А молодість не вернеться, не вернеться вона…

Про молодість, революцію і круто зварене яйце

Рецензія на кн.: Терри Пратчетт. Ночная стража / пер. с англ. Николая Берденникова
Москва: Эксмо, Домино, 2011. — 528 с.

«Нічна варта» (Night Watch) Террі Пратчетта, писана 2002 року, належить до серії «Дискосвіт» (Discworld) і є його 29-ю книгою, шостою з підциклу про Варту. Ми розпочали знайомство з цим автором саме з неї, спокусившись алюзією на «Нічну варту» Рембрандта. Звісно, як і заявлено в анотації, жодного Рембрандту там нема, проте, як написано там же, «є справжнісінький Террі Пратчетт». Так це чи ні, сказати напевне тяжко, оскільки для цього треба краще знати його творчість. Вікіпедія заявляє, що письменник знаний фірмовим чуттям гумору. Оцінити це за однією книгою теж складно, хоча певні блискітки — передусім завдяки блискучому перекладові Миколи Берденнікова й редагуванню Нат Аллунан і Алєксандра Жикарєнцева — є. Гумор цей чорний, і його знати вже з характеристики героїв і деталей: доктор Газон, «трипперный докторишка»; Достабль Себе-Ріжу-Без-Ножа, який торгує пирогами зі щурятини; Цоп Загорло — голова особістів; Смерть, котрий (так, Смерть — він) не дає вельможі доїсти торт, «КІНЕЦЬ ТОРТА»; яйце на могилі як символ улюбленої їжі покійного. Дехто зі знавців фентезі радить починати відкривати Дискосвіт саме з «Нічної варти».

Загалом книга справляє похмуре враження і не тільки тому, що дія — як це звично для фентезі — відбувається у часі, подібному до Середньовіччя. Це історія про Сема Ваймса, командора, очільника об’єднаної Варти — Денної і Нічної, людину, котра ніби й досягла усього, але й в усьому розчарувалася. Саме це розчарування урухомлює сюжет: герой жаліється, що чогось бракує, він уже не той і навіть убивці вже не хочуть його вбивати як колись, ста-а-арість на порозі… І маєш: автор з думкою, що «все можна відіграти», завдяки маґічному (як же без нього!) кульбітові переміщує Сема і його затятого ворога-злочинця у минуле. Оп — і готово: абсолютно звичайна фантастична фабула є, інтриґа в наявності, навіть дві — що тепер робитиме Сем і чи повернуться обидва, є і «обтяжуючі обставини» — вдома чекає дружина з дитям, яке оце народжується… Тут треба сказати, що неприхильникам фентезі книга цікава небуденним розробленням теми, адже зазвичай переміщення в часі дуже очевидне — на кілька століть або й в инший світ, зазвичай воно є геть випадковим чи зумисним, проте тут його осмислено. Пратчетт не лише експлоатує нав’язлий на зубах прийом — дуже очевидний, а тому простий (саме ця простота сповнила жанр попаданським мотлохом), а й створює психолоґічно-політичний вимір викривлення часопростору. І якщо у фантастичних творах, читаючи чорно-білі описи змагань поганців-їх і добрих нас, легко вичленувати фрондерські обертони, то у «Нічній варті» усе тонше. Сем Ваймс потрапляє у своє минуле, на тридцять років тому, якраз у переддень Славної революції, що її річницю щойно вшанували у теперішньому. Ба більше: силою обставин він змушений удавати Джона Кіля, котрий свого часу навчив його всьому і котрий загинув під час повстання. Сем бачить молодого себе і молодих же вартових, які ще не є вартовими, а довкола достоту те саме, що й тридцять років тому, та цього разу він прозирає глибше, бо має досвід і може оцінити, що тут коїться насправді. А кояться тут їй-бо Темні віки, хіба що без релігії та й замість інквізиції — особісти-«непоминаемые», а що до иншого, то панують страх, косність та інтриґи. Окрім особістів (і чого б то саме це слово, ніхто не зна?) великий вплив має Ґільдія Найманих Убивць, а найцікавішим її студентом є Гевлок Вітінарі, про якого варто сказати окремо.

