Декілька способів вбивства

Хуліо Кортасар

Просто як у казці про пастуха й вовків: вторгнення до Нікараґуа, що про нього говорили останні місяців, усе ніяк не відбудеться, тим-то в Европі схильні розглядати ситуацію як застійну. Увагу людей привертають инші вихори насилля: потрохи починають забувати, що істнує Центральна Америка. Саме на це і розраховує одна з останніх реінкарнацій Макіявеллі та розробляє иншу, більш небезпечну стратеґію — не таку прямолінійну як на Ґренади.

На шахівниці останніх тижнів розігрувалися наступні партії (не за хронолоґічним порядком):

— Відкрита чи прихована відмова Вашингтону на будь-які чіткі та чесні перемовини з Нікараґуа з питань припинення військової і економічної допомоги США Сальвадору й Гондурасу, що вона спрямовується на підтримку інтервенції у Нікараґуа антисандіністських сил, і взаємного припинення Нікараґуа будь-яких зв’язків з повстанцями Сальвадору та підтримки цих повстанців.

— Відмова у візі команданте Томасу Борхе, необхідної для його присутності на переговорах щодо цих та инших питань з представниками адміністрації Рейґана у Вашингтоні.

— Кредит у 25 мільйонів долярів, що його офіційно Конґрес США надав ЦРУ для провадження операцій «з дестабілізації сандіністського уряду».

— Викриття ґазети «Нью-Йорк Таймз» про літак, який хотіли використати для бомбардування Манаґуа, а його було придбано у США за кошти, опосередковано надані ЦРУ та передані контрреволюціонерові Едену Пасторі[1].

— Зізнання в Манаґуа — у присутности журналістів і телєкамер — пілота Амадора Нарваеса, захопленого у полон сандіністами, що з них випливає, що авіяудари по Нікараґуа завдаються з території Гондурасу під прямим керівництвом ЦРУ та за участи місцевих військових і арґентинських радників, які тренують сили сомосівців.

Тоді як ці прямі та приховані форми аґресії, а до них можна додати багато инших форм, день-у-день множаться, спроби Нікараґуа виявити щире бажання перемовин замовчуються чи наражаються на скептичні коментарі північноамериканських політиків і ватажків контрреволюції. До прикладу, заяви урядової хунти в Манаґуа про повернення до Куби радників цієї країни (переважно вчителів і лікарів) для Вашингтону «недостатньо». Так само не помічають заходи нікараґуанського уряду щодо підготовки до виборів[2] — їх хіба іронічно коментують. Очевидно, що Рейґан і його радники заздалегідь вирішили не йти на зустріч жадним спробам мирної нормалізації відносин. Мета американського президента чітка: забезпечити безперервність нападів контрреволюціонерів, доки не буде завойовано якусь територію Нікараґуа і не проголошено «демократичний» уряд, що його офіційно визнають США та їхні сателіти.

Усе робиться уривчасто — щоби приховати від світу, що навсправжки аґресія проти Нікараґуа є систематичною і неперервною. Найкращі докази ефективности цієї зловмисної змови видно у самої Нікараґуа, якщо придивитися до внутрішньої ситуації уважніше. З одного боку, збройні сутички на кордонах з Гондурасом і Коста-Рікою, а також авіянальоти на міста й порти змушують країну мобілізувати всі сили на захист країни, що відчувається у всіх сферах — у сільському господарстві, у промисловості і царині розподілу товарів, у сфері культури (підвищення рівня писемности й освіти загалом), в самому темпі життя. З иншого — урядова хунта переконливо продемонстрували готовність до перемовин, якщо тільки домовленості не обмежуватимуть прав і гідности народу; очевидно, що більшого вони не вимагають. Чого чекають від Нікараґуа, коли так заганяють її у глухий кут? Той, хто не знає, яким сміливим і рішучим є сандіністський нарід, крокує до краху, що постане так через усе вищезгадане, як і через позицію консервативної церкви і опозиційних ґруп, що відкрито виступають на боці того, що вони називають «демократією» на манер пані Кьоркпатрік[3]. Ставлення нікараґуанського архієпископства до обов’язкової військової служби, що поширюється на весь нарід, є незаперечним доказом систематичного перешкоджання законним заходам хунти щодо захисту революції, оточеної з усіх боків.

Отакою є, у двох словах, загальна картина. Проте чого не всі хочуть зрозуміти в Еспанії і Латинській Америці, так це того, з яких глибоких міркувань США жадають краху процесу суспільних перетворень, започаткованого сандіністами. У «Сабадо», суботньому додатку до мексиканської щоденної ґазети «Уномасуно», я прочитав чудову тематичну статтю Соля Арґуедаса, що її тут коротенько переповім. Арґуедас пише, що Нікараґуа від самого початку намірювалася — і ні від кого цього не приховувала — будувати змішану економіку з опорою на геґемонію народних сил, а це є неприйнятним для інтересів північноамериканського капіталізму і нікараґуанської буржуазії. Чому? Тому що, хоча змішана економіка істнує й функціонує у багатьох країнах світу, розвивається вона завжди під пильним контролем буржуазії, а значить не на користь пригноблених кляс. Коли нещодавно я виступав по еспанському телебаченню і сказав, що за всіма цими словами Кьоркпатрік про «демократію» стоять — як завжди — доляри, то я хотів сказати те саме, що написав Арґуедас. Він зазначає, що прагнення нікараґуанців напряму пов’язані з теоретичними положеннями «еврокомунізму», що він відійшов од лєнінського курсу (і це спричинило скандал серед «ортодоксальних марксистів»), і вважає, що наразі йдеться не про знищення «буржуазної держави», а радше про перетворення суспільства за активної участи держави, але за геґемонії робітничих і культурних сил — не через «диктатуру пролєтаріяту», що віджила себе. І на цей шлях — на відміну від европейців, що вони лише мріють про нього — Нікараґуа стала 19 липня 1979 року.

