«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (III)

Марсель ван дер Лінден

Глава третя. Від сталінського «великого стрибка» до «Великої Вітчизняної війни» (1929-1941)

З висоти історичного досвіду, не твердячи про історичну неминучість, можна вважати, що роки «нової економічної політики» (неп) були відносно спокійним інтермецо в процесі державного будівництва, що він розпочався 1917 року та завершився близько 1939 року. Соціяльна революція «знизу», що відбувалась наприкінці 1920-х рр., позначала другий етап цього процесу. Політика, якої дотримувались на цьому етапі, була безпрецедентною як своїми маштабами, так й абсолютною жорстокістю.

За ці роки вигляд Радянського Союзу радикально змінився. З 1927 по 1930 р. одночасно відбулись три структурні перетворення. По-перше, режим спромігся закріпитися і зміцнитися. Одночасно зі знищенням внутрішньої політичної опозиції, що гуртувалась навколо Троцького та Бухаріна, себто опозиції всередині партії, та убезпечення центрального політичного апарату від инших нападів режим розширював зовнішню владу на чимдалі ширші сфери суспільного життя. Зокрема профспілки, що їхню відносну автономію суттєво обмежили під час непу, повністю перетворили на орґани партії. По-друге, в сільськогосподарському секторі 1927 року виникло величезне напруження, що призвело до часткового паралічу ринку зерна (спричиненого крім всього иншого «ножицями цін», що вплинуло на відносні ціні на сільськогосподарську та промислову продукцію). Тоді новий режим узяв бика за рога, й у швидкому темпі із застосуванням терористичних метод було колєктивізовано сільське господарство — процес, що він так через фізичну ліквідацію кулаків, як і через подальший голод призвів до безлічі смертей. І, по-третє, із запровадженням п’ятирічних плянів, про що ухвалили рішення 1 квітня 1929 р. (насправді втілення першого п’ятирічного пляну мало розпочатися 1 жовтня 1928 р.), розгорнулась проґрама форсованої модернізації. Абсолютний пріоритет було надано важкій промисловості (надто металюрґії, машинобудуванню і енерґетиці), при цьому не дуже задумувались над наслідками такого розвитку для суспільства загалом.

Коли в царині економіки ринкові інститути наслідком «великого стрибка вперед» (термін Елека Ноува) було практично усунуто та замінено «плянуванням», «колєктивами» тощо, в царині політики наступила централізація, що вона поклала край чи не всім залишкам демократії та плюралізму. Постало «моноорґанізаційне суспільство» (як писав про нього Риґбі):

«всезагальне координування ріжноманітних дискретних орґанізацій, діючих у ріжних суспільних підсистемах, досягається орґанізаційно, себто за допомогою надскоординованих командних структур, просто як під час війни, коли верховне головнокомандування спрямовує та розподіляє численні формування, роди військ та служби, що воюють на певному театрі бойових дій»[1].

В рамках суспільства, влаштованого на такий штиб, влада великого вождя ще не була, одначе, незаперечною. «Велика чистка», що відбулась після вбивства 1934 року Сталінового конкурента Сєрґєя Кірова, члена політбюра, позначила завершення процесу оформлення держави. Масовий терор мав два пов’язані між собою наслідки. Змінився соціяльний склад правлячої верхівки. Вбивали не тільки ветеранів-більшовиків ще з царської доби, але також тих, хто вступив до партії 1917 року чи пізніше та брав активну участь у сталінській «революції». Нові керівники, що прийшли їм на зміну, були до певної міри людьми без історії та мали технократичні погляди. Водночас утвердилася і стала непохитною особиста диктатура Сталіна. Після цих змін відбулось бурхливе зростання армії примусових робітників (рабів), що вона почала формуватися ще наприкінці 1920-х рр. Одночасно з цим значно посилились репресії проти «звичайних» робітників (введення трудових книжок, драконівське покарання за відсутність на робочому місці, скасування права на одностороннє припинення трудового договору тощо), запровадження традиціоналістської сімейної політики (заборона абортів, проголошення родини осередком суспільства); мистецтво, науку та філософію повністю підпорядкували офіційній політиці.

Отже, за десять років Радянський Союз зазнав корінних змін. Спостерігачі з табору критичного марксизму, природно, дуже швидко побачили ці зміни та дійшли висновків — кожен своїх. На цих висновках, звісно, позначались спостереження щодо розвитку подій за межами Радянського Союзу.

«Велика депресія» кидала тінь на всі події 1930-х рр. Очевидний контраст — почасти ілюзорний — між економічними труднощами, що їх переживали вдома, та швидкими успіхами модернізації в Радянському Союзі, примусив багатьох на Заході пом’якшити критику, спрямовану проти росіян. 1931 року Кауцький зазначив у цьому зв’язку:

«Економічна криза набула за останні роки таких безумних розмахів, що багато хто з нас вважає, що капіталізм уже зазнає краху. Відповідно посилилась рекляма радянською Росією свого п’ятирічного пляну. ‹…› Бажане легко видається дійсним. Таким чином із жахливого надзвичайного стану наших часів постає потреба бачити в Росії скелю, що на ній буде збудовано церкву майбутнього»[2].

Оскільки ця спокуса була сильною, непоодинокими були випадки, коли якийсь колишній критик Радянського Союзу коригував свої погляди у бік аполоґетики. Вражаючим прикладом цієї тенденції був найважливіший теоретик австромарксизму Отто Бауер, що його погляди спочатку були близькі до поглядів Кауцького[3]. У 1930-ті рр. він переглянув свої погляди і у книжці з 1936 року «Між двома світовими війнами?» виступив на захист сталінізму як історичної необхідности, заявляючи: «Якими жахливими є жертви, спричинені процесом індустріялізації та колєктивізації, такими ж п’янкими є його наслідки»[4].

Крім того після гітлерівського перевороту 1933 року між націонал-соціялізмом і сталінським режимом проявилася низка спільних рис (наприклад, однопартійна система, «плянування» в економіці, терористичні методи). Також часом здавалось, ніби дві системи впливали одна на одну на політичному рівні[5]. Пакт Молотова—Ріббентропа підсилив це враження. Такі спостереження спонукали деяких критиків заявляти про по суті однаковість обох суспільств. Добре відомо, що немарксисти теж не могли встояти проти цієї спокуси та в цей період заклали теоретичні основи майбутніх теорій тоталітаризму[6]. Тогочасний напрям думки можна підсумовувати цитатою з одного «комуніста рад» з 1939 року:

«Росію треба поставити першою з-поміж нових тоталітарних держав. ‹…› Прийнявши всі характеристики тотальної держави, вона ‹…› стала взірцем для инших країн, що їх примусили відмовитись від демократичної державної системи і замінити її диктаторським правлінням. Росія була прикладом для фашизму.

Тут йдеться не за випадковість, не за жарт історії. Спорідненість систем тут не позірна, але дійсна. Все вказує на те, що ми маємо справу з вираженням і наслідками тотожних принципів, але застосованих на ріжних рівнях історичного та політичного розвитку. Чи подобається це партійним „комуністам“ чи ні, але факт є факт: державний лад і режим у Росії не відріжняються від режимів в Італії та Німеччині. По суті вони подібні. Можна говорити про червону, чорну або коричневу „радянську державу“, так само як про червоний, чорний або коричневий фашизм»[7].

Схожі ідеї висловлювались ріжними авторами пізніше, і про них ще буде сказано в наступних главах.

Оскільки структурні перетворення радянського суспільства, що набирали обертів після 1929 року, не дозволяли критикам-марксистам розглядати це суспільство як варіянт соціялізму, як це робив Отто Бауер, почало з’являтися розуміння, що простою наличкою «капіталізм» теж не обійтися. Так чи так критична теорія мала виразити те, що за Сталіна постало щось геть нове. Описуючи всесильну бюрократичну еліту, член «Лівої опозиції» Християн Раковський писав про «нову соціяльну катеґорію», що потребувала абсолютно нової аналізи[8].

У період 1920-1941 рр. обговорювались ріжні нові теорії. Я спочатку викладу їхній зміст, а потім звернусь до дискусії в гурті їхніх прибічників у ту добу.

3.I. Державний капіталізм

Історія поняття «державний капіталізм» сягає ще дожовтневого часу. Згідно із загальноприйнятим поглядом, термін винайшли на початку 1890-х рр. німецькі соціял-демократи у відповідь на реформістські погляди Ґеорґа фон Фолльмана та инших. Останній вважав, що буржуазну державу треба підштовхувати до політики (націоналізації), що вона стала би підготовкою до майбутнього «державного соціялізму». Його опоненти (Вільгельм Лібкнехт та инші), одначе, заперечували думку, що розширення буржуазної держави могло привести до «державного соціялізму» — ні, таке розширення вело тільки до «державного капіталізму», змінюючи балянс сил не на користь робітничої кляси[9]. Від самого початку державний капіталізм, отже, ніколи не був катеґорією з переважно аналітичним змістом; навпаки, це поняття було завжди відокремленим од дійсності у подвійному сенсі: «через його протиставлення иншому поняттю та через відношення останнього до майбутнього суспільства»[10].

У 1914-1918 рр. німецька військова економіка з доти небаченим державним втручанням в економічний процес (застосування сили для примушення підприємств до виробництва, реґулювання розподілу споживчих товарів, закріплення мінімальних цін тощо) стимулювала докладне розроблення поняття державного капіталізму. Ніколай Бухарін на той час розробив концепцію, що в ній державний капіталізм був новою та вищою стадією капіталістичного розвитку — стадією, що на ній конкуренція між підприємствами у національній економіці мала тенденцію впорядковуватися через державне втручання, а конкуренція між капіталами перемістилась у царину світового ринку[11]. Автори, що належали до ріжних політичних орієнтацій, такі, як соціял-демократ Карл Реннер і «комуніст рад» Отто Рюле, висловлювали подібні ідеї[12].

Питання міри, до якої можна сказати, що державний капіталізм істнував у Росії після 1917 р., швидко почало важити у дискусіях самих більшовиків. Ліві комуністи, що гуртувались навколо журналу «Комуніст», боялися, що поточна політика в промисловості підірве владу робітників на підприємствах, а, отже, знищить основу революційного процесу. Так висловлював своє занепокоєння Осінський:

«Якщо пролєтаріят сам не зрозуміє, як створити необхідні умови для соціялістичної орґанізації праці, — ніхто не зможе зробити це за нього і не зможе примусити його до цього. ‹…› Соціялізм і соціялістичну орґанізацію має встановити тільки сам пролєтаріят, інакше їх ніхто не встановить; замість них постане щось инше — державний капіталізм»[13].

Приблизно у цей самий час Лєнін також вживав поняття державного капіталізму для характеристики Росії. Він, одначе, вважав, що диктатуру пролєтаріяту можна узгодити з державним капіталізмом. Між капіталізмом вільної конкуренції і соціялізмом буде перехідний період; у цей період революціонерам треба буде засвоїти якомога більше технічно-орґанізаційних знань і навичок від державного капіталізму, надто від державного капіталізму в Німеччині[14]. У ріжних творах Бухаріна, Осінського, Лєніна й инших державний капіталізм дуже широко розуміється як ринкова економіка з сильним державним втручанням. У спорах щодо Радянського Союзу 1930-х рр. поняттям державного капіталізму послуговувалися багато авторів, але в процесі дискусій воно дещо змінилось і звузилось у своєму значенні: воно стало означати економіку, що в ній держава виступає єдиним роботодавцем. Очевидно, цей зсув у значенні був спричинений структурними перетвореннями в самому Радянському Союзі, що призвели так до зникнення традиційного ринку після непу, як до побудови держави як всесильного центру влади.

Теорії державного капіталізму були найбільш популярними серед всіх напрямів «західного марксизму» у період 1929-1941 рр. Чим пояснити таку популярність? Відповідь полягає по суті в тім, що ці теорії лишались дуже близькими до старої лінійної схеми історії. Навіть якщо державний капіталізм становив не «звичайну», а «нову» чи «вищу» форму капіталізму, його все одно можна було легко вставити в стару поступовість февдалізм—(державний) капіталізм—соціялізм. Крім варіянтів, наведених нижче, було ще багато инших подібних концепцій. Про них, одначе, не йдеться, тому що до нижченаведених варіантів вони не додають нічого теоретично нового[15].

Мясніков

На початку 1931 р. більшовик-опозиціонер Ґаврил Мясніков[16] закінчив брошуру про характер радянського суспільства, яку він видав власним коштом під назвою «Черговий обман» (Очередной обман). У лівокомуністичному журналі «De Nieuwe Weg» з’явився переклад на голляндську[17].

За Мясніковим, у Радянському Союзі відбулась насильницька контрреволюція. Після того як робітнича кляса спочатку здійснювала владу через робітничі ради, «світова буржуазія» за три роки — почерез інтервенцію та громадянську війну — спромоглася досягти принципового зсуву в балянсі влади: «Промисловість закостеніла, солідарність робітників розбито, а робітничі ради знищено. Пролєтаріят перестав бути правлячою клясою, що здійснює політичну та економічну геґемонію ‹…›»[18].

Оскільки справжня буржуазія практично не істнувала, влада потрапила до рук селян — численної «дрібної буржуазії». Такий стан, одначе, не може тривати довго:

«Дрібна буржуазія святкувала перемогу, але ця перемога не могла означати поступ, але тільки відбіг. Вона може управляти промисловістю тільки за посередництва бюрократичного апарату та — через типово атомізовану структуру своєї кляси — не може здійснювати ефективний контроль над бюрократією, а значить не може унеможливити її перетворення з прислужниці на господарку-гнобительку»[19].

Упродовж 1920-х рр. бюрократія перетворилась на правлячу клясу. Її влада базувалась на державній власності на засоби виробництва, та вона прагнула до постійного розширення своєї влади:

«Бюрократія, що вона стоїть на чолі націоналізованої промисловости та поступово знищує або вбирає в себе залишки приватно-капіталістичної експлоатації, демонструє тенденцію до поширення свого панування на цілі промислові райони»[20].

Таким робом постав «державний капіталізм», що включав експлоатацію та продукцію додаткової вартости[21]. «Вся державна економіка СРСР представляє собою ніби один-єдиний завод, що на ньому панує впорядкована кооперація і поділ праці між ріжними робочими ділянками»[22].

Мясніков застерігав від зрівняння нової форми капіталізму зі старим приватновласницьким капіталізмом. Націоналізація землі та промисловости, а також повний контроль бюрократії над державним бюджетом означали, що вона могла діяти набагато ефективніше за клясичну буржуазію. Вона могла на власний розсуд направляти потоки капіталу та мобілізовувати фінанси для капіталовкладень, що було неможливо для «звичайних» підприємців, і їй під час втілення плянів не заважали ні землевласники, ні инші підприємства. В цьому сенсі радянське суспільство було на вищій стадії розвитку, ніж конкурентний капіталізм:

«Бюрократія не завжди може управляти справами добре, але вона завжди робить це краще за буржуазію. Вона діє в геть ріжних обставинах і представляє вищу форму виробництва порівняно з будь-якою приватновласницькою системою»[23].

У міжнародних конфліктах соціялісти, отже, мали виступати на боці Радянського Союзу.

Адлєр

1932 року Фрідріх Адлєр[24], який від 1923 р. був секретарем Робітничого та Соціялістичного Інтернаціоналу, висунув свою теорію Радянського Союзу — «не як секретар міжнародного об’єднання, а як просто товариш»[25]. Відкидаючи так безперервні «віщування Кассандри» від Кауцького, як і аполоґетику з боку инших марксистів, Адлєр запропонував порівняльну історичну перспективу.

Він поділяв думку Кауцького та Маркса про те, що соціялістичне суспільство можна побудувати тільки в умовах високорозвиненої промисловости та робітничої кляси. Проте позаяк у дореволюційній Росії таких умов не було, сталінський «експеримент» треба розглядати як спробу здійснити — почерез жертвопринесення цілого покоління робітників — первісну акумуляцію[26], що вона у країнах розвиненого капіталізму відбулась раніше, і в такий спосіб закласти основи соціялістичного Радянського Союзу:

«Якщо ми спробуємо зрозуміти сучасний Радянський Союз, ми несподівано побачимо, що в його індустріялізації — навіть попри повну відсутність приватних капіталістів — проявляються характерні етапи первісної акумуляції, описаної Марксом. Сталінський експеримент є індустріялізацією через первісну акумуляцію без участи приватних капіталістів»[27].

Оскільки історичні носії процесу — вільні капіталісти — були відсутні, державна влада як така вимушено зайняла їхнє місце. Суспільна функція диктатури відповідно полягала в «підпорядкуванні робітників цілям первісної акумуляції, оминаючи цих робітників, і придушенні в зародку будь-яких їхніх спроб опиратися жертвам, що від них вимагались»[28].

Загалом він вважав, що ми маємо справу зі своєрідною формою державного капіталізму, який, з одного боку, вимушено розвинувся через брак революцій у передових капіталістичних країнах, що вони могли би підтримати молоду радянську республіку, а з иншого — через слабкість приватного капіталізму, істнуючого на час вибуху революції.

З огляду на цей висновок явище плянової економіки також поставало у новому світлі:

«Для Маркса й Енґельса перехід до плянової економіки був можливий лише в рямцях становлення соціялістичного суспільного ладу. Тепер ми бачимо, що передумовою плянової економіки є не соціялізм, а простий неґативний критерій скасування приватнокапіталістичної конкуренції, і така економіка також цілком можлива на основі державного капіталізму»[29].

Що така концепція знайшла широку підтримку в колах (лівої) соціял-демократії, показує відгук Рафаїла Абрамовича Рейна, одного з ватажків меншовицької еміґрації, який зауважив, що Адлєрова аналіза по суті збігається з аналізою російської соціял-демократії[30].

