому мені не докорять, що я трохи зупинився на цьому менті революції. Як вже подано було вище, з самого початку Жовтневої Революції, навіть до неї, на Україні склалося фактично три течії. Після Берестейського договору вони виявилися найбільш яскрово, найбільш виразно. Годі було думати, що «лівий комунізм» лише в Росії був досить численний і не знайшов би грунту тут у нас на Україні в тих неясних складних обставинах, що їх з’ясовано раніш.

Дійсно, після 4-го Всеросійського З’їзду Рад серед лівих комуністів в Росії пішов розвал. Більшість їх вже тоді зрозуміла, що боротьба проти Берестейського догвору не дає користи пролетаріятові і веде цілком до ліво-есерівської тактики. Фактично ця ліво-комуністична течія партії після четвертого З’їзду загубила свою фізіономію і цілком з усією партією робила спільне діло. Залишилися лише невеличкі групи, які стояли на своїй позиції і думали, що треба фанатично боротися проти берестейської тактики, але в Росії їхня діяльність не мала під собою ніякого грунту і вони перейшли на Україну. Це були товариші: П’ятаков, Бубнов, Косіор й инші. Най мені товариші не закидають, що я згадав їхні імена; ці товариші досить велику і значну працю проявили потім на Україні і для всієї справи світової революції, щоб можна було їм нагадувати тодішні помилки: в /94/ тому і єсть сила комунізму, що він, даючи тверді підстави для наших жадань і бажань, приводить остаточно до спільного шляху всіх тих, хто відхиляється тимчасово і помилково на де-який мент. Значіння має тут не тимчасове відокремлення, а загальна лінія комунізму. В ті часи ці товариші, бажаючи боротися проти германського імперіялізму, думали, що найліпшим пунктом при- ложення їх сил єсть Україна, — і вони тут свою працю зробили.

Зовсім иншу ролю грали другі супротивники Берестейського договору — російські ліві есери, що також, не згоджуючись з бере-стейською лінією Російської Радянської Республіки, кинулися на Україну, щоб тут провадити свою тактику. Це ліві есери: Браун, Шафман і инші, але відносно їх далі.

Наші товариші приїхали на Україну (а т. Ю. П’ятаков вернув знову на Україну) в час, коли як раз треба було установити тактику більшовицької партії, і вони внесли свою долю у справу її усталення. Таким чином у часи другого Всеукраїнського З’їзду Рад склалася наша ліва течія, яка в ті часи мала приблизно такий зміст:

«Російський Берестейський договір єсть помилка. В Росії він прийнятий. Але тут, на Україні, треба його фактично поправити. Значіння має лише озброєна боротьба. Треба боротьбу робітників і селян проти германського імперіялізму почати на Україні, а потім в Росії, бо германський імперіялізм хоче обмежити і задавити пролетарську революцію; боротьбу на Україні треба вести не рахуючись з тим, який це вплив буде мати на зносини Росії з Германією. Треба одверто заявити, що українське робітництво і селянство зовсім не звязані в своїй боротьбі Берестейским договором і будуть вести боротьбу за владу всіма засобами і шляхами до остаточної перемоги як на території України, так і далі на всьому фронті революції». Представники цієї течії в ті часи скептично відносились до всіх намірів і заходів до організованого об’єднання біжучої боротьби, виходячи з того погляду, що, як вони думали, в дійсності робітники і селяне вже переконані, вже мають силу і волю боротьби, готові на смерть за владу Рад.

Поруч з цією течією на Україні була досить значна по кількості протилежна група, що мала свій вираз у так званій Катеринославській точці зору. Єдности не було у неї. Загалом її можна характеризувати так: «Треба робити всі висновки з берестейської лінії нашої партії. Україна — відрізаний шматок радянської території. Ми від неї відмовилися і чим скорше ми залишимо на ній боротьбу, тим ліпше. Завоювання половини України Ц. Радою свідчить, що українські працюючі маси ще не дозріли до радянської революції. Треба перейти на инший грунт, признати російський Берестейський договір не лише для Росії, а також для України, треба припинити боротьбу, що не має ніякої доцільности, лише губить наші сили. Приходиться визнати УЦР урядом України і в її межах вести державну діяльність, /95/ щоб потім в разі розвинення робочого руху і приєднання до нього селянства далі боротися за соціалістичну революцію».

На другому З’їзді Рад у фракції виразником найбільш правої течії цього погляду був голова Кременчуцького виконкому т. Богуславський, що прямо й одверто заявив: «треба припинити боротьбу, ввійти в згоду з ЦР, аби лише виговорити існування рад, як осередків організації робочих мас».

Не треба думати, що ці ліквідаторські погляди мали тільки поодиноких прихильників. Пригадую, що навіть у Радянському урядові — Народньому Секретаріаті саме перед другим Всеукраїнським З’їздом відбулося засідання, де обговорювалася дальша діяльність. Два погляди, дві резолюції стояли на обговоренні. Катеринославський погляд мав своїми представниками народніх секретарів: т. т. Квірінга, Лугановського, Лівшиця і инших.

Більшістю цих голосів було прийнято таку пропозицію, внесену т. Квірінгом: «Признати необхідним боротьбу з УЦР. Признати, що Радянська влада в сучасний мент не має під собою ніякого грунту. Увійти з УЦР в згоду на слідуючих умовах:

1) щоб ради робочих депутатів були залишені, як осе¬редки організації робочих мас;

2) щоб не було ніякого переслідування більшовиків і була забезпечена легальна можливість їхньої діяльности».

Ці резолюції було опубликовано у червні 18 року за часи першого З’їзду КП(б)У.

Треба додати, що більшість присутніх членів Народнього Секретаріату стояла за цю резолюцію. Мені, як голові тодішнього робоче-селянського уряду, прийшлося заявити, що я не можу дати дальшого ходу цій постанові, тому, що уряд не в повному складі. На слідуючому засіданні всіх членів уряду з участю т. Овсієнко-Антонова — народнього секретаря військових справ, т. Клименка, Іванова Андрія і всіх инших членів уряду Народній Секретаріат відкинув цю пропозицію і більшістю прийняв точку зору так званого центру, що вже її подано вище.

На другому Всеукраїнському З’їзді склалася досить оригінальна ситуація. З’їзд зібрав, як сказано, понад півтори тисячи представників з усієї України, з усіх губерній, навіть з Волині та Подділя. Штучність окремих державних організацій, як то Кривдонбасу та Одещини, на сьому з’їзді виявилася в повному розмірі. Від Одещини, окупованої майже цілком австро-німцями, особливо від території Криворіжжя та Донецького басейну представники були з усіх місць. Найбільш численне представництво було від рад Донбасу та Криворіжського району з губерніями Харківською та Катеринославською.

Як подано вище, на з’їзді утворилося три майже рівнозначні частини: більшовицька, ліво-есерівська і співчуваюча їм та українсько-націоналістична, або, як ми звали її тоді, гайдамацька.

Більшовицька фракція з’їзду по кількості делегатів теж роспадалася майже рівно на згадані вже три течії: лівих, центру /96/ і правих — катеринославців; таким чином дійсно комуністичний погляд мав на з’їзді не тільки менше половини, а навіть менше третини всього складу з’їзду. Але перед лицем позапартійних старовинна більшовицька дисціпліна і єдність виявилася в повній силі.

