Марсель Пруст

Анатолій Луначарський

Поняття «французький роман» стало на кінець XIX століття незвичайно певним. Французький роман, звичайно, різноманітний своїми темами і різнорідний своїми якостями, проте став дуже визначеним комерційним товаром. Чи кращий він був, чи гірший — все ж він завжди був, так би мовити, літературо-риночно цінний. Мінімальне видання було тисяча екземплярів, максимальне — мільйони. Писав цілий ряд іноді найоригінальніших талантів, видавав і продавав цілий ряд іноді незвичайно безталанних купців, але все це в абсолютно переважній більшості набирало вигляду все того ж солом’яножовтого томика, коло трьохсот добре надрукованих; сторінок — ціна три з половиною довоєнних франки, — так званий тип Шарпантьє. Видавці дуже неохоче дивилися на худі томики і на томики товсті. На два томики — ображались. Вибрані і повні збірки творів природно розкладались на той же елемент — том.

* * *

Коли революційний в усіх відношеннях молодий Ромен; Роллан, з одного боку, почав видавати свої романи якимись «зошитами», а з другого боку — розтягнув «Жана Крістофа» на десятки томів, це вважали мало пристойною вихваткою, свідченням слабкості композиційного таланту автора і гарантією невдачі.

Звичайно, про раптовий і величезний успіх першого, що недавно з’явився, довгого романа («В шуканнях втраченого! часу») говорити не доводиться, але не можна було не констатувати, що цей нечувано серйозний за змістом роман, такий колосальний («зовсім не французький, — кричали критики. — Хіба це література?»), пішов добре, так що всякому було ясно, що може виникнути спокуса. /812/

Відомий критик Поль Суде, відзначаючи томи великої серії романів, що належали перу нікому до того часу не відомого Марселя Пруста, вказував, що тут Пруст ішов слідами Роллана. Хай не ображається пан Суде, всього велетенського літературного і культурного значення твору Ромена Роллана він під час його першого друкування не зрозумів. Зате треба визнати, що вже перший том величезної незакінченої будівлі Пруста він до певної міри вже з першого тома передчував.

В той час французька критика ще далеко не розуміла значення колосальних спогадів Пруста, не розуміла ще, що їх «розтягнутість» є їх необхідна властивість і умова успіху, але пером пана Суде вона вже ставила запитання: а чи не є це новий вид літератури? а чи не є цей жахливий недолік — «розтягнутість» — в даному випадку якась нова позитивна якість? а чи не є Пруст, услід за Ролланом, новий тип письменника? а чи не пишуть вони обидва для якогось нового типу читачів? У самій постановці цього питання була заслуга, хоч все ще було туманне.

* * *

Неможливо зрозуміти соціально-літературний характер Пруста, не з’ясувавши деяких особливостей його особистості.

Пруст був членом, скажімо так, пасивним членом надзвичайно багатої єврейської буржуазної сім’ї, близької до Ротшільдів.

Рано і тяжко захворівши, він змушений був вести дивний спосіб життя, майже виключно нічний. Він все життя продовжував підтримувати свої світські і літературні зв’язки, але, звичайно, по-своєму, по-дивацьки. Літературні і культурні інтереси зайняли у хворої людини величезне місце в житті, але так само точно, як і монденність, снобізм.

Хоч Пруст завжди був людиною неймовірно хворобливої чутливості і більш чи менш паралізованої активності, все ж перша частина його життя була набагато свіжіша насамперед тому, що він з разючою силою сприймав «всі враження перших днів» і з великою сплою всі звучання почуття і думки. Підходячи до сорока років, Пруст почував, що нові враження стають значно блідішими. Спогади умертвляли сучасне. Вони відрізнялися якоюсь незвичайною живучістю: наче услід за розкішною хвилею життєвого припливу, що колись прокотився до берега з боку безмежного моря можливостей, пішла [ друга, на цей раз уже уявна, що сама себе повторює, хвиля вражень, вже просмакованих, проаналізованих, пронюансованих наскрізь, цілком, всебічно знову пережитих. Ось ця /813/ найчудовіша хвиля спогадів, яка, звичайно, відіграє величезну роль в творчості кожного письменника, у Пруста сильна й трагічна. Він не тільки любить свої «Temps perdus», він знає, що для нього вони саме не «perdus», що він може їх знову розстеляти перед собою, як величезні килими, як шалі, що він може знову перебирати ці муки і насолоди, польоти і падіння.

Наче Скупий рицар, сидить він серед скарбів своїх спогадів, і така близька до описаної Пушкіним насолода охоплює його. Багатство його спогадів — це і є його твір, його влада тут справді величезна. Це світ, який він може зупиняти, комбінувати, розкривати до дна в деталях, страшенно перебільшувати, класти під мікроскоп, змінювати, якщо це треба. Тут він бог, обмежений тільки самим багатством чарівної ріки своєї пам’яті.