Ваґнер

1933 року Гельмут Ваґнер (1904-1989), журналіст і вчитель, лівий соціял-демократ, який наприкінці 1934 р. втік з Дрездена до Швайцарії[31], написав текст під назвою «Тези про більшовизм». Ці тези були почасти результатом дискусій, що точились з 1932 р. у гурті Rote Kämpfer [червоний боєць. — Пер.], невеличкої нелєґальної ґрупи, що перебувала під впливом «комунізму рад»[32].

Якщо Ґортер, Паннекук й инші раніше наголошували на тому, що Східна та Західна Европа є по суті ріжними, Ваґнер пішов далі та розглянув Росію як ґеоґрафічний, політичний та економічний зв’язок між Европою та Азією. Европа разом з Північною Америкою утворюють «високорозвинений капіталістичний центр активного імперіялістичного просування»; Східна Азія є «колоніяльним центром пасивного імперіялістичного грабунку». Обидва ці центри уособлюють вісі міжнародної клясової боротьби та впливають на розвиток Росії[33]. У російській економіці малорозвинене азіятське сільське господарство, що містило елєменти февдалізму до самого 1917 р., поєднувалось із сучасною европейською промисловістю[34]. Це особливе поєднання февдалізму та капіталізму поставило перед Російською революцією заплутані та складні завдання[35].

Насправді вона мала взяти на себе завдання буржуазної революції, але без підтримки з боку буржуазії. Революція мала виконати завдання буржуазії, тому що питання полягало насамперед у поваленні абсолютизму, ліквідації привілеїв аристократії та формуванні сучасного державного апарату[36]. Все це мало відбутися без підтримки буржуазії, тому що ця кляса зв’язала себе з царатом і через те встигла перетворитися на контрреволюційну силу задовго до завершення власної революції[37].

Завдання буржуазії взяв на себе «клясовий трикутник»[38]: величезні селянські маси утворили «пасивний фундамент», менш чисельна, але активна маса робітників стала «бойовим інструментом», а невеличкий прошарок інтеліґенції «ствердився як творець революції»[39]. Більшовизм спромігся об’єднати повстання робітників і селян та захопити владу. Проте новий режим, що встановився 1917 року, займав від самого початку ненадійну позицію: він мав зробити так, щоби дві кляси, на які він спирався, попри їхні частково суперечливі інтереси не виступали одна проти одної відкрито[40]. Щоби цього досягти, неминучою стала автономізація державного апарату щодо обох кляс:

«Як державний апарат царату урядував над двома маєтними клясами незалежно від них, так само новий більшовицький державний апарат почав унезалежнюватися від подвійної клясової бази. Росія вибралась з царського абсолютизму, щоби потрапити до абсолютизму більшовицького»[41].

Зрештою підсумком цього розвитку став капіталізм, орґанізований державою без буржуазії з подвійною клясовою основою. Радянська державна політика відповідно коливалась між інтересами робітників і селян. Перший п’ятирічний плян і примусова колєктивізація були нічим иншим, як спробами стримати ці протиріччя силою, але на сьогодні вони лише «загострили економічні труднощі до такої небезпечної крайнощі, що економічні протиріччя ризикують вибухнути»[42].

Радянська економіка функціонувала по суті як капіталістична: в основі було товарне виробництво, всеосяжною метою була прибутковість, застосовувались системи буржуазного мотивування і винагороди, робітники створювали додаткову вартість[43].

«У російській державі, очевидно, не бачимо жадної кляси людей, що вони одержували би одноосібно та безпосередньо економічну вигоду від продукції додаткової вартости, натомість цю додаткову вартість привласнює бюрократичний, паразитичний апарат в цілому. Крім — доволі дорогого — утримування цього апарату додаткова вартість йде на розширення виробництва, підтримку селянської кляси та виконання іноземних зобов’язань держави. ‹…› Російська державна економіка ‹…› є державним капіталізмом в історично унікальних умовах більшовицького режиму та відповідно представляє особливий, розвиненіший тип капіталістичного виробництва, — розвиненіший навіть за найбільші та найрозвиненіші з істнуючих капіталістичних країн»[44].

У 1937-1937 рр. під час еміґрації в Швайцарії Ваґнер доопрацював свої тези до більшого, але неопублікованого рукопису, якому дав назву «Засади політики більшовицької влади (до соціолоґії більшовизму)»[45]. Частину своїх нотаток він опублікував під псевдонімом Рудольф Шпренґер[46]. Загалом кажучи, ці публікації відповідають викладеному в «Тезах».

Ворролл

Навішування Мясніковим, Адлєром і Ваґнером на Радянський Союз ярлика «державний капіталізм» було не дуже переконливим. Вони просто стверджували, що у СРСР мали місце виробництво додаткової вартости, капіталістична експлоатація тощо, але не наводили достатньо доказів для обґрунтування своєї концепції. Не дивно, що за цю слабкість швидко вхопилися аполоґети Радянської Росії[47]. Під кінець 1930-х рр. концепція державного капіталізму поступово ускладнилась теоретично. 1939 року в американському журналі «Modern Quarterly» було опубліковано аналітичну статтю під назвою «СРСР — пролєтарська чи капіталістична держава?»[48] Її автор Райєн Ворролл (1903-1995), австралійський троцькіст[49], спробував підвести під теорію радянського державного капіталізму марксистський фундамент. Аби підкреслити теоретичну ортодоксію власної теорії, Ворролл звернувся до трьох тверджень засновників «наукового соціялізму»:

а) У двох місцях третього тому «Капіталу» — «яким так часто нехтують учні Карла Маркса» — визначено суть капіталістичного способу виробництва: концентрація засобів виробництва у руках невеличкої меншости власників, суспільна орґанізація праці, створення світового ринку[50], виробництво товарів і додаткової вартости[51]. Иншою специфічною рисою капіталістичного способу виробництва є виробництво додаткової вартости як безпосередній предмет і головна мета виробництва[52].

б) У своїй аналізі акціонерного капіталу, в третьому томі «Капіталу», Маркс показав, що в акціонерних товариствах управляючі товариств стають «директорами» капіталу инших, а тим, хто капітал дає, лишається лише право власности. У такий спосіб капітал як приватна власність «скасовується» в рамках самого капіталістичного способу виробництва[53].

в) в «Анти-Дюрінґові» Енґельс передбачив не тільки зростання акціонерного капіталу, але також тенденцію до передачі великих капіталовкладень в управління державі — через їхній завеликий для приватних підприємств розмір (наприклад, у залізничній галузі). Жодний такий розвиток не означав зникнення капіталізму, за Енґельсом, — капіталістичні відношення в такий спосіб не скасовувались, але тільки підсилювались[54].

З пункту а) Ворролл робить висновок, що приватна власність (надто на засоби виробництва) не обов’язково має бути рисою капіталізму «на кожному етапі його розвитку». З пункту б) та особливо з пункту в) він виводить, що «подальший розвиток капіталізму в напрямку державної власности на засоби виробництва» може привезти до «фактичного скасування приватної власности», при цьому суть капіталізму не зміниться. Покликаючись на клясиків, Ворролл, схоже, хотів довести зокрема, що в рамках традиції наукового соціялізму суспільство, що в ньому капітал і держава зливаються в пануюче єдине ціле, було теоретично можливим. У цьому контексті також цитовано Лєніна.

Наступною метою арґументації Воррела стало переконливо показати, що теоретично можливе стало в Радянському Союзі дійсністю: на капіталістичній основі дійсно відбулось історично неповторне злиття економічних і політичних центрів влади. Докази Ворролла щодо цього можна стисло викласти так:

i) Сталінська бюрократія не була буржуазною клясою. Її структура, зрештою, не нагадувала буржуазію, що спирається на приватну власність.

ii) Проте роля бюрократії тотожна ролі буржуазії:

«її суспільна мета, об’єктивно кажучи, це — акумуляція капіталу в Росії: продукція товарів, видобуток додаткової вартости з робітничої кляси, реалізація цієї додаткової вартости як державного доходу та конвертація доходу в чимраз більшу державну власність, надто у капітал у формі нових засобів виробництва — більше заводів, більше обладнання, більше шахт тощо»[55].

iii) Радянський Союз був би робітничою державою, якби бюрократія підпорядковувалась робітничій клясі, себто якби політика бюрократії визначалась радами або иншими формами робітничої демократії. Цього, одначе, не було, і «саме тому російська держава є капіталістичною, а не робітничою державою»[56].

iv) Радянська система не завозила капітал та не експлоатувала колонії. Тим-то вона не була імперіялістичною, хоча й була капіталістичною.

v) Радянська система стояла ближче до соціялізму, ніж звичайний капіталізм. Вона становила «перехідний етап, на якому було скасовано принцип приватної власности, а перехід засобів виробництва у власність пролєтаріяту затримується бюрократією, що її становище непевне»[57].

vi) Радянський капіталізм зміг постати з пролєтарської Жовтневої революції, тому що від приблизно 1923 р. відбувалась насильницька контрреволюція, що «тривала ціле десятиліття». Ця контрреволюція стала можливою через поєднання об’єктивних чинників (економічна та культурна відсталість, уплив світового ринку та капіталістичної ідеолоґії) та суб’єктивного чинника, а саме рівня опору з боку Троцького та инших у вирішальні роки 1923-1929, що він був надто слабкий»[58].

Хоча Ворроллова арґументація певною мірою нагадує погляди Корша (повзуча контрреволюція), його внесок є новаторським, позаяк він був, напевне, першим, хто вживав поняття державного капіталізму не тільки як описове наличко, але аналітично. Для нього ріжниця між робітничою державою і режимом акумуляції капіталу полягала не тільки в тому, кому належала влада. В інтересах робітничої кляси може діяти і режим капіталістичної акумуляції, якщо сама робітнича кляса погодилась на капіталістичну самоексплоатацію.

Поллок

1941 року Фрідріх Поллок (1894-1970), відомий економіст Франкфуртської школи[59], виступив в «Studies in Philosophy and Social Science» (formerly «Zeitschrift für Sozialforschung») з теорією державного капіталізму. У цьому творі він продовжив не тільки дослідження Радянського Союзу, розпочаті ним у 1920-х рр.[60], але також низку нарисів про капіталізм і плянову економіку. Вже 1932 року Поллок стверджував, що капіталізм зможе знайти нову рівновагу за допомогою техніки плянування[61]. І в своєму нарисі з року 1941 Поллок доробив цю ідею до загальної теорії державного капіталізму. На теорію його надихнули переважно досвід нацистської Німеччини та Італії, і Поллок сумнівався, чи може теорія загалом бути застосована до Радянського Союзу, адже в цьому суспільстві — на відміну від націонал-соціялізму та фашизму — не відбулось злиття старих капіталістичних ґруп з державою, а засоби виробництва було експропрійовано в колишніх маєтних кляс. Тим-то Поллок обережно висловив свої сумніви щодо того, чи «можна нашу модель державного капіталізму застосувати до Радянського Союзу на теперішньому етапі його розвитку»[62]. Проте це застереження не завадило йому взяти СРСР до розгляду та, наприклад, заявити, що система державно-капіталістичного розподілу в цій країні розвиненіша, ніж у Німеччині[63].

Крім тоталітарних варіянтів державного соціялізму Поллок передбачив і можливість демократичних варіянтів — ці варіянти, одначе, залишаються поки що лише гіпотетичними конструкціями, «що в їхньому напрямку вказує наш досвід»[64]. Термін «державний капіталізм» означає, на його думку, не стільки форму правління, скільки загальний стан: тут йдеться за суспільну формацію, що вона вже не є приватнокапіталістичною, але ще не є соціялістичною, що в ній мотив прибутковости все ще відіграє важливу ролю і держава перебрала на себе від приватних капіталістів найважливіші функції.

За державного капіталізму автономію ринкової діяльности скасовано. Замість неї виникає державне регулювання: загальний плян визначає бажані обсяги виробництва та споживання, суми заощаджень і капіталовкладень; ціни більше не змінюються вільно, а фіксуються в адміністративному порядку; прибуткові інтереси окремих осіб і ґруп підпорядковано загальному плянові; вгадування й імпровізацію замінено науковим управлінням; економічні «закони руху» більше не відіграють жадної помітної ролі[65]. На підприємствах приватні капіталісти позбавлені влади. Керівництво підприємств стало майже незалежним від капіталу; підприємницька роля перейшла до держави або в будь-якому разі сильно визначається державою; старий капіталіст залишився, але тільки як рантьє (адже його здібності не використовуються державою)[66]. Розподіл товарів і робочої сили може здійснюватися по-новому — через пряме розміщення, внутрішньотрестову координацію, системи квот тощо.

Оскільки в системі вже не було жадних «законів руху», не могло бути й жадних економічних меж: «Економічні проблєми в старому значенні слова більше не істнують, коли координація всієї економічної діяльности відбувається за допомогою свідомого пляну»[67]. Єдині обмеження, що залишились, були неекономічними своїм характером: наприклад, наявність достатньої кількости сировини, практичні навички та знання, робітники; розбіжності всередині правлячої ґрупи, що постають з суперечливих суспільних позицій, ріжні стратеґії утримання влади тощо; тиск знизу[68]. Що стосується тоталітарних варіянтів, то можна провести ріжницю між Італією та Німеччиною, де нова правляча кляса постала як «злиття головних підприємницьких, державних і партійних бюрократів у царинах підприємництва, держави із істнуючими на той час фінансово-підприємницькими колами», з одного боку, та Радянським Союзом, де бюрократична верхівка не була зв’язана із залишками приватної власности на засоби виробництва, з иншого[69].

Доки Поллок розробляв свою модель, його близький друг і колєґа Макс Горкгаймер напис статтю про авторитарну державу, що її було опубліковано тільки через багато років[70]. Скоріше за все, на статтю надихнув обмін думками із Поллоком[71]; ця стаття може допомогти у проясненні значення теорій останнього. Чіткіше за Поллока Горкгаймер провів межу між фашистськими режимами, що їх він охарактеризував як «змішану форму», та сталінським «інтеґральним етатизмом або державним соціялізмом». Якщо за фашизму приватні підприємці все ще істнують (хай навіть сферу їхньої діяльности було обмежено) і продовжують присвоювати великі частки додаткової вартости, за інтеґрального етатизму усуспільнення провели у законодавчому порядку:

«Приватних капіталістів ліквідовано. Тим-то дивіденди виплачуються лише за державними обліґаціями. Як наслідок революційного минулого режиму дрібна боротьба між урядовцями та управліннями не ускладнюється, як при фашизмі, відмінностями в соціяльному походженні та зв’язками всередині чиновницького апарату. А у фашистських режимах вони призвели до маси розбіжностей. Інтеґральний етатизм, це — не відступ, а поступ на шляху зміцнення влади. Він може обійтися без расизму. Проте виробники, що їм законно належить капітал, „лишаються найманими робітниками, пролєтарями“, незалежно від того, як багато для них робиться. Заводська реґляментація поширюється на все суспільство»[72].

Виходячи з Горкгаймерової концепції, в державному капіталізмі можна розріжнити дві стадії: «змішана форма» фашизму та «інтеґральна форма» сталінізму. Якщо прослідкувати цю відмінність у теоретичних положеннях Поллока, стає зрозумілою неготовність останнього зарахувати СРСР і нацистську Німеччину до однієї моделі: теорія зосередилась передусім на нацизмі, що в ньому не встигло проявитися повне злиття держави та капіталу, і разом з тим винесла Радянський Союз за дужки процесу моделювання. Цим пояснюється її неоднозначність.

3.ii. Троцький: теорія деформованої робітничої держави

Абсолютно новаторська теорія була розроблена Левом Троцьким[73]. Процес усвідомлення Троцьким розвитку подій у Радянському Союзі був надзвичайно складним. З його численних творів видно, що попри багато суперечностей і двозначностей, що їх можна бачити в його ідеях[74], впродовж всієї своєї діяльности як мислитель він дотримувався єдиної форми думки. Її лоґічний хід можна стисло викласти таким чином:

а) досягнення (вимушено насильницької) соціяльної революції можна скасувати тільки через (вимушено насильницьку) контрреволюцію;

б) Жовтнева революція була насильницькою соціяльною (пролєтарською) революцією, що завершилась встановленням робітничої держави.

З а) і б) випливає, що:

в) доки не відбулась насильницька контрреволюція, Радянський Союз треба характеризувати як робітничу державу.

Всі явища бюрократизації і деформації Троцький ставив у рямці теоретичної концепції, що вона постійно змінювалася, хоча в основі її завжди лежали вищенаведені вихідні пункти. Коли диктатура бюрократичної верхівки почала чимдалі більше перетворюватися на терористичну диктатуру, Троцький, щоби підкріпити цю концепцію, мусив узгодити зміст своїх політичних катеґорій з політичною дійсністю, що мінялась. З огляду на те, що для нього «робітнича держава» була по суті синонімом «диктатури пролєтаріяту», а «диктатура пролєтаріяту» зрештою означала «робітничу демократію», Троцький спочатку не міг уявити робітничу державу, що в ній робітники — бодай потенціяльно — не мали політичної влади. До 1931 р. він заявляв:

«В робітничій клясі жива й сильна традиція Жовтневого перевороту; міцні навички клясового мислення; старше покоління не забуло уроки революційних боїв і висновки більшовицької стратеґії; у народних, надто пролєтарських масах жива ненависть до колишніх панівних кляс і їхніх партій. Всі ці тенденції становлять разом не тільки резерв майбутнього, але і сьогоднішню живу силу, що зберігає Радянський Союз як робітничу державу. ‹…› Визнання теперішньої радянської держави робітничою державою означає не тільки те, що буржуазія не могла б захопити владу в інший спосіб, як через збройне повстання, але і те, що пролєтаріят СРСР не втратив ще можливости підпорядкувати собі бюрократію, відродити партію і оздоровити режим диктатури — без нової революції, методами та шляхами реформи»[75].

Маючи таке реформістське бачення майбутнього, Троцький багато років відмовлявся списувати з рахунків комуністичні партії так у Радянському Союзі, як і за його межами. Через це він так само дистанціювався від людей, що вони поділяли його погляди, але шукали шляхів орґанізації руху за межами Комінтерну.

Після завоювання Гітлером влади 1933 року — події, за якою німецькі комуністи спостерігали безпорадно, — Троцький поступово відійшов від ідеї можливого реформування партії і держави[77]. Але в такий спосіб він створив для себе проблєму. З одного боку, він стверджував, що відсутність насильницької контрреволюції «доводила», що Радянський Союз все ще залишався робітничою державою, але, з иншого боку, реформування режиму тепер вже не є можливим, а значить історичною необхідністю стає нова революція. Щоб впоратись з цією очевидною невідповідністю, Троцький, схоже, вдався до старого кауцькіянського розріжнення між політичною й економічною революцією[78]: Троцький міркував, що оскільки в СРСР вже створено робітничу державу, в майбутньому потрібна лише політична революція, що вона має усунути перешкоди на шляху вільного функціонування і подальшого розвитку плянової економіки.

1936 року Троцький закінчив рукопис книги «Що таке Радянський Союз і куди він прямує?», що вона надалі вийшла друком у кількох країнах в перекладах, таких, як «La Révolution trahie», «Предання революция» та «Verratene Revolution»[79]. У цьому творі, що він відтоді є своєрідною — іноді неґативною, іноді позитивною — точкою відліку, Троцький дотримується концепції робітничої держави; водночас він прагне врахувати у своїй теорії явище бюрократизації. Як і до того, вихідним пунктом для нього було те, що радянський режим з його суперечностями не можна визнати соціялістичним, але він є «підготовчим режимом переходу від капіталізму до соціялізму»[80]. Цим пояснюється, чому радянська держава мала подвійну природу: «соціялістичну, позаяк вона стояла в обороні суспільної власности на засоби виробництва; буржуазну, позаяк розподіл благ здійснюється через капіталістичне мірило вартости з усіма наслідками, що з цього витікають»[81].

Оскільки соціялістичні риси притаманні царині виробництва (державна монополія зовнішньої торгівлі, націоналізація промисловости, плянова економіка), й тільки через це був сенс говорити про робітничу державу, значить, коріння бюрократії не віднайти у виробництві. Їх треба шукати в розподілові, де панували дефіцит і буржуазні норми розподілу:

«Панування бюрократії спирається на суспільну бідність щодо предметів споживання, а наслідком цієї бідности є боротьба всіх проти всіх. Коли у маґазині достатньо товарів, покупці можуть прийти, коли заманеться. Коли товарів ‹мало›, покупці змушені стояти в черзі. Коли черги дуже довгі, для підтримання порядку треба виряджати поліцейського. Такою є вихідна точка радянської бюрократії. Вона „знає“, хто має отримати щось, а хто — почекати»[82].

Наскільки нерозвиненими будуть продуктивні сили, настільки природно великою буде суспільна вага бюрократії. Звідси виходило, що бюрократія отримує особливі привілеї:

«Ніхто з тих, хто провадить розподіл багатств, себе не обділить. Тим-то із суспільної необхідности розвинувся орґан, що він переріс свою суспільно необхідну ролю та перетворився на самостійний чинник, а, отже, й джерело небезпеки для всього орґанізму»[83].

В жадний з попередніх історичних періодів бюрократія, що її Троцький називає то «кастою», то «(суспільною) верствою», не мала такого ступеня автономії від правлячої кляси (пролєтаріяту). Навіть Лєнін, якби він прожив довше, міг би лише пригальмувати цю деформацію, але не більше. Словом, «свинцеве охвістя бюрократії переважило голову революції»[84].

Можливо, Троцький сам відчував, що в його доводах було щось штучне. Аксіомою для нього завжди було те, що плянова економіка та робітнича держава нерозривні. Одна не можлива без іншої, тому що тільки за демократії можна ґарантувати надійність інформації та оптимізацію зусиль кожного. Цим пояснюється, чому в свою теорію він вбудував часову перспективу. Деформована робітнича держава, така, яка описана у «Зрадженій революції», не може тривати довго. 1938 року Троцький зазначав:

«Демократія ‹…› є єдино мислимим механізмом для підготовки та запровадження соціялістичної системи господарства. ‹…› Те, що мовою сталінської юстиції називається „саботажем”, є насправді злощасним наслідком бюрократичних метод командування. Явища диспропорції, марнотратства, плутанини, чимраз більше зростаючи, загрожують підірвати самі основи плянового господарства»[85].

Незадовго до написання цього він уже попереджав:

«Те, що було лише „бюрократичним збоченням“, готується тепер зжерти робітничу державу і кісточки не лишивши… ‹…› Якщо пролєтаріят вчасно прожене радянську бюрократію, то він застане ще після своєї перемоги націоналізовані засоби виробництва та основні елєменти плянового господарства»[86].

Бюрократична деформація для Троцького була по суті явищем нетривалим. «Для Троцького, — як справедливо зазначає П’єр Франк, — сталінізм був випадковістю, а не тривким породженням історії»[87]. Звідси вживання Троцьким щодо бюрократії образних виразів, таких, як «мертвонароджена дитина» чи «ракова пухлина», що її треба видалити хірургічним шляхом, або його порівняння СРСР з автомобілем, що він, хоча й потрапив в аварію, ще зможе поїхати, якщо його відремонтує слюсар[88].

Цей момент майже завжди випускають з уваги, коли пишуть про Троцького. Є сумніви щодо того, чи можна пояснити часові межі як продукт особистої психолоґії самого Троцького, як припускає Фріц Штернберґ[89]. Правдоподібнішим поясненням є те, що таке сприйняття безпосередньо випливало з переконання Троцького, що плянова економіка та бюрократична диктатура в принципі несумісні.

В цьому контексті важливо також розглянути, як Троцький загалом оцінював міжнародну ситуацію. Коли 1938 року він заснував Четвертий Інтернаціонал і заповів цій орґанізації «перехідну проґраму соціялістичної революції» (цей політичний документ мав назву «Аґонія капіталізму та завдання Четвертого Інтернаціоналу»), то уважав, що капіталізм вступив ув останній етап розвитку. Тривалий період економічного спаду, що він позначився на капіталістичній системі, означав, за Троцьким, що продуктивні сили більше не можуть зростати. Система в цілому перебувала в стані застою і чимдалі частіше демонструвала риси варварські та первісні:

«Продуктивні сили людства перестали зростати. Нові винаходи та вдосконалення не ведуть уже до підвищення матеріяльного багатства. ‹…› Сама буржуазія не бачить виходу. ‹…› Загнивання капіталізму продовжується під знаком фріґійського ковпака у Франції, як і під знаком свастики в Німеччині. Тільки повалення буржуазії може відкрити вихід»[90].

Радянський Союз, що він демонстрував швидкий економічний розвиток попри сталінську диктатуру, вигідно виділявся на тлі загального суспільного загнивання. Ріжниця між суспільством, що розвивалось, і суспільством, що загнивало, за Троцьким, також була ще однією причиною безумовно стати на захист Радянського Союзу в разі збройного конфлікту з капіталістичними країнами.

Світова ситуація в очах Троцького була наприкінці 1930-х рр. настільки нестабільною (на історичному горизонті вимальовувались контури нової світової війни), що так капіталізм, як і сталінська бюрократія були загрожені штормом пролєтарської революції, і ввижалося, що в найближчій перспективі майбутнє матиме тільки робітнича влада. 1938 року Троцький висловив таке припущення:

«Якщо ця війна спричинить, як ми твердо віримо, пролєтарську революцію, вона неминуче призведе до повалення бюрократії у СРСР і до відродження радянської демократії на значно вищому економічному та культурному базисі, ніж 1918 р. ‹…› Якщо допустити, одначе, що нинішня війна спричинить не революцію, а занепад пролєтаріяту, тоді залишається инша альтернатива: подальше загнивання монополістського капіталізму, його подальше зрощення з державою і заміна демократії, де вона ще зберіглась, тоталітарним режимом».

Радянська бюрократія в такому разі зможе перетворитися на нову експлоататорську клясу, що означатиме «затемнення цивілізації»[91]. Таким чином Троцький переклав старий вислів «соціялізм або варварство» так, наче йшлось за дві короткотермінові альтернативи. Третього, проміжного шляху — щó станеться, коли пролєтаріят не зможе здійснити світову революцію, а лад у Радянському Союзі та в капіталістичних країнах принципово не зміниться, — він передбачити не міг.

3.iii. Теорії нового способу виробництва

Першу спробу розробити теорію, згідно з якою Радянський Союз перетворився на суспільство нового типу, зазвичай приписують Бруно Ріцці, що він 1939 року оприлюднив свою концепцію такого суспільства[92]. Додатковий пошук, одначе, показує, що вже у перші роки після початку сталінського «великого стрибка» подібні ідеї висловлювали зокрема Лора та Вейль[93].

Лора

Люсієн Лора (1898–1973) народився у Відні, його справжнє ім’я — Отто Машль. 1918 року він був одним із засновників Німецько-австрійської комуністичної партії. Якийсь час він викладав в університеті в Москві, але близько 1927 року пішов з комуністичного руху та переїхав до Франції. Там він невдовзі приєднався до лав соціял-демократів, а на початку 1930–х рр. став помітним прибічником «плянизму» Анрі де Мана[94].

У своїй книзі з 1931 року під назвою «Радянська економіка» Лора виклав аналізу радянського суспільства, що про неї часто забувають і що її так само часто невірно тлумачать. Насправді він був першим, хто заклав фундаментальну теоретичну базу того погляду, що в процесі розвитку Радянського Союзу з’явилось суспільство нового типу[96]. За Лора, Жовтнева революція була допевне соціялістичною. Заявляти, що 1917 року Росія не «дозріла» до соціялізму (як заявляли Кауцький, Ґортер, Рюле та инші), було, на його думку, нерозумно, адже в принципі жадну окремо взяту країну — хай там якою розвиненою вона є — не можна вважати «зрілою». Врешті-решт соціялізм вимагає раціонального використання всіх ресурсів, що є на плянеті. Тим-то Лора вважав, що правильніше було би вважати, що Росія була би готова до соціялізму, якби її революція стала частиною міжнародної революції[97].

Що протягом 1920-х рр. бюрократична верхівка, непідконтрольна демократичним нормам, спромоглася згуртуватися, пояснюється не тільки відсутністю революції на Заході, але також браком пролєтарських кадрів. Отже, записане в конституції право відкликати функціонерів залишилось правом лише на папері. Рак бюрократії — функціонерів ніким було замінити — зміг розростися та охопити всі державні інститути. Бюрократія:

«чимдалі більше втрачала зв’язок з пролєтарськими масами. Вона височіла як нерухомий опікун власности експропрійованої буржуазії і як опікун робітників, що вони самі ще не були спроможні управляти собою. Дякуючи своїй всемогутності — цьому щасливому дарові виключних історичних обставин, перетвореному за допомогою більшовицької теорії на диктатуру партії над клясою, — бюрократія піднеслась як вічний опікун»[98].

Суспільний лад, що постав у такий спосіб, мав багато спільного з капіталістичним суспільством. Prima facie [на перший погляд. — Пер.] цілком обґрунтовано можна було би вважати радянську державу найвеличнішим капіталістом у світі: вона-бо володіла всією промисловістю і банками, купувала робочу силу в робітників і службовців. Одначе Лора не вважав, що таким визначенням вичерпувалась суть ладу. Розмови про капіталізм передбачають крім всього иншого наявність клясового антаґонізму в тому сенсі, що одній клясі належать засоби виробництва, а инші мають робочу силу. Але такого не було в Радянському Союзі — принаймні в неприватизованій його частині (державний сектор і кооперативи).

«Радянські робітники та службовці працюють ‹…› на своїх власних підприємствах. Суми, що відображаються як прибуток у балянсових звітах цих підприємств, не можна вважати капіталістичною додатковою вартістю: вони повертаються не до кляси, що володіє засобами виробництва, а до колєктиву ‹…› »[99].

Бюрократична оліґархія, отже, насправді не володіє засобами виробництва як своєю власністю: «Як опікун спадщини капіталіста вона розподіляє продукт. Вона продає свою робочу силу, як всі прислужники капіталіста»[100].

Хоча Лора відкидав теорію державного капіталізму, він, одначе, вважав зобов’язаним у подальшій економічній аналізі Радянського Союзу послуговуватися термінолоґією, що її розробив Маркс для аналізи капіталізму. Тим-то він заявив, що бюрократія не присвоює «додаткову вартість», але не так, як вона не присвоює її за капіталізму. Так само він вважав, що закон вартости продовжує діяти «в соціялістичному суспільстві»[101], хоча раніше доходив висновку — цілковито в Марксовому дусі, — що закон вартости «практично не діє»[102] в умовах повної монополізації капіталу, себто коли зникає конкуренція.

Лора виступив також з приводу місця в суспільстві бюрократичної оліґархії (що її він називав почергово то кастою, то клясою), спираючись на поняття, запозичені в Марксовій аналізі капіталу. Вихідною точкою тут стала катеґорія продуктивної праці, себто праці, що створює додаткову вартість. Як відомо, Маркс стверджував, що за капіталізму аґенти циркуляції виключені з катеґорії та виконують непродуктивну працю[103]. Але Лора стверджував, що продуктивна та непродуктивна праця мають одну спільну рису — вони корисні для функціонування суспільства. Праця бюрократичної верхівки виділялась на цьому тлі, адже від неї не було практично жадної користи:

«Коли троє людей виконують роботу, що її могла би спокійнісінько виконувати одна людина, двоє з цих людей перестають приносити користь. За цих обставин робота двох робітників не тільки непродуктивна, але й марна, не тільки не „необхідна, хоча й дорога“, але й марнування часу. ‹…› Бюрократи, хай там якими корисними вони можуть бути в розумній кількості, стають паразитичними, коли їхня кількість є неспівмірно великою. ‹…› Faux frais [фальшиві витрати, накладні витрати. — Пер.] циркуляції набагато вищі в Росії, ніж у західних країнах»[104].

Тим-то марність більшої частини робочої діяльности бюрократії розглядається як така, що має вирішальне значення для якісного розріжнення заробітної платні робітників та бюрократів. В останньому випадку маємо справу із зарплатнею паразитів:

«‹Бюрократи› мусять — щоб убезпечити свій дохід — ‹…› зазіхати на инші катеґорії національного доходу: вони удержують частку особистої зарплатні робітників, присвоюють собі чимдалі більшу частку доходу, що він мав би бути накопичувальним фондом промисловости ‹…›»[105].

Оскільки були відсутні так конкуренція, так і демократичний контроль знизу, себто капіталістичні та соціялістичні коригувальні засоби, цей паразитизм міг ятритися безкінечно й далі.

У підсумку можна сказати, що, за Лора, Радянський Союз був своєрідною «формацією-виродком» — не зовсім у тому сенсі, в якому про нього говорив Кауцький, але чимось таким, — де робітники володіють засобами виробництва де-юре, але управління підприємствами та керівництво державою перебуває у руках по суті паразитичної бюрократичної кляси. На цьому тлі не дивно, що Лора повністю відкинув ідею Кауцького про те, що у СРСР відбулось відновлення буржуазних відносин. Та зрештою не сталось ніякого відновлення, а постало щось геть нове:

«Що відріжняє Російську революцію від попередніх революцій і унеможливлює будь-яке порівняння, це поява нової правлячої касти та оформлення місця цієї касти в економіці підчас самого революційного процесу після захоплення влади»[106].

В наступній брошурі, що стала продовженням книги, Лора знову одверто поставив питання, чи не з’явилась «инша форма експлоатації людини людиною, що вона має заступити капіталістичну експлоатацію?»[107]. Соціялістичне суспільство нарешті має як обов’язкову умову не лише свідомо керовану та централізовану економіку, але також відсутність експлоатації та наявність механізмів демократичного ухвалення рішень. Таких умов в Радянському Союзі не було. Бюрократична верхівка становила «нову експлоататорську клясу, споживачку додаткової вартости»[108].

Пізніше, у творі під назвою «Чи збанкрутує марксизм?», Лора, натякаючи на портрет луддитів, змальованих Марксом, порівняв сучасні способи плянування з машиною, що її можна використовувати по-ріжному в ріжних суспільних умовах. «Проміжні режими», до яких він зарахував не тільки Радянський Союз, але й Італію з Німеччиною, використовували машину в політично огидний спосіб. Проте це не завадить демократичним соціялістам вивчати «нові показники», що проявились, для власних цілей. Хоча природа фашистського та сталінського режимів дещо ріжнилась («в Італії і Німеччині правляча кляса була плуто-кратичною, а в Росії — бюрократо-кратичною»[109]), ріднила їх відсутність безпосереднього зв’язку між керівництвом економічного апарату, з одного боку, та правами власности, з иншого; в цьому сенсі вони уособлювали «загнивання капіталістичної кляси»[110]. Одночасно вони завершували — кожний по-своєму, в широкій історичній перспективі — історичне завдання капіталізму, а саме підготовку соціялізму. Через централізацію, акумуляцію і плянування вони безсумнівно створили можливості для робітників захопити владу за допомогою «нового перевороту» та побудувати нове, демократично пляноване суспільство.

Вейль

Письменниця і філософ Сімона Вейль (1909–1943), що вона на початку 1930-х рр. була революційною синдикалісткою, зажила слави, працюючи з 1934 по 1935 р. на заводі «Рено»[111]. В своїй статті «Чи рухаємося ми до пролєтарської революції?» (1933) вона безпосередньо продовжила лінію ранніх творів Лора, поєднавши аналізу Лора «задіяного бюрократією механізму експлоатації»[112] з иншими думками щодо зростаючої влади управлінців і технократів (вони саме набували популярности)[113]. Результатом стала «просто гіпотеза до розгляду товаришів»[114].

Вихідною точкою аналізи Вейль був зростаючий поділ праці та спеціялізація, що проявлялися в капіталізмі на ріжних рівнях; наслідком цієї тенденції стала втрата людьми здатности сприймати суспільство в цілому. Вони опинились у полоні сукупности суспільних явищ, ні лоґіку, ні історію яких вони збагнути не могли. Паралєльно з цим виникла нова спеціялізація: координація численних фраґментованих діяльностей. Наслідком цього стало неймовірно швидке зростання кількости «адміністративних функцій» і бюрократичних апаратів.

Цей процес можна було спостерігати і на підприємствах, де чимдалі більше розділялись розумова та ручна праця. Так, на додачу до старого капіталістичного протиріччя між тими, хто купує робочу силу, й тими, хто її продає, постало нове протиріччя, що призвело до потрійного поділу суспільства, який замінив поділ на капітал і працю:

«Сьогодні на підприємстві є три чітко окреслені суспільні верстви: робітники (пасивні знаряддя підприємства), капіталісти (що вони зберігають панівне становище в економічній системі, яка рухається у напрямі розпаду) й адміністратори (що вони спираються на техніку, чий розвиток може призвести тільки до зростання їхньої влади)»[115].

Якби з цієї системи прибрали капіталістів, пише Вейль, на заміну їм не прийшла би система робітничої влади. Така «експропріяція експропріяторів» — що вона насправді не позначилася би на новому протиріччі між виконавчими та координуючими функціями — радше перетворила би сили адміністраторів на диктаторську касту бюрократів. А суспільна верства, що має повну монополію на владу, добровільно від цієї монополії не відмовилась би:

«суспільна верства, що її визначає здійснення адміністративних функцій, ніколи не приміриться з тим, що юридичний режим власности відкриває доступ до цих функцій робітним масам. ‹…› Жадна експропріяція не може розв’язати це питання, об яке розбився героїзм російських робітників»[116].

Після встановлення влади бюрократії починає проявлятися постійна тенденція до підпорядкування цій владі всіх сфер життя. Якщо капіталізм і февдалізм все ще передбачали певну свободу, то бюрократичний режим має непереборну тенденцію до проникнення у всі сфери суспільного життя: розбіжності в думках перетворювались на ретельно культивований фанатизм, а індивідуальні цінності поступаються місцем державній реліґії.

Вейль також вважала, що ці тенденції проявлялися не в самому тільки Радянському Союзі. Врешті-решт «трибічні бюрократії» зростали всюди — на рівні профспілок, підприємств і держави. Рузвельтів «новий курс» помітно підсилив втручання бюрократії в економічні процеси, а в Німеччині, схоже, відбувалось остаточне злиття підприємницької і державної бюрократії. Тим-то Вейль пророкувала важке майбутнє, тим більше що в цьому напрямі діяли всі масові політичні рухи, незалежно від того, чи називали вони себе фашистськими, соціалістичними чи комуністичними. Проте хай яким сумним є цей розвиток подій, примирення з ним рішуче відкидалось: «Якщо, за найбільш вірогідним сценарієм, ми маємо загинути, давайте зробимо так, щоби ми не загинули, не поживши»[117].

Ріцці

1939 року італієць Бруно Ріцці (1901–1985), студент-недоучка та продавець взуття, що блукав політичною периферією бордіґізму та троцькізму[118], у приватному порядку опублікував «Бюрократизацію світу» — книгу, що багато років впливала на дискусії щодо Радянського Союзу, надто в переказах. Цей твір впродовж певного часу був чимось на кшталт привида в колах критичних марксистів. Загадковим був не тільки сам автор (він підписався просто як Бруно Р.) — була недоступною й книга, адже невдовзі після друку французька поліція конфіскувала її примірники, бо та буцімто містила антисемітські висловлювання[119]. «Бюрократизація світу» спочатку була відома лише тому, що напередодні свого вбивства з її суворою критикою виступив Троцький[120]. Хоча 1947 року П’єр Навіль розкрив справжнє прізвище автора[121], відомим у широких колах Ріцці став лише наприкінці 1950-х рр.[122]. Тепер ми знаємо, що до виходу книги Ріцці вже кілька років розмірковував над природою Радянського Союзу. 1937 року він написав «Куди прямує СРСР?» — твір, в якому ще не дав хорошої відповіді на слушні питання, як зазначить згодом[123].

У творі Ріцці знову лунає тема Вейль: він теж передбачав наступальний похід бюрократів повсюди; схожим чином він описав Радянський Союз як суспільство, що в ньому бюрократія стала правлячою клясою. Але його арґументації бракувало суспільно-історичного пояснення явища бюрократії, наведеного Вейль; і Ріцці виявив консолідовану бюрократичну клясу не тільки в СРСР, але й у таких країнах, де Вейль зауважила лише «тенденцію» до цього, — в Італії, Німеччині та Японії.

Як більшість тогочасних марксистів, Ріцці вважав буржуазію «віджилою суспільною силою», що вона політично була змушена перейти на оборонні позиції. Проте це не означало, як вважали Троцький та инші, що на порядку денному була не соціялістична революція, а «бюрократичний колєктивізм». Щоб проаналізувати цю нову суспільну формацію, Ріцці розбив свою книгу на три частини: Радянський Союз, фашизм і американський «новий курс». Зрештою до «Бюрократизації світу» ввійшли тільки перша та третя частини. Середню частину так ніколи й не було опубліковано[124].

Що ж до Радянського Союзу, то Ріцці теоретично допускав, що правляча кляса — бюрократія — постала наслідком кончини Жовтневої революції: «Володіння державою дає бюрократії змогу розпоряджатися всім рухомим і нерухомим майном, що воно попри усуспільнення не належить in toto [повністю. — Пер.] жадній новій правлячій клясі»[125]. Через цей новий, колєктивний спосіб привласнення суспільного багатства бюрократичний колєктивізм зняв нерозв’язне протиріччя, що паралізувало капіталізм (усуспільнене виробництво, але приватне привласнення), щоб піднести це протиріччя на вищий рівень: «Експлоатація залишається, але замість експлоатації людини людиною є експлоатація кляси клясою»[126].

У переході від приватної до колєктивної експлоатації Ріцці бачив рух навспак — перехід від безклясового до клясового суспільства.

«Власність після того, як вона належала всім і відповідно для стародавньої людини не істнувала, спочатку стала колєктивною власністю громад, а пізніше — приватною власністю. Тепер, схоже, вона знову повертається до колєктивної форми, але вже як власність певної кляси»[127].

За бюрократичного колєктивізму експлоатація, себто привласнення додаткової вартости[128], здійснюється за посередництва державного апарату, що він одночасно орґанізовує утиск. Відбулось, отже, злиття політичної й економічної влади. Попит на працю визначається вже не капіталістами, а монополістичною державою. Зарплати встановлюють відповідно до пляну. Те саме стосується цін на товари. Значить, невірно називати робітників «вільними» (в подвійному значенні цього слова — «звільненими» від засобів виробництва та «вільними» від особистої залежности): «У радянського робітника тільки один хазяїн, він більше не може запропонувати свою працю-товар, він — в’язень без вибору»[129]. Ріцці, отже, відчуває певну подібність до рабської праці:

«Експлоатація відбувається точнісінько як у рабовласницькому суспільстві. Підданий держави працює на хазяїна, який його купив, він перетворюється на засіб виробництва, він — худоба, що її треба доглядати, будувати для неї стайні; хазяїн переймається питанням її розмноження»[130].

Була лишень одна важлива відмінність від рабів у стародавньому світі: російським робітникам дозволяли нести військову службу — «привілей, якого стародавні раби не знали».

Підхід Ріцці до аналізи СРСР був насамперед описовим. Бракувало причинно-наслідкової аналізи чи бодай спроби так аналізувати. Здається, насамперед його цікавило проєктування низки статичних образів, що їх можна було би використати в полєміці з иншими концепціями. В його трактаті про СРСР чимало місця відведено критиці Троцького та його «заступника» Навіля[131].

Розділ, присвячений американському «новому курсові», містить так само небагато аналізи. Теза Ріцці, що «новий курс» означає підйом нової правлячої кляси, лише висувається, але не обґрунтовується. Проте ця теза добре пасує до його загальної теорії про те, що замість капіталізму в світовому маштабі наступає бюрократичний колєктивізм, що він як такий утворює останню історичну стадію перед соціялізмом:

«Націоналізація, одержавлення великих засобів виробництва, економічне плянування і виробництво не для індивідуальної спекуляції є головними принадами бюрократичного колєктивізму. ‹…› З точки зору бюрократії це суспільство має своїм завданням розширення загального світового виробництва в упорядкований спосіб»[132].

Ця бюрократична держава була історичною необхідністю, але: «Остання правляча кляса в історії стоїть настільки близько до безклясового суспільства, що вона заперечує своє місце як кляси та власника»[133].

Правителі з числа колєктив-бюрократів ближчі до робітничої кляси, ніж до буржуазії. Тож гіркі жалі чи ненависть щодо Гітлера, Сталіна та инших треба відкласти. Ці вожді виконували важливе проґресивне завдання, адже вони раціоналізували промислове виробництво. Вони також були лише знаряддям історії, «великими в’язнями в золотій клітці», які особисто прагнули визволитися[134].

«Ми не думаємо, що Сталін, Гітлер і Муссоліні в глибині душі, чисто по-людськи захоплюються власними режимами, не думаємо, що у власному житті вони відрізані від людського, ізольовані кимось, хто пильнує, наприклад, особистою поліцією чи обожнювачами. Вони просто примирились зі своєю ролею так через політичну, як і через суспільну необхідність»[135].

Бьорнем

Того самого року, коли Бруно Ріцці написав «Бюрократизацію світу», широка дискусія щодо Радянського Союзу розгорталась в американському троцькістському русі. Внутрішній конфлікт спалахнув уже 1937 року, коли два лідери Соціялістичної робітничої партії Джеймс Бьорнем і Джозеф Картер (Джозеф Фрідмен) зайняли щодо СРСР неортодоксальну позицію: вони заявили, що СРСР більше не можна вважати робітничою державою у традиційному розумінні цього терміну, прийнятому в марксизмі[136]. Одному з них, філософові Бьорнему[137], в подальшій суперечці належала провідна роля. Приводом для другого раунду дискусії стало вторгнення Червоної Армії у Фінляндію. Ортодоксальні троцькісти хотіли підтримати Радянський Союз, позаяк вони виступали за безумовний захист «деформованої робітничої держави»; їхні опоненти навпаки вважали вторгнення аґресією, яку треба нещадно критикувати[138]. Бьорнем розробив для останньої позиції теоретичне обґрунтування, заявивши, що Радянський Союз був клясовим суспільством нового типу. Гурт його однодумців крім вищезгаданого Джозефа Картера включав також Макса Шахтмана, Сірила Лайонела Роберта Джеймса, Ірвінґа Гові та Сола Беллоу. Розгорнулась гостра дискусія, в якій кількома статтями взяв участь Троцький (що він перебував у Мексиці)[139]. Саме Троцький звернув увагу на схожість між ідеями Бьорнема та ідеями «Бруно Р.». 1940 року Соціялістична робітнича партія розкололась, і ґрупа, що сформувалась навколо Бьорнема та його товариша Шахтмана, заснувала Робітничу партію[140]. Того самого року, одначе, Бьорнем вийшов і з нової орґанізації, зазначивши у заяві про вихід:

«Фракційна боротьба в Соціялістичний робітничій партії, її завершення і недавнє формування Робітничої партії стали — в моєму випадку — хорошим приводом переглянути свої теоретичні та політичні переконання. Цей перегляд показав, що жадне розширення значення термінів не дозволяє ані мені самому, ані иншим вважати мене марксистом»[141].

Наступного, 1941 року вийшла друком відома книга Бьорнема «Управлінська революція». Хоча сам автор її марксистською не вважав, я хочу до неї звернутися, бо на ній не тільки сильно позначився вплив марксистської філософії[142], але вона сама відіграла важливу ролю в подальших марксистських дискусіях[143].

В «Управлінській революції» Бьорнем поєднав кілька тем. З одного боку, в ній представлена ретельне розроблення та обґрунтування концепції Радянського Союзу, що її він захищав в останні роки своєї участи в троцькістському русі. З иншого боку, ця книга є продовженням попередньої аналітичної роботи, яку він провадив щодо американського «нового курсу». З 1935 року він спостерігав за розвитком «нового курсу», зростанням державного втручання і розширенням бюрократії на державних та приватних підприємствах, пишучи під псевдонімом Джон Вест для троцькістського теоретичного журналу «New International»[144]. Що стосується вихідних припущень, «Управлінська революція» демонструє вражаючу подібність до «Бюрократизації світу» Ріцці. Схожість настільки велика, що Шахтман і Навіль навіть звинуватили Бьорнема в пляґіяті[145]. Проте звинувачення це безпідставне та не стосується суті справи, адже ідея на той час уже «витала в повітрі»[146], як показує стаття Вейль. В «Управлінській революції» — книзі, яка, за словами автора, не містила ні проґрами, ні моралі[147], — Бьорнем упевнено стверджував те, що для Сімони Вейль було лише страшним передчуттям: у світовому маштабі невблаганно встановлювалось нове клясове панування — панування бюрократії:

«Ми переживаємо період суспільного переходу ‹…›, себто період, характеризований надзвичайно швидкими змінами найважливіших економічних, суспільних, політичних і культурних інститутів. Це перехід від суспільства такого типу, що його називають капіталістичним або буржуазним, до суспільства, що його ми маємо називати управлінським. Можна очікувати, що цей перехідний період буде коротким порівняно з переходом від февдального до капіталістичного суспільства. Відлік його — дуже умовно — можна вести від першої світової війни, й можна очікувати, що він завершиться у момент утворення нового суспільства — приблизно через п’ятдесят років від початку цього періоду, може, швидше»[148].

Тут чіткіше, ніж у Ріцці, можна бачити, як теорії нового клясового суспільства, що, як видалось спершу, розривали з однолінійністю (після капіталізму є тільки дві можливості — соціялізм або нове клясове панування), мали тенденцію до ствердження нової однолінійної схеми, на що впливали успіхи фашизму та його подібність до сталінізму — систем, в яких одмінними були тільки кайдани; послідовність вибудовувалась така: від февдалізму до капіталізму, а далі до нового клясового суспільства, що, можливо, призведе до соціялізму.

Бьорнем показав, що занепад капіталізму не веде автоматично до соціялізму, вказуючи на революції, що зазнали поразки (Німеччина, Китай, Балкани), та на переворот, що породив геть инші результати, ніж очікувалось (Росія). Поразка соціялістичної перспективи, заявляв він, була пов’язана з переоцінкою в марксистській теорії роли робітничої кляси. І пролєтаризація пролєтаріяту не відбулась у таких маштабах, на які очікували марксисти, і через падіння кваліфікації робітників зросло їхнє структурне безсилля. З одного боку, понизився освітній рівень робітників, з иншого — між власниками підприємств і робітниками стала верства інженерів й орґанізаторів виробництва з вищою освітою. Це означає, що в разі зникнення власників підприємств робітники вже не будуть здатні керувати виробничим процесом самостійно.

Єдині, хто, говорячи технічного, дійсно спроможні скасувати капіталізм, це — управлінці, орґанізатори виробничого процесу. Прикметні риси цих майбутніх правителів Бьорнем точно не описує. Він мав на увазі не висококваліфікованих робітників і хеміків, фізиків, інженерів тощо, але виключно управлінців у строгому розумінні слова:

«Ми можемо впізнати їх у керівниках виробничих відділів, виконавчих директорах, начальниках ріжних рівнів, старших інженерах, майстрах або в уряді ‹…› на посадах керівників департаментів, комісарів, голів бюр тощо»[149].

Влада управлінців найміцніша в Радянському Союзі, але вона розширює свої кордони й в инших країнах (Німеччина, Італія тощо). При будівництві суспільства такого типу перед національними управлінськими клясами поставали три питання, а саме боротьба з капіталізмом (у власній країні та в усьому світі), підпорядкування мас і боротьба між собою на шляху до світового панування через національні держави. Порядок, в якому ці питання вирішувались в ріжних країнах, був одмінним. Російська схема видавалась такою:

«1) Швидке приведення капіталістичної кляси у власній країні до безвладдя ‹…›; 2) поступове часткове приборкання мас протягом певного часу; 3) відкрите суперництво — в майбутньому (хоча до підготовчих заходів уже почали вдаватися) — з иншими ґрупами висхідного світового управлінського суспільства»[150].

У Німеччині втілювали иншу схему. Там підпорядкування мас передувало ліквідації влади капіталістів. Схема перетворень, що відбувалась у Сполучених Штатах Америки, нагадувала радше німецьку, ніж російську, хоча процес у Північній Америці виглядав більш поступовим і капіталізм там залишався більш впливовим.

Який же вигляд має завершене управлінське суспільство? В такому суспільстві (тут Бьорнем мав на увазі насамперед Радянський Союз) управлінська верхівка перетворилась на правлячу клясу. Цій правлячій клясі притаманні дві принципові риси, а саме: «по-перше, здатність ‹…› унеможливити иншим доступ до предмету влади (власности); по-друге, привілейоване місце в розподілі продуктів, вироблених предметом влади (власністю)»[151]. Друга риса виводилась з першої. Адже плоди виробництва можна привласнювати, тільки володіючи засобами виробництва. Бьорнему було зрозуміло, що в цьому сенсі управлінці в СРСР утворюють правлячу клясу:

«Російська революція була не соціялістичною революцією, ‹…› а управлінською. ‹…› Сьогодні Росія є країною, що вона з огляду структури зробила найбільший поступ на шляху управлінського розвитку»[152].

В управлінській економіці гроші важать менше, ніж за капіталізму. Вони вже не функціонують як індивідуальний капітал і мають менш важливу ролю в процесі обміну. В сферах, що в них панує державний сектор (охорона здоров’я тощо), ролю грошей зведено до нуля. Теоретично було неможливо визначити межі зменшення роли грошей. На практиці ж гроші залишатимуться доти, доки залишатиметься ріжниця в доходах, що її вони визначають.

Робітники не є робітниками, що мають, як зазначає Бьорнем, подвійну свободу, і це дуже нагадує позицію Ріцці. Свобода від володіння засобами виробництва, звісно, залишається, але свобода продавати — або відмовлятися продавати — працю (Бьорнем не вживає словосполучення «робоча сила») в конкретному капіталізмові зникає.

Управлінське суспільство функціонує в пляновий спосіб, а, отже, в цьому сенсі воно вище за капіталізм. Воно також спроможне розв’язати низку суспільно-економічних проблєм (масове безробіття, криза виробництва), як довели Радянський Союз і Німеччина. Маси дістали вищій рівень життя, хоча його ніхто не міг ґарантувати. Одночасно управлінське суспільство почуває серйозну напругу, адже воно залишається суспільством антаґоністичним.

У своїй книзі Бьорнем до певної міри пророкує напрям подальшого розвитку. В світовій політиці з’являться три владні центри: Сполучені Штати Америки, Німеччина та Японія[153]. Радянський Союз розпадеться на дві частини. Західна частина потрапить у німецьку зону впливу, східна — в японську. Крім того управлінське суспільство, що йому ще притаманні риси диктатури, поступово ставатиме більш демократичним. Етап диктатури був врешті-решт необхідним лише для завоювання і зміцнення влади (Бьорнем проводить тут аналоґію з абсолютистською державою). Якщо цей етап мине успішно, тоді демократизація стає необхідністю з двох причин: а) плянова економіка може функціонувати ефективно, тільки якщо маси відчувають, що їхніми інтересами не нехтують; б) певний ступінь демократії дозволяє опозиційним силам випускати пару.

Шахтман

Макс Шахтман, колишній союзник Бьорнема у фракційній боротьбі з Троцьким[154], зробив власний внесок у дискусію, опублікувавши 1940 року статтю «Чи є Росія робітничою державою?». На відміну від Бьорнема Шахтман відштовхувався від ідеї, що Жовтнева революція була правдиво пролєтарською і що її здобутки були втрачені тільки після сталінської «контрреволюції». Арґумент Троцького про те, що не було насильницького повалення робітничої держави, що вона постала 1917 року, Шахтман спростовував, вказуючи на те, що встановлення сталінізму вартувало багатьох життів (на противагу захопленню влади більшовиками, що воно відбулось, додає він, «практично без крови й насильства»)[155].

Шахтман провів аналітичне розріжнення між формами власности та відношеннями власности. Якщо держава контролює більшість засобів виробництва, це значить, що є особлива форма власности, що вона, одначе, може поєднуватися з ріжними відношеннями власности: «Якщо ми можемо говорити про націоналізовану власність у Радянському Союзі, це ще визначає відношення власности, що істнують»[156]. Тоді постає питання державного контролю. Якщо держава в руках пролєтаріяту, тоді він розпоряджається власністю через державу й істнує робітнича держава. Якщо ж, з иншого боку, пролєтаріят політично експропрійовано, тоді безглуздо говорити про істнування робітничої держави. Шахтман вважав, що в Радянському Союзі має місце другий варіянт. Бюрократична контрреволюція «означала поступове відтручення робітничої кляси від контролю над державою»[157]. В результаті встановились відносини бюрократичної власности, а бюрократія стала новою правлячою клясою.

Коли Ріцці та Бьорнем вважали бюрократичну клясу майбутньою правителькою цілого світу, Шахтман дотримувався тієї думки, що вона — короткотермінове та реґіональне явище. На його думку, встановлення влади Сталіна стало можливим через поєднання вельми особливих чинників: провал міжнародної соціялістичної революції і недорозвинені продуктивні сили в Росії. У високорозвинених капіталістичних країнах революційний опір призведе до соціялістичного суспільства, що в недалекому майбутньому означатиме кінець Радянського Союзу. У XX ст. всі події та явища «стискаються у часі». Бюрократія, отже, скоро зазнає краху, тому що вона становить «правлячу клясу нестабільного суспільства, що воно саме є путами економічного розвитку»[158].

Радянський Союз був «реакційною перешкодою» на шляху до соціялізму, а пролєтарський переворот збереже форму власности (націоналізація засобів виробництва й обміну), але внесе принципові зміни у відношення власности. Проте припускалось, що соціялісти захищатимуть СРСР від капіталізму, якщо капіталізм намагатиметься підірвати націоналізовану вартість.

«Перетворення Радянського Союзу, на яке міг би наважитися переможний імперіялізм, мало би величезний і тривалий реакційний ефект для суспільного розвитку світу, надало би капіталізмові та реакції додатковий шанс на життя, відкинуло би далеко назад революційний рух та відклало би хтозна на скільки запровадження світового соціялістичного суспільства. З цього погляду та за таких умов захист Радянського Союзу — навіть за сталінізму — так можливий, як і необхідний»[159].

Отже, «форма власности» Радянського Союзу була проґресивною, а відношення власности — ні.

Картер

Джозеф Картер (1910–1970)[160] вважав аналізу свого товариша Шахтмана такою, що збиває з пантелику, адже в ній поєднувалась «позиція, що Росія є новим реакційним економічним ладом, з протилежним поглядом — що вона є проґресивною економікою, створеною російською робітничою революцією, але спотвореною бюрократичним пануванням»[161]. На його думку, соціялістам нічого було захищати в Радянському Союзі — ані в воєнний час, ані в мирний. З точки зору історії «Росія рухалась гібридним шляхом, що вів назад від режиму, встановленого більшовицькою революцією»[162]. Провівши розріжнення між формами власности та відношеннями власности, продовжував Картер, Шахтман намагався уникнути цього висновку, але це розріжнення не мало сенсу:

«Коли марксисти говорять про „форму власности“, вони неодмінно мають на увазі суспільну форму власности, себто відношення власности, — таку форму, як февдальна форма власности (й економіка), капіталістична форма власности (й економіка), соціялістична, перехідна форма власности (й економіка) тощо.

Якщо Шахтман прагне ввести розріжнення між термінами „форма власности“ та „відношення власности“, щоб додатково прояснити нове російське явище, він має на це право, але тільки за однієї умови: пояснивши, що під „формою власности“ він не має на увазі „суспільну форму власности“. Інакше маємо не ясність, а плутанину, інакше форми власности є відношеннями власности»[163].

Картер охарактеризував сталінізм як «бюрократичний колєктивізм» — цим поняттям пізніше користуватимуться також теоретики «нового клясового суспільства». У бюрократичному колєктивізмі правляча кляса — бюрократія — прагне силою розширити додатковий продукт, збільшити свій дохід, зміцнити владу та позиції у суспільстві. «Примусова праця, отже, є притаманною рисою сьогоднішніх продукційних відносин у Росії»[164]. На відміну від більшости инших марксистів Картер вважав Радянський Союз дуже неефективним суспільством, в якому продуктивні сили зростають повільніше, ніж могли би в рамках системи демократичного плянування. Хоча СРСР досяг успіхів у підвищенні рівня індустріялізації країни, річний темп зростання продовжує падати, а ріжниця у доходах — зростати. Звинувачувати в цьому треба бюрократичні відносини та державний тероризм, бо саме вони спричиняють «постійні зриви виробництва, призводять до диспропорцій в обсягах виробництва ріжних, залежних одна від одної галузей, а значить до величезного економічного марнотратства, а також знижують ефективність виробництва»[165].

На світовій арені СРСР виступає як «величезний державний трест»[166], що не пускає світовий капіталізм на свій ринок і прагне скинути капіталізм як «неодмінну умову визволення власних, замкнених у національних кордонах продуктивних сил, щоб повністю скористатися з передової західної техніки та посісти місце капіталізму, ставши складовою проґресивної світової економіки»[167].

Педроз

Насідком широких дискусій щодо Радянського Союзу в гурті американських троцькістів і за його межами 1941 року з’явилась ціла низка статей, насамперед у журналі «New International»[168]. Хоча більшість авторів виступала в обороні поглядів, вже обговорених у цій главі, був, одначе, один виняток — Маріу Педроз (відомий також як М. Лєбрюн), бразильський мистецтвознавець, що він на той час жив у США[169]. У нарисі під назвою «Маса та кляса в радянському суспільстві» Педроз переніс наголос із суспільних кляс на місце, що його посідає радянська держава як така, й теоретично допускав ось що:

«Неодмінна тенденція будь-якої держави, якщо її залишити саму, а саме піднятися над клясами, над суспільством у цілому, змогла в Росії — через виключні історичні обставини й, можливо, вперше в історії — проявитися вповні. Цей розвиток став можливим, тому що пролєтаріят, панівна кляса, був занадто слабким, щоб керувати бюрократією — уособленням держави. Бюрократія почала ототожнюватися з державою, в цьому ототожненні вона досягла доконаного розвитку — найбільш довершеного, на який тільки спроможна бюрократія»[170].

Бюрократія — спочатку служниця держави — перетворилась на її хазяйку. Держава, піднявшись над суспільством, повернула проти суспільства та спробувала розбити всі суспільні кляси на атоми, сама перетворившись на «вільну державу» в тому сенсі, в якому цей термін вживав Фрідріх Енґельс[171]. Цей розвиток був «вельми скороминущим», бо, хоча бюрократія прагнула ствердитися як кляса, їй бракує незалежної економічної бази як такої. Криза недовиробництва, що вона проявлялася впродовж певного часу, примусила бюрократію шукати шляхів розширення економічної бази, і вона:

«носиться, наче квочка в пошуках безпечного місця для яєць. Вона хоче мати власну стабільну економічну та соціяльну базу, на якій вона могла би розлягтися і забезпечити собі постійне місце в історії як правдива суспільна кляса»[172].

З одного боку, це спричинило жагу до авантюр у зовнішній політиці, з иншого — підштовхнуло бюрократію до спокуси приватизувати земельні ділянки та легку промисловість.

Гільфердінґ

1940 року меншовицький журнал «Социалистический вестник» опублікував російський переклад статті, в якій Ворролл докладно виклав свою теорію державного капіталізму. Також було опубліковано відгук на неї відомого соціял-демократа Рудольфа Гільфердінґа, в якій той висунув свою власну теорію[173]. Текст Гільфердінґа, що він пізніше вийшов друком також анґлійською і німецькою, був своєрідним завершенням низки статей, опублікованих ним після приходу до влади Гітлера та присвячених розвиткові ситуації у Німеччині та в Радянському Союзі[174].

Гільфердінґ висунув самостійну теорію, хоча вона дещо нагадує теорії Ріцці, Бьорнема та Педроза. Бюрократія, на думку Гільфердінґа, не могла стати правлячою клясою, тому що своїм складом вона була надто неоднорідною і не мала механізмів досягнення згоди:

«Бюрократія всюди — й особливо в Радянському Союзі — складається з суміші ріжноманітних елєментів. До неї належать не тільки урядові службовці у вузькому розумінні слова (себто від службовців найнижчого рангу до ґенералів і навіть самого Сталіна), але також директори всіх галузей промисловости та такі посадові особи, як, наприклад, поштові службовці та залізничники. Як ця строката маса людей може об’єднано правити? Хто її представники? Як вона ухвалює рішення? Які орґани є в її розпорядженні»[175].

Бюрократія не може бути суспільною клясою, і в цьому Гільфердінґ погоджувався з Троцьким. Але на відміну від останнього Гільфердінґ не розглядав бюрократію як паразитичний орґанізм, що він залежить од робітничої кляси та робітничої держави, але як знаряддя вождя держави — Сталіна. Деспот-грузин повністю підпорядкував собі служників держави разом з рештою населення.

Через це економіка перестала бути чинником, що визначає політику, а політика більше не визначала економіку, більше не панувала над нею. Держава порвала з усіма клясами та стала «незалежною силою». Ця теорія здійснила цікавий переворот у філософії Гільфердінґа. Під час Ваймарської республіки він демонстрував велику — на думку багатьох, завелику — впевненість у державі, але, мабуть, досвід сталінізму та націонал-соціялізму підштовхнув його до переосмислення власної позиції. Якщо спочатку він був переконаний, що держава — під орудою соціял-демократії — мала підпорядкувати економіку, то згодом йому стало зрозуміло, що таке підпорядкування вело до диктатури[176]. Разом з тим зі статті видно, що у Гільфердінґа лишається незмінною одна тема: держава кінець-кінцем є безклясовим інститутом, що він, залежно від конкретних відносин влади, може використовуватися так з доброю метою, як і з поганою, — не важить, чи відбувається це за соціял-демократичного уряду чи за правління всесильного диктатора.

3.iv. Критика

Критика теорій державного капіталізму

Адлєрова теорія первісної акумуляції капіталу на державнокапіталістичній основі була розкритикована німецьким комуністом Г. Лінде зі сталіністських позицій. Цей автор як контрарґументи висунув два пункти. По-перше, теза ніби вже містила contradictio in terminis [протиріччя у термінах. — Пер.]. Зрештою первісна акумуляція у Маркса була «акумуляцією, що є не результатом капіталістичного способу виробництва, а його вихідною точкою»[177]. Значить, це передбачало певну хронолоґічну послідовність: спочатку первісна акумуляція, а потім капіталізм. Лоґічний вибір, за Лінде, був неминучим: або в Радянському Союзі був державний капіталізм, а значить не відбувалась первісна акумуляція капіталу, або відбувалась первісна акумуляція, але тоді неможливо було довести істнування державного капіталізму[178]. По-друге, за Марксом, відокремлення від засобів виробництва було обов’язковою характеристикою первісної акумуляції на капіталістичній основі[179]; проте колєктивізація сільського господарства в Радянському Союзі втілила саме протилежне — об’єднала виробників і засоби виробництва не вищому рівні:

«Що таке колєктивізація? Це не від’єднання дрібних виробників від засобів виробництва, а об’єднання засобів виробництва дрібних виробників, усуспільнення, в якому засоби виробництва (виключно ті засоби, що їх держава передає в розпорядження колєктивного господарства) залишаються власністю колєктиву, а не приватною власністю окремих членів колєктиву поза межами їхньої спільної, колєктивної власности»[180].

Теза, що радянська економіка була (державно)капіталістичною за своєю структурою, рішуче заперечувалася багатьма авторами. Еміґрантка-меншовичка Ольґа Доманєвская зазначала, що центральна активність капіталізму полягає у конкуренції і гонитві за прибутком. У Радянському Союзі ж ці чинники не відігравали важливої роли. Принциповим у цій країні було те, що економікою централізовано керувала держава[181]. Крім того Гільфердінґ зазначав, що заробітна плата та ціни в СРСР встановлювались не так, як у ринковій системі: вони визначалися не наслідком автономного процесу (не попитом і пропозицією), але затверджувались державою і в такий спосіб були засобом управління економікою:

«Формально ціни та зарплати продовжують істнувати, але їхня функція вже инша: вони більше не визначають процес виробництва, що він тепер управляється центральною владою, яка встановлює ціни та зарплати. Ціни та зарплати ‹…› тепер утворюють технічну форму розподілу, що є простішою за пряме індивідуальне виділення продуктів, які більше не можна клясифікувати як товари. Ціни стали символами розподілу та більше не є в економіці реґулюючим чинником. Зберігаючи форму, відбулась повна трансформація функції»[182].

Тезу про те, що радянська бюрократія становила нову буржуазію, відкидав Троцький із соціолоґічних причин:

«Бюрократія не має ні акцій, ні обліґацій. Вона формується, поповнюється і відновлюється за способом адміністративної ієрархії, незалежно від будь-яких особливих відносин власности. Окремий бюрократ не може передати своїм нащадкам права на експлоатацію державного апарату. Бюрократія користується своїми привілеями під формою зловживання владою. Вона приховує свої доходи, вона удає, що навіть не істнує як особлива ґрупа. Експропріяція нею великої частки національного доходу має характер соціяльного паразитизму»[183].

Тезу про те, що відбулось «повзуче» відновлення капіталізму (цю думку, як ми бачили, першим висунув Корш), Троцький оспорював через її історичну асиметрію:

«Марксистська теза про катастрофічний характер переходу влади з рук однієї кляси до рук иншої стосується не тільки революційних періодів, коли історія шалено мчить уперед, але й періодів контр-революції, коли суспільство відкочується назад. Хто стверджує, що радянська держава поступово перетворилася з пролєтарської на буржуазну, той ніби розгортає фільм реформізму в зворотному напрямку»[184].

Як ми бачили, Шахтманом було висунуто контрарґумент: сталінська контрреволюція була катастрофічною і насильницькою.

Критика теорії деформованої робітничої держави

Бьорнем критикував тезу про те, що робітнича кляса в Радянському Союзі хоча й була політично «експропрійована», залишалась правлячою клясою через те, що засоби виробництва були переважно націоналізовані. Він звертав увагу на те, що в цій тезі присутнє petitio principii [хибне коло. — Пер.]:

«Ми їх [захисників теорії] питаємо: „Якою державою є Радянський Союз?“ Вони відповідають: „Це робітнича держава“. Ми питаємо: „Чому це робітнича держава?“ Нам відповідають: „Тому що в ній націоналізовано власність“. Ми питаємо: „Чому націоналізована власність робить з Радянського Союзу робітничу державу?“ Нам відповідають: „Тому що робітнича держава, це — держава, в якій власність націоналізовано“.

Це за формою точнісінько арґументи, що їх висувають ті, хто запевняє, що Біблія, це — слово боже. Ми питаємо: „Звідки ви знаєте, що це слово боже?“ Нам відповідають: „Тому що у самій Біблії говориться, що це слово боже“. Ми питаємо: „Але ж як це доводить, що це правда?“ Нам відповідають: „Тому що бог ніколи не бреше“.

В обох випадках висновок міститься вже в передумові: доказ є абсолютно хибним і нічогісінько не доводить»[185].

Та сама теза Троцького була також критикована з тих позицій, що націоналізована власність — недостатня умова, щоби вважати державу робітничою. Ріцці зазначав щодо цього, що буржуазні держави чимдалі частіше також вдаються до націоналізації та плянування і що нова буржуазна кляса в Радянському Союзі могла, звичайно, скористатися з «нововведень Жовтневої революції» з власними цілями[186]. Дж. Р. Джонсон (псевдонім Сірила Джеймса) зробив свою критичну заувагу:

«Троцький і ми — ті, хто пішли за ним, — не змогли розріжнити по-перше, засоби виробництва в руках держави, де держава є лише економічною формою, такою, як трест, банк або картель; по-друге, державну власність як суто юридичне відношення, що говорить нам лише, що орґанізація виробництва та розподіл продукції є обов’язком саме держави; і, по-третє, робітничу державу, себто державу на шляху до соціялізму. Це останнє загалом є не юридичним питанням, але питанням економічних умов і суспільно-продукційних відносин, що його можна коротко викласти однією фразою: чи є робітнича кляса хазяйкою чи ні? Третя катеґорія включає в себе инші дві. Проте перші дві — разом або поодинці — не обов’язково включають третю. ‹…› В рямцях державної власности робітнича кляса може бути так хазяйкою (як 1921 року), як і кріпачкою (як 1941 року)»[187].

Одночасно з критичними пунктами, наведеними вище, висували й инші суміжні доводи: Троцький у своїй теорії відокремив економічну владу від політичної, але саме у випадку робітничої держави цього не можна було робити. На думку Джозефа Картера:

«Пролєтаріят, це — немаєтна кляса. Його контроль над економікою і його панування у суспільстві можливі тільки через завоювання державної влади. Саме через державну владу робітнича кляса стає правлячою клясою і створює умови для скасування усіх кляс — умови для соціялістичного суспільства. Без політичної влади робітнича кляса не може бути правлячою клясою в жадному значенні слова»[188].

Критика теорій нового способу виробництва

Троцький виступав проти будь-якої теорії, що заявляла про те, що бюрократія є новою правлячою клясою:

«Кляса визначається не лише участю у розподілі національного доходу, але її самостійною ролею у загальній структурі економіки та самостійним корінням в економічному ґрунті суспільства. Всяка кляса (февдальна шляхта, селянство, дрібна буржуазія, капіталісти та пролєтаріят) виробляє свої особливі форми власности. Бюрократії бракує всіх цих рис. Вона не має самостійної позиції у процесі виробництва та розподілу. Вона не має самостійної основи у власності. Її функції стосуються по суті політичної техніки клясового панування. Істнування бюрократії — у всій ріжноманітності конкретних форм і відмінностей у політичний вазі — неодмінне для будь-якого режиму. Її влада має віддзеркалений характер. Бюрократія нерозривно пов’язана з правлячою економічною клясою, живлячись із суспільної основи останньої, з нею тримаючись у влади та падаючи»[189].

В. Кент критикував заперечення Троцького за те, що той необґрунтовано оголосив старі суспільні відносини застосовними у всі часи:

«Нехай у европейській історії бюрократія ніколи не була правлячою клясою і завжди слугувала иншим правлячим клясам. Чи означає це, що вона ніколи не зможе сама стати правлячою клясою? В історії не може бути нічого нового? Талановитий „теоретик“ міг так само стверджувати двісті років тому, до великих буржуазних революцій: „Що? Буржуазія стане правлячою клясою? Це просто смішно! Ці капіталісти — знаємо ми цих баришників і лихварів, — вони завжди лише прислужували королям й аристократії»[190].

Доманєвская критикувала переконаність у тому, що держава вивільнилась з-під контролю робітничої кляси; на її думку, апарат не мав такої автономії:

«Якщо допустити можливість формування нової кляси, ‹…› тоді ‹треба› припустити ті чи ті публічно встановлені та стійкі відносини між засобами виробництва та державним апаратом. Треба припустити істнування державного апарату як більш-менш єдиного цілого. В дійсності це не так. Характерною (неґативною) рисою радянського апарату є постійне перетікання особового складу, перенаправлення (Hinüberfluten) державних службовців з однієї управлінської ланки на иншу, з апарату на виробництво й навпаки. Крім того є одна важлива обставина: державний апарат переважно формується з правдивої робітничої кляси, тут мають місце взаємні коливання між робітничою клясою та апаратом. В цьому полягає суспільне значення пересування надміру пихатих бюрократів, що вийшли з заводів, „назад до верстату“. Це процес свідчить про те, що апарат попри тенденцію до бюрократизації врешті-решт не може назавжди відокремитися від оточуючого середовища ‹та› не може стати знаряддям сил, ворожих пролєтаріятові»[191].

Висновок Ріцці та Бьорнема про те, що націонал-соціялізм, фашизм і сталінізм позначають те саме — що його уже передбачила в загальних рисах Вейль, — оспорювали так Троцький, як і Шахтман. Обидва визначали, що зазначені режими демонструють чимало спільних рис (терор, таємна поліція, політична структура тощо), але вважали, що на рівні відносин власности проявляються суттєві відмінності. Обидва вважали, що Муссоліні та Гітлер дозволили подальше істнування приватнокапіталістичної власности на засоби виробництва, а значить спирались на соціяльну базу, відмінну від тієї, над якою височів Сталін[192].

3.v. Підсумки

Зі зміцненням сталінського режиму в дискусіях «західних марксистів» відбулась якісна зміна. Всі критики Радянського Союзу тепер, очевидно, усвідомлювали, що події на «батьківщині робітників» більше не можна некритично втискати в клясичну однолінійну схему. Автори, що вони стояли ближче до старої схеми, сприймали СРСР як особливий варіянт або капіталізму, або робітничої держави. Теоретики, що вони вважали, що розпізнали в Радянському Союзі суспільство нового типу, наважувалися йти трохи далі.

Жовтневу революцію сприймали тепер у три ріжні способи: як пролєтарську революцію, як буржуазну революцію і як революцію, що «привела до влади нову правлячу клясу». Хто дотримувався першої концепції, розглядав революцію як таку, що за нею настала бюрократична деформація або — був і такий варіянт — буржуазна чи бюрократична контрреволюція. У нижченаведеній схемі викладено ці варіянти у стислому вигляді та згадано авторів, що вони ці варіянти уособлювали:

	Подальший розвиток	Автор
Пролєтарська революція	Бюрократична деформація Буржуазна революція Бюрократична контрреволюція	Троцький Ворролл Шахтман
Буржуазна революція		Ваґнер
Бюрократична революція		Бьорнем

Якщо в 1920-ті рр. жоден критик не заявляв про відкриту насильницьку контрреволюцію, то суспільні зміни в СРСР десь у 1930 р. сприймались як такі рішучі, що ріжні автори тепер вважали, що відбулась саме контрреволюція.

В рамках всіх головних теоретичних течій розвинулись ріжні варіянти (за винятком теорії деформованої робітничої держави, що її дотримувався тільки Троцький і його прибічники). Думки так прихильників теорії державного капіталізму, як і прибічників теорії суспільства нового типу поділились щодо двох питань:

i) Чи був Радянський Союз неповторним або ж були структурні подібності з фашистськими суспільствами? На це запитання були три ріжні відповіді: дехто виходив з унікальности радянського суспільства (Адлєр, Шахтман); инші бачили в СРСР один з варіянтів форми суспільства, що її иншим варіянтом був фашизм (Поллок, Горкгаймер); треті ставили фашизм і сталінізм на один рівень як по суті тотожні (Ріцці, Бьорнем).

ii) Чи була вже бюрократія правлячою клясою чи ще ні? На це запитання також було три відповіді: Гільфердінґ стверджував, що це структурно неможливо, щоби бюрократія стала клясою; Педроз сприймав бюрократію як соціяльну ґрупу, що вона прагне перетворитися на клясу; Мясніков, Ріцці та инші вважали, що таке перетворення вже відбулось.

Примітки

[1] T.R. Rigby, ‘Stalinism and Mono-Organizational Society’, in Stalinism: Essays in Historical Interpretation, edited by Robert C. Tucker, New York: Norton, 1977, p. 53.

[2] Karl Kautsky, ‘Das bolschewistische Kamel’, in Die Gesellschaft, II (1931), S. 342–356.

[3] Його схвальний відгук на критику Кауцьким більшовизму див.: Otto Bauer, ‘Karl Kautsky und der Bolschewismus’, in Der Kampf, 12 (1919), S. 661–667.

[4] Otto Bauer, Zwischen zwei Weltkriegen? Die Krise der Weltwirtschaft, der Demokratie und des Sozialismus, Bratislava: Eugen Prager, 1936, S. 13 und 37. Кроун чітко вказав на цей зв’язок між аполоґетичними реверансами Бауера та загальною обстановкою у світі: «Чимдалі глибша економічна криза та поширення фашизму закривали перспективу для демократичного соціялізму всюди в Европі. ‹…› Тільки у цьому контексті можна зрозуміти ‹…› психолоґічну та політичну ролю Бауерового оптимізму. Ex oriente lux [світло зі Сходу. — Пер.]». Див.: Melvin Croan, ‘Prospects for the Soviet Dictatorship: Otto Bauer’, in Revisionism: Essays on the History of Marxist Ideas, edited by Leopold Labedz, London: George Allen and Unwin, 1962, pp. 292–293. Моноґрафію щодо Бауера та більшовизму див.: Raimund Löw, Otto Bauer und die russische Revolution, Vienna: Europa Verlag, 1980.

[5] Шворц, наприклад, зауважує, що трудову книжку запровадили приблизно одночасно у нацистській Німеччині (імперський закон від 26 лютого 1935 р.) і у Радянському Союзі (постанова від 20 грудня 1938 р.). Проте «…трудові книжки в СРСР, хоча їх і запроваджено за нацистсько-німецьким зразком, не могли виконувати ролю, що її вони виконували в „третьому райху“» (Solomon M. Schwarz, Labor in the Soviet Union, New York: Praeger, 1951, p. 101).

[6] Див.: Les K. Adler and Thomas G. Paterson, ‘Red Fascism: The Merger of Nazi Germany and Soviet Russia in the American Image of Totalitarianism, 1930’s–1950’s’, in American Historical Review, vol. 75, no. 4 (April, 1970), pp. 1046–1064.

[7] [Otto Rühle], ‘The Struggle Against Fascism Begins With The Struggle Against Bolshevism’, in Living Marxism, vol. IV, no. 8 (September, 1939), pp. 245–255.

[8] Христиан Раковский. Письмо Х. Г. Раковского о причинах перерождения партии и государственного аппарата [Астрахань, 2 августа 1928 г.] // Бюллетень оппозиции. — № 6 (октябрь 1929 г.). — С. 14-20.

[9] Willy Huhn, ‘Etatismus, ‘“Kriegssozialismus”, Nationalsozialismus in der Literatur der deutschen Sozialdemokratie’, in Aufklärung, band II, nr. 3: S. 170–180 (1952); Werner Olle, ‘Zur Theorie des Staatskapitalismus. Probleme von Theorie und Geschichte in Theorien der Übergangsgesellschaft’, in Prokla, nr. 11–12 (1974), S. 103–112; Gerold Ambrosius, Zur Geschichte des Begriffs und der Theorie des Staatskapitalismus und des staatsmonopolistischen Kapitalismus, Tübingen: J.C.B. Mohr (Paul Siebeck), 1981, S. 9–18.

[10] Olle, op. cit., S. 107.

[11] Uwe Stehr, Vom Kapitalismus zum Kommunismus. Bucharins Beitrag zur Entstehung einer sozialistischen Theorie und Gesellschaft, Düsseldorf: Bertelsmann, 1973; Michael Haynes, Nikolai Bukharin and the Transition from Capitalism to Socialism, London: Croom Helm, 1985.

[12] Karl Renner, Marxismus, Krieg und Internationale. Kritische Studien über offene Probleme des wissenschaftlichen und des praktischen Sozialismus in und nach dem WeItkrieg, Stuttgart: J.H.W. Dietz Nachf, 1917; Carl Steuermann [Otto Rühle], Weltkrise — Weltwende. Kurs auf Staatskapitalismus, Berlin S. Fischer, 1931.

[13] Цитується за кн.: Robert V. Daniels, The Conscience of the Revolution. Communist Opposition in Soviet Russia, Cambridge, MA.: Harvard University Press., 1960, pp. 85–86.

[14] Olle, op. cit., S. 121-131; Ambrosius, op. cit., S. 29–33; B. Borillin, ‘Lenin über die “Ökonomik der Transformation” ’, in Unter dem Banner des Marxismus, band III (1929), S. 834–868.

[15] Наприклад, див.: Steuermann [Otto Rühle], op. cit., S. 182-212; Otto Mänchen-Helfen, Russland und der Sozialismus. Von der Arbeitermacht zum Staatskapitalismus, Berlin: J.H.W. Dietz Nachf, 1932.

[16] Ґ.Т. Мясніков (1889–1946?), робітник-металіст, був більшовиком з 1960 р. 1918 року перейшов на лівоопозиційні позиції та впродовж якогось часу був активним захисником «Робітничої опозиції». 1928 року він втік з Радянського Союзу до Франції, де залишався до кінця другої світової війни. 1946 року повернувся до СРСР і, наскільки відомо, був страчений. Див.: Roberto Sinigaglia, Mjasnikov e la rivoluzione russa, Jaca, Milano 1973; Paul Avrich, ‘Bolshevik Opposition to Lenin: G.T. Miasnikov and the Workers’ Group’, in The Russian Review, issue 43 (1984), pp. 1–29.

[17] G. Miasnikoff, «De klasse-grondslagen van den Russischen Sovjet-staat», in De Nieuwe Weg, VII (1932), S. 18–23, 38–45, 78–86, 107–15, 147–52, 181–86 (ориґінал: Очередной обман. Париж (издатель не указан), 1931). Див. також: G. Miasnikoff, ‘Dictature et démocratie’, in Cahiers d’Europe/Europäische Monatshefte, № 2 (février 1939), p. 12–16.

[18] G. Miasnikoff, «De klasse-grondslagen van den Russischen Sovjet-staat», S. 40.

[19] Ibid., S. 44.

[20] Ibid., S. 84.

[21] Ibid., S. 82-83.

[22] Ibid., S. 111.

[23] Ibid., S. 110.

[24] Макс Адлєр (1879-1960), секретар Австрійської соціял-демократичної партії з 1911 по 1916 рр., у 1917 році потрапив до в’язниці через замах на вбивство прем’єра, ґрафа Карла фон Штюрґха. Його випустили на волю 1918 року, і він став одним із засновників Робітничого та Соціялістичного інтернаціоналу, Див.: Julius Braunthal, Victor und Friedrich Adler. Zwei Generationen Arbeiterbewegung, Vienna: Verlag der Wiener Volksbuchhandlung, 1965; Rudolf G. Ardelt, Friedrich Adler: Probleme einer Persönlichkeitsentwicklung um die Jahrhundertwende, Vienna: Österreichischer Bundesverlag, 1984.

[25] Friedrich Adler, ‘Das Stalinsche Experiment und der Sozialismus’, in Der Kampf, nr. 25 (1932), S. 4–16. Невдовзі Адлєр, стоячи на тих самих позиціях, вступив у дискусію з Кауцьким і заявляв, що виступає від імени більшости в Інтернаціоналі, див.: Friedrich Adler, ‘Zur Diskussion über Sowjetrussland. Ein Briefwechsel mit Karl Kautsky’, in Der Kampf (1933), nr. 26, S. 58–69.

[26] Щодо «так званої первісної акумуляції» див. розділ 24 першого тому Марксового «Капіталу».

[27] Friedrich Adler, ‘Das Stalinsche Experiment und der Sozialismus’, S. 9.

[28] Ibid., S. 10.

[29] Ibid., S. 11–12.

[30] R. Abramowitsch, 1932, ‘Stalinismus oder Sozialdemokratie’, in Die Gesellschaft, heft I (1932), S. 133–147. Докладне обговорення меншовицьких поглядів див.: Simon Wolin, 1974, ‘Socialism and Stalinism’, in The Mensheviks from the Revolution of 1917 to the Second World War, edited by Leopold H. Haimson, Chicago: University of Chicago Press, 1974; anon. Sozialistische Revolution in einem unterentwickelten Land. Texte der Menschewiki zur russischen Revolution und zum Sowjetstaat aus den Jahren 1903 bis 1937, Hamburg: Junius, 1981, S. 131–204; André Liebich, ‘I menscevichi di fronte alIa costruzione dell’ Urss’, in Storia del marxismo, III–2, Einaudi, Torino 1981.

[31] 1941 року Ваґнер еміґрував до Сполучених Штатів Америки, а через кілька років порвав з марксизмом. Див.: Werner Röder und Herbert A. Strauss (hrsg.), Biographisches Handbuch der deutschsprachigen. Emigration nach 1933, Vol. I: Politik, Wirtschaft, Őffentliches Leben, Munich: K.G. Saur, 1980, S. 787-788; Hans-Harald Müller, 1977, Intellektueller Linksradikalismus in der Weimarer Republik, Kronberg/Ts: Scriptor Verlag, 1977, S. 66, 155 note, 480; Adam Buick, ‘Introduction’, in Rudolf Sprenger, Bolshevism. Its Roots, Role, Class View and Methods, Translated from the German by Integer, Sawbridgeworth, Redline, 2004.

[32] Olaf Ihlau, Die roten Kдmpfer. Ein Beitrag zur Geschichte der Arbeiterbewegung in der Weimarer Republik und im Dritten Reich, Meisenheim am Glan: Anton Hain, 1969. На думку Іглау, «Тези» поширювались виключно у рукописному вигляді серед підпільних німецьких ґруп і «ніколи ніде не публікувалися» (S. 95). Проте це не так. 1934 року «Тези» були опубліковані так у Rätekorrespondenz, німецькому періодичному виданні, що виходило друком в Амстердамі, як і — в перекладі на анґлійську — в чиказькому журналі International Council Correspondence. Див.: [Helmut Wagner], ‘Thesen über den Bolschewismus’, in Rätekorrespondenz, nr. 3 (August, 1934), S. 1–22 [‘Theses on Bolshevism’, in International Council Correspondence, vol. 1, no. 3 (December, 1934), pp. 1–18.]. В обох варіянтах 67 тез; у тексті німецькою мовою остання теза має номер 68, але відсутня теза 60. В американській публікації тези пронумеровані від 1 до 67, так що теза 60 відповідає тезі 61 у німецькомовному варіянті. В американському тексті, в редакційній передмові, сказано, що тези написано колєктивом авторів з «Ґрупи комуністів-інтернаціоналістів Голляндії». Напевне, цим пояснюється, чому тези помилково приписувались цій ґрупі. Див.: примітки Япа Клоостермана на стор. 198 у кн.: Anton Pannekoek, Partij, raden, revolutie, edited by Jaap Kloosterman, Amsterdam: Van Gennep, 1972. Тут «Тези» цитовано за американським виданням.

[33] ‘Theses on Bolshevism’, in International Council Correspondence, vol. 1, no. 3 (December, 1934), p. 5.

[34] Ibid., p. 6.

[35] Ibid., p. 10.

[36] Ibid., p. 9.

[37] Ibid., p. 13.

[38] Ibid., p. 18.

[39] Ibid., p. 17.

[40] Ibid., pp. 30, 31, 35, 36, 37.

[41] Ibid., p. 44.

[42] Ibid., p. 57.

[43] Ibid., pp. 58, 59.

[44] Ibid., p. 59.

[45] Ця назва («Die Grundlagen der bolschewistischen Machtpolitik (Zur Soziologie des Bolschewismus)») згадується в Іглау: Ihlau, op. cit., S. 101, note 232. Дати 1935-1937 рр. засновані на еспанській брошурі, опублікованій під псевдонімом: Rodolfo Sprenger [Helmut Wagner], El Bolchevismo. Su papel. Sus metodos. Su filiación. Sus objetivos, Santiago-Chili: Imprinta Nueva, 1947.

[46] Rudolf Sprenger [Helmut Wagner], ‘Das gesellschaftliche Gesicht des Bolschewismus’, in Rote Revue, heft XIII (1933–4), S. 314–320; Rudolf Sprenger [Helmut Wagner], Bolshevism: Its Roots, Role, Class View and Methods, trans. by Integer [Herman Jenson], New York: International Review, 1940.

[47] «Позаяк неможливо заперечувати, що приватновласницького капіталізму в Радянському Союзі не істнує, але, з иншого боку, неможливо стверджувати, що в країні панує соціялізм; єдине, що залишається сказати, що це державний капіталізм» (H. Linde, ‘Die ideologische Vorbereitung der Intervention durch die II. Internationale’, in Unter dem Banner des Marxismus, heft VI (1932), S. 3).

[48] R. L. Worrall, ‘U.S.S.R: Proletarian or State Capitalist?’, in Modern Quarterly, vol. XI, no. 2 (Winter 1939), pp. 5–19; також у: Left, issue 39 (1939), pp. 319–324, and issue 40 (1940), pp. 19–20.

[49] ‘A Tribute to Ryan Worrall (1903–1995)’, in Revolutionary History, vol. 6, no. 2–3 (Summer 1995), pp. 249–251.

[50] Йдеться за наступний уривок з третього тому Марксового «Капіталу»: «Три головні факти капіталістичного виробництва: 1) Концентрація засобів виробництва в небагатьох руках ‹…› 2) Організація самої праці як суспільної праці ‹…› 3) Утворення світового ринку» — Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том третій. Частина перша. Книга третя: Сукупний процес капіталістичного виробництва. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — Стор. 262.

[51] Йдеться за такий уривок: «Дві характеристичні риси від самого початку відзначають капіталістичний спосіб продукції: Поперте. Він продукує свої продукти як товари» — Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том третій. Частина друга. Книга третя: Процес капіталістичної продукції в цілому. — Харків: Державне видавництво України, 1930. — Стор. 274.

[52] Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том третій. Частина друга. Книга третя. — Стор. 274–275.

[53] Мається на увазі наступний уривок: «III. Утворення акційних товариств. Звідси: ‹…› 2) ‹…› Це — скасування (Aufhebung) капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва. 3) Перетворення дійсно функціонуючого капіталіста в простого управителя, завідувача чужим капіталом, а власників капіталу — в простих власників, у простих грошових капіталістів» — Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том третій. Частина перша. Книга третя: Сукупний процес капіталістичного виробництва. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — Стор. 413.

[54] Йдеться насамперед за наступний уривок: «Сучасна держава, незалежно від її форми, своєю суттю є капіталістична машина, держава капіталістів, це ідеальний колективний капіталіст (Gesammtkapitalist). Чим більше продуктивних сил забирає вона в свою власність, тим більше стає вона справжнім колективним капіталістом, тим більше громадян вона визискує. Робітники лишаються найманими робітниками, пролетарями. Капіталістичні відносини не касуються, навпаки, вони загострюються до краю» — Фрідріх Енґельс. Анти-Дюрінґ. Переворот пана Євгена Дюрінґа в науці. — Київ: Партвидав «Пролетар», 1932. — Стор. 202-203.

[55] Worrall, op. cit., p. 12.

[56] Ibid.

[57] Ibid., p. 13.

[58] Ibid., p. 18.

[59] Martin Jay, The Dialectical Imagination: A History of the Frankfurt School and the Institute of Social Research 1923–1950, London: Heinemann, 1973; Helmut Dubiel, ‘Kritische Theorie und politische Ökonomie’, in Friedrich Pollock, Stadien des Kapitalismus, edited and introduced by Helmut Dubiel, Munich: C.H. Beck, 1975; Rolf Wiggershaus, The Frankfurt School: Its History, Theories and Political Significance, Cambridge: Polity, 1994.

[60] Friedrich Pollock, Die planwirtschaftlichen Versuche in der Sowjetunion, Leipzig: Schriften des Instituts für Sozialforschung an der Universität Frankfurt am Main, 1929.

[61] Friedrich Pollock, ‘Die gegenwärtige Lage des Kapitalismus und die Aussichten einer planwirtschaftlichen Neuordnung’, in Zeitschrift für Sozialforschung, nr. I (1932), S. 8–27.

[62] Friedrich Pollock, ‘State Capitalism: Its Possibilities and Limitations’, in Studies in Philosophy and Social Science, no. IX (1941), pp. 221, note.

[63] Ibid., p. 211, note.

[64] Ibid., p. 200.

[65] Ibid., pp. 204–207.

[66] Ibid., pp. 209–211.

[67] Ibid., p. 217.

[68] Ibid., pp. 217-219.

[69] Ibid., pp. 221.

[70] Max Horkheimer, ‘Autoritärer Staat’ [1942], in Gesellschaft im Übergang. Aufsätze, Reden und Vorträge 1942–1970, hrsg. von Werner Brede, Frankfurt am Main: Athenäum Fischer Taschenbuch, 1972.

[71] Поллок і Горкгаймер були друзями та підтримували тісні стосунки з 1911 р. до самої смерти Поллока 1970 р. Див.: Helmut Gumnior and Rudolf Ringguth, Max Horkheimer, Reinbek: Rowohlt, 1983, p. 13.

[72] Horkheimer, op. cit., S. 19 [‘The Authoritarian State’, in The Essential Frankfurt School Reader, edited by Andrew Arato and Eike Gebhart, New York: Urizen Books, 1978, p. 102]. Формулювання «лишаються найманими робітниками, пролєтарями» відсилає до Фрідріха Енґельса (див. прим. 54 вище).

[73] Лев Бронштейн (1879–1940), також відомий як Лев Давидович Троцький, був російським соціялістом, що відіграв провідну ролю у революції 1905 року як голова Санкт-Петербурзької ради робітничих депутатів. З 1913 р. він був лідером «міжрайонців» — ґрупи соціял-демократів, що вони хотіли об’єднати більшовиків і меншовиків. Він приєднався до більшовиків у липні 1917 р., очолив Петроґрадську раду та Військово-революційний комітет, який координував Жовтневе повстання. У 1918-1925 рр. був народним комісаром у військових і морських справах. У 1920-х рр. він грав ключову ролю в антисталінській опозиції. Його виключили з партії 1927 року, а 1929 року вислали з Росії. 1938 року він заснував IV Інтернаціонал. 1940 року був убитий сталінським аґентом. Зразковою біоґрафією Троцького є книга Дойчера: Isaac Deutscher, The Prophet Armed. Trotsky: 1879–1921, Oxford: Oxford University Press, 1954; The Prophet Unarmed. Trotsky: 1921–1929, Oxford: Oxford University Press, 1959; The Prophet Outcast. Trotsky: 1929–1940, Oxford: Oxford University Press, 1963.

[74] Низку змін поглядів Троцького та суперечностей у його мисленні проаналізовано у: Robert H. McNeal, ‘Trotskyist Interpretations of Stalinism’, in Stalinism: Essays in Historical Interpretation, edited by Robert C. Tucker, New York: W.W. Norton, 1977; особл. див. стор. 31–33.

[75] Лев Троцкий. Проблемы развития СССР // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №20 (апрель 1931). — С. 11–12. Курсив наш.

[76] Пригадується критика Троцьким його однодумців Розмера та Монатта, що вони хотіли сформувати свою орґанізацію. Див.: Leon Trotsky, ‘Erklarung des Genossen Trotzki gegen die Zeitschrift “La Revolution Prolétarienne” ’ [1925], in Die Linke Opposition in der Sowjetunion, band II, hrsg. von Ulf Wolter, West Berlin: Olle & Wolter, 1975. Типовим також є наступне твердження з інтерв’ю з 1929 року: «Розмови про четвертий інтернаціонал, що його я буцімто засновую, є повною маячнею. Соціял-демократичний Інтернаціонал і Комуністичний Інтернаціонал — вони обидва мають глибокі історичні корені. Жадні проміжні (другий з половиною) або додаткові інтернаціонали не потрібні» (Leon Trotsky, ‘Interview by the Osaka Mainichi’ (April 24, 1929), in Writings of Leon Trotsky, New York: Pathfinder 1975, p. 108).

[77] Троцький обґрунтовував ці зміни в його позиції, вдаючись до аналоґії: так само у Французькій революції стався Термідор, що призвів до режиму бонапартизму. З приводу цієї аналоґії див.: David S. Law, ‘Trockij and Thermidor’, in Pensiero e azione politica di Lev Trockij, a cura di Francesca Gori, Florence: Leo S. Olschki, II, 1982; Jay Bergman, ‘The Perils of Historical Analogy: Leon Trotsky on the French Revolution’, in Journal of the History of Ideas, issue 48 (1987), p. 73–98; Jacques Caillosse, ‘La question du Thermidor soviétique dans la pensée politiquede Léon Trotsky’, in Cahiers Léon Trotsky, 37 (mars 1989), pp. 5–85.

[78] По суті в Росії насамперед стоїть питання не соціяльної революції, не завоювання політичної влади однією з підпорядкованих кляс суспільства з метою розчищення шляху для нового способу виробництва, але питання політичної революції, усунення політичних перешкод, що заважають вільній роботі вже істнуючого способу виробництва» (Karl Kautsky, ‘Die Bauern und die Revolution in Russland’, in Neue Zeit, nr. 23–I (1904–1905, S. 675.).

[79] Ориґінальний рукопис російською мовою зберігається в Архівах Троцького в Гарварді.

[80] Leon Trotsky, The Revolution Betrayed. What is the Soviet Union and Where Is It Going, London: Faber & Faber, 1937, p. 52.

[81] Ibid., p. 58.

[82] Ibid., p. 110.

[83] Ibid., p. 111.

[84] Ibid., p. 94.

[85] Лев Троцкий. Продолжает ли ещё советское правительство следовать принципам, усвоенным 20 лет тому назад? // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №66–67 (май–июнь 1938). — С. 19.

[86] Лев Троцкий. Нерабочее и небуржуазное государство? // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №62–63 (февраль 1938). — С. 18.

[87] Pierre Frank, Le stalinisme, Paris: Maspero, 1977, p. 21.

[88] Лев Троцкий. CCСР в войне // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №79–80 (август–октябрь 1939). — С. 1–9.

[89] «Для Троцького останні події в Росії перестали бути предметом об’єктивної аналізи, але перетворились на елєменти особистого рівняння, покликаного знайти відповідь на запитання: чи маю я, Троцький, повернутися до Росії, як я повертався 1905 і 1917 р., і чи маю я стати вождем нової, антисталінської революції? Це особисте рівняння проявлялось у всьому, що він заявляв, навіть якщо він ніколи відкрито про це багато не говорив» (Fritz Sternberg, ‘Conversations with Trotsky’, in Survey: A Journal of Soviet and East European Studies, issue 47 (1963), pp. 146–159).

[90] Лев Троцкий. Агония капитализма и задачи Четвертого Интернационала // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №66–67 (май–июнь 1938). — С. 1–2.

[91] Лев Троцкий. CCСР в войне. — С. 4.

[92] Достатньо навести один приклад: «‹…› головною ідеєю, щодо якої Ріцці може заявляти про свою першість, є неомарксистське поняття комуністичного суспільства як особливої суспільної форми (в його термінолоґії „бюрократичного колєктивізму”), що вона в своєму бутті управляється „новою клясою”» (Adam Westoby, ‘Introduction’, in Bruno Rizzi, The Bureaucratization of the World, London: Tavistock, 1985, p. 2). Винятком з цього правила була портуґальська антолоґія 1977 року «A Natureza da USSR», до якої увійшли твори Сімони Вейль.

[93] Найвірогідніше, теорія нового клясового суспільства сформувалась уже в першій половині 1930-х рр. у широких колах критичних марксистів. Так Доманєвская писала 1935 року про «деяких критиків радянської системи», що вони заявляли про те, що «на місці капіталістичної кляси постала нова правляча кляса. Держава, за їхніми словами, володіє засобами виробництва, а державна бюрократія, що вона керує засобами виробництва лише у власних інтересах, експлоатує робітничу клясу» (Olga Domanewskaja, ‘Der soziale Gehalt des Sowjetstaates’, in Rote Revue, nr. 14 (1934–1935), S. 272).

[94] Hans Hautmann, Die verlorene Räterepublik. Am Beispiel der Kommunistischen Partei Deutsch–Österreichs, Vienna: Europa Verlag, 1971, S. 80, 105, 125, 256; Georges Lefranc, ‘Le courant planiste dans le mouvement ouvrier français de 1933 à 1936’, in Le Mouvement Social, № 54 (1966), pp. 72–73. Див. також частково автобіоґрафічну ст.: Lucien Laurat [Otto Maschl], ‘Le Parti Communiste Autrichien’, in Contributions à l’histoire du Comintern, edited by Jacques Freymond, Geneva: Librairie Droz, 1965. Також див. тематичний випуск журналу «Est & Ovest»: Claude Harmel, ‘Le marxisme de Lucien Laurat’, in Est & Ouest, an XXV, № 515 (16–30 septembre 1973), pp. 15–29.

[95] Абсолютно необґрунтовано Ґрас заявляє, що «Лора сам захищав теорію, що СРСР був так імперіялістичною, як і державнокапіталістичною державою». Christian Gras, Alfred Rosmer et le mouvement révolutionnaire international, Paris: Maspero, 1971, p. 385, note.

[96] Троцький, прагнучи применшити ступень винахідливости Лора, висунув припущення, що Лора вдався до пляґіяту: «Цілком вірогідно, що прямо чи опосередковано Лора запозичив свою теорію саме у Мяснікова та лише надав її педантичного „вченого“ вигляду» (Лев Троцкий. Классовая природа советского государства // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — № 36–37 (октябрь 1933)). Звинувачення Троцького є безпідставними з двох причин: 1) в творі Мяснікова немає теоретичної глибини Лора (це невеличкий текст); 2) Мясніков стоїть на позиціях теорії державного капіталізму.

[97] Lucien Laurat [Otto Maschl], L’économie soviétique. Sa dynamique. Son mécanisme, Paris: Librairie Valois, 1931, pp. 15–23.

[98] Ibid., p. 162.

[99] Ibid., p. 81.

[100] Ibid., pp. 168–169.

[101] Ibid., p. 167.

[102] Ibid., p. 78.

[103] Найманий аґент циркуляції «працює так само, як і інший, але зміст його праці не утворює ні вартости, ні продукту. Він сам належить до faux frais продукції» (Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том другий. Книга друга: процес циркуляції капіталу. — Київ: Партвидав «Пролетар», 1932. — Стор. 87).

[104] Laurat, op. cit., pp. 171–172.

[105] Ibid., p. 175.

[106] Ibid., p. 155.

[107] Ibid., p. 4.

[108] Ibid., p. 8. На перший погляд, цей абзац суперечить тезі «L’économie soviétique», що бюрократична каста продає робочу силу так само, як робітнича кляса. Неузгодженість зникає, коли взяти до уваги, що Лора поєднав свою початкову тезу з поглядом на бюрократію як на таку, що через свою частково паразитичну природу присвоює «додаткову вартість».

[109] Lucien Laurat [Otto Maschl], Le Marxisme en faillite? Du marxisme de Marx au marxisme d’aujourd’hui, Paris: Éd. Pierre Tisne, 1939, p. 210.

[110] Ibid.

[111] Marie–Magdaleine Davy, Simone Weil, Paris: Éd. Universitaires, 1956; Jacques Cabaud, L’Expérience vécue de Simone Weil, Paris: Plon, 1960, pp. 11–42; Richard Rees, Simone Weil—A Sketch for a Portrait, London: Oxford University Press, 1966; Angelica Krogmann, Simone Weil, Reinbek: Rowohlt, 1970; Aris Accornero et al., Simone Weil e la condizione operaia, Riuniti, Roma 1985.

[112] Simone Weil, ‘Allons–nous vers la révolution prolétarienne?’, in La Révolution Prolétarienne, № 158 (1933), pp. 311–319.

[113] Прикметним для тих часів був твір: Adolf Berle and Gardiner Means, The Modern Corporation and Private Property, New York: Macmillan, 1932. В цій книзі наголошувалось на зростанні влади управлінців.

[114] Weil, op. cit., p. 314.

[115] Ibid., p. 315.

[115] Ibid., p. 315.

[116] Ibid., p. 315–316.

[117] Ibid., p. 318.

[118] Adam Westoby, ‘Introduction’, in Bruno Rizzi, The Bureaucratization of the World, London: Tavistock, 1985.

[119] Ibid., pp. 16–17. Див. 4-ту главу «Жидівське питання» 3-ї частини кн.: Bruno R[izzi], La bureaucratisation du monde, Paris: Imprimerie Les Presses Modernes, 1939; в ній написано: «Гітлер правий, а ми помиляємось. Ми маємо виправитися і стати антижидами, тому що ми антикапіталісти» (стор. 296). Див. також: Frank Adler, ‘Rizzi’s Honor’, in Telos, issue 66 (Winter 1985/1986), де на стор. 109–113 надруковано анґлійський переклад антисемітського уривку з Ріцці.

[120] Leon Trotsky, In Defence of Marxism, New York: Pathfinder Press, 1973, pp. 1, 4, 10, 11, 52.

[121] [Pierre Naville], ‘L’Avenir est-il à la “classe directorale”?’, in La Revue Internationale, № 16 (juin 1947), pp. 385–387.

[122] Див. також главу 5 цієї книги.

[123] Див.: Rizzi, La bureaucratisation. Про передісторію своєї найвідомішої книги Ріцці писав: «Перебуваючи далеко від товаришів і марксистської пропаґанди, тільки в листопаді місяці 1938 року ми отримали 9-те число „Quatrième Internationale“ і побачили там статтю Троцького „Неробітнича та небуржуазна держава?“. За місяць ми отримали спеціяльне число „Quatrième Internationale“ (червень 1938 р.) зі статтями Навіля, Троцького та Крайпо. Відтоді нам хотілось написати цей твір, адже висловлені в ньому ідеї висувались нами ще трьома роками раніше — на відміну від згаданих товаришів» (Rizzi, La bureaucratisation, p. 334).

[124] Westoby, op. cit., pp. 13.

[125] Rizzi, La bureaucratisation, pp. 25–26.

[126] Ibid., p. 47.

[127] Ibid., p. 46.

[128] Ibid., pp. 48, 64. На противагу терміну «додатковий продукт» Ріцці вживав термін «додаткова вартість», хоча й заперечував, що Радянський Союз є капіталістичним. Можливо, це просто неакуратність у поводженні з термінолоґією, що нею не треба особливо перейматися.

[129] Ibid., p. 71.

[130] Ibid., p. 72–73.

[131] Навіля називали «заступником», тому що у французькому троцькістському русі він був найвідомішим захисником позиції Троцького. У 1937–1938 рр. Навіль виступив в оборону ортодоксії від Івана Крайпо, який назвав радянську бюрократію «новою правлячою клясою». Див.: [Pierre] Naville, ‘Extrait du rapport adopté par le 2e Congres du P.O.I. (novembre 1937)’, in Quatrième Internationale (juin 1938), pp. 78–81; Yvan Craipeau, ‘La Quatrième Internationale et la Contre-Révolution Russe’, in Quatrième Internationale (juin 1938), pp. 81–85. Сам Ріцці зазначав, що ця дискусія на нього вплинула. Див.: Rizzi, op. cit., p. 334.

[132] Rizzi, La bureaucratisation, p. 253.

[133] Ibid., p. 254.

[134] Ibid., p. 345.

[135] Ibid., p. 343.

[136] [James Burnham and Joseph Carter], in Socialist Workers Party Bulletin, issue 2 (1937). Троцький відповів своєю статтею «Неробітнича та небуржуазна держава?». Ріцці згадує про цю дискусію в: Rizzi, La bureaucratisation, pp. 33–35. Див. також: Mordecai Donald Bubis, ‘Débat sur la question russe en 1937’, in Cahiers Léon Trotsky, № 35 (septembre 1988), pp. 39–55.

[137] Джеймс Бьорнем (1905–1987) приєднався до американського троцькістського руху 1933 року й дуже скоро вийшов в його лідери. Див.: George H. Nash, The Conservative Intellectual Movement in America since 1945, New York: Basic Books, 1976, pp. 87–91; Giovanni Borgognone, James Burnham: totalitarismo, managerialismo e teoria delle élites, prefazione Bruno Bongiovanni, Stylos, Aosto 2000; Daniel Kelly, James Burnham and the Struggle for the World: A Life, Wilmington: ISI Books, 2002.

[138] Dwight Macdonald, Memoirs of a Revolutionist: Essays in Political Criticism, New York: Meridian Books, 1958, pp. 17–18.

[139] Статті Троцького представлені в: Trotsky, In Defence of Marxism.

[140] Докладна розповідь про кризу та розкол у Соціялістичній робітничій партії наведено в: Constance Ashton Myers, The Prophet’s Army: Trotskyists in America, 1928–1941, Westport: Greenwood Press, 1977, pp. 143–171.

[141] Заяву про вихід з орґанізації див.: Trotsky, In Defence of Marxism, p. 207.

[142] Бернштайнові критерії згадуються у главі 1 цієї книги.

[143] Навіть 1947 року один меншовицький автор писав: «Бьорнем далеко відійшов від своїх колишніх соціялістичних поглядів. Разом з тим він певною мірою зберіг вірність марксистській методі…» (Boris Sapir, ‘Is War with Russia Inevitable? An Examination of Burnham’s New Thesis’, in Modern Review, issue 1 (1947), p. 366).

[144] Про те, що Джон Вест був псевдонім Бьорнема, пише Ештон Майєрс. Див.: Myers, op. cit., pp. 104. Статті Бьорнема про Рузвельта і «новий курс» включають: John West [James Burnham], ‘Roosevelt and the New Congress’, in New International, vol. II, no. 1 (January, 1935), pp. 1–3; John West [James Burnham], ‘The Roosevelt “Security” Programme’, in New International, vol. II, no. 2 (March 1935), pp. 40–43; John West [James Burnham], ‘The Wagner Bill and the Working Class’, in New International, vol. II, no. 6 (October, 1935), pp. 184–189; John West [James Burnham], ‘Will Roosevelt Be Re-Elected ?’, in New International, vol. III, no. 2 (April, 1936), pp. 33–36; James Burnham, ‘Roosevelt Faces the Future’, in New International, vol. IV, no. 2 (February, 1938), pp. 43–45; James Burnham, ‘The Future of Roosevelt’, in New International, vol. V, no. 9 (September, 1939), pp. 26–33.

[145] Сам Ріцці почувався пограбованим: він писав, що Бьорнем «вдався до пляґіяту, коли випустив свій бестселер 1941 року» (Bruno Rizzi, ‘Societа asiatica e collettivismo burocratico. Osservazioni a Melotti e a Carlo’, in Terzo Mondo, n. 18 (1972), p. 92).

[146] Westoby, op. cit., pp. 24–26. Бьорнем зазначав, що його теорія в жадному разі не є «несподіваним і особистим новаторством»: «За останні двадцять років чимало елєментів цієї теорії з’явилось у ріжних статтях і книжках, яким, я маю визнати, я багато чим зобов’язаний, хоча я не готовий назвати жадного конкретного твору, що він надто на мене вплинув» (James Burnham, The Managerial Revolution: What Is Happening in the World, New York: John Day Company, 1941, p. 7).

[147] Burnham, The Managerial Revolution, p. 8.

[148] Ibid., p. 71.

[149] Ibid., p. 80.

[150] Ibid., p. 210.

[151] Ibid., p. 59.

[152] Ibid., p. 220–221.

[153] Ріцці між иншим передбачав утворення «семи або восьми закритих автаркій» (Rizzi, La bureaucratisation, p. 343).

[154] Макс Шахтман (1901–1972) у 1920-х рр. належав до числа ватажків Комуністичної партії США. В подальшому він приєднався до троцькістської опозиції і став одним з керівників Соціялістичної робітничої партії. Докладний його життєпис див.: Peter Drucker, Max Shachtman and His Left: A Socialist’s Odyssey through the ‘American Century’, Atlantic Highlands: Humanities Press, 1994.

[155] Max Shachtman, ‘Is Russia a Workers’ State?’, in New International, vol. VI, no. 10 (December, 1940), p. 199. Передрук статті див.: Max Shachtman, The Bureaucratic Revolution: The Rise of the Stalinist State, New York: The Donald Press, 1962, pp. 37-60; це скорочений варіянт, підлаштований під політичні позиції, на які Шахтман перейшов пізніше.

[156] Shachtman, ‘Is Russia a Workers’ State?’, p. 197.

[157] Ibid., p. 198.

[158] Ibid., p. 201.

[159] Ibid., p. 205.

[160] Про Картера див.: Leo Trotzki, Schriften 1: Sowjetgesellschaft und stalinistische Diktatur, 1.2 (1936–1940), Hamburg: Rasch und Rohring, S. 1119, note 2.

[161] Joseph Carter [Joseph Friedman], ‘Bureaucratic Collectivism’, in New International, vol. VII, no. 8 (September, 1941), p. 220. Щодо дискусії Картер—Шахтман див.: Drucker, op. cit., p. 131–138; Ernest E. Haberkern and Arthur Lipow (eds.), Neither Capitalism nor Socialism: Theories of Bureaucratic Collectivism, Atlantic Highlands: Humanities Press, 1996; Alex Callinicos, ‘State in Debate’, in International Socialism, series II, issue 73 (Winter 1996), pp. 117–126.

[162] Carter, op. cit., p. 219.

[163] Ibid.

[164] Ibid., p. 218.

[165] Ibid.

[166] Ibid.

[167] Ibid., p. 219.

[168] Після статті Шахтмана «New International» опублікував у томі VII (1941) низку статей про те, як можна визначити природу Радянського Союзу: Milton Alvin, ‘Russia—A Workers’ State’, in New International, vol. VII, no. 2 (February, 1941), pp. 27–30; Milton Alvin, ‘For the Defence of the S.U.’, in New International, vol. VII, no. 7 (August, 1941), pp. 184–187; J.R. Johnson [C.L.R. James], ‘Russia—A Fascist State’, in New International, vol. VII, no. 3 (April, 1941), pp. 54–58; J.R. Johnson [C.L.R. James], ‘Russia and Marxism’, in New International, vol. VII, no. 8 (September, 1941), pp. 213–216; Davi Coolidge, ‘What is a Workers’ State?’, in New International, vol. VII, no. 5 (June, 1941), pp. 116–119; W. Kent, ‘The Russian State’, in New International, vol. VII, no. 6 (July, 1941), pp. 148–151, no. 7 (August, 1941), pp. 179–184; W. Kent, ‘What Is Capitalism?’, in New International, vol. VII, no. 9 (October, 1941), pp. 245–247; Ernest Lund, ‘Basis for Defensism in Russia’, in New International, vol. VII, no. 7 (August, 1941), pp. 187–191; Joseph Carter [Joseph Friedman], ‘Bureaucratic Collectivism’, in New International, vol. VII, no. 8 (September, 1941), pp. 216–221.

[169] Маріу Педроз (1905–1982) від початку 1930-х рр. був найпомітнішою постаттю невеличкого гуртка бразильских троцькістів. 1938 року він разом з Сірилом Джеймсом та иншими був засновником Четвертого Інтернаціоналу. 1940 року Педроз був єдиним неамериканським членом керівництва Інтернаціоналу, хто приєднався до Шахтманової опозиції. Відомості про те, що Лєбрюн був Педрозовим псевдонімом, можна знайти в: ‘Conférence de fondation de la IVe Intemationale’ 1979, p. 57. Більше про нього див.: ‘Mario Pedrosa (1905-1982)’, in Cahiers Léon Trotsky, № 10 (1982); John W.F. Dulles, Anarchists and Communists in Brazil 1900–1935, Austin: Texas University Press, 1973, pp. 421, 457; John W.F. Dulles, Brazilian Communism 1935–1945: Repression during World Upheaval, Austin: Texas University Press, 1983, p. 167; José Castilho and Marques Neto, Mario Pedrosa e o Brasil, São Paulo: Fundação Perseu Abramo, 1996. 1980 року Педроз отримав членський квиток № 1 бразильської Робітничої партії.

[170] M. Lebrun [Mário Pedrosa], ‘Mass and Class in Soviet Society’, in New International, vol. VI, no. 4 (May, 1940), pp. 87–91.

[171] Скоріше за все Педроз мав на увазі наступні слова: «За граматичним значенням цих слів, вільна держава є така, в якій держава вільна щодо своїх громадян, тобто держава з деспотичним урядом» (Карл Маркс. Критика Готської програми. — Фрідріх Енгельс. Лист до А. Бебеля від 18–28 березня 1875 р. — Київ: Партвидав при ЦК КП(б)У, 1940. — Стор. 45).

[172] M. Lebrun [Mário Pedrosa], op. cit., pp. 91.

[173] Рудольф Гільфердінґ (1877–1941), працював лікарем, а пізніше зробив вагомий внесок у марксистську економічну теорію: найвідомішою стала книга «Фінансовий капітал» (1910). Підчас першої світової війни він вступив до Незалежної соціял-демократичної партії Німеччини, а 1922 року разом з правим крилом партії перешов до Соціял-демократичної партії Німеччини. З 1924 по 1933 був депутатом Райхстаґу від соціял-демократів, а у 1923 та 1928–1929 рр. — міністром фінансів. 1933 року він еміґрував спочатку до Швайцарії, а тоді до Франції. 1941 року його вбили, як вважають, ґестапо. Див.: Wilfried Gottschalch, Strukturveränderungen der Gesellschaft und politisches Handeln in der Lehre von Rudolf Hilferding, West Berlin: Duncker & Humblot, 1962, pp. 13–31. Бібліоґрафічні відомості є в: Minoru Kurata, ‘Rudolf Hilferding. Bibliographie seiner Schriften, Artikel und Briefe’, in Internationale wissenschaftliche Korrespondenz zur Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung (1974), S. 327–346.

[174] Напр., див.: Richard Kern [Rudolf Hilferding], ‘Die Kehrseite der Rüstungskonjunktur’, in Neuer Vorwärts, nr. 136 (19. Januar 1936); Richard Kern [Rudolf Hilferding], ‘Grundlagen der auswärtigen Politik’, in Neuer Vorwärts, nr. 179 (15. November 1936), Anhang. Схоже, що Гільфердінґ написав цю статтю для «Социалистического вестника» особливо після дискусій з Борісом Ніколєвським. Див.: Boris Sapir, ‘Boris Ivanovitsj Nikolaevskij’, in Over Buonarroti, internationale avantgardes, Max Nettlau en het verzamelen van boeken, anarchistische ministers, de algebra van de revolutie, schilders en schrijvers, edited by Maria Hunink et al., Baarn: Het Wereldvenster, 1979, S. 367. Центральну ідею своєї теорії автономізованої держави Гільфердінґ висловив у листі до Кауцького: «Державна орґанізація та її інтереси дійсно є чинником, що набуває незалежности та — надто у часи диктатури — прагне підпорядкувати инші суспільні інтереси» (Rudolf Hilferding, ‘Letter to Karl Kautsky’, 5 November 1937, Kautsky Archive, International Institute of Social History, Amsterdam).

[175] Рудольф Гильфердинг. Государственный капитализм или тоталитарное государственное хозяйство? // «Социалистический вестник». — № 459 (1940), — С. 92–93.

[176] Cora Stephan, ‘Geld- und Staatstheorie in Hilferdings Finanzkapital’, in Gesellschaft Beiträge zur Marxschen Theorie, nr. 2 (1974), S. 141. Див. також: Gottschalch, op. cit., pp. 242–261; Harold James, ‘Rudolf Hilferding and the Application of the Political Economy of the Second International’, in Historical Journal, vol. XXIV, no. 4 (1981), pp. 847–870.

[177] Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том перший. Книга перша: Процес продукції капіталу. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 615.

[178] H. Linde, ‘Die ideologische Vorbereitung der Intervention durch die II. Internationale’, in Unter dem Banner des Marxismus, VI (1932), S. 19–41.

[179] «Отже, так звана первісна акумуляція є не що інше, як історичний процес відокремлення продуцента від засобів продукції. Він з’являється як „первісний“ тому, що становить передісторію капіталу й відповідного йому способу продукції» (Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том перший. Книга перша: Процес продукції капіталу. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 616).

[180] Linde, op. cit., S. 27.

[181] Domanewskaja, op. cit., S. 271.

[182] Рудольф Гильфердинг. Указ. соч.

[183] Leon Trotsky, The Revolution Betrayed: What is the Soviet Union and Where Is It Going, London: Faber & Faber, 1937, p. 236.

[184] Лев Троцкий. Классовая природа советского государства. — С. 2.

[185] James Burnham, ‘From Formula to Reality’, in Socialist Workers Party Bulletin, issue 5 (1938), pp. 11–25.

[186] Rizzi, La bureaucratization, pp. 38–39.

[187] Johnson [C.L.R. James], ‘Russia—A Fascist State’, pp. 54–55.

[188] Carter, op. cit., p. 218.

[189] Trotsky, The Revolution Betrayed, p. 112–113. Також див.: Domanewskaja, op. cit., S. 272.

[190] Kent, ‘The Russian State’, p. 179.

[191] Domanewskaja, op. cit., S. 272-273.

[192] Лев Троцкий. Двойная звезда: Гитлер-Сталин // «Бюллетень оппозиции» (Париж). — №81 (январь 1940); Shachtman, ‘Is Russia a Workers’ State?’, p. 201-203.

Джерело: Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union: A Survey of Critical Theories and Debates since 1917, Leiden—Boston: Brill, 2007, pp. 45-98.