Старовинна дисціпліна і єдність програму завджи примушувала всіх більшовиків всі свої думки і пропозиції обговорити перш всього в фракції. Тут ліва комуністична течія проти берестейської лінії російських більшовиків зустрінула спільний відпір і з боку центру і з боку прихільників катеринославського погляду, а ліквідаторські погляди т.т. Квірінга і Богуславського величезною більшістю було відкинуто.

Отже фракція більшовиків після внутрішнього свого обговорення виступила, як єдина сила. На з’їзді стояло два питання: про відношення до українського Берестейського договору і до російського Берестейського договору.

Дві сили стояли одна проти другої: більшовики — представники робітництва і революційного селянства з одного боку і з другого боку у-есдеки, у-есери та, так звані, на з’їзді гайдамаки — прихильники українського націоналізму.

Між ними стояла третя, середня, як завжди, дрібно-буржуазна група, що мала своїми виразниками російських лівих есерів. Ця компанія займала тоді зрадницьку позицію. Російські ліві есери у ті часи мали иншу позицію, аніж з початку Жовтневої Революції: ми мали перед собою поодиноких діячів з есерів, як наприклад, т. Терлецький, — тепер член КПУ, що знайшли в собі досить сміливости, послідовности і революційности, щоб проти волі своїх бувших партійних товаришів піти за пролетарською революцією з більшовицькою партією і вступити у бій з УЦР. На такий шлях, як тов. Терлецький, вступила згодом ціла течія лівих українських есерів (т. Качинський, Ганенко та инші).

Взагалі українські ліві есери і тоді, як і потім, стояли на иншому грунті, аніж ліві есери російські. Весь час підтримуючи більшовиків у боротьбі за ради, відмовляючись від згоди з контр-революційними силами, вони були близкі більшовикам.

У першій половині 18-року на Україну з Росії кинулися всі ті, хто не був згідний з берестейською тактикою Радянської влади і більшовицької партії, — не лише ліві комуністи, а також ще в більшому розмірі російська ліво-есерівська група. У часи другого Всеукраїнського З’їзду Рад зібралися тут майже всі групи активних членів російської партії лівих есерів — Браун. Фішман і инші. Натхненні злобою до берестейської лінії Радянської влади, чекаючи часу, поки логіка життя і боротьби не переведе їх до стану одвертих ворогів революції, російські ліві есери тим більше ремствували на більшовиків, що більше самі заплутувалися у питанні знайти кращий вихід з тодішньої ситуації. І не можна було навіть пізнати, проти кого у них /97/ більше злоби — проти наступаючого на Україну германського імперіялізму чи проти російської Радянської влади. Фактично на другому З‘їзді утворився ніжний зворушливий союз між російськими есерами і гайдамацькою частиною З‘ізду. Він мав свій вираз у єдиному злобному голосуванні проти більшовицьких пропозицій. Майже третину з‘їзду складали праві у-есери та у-есдеки, — члени ріжних селянських спілок, гуртків то-що. Це були щирі вороги Радянської влади і щирі прихильники УЦР. Зрозуміло, вони не виступали з прямими заявами про свою прихильність до ЦР. Лише критика, демагогія, не договорені фрази, фактичні спроби використати другий З‘їзд Рад для боротьби проти рад були поки-що їхньою зброєю. Це були ті «діячі», що при наступі гайдамацьких загонів підіймали пов-стання проти червоної влади, нівечили залізниці, спиняли потяги, робили напади на окремі червоногвардійські загони і на поодиноких представників Радянської влади, як, наприклад, в Катеринославі такий замах зробили на мене два члени з’їзду з числа гайдамаків[2].

Таким чином кількість течій і партійних фракцій на з’їзді фактично робила неможливим прийняти будь-яку резолюцію, лінію; так, проти признання правильносте Берестейського договору російської Радянської влади для Росії, обов’язково висло¬влювались з одного боку де-які комуністи, а також ліві есери, а з другого боку їх підтримали у цьому всі українські есери та есдеки; цеб-то проти признання могла скластися більшість з’їзду.

Проти признання Радянської влади на Україні, як єдиного шляху до влади для українських робітників і селян, могли виступить представники правої Катеринославської течії, а їх підтримали українські есери та есдеки. Але проти признання Берестейського договору голосували всі комуністи та ліві есери.

Ліві есери рішуче і категорично одстоювали голосування кожного з цих питань окремо, напевно, бажаючи, щоб з’їзд не міг зробити ніяких дійсних революційних вказівок робітництву та селянству і тим дискредитувати більшовиків, а потім вже виступати керманичами революційного руху на Україні, направляючи його, зрозуміло, проти російської Радянської влади. Цей випад треба було відпарирувати, і це було зроблено в той спо¬сіб, що більшовики обговорили свої погляди у фракції. Треба ще додати, що на другому Всеукраїнському З’їзді потрібно було ще об’єднати сили що до взаємовідносин України і Донбасу. Керовники Кривдонбасу спочатку навіть висловлювалися проти участи рад Кривдонбасу на другому Всеукраїнському З’їзді, неза¬лежно від того величезна більшість рад Криворижжя та Донецького басейну мали своїх представників і це було фактичне розрішеня цього наболівшого питання. /98/

Цей мент можна вважати за поворотний для товаришів Кривдонбасу.

Питання всеукраїнського державного об’єднання проти всіх ворогів було розвязане. Потім на дальших з’їздах ще мали місце де-які відгуки цих непорозумінь, але це були лише відгуки.

Більшістю голосів фракція прийняла наведену вище точку зору революційного марксизму, що правильно розвязував для робітників на Україні національне питання згідно вказівкам 6-го З’їзду більшовицької партії і дальшій тактиці ЦК, а також визнала одночасно і необхідність Берестейського договору для російської Радянської влади і необхідність озброєної боротьби робітників та селян на Україні. В тому і виявилась класова єдність більшовицької партії, що перед найгострішим питанням життя і боротьби — Берестейським договором для Росії та озброєної боротьби для України, при всіх росходженнях і ріжних заявах, у всіх членів нашої партії виявилася повна дисціплінованість і єдність проти инших класових організацій, проти куркулівського націоналізму і дрібно-буржуазного есерівства. І більшовики виступили одностайно й одноголосно. Всі сподівання російських лівих есерів, що вони у лівих комуністів знайдуть своїх прихильників були поганою аритметикою. І такою ж марою залишилися надії лівих есерів, що вони знайдуть грунт у революційному селянстві.

Попередня боротьба і наступ германського імперіялізму на Україну розрізали українське селянство на дві рівні половини: з одного боку, заможне селянство — куркулі, хлібороби, що мали оборонців своїх інтересів у прихильників до ЦР у-есерів та у-есдеків, — ті самі заможники, що незабаром скинули оту ж Центральну Раду та її прихилиників і вибрали свого гетьмана, — а з другого боку, незаможне революційне селянство, що знахо¬дилося тоді під впливом лівих есерів, але в мент рішучої боротьби за життя повинно було піти разом з нами, піти за радянським табором. Ліві есери хотіли провести третю лінію між гайдамацькою контр-революцію та пролетарською революцію, але в рішучий мент представники революційного селянства за ними не пішли, бо не хотіли загубити владу Рад.

