В боротьбі за радянську владу в Києві. Січневе повстання в залізничому районі

Н. С. Патлах

І. Перед повстанням.

Після того, як виявилось остаточно, що Центральна Рада стала на шлях розгрому київських робітничих, професійних та инших організацій, які в більшій чи меншій мірі співчуваюче ставилися до більшовицького руху, Київський міський парком зусилено взявся до організації робітничих мас. Ухвалено була організовувати й озброювати київське робітниче населення, утворюючи бойові дружини для скинення влади Центральної Ради. З цією метою виділені були для кожного району Києва відповідальні організатори. Для переведення зазначеної роботи серед київських робітників-залізничників міськпарком виділив автора цих споминів разом з иншими більшовиками залізниці, яких, — до речи сказати, на той час нараховувалося щось з 30 чоловіка.

До цього часу в залізничому районі ввесь час верховодили по всіх організаціях угодовці, есери, петлюрівці то-що, і більшовики особливої ваги не мали. Так у 1 уч. тяги ввесь час було засилля есерів, на чолі яких стояли головними верховодами — Олендський, Богинський Петро й Березовський Петро. Територія 1 уч. тяги, повинен сказати, для більшовиків була неприступним місцем. Пригадую, що коли нашим т-шам доводилося туди декілька разів приходити на збори робітників для розповсюдження газети «Голос Социал–Демократа», їх звідтіля через нацьковування есерами, що вони німецькі шпигуни то-що, просто таки виганяли. Не дивно, що тов. Жукові, який маже з 10 місяців там працював, страшенно важко було налагоджувати організаційну роботу. Крім есерів, у 1 уч. тяги згодом організувалася сильна група петлюрівців, серед яких найактивніші були Діденко, Яковенко, а після Жовтневої революції — і вищезгаданий есер Богинський Петро.

Останні, найзавзятіші захисники Ц. Ради, особливо протидіяли нашій роботі якраз підчас підготування до повстання /176/ й оголошення страйку. Щоб позбавитись їх, Революційний штаб ухвалив, піймавши їх, розстріляти, чого так і не вдалося зробити (Волинський сховався, а Діденко втік з-під арешту).

Таке ж становище було й у головних залізничих майстернях. Тут великий вплив мали соціял-угодовці — І. Чухманенко[1], Тарапон, Ванцель (голова міському залізничих майстерень), а також молодий та завзятий Сущенко Костик (працював у токарному цеху), який ввесь час агітував за кадетів, розповсюджуючи кадетську літературу[2]. Не дивлячись на запекле їхнє змагання проти організації в головних майстернях осередку більшовиків, осередок був все-таки організований й у момент повстання зміг повести за собою робітництво.

В 14 уч. шляхів тов. Вайдек теж зорганізував осередок з 15 чоловіка. Що ж до останніх служб Київського вузла, то там більшовиків так і не було.

Надійшов січень 1918 року. Місьпарком запропонував мені, взявши відпустку по службі, організувати в залізничому районі підпільний штаб. В перших днях січня штаб був зорганізований. Складався він з таких товаришів: Вайдек, Патлах, Поляков і Зюк, якого прикомандирував Міськпарком нам у допомогу. На наш штаб покладено було завдання яко мога поспішніше провадити роботу що до організації бойових дружин з робітників. Моменту виступу проти Центральної Ради ждали з дня на день, особливо, коли зачули про наступ Червоної гвардії з Харкова на Київ.

Характерний факт, як робітництво Києва, зокрема робітники-залізничники поволі ставали на бік більшовиків, відходячи від угодовців. Наприкінці грудня 17 року до головних київських майстерень гайдамацькі частини надіслали для поправки розбитий військом Червоної гвардії панцерник. Скликано загальні збори робітників майстерень, де присутніх було три тисячі чоловіка. Виступила ціла низка ораторів з закликом не ремонтувати панцерника, і нарешті ухвалено майже одноголосно резолюцію, в якій відзначалося: «що в звязку з тим, що панцерник Центральної Ради призначається для вигублення робітників, які провадять боротьбу за радянську владу, ми робітники київських головних майстерень, вислухавши як представників Центральної Ради, так і більшовицької організації РСДРП, ухвалюємо — панцерника не справляти, зроблену ж роботу розібрати». На другий день постанову незабаром виконано — панцерник був розібраний цілком. З цього часу нам більшовикам стало ясно, що абсолютна більшість робітників — на нашім боці і що становище Центральної Ради що-дня гіршає. /177/

