Роман Тиса
Хтось зауважить, що чотири роки — дата не кругла, не ювілейна, можливо, зарано підбивати підсумки. На що я скажу: яка «революція», такий і ювілей, які «досягнення», такі й підсумки.
Статистична експозиція
Бо всілякому, що має, додасться і примножиться, а в того, що не має, відбереться й те, що має.
Матвій 25:29
Чуємо розмови про повернення 1990-х. Ці розмови небезпідставні: очевидне не тільки повернення вогнепальної зброї до арсеналу засобів — поряд з переговорами та судом — розв’язання господарських спорів і перерозподілу матеріяльних благ, але й падіння економіки та загального рівня життя населення. Подивимось, як змінились деякі показники за останні чотири роки.
Валютний курс дол. США за НБУ
1 вересня 1996: 1,761[1]
1 лютого 1997: 1,876
1 лютого 2014: 7,993
1 лютого 2018: 27,843
За 17 років — з 1997 по 2014 р. — зниження курсу в 4,26 рази (або на 326 %).
За 4 роки — з 2014 по 2018 р. — зниження курсу в 3,48 рази (або на 248 %).
Валютний курс екю/евро за НБУ
1 вересня 1996: 2,261
1 лютого 1997: 2,237
1 лютого 2014: 10,849
1 лютого 2018: 34,685
За 17 років — з 1997 по 2014 р. — зниження курсу в 4,85 рази (або на 385 %).
За 4 роки — з 2014 по 2018 р. — зниження курсу в 3,20 рази (або на 220 %).
Валовий внутрішній продукт
ВВП 2013: ≈ 1 454 млрд грн. (≈ 180,7 млрд дол. США). ВВП на душу населення 2013: 32 тис. грн. (≈ 4 тис. дол. США)[2].
ВВП 2017: ≈ 2 991 млрд грн.[3] +106% (≈ 112 млрд дол. США[4], -38%). ВВП на душу населення 2017: 74 тис. грн. +131% (≈ 2,8 тис. дол. США, -30%).
Промислове виробництво за 2014-2017 рр. скоротилось на ≈ 20%.
Банківські вклади фізичних осіб
Депозити 01.01.2014: ≈ 433,7 млрд грн.[5] (≈ 54,3 млрд дол. США).
Депозити 01.12.2017: ≈ 455,7 млрд грн.[6] +5% (≈ 16,8 млрд дол. США, -70%).
Заробітна плата
Офіційна мінімальна 2013 (з 1.12.2013): 1 218 грн. (≈ 152 дол. США).
Середня по Україні (січень 2014): 3 148 грн. (≈ 394 дол. США).
Середня по Києву (січень 2014): 4 783 грн. (≈ 598 дол. США).
Офіційна мінімальна 2018 (з 1.1.2018): 3 723 грн. +206% (≈ 133 дол. США, -12%).
Середня по Україні (січень 2018): ≈ 7 900 грн., +151% (≈ 281 дол. США, -29%).
Середня по Києву (січень 2018): ≈ 11 300 грн., +136% (≈ 403 дол. США, -33%).
Пенсія
Офіційна мінімальна 2013 (з 1.1.2013): 894 грн. (≈ 112 дол. США).
Середня по Україні (2013): 1 509 грн. (≈ 189 дол. США).
Офіційна мінімальна 2018 (з 1.1.2018): 1 452 грн. +62% (≈ 52 дол. США, -53%).
Середня по Україні (2017): ≈ 2 450 грн., +62% (≈ 90 дол. США, -52%).
Ціни
Метро Київ (січень 2014): 2 грн. (0,25 дол. США).
Елєктроенерґія для населення Київ (січень 2014): 0,280 грн. (≈ 0,035 дол. США, ≤ 150 кВт•г); 0,365 грн. (≈ 0,046 дол. США, 150-800 кВт•г).
Хліб «Український» у Києві (січень 2014): ≈ 5 грн. (0,63 дол. США).
Кіно в Києві (січень 2014): ≈ 40 грн. (5,00 дол. США).
Метро Київ (січень 2018): 5 грн., +150% (≈ 0,18 дол. США, -28%).
Елєктроенерґія для населення Київ (січень 2018): 0,90 грн., +221% (≈ 0,032 дол. США, -9%, ≤ 100 кВт•г); 1,68 грн., +360% (≈ 0,059 дол. США, +30%, > 100 кВт•г).
Хліб «Український» у Києві (січень 2018): ≈ 14 грн., +180% (0,50 дол. США, -20%).
Кіно в Києві (січень 2018): ≈ 80 грн., +100% (2,85 дол. США, -33%).
Ціни на споживчі товари загалом за 2014-2017 рр. зросли на ≈ 130%.
Бюджетні видатки
Видатки 2013: 419,8 млрд грн. (≈ 52,5 млрд дол. США), в т.ч. на міносвіти — 30,9 млрд грн. (≈ 3,9 млрд дол. США), поліцію та спецслужби — 39,2 млрд грн. (≈ 4,9 млрд дол. США), міноборони — 15,3 млрд грн. (≈ 1,9 млрд дол. США).
Видатки 2018: 988,6 млрд грн., +135% (≈ 35,2 млрд дол. США, -33%), в т.ч. освіта та наука — 95,5 млрд грн. (≈ 3,4 млрд дол. США), поліція та спецслужби — 78,9 млрд грн. (≈ 2,8 млрд дол. США), оборона — 86,6 млрд грн. (≈ 3,1 млрд дол. США),
Найбагатші люди України
Правдива революція має якщо не змінити все, то бодай оновити правлячу клясу. Поглянемо, чи змінила вона обличчя правлячої кляси — великої буржуазії:
Початок 2013 року (українські капіталісти в списку найбагатших людей світу за даними журналу Forbes)
1. Рінат Ахметов, вартість активів — 15 400 млн дол. США;
2. Віктор Пінчук, 3 800 млн дол. США;
3. Ігор Коломойський, 2 400 млн дол. США;
4. Вадим Новинський, 1 900 млн дол. США;
5. Геннадій Боголюбов, 1 700 млн дол. США;
6. Юрій Косюк, 1 600 млн дол. США;
7. Петро Порошенко, 1 600 млн дол. США;
8. Костянтин Жеваго, 1 500 млн дол. США;
9. Сергій Тігіпко, 1 200 млн дол. США;
10. Андрій Веревський, 1 000 млн дол. США.
Березень 2013 року (найбагатші українські капіталісти за даними журналу «Фокус»)
1. Рінат Ахметов, 16 830 млн дол. США;
2. Ігор Коломойський, 3 645 млн дол. США;
3. Геннадій Боголюбов, 3 645 млн дол. США;
4. Дмитро Фірташ, 3 327 млн дол. США;
5. Вадим Новинський, 3 273 млн дол. США;
6. Віктор Пінчук, 2 150 млн дол. США;
7. Костянтин Жеваго, 1 920 млн дол. США;
8. Констянтин Григоришин, 1 814 млн дол. США;
9. Юрій Косюк, 1 514 млн дол. США;
10. Віктор Нусенкіс, 1 507 млн дол. США.
Кінець 2016 року (найбагатші українські капіталісти за даними журналу «Фокус»)
1. Рінат Ахметов, 2 200 млн дол. США;
2. Ігор Коломойський, 1 200 млн дол. США;
3. Геннадій Боголюбов, 1 200 млн дол. США;
4. Віктор Пінчук, 1 100 млн дол. США;
5. Андрій Веревський, 871 млн дол. США;
6. Юрій Косюк, 738 млн дол. США;
7. Олександр Ярославський, 734 млн дол. США;
8. Костянтин Жеваго, 635 млн дол. США;
9. Дмитро Фірташ, 623 млн дол. США;
10. Петро Порошенко, 589 млн дол. США.
Жовтень 2017 року (найбагатші українські капіталісти за даними журналу «Новое время»)
1. Рінат Ахметов, 6 900 млн дол. США;
2. Віктор Пінчук, 1 400 млн дол. США;
3. Костянтин Жеваго, 1 400 млн дол. США;
4. Вадим Новинський, 1 200 млн дол. США;
5. Петро Порошенко, 1 000 млн дол. США;
6. Ігор Коломойський, 1 000 млн дол. США;
7. Геннадій Боголюбов, 763 млн дол. США;
8. Дмитро Фірташ, 746 млн дол. США;
9. Юрій Косюк, 693 млн дол. США;
10. Олександр і Галина Гереги, 688 млн дол. США.
Як видно, обличчя власників засобів виробництва та присвоювачів додаткової вартости («рила біля корита») — ті самі; змінився, скажімо так, лише «виконавчий директор» АТ «Україна» та його помічники, а головні «акціонери» та «рада директорів» практично не змінились. Цікаво зазначити, що чи не найбільший успіх у справі збагачення припав на президента-мільйонера найбіднішої країни Европи — він один з небагатьох великих буржуа, що вартість їхніх капіталів зросла.
Чи була революція?
До зброї, громадяни!
Французька революційна пісня
Побутує думка, що у лютому 2014 року в Україні відбулась буржуазна революція. Погодитися з цим важко. Легко погодиться з цим твердженням тільки той, хто вважає, що Російська революція була буржуазною (державно-буржуазною), а лад у СРСР був капіталістичним (державним капіталізмом). За такою схемою революціями були також усунення від влади комуністичних партій і приватизація державних підприємств (тих, що не зруйнували) в усіх країнах Східної Европи наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр.: відбувся перехід від «ненормального» державного капіталізму до «нормального» ринкового капіталізму. Тепер, як час од часу трапляється у «нормальних» капіталістичних суспільствах, у нас відбуваються буржуазні революції, і «революція гідности» — одна з них (ще однією була «помаранчева революція» 2004 року). Прибічники такої схеми вважають — і це єдини, де з ними не можна не погодитися, — що не всім революціям судилося бути великими, такими, як Французька, Російська чи Китайська революція, — бувають і «маленькі» революції, наприклад, Липнева революція 1830 року в Парижі.
Цю схему я вважаю хибною з тієї причини, що вона повторює лінійну схему поступового, незворотного розвитку людського суспільства, що панувала в «марксизмі-лєнінізмі» і є радше позитивістською, ніж діялєктичною, — схемою, що не залишає місця для історичних «рецидивів» — реставрації (февдальної чи буржуазної) або «другого видання» (кріпацтва, капіталізму тощо). Тим-то погодитися з тим, що «лютнева революція» 2014 р., це — просто ще одна буржуазна революція, не можу. Будь-яка буржуазна революція означає хоча б мінімальний поступ — розширення політичних свобод, якщо не миттєве підвищення рівня життя народних мас, то бодай нові можливості економічного розвитку, культурну революцію. Цього в Україні не видно зараз — не було видно і три-чотири роки тому. Але погляньмо на хвилю на Липневу революцію 1830 р. — революцію правдиво «малу», а, відтак, таку, що могла б прислужитися мірилом «революції гідности».