Внесена більшовиками резолюція одночасно висловлювала відношення з’їзлу^до-революційної боротьби, яку вела російська Радянська влада з германським імперіялізмом і одночасно до ЦР і до завдання боротьби українських робітників і селян за Радянську владу на Україні. Перед такою резолюцією ліві есери зупинилися. Члени з’їзду — революційні селяне та поодинокі робітники, члени партії лівих есерів та співчуваючі їм по цьому питанню майже одноголосно виступили разом з більшовиками. Проти цієї резолюції голосувала, зрозуміло, гайдамацька частина з’їзду, і керовникам лівих есерів залишилося або вкупі з гайдамаками виступати против більшовиків і навіть частини представників власної партії і тим самим підтримати УЦР, за /99/ германський імперіялізм проти українського робітництва і селянства, або станути тут разом з селянами і робітниками, що пішли за більшовиками.

Дрібно-буржуазна істота есерівства виявилася тут цілком ясно. Вони заявили свій протест і утрималися від голосування. Цій перемозі більшовиків на другому з’їзді Рад допоміг ще один факт. Як сказано вже було раніш, з лав у-есдеків та есерів за ці часи революції випадали поодинокі робітники та більш менш великі угруповання, що спочатку виступали як ліві у-есдеки та у-есери, поки не приходили до комунізму. За часи другого Всеукраїнського З’їзду серед його делегатів була така група лівих у-есдеків на чолі з т. Врублевським, що його потім влітку 8 року, як члена комуністичної партії більшовиків України, розстріляли гетьманці. Ця невеличка група лівих у-есдеків, що вже з початку революції йшла цілком з більшовиками, за часи з’їзду розвинула досить жваву енергійну діяльність серед позапартійних членів з’їду робітників та селян, що знаходилися ще під впливом націоналістичних ідей.

Таким чином по головному питанню з’їзду, що устано¬влював всю його фізіономію і виявляв позицію українського робітництва та селянства у величезній боротьбі між робочою владою та імперіялізмом, більшовикам завдяки класовій пролетарській дисціплінованості та партійній єдності вдалося завоювати і закли¬кати до єднання революційних гасел всі представлені на з’їзді маси позапартійні і ліво-есерівскькі і навіть де-які елементи, ще натхнені угаром націоналістичного впливу. Це мало свій відгук на всій дальшій боротьбі на Україні.

Гегемонію пролетаріяту в боротьбі за Радянську владу, що мала місце вже з початку Жовтневої Революції на Вкраїні, українське селянство виразно прийняло на другому З’їзді і визнало її надалі в боротьбі проти гетьманщини і Директорії в 18-му році, а після повстання куркулівського селянства в 19-му році в пазурах контр-революції Денікина та Врангеля селянство України остаточно висловилося за диктатуру пролетаріяту в робоче-селянській республіці.

Не будемо тут подавати всіх постанов другого Всеукраїнського З’їзду Рад. Для більш детального ознайомлення з ними надсилаю читачів до збірника матеріялів та документів пролетарської боротьби на Україні, що його мав видати наш Істпарт. Тут лише нагадаємо, що крім резолюції про відношення до Берестейського договору і до наступу германського імперіялізму на Україну і крім заяви про вперту боротьбу на Україні з буржуазною диктатурою, крім заяви про державну самостійність України у цьому, з’їзд прийняв резолюції, що установлювали завдання боротьби відносно землі, відносно індустріяльних підприємств і т. д. Ці резолюції цілком виявили ту ж лінію, що проводив Всеросійській З’їзд Рад за часи Жовтневої Революції. /100/

Треба ще додати, що в одній з резолюцій другого Всеукраїнского З’їзду між иншим була постанова, що може, здавалося, не робила великих змін у становищі Радянської влади на Україні, але виявила рішення з’їзду по головному становому питанню біжучого менту. Справа в тому, що за часи другого Всеукраїнського З’їзду Рад, виступаючи одверто й озброєно проти буржуазної диктатури УЦР. за владу рад, наші товариші, однак, ще не вирішили собі питання, яким же шляхом повинен йти розвиток революційного руху на Вкраїні. Питання про відношення пролетарської частини України–Донецького басейну до загального українського об’єднання, де-яке росходження в цьому питанні за часи першого З’їзду ще знаходилися в невиразному становищі. Перед нашими товаришами стояла можлива перспектива тої середньої лінії, що далі через три роки виявилася на Далекому Сході у заснуванні Далеко-Східньої Республіки, де влада робітників і селян існувала де-який час в формі демократичної республіки. Ця переходова форма існує і в Бухарі, де заснована Бухарська Радянська Республіка являється демократичною, а не соціалістичною. Тому діячі нашого першого З’їзду Рад, оголошуючи владу робітників і селян, ухвалили для домашнього об’єднання українських робітників та селян ту ж назву держави, як і дрібно-буржуазні революціонери з УЦР.,– цеб-то назву Української Народньої Республіки, але вкладали в цей титул инший зміст, надавали йому инше класове значіння й розуміння. Другий Всеукраїнський З’їзд Рад, підкресливши цю ріжницю, заявив, що робітники і селяне України завжди розглядали засновану ними Українську Народню Республіку, як форму влади Рад на Україні. Щоб цю позицію робітників і селян України охарактеризувати не теперішніми нашими політичними термінами, а тодішньою офіційною формуліровкою, подаєм тут наказ ВУЦВИК’у українській делегації на надзвичайний загально-російський з’їзд рад, як його надруковано у «Збірнику постанов та роспоряджень робітничо-селянського уряду Української Радянської Республіки», виданому в Таганрозі року 1918-го: «Центральний Виконавчий Комітет Рад Робочих, Салдацьких та Селянських Депутатів України постановляє послати своїх представників на загальний федеративний Всеросійський З’ізд Рад і доручає своїм делегатам керуватися слідуючими положеннями: 1) Працюючі маси України і Центральний Виконавчий Комітет Рад України заобов’язують своїх делегатів виступати на з’їзді з енергійним і декларативним протестом проти 8-го пункту мирового договору, який безпосередньо направлений проти Радянської влади на Україні, але, приймаючи на увагу інтереси розвитку соціяльної революції і вважаючи необхідними утримання і зміцнення соціялістичного Петербургу і Москви, яко вихідних пунктів світової революції, ЦВИК з свого боку не знаходить бажаним висловлюватися проти ратифікації мирового договору Російської Федерації з Германією і Австрією і доручає своїм /101/ делегатам висловитися за ратифікацію цього мирового договору. 2) Що до умов договору відносно УНР, ЦВИК знову повторює свою ранішу постанову про згоду Української Народньої Республіки та її Радянської влади прийняти умову мирового договору, що заключений з Германією і Австрією від імени УЦР, але при обов’язковій умові повного невтручання Германії і Австрії у внутрішнє життя України. 3) Робоча класа і всі працюючі маси України підтримують свою громадянську війну зі своїми внутрішніми ворогами — українською буржуазією та її Центральною Радою і всіма, хто її підтримує. 4) ЦВИК Радянської України доручає своїй делегації перед лицем загально-федеративного з’їзду і всього світу виступити з заявою, що працюючі маси України завжди розглядали УНР, як соціялістичну республіку, яка звязана з загально-російською робітниче-селянською республікою федеративними звязками, що коли ратифікація договору російської федерації з Австро-Германією формально рве федеративний звязок федерації з Україною і УНР стає самостійною республікою,–внутрішній звязок радянських республік залишається в повній силі. ЦВИК рад України від імени всіх працюючих України висловлює певність, що у дальшій боротьбі пролетаріяту на Україні і всіх країн у близькому будучому федеративний звязок знову збудується і всі радянські республіки зіллються в одній соціялістичній федерації.

