Зігзаги націоналістичної контр-революції та боротьба за жовтень на Україні в 1917 р. Література й матеріяли до історії революції на Україні[1]

В. Десняк

Одсвяткували ми вже восьму річницю Жовтня. З Жовтневих днів 1917 року тільки й почалася на Україні гостра и затяжна боротьба за український Жовтень. І треба правду сказати, що історія цієї боротьби, як і взагалі революції на Україні, надзвичайно бідно нами опрацьована. У нас власне нема навіть жадної хрестоматії з історії українського Жовтня (на зразок хоч – би хрестоматії Піонтковського, про Жовтневу боротьбу в Росії), жадного підручника (за винятком коротесенького конспекту М. Яворського) чи звичайної збірки матеріалів з календарем подій, що могли-б стати в допомозі як по вивченні цього тернистого шляху революції на Україні, так і по відновленні та вивченню тих численних подій, що характеризують жовтневий шлях на Україні.

Про Жовтневі події на Україні писати треба, — писати мусимо. Недарма бо тов. Затонський, подаючи в минулому році свої спогади /137/ про Жовтневі дні в Київі закликав взятися нарешті за історію української революції та контр-революції[2]. І бере небезпека, що голос тов. Затонського довго ще буде “гласом вопіющого в пустині”. Пройшов рік від того часу, а чогось солідного з історії української революції або хоч-би з історії Жовтневої боротьби на Україні у нас ще й досі нема. Доки що чуємо лише обіцянки, але “Уліта єдет, когда то будет”. Сумно, дуже сумно. І тому знову хочеться порівняти сумне становище УСРР в цьому відношенні з блискучим порівнюючи становищем РСФРР. Там систематизовані збірники, праці окремих діячів, друковані архівні матеріяли, хрестоматії і добре поставлені спеціяльні журнали. А в нас не тільки що детального науково-марксівського розбору та оцінки нема на окремі події, але навіть характерніші, найяскравіші з них ще й досі не зафіксовано, матеріялів до них не зібрано — немає навіть систематизованої фіксації хронологічно хоча-б важливих фактів. Коли доводиться кинутись до вивчення історії революції на Україні та зокрема Жовтневих подій, то зразу зустрічаємося в надзвичайною бідністю друкованих джерел.

Зупиняючись на тому, що є в цьому відношенні з нашого радянського боку, доведеться назвати кілька брошур, виданих незадовго після Жовтневих подій на Україні, та ріжні спогади про них, розкидані по газетах та журналах. Перш, ніж згадувати брошури та історичні праці з нашого боку треба вказати на такі радянські джерела до вивчення революції 1917 р. як київські газети «Соціял-Демократ» та «Пролетарская Мысль» за 1917 рік. Вони відбивають погляди пролетарського авангарду України, що в хаосі контр-революційних націоналістичних зігзагів виявлялися досить яскраво, не зважаючи на те, що сили більшовиків були дуже малі. Ще більш важливими й цікавими джерелами є ті праці, що їх написано пізніше. В них ми бачимо тодішню більшовицьку оцінку минулого й перспективи дальшої роботи. До таких джерел відносимо брошуру /138/ Євгенії Бош «Национальное правительство и советская власть на Украине», Скоровстанського «Революція на Україні», Сергій Мазлах і Василь Шахрай — «До хвилі» (Що діється на Україні і з Україною), І. Кулик — «Огляд революції на Україні», М. Рафеса— «Два года революции на Украине» та його-ж «Накануне падения гетманщины», А. Золотарьов — «Із історії Української Центральної Ради» і т. д. Надзвичайно цінні матеріяли розкидано по блискучих спогадах тов. Затонського, що вміщалися в газетах (переважно «Коммунист») та в збірниках («Жовтневий Збірник», «Октябрьский переворот» то що), а також вказати на дуже солідну працю т. Равіч-Черкаського «История коммунистической партии Украины» та конспект М. Яворського «Революція на Україні в її головніших етапах». Коли додати до цього ті числа журналу «Летопись революции», де вміщено де-які документи, розвідки та спогади учасників революції на Україні, а також «Дело членов Центрального Комитета Украинской партии соц.-рев. Голубовича, Петренка, Лизанивского, Часника, Ярослава и друг. Стенографический отчет под редакцией Д. Мануильского и Дукельского», — то можна сказати, що оце й усе з нашого боку про українську революцію та контр-революцію 1917-1918 років, а відтак і про історію українського Жовтня.

Критично розглядати назване це значить писати історію революції. Цього зробити в журнальній статті неможливо, отже доведеться дати лише загальну характеристику названих джерел, як також і джерел з протилежного боку, про які буде сказано нижче.

Перш за все треба зазначити, що такі брошури, як покійної Євгенії Бош, Скоровстанського, Шахрая та Мазлаха і инших — писалися не для «історії». їхня установка була — дати відповідь на актуальні тоді питання розвитку української революції, її особливостей, на питання тактики пролетарського авангарду і т. ин., що виникали серед трудящих у момент жорстокої боротьби за український Жовтень. В них є природні для того часу помилкові оцінки тих чи инших явищ, помилки що до висновків, освітлення то-що. Все це зараз самим життям уже з’ясоване, виправлене і тому треба тільки використовувати ті джерела для вивчення історії та виховання нового покоління. Особливо чимало знайдемо помилок в брошурах Скоровстанського, Шахрая та Мазлаха. Автори їх, перебільшуючи значіння національного моменту в революції на Україні, переоцінюючи ролю селянства в ній, природно робили хибні висновки і ці їхні націоналістично-селянські ухили яскраво відбилися в їхніх брошурах. В брошурі покійниці Євг. Бош ми бачимо недооцінку національного руху, неправильне його розуміння в окремих моментах. Так само помітні недооцінка селянської стихії та перебільшення політичних сил і здібностей української дрібної буржуазії.

Брошури Кулика, Рафеса, Золотарьова то-що — це вже пізніші спроби характеристики й оцінки моментів з історії української революції. Проте автори цих праць, очевидно, лише частково базувалися на перевірених документах, а більше на власних спостереженнях, тому вони й мають неточності, помилки, а де – які з них шкутильгають у відношенні правдивого освітлення навіть фактів. Це скоріше не цілком звірені з документами спогади. Ось через що і довелося /139/ тов. Затонському виступати зі спростованням де-яких твержень Л. Золотарьова, а т. Равіч-Черкаському виправляти помилки І. Кулика. Зупиняючись на працях Равіч-Черкаського та М. Яворського, треба зазначити, що скільки перша грунтовно й докладно дає систематичний виклад лише історії КП(б)У, стільки друга дає — правда, дуже коротко й схематично — вірну канву для вивчення й опрацювання історії української революції та контр-революції.

Як бачимо, літератури й джерел з нашого боку не дуже багато. Пояснювати цей факт лише нашою більшовицькою скромністю не можна, як не можна цього пояснити й браком часу для цієї роботи та відсутністю відповідних людей. Головна, на мою думку, причина цього полягає в тому, що ми ще й досі не оцінили того значіння, яке має минула боротьба на Україні для виховання нового пролетарського покоління нових борців, що ми досвідові боротьби за український Жовтень не надаємо належного виховавчого значіння. Другою причиною, що випливає з першої, є брак відповідної організації й постановки роботи в цій справі. Так чи инакше, але в справі обліку та фіксації досвіду нашої Жовтневої боротьби ми вже тепер гостро відчуваємо свою скромність.

Та цього не можна сказати про протилежний нам етап наших ворогів, керовників націоналістичної контр-революції та ідеологів дрібної й середньої української буржуазії. Це цвіт так званої старої української інтелігенції, що починаючи з 1917 року мала надзвичайно багато засобів для того, щоб поширювати свої ідеї та погляди на революцію і дуже багато дозвілля, починаючи з 1918-1919 р. р. (на еміграції хоча-б), для того, щоб дати своє освітлення історії революції на Україні. Вони немало списали паперу на різні історії, розвідки, брошури, статті, мемуари то-що. Немає нині фактичної змоги перелічити достотно всього написаного ними про українську революцію та їхні контр-революційні діла. Доведеться назвати лише кілька авторів з різних угруповань націонал-буржуазного табору та їх праць.

Але перед цим треба відзначити, що українська, як вона любила себе називати, “культурна демократія”, що не була ніколи справжньою демократією, постаралася замести дійсні документальні сліди своєї роботи. Ми говоримо про архіви Центральної Ради, Директорії та їх органів. Де вони? Куди вони рознесені? Де вони закопані? Доводиться констатувати, що культурні діячі з документальними свідками своєї роботи поводилися не по-культурному. Залишилися тільки газети й инші писання тодішнього часу — «історії» — писані під п’яну від політики голову та на еміграції — на похмілля після поразки. Починаючи від майже комуністів a la Винниченко й кінчаючи гетьманцями, кожен з діячів національного блюзнірства написав або пише чи то історію, чи то мемуари. Емігрантське дозвілля дуже сприяє цій роботі. І треба зазначити, що всю націоналістичну писанину не використано як слід. Раніш, кілька років тому, було не до того. Але нині настав час, коли націоналістичні “откровенія” хоча-б у виїмках треба винести перед широкі маси, щоб вони побачили брудну задрипану контр-революційну білизну, що в добу революції прикривалася народницькими, ба навіть “соціялістичними” шатами. Націоналісти, очевидно. дотримувалися того, що казав про історію М. Драгоманов: /140/ «… історія тим ніколи й не вчить, що її запізно дають людям». Вони спішили писати й писали…

Нам можуть закинути, особливо ті, котрі соромляться тепер своїх колишніх діл, що ми риємося в старій білизні, як тепер люблять інколи висловлюватися; нам можуть навести й старовинну рабську приказку: «Кто старое помянет — тому глаз вон!», — але ми, пам’ятаючи завжди про класову боротьбу й инші добре відомі речі, будемо додержуватися пролетарської перелицьовки цієї приказки: «Кто старое позабудет, тому оба глаза вон!»

Почнемо-ж убо з початку. Ще в 1918 р. вийшла «Ілюстрована історія України» (50 тисяча, Київ) дуже видатного історика й голови Української Центральної Ради проф. М. Грушевського. Цю свою працю автор закінчив історією революції на Україні, відвівши для неї аж 30 сторінок! (ця історія охоплює події до часу окупації України німцями). Він же написав безліч статтів з цього-ж приводу по різних журналах та брошуру «На порозі Нової України»[3]. Це був, здається, перший «історичний виступ» про історію революції на Україні. І само собою розуміється, цей виступ на народницько- націоналістичній підкладці має всі дані до того, щоб вважати його за документ, який, по-перше, підкреслює наукову «об’єктивність» автора, а по-друге, показує, як революцію на Україні з жорстокою класовою боротьбою, — представники «громадянства» й керовники дрібно-буржуазної політики уявляли собі, або хотіли показати иншим, за звичайну національно-буржуазну революцію в ідилічних фарбах, що, мовляв, раз-у-раз порушувалися розбишацькою анархією, тоб-то виступами пролетаріяту та біднішого селянства за проводом більшовиків. В «історії» М. Грушевського ми бачимо й «відповідну» оцінку жовтневого перевороту в Росії та жовтневих виступів пролетаріяту на Україні. Історикові ходило головне о те, щоб довести, що виступи пролетаріяту та біднішого селянства за проводом більшовиків проти Центральної Ради були “війною поміж москалями та українцями”. Даремно силкувався професор! Значно цікавішою вийшла уже не «об’єктивна» (бо «гадки – ж і мрії») брошура — «На дорозі до нової України», написана після повернення Центральної Ради до Київа з німцями. В ній автор головним чином розвиває свої «гадки та мрії» що до перспектив національної української держави. В ній ми бачимо спробу М. Грушевського з’ясувати собі й «громадянству» суть національного руху, як підвалини до утворення української держави з широкою сферою впливу на Сході і з орієнтацією на імперіялістичний Захід. Говорячи про створення національної буржуазії та промисловости, автор трохи-трохи не доскочив до українського імперіялізму. Проте його помилкові концепції життя по-своєму виправило. Вони залишилися, як сліди колишніх «мрій», і з цього історичного боку мають де-який інтерес. Другим виступом будемо вважати виступ «майже комуніста» В. Винниченка з його чотирьохтомовою історією української революції: «Визволення Нації». Ця «історія» Винниченка є одним із численних політичних і авантурних зігзагів цього політикана — від революцї до контр-революції. «Визволення націй» — це на /141/ перший погляд ніби-то зафіксоване каяття перед трудящими України не тільки від імени автора, не тільки від його партії, що розлетілась до щенту, але й від всього націоналістичного болота. Без жалю він шельмує хуторянських політиканів — в тому числі й себе. Та тільки на перший погляд. Бо за ним, за болотом, він все-ж залишає значіння «соли» суспільства українського і робить наскоки на політику пролетарського авангарду — більшовиків. Та й зрозуміло. Як-же, мовляв, лаяти більшовиків і не лаяти дрібно-буржуазних повалених життям політиків, чи навпаки. Тим більш цікаві деякі місця з його «історії», де він, захоплюючись «одвертим» каяттям, наводить «перли» контрреволюційної діяльности Центральної Ради, її урядів і т.д.

Після Винниченка спішно випустив у світ свої «Замітки й матеріали до історії української революції 1917-20 р.р.» Павло Христюк, що тоді ще недалеко відійшов від свого ідейного вчителя проф. М. Грушевського. Він (П. Христюк), виступаючи з своєю роботою, користувався досить таким чудернацьким методом в своій праці. Історія, на його думку, це — «вишукування дорогих перлин з загального шумовиння»[4], а все, що мало місце в революції на Україні так-би мовити було необхідне, було тим, чого «не прейдеши». Виходячи вже з таких поглядів, він природно на протязі всіх своїх томів «заміток» силкувався довести наперекір хоча-б Винниченкові (!), що і Центральну Раду і її уряди та політику всієї «української революційної демократії» зробили контр-революційними (контр-революційности їх він не визнав!) не хто инший, як більшовики. Це лейт-мотив усієї його праці. Моргаючи на Москву, всіма засобами силкувався П. Христюк довести, що без більшовиків революція на Україні розвивалась-б як по маслу, аж до встановлення «трудової» диктатури. Факт той, що між П. Христюком та В. Винниченком з приводу «Визволення Націй» й «історії» укр. революції відбулася перепалка на сторінках «Нової Доби» та «Борітеся — поборете!» П. Христюк захищав від Винниченка українську «революційну» демократію!

Цікаво те, що кожне угруповання націоналістично-буржуазного табору висунуло своїх істориків або мемуаристів. Навіть Петлюра не залишився без своєї «історії». Він доручив її написати І. Доценкові, але на жаль цей петлюрівський ад’ютант почав писати «історію» не з початку, а з кінця всієї петлюриної історії, бо поки що з’явився, здається, четвертий чи п’ятий том про «братерські» альянси поміж Петлюрою й Польщею, що нас нині менш цікавить.

Всі перелічені «історії», це — «історії» з претензіями. Крім них, є сила спогадів, мемуарів та иншої писанини. Почнемо справа — Павло Скоропадський. Він у своїх спогадах описує не тільки своє гетьманування, але й свої спостереження та «вражіння від революції на Україні, починаючи з весни 1917 р.». Характерні є там моменти, бо бувший гетьман не маскується демократизмом. До гетьманських-же мемуарів по ідеології можна приєднати й мемуари та статті його міністра Дм. Дорошенка. В цих спогадах ми на прочуд зустрічаємо надзвичайно багато одвертости та спростовань на брехні /142/ націоналістичних політиканів що оперували ними проти більшовиків. Дм. Дорошенко цинічно, але без брехень говорит правду так, як він її розуміє. До цієї-ж категорії відносимо писанину В. Ліпинського та С. Шемета про історію української демократично-хліборобської партїі та хліборобського руху. Ол. Бантиш-Каменського, що написав брошуру «До історії козацького руху на Україні». Що, правда, в цій брошурі багато білогвардійських хвастощів, багато брехні, але є й виляпана, мимоволі можливо, правда. Це пише авантурник і за псевдонімом “Бантиш – Каменський”, прочитавши брошуру, можна побачити відомого гетьманського ад’ютанта Полтавця-Остряницю, який саме захожувався біля організації “вільного козацтва”. Далі можна нотувати писанину європеїзованих ідеологів українського куркуля та майбутньої буржуазії — Ол. Шульгіна, А. Ніковського, С. Єфремова та инших українських кадетів чи то пак есефів, що їм не вистарчало лише національної великої буржуазії. Близький їм по ідеології адвокат єврейської інтернаціоналізованої буржуазії на Україні А. Марголін випустив свої записки «єврея и гражданина» — «Украина и политика Антанты». І, нарешті, багато инших, як прикладом М. Любинський («Як прийшли німці на Україну»), М. Балабанов (див. «Южное дело») то що, що писали під час горожанської війни на Україні.

Букет, як бачимо дуже рясний, різнокольоровий. До нього треба додати ще написану на емігрантському дозвіллі брошуру І. Мазепи, «Більшовизм і окупація України». Це вже є спроба «соціял-демократа» з цифрами та фактами по-науковому довести, що Україна, мовляв, не доросла до більшовизму (тоб-то до влади трудящих — диктатури пролетаріяту). Через це вихаластаний марксист і приходить до висновків, що радянська влада на Україні є насильно насаджена рукою «Червоної Москви» і, таким чином, Україна залишається під окупацією московського більшовизму. Життя дало найкращу відповідь на ці висновки Мазепи, тому й не будемо зупинятися на цій брошурці, тим більш, що т. Равич -Черкаський в своїй «історії КПУ» відповів на це. Хоч як силкувалися «культурні» політикани замаскувати в гучні фрази контр-революційні свої діла, та проте марні їх силкування. Уже наведені джерела дають змогу в світлі сучасної дійсности відкрити зрадницьке покривало та подивитися на брудну суть політиканства діячів куркулячо-буржуазної державности. Коли-ж до переліченого додати таких свідків того часу, як націоналістичні газети («Робітнича Газета», «Народня Воля», «Нова Рада», «Вісти Генерального Секретаріяту», «Вісти з Української Центральної Ради») та инші їхні друковані органи, той вони можуть де в чому допомогти при вивченні історії революції на Україні, починаючи з 1917 року.

Хоч як силкувалося націоналістичне міщанство напустити туману, хоч як нищило архіви з документами про свою діяльність, все одно і те що є та що далі буде виявлятися показує нам їх оголеними в усій брудній контр-революційній голизні.

Нижче доведеться зачепити лише де-кілька моментів з так званої «доби центральної Ради» в довгій революційній боротьбі на Україні, користуючись новими джерелами та невикористаними ще документами. /143/

«У нас, слава богу, є Центральна Рада»

Ця крилата фраза з уст колишнього бундовца, М. Рафеса, була сказана ним на одному з засідань Центральної Ради, коли обмірковувалося жовтневі події в Росії. Вона дуже характерна й не тільки для того моменту, але й взагалі для цілої «доби Центральної Ради», тоб-то доби національно-буржуазної революції на Україні.

Бо Центральна Рада в ту добу на перший погляд була центром політичного життя, політичної боротьби на Україні. Це вона, об’єднуючи так звану українську «революційну» демократію в єдиний національний фронт, скеровувала національний рух, як протиставлення більшовизму.

Бажаючи за всяку ціну урятувати авторитет Центральної Ради, показати її діяльність з революційного боку, (хоч Центральна Рада була й «безбока» у відношенні революційности) П. Христюк писав: «Центральна Рада була нічим иншим, як відбитком революційної й класової свідомости українських працюючих мас»[5]).

Схарактеризувати так Центральну Раду, це значить за туманною й порожньою фразою заховати думку, яку не можна одверто виставити всім на очі. Центральна Рада, бувши недоношеною дитиною молодої, але дуже численної української дрібної буржуазії відбивала її і особливо куркулячі хитання. Крім того, вона, що-разу могла відбивати й відбивала невиразність середняка що на Україні довший час простував за куркулем. Але хіба ці стани українського суспільства хоч-би й через своїх ідеологів та політиків могли сунути революцію вперед, хіба були вони, чи могли бути основою й виразниками революційности й класової свідомости працюючих мас? Навіть «апологет» Центральної Ради П. Христюк на своє-ж твердження в цій формі відповість: ні. Розуміється, був і діяв на Україні в революції, окремо від Центральної Ради, і український пролетаріят та бідніше селянство. Вони-то через свій авангард — більшовиків й відогравали першу ролю в тому, що революція на Вкраїні не зупинилася на куркулячій державності, а простувала, хоч і з великими перешкодами, до українського Жовтня. Про це мовчать «історики».

Одною із головних особливостей революції на Україні був, це кожний знає, національний рух. Які соціяльно-економічні підвалини цього руху, про це ми докладніше скажемо нижче. Тут доведеться лише зазначити, що інтереси українського куркулівства й тільки почасти середняцтва, а також ремісництва лежали в його основі. Через це, і тільки через це, національний рух так широко був підхоплений усім заможнішим, що мало українське село, і, не зустрівши помітного відгуку серед робітництва України, виявився спочатку в нерішучій боротьбі української дрібної буржуазії з великодержавною російською, а після Жовтня був використаний для боротьби з пролетаріятом.

Коли ми зараз розглядаємо український національний рух 1917 року, то ми знаємо (й раніш знали), що не був він вигадкою /144/ купки націоналістичної інтелігенції, як це в той час доводили навіть «велико-державні соціялісти». Це ще не «взаконює» й історично не виправдує ні форми, в яку вилився цей рух, ні контр-революційних наслідків від нього.

Поскільки він був вихідною точкою боротьби хоч і нерішучої, напівзахованої української дрібної буржуазії з російським імперіалізмом та його прислужниками, хоч-би й соціялістичними, остільки він був явищем об’єктивно революційним. Він допоміг пролетаріяту Росії розхитати, а відтак і повалити уряд буржуазії. Коли-ж з цього руху поволі зроблено було прикриття для виступу реакції проти трудящих українських мас, коли цей рух став базою дрібної буржуазії в боротьбі з пролетаріятом та біднішим селянством, — він став і суб’єктивно і об’єктивно контр-революційним. В цьому виявилася між иншим діялектика подій 1917 року на Україні і це характерне дуже взагалі для всієї половинчатости й хитання дрібної буржуазії, іменно контр-революційним з усякого погляду треба вважати національний український рух з того часу, як українська дрібна буржуазія, всевладно почавши керувати цим рухом, зробила з нього свою базу проти революції і зокрема проти двигуна її — пролетарського авангарду. Що це так станеться, можна було передбачати і передбачалося.

Ще перед жовтневими подіями, як тільки на політичну арену вийшли масово більшовики, з своїми гаслами поглиблення та розвитку революції з усіма випливаючими з цього висновками, найобачніші представники буржуазії, що не були перелякані ходом подій, що бачили загрозу більшовизму, зупинили свою увагу й на українському національному рухові, вважаючи, що він у буржуазних рямцях та добрих руках може бути відповідний момент протиставлений більшовизмові, тоб-то напорові пролетаріяту та біднішого селянства. Що це справді так сталося з українським національним рухом, нема чого доводити. Хід подій це найкраще довів, з цим не ховалась і не ховається сама буржуазія. Чим, скажімо, поганий представник буржуазії Корнілов? Хто не знає його позицій в справі визволення пригнічених національностей і т.д. Отже цей самий Корнілов, організуючи наступ на фронт, і підготовляючи ґрунт для свого контр- революційного виступу, дуже «тверезо» оцінив український національний рух, у військові з’окрема, з погляду своїх контр-революційних намірів. Він знав, що цей рух треба лише скерувати по певному шляху, щоб загородити ним дорогу до поширення більшовизму серед українського салдатства, якого до речи було тоді біля двох мільйонів і яке в національному русі відограло величезну ролю.

В своїх спогадах колишній гетьман Скоропадський розповідає, як йому доводилося говорити з Корніловим про українізацію війська. Справа війни тоді була тим осьолком, на якому випробовувалось дальшу долю буржуазії: чи буде далі розвиватися революція, (кінець війні), чи вона зупиниться (війна продовжується до переможного кінця). Це добре знали вершки ворогуючих класів — білогвардійці та більшовики. Цим і пояснюється те, що позиція Корнілова, Селівачова та инших генералів що до українізації війська була багатьом незрозуміла. Корнілов (за спогадами Скоропадського) говорив йому:

«Я вимагаю від Вас українізації вашого корпуса». /145/ «Я бачив вашу 56 дивізію, яка в 8-армії вже частково українізована. Вона чудесно билася в останньому наступі. Тому все, що у таку критичну хвилину може збільшити нашу силу, ми повинні брати. Що-ж до Української Ради, то пізніше все це ми розберемо»[6].

З цих рядків ми бачимо, як верхівка білогвардійщини дивилась на національний рух у війську, як вона хотіла його використати. Що національний рух буржуазія розуміла, як протиставлення більшовизмові, можна ще побачити з багатьох джерел. Чим не характерні, наприклад, рядки Арнольда Марголіна, «ідейного» агента Антанти, що зачепився за український рух: «Український рух виявлявся найкращим протиставленням («противовесом») розвитков більшовизму»[7]. Та й крилата фраза «у нас, слава богу, є Центральна Рада» дуже характерна в цьому відношенні.

Що вже й говорити про українську буржуазну демократію. На кожному своєму кроці, в кожній своїй газеті кричали вони, в перші часи, про антибільшовизм українського національного руху. Пізніше, виходячи вже з инших міркувань, вони з більшовизму хотіли зробити спеціально «московську анархію», що мовляв з усіх поглядів «чужа» для України. На революційні домагання мас українська демократія відповідала основним своїм гаслом: «Спочатку національне, а потім соціяльне».

Цим самим де-які «історики» (особливо П. Христюк) оперували й може будуть оперувати й далі, щоб довести, що инакше українська демократія чинити не могла, що ті самі більшовики, втручаючись у українську революцію, були її гальмом, причиною ненормального, мовляв, її розвитку. Наростання національної реакції ні в своїх лавах ні по-за ними українська демократія не бачила. Нижче ми на цьому зупинимося.

Коли-ж ми зупинимося на позиціях українського пролетарського авангарду, яким і тоді, хоч як це неприємно слухати націоналістам, були більшовики, то перш за все мусимо відзначити ті надзвичайно складні й важкі умови, серед яких цьому авангардові на Україні доводилося гуртувати й вести пролетарські лави до неминучих боїв з буржуазією. Які-ж ці умови? Роз’єднаність між українським селянством і робітництвом, яку ятрила й поглиблювала націоналістична демократія, — по перше; нечисленість робітництва, розкиданість його та деморалізованість під впливом роботи соціял-зрадників (меншовиків, бундовців, укр. есдеків то-що), які на Україні все-таки в перші дні революції в сукупності мали чималий вплив; наявність в робітничих лавах чималої дрібно-буржуазної прослойки, — а звідси нечисленність більшовицької партії, нецілковита її оформленість та відсутність тісного організаційного звязку між окремими організаціями по Україні. Це все вкупі й дало можливість Центральній Раді, спираючись на дрібну буржуазію, куркуля та почасти й середняка, творити свої діла. /146/

«У корені помилкове, неприпустиме відношення партії більшовиків до націоналістичної роботи Центральної Ради викохало й зміцнило шовіністів у нас на “шляху”», писала т. Є. Боні, роблячи оцінку роботи більшовиків в 1917 р.. На Україні та характеризуючи в цілому вірно особливості української революції[8].

Безперечно, в роботі більшовиків було чимало хиб та помилок. Але тепер не можна повторити на адресу більшовиків того обвинувачення, яке поставила тов. Е. Бош, як не можна не тільки підтримати, але й промовчати обвинувачення А. Золотарьова. З великим натиском він писав: «Більшовики-комуністи давали змогу («предоставляли») Центральній Раді спокійно розвивати націоналістичну діяльність — агітацію в дусі державного сепаратизму. Б і л ь ш о в и к и не б а ч и л и т і є ї з а г р о з и, щ о ї ї я в л я л а с т и х і я з б а л а м у ч е н о г о у к р а ї н с ь к о г о с е л я н с т в а, робітничі маси не були належним чином підготовлені до боротьби з Радою та її прибічниками». (Підкреслює — В. Д.). Що правда, у тов. Золотарева, що до тактики більшовиків та напрямку їх роботи, є велика нев’язка. Бо там-же він писав: «щ о п р и р о д а Ц е н т р а ль н о ї Р а д и» б у л а в п о в н і я с н о ю т і л ь к и б і л ь ш о в и к а м.

«Треба було використати, — писав він далі, — той факт, що меньшовицькі угруповання, які то підтримували то ігнорували Раду, шляхом цієї гри, пробували з українських шовіністів викувати загони для боротьби з більшовиками і попали до полону сепаратистів. Більшовики в своїй боротьбі за пролетарську революцію своєчасно не «разоблачили» соціял-шовіністів Центральної Ради і прогавили (“проглядели”) загрозу. В наслідок Рада виграла два-три місяці, щоб підготуватися до боротьби та тимчасово перемогти робітничу класу України»[9].

Як бачимо, більшовиків обвинувачується в 7 смертних гріхах. А обвинувачувати заднім числом що-найлегше, Тов Затонський по окремих пунктах вже давав свої спростовання на «зауваження» тов. Золотарьова, проте на них треба докладніше зупинитися.

Коли-б більшовики пішли за порадою А. Золотарьова (він тоді цього не радив!) і зайнялися виключно дрібною політикою “разоблачения” Центральної Ради перед робітництвом, вони напевне загубили-б марно багато часу. Київське робітництво в 1917 році в основному розуміло і Центральну Раду, і її “меншовиствующих” полонених. А головне — воно за проводом більшовиків бачило й розуміло не тільки Центральну Раду з її прихвостнями. Не в педагогічному бо музеї купчилися тоді головні контр-революційні сили, а в штабі з юнкерами, козаками та иншими контрреволюційними частинами. Більшою, ніж Центральна Рада й головною загрозою був київський контр-революційний штаб, що загрожував не тільки революції на Україні, але й революції всієї Росії. Отже, по-перше, треба було вибирати, куди скерувати й повести нечисленні київські пролетарські сили, проти чого їх об’єднувати, маючи на увазі, що коли більшовики розгортали свою /147/ роботу, націоналізм вже пустив коріння в селянських масах та війську. Тим більше не могли більшовики до жовтневих боїв повести рішучого наступу на Центральну Раду тому, що проти Ради тоді вела наступ вся російська великодержавна демократія одним фронтом з чорносотенцями та білогвардійцями. Така тактика не усунула-б шовінізму, а навпаки — ще більше роз’ятрила його. Це була-б не більшовицька тактика. Коли-б більшовики повели боротьбу проти Центральної Ради до Жовтня, це зміцнило-б позиції Думи та штабу округи. Тим більш, що Центральна Рада була фактором, який послабляв загально-російську реакцію. Це треба було взяти під увагу. Більшовики це зробили, взявшись до організації військових та робітничих сил на боротьбу з всеросійською білогвардійщиною.

Другий момент. Боротися проти українського шовінізму було треба, але звичайно не тою зброєю, що нею боролися меншевики російські, есери, бундовці та инші опортуністи — велико-російським шовінізмом під різними підливами. Більшовики пропагували гасло «самовизначення націй», але чи могли вони взяти провід над селянською стихією скерувати її в річище пролетарської революції тоді? Не мали вони змоги цього зробити, як не могли стати на перешкоді експлоатації українською дрібно-буржуазною демократією й більшовицького тлумачення гасла про національне самовизначенння. Не тут треба шукати більшовицьких хиб, як це робив А. Золотарьов. В основному тактика більшовиків була вірна. Дальші події показали, що більшовицька пропаганда по національному питанню не була марною. Що перешкоджало дійсно більшовикам, — то це, крім зазначених уже моментів, відсутність плановости в роботі, брак організованости, відсутність звязку та відсутність міцного керуючого центру у всеукраїнському маштабові. Взагалі, переводити свою тактику більшовикам на Україні в 1917 р. було надзвичайно важко, в умовах заплутаности соціяльних і національних відносин.

Отже, характеризуючи переджовтневі позиції більшовиків в революції на Україні, треба зазначити, що в основному більшовики правильно взяли шлях на поборення основної загрози революції — контрреволюційних білогвардійських сил, що купчилися в Київі навкруги київського штабу.

А Центральна Рада? Більшовицьке гасло національного самовизначення вона безперечно використувала по-своєму, як писав П. Христюк, маючи «тенденцію підмінити момент соціяльно- економічної класової боротьби моментом національним»[10]. Ця тенденція по суті була основою Ц.Р., центральною віссю, навкруги якої зосереджувалися всі вчинки й діяльність Ц.Р., але цього П. Христюк не говорить. Навпаки, оцінюючи резолюцію IV з’їзду УСД, в якій говорилося, що «більшість У.Ц.Р., складаючись з представників дрібної буржуазії, нездатна через своє класове становище додержуватися послідовної рішучої революційно-демократичної тактики і ухиляється раз-у-раз в бік дрібно-буржуазного націоналізму», він на цю дуже м’яку, — для ока ухвалену резолюцію, зазначив: «справа була звичайно /148/ не в дрібно-буржуазному складі Ц. Ради», «в ній основне ядро, більшість — і то велика більшість — була щиро народня, дійсно робітниче-селянська–салдатська»[11]. Блаженні вірующі. Як-же тоді вона могла протиставити національний рух більшовизмові тоб-то робітниче-селянській революції?

Переджовтневі вузли української реакції

Більшовики нічого не проспали в головному під час революції 1917 року. Ні в Київі, ні на Україні, ні в Ленінграді. Біло-чорна сотня в штабі військової округи була загрозою пролетаріятові як російському, так і українському. Її треба було в першу чергу побороти, щоб потім взятися за українську контр-революцію, яка ще перед Жовтнем давала буйні паростки і завязувала вузли майбутньої реакції.

Ці вузли завязувалися в самій Центральній Раді, навкруги її та взагалі під її жовто-блакитним прикриттям. Вони завязувалися все тужче й тужче в звязку з наростанням класової боротьби по містах і селах України і перед Жовтнем творили міцний ланцюг реакції.

Вище вже згадувалося про те, що справа українізації війська в де-яких білих генералів зустрічала досить таки «прихильне» відношення. Агенти Антанти українізацією війська дуже цікавилися. Є багато даних про те, що серед українських дрібно-буржуазних політиканів всіх майже гатунків (від ес-деків до Скоропадського) працювали — і не марно — агенти Антанти. Влітку Пелісьє, а потім і проф. Піре через О. Шульгіна вже зондирували в справі війни й «українського війська» грунт, обіцяючи, «молодій Україні» всілякі блага[12]. Коли прослідкувати далі за цими прелімінарними переговорами, то дійдемо до таких обіцянок, як підтримка автономії, а особливо мануфактура в китайських портах, що через Сибір її обіцяли приставити на Україну. Партія «антантофілів» у Центральній Раді була досить впливова, не зважаючи на поголоски про «німецькі марки». Так ми дійдемо й до франкмасонської ложі Св. Андрія «Молода Україна», яка була утворена під час першого одвідування Київа, масоном Пелісье влітку 1917 року і в якій, за «авторитетними» свідченнями Моркотуна, перебував і Симон Петлюра, не говорячи вже про братів Шумицьких та инших «теж діячів». Через руки Шумицьких і проходили антантські подачки «представникам української демократії». Так і «Робітнича газета» через М. Порша одержала антантівських 10.000 карбованців (франками!). Навіть Скоропадський по- ласувався ними, хоч на жаль про це в своїх мемуарах не згадував… А справді було таке.

Плани Антанти зводилися до того, щоб утворити кілька «українських корпусів» і разом з чехо-словаками та поляками тримати певні ділянки на фронтах для того, щоб «ворушити» німців.

Отже не даремно взялися за українізацію війська «за прикладом польських легіонов», як пише в своїй ілюстрованій історії /149/ М.Грушевський[13]. А взялося організувати «українське військо» спочатку Військове Товариство ім. Полуботко, що потім перетворилося в Український Військовий Генеральний Комітет при Центральній Раді. В ньому то й викохувалися під прикриттям обраних на з’їзді “комітетників” майбутні керовникп українського війська — кати української революції. Там, крім сірих «комітетників», засідали й керували «українські» полковники та генерали, які коли-б не агітація більшовиків серед українського війська, могли натворити багато бід трудящим України. Про це говорить уже самий склад його: Петлюра, Луценко, Пількевич, Павленко, Горемика-Крупчинський, Махновський, Капкан, Чернявський і т.д., і т.д. Там-же біля нього вертілися й генерали та такі авантурники, як Удовиченко Шумицький, Сливинський, Присовський, Болбочан, ген. Цесевич і навіть Скоропадський зі своїм майбутнім ад’ютантом Полтавцем-Остряницею. Ці наново перефарбовані генерали, полковники та просто авантурники під захистом демократичних фраз творили своє діло. Тут, в військових колах, якими так хвалилася Центральна Рада — завязувався один із реакційних вузлів, і більшовики не проспали небезпеку. Генерали остались без солдатів під час рішучих боїв, бо солдацтво було більшовиками настільки розагітоване, що переходило на їхній бік, або тримало «невтралітет». Військова націоналістично-авантурницька зграя перша стала реакційним осередком.

В звязку зі зростом класової боротьби по селах та гаслами соціялізації землі, хоч і на словах та папері, вже влітку одна з найвпли- вовіших партій Центральної Ради ес-ефи шушукалися з куркульнею та здрібнілими українськими поміщиками в справі організації охорони «священного права власносте». Проте ні ес-ефи, ні инші партії Центральної Ради не могли, як треба було куркулям, поставити справу захисту їх інтересів. Всі вони фарбувалися гучними лозунгами та соціялістичністю і не гарантували (хоч стиха й обіцяли) захисту інтересів куркуля. А куркулеві загрожував бідняк, що починав все більше освідомлюватися і починав переводити самотужки соціялізацію землі в життя. Отже потрібна була витримана без жадного політиканства організація куркулів. Вона незабаром з’явилася. Це славнозвісна партія українських хліборобів-демократів. Про цю партію мало хто знав. Але про рух хліборобів, що початки дала йому партія і керовництво над ним взяла, знають усі. Партія хліборобів-демократів була дуже симптоматичним реакційним вузлом, що свідчив і кричав кожному про неминучість дуже гострої класової боротьби між куркулем і бідняком в українському селі.

І коли у всеросійському маштабові заснувався Союз Земельних власників, що з ним торгувався селянський міністр Чернов лише про видачу заборони купівлі-продажу земель, то на Україні, крім філій Всеросійського Союзу поміщиків земельних власників, засноване було на початку літа 1917 року партію «Українських Хліборобів Демократів», центральне ядро якої було на Полтавщині. Провідників для цієї партії знайшлося досить. Шемет, Ліпинський, М. Боярський, Климів, Корнієнко та инш. У Лубнах на першому встановчому З’їзді /150/ партії хліборобів було присутніх 1.500 “хліборобів – козаків” та 20 поміщиків.

Щоб побачити, як плавала Центральна Рада в своєму політиканстві справа наліво, зупинімося на тих позиціях, які ще влітку 1917 року були такі в хліборобів: 1) Суверенність українського народу. 2) Приватна власність, як основа народнього господарства. 3) Парцеляція за викуп великих земельних маєтків і т.д. Відтоді виліз на сцену Ф. Лизогуб, що був так-би мовити вищим провідником партії українських хліборобів, їхнім вчителем. Та хлібороби й самі добре розуміли свої інтереси, не ховаючи іх під спудою національної справи. Ось їхні засади:

«Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч суверенности українського народу… коли вона кличе до повного національного визволення і ставить змагання до створення власної держави».

«Боротьбу за державний суверенітет ми ставимо найповажнішою вихідною точкою нашої політичної програми».

«Власна державна організація можлива для нас, як представників хліборобскої організації не тільки з мотивів національного, але економічного характеру».

«Коли для України був страшний той приватний хазяйственний капіталізм… то ще небезпечнішою стане державна трестифікація народнього господарства, з якою прийдуть на Україну по війні чужі держави і народи, спираючись в експанзії не тільки, як досі, на пануючих класах, а на силі своїх демократій. І якщо ми задихалися під тягарем слабо розвиненої економічної поліцейсько-самодержавницької Росії, то чи не задавить нас зовсім Росія республікансько-демократична. Чи не прийдеться нам на своїй землі зустрітися з иншим сильнішим од колишньої Росії національно-державним організмом і чи зуміємо ми дати йому відсіч, не налагодивши міцної національної хазяйственної державної організації»[14].

Це так коментують свої позиції ідеологи та представники української хліборобсько-демократичної партії. З наведених рядків ми бачимо українського куркуля не тільки перед революцією, але перед конкуренцією з більш організованим капіталістичним господарством инших держав. Ось тут і треба шукати зародки тої національної української державности, за яку змагалася Центральна Рада, хоч вона й складалась з «соціялістичних» партій.

Повертаючись знову таки до цієї партії хліборобів, ми маємо дані стверджувати, що розмах її роботи, хоч би в намірах, був дуже широкий. Пункти її були в Лубнах, Полтаві, Олександрівську, Єлісаветграді, Катеринославі, Харкові, Київі, то-що. Шлях, який вона собі намітила, не зважаючи на ворожість її до Центральної Ради, ця остання прийняла майже цілковито і крутилася ходуном по цьому шляху вся українська так звана «революційна демократія». Той факт, що, не зважаючи на всі домогання цієї партії, представники її не були включені до Центральної Ради, можна пояснити лише тим, що /151/ керовники Центральної Ради боялись загубити свій авторитет перед ширшими селянськими масами, які вони тримали в націоналістичному чаді та облуді. Лише ес-ефи та самостійники тримали з нею найтіснішого контакту. А хлібороби, як відомо, показали себе надзвичайно яскраво. С. Шемет розповідає про такий інцидент між представниками так званої української демократії та представниками хліборобів-козаків, що трапився в кабінеті прем’єра Голубовича. Цей останній, бачте, разом з міністром земельних справ М. Ковалевським приймав делегацію хліборобів. Один з Золотоноських козаків-делегатів (Фугель), розмовляючи з Ковалевським, сказав, тцо їм по дорозі зі всяким чесним чоловіком, але не по дорозі з тими міністрами, які належать до організації, де є багато каторжан, конокрадів і инпіих злодіїв.

— Що-ж то за організація і хто їх міністр? — запитав міністр Ковалевський.

— То селянська спілка і ви, пане міністре — була відповідь Фугеля.

Голубович і Ковалевський кинулись тікати.[15]

Всім відомо, що партія українських хліборобів-демократів, побачивши своє безсилля побороти бідноту та революцію в умовах дрібнобуржуазних експериментів українських ес-ерів, пішла в ногу одним фронтом зі Союзом земельних власників.

Але вона ще задовго до Жовтня не залишалася безоружною. Вона незабаром після своєї організації виявила себе і в инших формах. Майже одночасно з організацією хліборобів – власників почало організовуватися і теж стихійно так зване «вільне козацтво».

Зупинившись на цій організації, можна тепер з певністю, маючи нові про цю організацію документи, сказати, що «вільне козацтво» це не що инше, як бойова куркуляча гвардія. Це зародок того бандитизму, як соціяльно-політичного явища, з яким довелося на протязі кількох років провадити боротьбу пролетаріятові та біднішому селянству уже після перемоги всіх контр-революційних змагань української дрібної буржуазії.

В 1917 році ця організація була оповита серпанком «козацького романтизму» і її инакше й не уявляли собі, як вияв революційної української стихії. Справді-ж під цими романтизмом та «революційною стихією» офіцери та синки куркулів на місцях організували реакційні українські сили.

Отже треба докладніше зупинитися й на цій організації, щоб побачити, що вона відгравала не аби-яку ролю в дрібно-буржуазній націоналістичній контр-революції.

Перш за все треба зазначити, що куркуляча стихія у «вільне козацтво» вилилася з ініціятиви куркулячих верховодів Черкащини, Чигиринщини, Білоцерковщини та почасти Полтавщини. Цю стихію цілком природно зразу-ж захопили авантурникп в роді Полтавця-Остряниці. Прапорщики й підпрапорщики з куркілів — ось контингент отаманів вільного козацтва.

Сам бувший головний військовий отаман «вільного козацтва», Скоропадський в своїх спогадах пише, що — «багацько (крім Київщини) /152/ було козачих організацій на Полтавщині, що складалися з хліборобів переважно заможних»[16].

А для кого невідомо, що Полтавщина, Київщина були найбільш насичені куркулячим бандитизмом. Сама територія говорить про те, що «вільне козацтво» це була безперечно бойова організація куркулів. Коли вірити джерелам[17], що є в нашому розпорядженні, організація «вільного козацтва», що перетворилася потім у Всеукраїнську навіть при Центральній Раді, ще до Жовтня провадила конспіративну організаційно-політичну контр-революційну роботу. Серед вільного козацтва вже носилися ідеї про «гетьманат»…

А керовники вільного козацтва дуже часто збиралися в Київі й обмірковували свої контр-революційні плани, що до встановлення твердої «української» влади в формі військової диктатури за допомогою вільного козацтва. Немає, як побачимо це нижче, підстав не вірити цим джерелам. Одно з таких таємних зібрань ще на початку липня відбувалося в помешканні Полтавця на Дмитрівській вул. № 8 у Київі. В середині вересня таємно теж відбулася нарада, що вирішила скликати на 3 жовтня всеукраїнський з’їзд у Чигирині. Справді, в призначений час з’їзд і відбувся при чому на з’їзді було до 1000 делегатів від організацій вільного козацтва. Хто скликав з’їзд? Село — спілка — ні; Генеральний секретаріят — теж ні. Отже виходить, що й всеукраїнський з’їзд був скликаний стихійно по-за спиною «української демократії». З’їзд для зовнішнього вжитку ухвалював резолюції з соціялістичними навіть гаслами, бо Ц.Р. був призначений до «вільного козацтва» комісар Певний, який або нічого не бачив, або дивився на все крізь пальці.

«Боротьба з розбійництвом та грабіжництвом», —це основне гасло, під яким куркуль вів боротьбу з більшовизмом взагалі та з сільською біднотою зокрема і яким він перетягував на свій бік середняка, що разом з куркулем становив кадр членів есерівської вже селянської організації «Селянська спілка», про яку доведеться сказати нижче. Отже всеукраїнський з’їзд вільних козаків пройшов під цим лозунгом.

У виданій з’їздом відозві «До селян і козаків України» виступає цей-же лозунг боротьби з розбійництвом і грабіжництвом та закликається до переведення його в життя, шляхом організації «вільного козацтва». Основи організації «вільного козацтва» як і були виявлені на з’їзді, тіж самі, що й у хліборобів. Одним словом, вільні, козаки готувалися «боротися з усякою ворожою силою, яка тим чи инш. способом захоче накинути насильно небажаний народові уряд», а також за самостійність України, за суверенність українського народу то-що.

Та чи не найкраще обличчя цієї організації виявилося у виборах. Головним військовим отаманом обрано було Скоропадського, а почесним головою Центральної Ради проф. М. Грушевського.

Ось як «козача рада» з окремих представників характеризувала цих осіб перед виборами їх. /153/

«Скоропадський — хоч і слабий по характеру чоловік та великий землевласник, але це нічого. Бо гадаємо, що наші українські партії все-ж не такі сліпі, що якби прийшлось до чого, щоб не підтримати його, а він в даний момент як-раз підходить і особливо в розумінні репрезентивности. Коли-ж не сподобається, можна й переобрати. Що до Грушевського, то це також є велика річ, бо коли він буде почесним, то йому ніяково буде нас не підтримати».

11 Жовтня у Київі Полтавець-Остряниця, обраний на з’їзді «Наказним отаманом вільного козацтва», передавав секретаріяту справи з’їзду. Винниченко був проти організації, а Грушевський — за, і обіцяв генеральній старшині вільного козацтва підтримку.

11-го-ж Жовтня у Київі відбулася таємна нарада козацьких отаманів Дону, Тереку й Кубані. Були присутніми — Агеєв, Караулов, Евтушенко (й Каледін?) та инші й від українського «вільного козацтва» Полтавець-Остряниця та генеральний писар Кочубей. На нараді обмірковувалися справи організації «вільного козацтва» та налагодження контакту з козацькими країнами. Все це відбувалося під носом «української демократії». Ес-ефи та инші кола Центральній Ради цим рухом дуже цікавилися. Вже пізніше Генеральний еекретаріят почув, чим пахне для нього цей рух «вільного козацтва» ії почав вживати заходи, щоб хоч частково цей рух перейняти до своїх рук. Та було вже запізно. Цей рух почав загрожувати навіть Ц.Р.

Ось чому ухвалений статут вільного козацтва так і залишився в шухлядах Генер. Секретаріяту. Залишилися без наслідків і спроби розпустити або розігнати «вільне козацтво». Бо вже 10 листопаду З’їзд козацької старшини в Б. Церкві, що стала столицею «В. К.», ухвалив встановити на Україні військову диктатуру (Скоропадського), спираючись на І український корпус та на банди «вільного козацтва». А соціялісти-самостійники готували в самій Центральній Раді відповідний для цього грунт.

Ця диктатура здійснилася проте далеко пізніше за допомогою німців, а до того вільні козаки творили з усією українською демократією «національний фронт» в боротьбі з пролетаріятом та біднішим селянством.

Після цього не зайвим буде ще додати кілька рядків про те, як оцінювала цей стихійний плин контр-революційного куркулівства «украінська демократія».

В. Винниченко теж визнає, що «вільні козаки» — це «найбільш свідомий і політично й національно елемент села, що брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці.[18]

Через це саме на своєму з’їзді губернські комісари (всі майже українські кадети – ес-ефи) Ц.Ради гаряче обстоювали необхідність підтримки й розвитку цієї «корисної організації». Отже коли зважати, що як пише сам-же Винниченко «головна опора української демократії була в більш заможньому селянстві», то зрозуміло, що й «вільне козацтво» було військовою «надбудовою» цієї опори.

Не меншого значіння цій організації надає і П. Христюк:

«Добровільна напів – військова організація селянства, відома під іменем «вільного козацтва», виникла цілком стихійно, почасти під впливом /154/ потреби охорони сіл від бандитизму і грабіжів, що почали ширитися, почасти під впливом свідомости необхідности збройної оборони економічно – класових інтересів селянства (якого? — В. Д.), почасти під впливом романтично-історичних традицій — спогадів про колишнє козакування». «За кілька місяців цей рух досить значно розрісся. В травні, червні де-які повіти Київщини цілком покозачилися» і далі жалкує П. Христюк про те, що провід над козацтвом взяли не представники “демократії”, а Скоропадський з Полтавцем-Остряннцею, що й загубили цей мовляв щиро – народній рух[19].

Таке розуміння «козацького» руху було-б не дивне в 1917 році. Говорити це в 1921 році, коли випущено «історію» Христюка просто дивно. Тільки бо цілковито сліпий не добачить, що «вільне козацтво» — яскраво з усіх боків виявлена бойова організація міцного й численного в кількості українського куркуля.

Отже в низці реакційних вузлів, завязаних українським куркулем, під час революції 1917 року, «вільне козацтво» було вузлом не аби-якого контр-революційного значіння, особливо коли брати на увагу його керовників Скоропадського, Лизогуба, Полтавця-Остряницю, Гризла та инш., що додержувалися не тільки «єдиного українського національного фронту», але й фронту білогвардійсько-козацького.

Де-які історики з націоналістичного табору (Христюк, Винниченко) силкуються довести, що все це з українською демократією або инакше Центральною Радою не мало, мовляв, звязку.

Але хіба ми не бачили там, як впливову фракцію, скажемо хоча-б так званих соціялістів-федералістів (О. Шульгин, С. Ефремов. Д. Дорошенко, А. Ніковський, Старицька-Черняхівська та инш.), яких цілком справедливо називають українськими кадетами і яким не вистачало лише одного — національної буржуазії. Хіба самостійники не відогравали там жадної ролі? Вся українська демократія, об’єднана в Центр. Раді, пішла по їхньому шляху у відношенні хоча-б загального будівництва «української державності!».

Проте ці обоє угруповання були найтісніше звязані з «хліборобським» і «вільнокозацьким» рухом і з агентами Антанти та Німеччини. Це яскраво показують спогади хоча-б Дорошенка або Саліковського[20]. Отже в самій Центральній Раді було дуже міцне ядро крайньої української реакції. Це ядро й стимулювало розвиток та організацію реакційних сил у всеукраїнському” маштабі та вело за собою непомітно решту української демократії.

Світова війна та як наслідок її російська революція 1917 рокуг далеко заховані мрії української дрібної буржуазії про свою «державність» висунули на поверхню суспільного життя в надзвичайно різких формах. Ідеологи буржуазії різних відтінків (від гетьманців до «соціялістів») в своїх змаганнях за «національну державність» орієнтувалися переважно на зовнішні сили, використовуючи, правда, всі можливості і внутрі країни. А засобами вони не вередували: національні забобони, власницькі інстинкти і навіть попівський дурман вони використовували. /155/

Вже згадувалося, що в Центральній Раді було реакційне ядро, і що воно робило. А що робили, куди дивилися українські соціялісти? Скажемо У.П.С.Р. Що в цій партії надзвичайно швидко наростали справді революційні ферменти, про це говорить низка фактів, про які далі буде мова.

Але офіційна течія, воістину була найтиповішим виявом дрібно-буржуазної політичної нікчемности.

Нікчемність цієї партії виявилася в тому, що вона, маючи абсолютну більшість в Центральній Раді, не змогла нав’язати їй навіть лінії свого дрібнобуржуазного революціонізму. Ця партія, що на словах робила ставку на «соціялістичну революцію», ні разу навіть не спробувала відкинути єдиний національний фронт, як реакційну контр-революційну буржуазну витівку.

На ділі УПСР не могла майже ніяк вплинути ні на Центральну Раду, ні на її Генеральний секретаріят, які не тільки давали змогу реакції мобілізувати свої сили, але об’єктивно й допомогали їй це запроваджувати з успіхом. Це можна пояснити лише тим, що і для УПСР вихідним пунктом відношення до всіх явищ і проблем, що були висунуті й далі висувалися безперестанку, було національне питання.

Само собою розуміється, що не далі пішла й офіційна українська соціялдемократія (і в УСД були ферменти революційні пролетарські— Неронович, Касяненко та инш. робітники).

Ця партія вкупі з ес-ефами й творила політику від імени українського народу чи «української нації». Але сам колишній лідер УСД В.Винниченко вже сказав, що його партія вихолостала марксизм, якщо — додамо від себе — він у неї коли-небудь і був.

Адже з українського робітництва лише надзвичайно тонка й мізерна «прослойка» пішла за українськими ес-деками. Бо вони (ес-деки) в робітничу класу вносили національний поділ, відтак і розбрат. Вони коли закладали на підприємствах гуртки і скликали представників цих гуртків на з’їзди, які іменували всеукраїнськими робітничими з’їздами. Вони навіть грішми силкувалися задобрити де-які категорії робітництва (почтовиків, залізничників), щоб мати для нідперття своєї націонал-зрадницької роботи будь-яку робітничу масу[21].

Тай чого-б мігли піти до УСД робітники? Хіба для того, щоб замісць пролетарської диктатури, за яку вони змагалися, одержати диктатуру буржуазії, за спиною якої стояв-би імперіяліст, чи для того, щоб замісць робочої контролі над промисловістю проковтнути гробака опортунізму — державну контролю над промисловістю проголошену аж 3-м універсалом. Ні те, ні инше не могло манити робітника.

Отже й довелося УСД творити разом з С. Ф. без мас куркуляче діло.

З наведеного вже видно, в якому хаосі протиріч соціяльно-політичного характеру доводилося формувати пролетаріятові та його авангардові власну тактику, щоб повести трудящих до українського Жовтня. Головні-ж труднощі полягали ще в тому, що на Україні пролетаріят був менш організований, ніж, скажімо, в Росії, а це відповідно відбивалося й на лавах його авангарду — партії більшовиків. /156/

Партія більшовиків всі наведені процеси мобілізації реакційних українських сил бачила й не проспала як де-хто це хоче довести. Більш того, вона бачила, що хробак опортунізму докінчує так звану революційну українську демократію, роблячи з неї реакційних лакуз, запаморочених націоналізмом. Але більшовики бачили й те, що без перемоги та домомоги російського пролетаріяту українське робітництво не зможе скинути з пліч трудящих націоналістичне дрібнобуржуазне болото. Тому перед ними стояло центральне питання забезпечити в першу чергу перемогу російського пролетаріяту, що відбувалася в Жовтні, поборюючи, черносотенно-реакційні сили всеросійської білогвардійщини.

Великий Жовтень та Україна

Не доторгувавшись з російською буржуазією та її урядом (Керенського) що-до «дарування» Україні широкої автономії, українська демократія єдиним фронтом, всіма своїми силами, які вище вже були схарактеризовані, розпочала з російською буржуазією справжню війну починаючи від часу так званої «державної наради ії» в Москві, куди Ц.Р. відмовилась послати навіть своїх представників і ухвалила проти неї резолюцію, за яку голосували й більшовики. А на демократичній нараді виступила рішуче проти російської буржуазії. Наближався розгар цієї боротьби, з якої хто зна хто вийшов-би переможцем. По відношенню до більшовиків дрібна українська буржуазія спочатку до певної (підкреслюємо) міри дотримувалась принципу «врозь идти — вместе бить».

У всякому разі підготовка йшла з обох боків.

В Київі був скликаний і розпочався III всеукраїнський військовий з’їзд. І майже одночасно відбувався з’їзд козачий.

Проте всі розрахунки як російської буржуазії та і української дрібно-буржуазії до чорта полетіли. Вибухнув в Ленінграді Жовтневий переворот.

Російська буржуазія і Тимчасовий уряд теж полетіли. Пролетаріят на чолі з компартією встановив диктатуру. А буржуазні та дрібно-буржуазні верховоди кинулися в обійми своїх генералів за якими, мовляв, було військо, щоб військовими силами задушити пролетарську революцію.

Боротьба, що насувалася, була безперечною загрозою й українській дрібно-буржуазній «державності», й инших національних здобутків, що з вибухом пролетарської революції в Росії зненацька звалились їм просто в роззявлений рот.

Центральна Рада боялась всеросійського панування великодержавницької реакції більш, ніж більшовиків. Це цілком зрозуміло. Тому вона готова була тимчасово «сприяти» більшовикам в їх боротьбі з російською шовіністичною великою, й дрібного буржуазією. Це-ж було «на руку».

У Київі у той час стояли реакційні козачі частини, чеські легіони, юнкерські школи та инші. що були до послуг білогвардійського штабу Київської військової округи на чолі з генералом Квенцінським та комісаром уряду Керенського-Кірієнко. Цей штаб не сидів /157/ склавши руки в момент жовтневих боїв у Ленінграді та Москві, а збирався виступити активно проти більшовиків. Розуміється, й комуністи України не могли спокійно дивитися, як іде боротьба. Проте зразу-ж стали на їхньому шляху «особливості» української революції, що ускладняли неминучі жовтневі бої. Ось як характеризує тов. Затонський становище київських більшовиків в жовтневі дні 1917 року:

…«Перед нами було два шляхи: або активний виступ хоч-би й засуджений на невдачу (бо сил у нас у Киіві було невдосталь, щоб вести боротьбу і з штабом і з Радою), виступ, що мав-би на меті і відвернути увагу білогвардійців і дати змогу Радам зміцнитися (утвердиться), в рішаючих пунктах — Пітері й Москві; або нейтралізація найбільш загрозливих для нас румунського і південно-західного фронтів, а також юнкерських гарнізонів українських міст, шляхом тимчасової угоди з Центральною Радою. Чи погано це, чи добре, але на цю угоду, дуже нам неприємну, ми йшли, маючи на увазі підтримку командних висот революції — північних пролетарських районів. На встановлення Радянської влади на Правобережжі власними силами ми тоді числити не мали змоги»[22].

В атмосфері боїв між більшовицькими силами з одного боку та білогвардійськими з другого, — і Центральна Рада і більшовики побачили потребу такої угоди.

Базувалася ця угода, як відомо, на взаємних гарантіях. Ц.Р. приймала на себе обов’язки — «не випустити за межі України в тому числі Румунського й південного фронту жадної реакційної військової частини на придушення в Петрограді й Москві. Також мусів бути задержаний в дорозі ешелон київських юнкерів». «Ми з свого боку погоджуємося не підіймати збройного повстання проти штабу в Київі, але коли останній поведе сам наступ, то обидві сторони зобов’язуються взаємно — один одного підтримувати проти білих.

«Центральна Рада з свого боку по відношенню до більшовицького повстання на півночі зобов’язується дотримуватися дружнього нейтралітету і ніде ні в якій формі не висловлюватись проти нього»[23].

На таких умовах більшовики ввійшли до Центральної Ради й до утвореного на її засіданні в ніч з 7 на 8 листопаду «Революційного Комітету охорони революції на Україні». А на другий день була й відозва оголошена з повідомленням про утворення Ревкому, його склад, завдання та про те, що влада по всій Україні (9 губерень) належить комітетові, якій попереджує проти антиреволюційних виступів. Того-ж самого дня оголошена була й «обов’язкова постанова» Комітету, скерована проти можливих виступів у самому Київі.

Чи правильно вирішили більшовики ділему, що стояла перед ними ще напередодні і про яку словами т. Затонського сказано вище? Одної якось категоричної відповіди на це питання бути не може. Безперечне те, що більшовики свідомо на це йшли. Далі, цей крок на меті мав інтереси революції та й зробити инакше було неможливо, бо як цілком авторитетно заявив т. Затонський «на встановлення Радянської влади власними силами на Правобережжі ми тоді числити не /158/ могли», а зробити виступ одразу проти двох цілком різних, хоч і контрреволюційних фронтів з більшим ризикуванням, з більшими, можливо, жертвами не було ґрунтових підстав. Важко сказати також як-би пішли події далі, коли-б Центральна Рада не зірвала умови на другий-же день. Ясно тільки, що «мир» між Центральною Радою й більшовиками міг тривати лише до часу знищення білогвардійського штабу. Але все-ж таки Центральна Рада взяла на себе ініціативу зірвати умову з більшовиками. 8 листопаду — найчорніший може день в історії Ц.Р., який показав як-найяскравіше її куркуляче обличчя.

Дума з чорносотенцями, штаб з білогвардійцями і чехами, козачий з’їзд, російські меншевики, ес-ери, «Паолей- Цион», «Бунд», й усі помірковані й непомірковані українські діячі підняли з приводу угоди з більшовиками ґвалт. А Центральна Рада з її провідними партіями почувала себе аж надто кепсько. Під натиском контр-революційних «воплей», після звичайних для У.С.Р. та У.С.Д. хитань 8 листопаду вона сказала свое контр-революційне слово, засудивши жовтневий переворот в Росії. Бідна українська демократія жалілася потім через «Робітничу газету», що цю резолюцію осуду “вимучили” у неї національні меншості, та кубанський полковник.

І П. Христюк це особливо ганебне місце в історії обходить словами «Робітничої газети». Більше того, він силкується зменшити значіння цієї резолюції, пояснити її, — і пише: «Центральна Рада висловилась проти перевороту остільки, оскільки він мав характер захоплення влади самою тільки партією, а не працюючими масами»[24].

Що можна після цього сказати про такого історика, що робить з Ц.Р. череду наївних телят, або як висловився Винниченко «годованих кабанців». А між тим кожному ясно, що причини осуду Центральною Радою жовтневого перевороту були куди простіші. Перша з них — це буржуазна суть Ц.Р., друга — це орієнтація в практичній политиці й перспективах української демократії на імперіялістичну Європу і небажання випустити з рук владу, порвати єдиний національний фронт. Бо коли-б вона висловилась «за» жовтневий переворот, то й на Вкраїні довелося-б владу передати робітникам і селянам.

Жовтневі події в Росії проходили мимо української демократії, викликаючи у неї настороженість та небезпеку. Історик М. Грушевський писав, що «правительство народніх комісарів не знаходило признання ні в армії, ні в громадянстві. Російська республіка впала в довгу анархію, області її фактично відокремилися і мусіли жити своїм життям та своїми заходами боротись з тим розрухом, що підіймався під більшовицькими кличами «вся власть советам»[25].

Другий історик (літератури) С. Єфремов, теж приблизно в тому-ж році, як і Грушевський, писав: «Для Леніна і Ко той колективний організм, що називається народом, державою і що складаєтся із мас «самодовлеющих» осіб вартий не більш того кролика, над котрим проробляє свої дослідження експериментатор».

«Братовбивця Каїн і предатель Іуда — праведники, чисті голуби и порівнянні з твердокаменними експериментаторами із Смольного»[26]. /159/

Попри всю лайку, ми бачимо, що всі майже українські демократи дивилися на жовтневий переворот, як на «експеримент», на «анархію». Інакше, як буржуа, вони й не могли оцінити його. Отже цілком зрозуміла резолюція Центральної Ради про засудження жовтневого перевороту. Розуміється, більшовики негайно, в той-же день, вийшли й порвали не тільки з Центральною Радою, але й з Комітетом охорони революції.

Проте конкретні обставини примусили зніяковілу Центральну Раду коли не дотримуватися угоди, то принаймні тримати «нейтралітет» в боротьбі більшовиків з білогвардійцями. Більше того. Все, що було революційного в українській демократії та війську Центральної Ради, нейтралітету контр-революційного не дотримувало. Всі такі революційні елементи пішли у бій проти білогвардійщини за більшовиками. Єдиний національний фронт коли не формально, то фактично порушений самими подіями, самим життям.

На Україні утворилося три фронти, пише П. Христюк — «контрреволюційно-буржуазний, революційно-демократичний український і більшовицький (московський)». Що до революційности «українського фронту» є великий сумнив, а що до «московського»?[27] — Мовчимо.

Незабаром розпочалася й кривава боротьба, яку винесли на своїх плечах більшовицькі частини та київські робітники за допомогою де-яких частин Центральної Ради, що мимо її волі стали в цій боротьбі на бік більшовиків. Центральна-ж Рада, як така, дотримувалася «нейтралітету». Який це був нейтралітет? Теж революційний? Тоді він яскраво ілюструє твердження П. Христюка, що був український «революційно-демократичний» і «більшовицький (московський)» фронти.

Офіційний «фронт» Центральної Ради був фронтом об’єктивно й суб’єктивно теж контр-революційним. Єдиним революційним фронтом був фронт київського робітництва, українського та російського солдацтва, що боролися за приводом більшовиків.

Ось цей справді революційний фронт активно боровся й примусив утікати з Київа штаб, а Центральна Рада, тримаючи «нейтралітет», залишалася, правда не надовго, переможницею. Бо після великого знесилення в боротьбі зі штабом, після великих жертов, революційних сил не вистачило, щоб побороти слідом за штабом і Центральну Раду, яка стягла з фронту до Київа своє військо, «вільне козацтво» різних гатунків.

Українська демократія під час боротьби зі штабом побачила на чийому боці симпатії українського солдацтва та робітництва. Через це вона мусіла для «внутрішнього вжитку» щось зробити, щоб перед масами трудящих України затушкувати вражіння від винесеного нею осуду жовтневого перевороту.

Ось що постановив III всеукраїнський військовий з’їзд: «боротися з домаганнями більшовиків, передати владу до совітів робітничих та солдатських депутатів. Що торкається подій по-за межами України, то з’їзд вважає, що центральна коаліційна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразницею волі /160/ і заступницею інтересів трудової демократії, а через те виступ більшовиків з’їзд не може лічити вчинком недемократичним і в ж и в е в с і х з а х о д і в, щ о б в і й с ь к о з У к р а ї н и, а т а к о ж у к р а ї н с ь к і в і й с ь к о в і о д и н и ц і з ф р о н т у й т и л у не п о с и л а л и с я д л я б о р о т ь б и з п р е д ст а в н и к а м и і н т е р е с і в т р у д о в о г о н а р о д у»[28].

Само собою розуміється, що це черговий хід, зігзаг української дрібно-буржуазної демократії. Тим більш що «недосилати війська» боротися з радянським урядом — це було в інтересах української дрібної буржуазії. Отже ніяким чином не можна твердити, як це робить Христюк, що мовляв українська демократія, виносячи осуд жовтневому переворотові, не була зорієнтована в ньому спочатку, а потім поправилась. Аджеж, як зазначає і В. Винниченко і П. Христюк, обидві «соціялістичні» партії визнавали соціялістичну революцію… на папері та резолюціях.

Але мало того, П. Христюк пише: «за допомогою вірних військових частин Центральна Рада вимела з Київа контр-революційний штаб округи з його військами, козаків і иншу контр-революційну наволоч». На простонародній мові це називається «чужими руками жар загрібати». А далі цей історик навіть з гордощами заявляє, що й спроби більшовиків захопити владу стримала Ц.Р. так само «в корені», не зважаючи на те, що й сам визнає: «більшовики» брали як-найдіяльнішу участь в боротьбі зі штабом, як окрема сила»[29]. Тай як-же можна звести кінці з кінцями тим історикам, шо всупереч дійсності й правді хочуть замазати, затушкувати підлість дрібної буржуазії, що їй Жовтень дав змогу розперезатися.

А українська демократія справді розперезалася та тільки не так, як того їй хотілось. Під натиском збільшевичених мас, під тиском жовтневих декретів Радянської влади в Росії і Центральна Рада мусіла розпочати свою практичну діяльність. І тут зігзаги виявилися з такою очевидністю, що просто подив бере.

Уже Винниченко писав, що III універсал, яким так пишалася демократія українська, «виштовхнула з лона Центральної Ради на світ робітниче – селянська революція в Росії»[30]. А Саліковський цілком просто заявляє: «Безумовно, III універсал, це — акт порятунку. Цілком натуральне почуття самоохорони приводило до цього кроку і найбільшу ролю тут, треба то визнати, відограли більшовики. Проти небезпеки з боку більшовиків був направлений цей акт. Якби не було більшовиків, не було-б в той час, з таким змістом принаймні, III універсала».

«Це була, так би мовити, конкуренція: ми даємо не менш, ніж більшовики — ідіть за нами. На практиці така політика дала дуже скрутні наслідки для української державности. Позаяк універсал кинув в маси гасла, не регулюючи їх практичне переведення в життя… Ленінські декрети про землю попали до селян раніш, ніж III універсал. Це треба мати на увазі»[31]. /161/

Ті, кому хочеться з Центральної Ради зробити робітниче-селянський орган, силкуються й тепер, а не тільки в 1917 р., доводити, іцо III Універсал майже не уступав жовтневим Ленінським декретам. Але після одвертих визнань різних представників самої-ж демократії, не говорячи вже про більшовицьку оцінку, — нуль ціни було 111 універсалові після Ленінських декретів. Він фіксував у першу чергу те, що само звалилось на плечі дрібної буржуазії — «Українську Народню Республіку». Та щоб затуркати голови масам була пущена фразеологія про соціялізацію землі та різні «свободи». А «державний контроль» над промисловістю (замісць Ленінського робітничого контролю), — хіба це не крутійство дрібного українського буржуа та хитрого куркуля?!

III універсал — це не тільки акт порятунку, але й замаскований акт виступу «демократії» проти більшовиків. Так його зрозуміла вся українська дрібна буржуазія, так його зрозуміли агенти Антанти та різна білогвардійщина, яка зліталася до Київа після жовтневих бійок з усієї Росії, як чорне гайвороння.

«Всі (буржуазія — В. Д.) визнали і скорилися Центральній Раді ії генеральному секретаріятові тільки під час більшовиків». — Так пише в своїй брошурі «Політика» Ол. Шульгин, а Єфремов: «Укр. Народня Республіка суверенна держава виникла не стільки з сутички внутрішніх сил, скільки під тиском зовнішніх обставин»[32].

Те саме фактично, але тільки иншими словами, писав і голова Центральної Ради М. Грушевський: «наша українська революція не розвивалась самостійно, вона весь час мусіла сорозміряти свій марні з конвульсивними рухами й киданнями революції російської страшної, хаотичної. Вона потягнула нас через кров, через руїну, через огонь. Мусіли жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цім моменті, самостійність і незалежність нашого народу». (Підкр. моє — В. Д.)[33].

Таке становище, коли буржуазії доводиться жертвувати всім, щоб лише залишитися при владі, буває лише тоді, коли вона, дрібна буржуазія, бачить, що загубила під собою всякий ґрунт і борсається на поверхні революційної боротьби з сторони в сторону. Бо на Україні, взагалі у Київі, особливо після того, як було задушено зусиллями пролетарсько-солдатських мас наміри білогвардійщини, — встановилося два різко протилежних фронти: революційний фронт робітництва України українського солдацтва й біднішого селянства й фронт дрібної буржуазії та куркулів разом з рештками недобитої білогвардійщини, що всі сили прикладали, не гребаючи засобами, щоб зупинити революцію на Україні.

Вже згадувалося, що революційний радянський фронт був знесилений боротьбою з білогвардійщиною, тому й не міг організовано й негайно виступити проти контр-революційного фронту, що зорганізувався навкруги Центральної Ради. Проте боротьба між цими двома схилами пішла стихійно, починаючи від села й кінчаючи містом. Навіть В. Винниченко зазначає, що хоч в той час на Україні «більшовизм /163/ і не мав сили», проте «робітниче- селянські маси не були ворожі до більшовизму»[34]. А коли ми почнемо переглядати газети за той час, можна побачити сотні звісток про виступ селянства, про розгром економій і т.д. Ось як описує гетьманець Д. Дорошенко процес боротьби на селі: «З кінця жовтня становище різко погіршало. Почали горіти винокурні, цукроварні, поміщицькі економії, грабувалося державне і приватне майно. Гасло, «грабуй награбоване» впало на підготовлений ґрунт, бо різні агітатори тільки іі робили, що проповідували, що вся земельна більша власність і більший достаток є річ «награбована» і так чи инакше має перейти до рук трудящих».

«В кожному повітовому місті сидів совіт робітничих і солдатських депутатів, який підливав масла в огонь своєю проповіддю комунізму»[35].

Не доводиться вже й говорити про такі місця, як Донбас, Криворіжжя, де Раддепи з жовтневих днів поступово перебирали владу до своїх рук і махнули на Центральну Гаду.

А в самому Київі йшла мобілізація сил з обох боків, при чому з боку більшовиків за рахунок робітництва та солдацтва самої Центральної Ради, а з боку «української демократії» за рахунок недобитків білогвардійщини, вільного куркулячого козацтва та… Антанти. Цим треба пояснити й те, що, як пише В. Винниченко, — «голова Генерального Секретаріяту через кілька днів по випуску універсалу мусів заспокоювати великих землевласників і инших переляканих панів, натякаючи їм, що хоч земля й одбирається у них, але може буде якесь їм і відшкодування».

«Пояснення» до універсалу, що головним чином торкалося земельної справи, й було випущене Генеральним Секретаріятом незабаром після 3-го універсалу, — хіба воно не заспокоювало поміщиків та великих куркулів.

Інструкцію-ж з вказівкою, що господарства в 50 десятин землі являються недоторканими, навіть П. Христюк заднім числом називає «недоречною». Поміщик Мацієвич, що був у секретаря земельних справ правицею, очевидно, не знав, що скаже П. Христюк через кілька років про його «норму». Розуміється, чіпнути банки українські демократи цілком не посміли. Як реагували маси на згадані зігзаги націоналістичної контр-революції, всім відомо, проте для ілюстрації візьмім кілька рядків з того-ж самого Д. Дорошенка.

«Хто проголошував принцип скасування земельної власности і «передачу без викупу» чужої землі чи майна, той не повинен хитатися. Більшовики просто казали «грабуй награбоване» і це було зрозуміло кожному. Вони не крутили, що господарство 49 десятин трудове, а 51 нетрудове, не виступали проти «самовольних захватів землі», а проповідували практику, яка не розходилася з теорією. Натурально симпатії всієї народньої маси перейшли від Центральної Ради до більшовиків»[36]. Пише це махровий реакціонер, що, не прикриваючись машкарою «соціяліста» називає речі своїми іменами і є більше /163/ даних вірити йому, ніж тим, що з Центральної Ради хочуть зробити “соціялістичних” ягнят.

П. Христюк в своїй історії силкується довести, що більшовики не повинні були виступати проти Центральної Ради, инакше кажучи, на його думку, вони мусіли стримувати рух робітників і селян проти Центральної Ради та підтримувати її. Тоді, мовляв, революція на Україні пішла-б як но маслу. Хіба треба нині з цим сперечатись, хіба-ж з попереднього не ясно, що Центральна Рада стала вже такою контр -революційною сплю, що загрожувала навіть жовтневим здобуткам в Росії, не говорячи вже про те, що вона завела Україну в такий глухий кут, з якого був вихід в перемозі пролетаріяту або в пануванні махрової реакції.

Адже-ж уже Антанта встигла накинути ошийника на шию дрібнобуржуазних политиків. Табуї, Баґґе та инші представники Антанти вже визнавали УНР і Центральну Раду і вимагали конкретної рабської «подяки» за це визнання. Адже-ж з Київа було вже зроблено притулок для контр-революційних сил всієї Росії.

А Центральна Рада всі сили прикладала, щоб втихомирити революційність мас, що наростала з кожним днем як у місті, так і на селі. Націонал-демократія розпалювала націоналістичну ворожнечу особливо серед заможного селянства, яке було єдиною опорою Центральної Ради. І поскільки самій Центральній Раді маси не дозволяли боротися з усе наростаючим більшовизмом, постільки, розуміється, знайшлися приватні купки людей, громадян, що взяли на себе обов’язок поставити терор проти більшовиків на належну ногу (вбивство т. Пятакова та наскоки на організації). Ініціативу цю підхопили генерали та отамани «вільного козацтва» та навіть соціял-демократи. І тут починає розв’язуватися вузол української реакції, що купчилася навкруги Симона Петлюри (генерал Кондратович та инші), навкруги Генерального Військового Комітету та «вільного козацтва». Справа боротьби з більшовиками була таким чином в руках людей статечних, надійних (Скоропадський — командувач правобережними українськими військами, а Капкан — лівобережними). Крім задурених солдатських мас, були й загони гайдамаків, що складалися з офіцерів та куркулячих синків. Взагалі вся реакція знайшла собі серед війська найліпший притулок. Про це одверто говорять навіть самі «демократи»[37].

Центральну Раду та українську демократію це не лякало. Червоною примарою стояла перед нею загроза більшовизму. Більшовицькі розпорошені й виснажені сили збиралися, збільшувалися, міцнішали. Більшовики, маючи на своєму боці симпатії біднішого селянства та значної частини солдацтва, продовжували підготовку до боротьби з Центральною Радою, шляхом широкої агітації.

І українська демократія не мала сил відповісти на це агітацією з свого боку не тому, що в неї не було коштів, чи агітаторів. В цьому відношенні вона перевищувала більшовицькі засоби в дуже багато разів, бо в неї був державний апарат, преса, апарат звязку та инше, чого майже не було у більшовиків. У більшовиків було одно — симпатії до більшовизму робітничих, солдатських та бідняцьких мас /164/.

Отже більшовики, не маючи ще відповідних сил для збройного поборення Центральної Ради, спробували в тій напруженій ситуації висунути гасло перевиборів та реорганізацїї Центральної Ради на Всеукраїнському З’їзді Рад. Це гасло зустріло відгук і в де-яких колах Центральної Ради. Для всякого було ясно, що коли-б відбувалися перевибори но справжньому радянському («советскому») принципу, — значить, були-б надії й на встановлення радянськоі влади на Украіні без дуже великих труднощів. По-за тим, більшовикам треба було перевірити свої сили.

Від імени обласного Бюра Рад Робітничих та салдатських депутатів було оголошено про скликання Всеукраїнського З’їзду Рад на 3 грудня. Для Центральної Ради готувався удар. Ось чому вона відмовилася послати своїх представників до організаційного бюра по скликанню з’їзду й почала енергійно продовжувати роззброєння по-більшовицькому настроєних військових частин. Для контреволюційних генералів та полковників знайшлася робота.

Більшовики добре знали, що після роззброєння їх війська не можна буде досягти перевиборів та реорганізації Центральної Ради, проте й відминити Всеукраїнський З’їзд Рад було неможливо. Центральна Рада перешкоджала всіма засобами більшовикам як слід підготуватися до з’їзду, а славетна УПСР через Селянську Спілку та через державний апарат зробила все від себе залежне, щоб з місць не прибули по-більшовицькому настроєні делегати.

Разом з цілою низкою заходів Селянська Спілка мала намір забити з’їзд апаратом селянської спілки. Заб’ємо мовляв мужичком’ На місця була послана така телеграма:

«Всім радам селянських депутатів. Київські більшовики скликають на 3 грудня Київ З’їзд Рад робітничих, солдатських депутатів з таким розщотом … Ради робітничих солдатських депутатів губгородів 7 депутатів, губсельради тільки 4 і т.д. З’їзд скликається без порозуміння с селоспілкою явним бажанням підтасувати волю українського народу, захопити владу руками меншости, тому закликаємо обов’язково послати на сей з’їзд представників такого розщоту — Губсельрада по числу повітів, повіт по числу волостей»… «Подбайте, щоб всі прибули не пізніше четвертого, а хто запізниться, хай теж їде».

«З’їздах виносьте резолюції протесту проти способу скликання більшовиками з’їзду та наміру захопити владу на Україні. Телеграфно надсилайте Київ копіях селоспілці Центральній Раді й З’їзду Рад Україні. Кошти даються не менш тижня» і т.д. Підписали «Селоспілка Стасюк, Арк. Степаненко»[38].

«Розбитні» есери та Селоспілка, як бачимо використовували все, щоб тільки зробити більшовицький намір. Таким чином, весь апарат влади й Селянської спілки, що в своїх вершках безперечно була організацією заможного селянина, була поставлена на ноги. На З’їзді доведеться спинитися трохи нижче. Зараз відзначимо ті заходи, які вживала проти більшовиків Центральна Рада, поруч з роззброюванням по більшовицькому настроєних військових частин та поруч з підготовкою до з’їзду. Перш за все «подяка» Антанті за визнання. Наводимо /165/ факти, як вони зафіксовані тим самим Пелісье — в одному французькому журналі (трибуна национальностей, № 9, 1919 р.).

С. Петлюра видав 5 наказів про розброення більшовиків, про визнання генерала Щербачева командуючим українським фронтом, про контакт з загально-армійським комітетом при штабі Духоніна, про невизнання наказів головнокомандуючого Криленка та рішені Раднаркому взагалі в справі миру, про заборону перепускати більшовицькі частини для боротьби з Доном[39].

У «Вістнику Генерального Секретаріяту» за 1917 рік красуються ще й инші розпорядження, як наприклад, наказ М. Ковалевського проте, щоб пе допускати хліба до Радянської Росії та розпорядження про те, щоб на місцях не видавалися «пособія» сем’ям тих салдатів, що перебувають у «більшовиках»[40]. Словом, усе, як слід по-контрреволюційному.

Ще після засудження жовтневого перевороту й невизнання, таким чином, влади Ради Пародніх Комісарів як робітниче-селянського уряду, Центральна Рада вирішила взяти на себе ініціативу організації в противовіс фактичному радянському урядові — уряду «Всеросійського, федерального». Ще від З’їзду Народів починаючи, Центральнії Рада силкувалася Зорганізувати націоналістичну буржуазію инших націй, щоб успішніше боротись з російською буржуазією. Ці заходи придалися після жовтневого перевороту для боротьби з більшовиками та радянським урядом. Отже під гаслом «демократії й федералізму» Центральна Рада почала вживати заходів до консолідації всіх антибільшовицьких сил. Все це було заховано під гаслом створення федерального уряду. В Київі-ж утворився після розгону учреділки «Южно-Русский Комитет учр. собрания» та инші контр-революційні організації. Само собою після всіх таких заходів більшовики не могли чекати ні З’їзду Рад, ні чого иншого й тому без належної підготовки мусіли повести боротьбу проти Центральної Ради. Так само не міг мовчати й Робітниче-Селянський Уряд, що бачив в «демократичному» ладі Центральної Ради на Україні загрозу жовтневим здобуткам російського пролетаріяту та селянства.

Боротьба за Радянську владу

З надзвичайно великими труднощами запроваджувалась боротьба проти націоналістичної контр-революції за радянську владу. Ц; труднощі полягали, як вже сказано було, в тому, що український пролетаріят малочислений дуже по кількості; що частина його знаходилася під впливом села, невиразно трималася і ще в 1917 р. знаходилася до певної міри під впливом різних угодовських, націоналістичних партій; що у всеукраїнському машгабі він не був справді об’єднаний; що справжній авангард його на Україні — більшовики також не сконсолідували по Україні остаточно в 1917 р своїх сил. принаймні, не були організаційно зв’язані у всеукраїнському маштабі, /166/ що українські націоналістичні партії протиставляли пролетаріяту, нацьковували на нього шари українського численного заможного селянина.

Українська дрібна буржуазія мала добре зорганізований об’єднаний національний фронт від соціялістів до майбутніх гетьманців і хитаючись у всі боки, спираючись на куркуля й надіючись на імперіялістичну Европу, була надзвичайно, на подив короткозора, щоб не сказати туполоба. Змагаючись за українську державність, вона не бачила (бо не хтіла), що остаточне національне визволення можливе лише на принципах, положених в основу жовтневого перевороту.

Київському робітництву та київській організації більшовиків головним чином довелося вчити дрібну націоналістичну буржуазію та винести на своїй спині всю вагу боротьби з об’єднаними й організованими силами націоналістичної контр-революції. І коли справді більшовики могли як би там не було вирушати в цю боротьбу, а в боротьбі з контр-революційним штабом одержати перемогу, то це тільки тому, що поруч з робітництвом Київа в розпорядженні більшовиків були значні військові по-більшовицькому настроєні сили.

Коли-ж ці сили українською націоналістичною контр-революцією були обеззброєні, більшовики залишилися без таких сил, якими можна було цю контр-революцію побороти. Це відчували і самі вже більшовики перед Всеукраїнським З’їздом Рад, який вони спочатку скликали з метою встановлення Радвлади на Україні шляхом «реорганізації» та перевиборів Центральної Ради на цьому з’їзді. Не було збройної сили, щоб належним чином захистити цей з’їзд, щоб не допустити насилля над з’їздом з боку шовіністів. Викликані до Київа радянські війська (2-й гвардійський корпус) по дорозі були затримані військами генерала Скоропадського (1-й український корпус) та за допомогою залізничої адміністрації й роззброєні.

Це й дало можливість Центральній Раді та Селоспілці за допомогою вжитих заходів та гайдамаків (перед з’їздом було заарештовано кілька видатних більшовиків) зробити зі з’їзду селоспільчанське зборище «мужичків» роз’ятрених шовінізмом. Наїхавши за приведеним вище закликом селоспілки на з’їзд, селоспільчанські «делегати» після відповідної підготовки розгромили мандатну комісію й почали порядкувати за інструкціями політиканів із «Селянської Спілки». Ніякими звичайними заходами не можна було навести лад, а відповідних сил для надзвичайних заходів у більшовиків не було. Ось чому сталося так, що на з’їзді опинилося біля двох тисяч делегатів «спілки», які не тільки голосами, а й кулаками працювали, щоб задушити на з’їзді більшовиків, фракція яких на з’їзді налічувала до сотні делегатів разом з прихильниками. Така порівнюючи незначна кількість більшовицьких делегатів пояснюється тим, що робітничі сили взагалі, а сили більшовиків зокрема, не були організовані, а їхні виступи не консолідовані у всеукраїнському маштабі. Ні Донбас, ні Криворіжжя, ні инші великі промислові райони Укрїани, порядкуючи в себе без Ц.Р., не прислали навіть своїх делегатів на цей з’їзд.

Як раз під час відкриття з’їзду Генеральний Секретаріят Центральної Ради одержав ультиматум раднаркому у відповідь на всі ті контр-революційні вчинки по відношенню до Радреспубліки, про які вже згадувалося в попередньому розділі. За цей-то ультиматум і /167/ вчепилися націоналісти, розпалюючи національну ворожнечу спільчанських делегатів і, оскільки маси не могли розібратися докладно, в чому річ, оскільки для більшовиків цей ультиматум теж був несподіваний, остільки це дало змогу націоналістам використати цей момент для того, щоб атмосферу націоналістичного чаду ще більше згустити та і в мутній воді ловити рибку. Після цілої низки насильств з боку націоналістів більшовики покинули демонстративно з’їзд, бо вважали — й цілком правдиво — його підтасованим, а тому й не повноважним. У Київі для боротьби з куркулячою націоналістичною контр-революцією ше було у більшовиків відповідних сил. А боротись було необхідно. Не дарма-бо Раднарком, не зважаючи натяжке становище Радреспубліки, ухвалив надіслати урядові Центральної Ради ультиматум[41].

П. Хриcтюк в своїй історії пише: «Українська революційна демократія мала право твердити, що на Україні влада належить робітникам та селянам, хоч це й не було цілком так. Всі українські партії були представлені в Центральній Раді і ніхто не перешкоджав лівішим взяти провід в свої руки».

З досвіду з’їзду рад можна бачити, як легко могла попрощатися з владою та «провідом» дрібна буржуазія. Коли цього мало, П. Христюкові можна вказати на пізнішу спробу «лівобережників» з УПОР, що їхнє ядро в помешканні Центральної Ради за намір взяти в свої руки провід заарештував демократ Ковенко.

Тому значна частина делегатів з’їзду, що була по-радянському настроєна з самого початку покинула з’їзд, виїхала до Харкова де разом з обласним з’їздом рад Донецько-Криворізького басейну об’явили Перший Всеукраїнський З’їзд Рад… Разом з більшовиками на цей з’їзд поїхали також і ліві укр. соціял- демократи та ліві ес-ери. Таким чином, центр боротьби за радянську владу був перенесений до промислових центрів, де пролетаріят вже поступово забирав владу в свої руки. Це був безперечно правильний, важливий і необхідний крок.

В Київі на спільчанському з’їзді рад націоналістична контрреволюція справляла перемогу, готуючись до війни з Радянського Росією. Дрібно-буржуазні політикани використовували всіма засобами конфлікт, щоб викликати яко-мога більший національний розбрат та ворожнечу між містом і селом, де була й реальная, не тільки моральна опора націоналізму. Міста, «збільшовичених» робітників дрібна буржуазія боялася найбільше.

Зупиняючися на конфлікті між Раднаркомом і Генеральним Секретаріятом, не можна не навести рядків про те, що два рази повторив В. Винниченко в його книзі «Відродження націй»: «Конфлікт виник не з їхньої (більшовицької) вини, а з нашої».

Яка то була вина націоналістичної контр-революції, шо примусила в такий важкий для Радянської влади момент поставши питання навіть про війну з дрібного буржуазією, видно з попередніх розділів. На самому конфлікті, на причинах, що його викликали, та на спробах його полагодити доведеться зупинитися доклади ше. Бо всі українські історики-”соціялісти” ще й до цього часу не визнають провини за /168/ цей конфлікт за Центр. Радою, а навпаки обвинувачують Радуряд та більшовиків України в «великодержавних імперіялістичних намірах» з якими й був затіяний, мовляв, конфлікт. Ось що наприклад, пише той-же Христюк, який вважає цей конфлікт та його криваву розвязку «війною між Московщиною й Україною»: «тільки несприятливі умови революційної боротьби на Україні, в першу чергу окупація України Совітською Росією були причиною того, що соціялістична (?) революційна (?) українська демократія (?) не могла опанувати ситуації на Україні, тоб-то будувати трудове суспільство» … «Московські червоні окупації мов той обух приголомшували українську революцію…», «Московські окупації не давали можливости українській демократії розвернути свої сили»[42].

Даремно П. Христюк, і в 20—21 роках так піклувався про українську демократію, що нею по суті ніколи й не була вона. Вона ще до Жовтня, під час його та після так розгорнула свої сили, що далі було й розгортати нікуди. Справді, хіба то був конфлікт робітниче-селянського уряду з трудящими України? Всякий розуміє добре, що тільки з буржуазією міг вийти конфлікт органу диктатури пролетаріяту та біднішого селянства. Тільки засліплені скрайнім націоналізмом та тверезі націоналістичні політики можуть вважати цей конфлікт за вій ну між Московщиною та Україною, а «історикам-соціялістам» тлумачити цю подію по-демагогічному не личить цілком, бо навіть деякі гетьманці (Д. Дорошенко) вважають це за демагогію. Проте де які уступи «ілюстрованої історії» М. Грушевського викривають той факт, що сама Центральна Рада робила все можливе, щоб «поставити боротьбу з совітом народніх комісарів і більшовицькими бандами на справжній ґрунт — війни Великоросії на знищення України, а не політичної боротьби»…[43] Але як не вдалося це 1917 року Центральній Раді, так, а може й більше ще, не вдалося історикам-«соціялістам» через півдесятка років.

Розуміється, що й названі причини, які породили конфлікт, навіть «історик» П. Христюк вважає лише за «зачіпки», не кажучи вже про М. Грушевського.

Як ставився до справи самовизначення України, до національного її визволення Раднарком можна побачити хоча-б з досить відомих всім переговорів т. Троцького з т. Криленком, що були оголошені в пресі. Адже ж Троцький висловлював лінію цілого Совнаркому. Ось вона:

«Т р о ц ь к и й: пропонуємо прийняти представника українського штабу при вашій ставці, також пропонуємо включити представника Генерального Секретаріяту до складу загально російської мирової делегації… Повністю ухвалюю вашу політику: не чинити жадних перешкод пересуванню українських частин з півночі на південь, поскільки це можливо з погляду становища фронту, а також становища транспорту. Українські трудящі маси повинні на ділі побачити, що загально-російська Радянська влада не буде творити жадних перешкод в справі самовизначення України, в якій-би формі самовизначення не виявилося, що визнання Української Народньої Республіки /169/ з боку російської влади цілком повне…»[44] А коли це заявлялося. Генеральний Секретаріят починав уже роззброювати Радянські військові частини, та закликав до утворення федерального уряду, щоб протиставити його робітниче-селянському.

На 1-й ультиматум Раднаркому від 17/ХІІ 1917 р. Генеральний Секретаріят послав відповідь, що говорила про готовність Секретаріяту скорше до війни, ніж до мирного полагодження конфлікту.

Наводимо цю відповідь в уривках: «Генеральний Секретаріят в заяві Народніх Комісарів про визнання їми Української Республіки убачає або нещірість, або протиріччя самім собі. Не можна одночасно визнавати право на самовизначення, аж до відокремлення і в той же час грубо замахуватися на це право накиданням своїх форм політичного ладу державі, яка вже самовизначилася, як це робить Рада Народніх Комісарів Великоросії по відношенню до Народньої Української Республіки. Генеральний Секретаріят рішуче відкидає всякі спроби втручання Народніх Комісарів в справу ладу державного політичного життя Народньої Української Республіки».

Далі Генеральний Секретаріят заявляє, що він «не знаходить потрібним повторювати цей сумний досвід (жовтневий переворот — В.Д.) на території українського народу». Давши пояснення, Генеральний Секретаріят вважає за необхідне «утворення Центральної Влади всієї Російської Республіки», «але для цього він пропонує инші методи ніж ті, що їх вживає Рада Народніх Комісарів, а саме: добровільна угода всіх областей і народів Великороси, Сибіру, Кубані, Дону, Криму і т.д. на слідуючих умовах: 1) уряд мусить бути однородно- соціялістичним від більшовиків до народніх соціялістів включно, 2) мусить бути федералістичним. Тільки такий уряд правосильний вирішати питання миру від всієї Росії».

Закінчується цей документ націоналістичної пихи та бундючности так: «коли Народні Комісари Великоросії, приймаючи на себе всі наслідки наступних бід братоубивчої війни, примусять Генеральний Секретаріят прийняти їх виклик, то Генеральний Секретаріят ні трохи немає сумніву, що українські салдати, робітники й селяне, захищаючи свій край та свої права, дадуть належну відповідь Народнім Комісарам»[45].

Для того, щоб всі засоби використати для мирного полагодження наростаючого конфлікта, Рада Народніх Комісарів дала можливість українському військово- революційному комітету при краєвій Петроградській Раді вести переговори в цій справі з Центральною Радою Після переговорів цей комітет передав Раднаркому офіційну ноту слідуючого змісту: “революційний штаб України, уповноважений Республіканським Правительством України і народом, має честь предложити Республіканському Правительству Великоросії вислати на Радштабу з Правительством ультиматум Ради Народніх Комісарів до УНР і відповідь Республіканського Правительства на ультиматум. Переговори про мирне полагодження спору між Російською Республікою й Україною залежать від таких умов: /170/

1) Признання прав українського народу й української республіки, що ніхто не має вмішуватися в справи республіки.

2) Сповнення домагання українізації військ, перенесення відділів з шшшх фронтів на територію України.

3) Полагодження фінансових справ державного скарбу.

4) Невмішування Ради Народних Комісарів, головної квартири й головнокомандуючого до управи українського фронту цеб – то і південно-західнього фронту.

Правительство Української Республіки певне, що признання поданих принципів Радою Народніх Комісарів може стати основою для полагодження спору так, що минеться війну між «Україною і Великоросією»[46].

А далі в цій ноті говориться, що Україна мусить мати в «Союзнім Правительстві» не менш, ніж третину заступників, а також, що хліб та инші предмети поживи з України до Росії будуть випускатися за плату «золотом». Нарешті Рада Народніх Комісарів питання поставила руба у відповідь на цю ноту. «Згода з Радою можлива тільки при умові категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від якої-б то не було підтримки Каледінського бунту та контр-революційної змови кадетської буржуазії». Рада на це не відповіла як слід. Друга спроба полагодити конфлікт миром за згодою Раднаркому була з боку делегатів ІІ-го Всеросійського селянського З’їзду, які вели переговори по прямому дроту з представниками генерального секретаріяту Винниченком та Ткаченком.

Ось що відповіли ці представники: «Визнаючи право на самовизначення кожної нації і области і тому стоючи на ґрунті повного невтручання будову їх власного життя, ми додержуємся суворого нейтралітету, як по відношенню до Великоросії, так і до Дону та инш. Республік. Через це через територію Української Народньої Республіки не пропускаємо війська ні на Дон, ні з Дону до Великоросії. Але вимагаючи для себе вільного перепуску наших військових частин на Україну, не можемо перешкодити й иншим в цьому; через те пропускаємо козацькі війська на Дон, коли вони цього хочуть, а також великоросійські до Великоросії. Вважаємо, що вирішення політичних питань на Дону може бути переведене без пролиття крови, до чого й стремить уряд Української Народньої Республіки. Посилаємо на Дон делегацію для розслідування репресій над робітничими організаціями, а також для впливу («воздействия») мирним шляхом»[47].

Відповідь знов таки контр-революційна. І все-ж 27 грудня Раднарком після переговорів лівих ес-ерів з представниками Центральної Ради в Київі в своїй резолюції вважав доцільніш відкрити ділові переговори з Радою з метою уникнення тих сутичок, що були викликані політикою Ради по відношенню до загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна. Рада Народніх Комісарів ухвалює запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних основах і визначити, як один із вчинків, де було-б найзручніше вести переговори — м. Смоленськ, або Вітебськ. /171/

Відповідь на цю останню спробу покінчити справу миром Генеральний Секретаріят надіслав надзвичайно різку і в той-же час ворожу до Радянського Уряду, бо радянська влада вже панувала тоді в Харкові, Павлограді, Лозовій і инших пунктах. Про характер цієї відповіди можна судити з тих дискусій, які з цього приводу відбулися на засіданні Генерального Секретаріяту. Ось що говорив Порш: «Коли вже вступати в переговори, то треба вимагати попередньої відповіди на всі умови, признання Української Республіки, Центральної Ради і Генерального Секретаріяту і одночасно вести рішучу боротьбу з більшовиками на Україні. Що-ж до боротьби з контр-революцією, то цю боротьбу можна вести тільки після повної згоди і погодження в цій справі». У всякому разі Раднарком мусив характеризувати у своїй резолюції від 13-го січня, цю відповідь як «неопределенную до издевательства».

Центральна Рада та Генеральний Секретаріят ніяк не хотіли порвати з Доном. 12-го грудня 1917 року питання про Дін на засіданні Генерального Секретаріяту стояло окремо. Винниченко на цьому засіданні пропонував рішучо поставити цю справу. Ш у л ь г и н: — «Порвати зносини з козаками неможливо, бо тоді Україна буде оточена зо всіх боків ворогами»… С т е ш е н к о: — «Поривати не треба»… П е т л ю р а: — «порвати звязок з козаками нам невигідно» і т.д. Ухвалили: — «пропуску козачих військ на Дон не припиняти»…[48]. Таким чином, розпочалася війна. Але з ким то війна розпочалася, запитує Винниченко і сам собі відповідає: «в суті з власними народніми масами». Він це пояснює — «Та державність, яку ми творили, була ближчою до державности донців, рідніщою до них, а через те ми не боялися пропускати донців. В донцях ми бачили спільників в боротьбі за федерацію. А само собою більшовики в федеральний уряд не вступили-б. Генеральний Секретаріят це натурально знав»[49].

Після всіх цих справок, які добре відомі були історикові Христюкові, Грушевському та иншим, не треба далі зупинятися на дальшому розвиткові конфлікту. Українська «демократія» виявила себе цілком. Та так виявила, що київські арсенальці, а за ними й залізничники не витерпіли й повстали збройно.

Злякавшись за свою владу, загубивши під собою жадний грунт, дрібна українська буржуазія шарпалася в усі боки, щоб захистити своє становище, щоб зібрати яко-мога більше антибольшевицьких сил. Учні, студенти, офіцери, галичани-січові стрільці, то-що — ось ті сили, які були у неї напоготові[50]. Майже все українське салдацтво, всі українізовані частини та полки відвернулися від Центральної Ради та її Генерального Секретаріяту,—ніякі заходи не допомогали.

Не можна не зафіксувати тут одного цікавого, проте майже не відомого для широких мас, історичного явища того часу. Говоримо про так зване «вільне козацтво» міське, про «національну гвардію» українську, що складалася переважно з купок задуреного націоналізмом, або як тоді казали «національною свідомістю» робітництва. /171/ Хай не здається це тепер неправдоподібним. Факти (правда, ще документами як слід не перевірені) є фактами.

Українська соціял-демократична партія, крім одинців робітників, що по своєму становищу наближалися до селянства, що мали иноді й своє господарство і що пройнялися націоналізмом, мала за собою ще й більші купки робітництва.

Особливо помітний був її вплив серед залізничників, а також в Катеринославі й на Брянському заводі. Отже не були забуті й ці задурені купки робітництва: їх теж пробували використати в контр-революційних цілях.

Ще в жовтневі дні та й раніш поруч з організацією більшовиками Червоної Гвардії укр. есдек Горобець в Катеринославі організовував «вільне козацтво» з робітників. Де-які свідки (М. Овдієнко) цієї соціял-демократичної роботи запевняють, що таких козаків з робітників в одному Катеринославі було зорганізовано біля 2000. Авторові здається ця цифра значно перебільшеною, хоч є згадки подекуди, що козаків цих прибуло до Київа біля такого числа. Відносно кількости- даних мало. Що-ж це за сила була ? Надзвичайно бідні про неї відомості, як не знаємо багато й докладно й про конкретну діяльність її. А явище дуже характерне.

Безперечно те, що була ця сила насильно «вимотана» з дрібнобуржуазних часток нашего українського робітництва. У всякому разі робітниче «вільне козацтво» особливою контр-революційністю себе не виявило. Коли Катеринославська спроба дала де-які результати «соціял- демократ» інж. Ковенко взявся за організацію «вільного козацтва» з робітників у Київі, хоч і з великим побоюванням, бо навіть задурену націоналізмом купку з лав київського робітництва не можна було скерувати до особливих контр-революційних виступів. Тому дуже малу жменьку «вільних козаків» набрали Ковенко та Горобець у Київі. А все-ж це «вільне козацтво» відступало частково з Центральною Радою з Київа. Взагалі-ж доведеться сказати докладніше иншим разом, як українські есдеки хотіли в «українських» формах використати «зубатовщину». Неменш ганебно виявила себе українська демократія і в справі миру.

Ще раніше Центральна Рада побачивши, що Раднарком справи миру не видтягає, а розпочав переговори з німцями, вимушена була пристати до цих переговорів, а ще до того в певних колах її орієнтація на німецьких генералів була «мрією» і ставши до мирових переговорів, українська «демократія» не витримала фасону й кинулася в обійми генералів, запродавши інтереси трудящих України та підірвавши позиції робітниче-селянського уряду.

Тим часом вся Україна була в огні повстань проти Центральної Гади й за владу робітниче-селянську радянську. Перший Український Радянський Уряд, спираючись на сили робітництва України та за підмогою російського робітництва з успіхом боровся за поширення своєї території та за встановлення радянської влади по всій Україні. Його акції підтримувалися масами й українського біднішого селянства.

І ось в такий момент на «арену» будівництва «самостійної України» мусили виступити українські есери, бо есдеки з есерами не могли вже нічого вдіяти. Ішло звичайно не про зміну політики. Ішло о те, щоб замінивши осіб, залишити політику. До такої саме /173/ думки прийшла керуюча частина правиці та центру на нараді старих есерів у січні місяці в кабінеті Мик. Ковалевського[51], як про це дуже цікаво розповідає очевидець Петро Мальців в своїх спогадах («Вісти» 1924 7/ХІ). «Група Грушевського» рішила сама взятися за роботу. На нараді справді був есерівський цвіт: М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, Салтан, Чечель, Шраг, Степаненко, Плевако, Григор’їв, Охрименко та инші. Викрики Грушевського та Ковалевського — «Розстрілять! Розстрілять кожного десятого!» на звістку про робітниче повстання будуть найкращою ілюстрацією до твердження Христюка про «революційність» укр. есерів та про те, що вони могли повести трудящих до робітниче-селянського ладу. Було вирішено, щоб не було перешкод «групі Грушевського» висунути на пост прем’єра М. Голубовича — «цю найфатальнішу фігуру на українському політичному горізонті» (Д. Дорошенко), що буквально «проспав» інтереси України під час переговорів з німцями[52]. В Центральній Раді проте — єдиний національний фронт луснув. Інтернаціоналістичне крило УПСР ступило вже на новий шлях і готувалося до перевороту. Але в помешканні Центральної Ради було арештовано с.-д. Ковенком де-кілька членів її та членів ЦК УПСР— Шумського, Полоза, Сіверо-Одоєвського та инших, що готували внутрішній радянський переворот. Характерно те, що ні Центральна Рада, ні офіційна УПСР, що за П. Христюком хотіла встановити робітниче-селянський лад, пальцем не ворухнула, щоб забезпечити цим революціонерам життя, якого вони дуже легко могли позбутися, якби не більшовики. Про це мовчать «історики». Вони мовчать і про грандіозне арсенальське, а потім січневе повстання залізничників. Правда, П. Христюк пише: «На очах відбувався поділ робітництва та інтелігенції Київа на два табори, не стільки по клясово-соціяльних ознаках, скільки по національній приналежності: з одного боку творився антиукраїнський російсько-жидівський табор, з другого все більш ізолювались та зменшувались сили української революційної демократії».

Як бачимо, П. Христюк в своїй «історії» силкувався довести, що боротьба за радянську владу на Україні не тільки фронтова, але й внутрішня по містах, була боротьбою «Москви з Україною». Але про справжній характер січневих повстань у Київі «історикові» радимо постати у київських арсенальців та залізничників. У всякім разі, відзначаючи це блискуче пролетарське повстання, треба зазначити, що тільки січові стрільці та білогвардійці всіх мастей, зорганізовані навкруги цих стрільців, польських легіонерів, та грузинських загонів відстрочили на кілька день робітничу перемогу. Нейтралітет військових українських частин показав, на чийому боці були симпатії війська та селянства. Чи може й воно творило російсько-жидівський фронт? З Київа Центральна Рада мусила тікати з своїм секретаріятом і тут знову мені хочеться рядками гетьманця Дорошенко відповісти на історичні закиди М. Грушевського, П. Христюка та инших, що /174/ Київ взяли «москалі, латиші та китайці», що вони багацько розстріляли українства» й т.д. й т.д.

«Більшовики до міста ввійшли з боку Печерівська й Липок. Постраждали від них найбільше російське офіцерство і російська буржуазія. З українських громадян було убито лише кількох чоловіка». Далі Дорошенко оповідає, як всю Львівську вулицю зачарували більшовики своєю поведінкою, що вони були звичайними собі українцями, а не москалями, латишами й китайцями, як про це дзвонила тодішня соціялістична преса. До самого Дорошенка зайшов «більшовик-матрос», розпитати про якусь вулицю і, побачивши портрет Шевченко, з захопленням вигукнув «А батько Тарас!»[53]. Це, розуміється, історичні дрібниці. Розуміється, в дрібницях хоча-б і історичних були де-які помилки (заява Муравйова, розстріли Пугача, Зарудного, Бочковського та инших) і з боку радянских окремих агентів. Та коли робилися ці дрібні помилки, по Україні встановлювалася влада робітників та селян — Радянська Влада, хоч і не надовго. Українська ж дрібно-буржуазна контр-революція робила хоч і не останній реакційний зігзаг — вела на Україну німців.

Примітки

[1] Подаємо покажчик праць та матерьялів по історії революції та контр-революції на Україні в 1917 та початку 1918 р.р.:
І.
М. Яворський. — «Революція на Україні в її головніших етапах»; його — ж — «До історії КП(б)У» (зб. «Окт. революція»). М. Равіч-Черкаський — «Історія комуністичної партії України»; Евгения Бош — «Национальное правительство и Советская власть на Украине». I. Кулик — «Огляд революції на Україні». Сергій Мазлах і Василь Шахрай — «До хвилі». Скоровстанськнй — «Революція на Украине». М. Рафес «Два года революции на Украине»; його — ж — «Накануне падения гетьчанщины». А. Золотарьов — «Из истории центральной Украинской рады». В. Затонський — «Жовтневий переворот у Київі» «Вісти». «Коммунист» від 7 XI 24 р. Його — ж — «Вир». Ю.Крейзель — «Профессиональное движение и Австро-Германская оккупация». Г. Лапчинський — «Зародження рад. влади в одному з міст українських» (Черв. Шл. № 1—2—25 р.). «Летопись революции» : спогади, статті, некрологи то — що від 1 до 15 числа журналу. Систематичний покажчик матер’ялів по журналу див. в № 5-6 за 1925 р. «Летопись революции». “Дело членов ЦК УПСР Голубовича, Петренко, Лизанивского, Часныка, Ярослава и др.”.—Стенографический отчет под редакцией Д. Мануильского и Дукельского.
II.
В. Винниченко — «Відродження нації (історія української революції), частини І, ІІ. Павло Христюк — «Замітки й матер’яли до історії української революції 1917–1920 р.р.» т. І, II; його-ж «Провина перед українською революцією» («Борітеся — Поборете» № 5); його — ж — «Українська дрібна буржуазія в українськой революції» («Борітеся — Поборете» № 4). Мих. Грушевський — «Ілюстрована історія України» (50-та тисяча К 1918 р.) його-ж — «На порозі Нової України» його-ж — низка статтів в різних журналах (Л. Н. В. то-що за 1917 — 18 р. р.)., Дм. Дорошенко — «Мої спомини про недавнє минуле» (1914 — 1918 р. р.) часть II, III. Його-ж «До історії 1918 р. на Україні» (Хлібороб. Укр.). Ол. Шульгин — «Політика». А. Ніковський — «Як повстала Скоропадщина на Україні». Ол. Саліковський — «Нова Україна». А. Маргонін — «Украина и политика Антанты». Ол. Бантиш-Каменський — «До історії козацького руху на Україні». «Хліборобська Україна» Відень — Збірники №№ 1 — 5: статті і спогади про куркулячий рух на Україні В. Ліпинського. С. Шемета, Дм. Дорошенка, Скоропадського та инш. «Украинская Жизнь» 36. 1918 р. заред. О. Саліковського: є там ст. Єфремова «На повороте». «Укр. Жизнь» №№ журн., за 1917 г. «Южное Дело» 3б. І,ІІ. Там є статті М. Балабанова по питаннях революції на Україні, а також инші матер’яли. Л. Н. В.— №№ за 1917 — 1918 р.; в кн. XII за 1918 р. є стаття Любинського «Як прийшли німці на Україну». Ів Мазепа — «Більшовизм і окупація України».
III.
Архивні матеріяли: Справи Центральної Ради в Київ. Муз. Революції; газети й особливо «Вісти з Укр. Центральної Ради» за 1917 р. Вістник Генер. Секретаріяту і т.д. там-же.

[2] Див. «Коммунист» «Вісти» від 7/ХІ 24 р.

[3] «На порозі Нової України» (Гадки та мрії), Київ, 1918 р.

[4] «Борітеся — поборете» Закорд. орган УПСР № 5. Грудень 1920 г. II. Христюк — «Провина перед українською революцією».

[5] Павло Христюк. «Провина перед українською революцією* .Борітеся—поборете» № 5, стор. 51.

[6] П. Скоропадський. Уривок зі споминів. Хліборобська Україна кн. 4.—1922/23 р Відень.

[7] Арнольд Марголин. Украина и политика Антанты, cтр. 45.

[8] Евгения Бош. Национальное правительство и Советская власть на Украине. Москва 1919, cтор. 23.

[9] А. Золотарев. «Из истории центральной украинской рады» Д. В. У. 1922, стор. 19 — 20 — 23.

[10] Павло Христюк. «Замітки і матеріали до історії української революції» Т. II 1921 р. Відень

[11] Там-же.

[12] О. Шульгин. «Політика». К. 1918 р

[13] М. Грушевеький. Ілюстрована історія України (50-та тисяча). Київ 1918 р.

[14] Сергій Шемет. «До історії української демократично-хліборобської партії. .Хліборобська Укр.», кн. 1. 1920 р. Відень.

[15] Там-же

[16] П. Скоропадський. Уривок зі споминів. «Хліб. Укр.», кн. 4.

[17] Дм. Дорошенко. Замітки до історії 1918 р. на Україні «Хліб. Укр.‘- кн. 3.1923 р.; його-ж: «Мої спомини про недавнє минуле», частина II, II

[18] В. Винниченко. Визволення нації, част. II. 1920 р. Відень.

[19] П. Христюк. «Замітки й матер’яли до історії Укр. револ.». Т.IІ стор. 187.

[20] О. Саліковcький. — «Нова Україна». Київ 1918 р.; його ж спогади в львівській газ. «Діло» за 1925 р.

[21] «Різдвяні» аванси, наприклад, давалося лише почтовикам та залізничникам.

[22] Затонський. Жовтневий переворот у Київі. «Вісті» 1924 р. від 7 XI.

[23] Там-же.

[24] «Борітеся — поборете» № 5, стор. 60.

[25] М. Грушевський. Ілюстрована історія України. К. 1918 р.

[26] С. Ефремов. На повороте. 3б. «Укр. Жизнь». К. 1918 р.

[27] П. Христюк. «Замітки й матер’яли»… Т. II.

[28] Там-же.

[29] Там-же.

[30] В. Винниченко. Відродження нації, т. II.

[31] Ол. Саліковський «Нова Україна». В. 1918 р.

[32] С. Ефремов «На повороте». 36. «Укр. Жизнь». К. 1918 р.

[33] М. Грушевський «В огні й бурі» Л. Н, В. № 1 за Січень 1918 р. Київ.

[34] В. Винниченко. Відродження Нації… Ч. II. Відень 1920 р.

[35] Дм. Дорошенко. Мої спогади про недавне минуле. Част. II.

[36] Там-же.

[37] М. Шаповал. Військо й революція. Прага 1923 р.

[38] Київській архів революції. Справи центральної ради.

[39] «Дело членов ЦКУ. П. С.-Р. Голубовича* і т.д. свідчення Чехівського стор. 308

[40] Вістник генерального секретаріяту за 1917 р. — Київ. Архив Револ.

[41] П Христюк. Замітки й матеріяли до істор ії укр. револ. Т. II.

[42] Провина перед українською революц. «Борітеся — поборете». № 5. Відень.

[43] М. Грушевський. Ілюстрована історія України. (50-та тисяча). К. 1918 р

[44] «Известия ВЦИК» від 25 листопаду (7 грудня) 1917 р.

[45] «Летопись Революции» № 2 1925 р. М. Рубач. «К истории конфликта между Совнаркомом и Центр, радой»

[46] Там же.

[47] Там же.

[48] Там же.

[49] В. Винниченко. Відродженая нації. Част. II.

[50] «3а золотоверхий Київ». Бої на Вулицях Київа. Львів 1922 В-во «Червона Калина»

[51] Цей то Ковалевський активно допомогав і Скоропадському з його військом казацтвом. 200.000 карб, відсипав на реакційні діла.

[52] «Дело членов ЦКУПСР Голубовича» и др.

[53] Дм. Дорошенко. Мої спогади про недавнє минуле. Частина ІІ.

Джерело: Червоний шлях (Харків). – 1925. – №11-12. – С. 137–175.