Липнева революція, хоча й тривала лише кілька днів і не повалила монархію, поклала край владі великих землевласників, знизила виборчий ценз (віковий до 25 років, майновий до 200 франків), розширивши кількість виборців з 90 до 200 тис. ос., скасувала цензуру, завдала вдару по реакційній системі Священного союзу. Замість старої конституції («Хартії 1814») ухвалили нову, ліберальнішу конституцію («Хартію 1830»). Відтепер король лише «царював, але не правив». Державний апарат й армію було почищено від реакційних дворян. Липнева революція вплинула на розвиток революційних і національно-визвольних рухів у багатьох країнах Европи. У серпні-листопаді 1830 р. в південних провінціях Нідерляндів одночасно з буржуазною революцією відбулась національно-визвольна війна — від Нідерляндів відокремилась Бельґія. У лютому-березні 1831 р. розпочалась (але швидко зазнала поразки) революція в Центральній Італії — в Папській державі та герцоґстві Парма. Нарешті хвиля, що її здійняла революція у Парижі, докотилась і до східної Европи: вибухнуло польське повстання (листопад 1830 — жовтень 1831)[7].
Владі яких землевласників-лятифундистів, промисловців-монополістів чи спекулянтів-фінансистів поклала край «революція гідности»? Які свободи вона розширила? Кого і на що надихнула? Відповідь очевидна і зрозуміла. Одна справа боротися під проводом буржуазії у часи, коли буржуазія є клясою висхідною і веде суспільство шляхом проґресу, инша — коли вона занепадає, а суспільство, що його вона намагається очолювати, гниє. У першому випадку маємо справу з революційною акцією, а в другому — з реакцією.
Реакція в обіймах консерватизму
Контрреволюція є передусім превентивною, а у західному світі геть превентивною. Тут давно не було революції, що їй треба було б протистояти, і жадної революції не передбачається. І все одно страх перед революцією, що породжує спільний інтерес, з’єднує ріжні стадії та форми контрреволюції. В її розпорядженні широкий діяпазон — від парляментської демократії до поліцейської держави й одкритої диктатури.
Герберт Маркузе. Контрреволюція і бунт
Багато соціялістів, марксистів, анархістів та инших ліворадикалів — тих, хто змагається за повалення капіталістичного ладу та побудову безклясового суспільства, переконані, що навчитися в історії можуть тільки вони. Тільки вони розумні настільки, що вивчають історію та вчать її уроки. Вони помиляються. Їхній клясовий противник — буржуазія — так само виносить уроки з історії. Буржуа, звісно, не усвідомлюючи своїх дій, адже «вони несвідомі цього, але вони це роблять»[8], навчились мобілізовувати народні маси заради запобігання соціяльній революції, навчились — руками народних мас або за їхньої мовчазної згоди — створювати у суспільстві умови, що унеможливлюють постання революційного політичного руху — робітничого, селянського або загальнонародного. Так, постала «превентивна контрреволюція» — реакція панівної кляси на суспільну кризу. Вперше цей термін вжив італійський анархіст Луїджі Фаббрі у памфлєті «Превентивна контрреволюція. Роздуми над фашизмом» (1922)[9]. Пізніше Герберт Маркузе писав про превентивну контрреволюцію як про стан безперервної мобілізації капіталістичного суспільства проти потенційної соціяльної революції[10]. «Превентивною» контрреволюція є тому, що вона переходить у наступ власне до того, як вибухне сама революція, — в цьому її відмінність від «клясичної» контрреволюції.
Як бувають великі та малі революції, бувають великі й малі контрреволюції, більш і менш жорстокі авторитарні режими, тоталітарні фашистські держави, відверто одноосібні та колєктивні диктатури тощо. Наслідки «нашої» — поки що маленької — «контрреволюції гідности» і деякі риси породженого нею режиму та стану такі:
1) Здешевлення робочої сили (у перерахунку на дол. США) — створення нової резервної армії праці, вигідної для іноземних роботодавців, причому не стільки всередині країни, скільки за її межами: не виробництва «переїздять» до України, а робоча сила активно витісняється з України на заробітки. У небуття країну несе чимдалі ширший потік: несприятливий «інвестиційний клімат» для іноземного капіталу в країні → брак робочих місць → «втеча мізків і рук» → знелюднення країни. Створити загату на цій річці не здатен й один з найбільших роботодавців країни — Збройні сили Україні (хоча для багатьох юнаків і дівчат в умовах молодіжного безробіття це єдина альтернатива).
2) Чимдалі більша ізоляція від зовнішнього світу населення, що залишається у країні (стосується насамперед осіб літнього віку, але не тільки): економічні бар’єри (немає грошей для поїздок до Західної та Центральної Европи, розреклямованої машиною буржуазної пропаґанди як «Царство Небесне на землі» й куди, отже, поїхати хотілося б), адміністративні бар’єри (обмеження повітряного, залізничного й автомобільного сполучення з Російською Федерацією, де у багатьох є родичі). Багато українців не може дозволити собі екскурсії навіть до сусідньої області; до цього треба додати скорочення залізничного сполучення всередині країни.
3) Роки незалежности, вірніше сказати роки нової залежности — залежности то від Заходу, то від Росії, — породили атомізовану масу споживачів — любителів приїхати «на все готове», хорошого життя «на дурняк», для яких «де вищі зарплати та пенсії, там і батьківщина». Гімном справжньої національної революції (адже є претензії й на таке звання — національна революція) мало би бути: «Не ждіть рятунку ні від кого — ні від Брюсселя, ні від Москви!» Натомість Україну заперечували обабіч майбутньої лінії фронту: сеанси масового самогіпнозу під гаслом «Україна, це — Европа!» в одному місці супроводжувались скандуванням — наче на футбольному матчі — «Ро-сі-я! Ро-сі-я!» в иншому. Візьміть нас на чужину хоч у служанки, хоч у прийми! Краще в Европу, але й в Росію теж підійде. Візьміть хоч кудись, але не полишайте нас, убогих, на батьківщині наодинці із самими собою! Закономірний наслідок — розвал країни на три частини (Україна, Луганська Народна Республіка та Донецька Народна Республіка), а також анексія ще однієї частини Росією (Крим). Маємо три маріонеткові держави й анексовану територію — всі залежні, кожна по своєму.
4) Громадянська війна, спровокована недалекоглядною політикою нової правлячої верхівки. Як криза загалом, так і війна зокрема показали, що попередні двадцять років були національною буржуазією змарновані — не побудовано правдивої національної держави, не проведено жадної правдивої українізації, що вона могла би — на мовно-культурному рівні — тримати країну докупи; за ці роки не постало згуртованого суспільства, що його кордони співпадали би з державними кордонами, хоча б як ув УРСР. Натомість бачимо відчуження від українського та його заперечення у практичній політиці. Одні продаються самі та продають своїх співгромадян Заходу, инші бажають розчинитися у матінці-Росії.
5) Якщо за допомогою гаубиць можна «вгамовувати» населення великих міст у масовому маштабі, чому кулею не можна розв’язати ідейно-політичну суперечку в індивідуальному порядку? Коли «говорять» системи залпового вогню, дискусії припиняються — замість них починаються вбивства супротивників (що загалом є типовим для будь-якої війни і для громадянської теж): від Олександра Музичка та Олеся Бузини до Аміни Окуєвої та Ірини Ноздровської; не забути й про «народні республіки», що в них деякі польові командири висловлювали погляди, несумісні з життям в умовах «військової демократії» (Олексій Мозговий, Павло Дрьомов).
6) 2014 року для української буржуазії настав момент істини — її банкрутство. Вона продемонструвала повну неспроможність вирішити питання так зовнішньополітичні, як і внутрішньоекономічні — громадсько-політичні. Буржуазія не впоралась з головним завданням будь-якої правлячої кляси — розвитком продуктивних сил. Замість розвою — занепад. Рух «від поганого до гіршого», що тривав чверть століття, добіг свого лоґічного завершення. Що було в УРСР — бачили, а що буде в Україні — побачимо. Ось і побачили: жадібну та недалеку фракцію буржуазії при владі змінила ще жадібніша та розумово обмеженіша фракція (її інтелєктуальна безпорадність виразилась зокрема у запрошенні на вищі державні посади іноземців — ця буржуазія не здатна навіть відтворювати керівні кадри), повністю залежна від Заходу (нова «колоніяльна адміністрація») і готова — заради збереження влади — до коляборації з неофашистами: введення неофашистів до орґанів влади («Азов») і потурання їхнім діям («Національні дружини», «Правий сектор», «C14»).
7) Прихід до влади непрофесійних провінціялів, позбавлених уяви, але аґресивних. «Революція гідности» показала, що український націоналіст, це — хуторянин з автоматом з обмеженим багажем історичних знань, нерозумінням сучасного світу, браком уяви та сміливости вигадати инший світ, але амбітний, з претензіями на всезнайство. Хуторянин з автоматом в обороні клясових інтересів хуторянина з гаманцем — національної буржуазії. Комфортно влаштуватися (самому та влаштувати родину) в комфортному світі (в Европі його мрій, себто в капіталістичній утопії) — далі не сягає обрій його фантазії, обрій міщанина. Якщо влаштовуватися треба за рахунок співвітчизників, братів-українців (а за капіталізму можна тільки так), нехай. Моральний вибір людожера.
8) Перемога, умовно кажучи, Петлюри та Бандери: Україна як антитеза Росії. Без синтези самодостатньости. Заперечення без ствердження. Брак захопливої, новаторської, поступової — у всіх сенсах слова — позитивної проґрами. Єдина проґрама — зміцнення військово-поліцейського режиму. Смішно спостерігати за поваленням пам’ятників героям УРСР і встановленням пам’ятних дощок (на пам’ятники вже немає грошей) героям трьох західних областей України та канадської еміґрації (що вона складається переважно з вихідців з західних областей), перейменуванням вулиць тощо. Діють так, наче дослухаються до марксиста, комуніста Антоніо Ґрамші, але перевертають його твердження з ніг на голову. Коли італійський марксист писав «преса становить найбільш динамічну, але не єдину частину цієї ідеолоґічної структури: до неї дотичне все, що безпосередньо чи опосередковано впливає або може вплинути на громадську думку — бібліотеки, школа, ріжноманітні громадські об’єднання та клюби, ба навіть архітектура, плянування вулиць і їхні назви»[11], він мав на увазі якщо не процвітаюче, то бодай економічно стабільне суспільство, в якому люди реґулярно — крім назв вулиць — читають пресу, слухають радіо тощо, себто мають для ідеолоґічної індоктринації час і гроші. Це не про наше суспільство. Так само, як київський пам’ятник Лєніну, що показував киянам і гостям столиці, де розташовано найдорожчий міський ринок сільськогосподарських продуктів, не заважав — і не міг заважати — будувати капіталізм, проспект Бандери не врятує українську націю.
9) Очищення лівого політичного флянґу від великих офіційних соціялістичних (комуністичних) сил, що мали певну політичну автономію, і створення на ньому двох маріонеткових соціялістичних партій — на чолі з Ківою та на чолі з Капліним. Відтак, весь політичний спектр — з крайнього правого флянґу до лівого центру — перейшов під повний контроль буржуазії. Завершено будівництво суспільства видовищ — політичного театру, що його актори остаточно втратили зв’язок з роллю, що її вони нібито мали б грати, а назви «Народний фронт», «Свобода», «Соціялістична партія» можуть означати все що завгодно, крім практичних дій, спрямованих, наприклад, на народну єдність чи свободу слова, чи рух до соціялізму (не обманює потенційних виборців лише «Національний корпус», що його назва, практика й естетика відверто заявляє: так, ми — неофашисти). Перетворення на табу слів «марксист» і «комуніст».
10) Робітнича кляса — у політичному небутті, поза історією.
«Остаточне вирішення» «українського питання»
Kill the poor.
Jello Biafra
Не шкодуючи сил, впродовж двадцятиліття, що передувало 2014 року, українська буржуазія втілювала у життя гасло «„Третій світ” можливий!» — і це їй вдалося. 2014 року її захопила нова ідея: «остаточне вирішення» «українського питання» — як територіяльно, так і з огляду народонаселення. Цифри свідчать, що і з цим завданням вона впорається:
1 лютого 2014
Територія: 603,6 кв. км
Населення: ≈ 45,4 млн ос.
1 лютого 2018
Територія: ≈ 561,5 кв. км[12]
Населення: ≈ 40,2 млн ос.
Історичний максимум населення: 52,2 млн ос. (1993)
Симптоматично, що новочасний ґеноцид українців освячено крім всього иншого знаком, занесеним сюди колись іноземною буржуазією — буржуазією однієї европейської країни: Німеччини. Саме німецька буржуазія — руками створеної і профінансованої нею військової машини — сімдесят п’ять років тому змагалась за «лєбенсраум» («життєвий простір») для своїх капіталів в Україні. Частиною цієї машини були підрозділи військ СС. Символіка найбільш боєздатних загонів «нашої» буржуазії — Окремого загону спеціяльного призначення «Азов», Військової школи командирів «Азов» і Цивільного корпусу «Азов» — включає «вольфсанґель» («вовчий крюк»), що він свого часу прикрашав значок 2-ї танкової дивізії військ СС «Райх» («Імперія»). Під час другої світової війни, з 1941 по 1944 рік, дивізія воювала на німецько-радянському фронті, в тому числі на території України. Про військові злочини «імперців» на території України невідомо, зате відомо про їхню участь у щонайменше трьох каральних акціях на території Франції: масові вбивства в червні 1944 року мирного населення у містечках Тюль, Аржонтон-сюр-Крьоз й Орадур-сюр-Ґлян, де есесівці вбили більше 900 чоловіків, жінок і дітей[13]. Такою є традиція, що на неї спирається сучасний український «гіднореволюційний» рух. Буду здивований, якщо якийсь новий міністр, скажімо, охорони здоров’я України, не матиме в своєму гардеробі форми райхсфюрера СС, а по телєбаченню не транслюватимуть — в якости універсального лікувального засобу від усіх хвороб — зображення «чорного сонця».
ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ
Примітки
[1] Валютні курси тут і далі див. офіційний веб-сайт Національного банку України (http://www.bank.gov.ua).
[2] Тут і далі підраховано за даними Державної служби статистики України (http://www.ukrstat.gov.ua/) та веб-сайту «Мінфін» (https://minfin.com.ua/ua/).
[3] Оцінка автора.
[4] За середньорічним курсом дол. США/грн. 26,597.
[5] Ю.О. Швець, К.С. Цикало. Проблеми залучення вкладів фізичних осіб комерційними банками України та шляхи їх вирішення // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету (Одеса). — Вип. 18. — 2016. — Стор. 137 (Серія «Економіка і менеджмент»).
[6] Oсновнi показники діяльності банків України станом на грудень 2017 р. див. офіційний веб-сайт Національного банку України (http://www.bank.gov.ua).
[7] Докладніше див.: В.М. Далин, В.В. Загладин, А.З. Манфред (отв. ред.), С.Н. Павлова, С.Д. Сказкин. История Франции. Том 2. — Июльская революция 1830 года. — Москва: «Наука», 1973. — С. 216-225; А.И. Молок. Июльская революция 1830 во Франции // Е.М. Жуков (гл. ред.). Советская историческая энциклопедия. Том 6. — Москва: «Советская энциклопедия», 1965. — С. 713-716; Paul Wiriath, ‘France: History to 1970’, in The Encyclopædia Britannica, 11th ed., Vol. X, The University of Cambridge, 1910, p. 865.
[8] Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Книга I. — Відділ перший. Товар і гроші. — Розділ перший. Товар. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 36.
[9] Luigi Fabri, La contro-rivoluzione preventiva, Licinio Capelli, Bologna 1922.
[10] Herbert Marcuse, Counterrevolution and Revolt, Boston: Beacon Press, 1972, pp. 1-2.
[11] Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити. Вибрані записи. — Київ: Вперед, 2017. — Стор. 48.
[12] Площа та населення станом на лютий 2018 року — оцінка автора.
[13] “Ex-SS soldiers face massacre charges”, in The Independent, 6 December, 2011 (http://www.independent.co.uk/news/world/europe/ex-ss-soldiers-face-massacre-charges-6272847.html); Bruno Kartheuser, Die Erhängungen von Tulle. Der 9. Juni 1944, Edition Krautgarten, 2004, 560 S.; Gregory L. Mattson, SS—Das Reich: The History of the Second SS Division 1941-1945, MBI Publishing Co., 2002, pp. 132-135; Tom Parry, ” ‘I played dead as SS beasts wiped out my entire village’: Last witness of Nazi massacre tells his story”, in The Mirror, 2 February, 2013 (https://www.mirror.co.uk/news/world-news/robert-hebras-last-witness-of-nazi-1569947#ixzz31Qazz900).
Вперед 
«Побутує думка, що у лютому 2014 р. відбулась буржуазна революція. Погодитися з цим важко. Легко погодиться з цим твердженням тільки той, хто вважає, що Російська революція була буржуазною (державно-буржуазною), а лад у СРСР був капіталістичним (державним капіталізмом). За такою схемою революціями були також усунення від влади комуністичних партій і приватизація державних підприємств (тих, що не зруйнували) в усіх країнах Східної Европи наприкінці 1980-х — на початку 1990-х: відбувся перехід від «ненормального» державного капіталізму до «нормального» ринкового капіталізму.» — напевно сам автор не згоден із тим, що в СРСР був державний капіталізм. Але що ж тоді було в Радянському Союзі? Може соціалізм (розвинутий, реальний, казармений, квазі-,псевдо- – кожен обирає на свій смак)? Чи оберемо якісь екзотичні теорії на кшталт суперетатизму А. Тарасова, індустрополітаризму Ю. Семенова чи державного феодалізму за М. Восленським?
«весь політичний спектр — з крайнього правого флянґу до лівого центру — перейшов під повний контроль буржуазії». — А до 2014 р. він не був під таким контролем? Може КПУ Симоненка, СПУ Мороза чи ПСПУ Вітренко були пролетарськими партіями?
Зазначу, що де в чому згоден з автором. В нас таки була несправжня революція. Якщо порівняти наслідки справжньої революції 1917 р. в Росії, то що ми бачимо?
Через чотири роки — у 1921 р. — рівень життя робітників знизився не на 30 %, а в декілька разів, більшість промислових підприємств зупинилися, в країні лютував голод, а обсяг промислового виробництва в Росії впав до рівня початку ХІХ століття.
А от щодо повернення 90-х років минулого століття, то хотілося би запитати автора, де він зараз бачив зарплати у 40-50 доларів на місяць (типові для 1990-х років — за тодішнім курсом це близько 200 грн)?
Андрію!
Припустімо, у СРСР був державний капіталізм; як я розумію, ви дотримуєтесь цієї теорії. Тоді що постало після 1991 року в Україні? Оліґархічний капіталізм? Демократичний капіталізм? «Реальний» капіталізм (як щодо такої «екзотики»)? Чи може ризикнемо й оберемо периферійний капіталізм?
Ви зупинилися на рівні зарплат 1990-х, але чомусь промайнули инші показники, що ними так рясніє стаття. Ви не помітили взагалі курс на суттєве зниження заробітної платні й рівня життя, девальвація гривні майже у чотири рази (шлях, що його до цього країна проходила за 17 років, а не за 4).
Цікаве порівняння з результатами Російської революції. Можливо, наведете причини зубожіння робітників та зниження обсягу промислового виробництва? Громадянську війну, наприклад, яку навряд чи спричинили більшовики. Ви, звісно, могли б провести паралєлі, порівняти тодішню громадянську війну з нинішньою; та куди там – з Вашого коментаря під «Експресом Київ-Кіншаса» виходить, що громадянська війна то є вигадка ворожої пропаґанди. І що ж тут робити? Мабуть, використовуючи буржуазну «новомову», назвати це «гібридною війною»?
Якби Ви взяли собі труд ознайомитися із моєю працею «Державний капіталізм та модернізація Радянського Союзу» (https://proletar-ukr.blogspot.com/2015/02/blog-post_22.html), то могли би дізнатися докладніше мою точку зору на радянське й пострадянске суспільство, й те чим відрізняється державний капіталізм від приватного (частновладельческого).
Що стосується загального рівня життя, то я надто добре пам’ятаю часи Кучми та Ющенка, щоби повірити в те, що зараз рівень життя загалом нижче, ніж був тоді. Наприклад, в 2000 р. моя зарплата вчителя в середній школі становила 140 грн.(годин у мене було більше ставки) – за тодішнім курсом це 28 доларів США. А борг по зарплаті в нас становив п”ять місяців. Зараз мої знайомі вчителі отримують від 5000 до 7500 грн — за курсом це 200-300 доларів, боргів більше місяця немає.
Всяке порівняння умовне. І Російська революція 1917-1921 рр. також потерпала від іноземної інтервенції, як і українська буржуазно-демократична революція 2014 р. І більшовики також несуть свою частку відповідальності за громадянську війну, коли маси селян, робітників та пригноблених націй виступали проти них. До речі Василь Шахрай попереджав про це, коли писав, що можливі війни пригноблених націй проти соціалістичної держави (Революция на Украине. 2017. С. 125). Чи можна називати сучасну війну в Україні громадянською? Якщо порівнювати із 1918-1921 рр. — то однозначно ні. Жодного класового чи соціального конфлікту між Києвом та ДНР-ЛНР немає. Лише російські шовіністи й сталіністи типу Симоненка можуть повторювати матри по повстання «народу Півдня і Сходу (або Новоросії) проти фашистської хунти в Києві та США». Наразі є агресія Російської імперії проти своєї колишньої колонії, яка захотіла вийти з її сфери впливу й пристати на бік більш сильних центрів світового капіталу. Російська імперія має всі ознаки бонапартизму (поєднання буржуазних і феодальних рис) і є, так само як і за часів Маркса 1848-1849 рр., найбільш реакційним утворенням в Європі.
Шкода, що редакція такого направду цікавого та інформативного ресурсу так і не змогла далеко відійти від «соціалізму в СРСР», «дружньо-критичних» переживань за долю всяких КПУ чи тому подібних партій «лівого флангу».
Тепер трохи про «своє суб’єктивне». Я починав учителювати за часів Яника, тому для мене «імхо» гірших часів нема. Після «несправжньої революції» моя реальна заробітна плата виросла більш ніж як у три рази. Навіть попри обезцінення гривні, стрімкий ріст цін і т.д. купівельна спрможність стала на порядок вищою. Це геть не схоже на «красивую жизнь», але й не безпросвітне жебракування часів Віті Бандюковича. Так ось, я хотів уточнити: «стабільнасть та дабробут» – це було відносне благо та умовний «проґрес» в порівнянні з часами після «несправжньої революції»? Мені слабко віриться (і це так тільки мені?). Ну, вважайте, коли завгодно, що це «чисто суб’єктивно» (або думка «агента буржуазії», якщо хочете).
Неозброєним оком можна помітити одну звичайнісіньку річ. Світла ностальгія за часами до «революції» об’єднує не громадян зі спільними економічними (класовими) інтересами, а поціновувачів «дружби» (насправді поневолення) з Російською (нео)імперією. Чи помітно це редакції «Впереду»?
Мені приємно, що мої нотатки з минулого року, передруковані (винесені на першу сторінку видання) цього року, викликали реакцію (у вигляді коментарів) бурхливішу, ніж під час першопублікації — тоді читачі «Впереду» зустріли їх дружнім мовчанням (принаймні на сторінках «Впереду»). Сподіваюсь, тепер дискусія зав’язалась, тому що я підняв важливі питання.
Дві речі мене бентежать: 1) зосередженість коментаторів на грошово-матеріяльних питаннях (тут нічого не вдієш — з цього аспекту кризи я сам розпочав, щоправда, наводив ці дані лише як тло); 2) альтернатива, що її мені, як мені здається, приписують, — між «ситими часами» і «тотальним зубожінням», між «хорошою» буржуазією («біло-блакитними», «проросійськими») і «поганою» («помаранчевими», «прозахідними»). Останнє (цю хибну альтернативу) в мої нотатки вчитано.
Навожу відповіді на прямі запитання і деякі додаткові міркування.
«…напевно сам автор не згоден із тим, що в СРСР був державний капіталізм. Але що ж тоді було в Радянському Союзі? Може соціалізм (розвинутий, реальний, казармений, квазі-, псевдо- — кожен обирає на свій смак)? Чи оберемо якісь екзотичні теорії на кшталт суперетатизму А. Тарасова, індустрополітаризму Ю. Семенова чи державного феодалізму за М. Восленським?» — Я вже відповідав на це запитання на сторінка «Впереду». Повторюсь. Що в СРСР був соціялізм, вважають тільки (нео)сталіністи. Я до них не належу. … Думаю, що: 1) неможливо розглядати історію СРСР як один єдиний етап — він пережив певну еволюцію; 2) приблизно від початку 1930-х у СРСР було щось середнє між бюрократичним колєктивізмом, етатизмом і клясовим ладом з новими способом виробництва без певної назви (яким саме, див. ріжні варіянти відповіді у Люсьєна Лора, Сімони Вайль, Йозефа Гуттмана, Рудольфа Баро та инших)…
«А до 2014 р. він не був під таким контролем? Може КПУ Симоненка, СПУ Мороза чи ПСПУ Вітренко були пролетарськими партіями?» — Що таке пролєтарська партія (тим більше у країні «третього світу» із слабо структурованими клясами, країні залежного капіталізму, напівколонії), складне питання. Коротко — і тільки про вищезгаданих — можу сказати, що СПУ та КПУ перші двадцять років свого істнування зберігали більшу чи меншу політичну автономію і ніколи не впадали в повну фінансову, ідеолоґічну чи політичну залежність від буржуазії. Це більшою мірою стосується КПУ, ніж СПУ. КПУ й досі автономна (инша справа, що кордони цієї автономії збігаються з контурами політичного небуття). Не так з із сучасними, «молодими соліялістами». Порівнювати маріонеток Каппліна й Киву з Симоненком чи Морозом просто смішно. Про Вітренко нічого сказати не можу. Я не бачу, щоб місце КПУ заступила якась пролєтарська партія (хіба якась глибоко законспірована партія, що про неї ніхто — крім членів — не знає).
«А от щодо повернення 90-х років минулого століття, то хотілося би запитати автора, де він зараз бачив зарплати у 40-50 доларів на місяць (типові для 1990-х років — за тодішнім курсом це близько 200 грн)?» — Я ніде не писав про «повернення 90-х років минулого століття». Нотатки починаються словами «Чуємо розмови про повернення 1990-х. Ці розмови небезпідставні…», а про повномаштабне відтворення, повернення, «друге видання», якщо хочете, 1990-х я ніде не писав, хоча б тому, що політичної свободи кінця 1990-х сьогодні, наприкінці 2010-х, і близько немає.
Тепер невеликий екскурс у новочасну валютно-грошову історію. Гривню випустили в готівковий обіг у вересні 1996 р. 200 грн. станом на:
лютий 1997 р. дорівнювали 110 дол. США,
лютий 1998 р. — 100 дол.,
лютий 1999 р. — 55 дол.,
лютий 2000 р. — 35 дол.
За цей період, з 1997 по 2019 р., долар знецінився у 2-2,5 рази (на це вказує зокрема більше як двократне зростання середньої зарплати в США при поступовому зменшенні за цей самий період рівня життя за океаном). Відповідно 110 дол. у 1997 р. ≈ 220-270 дол. сьогодні. Отримуємо близько 5900-7300 грн. — цілком «типова» зарплата для кінця 2010-х. Иншими словами, у царині рівня життя для переважної більшости населення за останні 20 років практично нічого не змінилось (за останні 30 років змінилось — на гірше).
«Чи можна називати сучасну війну в Україні громадянською? Якщо порівнювати із 1918-1921 рр. — то однозначно ні. Жодного класового чи соціального конфлікту між Києвом та ДНР-ЛНР немає. … Наразі є агресія Російської імперії проти своєї колишньої колонії…» — 1) Теперішня громадянська війна необов’язкового має повторювати події минувщини й саме на цій території, в цій країні, в цьому реґіоні. Тим-то не обов’язково шукати аналоґії саме з історією України. Крім неї є инші країни, крім Европи є инші континенти, крім світової кризи 1914-1923 рр. були инші епохи. Історична подія може з’явитися й вперше — як траґедія (щоправда, в Україні всі події — навіть ті, що з’являються уперше, — з’являються як фарс; ще один предмет для роздумів). 2) Громадянська війна не завжди розгортається як соціяльний конфлікт (напевне, коментатор хотів сказати клясовий конфлікт, клясова війна: з одного боку стоїть буржуазія, з иншого — пролєтаріят), хоча фундаментальні причини, звісно, завжди соціяльні. Громадянська війна не завжди супроводжується соціяльною революцією, не завжди їй передує чи нею завершується. Прикладів «просто» громадянських воєн — і дуже кривавих — багато, на жаль, навіть у XXI ст.: Конґо, Ліберія, Судан, Йємен, Сирія, Ірак, Афґаністан… У цих війнах не знайти ані робітничої боротьби, ані селянських війн, ані повстань рабів. 3) Громадянська війна (якщо тільки вона не така скоротечна як у Москві 1993 р.) завжди супроводжується прямою чи непрямою іноземною інтервенцією, протиборчі сторони користають з політичної, економічної та/або військової підтримки іноземців (на державному рівні або на рівні добровольців, найманців, благодійних орґанізацій, окремих політичних сил). 4) На всяк випадок зверну увагу на те, що громадянська війна, це — лише один з аспектів поточної Української кризи.
«Шкода, що редакція такого направду цікавого та інформативного ресурсу так і не змогла далеко відійти від «соціалізму в СРСР», «дружньо-критичних» переживань за долю всяких КПУ чи тому подібних партій «лівого флангу». — Не варто шкодувати. Є ще «Історична правда», «Український тиждень», «5 канал», все українське телєбачення загалом. З цими ресурсами Ви можете не просто відійти від «соціалізму в СРСР, дружньо-критичних» переживань за долю КПУ чи тому подібних партій лівого флангу» — в цій команді треба бігти від «соціялізму в СРСР» щодуху. Витримає тільки тренований совкоборець!
«Так ось, я хотів уточнити: «стабільнасть та дабробут» — це було відносне благо та умовний «проґрес» в порівнянні з часами після «несправжньої революції»? Мені слабко віриться (і це так тільки мені?). Ну, вважайте, коли завгодно, що це «чисто суб’єктивно» (або думка «агента буржуазії», якщо хочете)». — Стабільне зростання матеріяльного добробуту широких народних мас є безумовним благом, але його не треба ототожнювати з рухом до соціялізму (комунізму). Зростання матеріяльного добробуту має супроводжуватися демократизацією усіх сфер суспільно життя — у політиці, економці, культурі. Між зростанням матеріяльного добробуту без поступу в демократизації і зубожінням, що супроводжується згортанням демократії, сам я обираю перше.
«Неозброєним оком можна помітити одну звичайнісіньку річ. Світла ностальгія за часами до «революції» об’єднує не громадян зі спільними економічними (класовими) інтересами, а поціновувачів «дружби» (насправді поневолення) з Російською (нео)імперією. Чи помітно це редакції «Впереду»?» — За весь «Вперед» не скажу, але мені не дуже. Зате помітні клясові інтереси тих, хто стояв і стоїть за «революцією гідности» у вищих ешелонах влади та господарства, і, скажімо так, наївність тих, хто, не маючи жадного зиску, самовіддано, не за гріш, а за совість (припускаю, що через професійний обов’язок перед лінійною, україноцентричною схемою розвитку історії), відстоює ідеали (чи як їх там назвати?) «української буржуазно-демократичної революції 2014 р.».
Динаміка середніх зарплат в Україні та США з 1992 по 2016 наведена отут: https://seosait.com/s-z-in-ukraine-s-1984-2015-god-v-grivnax-i-dollarax-usa/ (дані за 1984-1991 — засновані на офіційному радянському курсі долара, який був в три-чотири рази менший за реальний ринковий, тому їх співставляти неможна, купівля долара в СРСР в ті часи була кримінальним злочином). В 1996 р. середня зарплата в Україні становила 126 грн або 63 дол., 1998 р. — 153 грн або 28 дол., в 2000 р. — 230 грн або 42 долл. В 1996 р. середня зарплата в Україні була нижчою ніж у США в 34 рази, в 2016 р. — в 25 разів. Більш пізніх даних, на жаль, немає.
«СПУ та КПУ перші двадцять років свого істнування зберігали більшу чи меншу політичну автономію і ніколи не впадали в повну фінансову, ідеолоґічну чи політичну залежність від буржуазії. Це більшою мірою стосується КПУ, ніж СПУ. КПУ й досі автономна (инша справа, що кордони цієї автономії збігаються з контурами політичного небуття)». — Цінне зізнання, хоч автор і старанно уникає аналізу класової сутності КПУ та СПУ. Говорити про незалежність чи автономію КПУ та СПУ від буржуазії можна, лише вважаючи Станіслава Гуренка, Олександра Мороза, Петра Симоненка, Адама Мартинюка та подібних їм діячів вищої номенклатури КПРС, що засували КПУ та СПУ, представниками не державної буржуазії, а якогось іншого класу.
Нарешті щодо громадянської війни в Україні — просто порівняйте із позицією КПУ: http://kpu.life/ru/92188/petr_symonenko_v_efyre_telekanala_112_ukrayna_osuschestvljaetsja_skupka_golosov_y_shantazh_cherez_zapugyvanye?fbclid=IwAR15GNH2yKm6J0kh-Qei88iCu9AtQpAOf5FLkV2mWMjgM_P4IHVQvbUGUT4
Або ось позиція КПДНР: «Донбасс — это часть антиимпериалистического фронта наравне с Сирией, Венесуэлой и другими регионами. В конечном итоге все они оказывают сопротивление империализму США.
Соединенные Штаты Америки, которые стоят за спиной украинских олигархов и националистов, являются не просто империалистическим государством, а центром мировой реакции. И Донбасс, и Сирия, и Венесуэла ведут ожесточенную борьбу против этого центра, создавая тем самым необходимые условия для будущей мировой социалистической революции. Ведь без ослабления центра победа революции на периферии, в “слабом звене”, невозможна» (http://urss.ru/245852&src=outlook&m=8956463#FF2).