X. ОСТАННІ КРОКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА УКРАЇНІ.

Другий Всеукраїнський З’їзд Рад відбувся під час наступу германо-гайдамацьких військ, коли фронт проходив уже недалеко від самого Катеринослава. В самому Катеринославі тоді майже весь час велася «мала війна» анархістичними чотами, що виступали самочинно і вже тоді більше шкодили нашій боротьбі з ворогами революції, аніж допомагали цій боротьбі. Обібраний другим Всеукраїнським З’іздом Рад ЦВИК і його уряд — Народній Секретаріат мав лише 2-3 засідання в Катеринославі, де обговорювалася організація дальнїшої боротьби з наступаючим ворогом. Після того невеличка кількість членів ЦВИК’у, його президії і Народнього Секретаріяту переїхали до Таганрогу, а більшість членів ЦВИК’у, як і членів з’їзду, було кинуто в тил германського війська для організації збройної боротьби або ща територію, що залишадася ще під владою рад, для організації військових сил.

Подамо тепер коротенький нарис нашої боротьби з гай-дамаччиною і австро-германськими військами після залишення Київа, — лише поодинокі риси героїчноі боротьби, що потрібує ще свого історика.

На правобережжі опір прихильників радянської революції і боротьба проти наступаючого імперіялізму могли тривати лише небагато часу. Також недовго тривала боротьба в Одесі, /102/ Миколаїві, де революційне робітництво дало досить численні загони, але де ще більшість робітництва була спантеличена меншовицькою агітацією і при наступі германських військ утримувалася від безпосередньої військової боротьби. Червона гвардія робітників і робочої молоді Одеси, Миколаїва і других міст все-таки на де-який час затримала своїми партизанськими виступами похід окупантів, більшість тамтешніх товаришів загинула в тих боях, де-яка частина відступила, почасті морем, до Криму, почасті по залізниці — на Кривдонбас, Олександрівськ, Катеринослав. Червоногвардійські загони, що відступили з Київа в напрямку на Полтаву мали де-які сутички в Гребінці, Лубнях, Ромодані і стягалися до Полтави. В Полтаві вже почалася об’єднуюча організаційна праця призначеного головним камандуючим військами т. Антонова-Овсієнко, але боротьбі під Полтавою пошкодила багато зрада коменданта Полтави, що за часи боїв перейшов на бік гайдамаків, завдяки чому в Полтаві загинула досить велика кількість червоногвардійців.

Що далі на схід, то більше сил для боротьби давало робітництво, то більш жорстокою ставала боротьба.

Центри Формування сил червоної гвардії заклалися в ті часи в Харкові, Луганську і Катеринославі (зрозуміло, тут мова йде про головні центри, бо кожне місто чи містечко уявляло з себе тоді своєрідний центр, що власноруч провадив боротьбу на своїй території). Боротьба за Харків вже була більш упертою. Штаб червоної гвардії за півроку діяльности Радянської влади в Харкові розвинув досить широку працю. Вже в кінці 17 року і з початку 18 року Харків дав значну кількість червоногвардійців, що вирвали з рук ворога перемогу Радянській владі в боях і на заході під час наступу на Київ і на півдні — на Ростов.

Але Харків не тільки був центром радянського будівництва і революційної праці більшовиків, — він одночасно був центром меншовицької контр-революційної деморалізаційної агітації. Тут були головні керовники меншовицької партії на Україні: Рубінштейн, що потім з денікинцями втік за кордон, Сан, та инші, — і праця цих діячів контр-революції мала свій вплив: де-які верстви Харківського робітництва не стільки принціпово, скільки виходячи з місцевих тимчасових своїх інтересів (на них меншовики й грали), відходили від боротьби, а в справі про евакуацію засобів боротьби та продукції на радянську територію Росії навіть йшли проти заходів радянського уряду.

Так чи инакше, а в Харкові, завдяки діяльности штаба червоної гвардії, склалися досить значні сили під військовим керовництвом головного командуючого — Овсіенко-Антонова; тут же під Харковом відбулися найбільш жорстокі за весь цей період бої, і тут же революційні робочі мали найбільш серйозні за цей період поразки. Начерк цей не ставить завданням змалювати детальну історію війських подій, боїв під Люботином, під Барвинковою, під Ізюмом — досить тільки сказати, що відношення /103/ сил було дуже певним: значна порівнюючи з попередніми силами і, однак, нечисленна, порівнюючи з німецькою силою, червона гвардія, що доходила до кількости трьох тисяч і навіть Зільше, мала перед собою декілька десятків тисяч німецького дисціплінованого війська, що пройшло школу західнього фронту — а ззаду вона весь час почувала пасивну зраду меншовиків і активну зраду петлюрівців.

Німецьке командування мистецькими стратегичними ходами розривало наш фронт на декілька частин, розбиваючи кожну частину окремо, одну за одною. Тут серед багатьох инших товаришів загинув у бою найбільш видатний організатор оборони т. Чудновський. Під Славянськом та Ізюмом німецький наступ, захопивши залізничні шляхи, розрізав головні сили наших військ, і вони повинні були, залишивши потяги і бронепотяги, пішки пробиватися до Донбасу. Всі зорганізовані у Харкові червоногвардійські сили, розбиті в попередніх боях, роспорошилися. Лишки їх відступили почасті через Білгород на Курськ, через Богодухів до Вороніжа, а більша частина — до Донбасу, де вони стрінулися з відступаючими з Катеринославу та инших міст червоногвардійськими загонами гірняків. Бойова діяльність на Катеринославському напрямкові спочатку була не такою значною: це були сутички невеликих загонів, аж поки лінія фронту не дійшла до Криворіжжя, де робітництво дало велику кількість бойців. Коли ще ворожі сили не зайняли Харкова, в нашому штабі навіть були думки і надії про можливість контрнаступу, але невпинний рух німецько-австрійської військової навали, що хмарою насувалася з заходу, иноді зупинявся операціями наших загонів і навіть рушав назад на захід, але залізна п’ята німецького імперіялізму придавлювала всі спроби використати ці місцеві перемоги, і хвиля окупації котилася все далі, все ширше заливаючи останні клаптики радянської території на Україні.

Весь цей період боротьби червоної гвардії на Україні був добою так званої «ешелонної» війни. Лише иноді наші червоногвардійські чоти йшли по звичайних шляхам, а в більшості відступ і наступ відбувався по залізницях. В цьому була в деякій мірі причина переваги німецької тактики над операційними планами штабу червоної гвардії. Скільки військових авторитетів — в тому числі і наших, радянських, потім глузувало з цього ешелонного засобу війни. Скільки раз доводили вони небоєздатність таких військових ешелонів.

Але ж кожна організація армії, кожне взаємовідношення між ворожими силами має відповідні засоби війни, і, дивлючись ретроспективно, треба сказати, що нормальні класичні форми наступу і відступу, коли б вони вживалися в час боротьби червоної гвардії з окупацією у березні-травні 18 року, були б не то некорисними чи шкідливими, а поосто непосильними неможливими для нас. Треба було незначну кількість замінити /104/ більшою ініціятивою окремих військових одиниць і більшою рухли-вістю і здібністю до перебросок. Коли потім в процесі розвитку громадянської війни досить значну ролю грали так звані «тачанки» і автозагони, то в початку 18 року в червоній гвардії таку ж саму ролю грали військові ешелони, їхня рухомість а також надзвичайність, несподіваність і навіть завзята необачність іхнього наступу, що иноді мала великий вплив на наступаючого ворога, звиклого до зовсім инших, масових, регулярних, «наукових» засобів війни. Можна, напр. згадати, як під Олександрією зненацька кинутий військовий ешелон червоногвардійців прорвався по-за залізницею в тил німецьких військ, зчинив добрий бешкет і навів навіть панику на ці дисціпліновані імперіялістичні війська. Таких прикладів можна привести не один. Тому, згадуючи цей «ешелонний період» війни, можна, звичайно, бідкатися, що ми не мали можливости пускати в хід хоч би ескадри літаків і взагалі все те багатство військової техніки, що зараз єсть у червоної армії, але треба сказати, що червона гвардія вживала всіх техничних засобів, що були під рукою і мала досить героїзму вживати їх в безумовно прикрих несприяючих обставинах, затримуючи все-таки на тижні і місяці наступ ворога.

Після залишення Київа та Катеринославу, і переходу фронту на власну територію Донбасу до гірняцького металургичного району починається третій період військової боротьби робітників та селян України з українською контр-революцією та германським імперіялізмом.

Цей третій період має вже наші риси, що відріжняють його від попередніх двох. Перш усього боротьба перейшла на територію, де скупчилися десятки і сотні тисяч кревних пролетарів, — майже цілком застрахованих від демагогій дрібно-буржуазних меншовиків, які весь час агітували, що, мовляв, більшовики вивозять з України в Росію індустрію, майно і всі багатства. Тут, у Донбасі, ця агітація не мала свого відгуку серед робітництва. Шахтар вже бачив наступ контр-революційних білогвардійців, коли красновські банди займали шахти і руйнували їх до щенту. Громадська війна вже проводила тут кривавою рукою свій фронт і вже встигла викувати з простого заліза робочої маси тверду міцну крицю пролетарської волі, — не поодинокі гуртки, не окремі нахтненні ненавистю до експлоататорів пролетарі, не лише чоти героїчної, готової завжди на самопожертву молоді йшли тут до лав червоної гвардії, піднялося майже цілком все робітництво. Тут, у Донбасі, в квітні-травні 18 року жорстокі закони громадянської війни перекували пролетарську червону гвардію у новий чинник революції–революційну робоче-селянську червону армію, і це явище було одним з грандіозніших досягнень творчого пориву революції. Весь Донбас у квітні кипів. Сюди зійшлися всі передові сили революційного селянства і робітництва з усієї України. Сюди через /105/ гайдамацько-германський фронт з захопленої вже імперіялізмом території пробивалися останні гуртки наддніпрянської червоної гвардії, тут зійшлися всі найбільш енергійні і видатні працьовники робітничого руху всіх сел і міст, всіх країв України, апарат Народнього Секретаріяту Центрального Виконкому на чолі з Народніми Комісарами: Бубновим, Коцюбинським, Богдановим та иншими.

Штаб Овсієнко-Антонова, бувший штаб червоної гвардії Катеринославу та Харкова, нарешті центральний штаб червоної гвардії Донбасу після скликаної Народнім Секретаріатом в кінці березня 1918 року наради в Луганську об’єднали свою діяльність, скупчили свої сили для однієї мети, для одного діла. В той час як Правобережжя відбивалося від ворога коло двох тижнів, тоді як середню полосу України германський імперіялізм заняв через місяць, на окупацію пролетарської цітаделі України — Донбасу він повинен був витратити майже два місяці, хоч територія цього останнього клаптику української землі була тільки десятою частиною всієї України. Кінець кінцем імперіялістичні війська розбили робітництво. Буржуазна влада знову опанувала Україну.

Перед тим як кінчити цю історію останніх кроків Радянської влади на Україні в 1918 році і говорити про дальніший рух червоної гвардії та змагання за владу рад на Україні, треба тут подати відомості про загальні факти, що скерували діяльність більшовиків і взагалі усього робітництва і революційного селян¬ства на шлях дальнішої боротьби за часи гетьманщини.

Після відходу Радянської влади повстало питання про дальнішу організацію сил, про вияснення завдань, тактики і боротьби пролетаріяту. Зрозуміло, що всі ці завдання повинні були взяти на свої плечі робітники, а значить — партія більшовиків. На передодні відступу з останнього шматка радянської території України у Таганрозі 19–20 квітня 18 р. відбулася партійна нарада комуністів-більшовиків, членів ВУЦВИК’у рад України і робітників з окупованих і ще неокупованих місцевостей України. На нараді були присутні 69 товаришів. Головували на ній 19 квітня Ю. П’ятаков, і 20 квітня М. Скрипник. Секретарем обох засідань був тов. Ізаков-Крейсберг, якого в 19 р. розстріляли денікинці. Нарада поставила своїм завданням збудувати тимчасовий центр для підготовки з’їзду партійної організації комуністів-більшовиків України, прийняла більшістю 34-х голосів назву для партії комуністична партія більшовиків України. Відносно організаційних форм партійної діяльности нарада обговорювала дві резолюції і відкинула першу — т. Квірінга, що мала такий зміст: «заснувати автономну партію, що має свої ЦК і свої з’їзди, але підлягає загальному ЦК і з’їздам РКП», і прийняла другу — пропоновану декількома товаришами, як Ю. П’ятаковим, Бубновим і т. и.: «заснувати окрему самостійну Комуністичну Партію, яка матиме свій ЦК і свої партз’їзди і буде звязана з РКП через міжнародню комісію 3-го Інтернаціоналу». Цю /106/ резолюцію прийнято 35 голосами проти 21 голосів за першу і одного, що утримався.

При обговоренні питання про тактику партії на Україні нарада відкинула геть пропозицію т.т. Квірінга і Лівшиця–представників катеринославського погляду. Після того 15 прихильників катеринославської точки зору, вже характеризованої вище, залишило нараду, мотивуючи, однак, це лише «потребою свого спішного від’їзду, а не принціповими росходженнями». При голосуванні нарада прийняла тези т. М. Скрипника 26 голосами при 23, що голосували за П’ятакова. 2 утрималося і 3 прихильники катеринославського погляду заявили, що не приймають участи в голосуванні.

Заснувавши центр з 7 чоловік під назвою «організаційне бюро по скликанню конференції партійної організації комуністів-більшовиків України» і постановивши запросити до обласного Донецько-Криворіжського басейну і головного комітету соціял- демократів України (після того була додаткова постанова ввести представника від партійного угрупування бувших робітників Румчероду), нарада постановила скликати першу конференцію на 20 червня 18 року і доручила організаційному бюро увійти в переговори з ліво-українськими соціял-демократами щодо питання про об’єднання, а також виробити проект програму партії і пред¬ставити партійній конференції. Не думаю, що буде зайвим, коли я подам тут для характеристики позиції нашої партії тези обох груп відносно тактики партії, що, як вже згадано вище, голосувалися на нараді.

ТЕЗИ тов. СКРИПНИКА (26: 23).

1) «Захоплення території України наступаючими німецько-гайдамацькими військами і військовапоразкаукраїнської Радянської влади привели до того, що на Україні утворилася диктатура контр-революції, що являється виразником волі та інтересів української буржуазії і союзного з нею германського імперіялізму, який окупував Україну. Ця контр-революційна диктатура, скерована проти робітничої класи і селянства, не користується підтримкою яких-будь широких верств українського населення і спирається виключно на силу багнетів германських військ і наймитів з гайда¬мацьких банд.

2) Ця контр-революційна диктатура буржуазії своєю діяльністю підіймає на боротьбу найбільш відсталі верстви селянства, з’ясовує справжній характер зрадницької агітації меншовиків і есерів і знову ставить перед кожним робочим і селянином задачу озброєної боротьби за Радянську владу. Таким чином перемога контр-революлції являється цілком військовою, а не політичною, і пролетаріят знову має грунт для успішної боротьби за соціяльну революцію.

3) Ця боротьба на Україні неминуче приймає форму інсурекційного (повстанчого) руху. Маси підіймаються в окремих /107/ місцевостях України, і рух зливається в загальну пожежу повстання.

4) Цей неухильний і самим ходом класових відношень викликаний зріст повстання пролетаріят направить на перемогу його комуністично-революційних відношень в міру його класової партійної Організації, яка не допустить того, щоб дрібно-буржуазні партії стягли маси робочої класи і біднішого селянства, що повстають на боротьбу, на шлях загально-національної боротьби з чужоземними завоювателями, на шлях класової згоди і фактичноїо відмовлення від класової боротьби і класової мети пролетаріяту.

5) Тому завданням комуністичної партії більшовиків України являється утворення класової партійної організації пролетаріяту та керування нею в справі організації і проведення повстання робітничої класи і селянства проти диктатури контр-революційної буржуазії.

6) Партія повинна рішуче відмежуватися від меншовицько-угодовських течій, які признають, що соціяльну революцію на Україні ліквідовано, і пропонують політику –стати на шлях роботи в межах буржуазного парламентаризму, а організаційно — поставити своїм завданням виключно біжучу роботу організації, агітації і пропаганди, що в крайньому разі лише в будучині приведе до революції.

7) Але разом з тим партія повинна не менше рішуче відме-жуватися від есерівської течії чистого інсуректизму, що висуває єдину задачу — організацію повстанських актів хоч би й відірваних від масових груп. При чому утворення партійної організації має для цієї течії значіння лише постільки, поскільки ця організація необхідна для проведення повстання.

8) Проводячи свою роботу і організацію повстання робочих і селян України, КП(б)У повинна 3‘яснувати масам всю залежність успіхів цього повстання від того, що Радянська влада заховається і зміцниться в Російській федерації та від дальнішого розвитку світової соціалістичної революції.

ТЕЗИ т.т. БУБНОВА, П‘ЯТАКОВА, КОСІОРА, ІЗАКОВА і КОЦЮБИНСЬКОГО (23: 26)

1) Політичний лад, що установлюється на Україні після захоплення її території озброєними загонами австро-германського імперіялизму і Київської буржуазної ради, являється ладом військової диктатури. Ця диктатура цілком здійснює панування імперіялізму центральних держав Європи, при якому значіння буржуазної Ради не може не бути другорядним, завдяки чому і роля її в цьому імперіялістичному союзі підлягає ролі урядів центральних держав.

2) Германський імперіялізм після разгрому в даний мент військової сили Радянської влади на Україні не тільки відбудує /108/ всевладність поміщиків і капіталістів, не тільки задушить експлоатовані маси українського народу, але й в корні зруйнує продукційні сили країни, висмоктавши все необхідне для про-довження імперіялістичної війни на заході, харчування для армії і сировину для військової продукції.

3) Військовий лад і грабіжницька економична політика завоювателів робоче-селянської України, в край погіршить положення працюючих, викличе гостре незадоволення і образу проти імперіялістів, загострить волю робочих проти капіталістів, селян — проти поміщиків і куркулів, і тим самим зміцнить повстанчий рух на Україні.

4) Зростаюче повстання робочих і селян проти ярма германсько-гайдамацьких завойовників являється лише окре¬мим ментом боротьби експлоатованих класів проти світового імперіялізму. Це явище ставить розвиток і результат повстання на Україні в тісний звязок з долею міжнародньої робочої рево¬люції. Разом з тим повстанчий рух пролетарів і напів-пролетарів України підтримуватиме розвиток революції в міжнародньому маштабові і не може не вплинути на зміцнення центральної Радянської влади на півночі Росії.

5) При таких умовах основним завданням партії являється організація озброєного повстання пролетарсько-селянських мас України проти гнобителів. Партія повинна заховати всі свої сили для зміцнення масових організацій, для розвитку широкої агітації, заклику до озброєної боротьби з германо-гайдамацькими бандами і допомагати організаційно і фактично партизанським чотам, прямуючи до внесення найбільшої організованости в їхню повстанчу роботу.

6) У звязку з утворенням Ц. Виконкомом Рад України уряду повстання в формі особливого Народнього Секретаріяту зі спеціяльним призначенням, при виконанні партійними орга¬нізаціями означених задач менту, вони повинні координувати свою діяльність з повстанчою діяльністю робоче-селянського уряду України. Зокрема — вся військова технична робота пролетарських організацій повинна провадитись під керовництвом Народнього Секретаріяту».

Одночасно з партійною нарадою комуністів-більшовиків відбулося останнє засідання Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету в Таганрозі — здається, 17 квітня 18 року. На цьому засіданні ВУЦВИК ухвалив перекинути майже всіх своїх членів у тил ворогові для організації повстання і для заснування військових революційних комітетів по містах та селах України. Лишок кинуто було до червоногвардійських загонів, а всі права і обов’язки ВУЦВК’а і Народнього Секретаріяту передано повстанчій дев’ятці –Повстанчому Народньому Секретаріятові, що склався з 4-х комуністів-більшовиків, одного ліво-українського есдека (Врублевського), 4-х лівих есерів. Завданням цього Повстанчого Революційного Народнього Секретаріяту /109/ було надсилання емісарів на Україну, організація революційно-військових комітетів, згідно з планом операцій, піддержання з ними звязку. Після липневого повстання лівих есерів у Москві перший з’їзд КП(б)У постановив розірвати з лівими есерами, роспустити Народній Секретаріят і його функції пере¬дати партійному Центральному Революційному Комітетові. Орга¬нізаційну, цетральну, партійну і військово-революційну працю таким чином партія перенесла після військових подій в березні-квітні 18 року за кордон України — в Москву з передніми пунктами в Орлі та Вороніжі, а потім на демаркаційну лінію– х. Михайлівський і инше.

Трагедія трьохмісячної героїчної боротьби українського робітництва та селянства з буржуазною диктатурою ЦР і насту¬паючого германського імперіялістичного війська прийшла до свого закінчення. Тисячі і десятки тисяч робітників і селян вкрили трупом міста і села України, складаючи барикади, що на них спинявся ворожий наступ контр-революційних військ. Боротьба була жорстока. Напруження сил було остаточне. Великі були жертви–і не перемоги, а важкі поразки викликало повстання цього періоду. Але історія визволення завжди пишеться кривавими рядками, і та шляхетня кров, що лилася у боротьбі за революцію, і ті жертви не були даремними. Боротьба червоногвардійських загонів на Україні мала своїм наслідком єдине бажання українського робітника і революційного селянина до боротьби; по-друге, вона спинила наступ германських військ на Радянську Росію, бо треба згадати, що Берестейський договір не означив східній кордон контр-революційної України і західній кордон Радянської Росії, а значить кордон повинен був пройти там, де його накреслить кривава рука германського імперіялізму. Нарешті, велике і політичне і військове значіння для дальшої боротьби Радянської влади мали ті сили, що відступили з України на територію Радянської Росії декількома шляхами. Відступали українські червоногвардійці після боїв на Україні переважно в напрямках на північ: в чернигівському напрямкові, куда відступали правобережні загони, київська і чернигівська групи червоногвардійців; там вони склали першу повстанчу дивізію, що розвинула свою діяльність у демаркаційній полосі; там, між иншим, знаходилися і червоні козаки т. Примакова. Другий напрямок відступу червоної гвардії це був з Харкова на північ під Курськ, де склалася друга українська повстанча дивізія. Третій напрямок відступу це був почасті з Харкова по залізниці до Вороніжу, а почасті з Донбасу через Мілерово теж на Вороніж. Треба додати, що цим напрямком відступала досить велика кількість анархичних зграй, що тоді приймали кольор червоної гвардії, але на ділі лише гальмували справу боротьби, лише їй шкодили. Саме на вороніжському напрямкові, як і на инших, приходилося, крім спроб роззброювати, иноді озброєною рукою боротися з ними, як то було, наприклад, у С., де анархичні /110/ банди, відступаючи з України, на день чи на два затримуза лися у місті. Але це була піна на хвилях революції. Головна маса сил, що відступила з України цим напрямком — це були дійсні, чесні революційні пролетарі та селяне — червоногвардійські чоти та салдати бувшої царської армії. Тут біля Вороніжу вони переформувалися і склали 8 армію, ставши її головним осередком. Треба лише нагадати, що славетня дивізія Кіквідзе, що й досі існує під цим ім’ям, склалася з товаришів, що відступили тоді з України на Вороніж.