Київський Місьпарком проте не дуже енергійно і планомірно, на мій погляд, готував повстання. Вийшло так, що хто як умів так і готувався, і можна сміливо сказати, що всю найважливу роботу провели робітники на місцях (в районах). Приміром, зброю що обіцяв за декілька день перед виступом видати міський штаб, не видано, командирів не надіслано; довелося своїми силами добувати і зброю, і командирів. Завдяки безупинній роботі як членів нелегального штабу, так і всіх наших членів невеликої групи більшовиків до 15 січня 1918 р. нам удалося організувати загін до 100 чоловіка, який на перший же заклик був готовий виступити до бою за радянську владу.

II. Залізничники в Січневому повстанні.

15 січня 1918 року о 12 годині вночі Міськпарком скликав був нараду всіх районних організаторів у помешканні дворянських зборів, де малося виявити й звести облік наших сил. З доповідей на цій нараді виявилось, що цілком надійних наших сил, не так-то вже багато, але питання йшло про те, в якій мірі ми зможемо повести за собою робітників, приймаючи до уваги те, що більшість київських військових частин стояли за Центральну Раду, а меншість була нейтральною. В такому стані ми могли розраховувати лише на робітників.

Приводом до негайного повстання київського пролетаріяту спричинилася така подія: 15 січня з розпорядження, звичайно, Центральної Ради в київський Арсенал з’явилися гайдамаки, щоб вивезти всі бойові знаряддя та инші припаси. Робітники Арсеналу, запротестувавши проти такого акту, скликали загальні збори, де й ухвалили жодного набою чи зброї з Арсеналу не випустити ні в якому разі, і зачинили ворота. Бачучи загрозу, робітники Арсеналу почали озброюватися й будувати барикади. З цього й почалося.

Збори районних організаторів вирішили, що київський пролетаріят повинен виступити проти Центральної Ради озброєно. Ми (тов. Зюк, тов. Довнар -Запольський, я і тов. Стогній із Шулявського району) після цього засідання зайшли до помешкання, де містився наш підпільний штаб. Заставши тут тов. Вайдека (члена нашого штабу), що чергував, ми засіли зразу ж вирішувати те, як ми повинні на ранок виступати, ураховуючи наші сили.

Виявилося, що в 1 уч. тяги справа наша була зовсім кепська, бо з більшовиків, крім співчуваючих, там майже нікого не було. Треба було мати такого товариша, що міг би повести за собою всіх робітників. І такий знайшовся. Це був авторитетний серед робітників-залізничників есер на прізвище Дзедзієвський[3]. За пропозицією тов. Вайдека штаб запрохав через /178/ його дружину прибути Дзедзієвському для переговорів. Прибувши вночі до штабу, Дзедзієвський заявив про свою готовність виступити разом з нами.

Другим питанням цієї наради була справа про наявність наших озброєних сил, як ми повинні виступати і, найголовне, як нам перетягти на свій бік дружину залізничників, начальник якої був завзятий прихильник Центральної Ради. Вирішили, що обов’язково треба скликати збори бойової дружини де й поговорити про робітничі справи і де б видко було, за ким піде дружина.

Написали об’яви про те, що 16 січня 1918 р. о 8 г. вранці пропонуємо всім членам бойової дружини з’явитися на збори в клуб, що під Соломенським містком. Підпис начальника нерозбірливий, печатки місцкому 14 участку шляхів приклали неясно. На другий день, не беручись до роботи, робітники вже почали сходитися групами під Соломенський місток. Зібралося з 300 чоловіка дружинників. Відкривши збори від імени підпільного штабу київського залізничого району, тов. Вайдек звернувся до бойовиків і з’ясував мету цих зборів. Виступили з промовами ще два товариші; далі тов. Вайдек запропонував обрати оперативний штаб для керівництва повстанням. Правда, одверто про повстання не говорили, а мова йшла лише про те, що робітники повинні охороняти залізниче майно та й усе. До обраного штабу ввійшли — т. т. Вайдек, Зюк, Патлах, Свідзінський, Карпович і Дзедзієвський[4].

Після виборів деяка частина робітників пішла додому, приблизно ж з 200 чоловіка перейшли до їдальні головних майстерень і повели суперечки з прихильниками Центральної Ради, які на цей раз хотіли схилити наших бойовиків на свій бік. Над вечір прибув і сам петлюрівський комендант станції Київ І пасажирський. Як він не доводив, що робітники повинні стояти за Центральну Раду, як не „розпинавсь” за неї, бойовики твердо стояли на свойому й вимагали дозволу охороняти станцію самим. Бачучи, що робітники не прийняли його жодної пропозиції, комендант незабаром покинув збори.

Стало темніти. Карпович (член штабу), зібравши групу в 30 чоловіка й озброївшись 8 кулеметами, пішов на вокзал, якого охороняв полк ім. Грушевського. Йдучи по Пожежній дорозі з залізничої колонії, ця група, дійшовши до конвенційного огляду, стріла наших трьох товаришів, які розповіли про те, що на пасажирському вокзалі стоять петлюрівці, добре озброєні з направленими на майстерні кулеметами. Не знаючи один одного, робітники над Карповичем чуть не зробили самосуду, порахувавши його за провокатора, але він утік, з’явившись днів за два до здачі майстерень. /179/

16/І, як тільки стемніло, ми — загін і штаб — перейшли до головних майстерень, в контору вагонного цеху, звідки з усіх боків виставили пости, а також з боку депа й пасажирського парку. Нас усіх було до 200 бойовиків, всі озброєні рушницями й по 20 штук патронів у кожного. Ні одного кулемета, а також гармати в нас не було.

Не дивлячись на мале число, ми все-таки дали допомогу в 30 чоловіка Шулявському районові, які відправилися до Політехінституту.

Цієї ж ночи відбулося засідання Київської ради Робітничих депутатів в актовому залі Комерційного Інституту разом з правліннями профспілок і членів фабрично — заводських комітетів з приводу повстання й проголошення загального страйку. Підчас засідання розпочалася стрілянина. То арсенальці перестрілювалися з гайдамаками, які стояли на ст. Київ І товарний. З хвилину на хвилину чекали арешту, але обійшлося все гаразд. На цьому засіданні ухвалено проголосити загальний страйк, скинути Центральну Раду й передати владу радам робітничих депутатів, скликавши 17 січня загальні збори робітників всіх фабрик та підприємств Києва для оголошення ухваленої постанови.

На ранок 17 січня по всіх фабриках та заводах робітництво ухвалило оповістити загальний страйк і озброєно виступити проти Центральної Ради.

Характерно відзначити загальні грандіозні збори робітників у київських головних майстернях, де присутніх було понад 8 тисяч чоловіка. Від більшовиків виступали Вайдек, Стогній та ще кілька товаришів. Обрано страйком у складі — Мартинова, Лобко, Тригуба, Чуйкіна, Трав’янко, Лахтюка та Березовського й ухвалено одночасно, проголосивши страйк, скинути Центральну Раду.

Після зборів хто з присутніх взявся до зброї, а хто за молоток та зубила[5] й почали збирати розібраний раніш (щоб не дістався петлюрівцям) панцерник, який став нам у пригоді. Працювали вдень і вночі. На ранок панцерник був готовий до бою.

Надходить ранок 18 січня після спокійної ночи. Про наступ гайдамаків поки не чули. Ввесь час розвідуємо де б дістати патронів, і хоч би з пару кулеметів. Якраз нагодився тов. Свідзинський, який десь добув відомості, що біля містка стоять вагони, де є чимало кулеметів, набоїв та иншого військового знаряддя. На охороні цих вагонів стояв караул залізничого батальйону, серед якого були прихильники Центральної Ради. Вирішили, що загін наших бойовиків з 80 чоловіка, озброївшись рушницями, мусить атакувати караул, обеззброїти його, а налагоджений паротяг, заїхавши від депо — захопити /180/ вагони й привезти до майстерень. Так і зроблено. Без жодного пострілу караул був атакований і захоплений у полон. В одну мить розібравши кулемети (їх було з 20), налагодивши гармату-скорострілку, робітники спішним порядком стали встановлювати їх, інструктуючи й перевіряючи один одного, як ходити коло зброї.

Не минуло й двох годин, як на нас з кадетського мосту вчинили напад 200 полуботьківців на конях і з авто-машиною, обстрілявши з кулеметів. Довелося нашим бойовикам добре метнутись, як полуботьківці лежали покотом. Наш бойовик, кинувши бомбу, вкінець зіпсував полуботьківську, машину і вони відступили, залишивши десятки полонених і коней. Це були перші бойові хрестини, коли ми мали перемогу. За таку несподіванку, як передавано опісля, петлюрівці розстріляли своїх розвідчиків, які ніби-то донесли, що в нас жодного кулемета нема.

Настало 19 січня. Знову ніч спокійна. І знову не спимо, «на чеку». Всі часи чекаємо нападу. Цієї ночи налагодили зв’язок з Сердюківською дивізією, провівши від них польовий телефон до майстерень.

Відбулося засідання штабу. На засіданні вирішили за всяку ціну вибити петлюрівське військо з ст. Київ І товарний, де вони мали головну військову базу. Перед цим о 10 год. ранку, штаб надіслав гайдамакам свій ультиматум, де ми запропонували до 12 годин покинути станцію, — як Київ І товарний, так і пасажирський, в противному ж разі ми загрожували обстрілом з важких гармат. З ультиматумом відправився т. Зюк і ще другий товариш (прізвища не пригадую). Коли прибули наші парламентери до гайдамацького штабу (він містився на ст. товарній), останні, не ставши з ними розмовляти, одного з наших розстріляли, а тов. Зюка, сильно побивши, одвезли автомобілем до головного петлюрівського штабу (на Миколаївській вулиці). Дізнавшись про це, наш штаб хотів був розпочати обстріл, але, коли ми звернулись до Сердюківської дивізії за допомогою, вона заявила нам про свій нейтралітет. Так ми на цей раз лишилися ні з чим.

Відбулося ще одно засідання в справі дальших подій, зваживши те становище, що під боком на пасажирській станції стояв полк ім. Грушевського. Що до виступу проти цього полку в штабі не було єдности. Частина нашого штабу вважали, негайно ж виступивши з панцерником проти «грушевців», вигнати їх з станції, не чекаючи їхнього нападу; другі ж вважали зачекати, коли вони сами почнуть напад. Але приблизно о 3 год. ми рушили наступати. Першим виїхав наш панцерник, що, проїхавшись разів зо три по перону, розпочав обстріл і в один момент вибив їх із станції. Піхоті (нашим бойовикам), що виступила з боку головних майстерень, довелося лише наздоганяти. /181/

Переслідуючи їх, наші бойовики зайняли євбазу, вул. М. Благовіщенську й Жилянську. Перед нами стояло завдання, цієї ночи обеззброїти українських юнкерів, що стояли в кадетському гайку. Для цього штаб виділив групу з 20 бойовиків, озброїв, як говорять, «з ніг до зубів», і під керовництвом одного товариша вони рушили до гайка. Користуючись темрявою, зняли зразу вартових, а далі, увійшовши до касарні з криком «ни с места» почали обеззброювати. Цієї ж ночи бойовики обеззброїли конвойну команду по Короваївській вулиці. За цей час ми добули собі чимало різного військового знаряддя й позбулись таких елементів, що перешкоджали й заважали нам провадити роботу.

На другий день, у суботу 20 січня, тривали ввесь ранок і день вуличні бої. Не дивлячись на більшість петлюрівських частин в районі, що його ми зайняли, не дивлячись на те, що в них регулярні військово-вивчені частини, ми їх все-таки далеко загнали в місто. Вкінці бою ми мали територію Бібіковського бульвару, кадетське шосе і навіть дійшли да Лук’янівки, зайнявши Львівську вулицю з тим, щоб з’єднатися з Подолом через Глубочицю, але в звязку з тим, що на Подолі наші червоногвардійські загони були переможені, нам з’єднатися так і не вдалося. Пробувши в місті до вечора, коли стало смеркати, наш загін, бачучи малу свою кількість, вирішив відступити на своє попереднє місцеперебування.

Як виявилось, цього дня Подольський та Печерський райони петлюрівці на цей раз перемогли. Арсенал київський, що вважався за робітничу фортецю; гайдамаки взяли й учинили роз¬праву над повстанцями. Скрізь по всіх районах, крім залізни- чого, наших переможено. Настав вечір. Знову зробили засідання штабу, де обговорювали, як бути далі, а де б нам дістати набоїв, яких у нас не вистачало. В цей час, як і раніш відзначувано, міський штаб, бачучи перемогу військ Центральної Ради, ухвалив припинити боротьбу. Ми ж вирішили загону не розпускати, а, діставши набої, продовжувати боротьбу.

З двома бойовиками о 10 г. ввечері я відправився пішки на Волинський пост до п’ятого корінного парку (в авіо-загін) по набої. Опівночі були вже там. В авіозагоні, не дивлячись на глупу ніч, ніхто не спав. Як сказано нам, салдати чекали військового обмундирування, що його мали в скорах привезти. Негайно ж улаштували збори, де ми розповіли про наше становище й прохали допомогти не лише зброєю (ми прохали 2 гармати), а й людьми. Тут же, керовники салдатського комітету заявили про їхню можливість допомогти зброєю, але вся біда в тому,— говорили вони, — що їхні офіцери, знявши з гармат бойки й панорами, позаховували їх. Дехто кинувся шукати, але безрезультатно. Хтось з присутніх сказав, що на Волинському посту стоять вагони-платформи, де є шість цілком добрих гармат, що їх би можна було забрати, коли б не петлюрівська варта. /182/

Раптом з’явився шофер із салдатами й заявив, що — коли вони везли одяг, гайдамаки, перепинивши їх, відібрали машину, побили їх і відпустили ледве живими. Цей випадок вплинув на салдатів. Зразу чоловіка з 50 згодилися йти за нами й виступати проти гайдамаків. Моментально подали легковий автомобіль, два ящики набоїв і один ракет. Наші хлопці підняли голову, коли вони дізналися, що справи не так то вже й погані, що до нас іде допомога, а до того є змога дістати зброю. Після розпорядження захопити з Волинського поста ешелон вагонів не минуло й двох годин, як до майстерні було доставлено вагонний склад із зброєю, набоями й платформами різного військового майна. Не чекаючи дня, все це завезено до майстерень і темної ночи знято з платформ. Зразу, не гаючи часу, почали встановлювати гармати; біля пожежної поставили одну, коло майстерень недалеко кузні — другу і дві гармати залишили на платформі.

Ранком 21 січня наші гарматники взялися до роботи. Били з гармат у різні напрямки міста, але ввесь час нашукували центр, район Центральної Ради. Гайдамаки з Ботанічного саду пробували були нас обстріляти, але ми їх збили. Бійка в цей день була що-найзапекла й безщадна. Цього ж таки дня до нас у майстерні прибули три члени міського штабу і, маючи від його директиви, дали разпорядження тов. Вайдекові (членові нашого штабу) зняти пости й розійтися. Вайдек хотів був скоритися, як тут наскочили на нього бойовики, загрожуючи його розстрілом. Коли Вайдек послався на розпорядження представників штабу, члени загону[6] хотіли й їх розстріляти, рахуючи їх за провокаторів, і лише після чималих переговорів посадили в підвал головної контори. При чому тов. Вайдекові довелося теж на деякий час сховатися. Але після свідчення, про належність заарештованих товаришів до міського штабу вони були відпущені. Між иншим, з нашого боку їм було сказано передати міському штабові зробити від свого імени розпорядження, щоби всі переможені частини переправлялись до нашого району, маючи на увазі, що в нас була мала кількість бойовиків і чимала наявність (приблизно на дві тисячі чоловіка) зброї. На превеликий жаль штабові не довелося цього зробити й ми малою горсткою людей трималися до самого кінця бою. Слабе керування повстанням Київського Міськпаркому пояснюється тим, що в Києві залишилися ті члени комітету, які були в опозиції до повстання. Ті ж, що були за повстання, перебували в Харкові[7].

Ніч перед 22 січнем була спокійна. На ранок 22/І, як стало світати, гайдамаки перші з усіх боків, розправившись до цього з иншими районами, перейшли на нас у наступ. О 10 год. вранці /183/ обидві сторони зняли сильну гарматну перестрілку, яка тривала цілий день. Петлюрівці цього дня проти нас пустили по Безаківській вул. два панцерники, одного з яких наш гарматчик збив. Гайдамаки були безщадні — за одно виявлення, що робітник, а особливо залізничник, зразу ж розстрілювали.

Цього дня о 3 год. я в останнє направився до міського штабу на В. Васильківську вулицю біля Маріїнсько-Благовіщенської, де й застав штаб у повному складі. Про просування червоно-гвардійських загонів з Харкова в штаб точних даних не було. Т. Крейсберг, заявивши про перемогу війська, Центральної Ради, запропонував нам ліквідувати всі справи, розпустивши загін.

Після цього ми скликали останнє засідання нашого штабу[8], де вирішили, що, як тільки смеркне, треба запропонувати всім бойовикам розійтися. Не встигли ще ми всіх оповістити, як гайдамаки раптом наскочили на їдальню головних майстерень, де спали наші бойовики, і почали рубати шаблями. Тридцять чоловіка було схвачено, звязано однією бичевою й поведено на пасажирську станцію, де сам Петлюра, обійшовши їх, частину одібрав і наказав розстріляти на місці, а останніх посиленим конвоєм відправив на Бібіківську вулицю (де тепер Бупр № 2), де їх у дворі розстріляно[9].

Цю ніч і ранок гайдамаки без упину бешкетували по Києву, ловлячи робітників, розстрілюючи їх на місці. 24 січня, тоб-то на другий день, до Києва підійшла армія Муравйова. Гайдамаки кинулися в паніці відступати. На ранок по київських палісадниках валялися рушниці, набої, шапки з китицями — так відступало «славне» військо Центральної Ради.

25 січня армія Муравйова вступила в Київ.

26 січня в Києві відновлено радянську владу й остаточна звільнено місто від контр-революційних сил.

Варто згадати, в яких неймовірно тяжких умовах довелося київському пролетаріятові з 16 по 26 січня (ст. ст.) провадити: жорстоку класову боротьбу з військом Центральної Ради, якого було приблизно разів у двадцять більше, не говорячи про регулярність і вивченість їхніх військових частин. В ці дні київський пролетаріят виявив дивовижний героїзм і безоглядну самопожертву, віддавши свої найкращі сили за соціялізм. Понад дві тисячі свідомих пролетарів вирвані були з лав київського пролетаріяту, полягши в боротьбі з українською контр-революцією за українську пролетарську революцію.

4 лютого відбулись похорони жертов контр-революції.

28 січня відбулося перше засідання Київської Ради робітничих депутатів, а 1/І з Харкова переїхав і Радянський Уряд України, який і приступив до будівництва радянської держави. /184/

ІІІ. Будівництво Радянської влади в залізничому районі.

Після того, як влада в Києві перейшла до рад, по всіх районах, на підприємствах київський пролетаріят взявся да переобрання всіх провідних пролетарських організацій. Ця ж сама робота розпочалася в залізничому районі по всіх майстернях і у частках служб. Точних декретів од вищих органів радянської влади ще не було, тому й конструювання радянських організацій відбувалося, хто як умів і розумів по своєму.

Насамперед ми, низові робітники, розуміли перехід влади до рук рад як широку мережу організованих рад на місцях. Всі місцеві комітети з часів Керенського, на нашу думку, повинні були бути скасовані й на їхнє місце організовані ради. Так було і зроблено згідно з вирішенням наради членів РСДРП(б) залізничого району[10]. В київських головних майстернях, де був чималий вплив більшовиків, зразу розпочалися перевибори Ради робітничих депутатів. Вибори провадили закритим голосуванням по цехах, скрізь висували на кандидатів у члени більшовиків або співчуваючих. Таким чином, в перших числах лютого обрано було першу місцеву Раду робітничих депутатів з 30 чоловіка. Рада, розподіливши функції, мала такі відділи: 1) адміністративно-господарчий, 2) контрольний, 3) відділ праці, 4) фінансовий і 5) харчовий. При чому всі члени Ради були пропорційно розподілені поміж усіма відділами[11].

На проголошення Ради себе представником радянської влади в київських головних майстернях, адміністрація останніх відповіла саботажем. Як тільки оповіщено було, що за адміністрацією лишилися права, технічні, специ зразу «забули», де треба що діставати і де що лежить. Склавши руки, вони засіли в своїх кабінетах, вважаючи, що тепер, коли вся влада в руках Ради, їхня справа маленька[12].

В І й II уч. тяги (за винятком 14 уч. шляхів) за організацію рад, як раніш указувано через сильний українсько-націоналістичний та есерівський вплив ми не взялися, а призначили для спостереження комісарів, переобравши місцеві комітети, за якими лишилися лише професійні права. Як тільки переобралися місцеві ради, взялися до організації районової Ради робітничих депутатів київського залізничого вузла. Місцеві ради на районовій конференції обрали районову Раду робітничих депутатів з 23 чоловіка[13].

Говорити про роботу районової Ради ке особливо доводиться. Бо майже всі члени Ради переважно скупчували свою працю в місцевих радах, безпосередньо на виробництві, не даючи жодного часу й уваги для роботи в районовій Раді. Загалом же провадити працю в той час, як ніхто не знав ні в центрі, ні в губерні, ні на місцях, як будувати та керувати, було вельми важко.

Ми декілька разів зверталися до Міськпаркому в таких справах з роз’ясненням, і мушу зауважити, що прямого й точного інструктажу ніхто не міг дати. «Ти залізничник, більшовик — іди будуй так, щоб було добре» — так нам завжди відповідали.

На цей раз не довго довелося провадити будівництво радянської держави. «Славнозвісній» Центральній Раді, вигнаній геть з України червоногвардійським військом не лишилося нічого, як шукати у «дружньої» держави Німеччини військової допомоги, лише б тільки вигнати ненависних їй більшовиків-москалів, які, як вона казала, «окупували» Україну.

Проте п’ять тижнів досвіду радянського будівництва на Україні були першим кроком будівництва своєї власної держави робітничою класою, яка потім в оточенні дрібнобуржуазної стихії під натиском австро-німецьких полків мусила здати Київ контр-революційним силам в особі Центральної Ради, гайдамацького та німецького війська.

Примітки

[1] Тепер комуніст. — Ред.

[2] Сущенко Костик за декілька тижнів до Жовтневої революції, коли в Києві організувався батальйон смерти, вступивши туди, після того приходив до майстерень агітувати проти більшовиків, «німецьких шпигунів», похваляючись вішати па телеграфних стовпах — Н. П.

[3] Нині комуніст. — Ред.

[4] Автор цих споминів зазначає ще тов. Полякова, якого Київський Істпарт в книжці Сивцова не згадує; тов. Карпович був запропонований додатково від позапартійних — Ред.

[5] Були, звичайно, і такі, що втікали через забори, боючись примусового озброєння, як хтось про це поширив чутки — Н. П.

[6] Це були Крейсберг, Стогній та Дора Ідкінд — Н. П.

[7] Це не вірно; недостатнє керування пояснюється тим, що найкращі сили комітету були в Харкові — Ред.

[8] На цьому засіданні присутні були: Вайдек, Патлах, Поляков і Свідзінський — Н. П.

[9] В цьому числі розстріляно і чл. РСДРП(б) тов. Ветрова — Н. П.

[10] Там, де цього не можна було провести, настановлювано наших комісарів — Н. П.

[11] До складу Ради входили: Чуйкін, Юрчевський, Патлах, Свідзінський, Лобко, Поляков, Москалюк, Тригуб, Конишов, Хіміч, Титов, Южда, Ясько, Рачковський, Кокот, Котвицький, Вагонов, Толстика, Шмалянський — Н. П.

[12] Вельми зловмисні тоді були : Олімпієв, Цучневський, Єфімович — Н. П.

[13] До складу її ввійшли: Мартинов (більшовик), Свідзінський (б.), Патлах, Юрчевський (б.), Сокольчук (б.), Вайдек (б.), Столяров (б.), Лазорик (співч. більшовикам), Місесин (теж), Дзедзієвський (есер), Березовський (есер), Цимбал (есер), — всі ж останні — позапартійні, які співчували або більшовикам, або есерам — Н. П.

Джерело: Літопис революції (Харків). – 1928. – №1. – С. 176–186.