І ця дивовижна робота над першою частиною життя стає другим життям Пруста. Письменник Пруст вже більше не живе, він пише. Музика і світло справжньої життєвої хвилі у пізніші роки Пруста вже не мають значення. Важливе саме те дивовижне перетравлювання минулого, яке йде в його 77 шлунках і яке все це минуле повсякчас оновлює і поглиблює.

Як же такій епопеї не бути повільною? Пруст ніби раптом сказав сучасникам: я буду художньо, широко, вільно, у величезному парчевому халаті, на величезному оксамитовому дивані, при тихому обертанні кругів легкої наркотики згадувати життя; буду жити не так, як п’ють склянку води, а як з напруженою увагою дегустують найскладніший букет неповторно багатого вина.

Така творча особа Пруста з формального боку. Такий основний визначник його знаменитого ліричного епосу.

* * *

Поступово незрівнянна витонченість обдарування Пруста стала ясною. На зміну здивуванням прийшла неабияка і ніби захоплена співчутлива пошана.

Поглянемо ж, який той літературний, філософський, соціальний і морально-життєвий зміст, що його приніс з собою Пруст; поглянемо, чому він вчить, куди йде.

Прустисти на ці останні наші запитання, звичайно, знизують плечима: «Нічому не вчить, нікуди не веде і цим не цікавиться. Ох, уже ці марксисти!»

А ми у відповідь: «І вчить і веде, частково навіть свідомо. Ох, уже ці обманники формалісти!» /814/

* * *

Те, про що ми говорили в попередніх уривках, те, що складає чарівність, силу, суть і принцип прустизму, — це культура спогаду. Не раз найвидатніші художники різних літератур (дуже цікаво це у Гофмана і у Клейста), знаходячи в цьому відгук і в теоретиків, стверджували величезну спорідненість художньої творчості і пам’яті. Тут можна розрізняти ніби два моменти: по-перше, прагнення художника перемогти час — «Зупинися, мить, ти прекрасна!» — або ще ширше: «Ти значна, ти гідна жити поза гераклітовою рікою, де ніщо не рівне собі на жоден момент, ти гідна того, щоб божеською рукою мистецтво вийняло тебе з цієї ріки, в другий світ, світ непорушних естетичних цінностей». І другий момент — художньо творчо видозмінити дійсність, або, як кажуть, творити нове.

Мати високий смак, вибирати з потоку подій те, що заслуговує стати вічним, і вміти зробити це часткове і тимчасове загальним і вічним — така суть мистецтва (до цього його визначення близький і Гегель). Крім увічнення реально знайденого і потім, можливо, стилізованого об’єкта, мистецтво-адже ж є ще й творчістю. Не будемо зараз входити в складний розгляд питання про взаємини художнього реалізму і художньої фантазії, але насмілимось просто сказати, що художню фантазію ми вважаємо дериватом художнього переживання дійсності і якраз найважливішим методом тієї переробки реального моменту, яка потрібна для того, щоб зробити його, з точки зору автора, вічним.

Є, розуміється, різні типи художників. Ще в листуванні Гете з Шіллером з’ясувалась величезна важливість поділу їх на великий розряд, що йде від дійсності до узагальнення, і другий, що прагне надати узагальненням характеру живого життя.

Звичайно, у Пруста уява, стилізація, іноді пряма вигадка відіграють велику роль. Однак взагалі він реаліст.

Як ми вже сказали, чарівність і суть його художнього акту є спогад.

Як всяка частина людської психіки, спогад є справа жива і хитка. Навіть в галузі науки, насамперед історії, ми зустрічаємо тут величезну кількість найцікавіших проблем. Залишимо зараз ці проблеми осторонь, візьмемо за вихідний пункт щось більш-менш об’єктивне: показання свідка, життєвий протокол.

Кожний знає, що показання свідка, життєвий протокол, документ суть речі ненадійні, досить суб’єктивні. Для «історичної» праці, що ставила б собі за мету «встановлення непохитної істини», точність спогадів є основна позитивна якість; і, наприклад, мемуарно-історичні праці, з цієї точки зору, /815/ мають справжню цінність лише на випадок надзвичайної свіжості пам’яті того, хто згадує, і його безсторонності. Тут зіставлення з іншими свідками є науковою необхідністю, і майже диявольськи скептичною думкою вискакує час від часу висновок, що ніяким зіставленням спогадів і навіть документів дійсність не може бути відновлена, а лише приблизно змальована.

Інша річ — спогад художній. Художні мемуари можуть просто відмахнутися від наукового залишку мемуарності і перейти до того широкого шару творів, які Гете добре назвав «Dichtung und Wahrheit».

З приводу цієї назви найвеличнішої книги організованих спогадів, яку завдяки Гете має людство, ішла суперечка. Твердили, що Dichtung значить у заголовку сукупність звітів автора про його творчість, а Wahrheit — складну розповідь про події. Однак це зовсім не так. Гете не заперечує ні того, що в його спогадах його творче життя піддане певному тлумаченню, ні того, що у викладі фактів він не завжди точний, бо чисто внутрішня стрункість, смисл мемуарів ставав для нього важливішим, ніж встановлення крізь туманні плями пам’яті точної правди. Так створений був шедевр, який також міг бути названий: «В шуканнях втраченого часу».