Вітінарі та Ваймс протягом твору перебувають у стосунках притягування-відштовхування. Ваймс став вартовим, прийшовши з вулиці, почавши з однієї з банд. Він, бастард, був ніким, і дечого досяг у житті. Вітінарі має впливову рідню — його тітонька Роберта Мізероль готує і втілює змову проти чинного володаря, проте він сам вирішує, що йому робити. Ваймс повсякчас покликається на свій досвід, твердячи, що бачив забагато, щоб сподіватися на перемогу доброго в людях. Вітінарі користає з традицій, але рівно доти, доки це не суперечить здоровому глузду і не може шкодити життю. Мораль обох досить специфічна, проте вона є. Вітінарі постає дуже стриманим, виваженим і таким, що має стратеґію. Ваймс же керується максимою «виконуй ту роботу, що перед тобою»; ніщо не вказує, що він має бодай якийсь плян. Це два способи пізнання й життя, коли хочете. З усіх образів ці обоє рябоє прописані найкраще, й обом симпатизує і читач, і автор. Пратчетт дарує їм навіть подібність доль: і один, і инший братимуть участь у Славній революції, обидва досягнуть кар’єрних висот і обох Ґільдія Найманих Убивць присудить до смертної кари, а потім викреслить зі списків смертників. Тільки якщо для Ваймса такі стосунки з Ґільдією — нормальний стан справ, то ніхто не знає, чого таке протистояння коштує Вітінарі. І все ж, оскільки Гевлок Вітінарі є другорядним героєм, то його зроблено цілісним, його характер окреслено уже зі студентської лави. Сема Ваймса, очима якого бачимо всі події, роздирають протиріччя у дусі цілком клясицистичного конфлікту: між тією його частиною, що стоїть на варті Закону, і «звіром», який хоче убивати, бездумно, але загалом справедливо. Та облишмо на часинку доброго генія-одинака і самотнього ветерана вуличних боїв: слід сказати про ще одну пару двійників.

Основні події твору є тим, що анкморпортівці потім назвуть Славною революцією, хоча, ніде правди діти, там не видно ані славної, ані революції, та й алюзій на анґлійську історію там рівно стільки, скільки і з «нічною вартою» — аж ніскілечки. Втім, видається, що тут взято просто найвідомішу назву без жадних претенсій на достовірність. Якщо пам’ятати про умовність фантастичного світу й назагал пародійний підхід автора, не дивуєшся безглуздості протистояння умовно хороших на чолі з Ваймсом та безумовно поганих, очолюваних його ворогом-злочинцем Карцером. Один із «революціонерів», Редж Башмак, продовжує лінію нагнітання похмурого сарказму. Це істинний романтик у найгіршому сенсі, що мислить себе провідником революції і тому пропонує повсталим гасло «Свобода, правда, справедливість!». Дуже очікувано, чи не так? Яких же іще гасел пропонувати людям, що вийшли громити поліційні відділки, підбурювані провокаторами. Якщо вже так, то треба й проголосити республіку, і Редж надхненно пропонує назвати її Народною Республікою Вулиці Паточної Шахти і тут-таки обрати уряд. Анкморпортівці не мають охоти обирати уряд, та частина анкморпортівок («ніяка ми не бомжуазія!») додає четвертий компонент до гасла: «І любов за розумними цінами!» — бо ж якщо три попередні складові задарма, то й любов захочуть задурно. Ваймс іронічно додає «І яйце вкруту», оскільки лише цього реально досягти, та й то навряд. Редж Башмак — це, звісно ж, ходульний набір гасел і штампів, таке собі загальне уявлення про революцію мас, не обтяжених вмінням мислити конкретно, й водночас останній кніксен у бік традиції романтичного зображення народного повстання. Юним читачам-«революціонерам» він не буде до вподоби, та очевидно, що з цією традицією варто розпрощатися (пан Пратчетт, ніби виправдовуючись за ущипливість, подарує Реджу смерть на барикадах і своєрідне загробне життя). Йому опонує Нед Тренч, якого можна було би вважати тією людиною, що системно працює задля революції без патетики і красивих фраз, але… чи задля революції? Про Тренча ми знаємо небагато, та цього вистачить, щоб зрозуміти: він сам собі сам, і його переконують тільки дії, і то не всі. Утім, Тренч теж візьме участь у Славній революції, разом із Ваймсом атакуючи… І ми знову вертаємо до Ваймса, а без нього годі — саме він поєднує ріжноманітних героїв і саме він створює вир подій у книзі.

За роздумами Сема цікаво спостерігати. Він і цинік, і саркастичний рубака, і загалом ризиковий хлоп. Але він може подарувати простим людям крихточку надії і уваги у ворохобному світі. На могилі Джона Кіля згадують, що комусь він подарував ложку, когось зробив сержантом, а в когось купив пиріг. Годі говорити, що Сем Ваймс, бувши там, у минулому, за Кіля, чинить так само, бо так складається, а не так треба. Так образ суворого стражника, виліплений з дрібниць і дурниць, стає траґічним: цього так замало, але люди так тішаться цьому! Звісно, це багато говорить про світ довкола — жорстокий і непридатний до життя. «Нічна варта» безстрашно порушує незручні для жанру питання: якщо у фентезі несправедливість є частиною похмурого антуражу, то тут її болісно переживають і… ні, не намагаються зарадити, але щось таки роблять. Ложка, подарована Шноббі Шнобсу, дитині вулиці, — не суперучинок, але вона зрештою змінила життя хлопця. А це краще, ніж нічого.