Четвертий напрямок відступу йшов через Таганрог на Ростов. Після великих і довгих боїв під Батайськом на північному Кавказі там вони склали головний осередок військ Кубансько- Чорноморської Радянської Республіки. Як історія України, так і історія Кубанщини, Чорноморщини і всього північного Кавказу в 18 році ще чекає своїх дослідників. Велетенський похід червоної гвардії через гори на Катеринодар, не менш величез¬ний марш серед повставших козаків та обдурених горців, грандійозна боротьба на Кубані, на Тереку — по всій пустелі від Кубані до Астрахані і врешті заснування злишків червоних сил — нової червоної робоче-селянської 11 армії — це одна з яскра¬віших сторінок громадської боротьби цього періоду.

Нарешті, останнім напрямком відступу радянських сил з України це був просто шлях з Донбасу через Лихую на Царицин. Це був головний шлях відступу. Після десятків боїв кри¬вавих і жорстоких — населення пролетарської цітаделі України побачило перед собою неминучість контр-революційної імперіялістичної окупації. Воно вже знало, що це значить. Сюди з південного сходу вже приходили добровольці-білогвардейці. Вони знали, що буржуазна контр-революція з заходу несе для пролетарів таку ж долю, як контр-революція зі сходу. Донбас спочатку боровся і утримував наступ ворога, а далі перед всім робочим населенням повстала перспектива неминучої необхід¬носте загального відступу. Піднялися десятки і десятки тисяч робітників зі своїми жінками і дітьми, з усім своїм злиденним майном і рушили з Донбасу. Це було нове велике переселення народів. Відступали не лише загони молоді, чоти поодиноких бойців — це рушив загалом весь пролетаріят Донбасу. Біля 200.000 душ чоловіків, жінок і дітей вийшло з Донбасу, шукаючи шляху на ту територію, де править Радянська робітниче-селянська влада. Перед керовниками центрального штабу червоної гвардії Донбасу, а саме перед т. т. Ворошиловим, Артемом, Межлауком та иншими стало питання установити шлях і порядок відступу прямо на схід повз залізницю Лихая — Царицин, але це значило пройти декілька сот верстов території, занятої в більшості заможнім донським козацтвом, що вороже й контр-революційно ставилося до Радянської влади. Иншого шляху не було. На півдні і на півночі та з заходу півколом вже оточували кінні авангарди німецьких військ, і от вздовж залізниці на Царицин, /111/ маючи ззаду німецькі війська, базуючись на залізницю, два місяці, кожен день, вранці і увечері, вдень і вночі, борючись з білогвардійськими бандами, відступали наші товариші з Донбасу. Спочатку це були неорганізовані сили, поодинокі загони, що установлювали кожний свою дисціпліну і своїх командирів, але боротьба загартовувала їх, бо кожний знав, що хто відстав від щільної маси — гине, що тілько об’єднанням сил можна відбитися ззаду, справа і зліва і пробитися туди на схід до вільної Волги. Так у боротьбі, в пожежі боїв, в огні нападів контр-революції, з цієі 200 тисячної маси, що спочатку нагадувала лише зграю людей, виковалася могутня дисціплінована, нахтненна революційною свідомістю і пролетарською волею сила, що стала далі під командуванням тов. Ворошилова основним осередком формування 10-ої і 9-ої армій. Далі вона на протязі майже року боронила Радянську владу від донських білогвардейців.

Так революційні робітники і селяне, що відступили з України у 18-му році, склали головні осередки 8, 9, 10, 11 армій червоних, що далі славетно боролися за радянську революцію, а псщстанчі дивізії на півночі України на демаркаційній лінії між гайдамацькою Україною і радянською Росією склали армії, що потім були реорганізовані в 12, 13 червоні армії. Дальша історія цих армій всім відома, їм можна не соромитися своїх попередників 18 року і тих сил, що з них вони виникли в пожежі революції.

Треба вже кінчати цей нарис військового відступу наших сил з України в останній мент боротьби проти окупації германського імперіялізму та буржуазії ЦР. Але не можна не згадати ще один напрямок відступу, напрямок трагедії, крови і гибелі– це напрямок відступу з Донбасу на південний схід–з_Луганську на Судин і Олександрово-Грушевку. Сюди відступило декілька десятків тисяч червоногвардейців, але вони не дали початку якій-будь новій червоній робоче-селянській армії, їх доля була суворою — тут же на шляху відступу всі вони й загинули. За часи цього відступу трохи раніш Ростов і Новочеркаск вже захопила донська контр-революція. Ще за часи перебування ЦВИК’у і Народнього Секретаріяту України в Таганрозі і в Ростові, здається, генерал Улагай підняв проти влади Рад повстання козаків та калмиків, захопив Новочеркаський і підступив майже до самого Ростову. Тоді по згоді з донецьким радянським урядом Народній Секретаріят кинув проти нього червоногвардійський загон імени Народнього Секретаріяту. Це вже не історія, а епопея. Загон імени Центрального Виконкому затримав у кілька десятків раз численішого ворога, а потім підтриманий, зорганізований т. Сирцовим та иншими т. т. силами донських козаків, відбив чорну зграю Улагая і визволив знову Новочеркаський. Але після відступу наших сил з Таганрогу, після того як білогвардейці захопили Ростов, коли вздовж Дону під Батайськом біля місяця станув фронт, становище перемінилося. Ударні колони німецьких /112/ військ розрізали тоді наші сили на поодинокі групи. На заході від групи, що відступала з Донбасу в південно-західньому напрямкові, стояла величезна сила германського війска, з північного заходу нависала германо-гайдамацька кіннота, на півдні у Ростові, куди спочатку прямували вони, вже панували білогвардейці, на півночі відрізували їх від армії Ворошилова німецько-козацькі війська, а зі сходу, наче вибух, –коло повстань контрреволюційних заможніх козаків. У чорному колі контрреволюційних сил всі лягли головою за революцію. Лише спогади поодиноких товаришів, що вирвалися живими звідтіля, залишили нам спомини цих трагичних днів. Наче вовки на облаві, кидалися донецькі шахтарі з боєм на всі боки і всюди зустрічали переможні сили буржуазної челяді. Гинули тисячами. Біля дванадцяти тисяч червоногвардейців захопили тут в полон білогвардейці і тут відбулися самі ганебні акти контр-революційного буржуазного терору. Полонених червоногвардейців тримали в Олександро- Грушевському чи то Сулині у вимбарях, де їх охороняла ростовська і новочеркаська молодь з гімназистів, студентів та инших учнів. Бажаючи навчитися командувати пролетарями і боротися з ними, ця свідома дипломована, «культурна», «золота» буржуазна молодь робила собі забавку з того, що вигоняла сотні полонених червоногвардейців на зогорожене колючим дротом невеличке поле, де потім брала їх на мушку, як зайців, а тих, хто ще залишався в живих, підпалювала, поливши гасом і нафтою ці тюрми-вимбарі, і вони всі загинули в цій пожежі. Лише поодинокі товариші тоді врятувалися та й тих треба довго відшукувать, щоби вони росказали про цей буржуазний терор. Скілько галасу було з боку освіченої світової буржуазії проти пролетарського червоного терору. Як і тепер кричать всі прихильники буржуазного демократизму проти того, що 15 членів ЦК так званої партії есерів за їхню зрадницьку діяльність і терор проти керовників Радянської республіки присуджено до кари на голову. 15 чоловік — і 12 тисяч під Олександрово-Грушевськом і тисячі і десятки тисяч инших — яке порівнання! Але це — буржуазні наймити, це освічені локаї світового капіталізму, а то — то були прості революційниі пролетарі і незаможні селяне.