Нічого й говорити, що в дійсності так названі широкі художні спогади Марселя Пруста не можуть ні своєю цінністю, ні цінністю застосованих методів іти в порівняння з класичною будівлею Гете.

Пруст — імпресіоніст, Пруст любить своє «живе я», яке не дуже вже цілісно й побудоване, а навпаки — мобільне, примхливе і часом хворобливе. Тому, наприклад, вся будівля в цілому, звичайно, має для Пруста значення лише організації окремих моментів або іноді систем моментів, але не самостійної мети.

Пруст уже вмер. Спогади його були закінчені, але вони ще не додруковані. Ми ще не маємо перед собою всієї будівлі, про яку вище говорили, але наші зауваження про те, що спогади Пруста будуть скоріше вражати трепетним багатством свого змісту,- ніж будь-яким загальним висновком, може бути цілком спокійно висловлене вже тепер.

Це зовсім не значить, щоб спогади Пруста були безформні, являли собою величезну блискучу купу чудових речей. Ні, чудовий художник, по-перше, хотів надати всьому єдність стилю, дати відчути, що весь величезний твір є все ж таки змалювання «життєвих осіб», по-друге, він вніс, правда без особливої майстерності (і на цьому ми найменше зупинимось), певну систему поділу цілого на великі частини. /816/

* * *

Для Пруста життєво і філософськи на першому плані стоїть особистість, насамперед — його власна особистість.

Життя — це насамперед моє життя.

Так самісінько і об’єктивне соціальне життя, об’єктивне життя, світове життя є ніби сплетіння різних «моїх життів». В своєму бергсоніанстві, про яке, між іншим, автор сам з собою до кінця не домовився (Пруст не філософ, хоч і має неабиякі філософські здібності), автор наш уявляє собі буття як чудову тканину суб’єктивних життів, включену у вічну і загалом струнку симфонію. Для нього буття має дещо лейбніціанський характер. Звичайно, Пруст зв’язаний з Лейбніцом більше через з Декартом і Паскалем, але це не міняє справи. Це чудовий, дуже раціоналістичний і дуже сенсуальний реалістичний суб’єктивізм XVII століття в тих витончених редакціях його, які прагнули дати пізніше французи, більше за всіх — Анрі Бергсон. Марсель Пруст з самого початку підходить до своїх шукань часів, що пропали, не для того, щоб відновити епоху (це завдання для нього другорядне), а для того, щоб з особливою глибиною і смаком ще раз пережити своє життя, і притому, так би мовити, разом з читачем; тому питання про основного носія всього процесу, про особу, особливо про «мою особу», стає центральним для розуміння всього смислу твору.

Відзначимо одразу ж, що взагалі пізнавальні цілі, хоч і дуже властиві інтелектуалісту Прусту, все ж в цілому залишаються на другому плані. На першому плані залишається насолода від художньої творчості, тобто насолода від нового уповільненого художньо розробленого другого переживання життя, і від творчої роботи, яка при цьому виконується для того, щоб воскресити минуле в усій його свіжості і повноті, щоб організувати його для легкості розуміння, осмислити до кінця естетично, розумово і чуттєво розкусити і роз-пробувати.

Ось чому найдорожчим для Пруста елементом його чудових книг є сам собою кінематограф його спогадів. Тут Пруст не знає собі рівних. Лежачи з пером в постелі, він справді віддається якійсь творчій кінематографії, однаково могутній оптично, акустично, раціонально і емоційно. Він сам грає свою власну роль, і цей спектакль «Моє життя» поставлений з нечуваною розкішшю, глибиною і любов’ю. Докори, які робили йому навіть по-дружньому настроєні критики: затягнутість темпів, багатство подробиць, іноді не по-французьки довгі фрази — заради повноти охоплення і т. п. — самі собою випливають з цього основного елемента його творчості.

Пруст справді злегка зіпсував французьку мову, його учні почали менше цінити стислість, яскравість, логіку. Але /817/ він мав інше літературне завдання, а звідси — інший стиль. Дещо каламутнуватий, медово-колоїдальний, надзвичайно солодкий і ароматний стиль Пруста — єдиний, з допомогою якого можна примусити десятки тисяч читачів захоплено переживати з вами ваше не таке вже особливо значне життя, визнаючи за ним якусь особливу значущість і віддаючись цій розтягнутій насолоді з явним захопленням. /818/

1933 р.

Передмова А. Луначарського до книги М. Пруст. Сочинения, т. 1, изд-во «Время», 1934.

Остання літературна робота А. Луначарського, почата за два дні до його смерті, залишилась незакінченою.

Джерело: Анатолій Луначарський. Про літературу. — Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1960. — Стор. 812-818.