Звісно, Вашингтон бажає приховати те, що добре знає, і скаржиться на те, що сам вважає перешкодами на шляху до демократії у царині політичного плюралізму та свободи висловлення, — неминучими перешкодами у випадку країни, яка постраждала від аґресії і має захищатися від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Чи бувають такі країни, що вони, перебуваючи у стані війни — а Нікараґуа є саме такою країною, — не контролювали б засоби масової інформації й опозиційні ґрупи? Арґуедас цитує Улофа Пальме[4], який висловився стисло й чітко: «Неможливо вимагати повної демократичної чистоти — зі свобідною пресою і прямими виборами — від країни, що постійно зазнає аґресії і тиску, а саме це сьогодні має місце у Нікараґуа».

Мені, як учаснику кампанії з ліквідація неписьменности на першому етапі перебування сандіністів при владі, є очевидним бажання керівників революції підтягнути маси до певного рівня інтелєктуальної і політичної свідомости, здатної повести народ до демократії — до демократії, а не до демаґоґічної пародії на неї, як неодноразово траплялось ув історії. Це велетенське зусилля — для такої злиденної і неписьменної країни як Нікараґуа; його жорстоко перервали напади сомосівців, керованих з Вашингтону. А Вашингтон вимагає демократії! Крім того я був свідком того, як поводиться реакційна церква країни, виходячи за всі можливі межі з кампанією проти військового призову. А Вашингтон вимагає свободи преси та політичного плюралізму! Годі докучати, Рейґане й Ко.! Ваша гра є вельми очевидною! Ваша гра — поступове придушення країни, яку раз-у-раз позбавляють способів втілення у життя правдивої народної демократії, при цьому їй докоряють, що вона, мовляв, не відповідає демократичним вимогам, як це уявляють у найрозвиненіших країнах (і зараз, коли я думаю про Макіявеллі, загаданого на початку, я пригадаю, з яким захопленням він вихваляв Чезаре Борджія[5], як той занапастив своїх ворогів і наказував душити їх один по одному…).

Усе очевидно та безрадісно: Нікараґуа занепаде, якщо ми не умножимо наші спільні зусилля, а це означає дещо більше, аніж читати якийсь текст на кшталт цього і погоджуватися з написаним; це означає мобілізацію перед лицем влади у країнах Латинської Америки й Европи — ув особливости, Еспанії — для того, щоб вони знали, що їхні народи не допустять цієї масової страти, цього тривалого і цинічного катування. Невже ми покинемо Нікараґуа на самоті — покинемо у час, що він є її Гетсиманським садом? Дозволимо, щоб їй цвяхами прибили руки й ноги, щоб один знахабнілий проконсул і далі грався зі світом ув ім’я світу… північноамериканського світу?

Лютий 1984 року

Примітки

[1] Еден Пастора (нар. 1937) — нікараґуанський політичний діяч, революціонер, командувач Південного фронту Сандіністського фронту національного визволення, після приходу СФНВ до влади перейшов спочатку в опозицію, а потім розпочав проти революційного уряду збройну боротьбу. Пастора знаний акцією в Національному палаці 22 серпня 1979 року, коли він на чолі загону з 19 партизанів-сандіністів, перевдягнених у форму національної ґвардії, захопив у заручники кількасот членів нікараґуанського конґресу, серед яких були родичі диктатора країни Анастасіо Сомоси. Диктатор погодився з умовами партизанів і в обмін на визволення заручників випустив з в’язниць 50 членів СФНВ (серед них був і майбутній президент Нікараґуа Даніель Ортеґа), сплатив викуп у півмільйона долярів і опублікував у ґазетах комюніке СФНВ. — Тут і далі прим. «Вперед».

[2] Вибори відбулися 4 листопада 1984 року, за два дні до президентських виборів у США. Даніель Ортеґа переміг, здобувши 66,97% голосів.

[3] Джин Кьоркпатрік (1926-2006) — американська політична діячка, неоконсерватор з Республіканської партії, представниця США у ООН (1981-1985). Відома своєю «доктриною Кьоркпатрік», що вона передбачала підтримку по всьому світі авторитарних режимів, якщо вони протистоять «комуністичній загрозі» та виступають союзниками Вашингтону в «холодній війні».

[4] Улоф Пальме (1927-1986) — шведський політичний діяч, лідер Соціял-демократичної партії Швеції, двічі прем’єр-міністер Швеції (1969-1976, 1982-1986). Вбитий у столиці країни за загадковий обставин.

[5] Чезаре Борджія (1475-1507) — італійський політичний і військовий діяч епохи Відродження, що в боротьбі за владу уславився підступністю і жорстокістю.

Пер. з есп. «Вперед» за: Julio Cortázar. Nicaragua tan violetamente dulce, Muchnik Editores, Buenos Aires, 1984, pp. 120-124.