Можна казати, що Сем Ваймс — реаліст, можна — що розчарований романтик, результат той самий. Благородства й через це певної очікуваности йому не бракує: звісно, біжить рятувати ката із полум’я, звісно, відмовляється від роботи на мадам Мізероль, звісно, не виказує змовників і навіть робить усе, щоб Змову з Морфінової вулиці не було розкрито. Але, наприклад, любовної лінії у «Нічній варті» не передбачено (хоча це також із розряду традиційних очікуваностей жанру, ще й із таким привабливим для молодих панночок головним героєм), і це ще один плюс до ориґінальности твору. Втім, дещо передбачуваним є переміщення Сема саме у той час, про який він мимоволі згадує. Це навіть здешевлює сюжет, оскільки перед тим Ваймс кілька сторінок нарікав, що функції керівника — не по ньому, що він уже не вартовий, бо його бережуть від небезпек, і що загалом заїла житейська рутина. Така собі криза сержанта на пенсії середнього віку. Далі події розгортаються так, що Сем ніби й повторює все, що має статися, але водночас проживає своє-не своє життя, в якому все дещо инакше. Тут революція ніби перемагає, але новий патрицій оголошує переможцям амністію — чи ж це перемога? Приречені загинути все одно гинуть, хоча до того успішно боролися з набагато сильнішим ворогом. Народна Республіка Вулиці Паточної Шахти таки існувала, але чи вирішило її існування проблеми містян? Ваймс робить усе, щоб можна було оборонятися, він стає очима, руками і мозком повстання. Він стає для повсталих добрим генієм, без нього перемога була би неможлива. Якби всі поводилися, як Башмак (а всі так і робили — видиралися на барикади і вимахували прапорами), то вибили б геть усіх. Ніхто не думав, чи міцна барикада, чи не має вона вразливих місць, чи в правильному районі її спорудили, чи досить зброї і захисників. Нащо ж було починати таку «революцію»? А проблема в тому, що ніхто її й не починав — воно якось саме. Люди просто вийшли на вулиці, поспівали пісень, а далі все закрутилося. Ну, та ми вже знаємо, як це буває і що з цього випливає.

Народне повстання в зображенні Террі Пратчетта — це стихія, яку можна опанувати і якою треба керувати, проте вона «бессмысленна и беспощадна», починається з нічого і завершується нічим. Опис подій дуже туманний, Ваймс згадує їх дуже неохоче: із книги зрозуміло лише те, що людей використали, тимчасом відбувся палацовий переворот і місце одного патриція посів инший. Та революція, що її пам’ятав Ваймс, швидше за все, зазнала поразки. Та, яку він творить нині, теж хаотична. Повсталі не мають економічної та політичної програми, «клясичну» вимогу усуспільнення власности висуває тільки Редж, инші, звісно, проти. Рушійної сили у революції теж нема: на вулиці вийшли всі, хто покричати, хто подивитися. Соціяльний склад Народної Республіки Вулиці Паточної Шахти — це, швидше за все, пролєтаріят і дрібна буржуазія. Бачимо, що повсталі не тільки зображені як набрід, що вийшов побузити та й став перед барикадою (так, Ваймс змушений пояснювати, що стояти треба за барикадою, а не перед нею), а ще й як несвідомі, що не прагнуть звільнитися з полону несвідомости. Чого прагнуть люди і чого вони вийшли? А чорт їх розбере. Ніби хтось із армійців почав стріляти у натовп. Чи навпаки. Хіба ж це важливо? Якщо хтось думав прочитати тут про героїв, то на нього чекає жорстоке розчарування. За однією книгою не можна стверджувати напевне, що Террі Пратчетт уважає всі революції марною тратою часу. Проте, зважаючи на максимально сатиричний опис повсталих і їхніх дій (бабусі на барикаді, котрі погрожують представникам ворожого табору розказати прилюдно, що ті робили, коли ще бігали без штанців; активна участь у подіях і підготовці до них «Ґільдії Швачок», яким належить частина гасла про любов за розумними розцінками; вимога посполитих повернути меблевий гарнітур, пожертвуваний для зведення барикади), можна сказати, що автор дуже консервативний і не втрачає нагоди покепкувати. На пропозицію Вітінарі встановити на площі пам’ятник полеглим під час Славної революції Ваймс каже, що не варто, бо це «змусить нових дурнів повірити, що вони зможуть стати героями». Все це дуже незвично для фентезі й дуже близько до реалістичного роману. Ваймс зізнається, що замолоду йому видавалося, ніби Джон Кіль — герой, що всі йдуть за ним, бо він знає, куди йти, і веде людей за собою, але насправді ніхто не знав, що про це думав сам Кіль.

У вигаданому світі революції («…щось на кшталт революції. Загалом-то не дуже підходяще слово») завжди схожі на бунт і ніколи не перемагають, а зло, словами Ваймса, торжествує сім днів на тиждень. Народ дурний, невдячний і непокірний, змінювати треба і його, і уряд. Та й нема народу як такого, а є окремі — дуже різні — люди. А людей треба тримати в узді — і вони будуть вдячні. Ані революція, ані неперервні перевороти не дали щастя Анк-Морпорку, проте коли патрицієм став Вітінарі, він дав людям стабільність. І вони вдячні: краще достеменно знати, що на тебе чекає яма зі скорпіонами, аніж боятися бздури чергового володаря. Авторський рецепт, що робити під час пожежі, простий і суперечливий: Ваймс вирішує додержувати Закону й берегти дурнуватих співвітчизників від біди, ні більше, ні менше. А якщо це буде співзвучно з якимись гаслами, нехай, все одно слід робити ту роботу, що перед тобою. Та як цим «не висовуйся, добре роби — добре буде» пояснити публічне протистояння Ваймса з Цопом Загорло? Що таке Закон, якщо вуличний хлопчисько має відповісти за грабунок, а вельможі — ні? Ваймс мислить ширше за простого сержанта і бачить більше, тож не можна сказати, що він не має амбіцій. Те, що він робить на посаді керівника об’єднаної Варти, можна назвати переходом від Середньовіччя до Нового часу: намагання згуртувати вартових чимось більшим за платню, перетворення їх на боєздатний підрозділ із власними правилами і відзнаками, а кожного вартового — на автономну бойову одиницю, змушування міста і влади зважати на Варту як на силу, дозвіл служити гномам і тролям (цей ліберальний гуманізм щодо инших «рас» є прикметою новочасного фентезі — ми бачили це в «Гаррі Поттері»). Реформа Варти і методи, пропоновані Ваймсом, власне силові і йдуть згори — це розбудова Варти як інституту (а не, скажімо, навчання простолюду володіти зброєю для самозахисту). Ані Ваймс, ані автор не вірять, що світ може бути инакшим, тому інтонація книги — не «Инший світ можливий», а «Революція пожирає своїх дітей»: люди незмінні, вони чекають, доки ти прийдеш і вирішиш їхні проблеми. Вітчизняний читач не може втриматися і нарешті вигукує: «Дивіться, як це разюче відріжняється від „Важко бути богом“ Стругацьких!». Справді, паралель очевидна. Румата, хоч йому дуже тяжко, все ж знає, що мине час і буде инакше, що не може не бути инакше. У Пратчетта складники ті самі — тема, морально-етичні проблеми, антураж, мінус упевненість в остаточній перемозі добра над злом і в тому, що завтра встане сонце. (Пам’ятаємо, що «Дискосвіт» писався від 1980-х. Цікаво порівняти, як тимчасом розвивалася радянська фантастика.) Кожен твір має відбиток своєї епохи — фантастичні твори так само улягають цьому загальному правилу.

«Нічна варта» Террі Пратчетта, попри відносно оптимістичний фінал, лишає по собі гіркоту. Її цікаво читати, там ціла галерея самобутніх пам’ятних характерів, небанальний, як на фентезі про переміщення в часі, поворот. І повнісінька зневіра, як в юнацьких ідеалах, так і в житті загалом. Людина може змінити історію, людина повинна змінювати історію, та якою ціною і навіщо? Сем Ваймс, споглядаючи молодого Сема, нарікає: бодай тобі не знати того, що я знаю тепер! Багато сторінок присвячено роздумам про невблаганний час, під ударами якого падають оптимізм, щирість, наївність, — їх невесело читати навіть молодим. Проте тут є гранична чесність і певний кодекс честі: «коли ламаєшся ти, ламається все». Зло непереможне, та це не привід миритися з ним чи очолювати його. Слід просто робити те, що треба, не плекаючи надії, що це допоможе, та инакше ніяк. Ця суміш гніву, відчаю і теорії малих справ притаманна сучасній західній літературі: окрім «Нічної варти» на думку спадають «Американські боги» (American Gods, 2001) Ніла Ґеймана, «Старим тут не місце» (No Country for Old Men, 2005) Кормака Маккарті та «Щиголь» (The Goldfinch, 2013) Донни Тартт. Втім, «ця тема ще чекає на своїх дослідників», тож про це якось иншим разом.