Кров‘ю і залізом, вогнем і одчаєм провели наші червоно- гвардійські сили лінію кордону Радянської території на мапі бувшої Росії. Радянська влада на Україні загинула. Німецький імперіялізм придушив озброєною рукою її прихильників. її війська були за кордоном. Під протекторатом германських генералів та під захистом багнетів півмілійнної германсько-австрійської армії знову повстала диктатура буржуазії, диктатура крови і заліза, знову мов у пропасниці затанцювала перед німецькими вже панами Центральна Рада, вклюняючись «союзникам» і показуючи селянству замісць землі–язика.

А потім гетьманщина заснувала свою владу на Україні, а одночасно — там, у темряві підпілля, на дні суспільного життя, /113/ революція готувала свої сили до дальшого повстання, до дальшої боротьби за визволення працюючих. Щоб зхарактеризувати становище тодішнього настрою, я подам тут уривки з відозви ЦКП(б)У до робітників і селян України:

«Чорна темна ніч нависла над Україною. Пожадливе вороне злетілося зі всіх сторін та розшматовують наший рідний край, кожний хоче вирвати собі шматок, кожний хоче поживитися, кожний хоче полупити свою долю в богатій здобичі…

Вогнем та мечем проходять німці та українські кати по селах та містах України. Артилерійським та кулементим вогнем відповідають вони на бажання робітників та селян; села — палять, розстрілюють робітників та селян, в тюрмах, повнісінько наших товаришів, стогін стоїть над Україною. Крик бідняків, яких мучать, б‘ють, розстрілюють, катують. Капіталісти та поміщики вертають після своєї перемоги. Горе бідакові. Горе робітникові та селянинові. Чорна темна ніч повисла над Україною.

Але знову збіраються трудящі маси з силою, знову вони складають свої ради, знову строяться в штурмові колони та готуються нанести свойому смертельному ворогові страшний, смертельний удар. Серед чорної ночи блискають вогні. Від часу до часу чутно глухі удари грому. Темні хмари нависли над нашим краєм. Наближається страшна буря. І душно перед нею. ї багато людей тратить рівновагу та готові вже зараз, негайно, не дожидаючись сусіда, не об‘єднавшись, не згуртувавшись, без звязку, поодиноко битися з добре озброєним, зорганізованим, численним, мицно-дисціплінованим ворогом. Але поодинокі виступи неминуче кінчаться катастрофою. їх розбиває сильний та хитрий ворог. Гуртки повстанців він стирає з лиця землі і тим зменшується наша сила, дезорганізується наша підготовча робота, розстроюються наші ряди. Так наступати не можна. Ми знову іменем комуністичної партії більшовиків України попереджаємо Вас, товариші: не робіть помилок, не давайте проклятим ворогам нашим–поміщикам та капіталістам, як українським так і німецьким, при допомозі своїх вояків розбити наростаючий генеральний штурм, наростаюче генеральне повстання. Ми заявляєм Вам: тільки в загальному озброєному повстанні всіх робітників та селян України — спасіння. Кожний робітник, кожний селянин повинен бути готовий на смерть, повинен пройнятися тою гадкою, що він або умре в красивій славетній боротьбі за визволення робітників та селян України від страшного гніту германо-гайдамацьких катів, або буде жити в совітській робоче-селянській Україні…

Тому кожний робітник, кожний селянин повинен бути готовим зі зброєю в руках вмерти за відновлення Совітської влади на Україні… Буря вже близько. Ми всі повинні бути готовими до цієї хвилі. Готуйтеся до головного удару з усіх сил. Діставайте зброю, організуйтесь в отряди, батальони та полки, /114/ утворюйте воєнно-революційні комітети, утворюйте свої штаби, готуйтеся до штурму, буря надходить…

Будьте на поготові. Організованість, згода та обережність з одного боку, сміливість, твердість та готовність вмерти за владу -Совітів, за владу робітників і незаможніх селян — з другого боку, повинні бути вашими гаслами. Буря надходить. Щоб не застала вона Вас несподівано! Хай ніхто не ухиляється від боротьби — всі повинні битися з ворогом, всі повинні йти на штурм, всі повинні битися з поміщиками, капіталістами, гайдамаками та німцями. Пам’ятайте: всім, хто проти нас — проти робітників та селян України –смерть! Хай не останеться ні одного поміщика, ні одного банкіра, ні одного капіталіста, ні одного генерала, ні одного німецького салдата, хто посмів обернути зброю свою проти нас. Але пам’ятайте також, що серед німецьких війск єсть багато наших товаришів, таких самих робітників та селян, як і ми. Частина з них буде під час штурму на нашім боці, і цих ми повинні прийняти, як товаришів. Кожний німецький салдат, який одмовиться стріляти в робітників та селян України, повинен найти в нас найкращих, найщиріших товаришів, але всякий салдат, хто б він не був, німець чи австрієць, венгер чи українець, турок чи румун, русин чи руський, що підняв руку на брата свого — смертю умре. Ніякої помочи, ніякого милосердя, ніякої милости. Або — або. Або з нами, або проти нас. Коли з нами — наш товариш, коли проти нас — наш ворог, а для ворогів у нас не буде пощади. Як сталевою стіною ми повинні стати, товариші, сталевою, непоборимою. Штурм наближається, і ми повинні бути готовими до генерального, загального, могутнього, невдержимого та несокрушимого штурму».

В підпіллі пригніченої України йшло будування нових сил для боротьби за революцію. Ворог кинув до в’язниці тисячі бойців. Тисячі бойців гинули, але шлях до перемоги був намічений правильно. Робітнича клас України, спираючись на революційне селянство, готувалася до нової боротьби за Радянську владу, — за свою владу.

Примітки

[1] Загинув у 19 році, одстрілюючись кулеметом від деникінців, і своєю смертю викликав такий запал дивізії, що червоноармійці кинулися на сильніші у п’ять раз частини білогвардійців і розтрощили їх.

[2] Один з них — Полторацький у 1904 році сидів разом зі мною у тюрмі. Що значить громадянська війна!

Джерело: «Червоний шлях». — 1923. — №3. — С. 76-115.

0 Responses to “Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Березень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: