Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (I)

А. Кіров

Лютнева революція викликала до життя цілий ряд організацій, покликаних замінити прогнилу самодержавно-бюрократичну державну машину. Одною з таких організацій був «Румчерод», що виник в травні 1917 р. Діяльність його, згідно з розподілом території, що його прийняла Всеросійська нарада Рад робітничих і салдатських депутатів, поширювалася на румфронт, чорноморську флоту і губерні: Херсонську, Басарабську, Таврську, частини Подільської та Волинської губерень з центром у м. Одесі. Вже один перелік цих місцевостей повинен дати нам уяву про ті надто складні умови, в яких довелося робити Румчеродові особливо після завоювання його комуністичною партією.

Межуючи з Румунією, що на її території були розташовані російські частини й запільні установи, Румчерод, з огляду на цілий ряд умов, — одною з них була відірваність від центра, — мусив самостійно встановляти взаємовідносини з Румунією, союзними державами і в звязку з цим розвязувати цілий ряд питань, що мали загальнодержавне значіння. Маючи в себе в запіллі Київщину, де панувала Центральна Рада, Румчерод повинен був поставити перед собою завдання нейтралізувати її впливи на свої території.

Межуючи з Чорноморським узбережжям і Донеччиною, Румчерод був утягнутий в розвязання питань, звязаних з загальною боротьбою радянської влади з контр-революцією на Півдні.

Діяльність Румчерода можна поділити на два періоди: перший період, коли на чолі його стояли есери й меншовики (з травня 1917 р. до 12 грудня) і другий, коли на чолі Румчерода стояли більшовики (з 12 грудня 1917 р. до кінця травня 1918 р.).

Перший з’їзд Ручмерода пройшов цілком під гаслом оборонців. До президії виконавчого комітету Румчерода ввійшли есери й меншовики. На голову його було обрано есера Лордканідзе. Жодного з присутніх на з’їзді більшовиків до президії не обрали. /235/

Але оборонському Румчеродові протягом всього періоду своєї діяльности не вдалося стати за владу й здійснити основний пункт наказу з’їзду Румчерода, що полягав у тому, що центральний виконавчий комітет повинен стати за вищий орган, який контролює всі установи, — і урядові, і суспільні.

Здійснення цього наказу натрапило на непереможний опір місцевих Рад. Центральний виконавчий комітет чорноморської флоти, не зважаючи на участь делегатів флоти в роботах першого з’їзду Румчерода, не визнавав останнього й не підлягав йому. Лише після корніловських днів, як це видно з докладу виконавчого комітету першого скликання на 2-му з’їзді Румчерода, «коли нам удалося продемонструвати єдність революційної демократії, коли вдалося виявити силу всієї революційної організації, коли нас визнали, коли з нами стали рахуватися, і з того часу нема жодної установи, в якій би не брали участи наші представники, наші комісари»[1], Румчерод було визнано, але не як носія найвищої влади, а як одну з багатьох революційних організацій, що існували й діяли на території области. В цей період Румчерод обслуговував і репрезентував фронт. Цей характер діяльности почасти потверджується конструкцією апарату виконавчого комітету цієї організації. Виконавчий комітет було розбито на такі секції:

1. Контрольна, — її функції полягали в тому, щоб наглядати за діяльністю начскладу і при потребі усувати непідходящих і нездатних.

2. Організаційна, що мала своїм завданням організувати демократичні організації в армії й керувати ними.

3. Секція об’єднання й організації робот що до підготовки до виборів в Установчі Збори.

4. Секція звязку, що до її функції входило наглядати над здійсненням розпоряджень виконавчого комітету Румчерода.

5. Транспортна.

6. Секція постачання.

7. Секція боротьби з дезертирством.

8. Санітарна.

9. Секція організації виробництва.

10. Харчова.

11. Земельна.

12. Освітня.

13. Технічна[2].

На командування, що було в руках переконаного монархіста генерала Щербачова, угодовський Румчерод мав надзвичайно малий вплив, виконуючи по суті ролю «головного командувача». Політика Румчерода в питанні про війну зводилася до виконання резолюцій першого з’їзду, де основними /236/ пунктами були: рішучий осуд братання й заклик до салдат не відмовлятися від наступів. В питанні про землю угодовський Румчерод стояв на сторожі інтересів поміщиків, посилаючи скрізь, де в цьому була потреба, загони для охорони їх маєтків.

В звязку з посилюваною більшовизацією настроїв на фронті Румчеродові доводилося вдаватися до тактики лавірування. Під натиском мас було звільнено заарештованих за більшовицьку пропаганду, більше того, до керовництва роботою в деяких секціях довелося припустити й більшовиків. Але вплив угодовського Румчерода в масах з кожним днем падав і остаточно Румчерод розгубив всі лишки свого авторитету, коли в Жовтневі дні він ухвалив резолюцію засудити пролетарську революцію: «Румчерод негативно ставиться до подій, що відбуваються, до рішучої боротьби з усякими спробами насильного захвату влади, звідки б вони не виходили»[3].

Боротьба з Українською Радою

Перед Жовтневими днями в Одесі і в області утворилося своєрідне становище. Пролетаріят ще не був підготовлений взяти владу. Значна частина його була ще під впливом угодовців. Більшовицький настрій салдат ще не оформився організаційно. На чолі полкових, дівізійних і инших комітетів все ще стояли угодовці. Виділені в армії національні українські частини, посідаючи пункти, що мали велике стратегічне значіння, становили реальну силу. Отже, на владу, що випала з рук представників Тимчасового Уряду, претендували: угодівський Румчерод, що мав у своїм розпорядженні ще деякі частини (юнкері), які опиралися на міські саморядування і по суті репрезентували буржуазію всіх відтінків, що в її руках було зосереджено управління господарським життям; Ради робітничих, салдатських, матроських і селянських депутатів[4], що спиралися на по-більшовицькому настроєні частини залоги, Червону гвардію і пролетаріят (металісти, залізничники, моряки) і Українська Рада, що спиралася на гайдамацькі курені. /237/

Але співвідношення сил було не на користь Рад. Українська Рада, що містилася в Одесі, ще в період керенщини встигла організувати свої гайдамацькі курені. Скоро після повалення Тимчасового Уряду, українці захопили штаб військової округи, арсенал і инші установи. Але, все-таки, почуваючи непевність своїх сил, Українська Рада стала на шлях переговорів з Радою та Румчеродом. Ради, не вважаючи за можливе за даної ситуації брати владу, були примушені піти назустріч цій політиці. Угодовський Румчерод ще в Жовтневі дні висловився за сукупну роботу з Українською Радою. Наслідком цієї угоди стало утворення тимчасового революційного комітету, так званої «Ради десяти», організованої на паритетних засадах. До неї входило 5 представників від Української Ради і 5 представників од Ради та Румчерода, при чому представниками від Ради були більшовики. На таку ж путь організації влади стали і деякі міста области (Миколаїв і инш.). Треба відзначити, що після повалення Тимчасового Уряду звязок між різними місцевостями области ослаб і всі основні питання обласного життя, так чи инакше звязані навіть з загальнодержавними інтересами, вони розвязували на місці. Влада «Ради десяти» фактично поширювалася лише на Одесу.

Але утворення цього комітету зовсім не поліпшило становища, що на той час утворилося. Весь хід подій ясно й виразно підкреслював той момент, що питання про перехід влади можна розвязати лише озброєним шляхом і обидві сторони — українська контр-революція і Ради — діяльно готувалися, збираючи й концентруючи навколо себе свої сили.

Перша сутичка сталася в питанні про призначення коменданта. Ради за згодою штабу округи, призначили свого коменданта. А Українська Рада намагалася обернути на комендатуру організований нею військовий комісаріят. Утворилося надзвичайне складне становище. Укррада явно саботувала «Раду десяти» і одверто готувалася до захоплення влади, стягаючи свої сили в місто. Але готування Укрради не могло залишитися непомітним для Рад, що гарячково організовували свою червону гвардію.

29 листопада відбулися загальні збори Ради. Ці збори ухвалили постанову про встановлення радянської влади в Одесі і, не зважаючи на заперечення військової Ради, затвердили постанову об’єднаних президій Рад робітничих, салдатських і селянських депутатів про організацію загонів з добровольців-матросів, салдат і червоногвардійців для відправки на Дін, а також висловилася за злиття Української військової Ради з Радою салдатських депутатів[5]. Угодовський Румчерод в цьому питанні зайняв подвійне становище, ухваливши резолюцію про те, що «Румчерод буде всіма силами сприяти боротьбі /238/ з контр-революцією, але до посилки загонів на Дін потрібно виділити делегацію, яка повинна на місці вияснити становище; Румчерод протестує проти огульного обвинувачення в контр-революції козацтва»[6].

Українська Рада в боротьбі проти цих постанов керувалася загальною політикою Центральної Ради, а в питанні про формування загонів вони виходила з можливости виступу проти неї новозформованого загону, що для нього сама ж видала зброю. Вся суть суперечки полягала в тому, що Ради не мали зброї і для загону її повинна була дати Укррада.

Начальник Червоної гвардії тов. Кангун на засіданні виконавчого комітету робітничих депутатів 28/ХІ заявив: «якщо нам не дадуть боротися з Каледіном, то ми будемо боротися з Каледіном в Одесі» (тоб-то з Укррадою[7]).

Більшовицька. пропаганда, що почала розкладати гайдамацькі курені, і останні постанови Ради без сумніву примусили Укрраду, що ураховувала перевагу своїх озброєних сил і сподівалася на нейтралітет моряків, прискорити розвязання питання про владу. А для цього треба було спровокувати Ради на передчасний виступ і цим зламати їхню силу.

Президія Рад разом із Румчеродом, розуміючи наміри Укрради, утворила революційний штаб, що мав своїм завданням організувати сили для одсічи спроб захопити владу[8].

У штаб ввійшли від Червоної гвардії і Рад більшовики (Ачканов, Кангун і инш.), від Румчерода один с.-р. і один с.-д. меншовик. Вступ і участь оборонського Румчерода в революційному штабі з’ясовується тим, що настрій буржуазних кіл, які раніше симпатизували гайдамакам, бо бачили в них силу, що може бути протиставлена Радам, через виявлений гайдамаками антисемітизм і погроми (одеська буржуазія складалася майже виключно з євреїв), змінився на користь Рад (? — Ред. [«Літопису революції»]). Але на першому ж засіданні революційного штаба в питанні про військові дії виникли суперечки. Представники Червоної гвардії і частина представників Рад запропонували почати збройне повстання, не дожидаючи виступу гайдамаків. Представники Румчерода були проти цієї пропозиції. Голоси поділилися, і питання про повстання не розвязали. На другому засіданні, у відсутності представників Румчерода, було вирішено не входити в сутичку з гайдамаками, бо робітничі маси не були підготовлені до виступу і Рада скептично ставилася до можливости захопити владу й стягнути свої сили в порт і на Пересип[9].

Історія подій 1 грудня в спогадах сучасників і за замітками газет ясно говорить нам, що перші напали гайдамаки, /239/ що цілком відповідало всій тодішній обстанові. Зовсім неправильна оцінка подій 1 грудня, наведена в докладі Румчерода й Раднаркому одеської области, в тій частині, де говориться, що «події 1 грудня були скороспілою спробою Червоної гвардії, поза всяким закликом провідних установ, скинути владу Укрради».

Неправильно, що Червона гвардія діяла поза всякими закликами провідних установ. Хіба постанова пленуму трьох Рад установити радянську владу й утворити революційний штаб не є заклик повалити владу Укрради? Також неправильно, що Червона гвардія виступала без підготовки і що через те цей виступ був «скороспілою спробою». Адже Червона армія по суті не нападала, а оборонялася і всі її дії були підпорядковані завданням оборони. А роззброєння сербських батальонів[10] 30-го листопада було спричинено намаганням Червоної гвардії дістати зброю, в якій вона відчувала велику недостачу, і водночас потребою роззброїти можливих ворогів. Постанова не приймати бою була цілком доцільна, з огляду на явну перевагу озброєних сил Укрради.

Неправильним була тільки постанова евакувати зайняті приміщення, в чому, як показав дальший хід подій, не було жодної потреби. Докорів гідна не Червона гвардія, що своєю готовністю до бойових дій примусила Укрраду з собою рахуватися, а Рада, що скептично поставилася до можливости здійснити свої власні постанови і нічого не зробила для пропаганди цих постанов у робітничих масах.

У всякому разі результатом подій 1 грудня був фактичний перехід влади до рук Укрради і в Одесі і в усій області. Керовництво Радою салдатських депутатів також переходить до рук Укрради, бо до першого входила Українська Військова Рада, що своєю численністю змінила на свою користь співвідношення сил в Раді салдатських депутатів, яка до цього часу стояла на боці більшовиків. Навіть Рада робітничих депутатів завагалася, що відбилося в тому, що одеська Рада взяла участь у переговорах з Центральною Радою про утворення вільного міста. Цим самим Рада відмовилася від боротьби з Центральною Радою і визнавала її за носія найвищої державної влади на Україні. Те, що Рада примушена була піти на компроміс і затамувати свою фактичну владу утворенням «Ради десяти» на паритетних засадах, організованої на принципах, що, як правильно зазначають автори докладів Румчерода і Ради Народніх Комісарів одеської области, є викривленням ідей радянської влади, з’ясовується, по-перше, втручанням моряків, надто команди панцерника «Сіноп», що стала рішуче на бік Рад і заявила, що коли Укррада не втихомирить гайдамаків, то спілка моряків не випустить на берег жодного фунта вугілля /240/ і харчів і не перевезе на своїх суднах жодного українського салдата, а по-друге, резолюціями профсоюзів і робітничих зборів. В цих резолюціях говорилося, що коли Рада не припинить із зброєю в руках здійснювати свої національні тенденції, то місцевий пролетаріят оголосить загальний страйк[11].

Вся боротьба в цей невеличкий період звелася до боротьби за маси й за їхні організації. Одеській організації більшовиків, що стояла на чолі руху, треба було розглядати такі основні завдання: 1) оволодіти Румчеродом, 2) організувати робітничі маси для виступу, 3) розкласти сили ворога — гайдамацькі курені. З цих трьох завдань вдалося цілком виконати лише перше. Що до останніх двох нам вдалося провести велику роботу над розкладом гайдамацьких куренів і організацією робітничих мас.

Склавши блок із лівими есерами для спільної боротьби з угодовським Румчеродом на основі визнання влади Народніх Комісарів, одеська організація більшовиків за цей короткий час оволоділа армійськими організаціями, провела розолюції недовір’я угодовському Румчеродові на всіх фронтових з’їздах і підготувала скликання другого фронтово-обласного з’їзду.

Другий з’ізд Румчерода

Другий фронтово-обласний з’їзд розпочався 12 грудня 1917 р. З’їзд було скликано в надзвичайно напруженій обстанові; ще були втямку події 1 грудня і засідання з’їзду відбувалися під загрозою розгону його українцями. На з’їзді в переважній більшості була репрезентована рядова маса: з 880 делегатів лише 55 було від корпусних, дивізійних, армійських комітетів національних організацій, а решта всі делегати були безпосередньо від частин. Ради робітничих і салдатських депутатів з залізничими організаціями були репрезентовані 220 делегатами, а селянство — 102 делегатами (на 1-му з’їзді Румчерода від селян було всього 10 представників).

Більшовицький настрій салдат виразно відбився на складі з’їзду. Коли на першому з’їзді Румчерода абсолютна більшість належала есерам і меншовикам, то на другому ми бачимо пересування вліво: абсолютна більшість належала більшовикам і лівим есерам. За даними мандатної комісії на з’їзді було: більшовиків 396, лівих есерів 220, анархістів 8, есерів-максималістів 5, соціял-демократів інтернаціоналістів 37, есерів-інтернаціоналістів 7, есерів 187, соціял-демократів об’єднаних 68, народніх соціялістів 6, українських есерів 74, українських с.-д. 6, позапартійних 76[12]. /241/

За такого складу з’їзду боротьба звелася до боротьби за позапартійну рядову масу делегатів, яка ще йшла за антирадянськими партіями. Коли на початку з’їзду за радянську владу було приблизно 70%, а 30 — проти, то під кінець це відношення ще виразніше змінилося на користь блоку більшовиків і лівих есерів.

Президію було сконструйовано на засадах пропорційного представництва. Від більшовиків увійшло 8 товаришів, лівих есерів 5, од есерів 4, від українських партій 2, с.-д. об’єднаних 2, від позапартійних 1.

Перед з’їздом стали такі питання: 1) поточний момент у звязку з організацією Центральної Ради та Установчих Зборів, 2) перемир’я та умови миру, 3) земельне питання, 4) становище армії, 5) організація влади на місцях.

Більшовики хоча й мали на з’їзді найсильнішу фракцію, все ж без лівих есерів не змогли б провести жодної своєї постанови і тому в своїх виступах і резолюціях в деяких питаннях були примушені рахуватися з їх думкою.

Одним із дуже вдалих тактичних кроків була організація на з’їзді фракції українських більшовиків із делегатів з’їзду, що своїми виступами сприяла розкладові маси делегатів, які ще йшли за українськими правими партіями.

В роботах з’їзду брали участь т. т. Володарський, Старостів і Веронський, що приїхали з Петрограду.

Уже в привітаннях намітилися ті принципіяльні розходження й платформи, що навколо них відбувалася боротьба на з’їзді.

Представники Московської військової округи й спілки металістів закликали з’їзд до революційної боротьби з контр-революцією, з шовіністичним чадом, за владу українських пролетарів міста й села.

Лідери антирадянських партій виступили під своїми старими прапорами безумовної єдности «революційної демократії» та компромісу з буржуазією.

Виступивши з привітанням, тов. Володарський передав привіт од трьох організацій: Петроградської Ради, Ради Народніх Комісарів і Центрального Виконавчого Комітету З’їзду Рад. В своїй промові він відзначив, що коли ми в Жовтні підносили прапор повстання, ми були певні, що внизу — салдати в шанцях — ідуть проти верхів, і ми в цьому не помилилися; народні маси, як один чоловік, на цілому ряді фронтів пішли за нами. Рада Народніх Комісарів не є узурпатором влади, а представником трудової маси, і владу вона отримала від 2-го Всеросійського З’їзду Рад, що до його постанов приєднався селянський з’їзд. В той момент, коли трудова маса висловить їм довір’я, вони не будуть підтримувати свою владу кулеметами, як це робив Керенський. Але доти, доки Рада Народніх Комісарів користується з довір’я салдат, селян і робітників, вона вважає за свій обов’язок проводити в життя /242/ ті заходи та прагнення, що їх намітив 2-й Всеросійський З’їзд Рад. Наприкінці він зазначив, що «доля революції нікому не може бути відома. Одну обіцянку ми можемо дати: якщо нам не вдасться перемогти, ми воліємо краще загинути, але не здати ні одної пяди наших здобутків. Якщо ви будете разом з нами, ми певні того, що переможцем в цій великій боротьбі вийдемо ми»[13].

Представники партії більшовиків і лівих есерів обмежилися короткими привітаннями.

Антирадянські партії, соціялісти-революціонери, меншовики, українські есери і с.-д. організували блок і виступили спільно. Перший бій вони вирішили дати в питанні про Установчі Збори з метою внести вагання в лави по-більшовицькому настроєного з’їзду. Виступивши від імени блока, представник есерів запропонував послати таку телеграму: «З’їзд гаряче вітає Установчі Збори і категорично вимагає, щоб робота Установчих Зборів, що повинна дати народам Росії автономну федеративну республіку, мир, землю й волю, почалася негайно»[14].

Зважаючи на настрій зборів, представник блока запевняв з’їзд, що вони стоять за відкликання депутатів і за прийняття найважливіших законів реферандумом і запропонував в разі неухвалення резолюції одноголосно перевести пойменне голосування.

Представник більшовиків, не знаючи, як поставиться до цього рядова маса делегатів, лівих есерів, і бажаючи уникнути загострення питання, запропонував відкласти посилку цієї телеграми до того часу, поки не буде обмірковано питання про Установчі Збори, згідно з порядком денним. Пропозиція більшовиків була цілком вчасна, бо у фракції лівих есерів дійсно не було певної єдности, що і виявилося підчас їх виступу в цьому питанні. Один виступив із пропозицією послати телеграму, другий представник бюра фракції оголосив, що це питання в них ще не обмірковувалося. Тоді більшовики винесли таку резолюцію: «вважаючи питання, що стоять на порядку денному з’їзду, як от иитання миру й центральної влади і инші кардинальні питання російського життя — однакової ваги, як і питання про Установчі Збори, і не бажаючи переривати правильних занять з’їзду, з’їзд відкладає обмірковання привітання до відповідного наступного засідання й переходить до чергових справ»[15].

Поіменне голосування дало такі результати. Проти негайної посилки телеграми було 509, за — 331, утрималося 43. З них: по області голосувало: проти — 64, за — 48, утрималося — 5; від селян: проти — 23, за — 40, утрималося — 2; /243/ від фронту: проти — 422, за — 243, утрималося — 36[16]. Політичні результати цього голосування були ті, що більшість утримала свої позиції і що лише в селян була перевага прихильників меншости.

Другу атаку зробили представники українських с.-д. і с.-р. Щоб зменшити вагу з’їзду, представники цих партій запропонували надати йому назву лише фронтового з’їзду, покликаючись на малу кількість представників від области. Звичайно, назва з’їзду мала велике значіння, бо від цього залежало, який вплив будуть мати ухвалені резолюції. Представник більшовиків відзначив спробу надати з’їздові не таке значіння, на яке він цілком має право, і запропонував назвати його з’їздом румунського фронту й области.

Тут цікаво відзначити виступ позапартійного, який став на цілком правильний погляд, що справа не в назві. Він заявив, що «як ви не назвете з’їзд, чи назвете його обласним, чи фронтовим, але як будете вирішувати питання в інтересах селян, вони будуть вас вітати, а якщо будете рішати не в інтересах селян, наших постанов не виконуватимуть».

Пропозицію більшовиків було ухвалено, при чому українські есдеки й есери утрималися від голосування. Для характеристики настрою маси треба навести найхарактерніші виступи в питаннях про владу, мир і Установчі Збори.

Один позапартійний делегат у своїм виступі відзначив, що влада є ярмо на шиї; була б шия, а ярмо найдеться завжди, але в той же час ми знаємо, що держава — візок, а цей візок без ярма не повезе, тому яка-небудь влада потрібна[17].

Далі, порівнявши дії уряду Керенського з діями уряду більшовиків, він відзначає, що «уряд Керенського — червневий наступ, уряд більшовиків — громадянська війна. Меншовики пишуть добрі декрети, але провадити в життя їх, очевидно, не вміють. Ці декрети можуть провадити в життя більшовики. Так чого ж, товариші, замість того, щоб ворогувати — не взятися за спільну справу: одні хай пишуть декрети, а другі провадять їх у життя.

Коли спитають робітника-салдата: ти якої партії ? Він нічого не скаже, а як спитати — чого він хоче, то він скаже, певно, чого він хоче. Що до землі — він есер, що до начальства— він анархіст. Ми тут не якісь партійні робітники, а насамперед виразники жадань тої маси, що нас сюди делегувала. Більшовики з усіх партій вжили активних кроків до миру, тим-то ми їх вітаємо. Якщо Установчі Збори винесуть добру постанову, ми їх послухаємо, а коли ні, ми скажемо: забирайтесь[18].

Делегат соціял-демократ інтернаціоналіст: «Я повинен сказати від імени тих полків, які мене посилали, що, хоча вимоги /244/ полків не сходяться з моїми ідеями, але я буду обстоювати те, що сказали полки, а не те, що каже моя фракція. Нам треба, що б там не було, замиритися.

Нам потрібен мир за всяку ціну. Ще до встановлення радянської влади ми були склали міцний мир не з імперіялістами й буржуазією Австрії та Німеччини, а з такими ж, як і ми, робітниками та селянами. Установчі Збори — це ідеал, але не ідеал окопника. Ідеалом окопника є та влада, яку взяв народ, яка боронить його інтереси, дає йому те, чого він захоче»[19].

Представник Рад роб., салд. і селянськ. депутатів Ізмайлівського району спершу заявив про свою приналежність до есерів і про те, що його платформа є близька до платформи нової партії всесвітнього світанку, а насправді він належав до партії «домовиків», як назвала одна буржуазна газета тих, що прагнуть повернутися з фронту додому.

Полемізуючи з тов. Гомбергом, представником більшовиків, що заявив в своїй промові на з’їзді, «що більшовики ніколи й ніде не говорили, що вони відмовляються від революційної війни і що вони приймають усякий мир, який їм запропонує супротивна сторона» і висловив певність, що салдати, які голосують тепер за мир, будуть готові принести на вівтар революції своє життя, цей представник заявив: «ось який крик іде по всьому фронті. Перемир’я — так перемир’я, і геть війну у всіх її проявах та видах»[20].

Приблизно так само були настроєні всі делегати, як що судити з виступів — вони висловлювалися за радянську владу, за мир що б там не було, і проти війни, хоча й революційної. Між иншим, це зайвий раз показує, остільки правий був Ленін в своїй боротьбі проти лівих комуністів, що вимагали оголосити революційну війну. Що до Установчих Зборів всі сходилися на тому, що їх треба буде розігнати, якщо вони стануть на бік владних клас.

Обмірковуючи поточний політичний момент і питання про Установчі Збори, виявилося непогодження між лівими есерами й більшовиками. Ліві есери вітали лише ту частину діяльности Раднаркому, що призвела до складення перемир’я і до передачі землі земельним комітетам, але протестували проти терору, що його вимущена була вживати проти своїх ворогів радянська влада. «Влада трудових мас, — заявляли ліві есери, — як влада більшости, не потребує репресій, тому рішучим способом відкидає всі способи, що їх уживалося за останній час».

Резолюцію більшовиків і лівих есерів було здано в комісію, і в результаті ліві есери відмовилися від цих пунктів, і резолюцію більшовиків з’їзд ухвалив. /245/

Питання про становище на фронті кінець-кінцем стало питанням про визначення принципіяльного ставлення до румунського уряду та Центральної Ради.

Те, що угодовський Румчерод відмовлявся визнати радянську владу, що українські частини відділялися з армії, що в запіллі фронта були румунські війська, що контр-революційне командування провадило провокаційні дії, — все це утворило надзвичайно важке становище на фронті. З пропозиції ініціятивної групи фронтвідділ Румчерода склав повноваження і передав владу новоутвореному революційному комітетові, який не встиг виявити своєї діяльности, бо через добу його заарештував утворений комісаріят національностей, що підлягав виключно розпорядженням Центральної Ради.

За допомогою штаба фронту та румунського командування комісаріят національностей став за фактичну владу на румунському фронті. Залізничний і телеграфний звязок опинилися в його руках. Полки, дивізії російської армії стали роз’єднані і тому не могли виявити належного опору насильства румунських частин. А румуни, за згодою комісаріяту національностей, роззброювали російські частини, розганяли революційні комітети, арештували салдат, затримували харчі то-що.

От чому питання про становище на фронті було нерозривно звязане з виясненням ставлення з’їзду до румунського уряду та Центральної Ради.

З’їзд ухвалив резолюції про заходи боротьби з утвореним становищем на фронті, про демобілізацію армії і посилку в усі армії делегації з широкими повноваженнями, а також і в Румунію та в Київ для переговорів. Посланим на фронт делегаціям не вдалося цілком здійснити постанови з’їзду: цьому перешкоджали стихійна демобілізація й відступ російської армії. В справі встановлення радянської влади і боротьби з румунами, що захопили Бесарабію, можна було використати лише незначні фронтові частини. До встановлення радянської влади в Одесі і в області армії Румфронта здебільшого були дезорганізовані й відірвані від повідомлень[21].

На з’їзді есери й соціял-демократи меншовики виступали у всіх принципіяльних питаннях з платформою виправдання війни, заперечення соціялістичного характеру революції і передачі влади Установчим Зборам, пропонуючи у практичних питаннях половинчаті, компромісні постанови.

Українські с.-д. і есери, підлягаючи директивам Центральної Ради, в кількості не більш як 100 чоловіка покинули з’їзд, оголосивши декларацію протесту проти захоплення влади в Одесі і в області по-більшовицькому настроєним з’їздом. А з’їзд, не зважаючи на загрози розгону, добре закінчив свою роботу, обравши виконавчий комітет румунського фронту й области. /246/

Підготовка до захоплення влади

Діяльність новосформованого виконавчого комітету румфронту і области не була остільки плодотворною, як про це пишуть автори докладу Румчерода й Раднаркому Одеської области.

«Новосформований Румчерод — говориться в докладі — швидко й енергійно повів справу завоювання радянської влади в Одесі й Одеській області. В цьому Румчеродові прислужилася давно набута, ще за старого складу, популярність в області… Місцеві комісари відограли видатну ролю в справі повалення Центральної Ради на місцях».

Керовники Румчерода в своїх спогадах відзначають протилежне: «Румчерод був кепсько збудованою організацією, не вживав жодних кроків, щоб володіти хоч трохи серйозними силами» (Юдовський[22]).

Уроки подій 1 грудня пройшли для Румчерода без користи. На засіданнях військово-технічних комісій, утворених Румчеродом, питання про захоплення влади обмірковували виключно з погляду наявности військових сил.

«Ми в порядку якоїсь військової змови хотіли провести цю справу, ми підраховували сили, встановляли звязки з частинами, але не розраховували на масовий рух одеського пролетаріяту“ (Юдовський[23]).

Певна річ, післані на місця комісари Румчерода зробили певний вплив на організацію радянської влади, але не в тій мірі, як малюють цю справу автори доповіди. Навряд чи допомогла в цьому популярність Румчерода, набута за старого складу. Встановлення радянської влади з’ясовується виключно масовим рухом.

Велике значіння мала робота військової секції над розкладом українських частин.

«Не батальйонами і зброєю ми зможемо провести в життя наші ідеї, а лише агітацією наших більшовицьких гасел, якою ми мусимо охопити всі українські частини, і в цьому запорука нашого успіху, успіху демократії на Україні»[24].

Було організовано групу робітників, що знають українську мову, які протягом кількох тижнів провели велику пропагандистську роботу. Результати цієї роботи виявилися при встановленні радянської влади в Одесі. Цілий ряд українських частин перейшов на бік Рад, численні українські частини відмовилися виконувати розпорядження Центральної Ради.

Важкий економічний стан, погіршений грошовою кризою, сприяв ростові революційного настрою серед одеського пролетаріяту. Ще в жовтневі дні прокотилася хвиля страйків під /247/ гаслами підвищення зарабітної плати і боротьби проти закриття промисловцями підприємств. В період діяльности другої «Ради десяти» збудження серед робітничих мас ще більше зросло.

Через відмовлення спілки промисловців Півдня «Сопроюг» підписати колективну угоду з робітниками, що її запропонувала спілка металістів, почався страйк на величезних підприємствах металообробної промисловости (заводи Гена, Белліно-Фендриха, «Ропит» і инш.). До страйку приєдналися електрична та телефонна станції[25]. Дуже характерну позицію в цьому конфлікті заняли меншовики. Рада професійних спілок, якою вони керували, висловила протест «проти дезорганізаційної тактики спілки машинобудівельних робітників, що поставила всю робітничу масу Одеси перед фактом страйку»[26]. Делегатські збори спілки металістів і собі висловили ганьбу раді профспілок за те, що вона в даному разі захищає інтереси капіталістів, а не робітничої класи[27]. Такі ж точнісінько резолюції ухвалені цілою низкою робітничих зібрань (набоє-механічний завод, завод С… і Співако то-що).

Конфлікт ліквідувала «Рада десяти», що примусила «Сопроюг» підписати угоду. Представники Української Ради в «Раді десяти» були примушені погодитися на цей крок, щоб не загострювати взаємин з робітниками, які на той час надто вороже ставилися до Української Ради. Неуміння будь-як налагодити господарське життя, та бешкети гайдамаків, обурило проти влади Української Ради поголовно всю робітничу масу. Робітники заводу «Анатра» протестують проти грабунків і насильства гайдамаків. Залізничники в своїй резолюції вимагають, «щоб усю енергію українських робітників і селян було вжито на боротьбу з контр-революційною політикою Укрради»[28]. Спілка моряків заявила залізницям, що коли вони не перестануть везти українські війська, то моряки перестануть давати вугіль[29].

А тим часом селянство, не дожидаючись вказівок і дозволів зверху, виганяло поміщиків з маєтків і захоплювало землі. Газети того періоду рябіли звістками про те, що демобілізовані й селяни захоплюють великі маєтки, забирають худобу, руйнують садиби й т. инше. До Укрради селянські маси ставилися різко негативно. Спільним місцем у всіх резолюціях, що їх ухвалила ціла низка рад селянських депутатів і загальні збори селян, є вимога визнати владу Ради Народніх Комісарів і звільнити синів з армії зі зброєю. /248/

Масовий рух утворив сприятливі умови для встановлення радянської влади. «Рада десяти», дуже влучно характеризована у спогадах «патентованого нейтралізатора» Рязанова, доживала останні дні. Масовий рух, не зважаючи на наявність органів представництва робітничих і салдатських мас — Рад і Румчерода — все ж шукав нових організаційних форм, в яких могла б виявитися нагромаджена енергія мас. Причиною цьому була хвостистська лінія Ради, що не вела за собою мас, а пленталася за ними і політика Румчерода, що боявся масового руху.

Моряки утворили революційний трибунал, який одним фактом свого існування поряд судових установ Укрради, природно, підривав владу останньої.

Анархісти, використовуючи кволу роботу Ради в справі допомоги безробітним і звязане з цим незадоволення безробітних мас, організували ще влітку об’єднану раду безробітних, що її діяльність надто розвинулася в цей період. Об’єднана рада безробітних охопила робітників і службовців, що стали безробітними за останній час, і значну частину люмпен-пролетаріяту. Бажаючи надати рухові політичного характеру, об’єднана рада безробітних викинула лозунг: «справа безробітних є справа самих безробітних». І на демонстраціях безробітних можна було бачити плакати з вимогою: «Вся влада Радам Безробітних». Частина безробітних, шукаючи порятунку з свого тяжкого стану, йшла по лінії найменшого опору. Мало сподіваючись на успіх натиску на буржуазію, безробітні вимагали натиснути на робітників; особливо в цьому виявила себе група скалічених вояків, вимагаючи, щоб вони замінили робітників на фабриках. Щоб здійснити ці вимоги, об’єднана рада безробітних звернулася до всіх заводських комітетів з пропозицією усунути робітників, що працюють на підприємствах уже довгий час, і на звільнені місця прийняти безробітних.

Рада безробітних організувала 3 секції: харчову для кредитування тих заводів, що стояли, з тим, щоб пустити їх, і для організації артілей. Останні дві секції майже нічого не робили. Методи роботи ради безробітних, як видно з постанов її, були надто примітивні: захоплення приміщень, харчів то-що. Особливої популярности рада безробітних набула тоді, коли вона, натиснувши шляхом демонстрації безробітних на «Раду десяти» і добившись її підтримки, примусила представників банкирів, промисловців і домовласників взяти на себе гарантію зібрати 10 мільйонів карб. на громадські роботи для безробітних і внести в касу банку негайно 2½ міл. карб.

Рада безробітних становила силу, на яку примушена була вважати Укррада, а пізніше й радянська влада.

Невиплата довгий час зарплати робітникам через грошову кризу, разом із заходами Укрради оподаткувати робітників прибутковим податком, надзвичайно загострили становище. Посипалася ціла низка протестів проти оподаткування робітників. /249/

Так, робітники заводу Гена заявили: «робітники все своє життя несуть на своїх плечах всі тягарі життя, спекуляції, всі вередливості буржуазії… Пора платити податки капіталістам, а не робітникам»[30].

З тисячі робітників Ропіта, що довгий час не отримували зарплати, влаштували мирну демонстрацію по місту з гаслами: «вся влада радам» і «геть буржуазію». Представники Виконавчого комітету Румфронта і Рад зазначали робітникам, що провина за неналагодженість господарського життя лежить на Укрраді і що лише Раднарком може налагодити господарське життя країни. Пояснення представника Української Ради мало задовольнило робітників[31]. Значіння цієї демонстрації полягало в тому, що перед усіма робітниками було поставлено питання скинути владу Центральної Ради і встановити рядянську владу. На конференції всіх заводських комітетів з участю представників Румчерода і инших революційних організацій обмірковування питання про грошову кризу призвело до постановки питання про владу в Одесі. Конференція ухвалила вжити всіх заходів до переходу всієї влади в Одесі до Рад. Для цієї мети всі заводські комітети були обов’язані організувати озброєні дружини. Для керовництва рухом було обрано військово-революційні комітети[32]. На 2-му пленарному засіданні представників заводських комітетів од 42-х найбільших підприємств міста з представниками армії і флоти було вирішено поповнити військово-революційний комітет представниками військових суден ради безробітних і представниками партій і ухвалено виступити 9 січня[33].

На засіданні виконовчого комітету ради робітничих депутатів в дискусіях на доклад про військово-революційний комітет, похваляючи багато висловили той погляд, що не можна за спиною Рад організувати виступ і до того ж на їх користь. В результаті дискусії було ухвалено, що Виконавчий Комітет, який не відповідає настроям робітничих мас, повинен скласти повноваження, а постанову військово-революційного комітету про виступ 9 січня вирішено відкласти до виборів нового виконавчого комітету[34].

Центральна Рада фабрично-заводських комітетів цілком схвалила діяння військово-революційного комітету, «як справжнього виразника прагнень робітничої класи, що став на шлях активної підтримки Ради робітничих і військових депутатів в їхній боротьбі за владу».

За згодою виконавчого комітету Ради робітничих депутатів, військово-революційний комітет улаштував 9 січня мирну /250/ демонстрацію під гаслом «вся влада Радам». Меншовики й есери відмовилися від участи в демонстрації, вважаючи, що краще організувати мітинги протесту проти розгону Установчих Зборів і проти громадянської війни, яку ніби нав’язали країні більшовики.

Озброєні сили Укрради почали танути. Половинчата й шовіністична політика Української Ради не могла задоволити матроські й салдатські маси. Збори військових моряків висловилися за встановлення радянської влади[35]. Ціла низка українських частин заявила, що вони підлягають виконавчому комітетові Румфронта[36]. Українська рада видала наказа розформувати запасні військові частини, що були настроєні по-більшовицькому, і наказа демобілізувати салдат призову 1902 р.[37]. Але цим вона не обмежилася, а пробувала також роззброїти військові частини. Ці заходи ще більше підняли проти неї салдатську масу. Козаки Кольтівського і Максимівського кулеметних батальонів ухвалили протест проти Укрради, що хоче їх роззброїти[38]. Укррада обурила проти себе навіть українців. На пленарному засіданні ради військових депутатів, вибираючи комісію для переговорів виконавчого комітету, було забалотовано представника більшовиків. Всі матроси, в тому числі й українці, покинули збори, а представник судна «Память Меркурія», що його команда стояла за владу Центральної Ради, зняв свою кандидатуру в комісію[39].

Виконавчий комітет Румфронта і области, відповідаючи на діяння Укрради, видав наказа про те, що він є найвищий орган Румфронта і Одеської области і що лише йому належить право розформовувати, реорганізувати й утворювати нові бойові одиниці, що наказ Української Ради роззброїти вірні радянському урядові війська є злочинним і незаконним, і його не слід виконувати[40]. Цей же комітет видав також розпорядження телеграфному відомству про те, щоб осіб, які являються від Центральної Київської Ради для будь-яких переговорів апаратом, без дозволу Румчерода не допускати й не приймати від них жодних телеграм[41].

Ставало ясним, що далі тягнути з виступом не можна, і вночі з 13 на 14 січня, з розпорядження революційного комітету, погодженого з Румчеродом, червоногвардійці й матроси зайняли всі установи[42]. Військово-революційний комітет при Румчероді оголосив, що влада перейшла до Рад[43]. /251/

Але треба відзначити, що військово-революційний комітет зробив велику помилку: замість того, щоб тієї ж ночи роззброїти частини, які стояли на боці Центральної Ради, він послав до них делегацію для переговорів. Український штаб надав своїм частинам бойової готовности й почав наступ на місто. На стороні Рад були червоногвардійці числом до 2 тис. чол., озброєні почасти рушницями, почасти берданками, торгові моряки, команди суден «Синоп» і «Алмаз», частина команди «Ростислав», а під кінець бою прибула на допомогу рота одного полку, що приїхала з Румфронта на загороджувачі «Ксения». Моряки судна «Память Меркурія», з огляду на загрози команди «Синопа» відкрити по судну вогонь, тримали нейтралітет. На боці Укрради були гайдамацькі курені, артилерія, бронемашини та юнкери. Після 3-денних боїв частини Центральної Ради здалися, і в Одесі було встановлено радянську владу.

(Кінець буде) /252/

Примітки

[1] Стенограма другого з’їзду Румчерода.

[2] Архив Одеської Ради робітничих депутатів, справа № 9, стор. 56.

[3] «Одесские Новости» від 27/Х 1927 р.

[4] Одеська Рада робітничих депутатів перед Жовтневою революцією нараховувавала 232 с.-д., з них більшовиків 5, меншовиків 71, інтернаціоналістів 18, решта «с.-д.» не зазначили своєї приналежности до певної фракції співчуваючих с.-д. 102, есерів 244, співч. есерам 76, Бунд 31, серп. 8, анархістів 9, поалей-ціоновців 7, сіоністів 1, трудовиків 6, к.-д. 1, позапартійних 92.

В той період одеська Рада була під порівнюючи великим впливом більшовиків. Але через те, що більшовики, ліві есери і инші партійні угруповання, що стояли на платформі безперечного визнання радянської влади, все таки не становили більшости і постанови зрештою залежали від «попутників», що лише симпатизували радянській владі, в цілому ряді питань одеська Рада не мала ясної і виразної лінії.

Рада салдатських депутатів цілком була під впливом більшовиків.

Рада селянських депутатів орієнтувалася цілком на Раду робітничих. депутатів.

[5] Голос Пролетарія № 48 за 30/XI 1917 р.

[6] Голос Пролетарія № 48 за 30/XI 1917 р.

[7] Протоколи виконавчого комітету Ради робітничих депутатів.

[8] Стенограма спогадів одеської групи сприяння Істпарту (Ачканов).

[9] Теж.

[10] «Одесские новости» за І/ХІІ.

[11] «Голос пролетария», № 51.

[12] Стенограма 2-го з’їзду Румчерода, ст. 1.

[13] Стенограма 2-го з’їзду, стор. 5.

[14] Теж, стор. 9.

[15] Теж, стор. 10.

[16] Стенограма 2-го з’їзду, стор. 24 — 26.

[17] Теж, стор. 26.

[18] Теж, стор. 66.

[19] Стенограма 2-го з’їзду, стор. 74 і 76.

[20] Стенограма 2-го з’їзду Румчерода, стор. 159.

[21] Стенограма спогадів Одеської групи.

[22] Стенограма спогадів Одеської групи.

[23] Теж.

[24] Протоколи Виконавчого Комітету Ради робітничих депутатів за 6/ХІ 1917 р.

[25] «Одесские Новости» за 5/І.

[26] Теж.

[27] «Известия Одесского совета» за 13/І.

[28] «Голос Пролетария» за 16/XII.

[29] «Одесский Листок» за 9/І.

[30] «Голос Пролетария» за 6/І.

[31] «Известия Одесского совета» за 4/І — 18 р.

[32] Тоже за 6/І — 18 р.

[33] Теж за 6/І.

[34] Теж за 9/І.

[35] «Известия Одесского совета» за 6/І 1918 р.

[36] Теж.

[37] «Одесские новости» за 11/І.

[38] Теж.

[39] «Известия Одесского совета» за 6/І.

[40] Теж за 13/І.

[41] Теж.

[42] «Голос Революції» від 16/І.

[43] Теж за 14/І. /252/

Джерело: Літопис революції (Харків). — 1927. — №5 — 6. — С. 235–252.

Advertisements

0 Responses to “Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (I)”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: