Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)

А. Кіров

І

Після встановлення радянської влади в Одесі перед партією постало завдання перевести низку заходів, які б налагодили порушене виробниче життя, підупале до того ж через різку й гостру грошову кризу. Переведення цих заходів натрапляло на надзвичайний опір буржуазії, яка стояла на чолі антирадянських партій та організацій.

По-перше, треба зазначати, що радянські органи в Одесі не стали зразу на шлях переведення націоналізації промисловости й банків. За того саботажу капіталістів, що тоді був, здійснення робітничого контролю, звичайно, не могло дати істотних наслідків, хоча з технічним персоналом через деякі поступки й невтручання до виконання їхніх технічних функцій, можна було б умовитися; про це свідчать, між иншим, резолюції технічного персоналу на різних підприємствах, де є заяви про свою згоду працювати з радянською владою.

Трохи дивною на перший погляд була позиція партійних органів що до оборончеських організацій. Причини відмови вжити репресій до цих організацій треба шукати в міжпартійних стосунках, що склалися тоді. На Україні й зокрема в Одесі не спостерігалося того загострення відносин поміж партіями, яке було в РСФРР. Не менш важливою помилкою було те, що одеські партійні організації не виділили необхідних сил для праці в самій організації й не повели боротьби так за оволодіння радою профспілок, як і окремими профспілками, які були під впливом меншовиків. Помилкою було ще й те, що керовничі кола головну увагу звертали не на питання внутрішньої політики, а на питання політики міжнародньої. «Президія Румчероду й президія Раднаркому цілком були втягнені в справи зовнішньої політики»[2]. І наслідки неправильної /86/ політики партії не могли в скорах не відбитися. Робітнича класа в значній своїй частині наприкінці існування радянської влади виявила своє відношення до неї тим, що відмовилася вступати до Червоної армії і тим, що виставила цілу низку економічних вимог, які за того моменту радянська влада не могла виконати.

Приплив робітників до партії зовсім припинився. В організованих комісаріятах робітнича маса участи не брала. Партія, виділивши найкращих й найвідповідальніших робітників для праці в органах радянської влади, по суті відірвала їх цілком від повсякденної партійної роботи. Якраз із-за цього діяльність партійної організації підупала й вона не мала змоги провадити агітації й пропаганди в робітничих масах за заходи радянської влади, коли це потрібно було.

Ці обставини привели до діяльности дезорганізаторських елементів, як «Ради безробітних», «матроської вольниці» і кінець-кінцем — до Муравйовщини. Угодовці, вміло використовуючи помилки радянської влади, знову поширили свій вплив на робітничі маси, що й стало безумовною причиною того, що радянська влада не могла організувати належного опору проти наступу спочатку румунської, а потім і австро-угорської армій[3].

II

Не дивлячись на тяжкий економічний стан, спочатку утворились цілком сприятливі умови для роботи радянської влади. Робітнича класа відносно останньої виявила своє доброзичливе відношення підчас переобрання складу ради зразу після перевороту тим, що абсолютна більшість представників до Ради була обрана з більшовиків та лівих с.-р. Селянство, пославши до міста продукти для потреб армії й потерпілим підчас перевороту, теж цим виявило своє сприятливе відношення до радвлади.

Коли говорити про антирадянські організації, то вони були дезорганізовані. Одеська Дума, не дивлячись на те, що в ній антирадянські партії мали абсолютну більшість, все-таки не наважилася ухвалити постанови, що заперечувала б події 13 — 17 січня, а лише обмежилася приняттям до відому декларацій різних партій. Рада профспілок, де був сильний більшовицький вплив, після всебічного обмірковування внесеної меншовиками декларації ухвалила була, що, зважаючи на настрій робітничих мас «в інтересах професійного руху, жодних постанов не ухвалювати, а передати декларацію на розгляд професійних спілок»[4]. Навіть, Виконавчий Комітет Ради Військових депутатів, що тоді ще був під впливом укр. с.-р. та с.-д., і той висловив згоду, не дивлячись на засудження в принципі /87/ захоплення влади, працювати з революційною владою в Одесі з умовою додержання нею контакту з усіма соціялістичними партіями й демократичними організаціями[5].

С.-р. під натиском групи робітників, які приймали участь у роботі органів радянської влади, стали на більш чи менш доброзичливу позицію до радянської влади. На своїй конференції, підтверджуючи свою попередню позицію, що лише Установчі збори здатні відновити в повній мірі єдиний демократичний фронт, викрити контр-революційну змову й оборонити Росію від зовнішніх ворогів, вони все ж ухвалили постанову увійти в радянські організації для органічної роботи в них, в звязку з тим, що активна частина демократії не зрозуміла ще ролі Установчих зборів і що це не повинно бути перешкодою для відновлення єдиного революційного фронту[6].

Що ж до відношення меншовиків до радянської влади, то вони зразу стали на різко ворожій позиції. В резолюціях з приводу перевороту, оголошених в Думі і в раді професійних спілок, меншовики висловились за зосередження влади в руках міського самоуправління, хоча й у них малась також група, яка стояла на радянській платформі[7].

Инші партії й угруповання, що зачисляли себе до інтернаціоналістів, теж ухвалили працювати в контакті з радянською владою. Бунд, напр., який мав за того часу великий вплив серед єврейського пролетаріяту, ухвалив був постанову працювати в контакті з новою владою в Одесі, взяти участь у боротьбі з контр-революцією й румунською небезпекою, а також і в розвязанні тих завдань, що стоять перед радянською владою, як перед робітничо-селянською організацією[8].

ІІІ

Зараз же після перевороту розпочато було організацію постійних органів радянської влади. Спочатку з ініціятиви рад, а не Революційного К-ту, як зазначають доповідачі про діяльність Румчероду й РНКому Одеської области, було організовано міські комісаріяти. На засіданні об’єднаних президій рад були обрані тимчасові Народні Комісари, фінансів, харчових справ, праці й друку[9]. В опублікованій тимчасовими Народніми Комісарами спільній декларації говорилося: «не вважаючи поки за можливе перевести всі необхідні заходи в усьому обсязі й маштабі, що вимагають санкції повновладного органу, але, беручи до уваги необхідність невідкладного відновлення нормального /88/ життя в місті й зважаючи на волю ради, ми вважаємо за потрібне екстренним порядком взятися до виконання своїх обов’язків»[10].

Трохи пізніше виникли обласні комісаріяти, об’єднавшись з міськими, при чому початками їх були секції Виконавчого К-тету Румфронту й области.

Що до Військово-революційного Комітету, то він існував ще деякий час, як орган, що стежив за порядком у місті й провадив ліквідацію гайдамаччини, і лише 24 січня оголосив про свою ліквідацію. Місцева влада в Одесі, згідно з постановою, ухваленою на об’єднаному засіданні Румчероду й Військово-революційного К-тету, повинна була перейти до Виконавчих Комітетів Рад робітничих, салдатських та селянських депутатів і до Ради Народніх Комісарів, відповідальної перед Виконавчим К-том Рад і Румчеродом[11]. Здійснюючи цю постанову, Виконавчий Комітет Румфронту й области організував був Раду Народніх Комісарів у складі: голови Раднаркому, комісарів Держконтролю, Юстиції, Народньої Освіти, Фінансів, Військових справ, Земельних, Друку, Праці, Закордонних справ та Фронту[12]. Пізніше організовано комісаріяти — Почти та телеграфу й Шляхів. Спеціяльно для російсько-румунських справ існувала друга урядова організація — Найвища Колегія[13], що мала в питаннях про боротьбу з Румунією необмежені уповноваження. Коли простежити за партійним складом Раднаркому, то представництво партій складалося з 1 с.-p., 1 лів. с.-p., всі ж останні були більшовики або ті, що їм співчували.

В процесі своєї роботи Раднарком Одеської области став не тільки виконавчою владою, але й єдиним органом законодавчої влади. Румчерод же в той час виконував лише функції органа контролю, й актів законодавчого порядку в його практиці ми майже зовсім не подибуємо. Секції Румчероду, що за планом Виконавчого К-ту Румфронту й области повинні були стати колегіями комісаріатів (до речи, Народні Комісари повинні /89/ були бути лише простими виконавцями волі секцій), на практиці стали Радами при Народніх Комісарах, і, таким чином, замість колегіяльного правління, що відповідало планові Румчероду, залишилось одноособове правління Народніх Комісарів. Оскільки ж Румчерод після перевороту перестав бути органом влади, об’єднане засідання президій його Рад ухвалило скасувати Румчерод, як окремий орган влади[14]. І вже на засіданні Ради Наркомів, де стояла справа про розмежування компетенції громадянської та військової влади й де ухвалено те, що влада в Одесі й по всій області належить Раднаркомові, який відповідає перед Радою робітничих, селянських та солдатських депутатів[15], за Румчерод в цій постанові вже зовсім і не згадується. Бо дійсно, із демобілізацією фронтових частин він, цілком природно, утратив своє значіння. Одначе, як це далі сталося, його остаточно не ліквідовано, крім численних комісій та і ще й обрано нову президію[16].

Більшу участь, ніж Румчерод, в повсякденній роботі брала Одеська Рада. Всі пекучі питання так практичні як і політичні обов’язково обмірковувалося на пленумах Ради, при чому президії Рад приймали безпосередню участь у адміністративному управлінні. Крім зазначених організацій і органів, ще активно провадила працю в будівництві радянської влади Центральна Рада фабрично-заводських комітетів.

Тимчасом розлад транспорту й викликана цим затримка одержання необхідного палива й сировини для виробництва, саботаж капіталістів, збільшення безробіття в звязку з демобілізацією армії — все це утворювало тяжкий економічний стан. Робітники, шукаючи виходу з безпорадного становища, вимагали переведення націоналізації виробництва; так, у наказі делегатові спілки «Иглы» на Всеросійський з’їзд профспілок виставлено вимоги, що на випадок саботажу промисловців негайно муніципалізувати виробництво. Робітники цукрорафінадного заводу вимагали від місцевого фабрично-заводського к-ту взяти в своє завідування завод, розпочавши на ньому працю.

Робітнича маса зразу ж була взялась здійснювати свої вимоги, що їх вона висловлювала давно перед цим у численних резолюціях. Перш за все робітники взяли в своє управління транспорт, установи звязку й найбільші підприємства. Так, напр., з’їзд моряків торгової флоти Чорного й Озівського морів та річок обрав Раду з 9 чол. для управління націоналізованим водним транспортом[17], а одеський залізничий районний комітет, /90/ що перейменувався на районну Раду, тимчасово взявся керувати одеським відділом Південно-Західніх залізниць[18]. Управління майстернею телеграфа станції Одеса-порт, згідно з одноголосною постановою робітників, майстрових та службовців, перейшло до Ради майстерні[19]. Загальні збори профспілки робітників пекарів, «визнаючи в принципі за бажане передання всіх підприємств профспілці, доручає правлінню спілки разом із представниками Рад, соціялістичних партій та заводських комітетів виробити загальний план такого передання. Пекарні, що не підлягатимуть правилами спілки, повинно бути негайно реквізовано й передано в завідування спілки»[20]. Держава також взяла була в своє управління цілу низку заводів (секвестр, завод Белліно-Фенд[21]). Вимоги робітників взяти управління виробництвом до своїх рук відзначає й Центральна Рада фабрично-заводських комітетів, заявляючи, що «соціялізація заводів охоплює иноді й дрібні майстерні з одним або двома робітниками[22].

Як бачимо, справу націоналізації промисловости й банків висувало саме життя в той час, як керовничі органи з свого боку не виявили належного розуміння й не внесли жодних роз’яснень в цю справу. Як наслідок такого стану, сталося, те, що одна частина заводів, здебільшого великі підприємства, перейшли до управління робітників, друга ж — більшість підприємств, що виробляли предмети масового споживання — залишилася в руках господарів; дрібна промисловість частково перейшла до робітників, а значна частина її взагалі закрилася через відсутність сировини й палива.

Про становище промисловости почасти освітлює т. Старостин на зібранні одеської організації більшовиків, де він зазначає, що до всіх його заходів робітники відносяться спочутливо, але дуже заважає його роботі неправильно зрозуміла робітниками «соціалізація», яка часто призводить до того, що в першу ж суботу нема звідки видавати платні й через це «соціялізатори» просять Комісаріят Праці дати їм замовлення, инші ж вимагають, щоб колишні хазяї «соціалізованих» підприємств відпускали кошти на дальше ведення справи.

Цілком зрозуміло, що наявність такого стану не могла не видбитися на продукційності праці робітників, яка надзвичайно підупала. Про це висловилася нарада Центральної Ради фабрично-заводських комітетів, яка вбачала причини промислової руїни, крім військових обставин та демобілізації, ще й утому, що «продукційність праці робітників не відповідає розцінці, установленої колективною угодою»[23]. /91/

IV

Було організовано Комісаріят Торговлі й Промисловости, якому й доручено керування торговими справами й промисловістю. На практиці це керування поділялося з Комісаріятом Праці, а саме — останній відав найбільше справами внутрішнього життя заводів, як-то: переведенням обліку матеріялів на заводах, демобілізацією заводів то-що. Комісаріят Торговлі й Промисловости фактично виконував розподіл замовлень, провадив облік матеріялів, що перебували в торговельних підприємствах, стежив за фінансуванням заводів та переводив демобілізацію фронтових установ. Наслідки роботи, як і сама робота Комісаріяту Торговлі й Промисловости, хоч і корисні були, але далекі від того описування дійсности, яку дають доповідачі про діяльність Румчероду й Раднаркому Одеської области…[24].

Виконуючи покладені на Комісаріят Торговлі та Промисловости обов’язки, останній організував був демобілізаційний комітет, який перевів величезну працю що до ліквідації установ Румфронту, «Земсоюзу» та «Согора», передав майстерні й заводи, пристосовані до праці за мирного часу, до завідування промисловому комітетові, а харчові крамниці — Комісаріятові Харчових справ. Він ліквідував був усі установи, призначені для потреб війни, організував був дружини для збору майна, кинутого на фронті, які за 2 тижні роботи зібрали 140 вагонів різного майна й харчування; за останній час своєї роботи демобілізаційний комітет поширив свою працю до обласного маштабу, командирувавши своїх представників до Миколаєва, Херсону, тодішн. Єлисаветграду, й до инших міст.

Треба ще відзначити, що Комісаріят Торговлі та Промисловости вжив заходів, щоб уникнути кризи палива для одеських фабр.-заводських підприємств[25], зробивши для них позику з запасів флоти ; за його допомогою розпочалася праця на підприємствах, що їх покинули хазяї; він же, крім того, і організував громадські роботи для ламання каменю на будинок Політехнічного інституту, якого тоді будовано, й перевів засів на вільних землях навколо Одеси.

Що до роботи Комісаріяту Фінансів, мусимо відзначити, що в справі фінансовій зроблені були величезні помилки, які, звичайно, залишили тяжкі наслідки для радянської влади. До речи тут відмітити, що й для Центральної Ради неперемога фінансової кризи була великим політичним іспитом, що був одною з причин її занепаду.

Вступивши до виконання своїх обов’язків, Народній Комісар Фінансів застав у банках і скарбниці суму коштів майже /92/ в 20 разів меншу, як того було треба для найневідкладніших потреб. Комісаріятові Фінансів необхідно було негайно видати зарплатню робітникам та службовцям, які приблизно з місяць нічого не одержували, дати асигнування установам на держбюджеті (шпиталі то-що) й найголовне фінансувати заводи.

Вийти з такого стану можна було б, перевівши негайно цілковиту націоналізацію банків і організацію друкування паперових грошей. Хоча офіційно націоналізації оголошено й не було, але ж деякі кроки в цьому напрямку фактично були зроблені. Так, наприклад, провадився облік коштів і контроль над видатками їх, видача коштів із скарбниці відбувалася за дозволом Комісаріяту Фінансів, а з банків за дозволом комісарів, був проведений облік усіх біжучих рахунків і контроль над сейфами, припинено операції по всіх банках з цінними паперами, банки послали були відраховання для зміцнення готівки в Держбанкові.

Говорити про бездоганість у переведенні цієї роботи не доводиться, бо досвідченість банківських робітників, які здебільшого працювали в інтересах буржуазії, дозволяла обходити ці постанови.

Щоб уникнути грошової кризи, Комісаріят Фінансів перевів цілу низку заходів у цьому напрямку. Насамперед запропоновано було оподаткованим внести в визначений термін прибутковий податок і певним особам патентний збір; зобов’язано було власників усіх підприємств з патентом 1 й 2 розряду вносити що-дня 50% гуртової виручки на біжучий рахунок[26], всім фабрично-заводським комітетам підприємств, які перебували в завідуванні робітників, запропоновано було вносити до банків щоденне уторгування. Не дивлячись на переведення цих заходів, все-таки загальна сума каси Держбанку не збільшувалася, про що в своїй відозві зазначав і Центр. Комітет фабрично-заводських комітетів[27].

З инших заходів Комісаріяту Фінансів, які слід відзначити, це переведення ревізії приватних сейфів, що оглянені були в останні дні існування радянскої влади (22/II). В оголошеній інструкції з приводу цього говорилося, що ревізія буде провадитись в присутності власників того чи иншого сейфа спеціяльною комісією в складі представників тої кредитової установи, де перебуває сейф, і комісара фінансів; зазначено було, що дорогоцінні метали в монетах і зливки належать конфіскації, російські паперові й срібні гроші повинні бути внесені на біжучий рахунок власника, який міг одержувати з цієї суми по 500 крб. раз у два тижні. Цінні папери повинні були здаватися на сховання до кредитових установ, при чому цінності великої вартости повинні залишитися в сеймах до розпорядження[28]. Що ж до /93/ сейфів, які належали чужоземним підданим, вирішено було російське золото в них реквізувати, російські грошові знаки внести на біжучий рахунок власника, чужоземні ж гроші й золото, зареєструвавши, теж залишити в сейфах до окремого розпорядження. З сейфів чужоземних місій вирішено було реквізувати лише російські грошові знаки[29]. Підводячи підсумки ревізії сейфів зазначимо, що оглянені 250 сейфів у п’яти банках дали понад 18 тисяч крб. грошовими знаками й багато цінних паперів, анульованих декретами радянської влади[30]; ревізія 30 сейфів румунських підданих у Ліонському кредиті виявила силу румунських цінних паперів і 400 тисяч крб. грошовими знаками[31]. Мусимо також сказати, що переведення ревізії сейфів істотних наслідків, які б полегшили фінансову кризу, не дало.

В справі ліквідації фінансової кризи взяв участь і Румчерод, який утворив комісію для самообкладання буржуазії, до складу якої увійшли: по два представники від банків, біржового Т-ва, купецького Т-ва «Сопроюга», Рантьє, Т-ва домовласників, Т-ва землевласників, і по одному представникові від вільних професій[32]. Не дивлячись на організацію такої комісії, органам радянської влади все ж таки довелося вжити арештів видатних представників буржуазії, і лише після цього комісія внесла 1 міл. крб. на біжучий рахунок Раднаркому[33]. Правда, вже за останні часи перебування радянської влади в Одесі ще переведені були у видатної буржуазії труси грошей що дали досить великі кошти. Стояло питання про стягування з буржуазії контрибуції, з приводу якого виникли були серйозні суперечки серед робітників Комісаріату Фінансів. Вороги цього заходу вважали, що переведення контрибуції заставить буржуазію утаювати гроші[34], й дезорганізує грошовий обіг. Насправді ж буржуазія все рівно сховувала їх, і єдиний засіб добути в буржуазії кошти були труси й арешти.

До всього сказаного вище, щоб полегшити фінансову кризу, оголошено було наказа про обов’язкове приймання, як грошей, штампованих облігацій позики, купонів до них[35] і купонів всіх облігацій державних позик[36]; тим, кому треба було мати справу з великою купівлею, запропоновано розплачуватися чеками або регулювати рахунки через банківський апарат[37]; видано декрета під загрозою суда й конфіскації майна про здачу лишків /94/ понад 2 тисяч крб.[38] й оголошено конфіскацію за місяць лютий квартирної платні.

За наявности такої грошової кризи Комісаріят Фінансів на нашу думку, допустив у фнансових справах певне марнотратство, коли не сказати більше. Досить того, що банкам дозволено було видавати з біжучих рахунків усім вкладчикам до 500 крб. у два тижні[39], і коли виходити з того, що в гуртовій ціні фунт хліба коштував 26 коп.[40], то треба визнати, що сума видачі була надзвичайно велика.

В дуже малій мірі була викоирстана можливість друкування паперових грошей, реалізація якої могла усунути фінансову кризу. А ми знаємо, що технічно одеські друкарні мали змогу виготувати потрібну кількість паперових грошей. До речи треба зауважити, що й представники инших міст (колишн. Єлисаветград, Акерман та инші) провадили переговори з міським самоуправлінням про постачання їх одеськими міськими грошима, а представники з м. Миколаєва так навіть склали були угоду з ним про надрукування 5 міл. крб. одеських грошей для потреб миколаївського ринку[41].

І в цій важливій, для радянської влади, справі Комісаріят Фінансів до педантизму додержувався принципу повного забезпечення паперових грошей вкладами в банках, в той час, коли одержання грошей з тодішнього Петрограду надзвичайно перешкоджалося. Зазначити треба, що грошова розмінна криза збільшувалася ще й тим, що селянство не брало сурогатів грошей — купонів то-що — й спекуляцією на розміні[42]. Наприкінці лютого приватні особи й навіть установи платили за розмін чеків на різні банкноти до 25%[43].

Таке становище, коли на ринкові бракувало розмінних, грошей і робітники не одержували платні, призводило до незадоволення останніх, чому траплялись випадки, навіть за часів існування Центральної Ради, коли робітники приходили всім заводом до Воронцовського парку, де містився Раднарком, і вимагали від уряду негайної видачі платні.

Після всього вищенаведеного доводиться заперечувати оцінку фінансової практики відповідних радянських органів, згадуваних уже раніш авторів доповіди про діяльність Румчероду й Раднаркому Одеської области, де вони відзначають, що зазначені вище заходи в фінансовій справі полегшили фінансову кризу.

Переходячи до огляду роботи радянських органів в земельних справах, мусимо констатувати, що в цій галузі був /95/ твердо взятий курс на наділення землею та інвентарем бідняцької частини селянства. Щоб перевести це, було об’явлено соціялізацію земель, яку запроваджено в життя, установивши порівняльне землекористування. Виконавчий Комітет селянських депутатів виробив був правила наділу землею всіх чоловіків після 15-літнього віку повною трудовою нормою й членів семей до 15 років — харчовою (напівтрудовою). Установлено, що живим та мертвим інвентарем, повинні користуватися за половину вартости в першу чергу салдати й їхні сем’ї які не мали жодного інвентаря, й у другу — всі останні; коли інвентар діставався підчас захоплення в господарство, де дещо з інвентаря вже малося, то його одбирано було на користь тим, що не мали зовсім. Всі будинки й будівлі економії були об’явлені громадською власністю й до розподілу не належали; ліси, надра й води стали вважатися за загальнонародне добро[44].

За практичне переведення розподілу земель та інвентаря взявся Виконавчий Комітет Ради селянських депутатів разом із місцевими земельними комітетами. Розподіляючи землю та інвентар на селах, частенько траплялися сутички бідняків із заможною частиною селянства; по багатьох селах підчас наділу землею заможне селянство виступало об’єднано й часто їм доставалася найкраща земля. Траплялися випадки руйнації маєтків, мали місце по селах і самосуди. Бували випадки ще й такі, коли село йшло на село само або в об’єднанні з иншими; так, наприклад, в Анан’ївському повіті село Греково сусідні села цілком розграбували, а села Гандрабути й Липецьке, об’єднавшись між собою, оповістили війну с. Кондрацькому[45]. В своїй роботі на селі радянська влада, допомагаючи біднякам, утворила з них селянські загони й озброїла земельні комітети.

Слід згадати, що переведення соціялізації в багатьох місцевостях натрапляло на перешкоди великих землевласників, які відмовлялись видавати списки живого й мертвого інвентаря й зазначати кількість землі. Довелося було організувати комісії із селян, які і взялися до складання цих списків, затримавши через це на деякий час розподіл земель та інвентаря[46].

Одним із головних заходів Комісаріяту Земельних Справ було опублікування наказу, в звязку з ухвалою з’їздом Рад закону про соціялізацію, організаціям, що відали землею в Херсонській, Таврійській та Басарабській губернях, про скасування орендної платні на землю й анулювання всіх угод на оренду з поверненням по належності орендних сум, що поступили після 15 січня[47].

Таке переведення земельної справи, а також зваживши й те, що радянська влада з села нічого не брала, а, навпаки, навіть /96/ постачала село (напр., кіньми демобілізованої армії), не могло не задовольнити селянства, яке ставилося до неї всі часи добре.

Галузь харчових справ цілком була в віданні харчового комітету при міському самоуправлінні. Свого апарату налагодити так і не вдалося. Комісаріят вжив був заходів що до надіслання хліба до Москви; запровадив сталі ціни на деякі продукти й проектував заведення нових карток. Через млявий довіз продуктів з села всі часи відчувалася недостача в харчах.

Важливу роботу в справі охорони праці перевів Народній Комісаріят Праці, установивши нові взаємини між робітниками й хазяями. Перше розпорядження Наркомпраці зобов’язувало всіх власників підприємств визнати фабрично-заводські комітети за уповноважені організації робітників підчас переговорів і улагоджування конфліктів[48]. їм же (власникам підприємств) запропоновано було виплатити за нормою відповідних профспілок компенсацію всім демобілізованим, які працювали до призова на військову службу, в тому разі, коли вони їх не зможуть прийняти на роботу[49]; встановлено було порядок розвязування конфліктів між власниками і робітниками, за яким усі конфлікти повинні розглядатися відповідними профспілками і лише на випадок непогодження переноситися на розгляд Комісаріяту Праці. Останнє обумовлено було в той спосіб, що за наслідки конфлікту на користь робітникам хазяї зобов’язані були платити Комісаріятові 10% тієї суми, що її вимагали робітники, а також за витрату часу представниками Комісаріяту при розгляді конфліктних справ[50], видатки ж по конфліктах не на користь робітників оплачувалось з сум Комісаріяту.

Дальшою роботою Наркомпраці було введення 8-годинного робочого дня по всій окрузі й на всіх без винятку підприємствах, зачисляючи сюди й, домових, служниць; заборонено було надурочні роботи на підприємствах, навіть артільного характеру, за винятком, звичайно, тих підприємств, де надурочні роботи конче потрібні в звязку з умовами виробництва, якщо підтвердить заводський комітет. Стояло ще питання про скасування акордних робіт, відрядних і робіт від штуки, але, зважаючи на те, що воно звязані з питанням продукційности праці на підприємствах, вирішено було передати його на розгляд профспілкам та заводським комітетам.

Що до захисту жіночої праці й праці підлітків та дітей — Наркомпраці заборонив перебувати на роботі вночі жінкам та підліткам до 18 років, а дітям до 16 р. взагалі на роботі, зобов’язавши власників підприємств виплатити звільненим відповідну компенсацію й дати ґарантії прийому до 15-літніх підлітків, коли їм вийдуть належні літа. /97/

Зазначений декрет про малолітніх опротестувався був як самими звільненими підлітками, так і профспілками картонажних робітників, тютюнового виробництва та мішково-паперового[51].

З метою забезпечення робітників на випадок старости Комісаріят Праці видав був декрета, за яким увесь чистий прибуток від курортів, грязелікарень і лазень м. Одеси повинен віддаватися Комісаріятові для утворення фонду на видачу пенсій робітникам, які мають престарілий вік[52].

Щоб дати роботу демобілізованим, які поверталися з армії дано було розпорядження звільнити жінок демобілізованих салдатів заборонено було доглядачам будинків суміщати свої посади з роботою на заводах. Оголошення такого наказу не могло, звичайно, не викликати протестів з боку звільнених робітниць. Останні на численному зібранні залізничих робітниць, протестуючи проти звільнення жінок, ухвалили були вимагати від Комісаріяту Праці відновлення їх на посадах; на цьому ж зібранні було обрано комісію для організації комітету оборони соціяльних та економічних інтересів жінок, і делеговано до участкових та районних комітетів, а також і до бюра нормального розподілу праці своїх представників з правом ухвального голосу[53].

Що до охорони робітників-ремесників Наркомпраці звільнив був їх від виплати податків Одеській ремесничій Управі, а саму Управу реорганізував.

Слід відзначити, що Наркомпраці проти инших наркоматів перевів величезну роботу в справі налагоджування господарчого життя, і особливо вирішення конфліктів, що звязані були з несвоєчасним одержанням зарплатні в умовах фінансової кризи.

І, нарешті, треба зазначити роботу ще Комісаріяту Юстиції, який теж провадив велику працю в своїй галузі паралельно з Революційним трибуналом, якого організували були моряки до встановлення радянської влади.

В процесі роботи між Нарком’юстом і Ревтрибуналом виникли були суперечки в справі використання старого судового апарату й судових організацій. Революційний трибунал додержувався погляду обов’язкового скасування судових організацій і установ, що раніш існували. Нарком’юст же вважав за необхідне тимчасово залишити їх з тим, щоб повільно перетворювати їх. Не відкладуючи справ надалі, Ревтрибунал закрив був комерційний суд, зробив був спробу закрити з’їзд мирових суддів, округовий суд та судову палату й всупереч інструкції радянського уряду, де докладно зазначалося про його компетенцію, почав був приймати на розгляд громадянські й загально-карні справи. Розгляд цих справ, особливо коли взяти на увагу, що справи контр-революції й саботажу, які лише Ревтрибунал /98/ розглядав, були рідко в його практиці, утворив йому велику популярність[54].

Комісаріят Юстиції, обстоюючи свої погляди що до судового апарату й організацій, виходив з того, що «судовий апарат, не так як инші, залишився майже цілий, і без порівняння з иншими апаратами мало був дезорганізований стихійним процесом загальної розрухи, що не було відповідних робітників судової справи і що малося на увазі, увівши до цього апарату щось нове, радянське, налагодити роботу в цій галузі[55].

Додержуючись своїх принципів у роботі, Комісаріят Юстиції увів інститут судових засідателів по всіх мирових судових установах м. Одеси і розпочав був спробу заміни старих суддів на нові, яка, між иншим, не вдалася через відсутність кандидатів на судові посади. Лише половина осіб з 40 заяв, поданих до Комісаріяту після опублікування про посади, мали більш-менш відповідну політичну фізіономію, але й цих через непридатність на зазначені посади довелося використати, як народніх засідателів. Угодовські партії й адвокатура бойкотувала судові органи радянської влади й жодного кандидата на посаду судді вони не запропонували, хоч, проте, за 2 тижні до встановлення радянської влади від них до міської думи подано було силу заяв у кандидати на зазначені посади[56].

За того часу в м. Одесі провадилося чимало свавільних арештів, з якими Комісаріятові Юстиції довелося повести боротьбу. Постановлено було всіх заарештованих доставляти до слідчої комісії Ревтрибуналу, де відбувався допит, і дальше перебування під вартою чи у в’язниці повинно бути обумовлено відповідними формальностями[57].

Крім цього, Нарком’юст взяв участь у полагодженні житлової справи в місті; по-перше, запропоновано було припинити свавільне виселення із квартир[58], видано декрети про звільнення робітників та салдат від платні за помешкання, про квартирний мораторіюм і про організацію примиренних камер[59]. Запропоновано було виконання вирішень на позовні громадянські справи й ухвалені вироки на карні справи що до громадянських позвів — не провадити без окремого на кожний випадок дозволу Комісаріату Юстиції[60].

Розходження Ревтрибуналу й Комісаріату Юстиції, що виникли з самого початку їхньої рівнобіжної діяльности, кінець-кінцем, /99/ коли стало питання про розмежування функцій поміж ними, обернулося в конфлікт.

Ревтрибунал, маючи за собою підтримку матроських мас, видав наказа, за яким Комісаріят Юстиції повинен припинити самостійне існування. На такий акт Виконавчий Комітет Ради робітничих депутатів повідомив Ревтрибунал про те, що обраний відповідними організаціями Нарком’юст припиняти діяльности своєї не може, аж доки зазначені організації не ухвалять про це сами, і що скарги на різні неправильні дії й учинки відповідальних робітників Комісаріяту повинні оскаржуватися до тих установ чи організацій, які обрали цих відповідальних робітників[61].

Загальні збори матросів команд кораблів «Синопа», «Ростислава» та «Алмаза» опублікували заяву в оборону Ревтрибуналу: «Ми вважаємо, — писали матроси, — за обов’язок нагадати, що судова влада належить не тільки самому Комісаріяту Юстиції зокрема, а тому накази можуть опублікуватися Ревтрибуналом разом із Комісаріатом Юстиції»[62].

Врешті Ревтрибунал скорився Комісаріатові Юстиції й усі справи як громадянські, так і карні, що перебували у віданні Ревтрибуналу, повернуто по належності. Коли оцінювати роботу Ревтрибуналу, треба не поминути позитивного в роботі, а саме — великого виховального значіння його прилюдних, масових засідань і відзначити негативне, яке полягало у відсутності належних Гарантій у судочинстві та в наявності часто випадкових і не відповідних тодішнім загальним .обставинам вирішень, яких не було в роботі Комісаріяту Юстиції, і який, переводячи свої заходи в життя, більше вважав на загальне становище й скеровував свою діяльність у той спосіб, щоб вона не розбігалася з загальною політикою радянської влади.

V

Перейдімо тепер до взаємовідносин радянської влади в м. Одесі з союзними державами.

Взаємовідносини ці складалися під впливом, з одного боку, намагання союзних держав підтримати румуно-німецький фронт, а з другого — загальною політикою радянської влади що до союзних держав добитися ліквідації конфлікту з Румунією. Незабаром після перевороту Румчерод, звертаючись до консульського колективу в Одесі, запропонував був утворити міжнародню паритетну комісію з представників Виконавчого Комітету Румчероду та представників Румунського уряду з участю також инших держав, щоб розслідувати події, що трапилися в Басарабії, на місці й розпочати офіційні переговори[63]. /100/

Союзні держави, побоючись що рос.-румунський комфлікт може наштовхнути Румунію на згоду з Німеччиною — вживали всіх зусиль для ліквідації конфлікту.

Так, представники Франції провадили переговори з Найвищою Колегією в рос.-румунських справах про те, щоб до розвязання конфлікту ввести до Басарабії нейтральне військо, звичайно, не з тією метою, щоб ліквідувати конфлікт, скільки з тим, щоб «зайняти місце румунських військ у найближчому тилу до румунського фронту»[64], для того, щоб, з одного боку, подати допомогу румунському військові й, з другого — коли треба натиснути на Румунію, на той випадок, якби остання забажала скласти сепаратну угоду з Німеччиною.

Представники Англії прохали провезти до Румунії харчування, щоб постачати хлібом румунський фронт і населення. На це прохання Раднарком відмовив тим, що офіційно поставив вимоги вивести румунське війське з Басарабії. Ще поступило прохання канадського полковника Поелля — відправити певне число продуктів для голодного населення Румунії. Комісаріят Закордонних Справ, принципово ухваливши задовольнити прохання Поелля, поставив вимогу дати попередні ґарантії, що відправлені продукти дійсно будуть роздані голодному населенню Румунії, а не буржуазії.

Нарешті, за допомогою аташе французької місії капітана Бойля почато було, переговори з Румунією, які закінчилися складанням мирної угоди, що її остання так і не додержала.

В звязку з таким станом виникло питання про дальші стосунки з Румунією. В обговоренні цього намітилося дві течії. Деякі робітники Комісаріяту Закордонних Справ вважали, що провадити боротьбу з Румунією у радянської влади не вистачить сил, надії ж на румунський пролетаріат не виправдаються, й тому вони стояли на тому, щоб скласти мирну угоду на умовах попередньої; друга ж частина робітників настоювала провадити війну з Румунією до скинення влади румунської буржуазії й до остаточної перемоги румунської революції. Поки-що на території, де перебувала радянська влада, відносно румунської буржуазії вжито було репресивних заходів.

Всіх видатних представників буржуазії булоза арештовано; капітали, що перебували в їхньому розпорядженні — секвестровано й увесь склад румунського консульства вислано.

Стосунки з иншими представниками чужоземних держав, а також з підданими, які перебували під їхньою охороною, склалися досить коректні. Румчерод вжив заходів що до охорони майна й особи чужоземних підданих. Характерно, що французькому консулові видано було охоронну грамоту, яка починалася словами: «Во ім’я свободи, рівности й братерства, вперше проголошених французькою революцією, цим оголошуємо /101/, що громадяни французької республіки, які мешкають у Одесі, перебувають під виключною охороною Виконавчого Комітету Румчероду[65]. Треба відзначити, що декретів проти буржуазії виділена спеціяльно для обміркування цього питання комісія, вирішила була до чузоземних підданих не вживати[66]. І лише заборона консулам вільного доступу до сейфів та надсилання шифрованих телеграм були одними з репресивних заходів що до представників союзних держав[67].

VI

В звязку з наступом румунської армії на Басарабію, а пізніше вторгненням австро-угорської армії на Україну особливо гостро постає питання про організацію військових сил радянської влади. Ті військові частини, які лишилися від старої російської армії, не могли вже протиставити жодного опору, і радянській владі за таких обставин довелося формувати нову армію спочатку. Малося на увазі утворити нову боєздатну армію з матроських загонів, Червоної гвардії і з тих частин старої російської армії, які були корисні підчас перевороту, вливши до них мобілізованих робітників. Але ж, розпочавши організацію такої важливої справи, як військова, вжито було таких заходів, які жодних позитивних наслідків не дали, чому цілком можна погодитися з оцінкою роботи в цій справі товариша Юдовського, що: «чогось реального для оборони Одеси в справі організації військових сил зробити не вдалося»…

По-перше, великою помилкою було утворення величезного штабу фронту з різними відділами, розрахованого приблизно на мільйонну армію, в чому, звичайно, зовсім не було жодної потреби. Ми вже не говоримо про те, що штаб організований був за демократичним принципом із представництвом од військової секції Румчероду та инших організацій, і замість запровадження одноособового управління як це було по инших комісаріатах, установлено було колегіальність.

Розбухлий апарат штабу потребував чималого числа робітників для всіх його відділів, а дати добрих робітників не було змоги. Не дивно, що різні елементи, просунувшись до апарату штабу, перешкоджали роботі й усяко, дискредитували радянську владу.

По-друге, помилкою, що викликала великі нарікання робітників, була також постанова про поголовну мобілізацію робітників, до Червоної гвардії. Вийшло це так, що об’єднане засідання демократичних організацій або вірніше засідання представників /102/ Червоної гвардії, заводських комітетів та бойових дружин ухвалило постанову, де говорилося, що «всі робітники, які працюють на заводах, фабриках, в майстернях і профспілках, повинні, не відмовляючись, взяти рушницю й вступити до лав Червоної гвардії, ставши в обороні завойованої волі. Ті, хто уникнуть цього, вважатимуться за помічників буржуазії й їх звільнено буде з підприємств[68].

Не дивлячись на вказівки робітників про недоцільність цієї постанови, чи як вони писали, що «примусова мобілізація може бути допущена тільки як остаточний захід перед безпосередньою небезпекою й незадовольняючими наслідками агітації»[69], Румчерод постанову представників Червоної гвардії та заводських комітетів підтвердив, видавши свого наказа про поголовну мобілізацію. В цьому наказі зазначалося, що: «в звязку з загрозою Одесі вступом румунських банд потрібно організувати їм опір, озброївши всіх робітників м. Одеси. Тому наказуємо всім заводським комітетам 27/І о 8 годині вранці доставити списки робітників за підписом і порукою комітетів до штабу Червоної гвардії для негайного озброєння і вступу до робітничих загонів, що перебувають у розпорядженні штабу Румчероду»[70].

На всіх скликаних з приводу цього робітничих зборах робітники висловили своє незадоволення цим наказом, і запровадити його цілком у життя якраз саме через це так і не вдалося. Нема чого казати, що така невдача в надзвичайній мірі дискредитувала заходи радянської влади що до організації військових сил і це саме значно сприяло агітації угодовських партій, які провели на робітничих зборах разом з протестом проти цього наказу й вимоги об’єднання всіх політичних партій на якій-будь хоча б тимчасовій платформі, тоб-то по суті вимоги утворення коаліційної влади, не говорючи вже про те, що ці невдалі заходи стали причиною припинення самоорганізації робітничих загонів.

По-третє, помилкою треба вважати допущення організації добровільних загонів. З цього скористувалися не тільки партійні організації, але й окреми групи та особи[71]. Виникли самоправно військові організації, що не підлягали нікому, але діяли від імени радянської влади й своїми безладдями, проведенням поборів, самоправних реквізицій то що підкопували авторитет її, не виключаючи частеньких випадків тероризування представників радянської влади. /103/

По-четверте, слід вважати також за помилку нероззброення нейтральних частин, які особливо за останні часи перешкоджали переведенню деяких важливих заходів радянської влади[72].

Також помилковим було опублікування наказа про те, що всі салдати, які не бажали записатися до народньої соціялістичної армії, повинні бути представлені в списках для звільнення їх від військової служби[73]. Не дивлячись на скасування цього наказу, більшість частин армії, що залишилися, все-таки демобілізувались (охтирці та инші).

Наявність зазначених помилок ще не говорить про бездіяльність відповідних радянських органів що до поліпшення становища організації військової справи.

Раднарком, бачучи, що якісний склад зформованих загонів, через малу кількість робітників у загонах, незадовольняючий, що по багатьох загонах був сильний злочинний елемент, що не вдавалося запровадити військової дисципліни й що єдиною бойовою силою, на яку радянська влада могла цілком покластися, була Червона гвардія — вжив був деяких заходів поліпшення становища організованої армії. Розформовано було отой невкладистий апарат штабу й організовано замість останнього штаб Червоної армії. І все ж таки, не дивлячись на це, а також на численні відозви Раднаркому, можна було організувати лише невеликі загони числом до 500 чоловіка, з якими ставати до оборони Одеси не було чого й гадати.

VII

Розглядаючи діяльність Одеської Ради безробітних, дехто вважає її діяльність контр-революційною, хоч проте цей погляд і неправдивий. Звичайно, що в справі зміцнення радянської влади рух безробітних відограв дезорганізаторську ролю, але в цьому русі дещо було й позитивне. Почнімо з того, що анархісти, які керували Радою безробітних, вважаючи, що настав час здійснення їхньої програми, писали: «настає момент загальної експропріяції не тільки засобів виробництва, але й засобів споживання з тим, щоб розподілити їх рівно… Рада робітничих депутатів з органу політичної влади в ході революції повинна негайно стати органом, який мусить організувати виробництво, обмін та розподіл і стати радянською комуною»[74].

Не дивлячись на такі радикальні програмові вимоги анархістів, загальні збори безробітних, що тяглися три дні, найістотніших пунктів програми анархістів не ухвалили. Досить того, що пропозицію про соціялізацію засобів споживання на цих /104/ зборах відхилено[75], хоч инші запропоновані ними питання ухвалено цілком. Так, ухвалено резолюцію про господарче життя, де бачимо вимоги націоналізації банків, фінансування промисловости (що було в великій мірі правильним), передачу всіх підприємств заводським комітетам або, як вони (анархісти) висловлювалися, «комунізації фабрик» і прийняття всіх без винятку безробітних на підприємства»[76].

В житловій справі збори запропонували оголосити будинки спільною власністю мешканців. Квартирна платня повинна братися на підставі довідок про заробіток, при чому безробітних від внесення платні звільнити зовсім. Варто відзначити, що в резолюції, між иншим, застережено й інтереси домовласників[77]. Ці ж самі збори безробітних дали директиву Раді безробітних взяти на себе ініціятиву організації районних дум, утворення центральної думи за комуністичним принципом і взяти під свій захист усіх обездолених.

Що до стосунків з Радою робітничих депутатів, збори були ухвалили працювати з нею в контакті й вимагати передачі справ харчування Раді безробітних[78], яка оголошувалася автономною установою, що працює рівнобіжно з иншими організаціями в галузі чисто економічній[79].

Хоч як вимагали збори безробітних проведення різних справ, хоч які радикальні директиви й постанови зборів були — Рада безробітних всього цього не змогла перевести в життя. Ні «комунізації фабрик», ні прийняття всіх безробітних на роботу — все це не здійснилося.

Що було видно з роботи Ради безробітних, так це проведення реквізиції кімнат та харчування. Жодних заходів установити правильну реєстрацію безробітних по профспілках не вжито було.

До речи тут відзначити характерну рису в діяльності Ради, що, коли їй запропоновано послати людей на громадські роботи — Рада затребувала для безробітних автомобілів, добре впорядкованих помешкань то-що[80], не говорючи вже про те, що иноді буливи падки нацьковування безробітних на робітників.

Виконавчий Комітет Ради робітничих депутатів, бачучи таку дезорганізаторську діяльність Ради, безробітних пробував був провадити переговори з нею що до утворення при Виконавч. Комітет Ради роб. деп. «Ради в справі боротьби з безробіттям» куди б увійшли представники від обох організацій, /105/ але з умовою ліквідації Ради безробітних. Остання на таку пропозицію не погодилась, і спроба залишилася без наслідків. Відповідні радянські органи обмірковували різні проекти в цій справі, як-то: переведення чистки безробітних (Старостин), переведення відправки не міських безробітних до своїх країв та приписки місцевих безробітних до профспілок (Муравйов), але чого-будь реального в цьому напрямку зробити не вдалося й президії об’єднаних Рад довелося обмежитись тим, що ухвалити таку постанову: «до визнання Радою безробітних себе загальнорадянською організацією поставитися до неї так, як вона поставилася до об’єднаних Рад, тоб-то визнати її організацією не радянською, а тому й зняти з себе відповідальність за політику й постанови Ради безробітних. В цей же час об’єднана президія Рад вважає за потрібне, щоб у справі боротьби з безробіттям розпочав працю відповідний орган радянської влади[81]. Президія також ухвалила установити контроль над видаванням грошей Радою безробітних. І коли трапилася затримка Рада, загрожуючи великими заколотами, добилася постанови Раднаркому про недоторканість фонду безробітних[82].

Центральна Рада заводських комітетів теж було ухвалила утворити об’єднаний комітет із профспілок, які повинні були взятися до планомірної й систематичної боротьби з безробіттям,, яке набрало величезних розмірів[83].

Такі неприязні взаємовідносини між Радою безробітних, і рад. органами залишилися аж до останніх днів існування радянської влади.

VIII

Що до взаємовідносин з буржуазією та угодовськими партіями, то треба зазначити, що відносно буржуазії не було вжито жодних серйозних репресивних заходів ні в галузі економічній, ні в галузі політичній.

Коли багато фабрик та заводів перейшло до управління робітників, то це було цілком за їхньою ініціативою, а не за декретами радянської влади. Всі економічні організації буржуазії, а саме: обє’днання промисловців «Сопроюг», купецького товариства і т. ин., лишилися існувати й не без успіху провадити свою контр-революційну роботу, зриваючи заходи радянської влади. Триденне (23—25 січня) закриття торговцями магазинів сприяло дезорганізації грошового обігу. Видаючи платню чеками, буржуазія нацьковувала робітників на радянську владу (заява Рузера[84]), духівництво провадило антирадянську агітацію. /106/

Настрій буржуазії був очевидно небезнадійний, коли представники Т-ва домовласників, незадоволені житловими декретами радянської влади, наважувалися в дуже підвищеному тоні говорити з комісаром Юстиції[85]. Буржуазії вдалося навіть спантеличити декого із несвідомих робітників, і траплялися випадки, коли робітники вимагали звільнити декого із заарештованих капіталістів.

Буржуазні партії в цей період нічим себе особливим не виявили. Значно активнішими за них були дрібно буржуазні партії — есери, с.-д. меншовики та инші. Вплив цих партій на робітничі маси на час встановлення радянської влади був незначний, а на салдатів і матросів його зовсім не спостерігалося. А до кінця існування радянської влади (1 періоду), використовуючи вдало помилкові заходи (останньої), ці партії надзвичайно поширили сферу свого впливу.

На спільній нараді всіх угодовських партій про питання румунської небезпеки було ухвалено взяти участь в боротьбі з Румунією разом з Румчеродом тільки в тому випадку, коли влада прийме запропоновані ними умови, а саме: 1) утворення комітету оборони з представників усіх соціялістичних партій без огляду на відтінки й течії; 2) допущення формувати частини за принципом партійної належности; 3) додержання що до Центральної Ради нейтралітету. Звичайно, на цій основі погодження не могло бути. Зважаючи на безрезультатність переговорів, угодовські організації вирішили взяти на себе «функції нейтрального органу, що турбується про забезпечення інтересів міста й недопущення агресивних дій, як з того, так і з другого боку, що можуть відбитися на безпеці мирного населення[86]. Найсильнішою з цих партій безперечно була меншовицька організація; вона мала в свойому розпорядженні значний кадр професіоналів і майже на всіх підприємствах своїх прихильників, які хоч і не були організовані в осередки, бо їх було дуже мало, але якісно вони стояли досить високо що до свого розвитку і по суті були функціонерами меншовицької організації. Рада професійних спілок, спілка радторгслужбовців, друкарів, харчовиків, чинбарів перебували цілком під їх впливом.

Щоб підтримати нижчезазначені постанови наради соціялістичних партій, меншовики на багатьох робітничих зборах провели резолюції, основними пунктами яких були: вимагання — об’єднати всі політичні партії на будь-якій, хоч би тимчасовій платформі для боротьби з Румунією і участь в боротьбі з Румунією тільки при умові об’єднання всіх політичних партій. Коли ж вияснилося, що переговори з більшовиками не вдалися, загальні збори Одеської організації РСДРП ухвалили /107/ резолюцію, що покладала відповідальність за інтервенцію румун на радянську владу та вимагала передати державну владу Установчим зборам, а на місцях міському самоуправлінню і заявляла рішучий протест проти примусового набору, «що носить характер покладання на робітників повинности крови»[87].

Характер резолюції, що провели меншовики на робітничих зборах, змінився. Провідною думкою через усі ці резолюції проходив протест проти громадянської війни, проти примусового озброєння й вимагання скликати Установчі збори. Кожному робітникові говорили — меншовики, — треба надати право зробити так, як йому підказує його революційне сумління[88].

Меншовики своєю агітацією сприяли зриву мобілізації. В своїй газеті «Южный Рабочий», пізніше названій «Рабочее Слово», вони провадили як-найганебнішу агітацію проти радянської влади.

Есерівська організація в Одесі була надзвичайно слаба. В робітничих масах за винятком залізничників вона майже не мала жодного впливу. Згодом у есерівській організації про питання тактики партії сталися великі розходження. Впливова частина організації на чолі з Обуховським, комісаром Держконтролю, доводила необхідність і припустимість участи в роботі радянських установ, де не доводиться поступатися своїм сумлінням і політичними поглядами. Друга частина організації висувала вимогу відкликати всіх членів, що мають відповідальні пости. Фракція есерів при Румчероді і одеські комітети есерів ухвалили заборонити членам займати відповідальні пости, але фактично цієї ухвали не провели в життя. Деяку активність виявляли українські рартії.

Радянська влада виявляла велику терпимість що до угодовських партій. Ні один член організації не підпадав переслідуванню за свою діяльність. Причини такого ставлення треба шукати в партійних взаєминах, що встановилися в Одесі, а також і в тому, що робітники не зрозуміли б репресивної політики що-до угодовських партій.

Єдиним відступленням від цієї політики було притягнення редакторів газети «Южный Рабочий» до суду Ревтрибуналу й закриття самої газети.

Питання про закриття газети «Южный Рабочий» обмірковувалося зараз же після встановлення радянської влади. Раднарком не зважився, не дивлячись на контр-революційний характер цієї газети, закрити її, і тільки після протесту кулеметного батальйону «Кольт», що звернув увагу комісара друку «на ганебну газету «Южный Рабочий», який, прикриваючись заголовком РСДРП, провадив суто чорносотенну пропаганду, нацьвковуючи салдатів на робітників і навпаки», і протесту /108/ Виконавчого Комітету Ради міського району, — президія Ради ухвалила її закрити. Наказом народнього комісару друку газету «Южный Рабочий» було закрито з таких мотивів: «газета «Южный Рабочий», що являє собою орган контр-революційних сподівань та бажань верств одеської буржуазії з 25-го цього лютого закривається: 1) за систематичне нацьковування радянської влади в цілій низці чисел; 2) за явні заклики виступати проти влади; 3) за систематичне провокування громадянської війни; 4) за ганебну кампанію брехні та інсинуації».

Закриття газети було цілком доцільним кроком, треба пожалкувати тільки, що на цей шлях радянська влада не стала раніше. Але утворення процесу проти газети, вважаючи на зміну в настроях робітників, було помилкою. Меншовики підняли цілу кампанію на захист друку й усі угруповання, що вважали себе «за інтернаціоналістів» і раніше заявляли про своє бажання працювати в контакті з радянською владою, приєдналися до угодовців.

Процес газети «Южный Рабочий», як правильно відзначають автори доповіді про діяльність Румчероду, став оглядом меншовицьких сил і виявив настрій робітничих мас на користь угодовців. В останній тиждень існування радянської влади угодовські партії з своїми вчинками, що носили характер прямого заклику до повстання, одверто чинили перешкоду, що до заходів радянської влади в справі оборони міста. Боротьба з цими діями не була успішною, бо агітація угодовських партій більше або менше відповідала тимчасовим настроям широких верств робітничої класи.

Організуючим центром опозиції була без сумніву Дума й розгон її, зараз же після встановлення радянської влади, був би цілком доцільним кроком і не викликав би ніякого протидіяння. Тим більше, що на протязі своєї піврічної діяльности Дума не користувалася особливою симпатією робітничих мас. Резолюції робітничих зборів вимагали від центральних органів негайного переобрання міського самоуправління; так об’єднане засідання 4-х заводських комітетів шкляної промисловости характеризували Думу, як теплу компанію дільців, якій автори резолюції «ні на паперову копійку не довіряють»[89]. На жаль цього не було зроблено своєчасно, через те що в Раднаркомі була сильна група, що була проти розгону Думи. Автори доповіли про діяльність Румчероду пишуть: «Що до розгону міської Думи, то треба мати на увазі, що розгон фактично викликано не міркуванням принципового характеру і не ставленням міської Думи, до радянської влади в Одесі, а виключно тисненням робітничих мас»[90]. /109/

Це не так. Розгон Думи було викликано не тисненням робітничих мас, у яких до того часу змінився настрій, а якраз міркуванням принципового характеру. Думу розігнали тоді, коли вона почала протиставляти себе радянській владі. В даному питанні Рада робітничих депутатів, що настояла, кінець-кінцем, на розгоні Думи, виявила свою політичну далекозорість.

Цілком неправильно уявляють автори доповіді про діяльність Румчероду роботу Думи, за винятком декількох днів перед падінням влади. «Міське самоуправління — пишуть вони — не робило жодного виступу навіть суто адміністративного, проти радянської влади і взагалі рішуче ні в чому не пробувало гальмувати роботу радянської влади»[91]. Факти говорять про инше. Щодо питання боротьби з Румунією — Дума відхилила резолюцію єврейської соціялістичної партії, що пропонувала запис до формованих революційних частин. Дума провадила переговори з румунами, минаючи владу, через французьку місію про нейтралізацію Біляєвки, де є водопровід[92]. Комісар фінансів на засідання Виконавчого Комітету Ради робітничих депутатів від 15/ІІ скаржився на Думу, що витратила без відома Комісаріяту 1½ мільйона карбованців, призначених для виплати пенсій дружинам салдатів.

Але міську Думу не було остаточно ліквідовано. Міська Управа залишилася й продовжувала свою роботу на колишніх: підставах. Негайно скасувати Управи не можна було, через брак робітників, які могли б взяти на себе управління всіма галузями міського господарства. Було встановлено лише контроль над діяльністю Управи. Той факт, що апарат міського самоуправління залишився, свідчить про фактичне переведення цієї постанови. Це звичайно сприяло підриву авторитету радянської влади. Міська Управа перевела кампанію проти радянської влади в останні дні її існування.

Радянській владі, не зважаючи на суворі накази, за якими, злочинці оголошувалися поза законом, не вдалося цілком налагодити в місті лад. Частіше траплялися наскоки та грабунки. В якій мірі злочинці почували себе господарями міста ілюструє такий факт. Команда корабля Синопа, влаштовуючи 13-го лютого вечір на користь культурно-освітньої секції звернулась, до злодіїв грабіжників і нальотчиків Одеси з проханням не робити цієї ночи наскоків та грабунків, як на публіку, що була на вечері, так і на їхні кватирі та магазини. Прохання було підсилено загрозою нещадно розправитися. У відповідь на заклик команди Синопа на корабель прибули представники «профспілки кешенькових злодіїв», які зробили Комітетові судна таку заяву: «Ми представники злодіїв міста Одеси даємо Вам обіцянку, що ми в цей день жодного грабунку не зробимо; ми /110/ сами будемо патрулювати в місті й попереджати грабунки. Ми просимо Вас дозволити трьом із нас бути на вечері, щоб підтримувати лад»[93].

І дійсно за цю ніч в комісаріятах не було складено жодного протоколу про будь які наскоки та вуличні грабунки[94].

Другим джерелом безладдя були свавільні вчинки різної військової влади; досить згадати справу про начальника загону Рейева, який розстріляв декілька громадян, зводячи з ними особисті рахунки. З цими вчинками було надзвичайно тяжко боротися. Щоб підтримувати лад довелося притягти до виконання міліційних обов’язків нейтральні частини й відновити міліцію, при чому і ті й другі були дуже ненадійні й являли собою деяку небезпеку для радянської влади.

В якій, мірі питання про охорону міста було гостре й важливе, свідчить утворення при Раді робітничих депутатів і Румчероді секції для боротьби зі свавільними трусами.

IX

Відсутність ладу в місті і неналагодженість роботи органів радянської влади примусили Раднарком поставити питання про встановлення диктатури.

З приїздом Муравйова і з підпорядкуванням йому всіх загонів особливо моряків, Раднарком примушений був погодитися на всиновлення персональної диктатури Муравйова.

Легковажні й безсистемні накази Муравйова викликали негативне ставлення до радянської влади з боку всіх громадських угруповань. Наказ Муравйова, що пропонував всім військовим, які не належали до одеського гарнізону виїхати з міста й оголошував осіб і окремі частині; що зайняли нейтральне положення ворогами народу, з загрозою вчинити з ними так, як з особами, які перебувають поза законом, викликав велике обурення звільнених салдатів[95].

Мітинг 3000—4000 салдатів, що відбувся тоді відправив делегацію до Муравйова. Муравйов, відмовившись прийняти її, заявив, що він відрядить козаків і направить морські гармати на театр, в якому відбувався мітинг. Тільки завдяки запевненню представників Ради, що це питання буде розглянуто, мітинг розійшовся й не відбулося жодних сутичок.

Що до безробітних Муравйов видав наказа вислати всіх безробітних, не мешканців міста Одеси і не приписаних до професійних спілок. Він скасував також внесення буржуазії на безробітних, але Виконавчий Комітет Ради робітничих депутатів цю постанову скасував, при чому в резолюції було підкреслено, що «жодних репресивних заходів, що до Ради /111/ безробітних ніхто не може вжити без санкції Виконавчого Комітету та Рад»[96].

До речи тут навести уривки промов Муравйова, в яких виявлено всю нескладність програми його діяльности. На зібранні представників фабрично-заводських комітетів та професійних спілок Муравйов заявив: «Я не допущу Вас, робітників, не стати під рушницю. Це ще не все. У мене є ескадра. Коли ми примушені будемо здати Одесу, я спалю її, я висаджу її в повітря, я залишу попіл ворогові. Стискаю всім руки. По заводах до станків»…

На зібранні представників буржуазії Муравйов заявив: «Я Одеси не здам. Тут скупчено всю Чорноморську флоту і в разі потреби від ваших палаців, від вашого життя нічого не залишиться; протягом трьох днів, ви мусите внести 10 мільйонів карбованців, горе вам, якщо ви гроші не внесете, з камінням я вас в воді втоплю й ваші сем’ї віддам на розтерзання. Не кажіть, що у банках немає грошей. Є гроші у вас у скринях. Зробімо це мирним шляхом, бо сваритися небезпечно». При цьому він обіцяв встановити лад: «всі грабіжники, що прикриваються іменем анархістів-більшовиків, максималістів, будуть знищені… по-російському «рука руку моет».

Запровадження Муравйовим стану облоги, віддало місто в розпорядження матроських загонів. Склад матросів Чорноморської флоти, в звязку з мобілізацією, мав значні зміни. Як вільно-наємні на судна попали, здебільшого знайомі з обов’язками матросів, портові робітники, що з політичного погляду дуже низько стояли, і серед яких було дуже багато з кримінальним минулим. Улюбленим ділом матросів була боротьба з контр-революцією і в цій галузі вони чинили за власною ініціятивою, не додержуючись будь-яких правил, встановлених радянською владою.

Дні стану облоги в Одесі були рекордними, що до числа грабунків, реквізицій і наскоків. В ці дні траплялися випадки обеззброєння червоноармійців, міліціонерів матросами. Все це довело робітників до того, що представники заводів на Пересипу заявили Виконавчому Комітету Ради, що коли робітників не захистять від грабунків, то вони влаштують демонстрацію і що вони вже організували Червону гвардію, яка не допустить трусів на території Пересипу. Сутичка між робітниками й загонами була неминуча і з вимоги Виконавчого Комітету Ради робітничих депутатів, Раднарком скасував стан облоги. В справі уповноважень Муравйова було визначено, що головному командувачеві належить повна влада, що до бойових операцій на фронті, при чому штаб Одеської округи розглядається, як штаб, що не перебуває безпосередньо на театрі військових дій і через те, діючи за наказом і нарядами головного командувача[97], /112/ цілком самостійний у виконанні своїх дій. Тим самим Муравйова було усунено від будь-якого втручання в діяльність радянської влади в Одеській області.

Діяльність Муравйова дала привід до перелому в настрої робітничої класи що до радянської влади, дала привід угрупованням, що вважали себе за інтернаціоналістів і раніше заявляли про свою згоду працювати в контакті з радянською владою на об’єднання з угодовцями.

Заходи, що їх вжили провідні кола радянської влади, щоб виправити цей стан, не могли вже дати значних наслідків, а тимчасом почався наступ німців, якого, звичайно, не могли затримати слабі радянські загони. Раднарком приймаючи на увагу цю ситуацію, прийшов до правильного висновку, що радянська влада в Одесі доживає останні дні, і вжив заходів до евакуації цінностей та майна.

Цим заходам чинили перешкоди матроси, які заявляли, що вони міста не здадуть. Евакуація цінностей з Держбанку і скарбниці не вдалася, бо цього не дала зробити єврейська бойова дружина, моряки торговельної флоти й робітники заводу Анатра. Комісара праці Старостина і заступника комісара фінансів Карценка, що були при перевозі цінностей заарештовано. Довелося перевезти назад до скарбниці евакуовані ціннбсті, щоб урятувати життя комісарів.

Міське самоуправління пробувало взяти управління містом у свої руки. І тільки репресивні заходи вжиті радянською владою, а саме — закриття оборонських газет, арешт гласних Думи на короткий час віддалили падіння радянської влади. Одержавши повідомлення від Муравйова, що його загони відступають на схід від станції Бірзула, залишаючи тим самим Одесу неприкритою з боку німців, Рада робітничих та селянських депутатів оголосила примусову мобілізацію, а Раднарком передав всю військову владу утвореній тоді Найвищій Колегії.

Оборонські організації, відповідаючи на примусову мобілізацію організували мітинги протесту. Мобілізація загалом невдалася. Делеговані представники, які між иншим пройшли без усяких перешкод фронт, запропонували такі мирні умови: 1) роззброєння всіх радянських військ; 2) передача охорони міста німецький і австрійській владі, а, коли встановиться лад — ступнева передача охорони міста до рук радянських частин; 3) цілковита недоторканість радянських і партійних організацій та їх членів[98]. Умови ці були обмірковані на спільному засіданні президії Румчеродуі Раднаркому та представників флоти.

Представники моряків та командувач військ Лазарев висловилися проти того, щоб вступати в мирні переговори з ворогом. Деякі народні комісари висловились за бажаність встановити /113/ замирення з ворогом, щоб без перешкод закінчити евакуацію. Раднарком ухвалив внести пропозицію німцям встановити триденне замирення для того ніби, щоб детально обміркувати умови миру.

Цю постанову не вдалося здійснити, бо того самого дня з різних боків у місто ввійшли німецькі загони. Увесь склад Раднаркому, більшість членів Виконавчого Комітету Румчероду та Виконавчого Комітету Ради переїхали на судна, частина загонів також сіла на судна, а друга частина стала відступати суходолом на Миколаїв. Всі судна, які стояли в порту були виведені й відправлені до Севастополя та Керчи. Румчерод ще деякий час існував, як біженська організацій, а потім ліквідувався.

Радянська влада в Одесі впала виключно під натиском німецької армії. Навіть коли б політика радянської влади цілком була правильна, то й тоді вона не могла б удержатися через відсутність тих військових сил, які могли б відбити наступ регулярної німецької армії.

Цілком неправильні міркування авторів доповіди про діяльність Румчероду, що зводяться до того, що причини падіння радянської влади в Одесі обумовлені не німецько-гайдамацьким наступом, а буцім-то вони полягають в умовах виникнення радянської влади і що радянська влада не мала достатнього опору з самого моменту народження її[99].

Цю оцінку заперечує факт здобуття влади за ініціятивою робітників, бо організований ними «Військово-революційний Комітет» був виявленням величезного революційного піднесення одеських робітників. Він виник, можна сказати, стихійно поза будь-яким впливом з боку инших організацій. Робітники становили із собою той осередковий рух, навколо якого групувалася решта революційних елементів». (Юдовский[100]).

В Одесі не було серйозної контр-революційної сили. Перевага збройних сил, що обстоювали радянську владу була цілком очевидна. Селянство в той період було дуже доброзичливо настроєне що до радянської влади. Можна сміливо сказати, що більша частина робітників майже ввесь час, крім останніх часів, співчувала радянській владі. Правда, це співчуття було позбавлене ентузіязму, в ньому не почувалося особливого бажання перенести будь-які жертви, щоб захистити владу, але ці моменти можна пояснити лише неправильною політикою радянської влади в основних і пекучих для робітничої маси питаннях.

Чи вдержалась би радянська влада, коли б не було наступу німців? Без сумніву вдержалася б і накреслила правильні шляхи своєї дальшої роботи.

Примітки

[1] Див. «Л. Р.» № 5 — 6, 1927 р.

[2] Стенограма споминів одеської групи при Істпарті ЦК.

[3] Автор тут, звичайно, перебільшує значіння помилок більшовицької організації й належну силу меншовиків та подібних до них. — Ред. [«Літопису іреволюції»].

[4] «Южный Рабочий» від 20/І — 18 р.

[5] «Одесский Листок» від 24/І — 18 р.

[6] «Известия Одесского Совета» від 25/І — 18 р.

[7] Ця група майже не мала жодного впливу на керовництво меншовицькою організацією. — А. К.

[8] «Одесские Новости» від 26/І — 18 р.

[9] «Известия Одесского Совета» від 18/І — 18 р.

[10] «Известия Одесского Совета» від 19/I — 18 р.

[11] «Одесские Новости» від 25/І — 18 р.

[12] «Голос Революции» від 30/І — 18 р. й від 15/ІІ (н. с.) — 18 р. Склад. Раднаркому: голова РНКому — Юдовський, комісари: Держконтролю — Обуховський (с.-р.), Юстиції — Хмельницький, Народньої освіти — Берн, Фінансів — Рузер, Військових справ — Зайцев, а вскорах після нього Раузе, Земельних справ — Балдин (лів. с.-р.), Друку — Абраменко, Праці — Старостин, Закордонних справ — Брошеван, Фронту — Серебренніков, Почти й телеграфу — Ачканов, Шляхів — Лисовський і морськими комісарами — Кривошеїн та Кондренко.

[13] «Одесские Новости» від 19/ІІ — 18 р. Склад Найвищої Колегії: голова — Раковський, члени колегії — Воронський, Брошеван, Спіро (лів. с.-р.), Бужор, представники центрального Уряду: від Румчероду — Юдовський, від штабу фронту — Серебренніков, від Одеського РНКому — Рузер, від моряків — Кондренко, від спілки металістів — Старостин, від залізничників — Мізікевич, від більшовиків — Хмельницький, від анархістів — Рит. В колегії були також представники лівих с.-р. і укр. більшовиків.

[14] .Одесский Листок** від 26/ІІ — 18 р.

[15] «Голос Революции» від 27/II та «Одесские Новости» від 1/III — 18 р.

[16] «Голос Революции» від 26/ІІ. До складу президії Румчероду входили від більшовиків — Юдовський, Юхимець, Карпенко, Христев, Рогов, Гохтліб, Томас і Лагайде, від лів. с.-р. — Лазарев, Зеленій, Цариков, Кривошеїн і від с.-р. центровиків — Александров і Терзеєв.

[17] «Одесский Листок» від 24/І — 18 р.

[18] «Голос Революции» від 1/ІІ — 18 р.

[19] «Голос Революции» від І/ІІ — 18 р.

[20] «Голос Пролетария» від 19/ІІ — 18 р.

[21] «Известия Одесского Совета» від 13/І — 18 р.

[22] «Голос Революции» від 20/ІІ — 18 р.

[23] «Голос Революции» від 20/І — 18 р.

[24] Доповідь про діяльність Румчероду й Раднаркому Одеської области, стор. 12 — 13.

[25] «Голос Пролетария» від 28/ІІ — 18 р.

[26] «Известия Одесского Совета» від 23/І й від 27/І — 18 р.

[27] «Одесские Новости» від 23/ІІ — 18 р.

[28] «Известия Одесского Совета» від 21/II — 18 р.

[29] «Голос Революции» від 26/II — 18 р.

[30] «Одесские Новости» від 23/ІІ — 18 р.

[31] «Одесские Новости» від 3/ІІІ — 18 р.

[32] «Голос Революции» від 26/І — 18 р.

[33] «Одесские Новости» від 6/III — 18 р.

[34] Доповідь про діяльність Румчероду й Раднаркому Одеської области стор. 24.

[35] «Известия Одесского Совета» від 27/ІІ — 18 р.

[36] «Одесские Новости» від 17/ІІ — 18 р.

[37] «Одесские Новости» від 26/ІІ — 18 р.

[38] «Голос Революции» від 26/ІІ —18 р.

[39] «Известия Одесского Совета» від 25/І — 18 р.

[40] «Известия Одесского Совета» від 2 /І — 18 р.

[41] «Одесский Листок» від 31/І — 18 р.

[42] «Одесский Листок» від 28/І — 18 р.

[43] «Одесские Новости» від 21/І — 18 р.

[44] «Известия Одесского Совета» від 21/ІІ — 18 р.

[45] «Одесские Новости» від 17/ІІ — 18 р.

[46] «Голос Пролетария» від 24/ІІ — 18 р.

[47] «Голос Революции» від 15/ІІ — 18 р.

[48] «Известия Одесского Совета» від 25/І — 18 р.

[49] «Одесский Листок» від 27/І — 18 р.

[50] «Одесские Новости» від 19/ІІ — 18 р.

[51] «Известия Одесского Сонета» від 24/ІІ — 18 р.

[52] «Одесские Новости» від 23/II — 18 р.

[53] «Одесские Новости» від 19/ІІ — 18 р.

[54] Серед галасливих справ треба відзначити процес газети «Южный Рабочий».

[55] Доповідь про діяльність Румчероду й Раднаркому Одеської области, стор. 13.

[56] Доповідь про діяльність Румчероду й Раднаркому Одеської области, стор. 13 і 16.

[57] «Известия Одесского Совета» від 24/І — 18 р.

[58] «Известия Одесского Совета» від 27/1 — 18 р.

[59] «Голос Революции» від 18/ІІ — 18 р.

[60] «Известия Одесского Совета» від 15/II — 18 р.

[61] «Одесские Новости» від 20/ІІ — 18 р.

[62] «Одесский Листок» від 21/ІІ — 18 р.

[63] «Известия Одесского Совета» від 21/І — 18 р.

[64] «Одесские Новости» 19/ІІ — 18 р.

[65] «Одесский Листок» від 26/І — 18 р.

[66] «Одесские Новости» від 29/І — 18 р. Так, напр., кафе Лібмана, що його передбачали реквізувати, через те, що власник виявився чужоземним підданим, вирішено було залишити.

[67] «Голос Пролетария» від 31/І — 18 р.

[68] «Известия Одесского Совета» від — 24/І — 18 р.

[69] «Известия Одесского Совета від 26/І — 18 р. (резолюція зборів робітників-чоловіків заводу Вальтух).

[70] «Известия Одесского Совета» від 27/І — 18 р.

[71] Характерна з приводу цього замітка в «Голос Революции» від 15/ІІ — н. ст., де читаємо, що: «партизанський комітет 12-ти закликав т-шів без ріжниці чинів і звань організуватися в партизанські загони проти Каледіних та Щербачових».

[72] Так, напр., єврейська бойова дружина не допустила була евакуації цінностей Держбанку.

[73] «Известия Одесского Совета» від 24/І — 18 р.

[74] «Голос Революции» від 20/ІІ — 18 р.

[75] «Одесский Листок» від 31/І — 18 р.

[76] «Одесский Листок» від 31/І — 18 р.

[77] «…Платня призначається для оплати доглядачів помешкань, і на виплату ренти домовласникам, які живуть з цих прибутків». — А. К.

[78] «Одесский Листок» від 31/І — 18 р.

[79] «Голос Революции» від 14/ІІ — (н. ст.).

[80] «Голос Пролетария» від 19/ІІ — 18 р. з повідомлення т. Старостина на зборах більшовицької організації.

[81] «Известия Одесск. Совета» від 20/ІІ —18 р.

[82] «Известия Одесск. Совета» від 28/II — 18 р.

[83] «Известия Одесск. Совета» від 24/II — 18р.

[84] Засідання Виконавчого Комітету від 22/II — 18 р.

[85] «Одесские Новости» від 24/II — 18 р.

[86] «Одесские Новости» від 30/І — 18 р.

[87] «Южный Рабочий» від 16/ІІ — 18 р.

[88] «Южный Рабочий» від 21/II — 18 р.

[89] «Известия Одесского Совета» від 1/І —18 року.

[90] Доповідь про діяльність Румчероду та Раднаркому Одеської области, стор. 20.

[91] Доповідь про діяльність Румчероду та Раднаркому Одеської области, стор. 20.

[92] «Одесский Листок» від 24/І —18 року.

[93] й [94] «Одесские Новости» від 17/ІІ й 19/ІІ —18 року.

[95] «Голос Революции» от 20/ІІ —18 р.

[96] «Известия Одесского Совета» від 28/ІІ — 18 р.

[97] «Голос Революции» від 1/ІІІ — 18 р.

[98] Доповідь про діяльність Румчероду та Раднаркому Одеської области стор. 31.

[99] Доповідь про діяльність Румчероду, стор. 25.

[100] Стенограма споминів Одеської групи сприяння при Істпарті. /114/

Джерело: Літопис революції. – 1928. – №1. – С. 86–114.

Advertisements

0 Responses to “Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: