Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках

Юсуф Серункума*

Розмови про крайнощі в політиці Роберта Муґабе — такого еталонного «африканського диктатора» — будуть неповними, якщо не порівняти його з уґандійцем Іді Аміном[1]. Цікаво, що Муґабе заробляв собі репутацію героя-переможця в антиколоніяльній боротьбі саме тоді, коли Амін розставався з владою, себто 1979 року, а вже 1980 року став прем’єр-міністром Зімбабве. Прийшовши до влади та поклавши край пануванню меншости з гурту білих поселенців, він удостоївся порівняння з Нельсоном Манделою — ще одним чорношкірим, що прийшов до влади через чотирнадцять років, так само витіснивши з влади білих. Як сказав по смерти останнього Славой Жижок: «Мандела, це — не Муґабе»[2]. Якщо Манделу всі — вельми некритично — вважають героєм, то Муґабе, просто як колись Іді Аміну, всі без зайвих роздумів приділяють місце головного лиходія нашого часу.

В обох країнах — Південно-Африканській Республіці та Зімбабве — кінець влади білих поселенців поставив перед антиколоніяльною інтеліґенцією дуже схожі питання, але в ріжних контекстах: питання політики й економіки. Якщо Південна Африка вибрала шлях вреґулювання політичного питання без визначення певного терміну розв’язання економічного/земельного питання[3], позаяк багато керівників Африканського національного конґресу під гуркіт заяв про стратеґічний компроміс шукали можливостей поживитися з результатів боротьби[4], то керівництво Зімбабве, своєю чергою, розглядало визволення у нерозривному зв’язку з економікою. Тим-то визволення означало наступальне та одночасне проведення політичних і економічних реформ. Саме в цьому пункті стає доречнішим порівняння Іді Аміна та Роберта Муґабе: визволення не може бути просто політичним.

Я давно пишу для инших і за инших, і в цьому своєму житті літературного найманця я мав змогу спілкуватися з одними з найуспішніших бізнесменів Уґанди (так само як з простими, але славними людьми). Ці поважні громадяни вітали прихід уґандійської незалежности 1962 року та танцювали під барабани ухуру[5]. Але про незалежність швидко забули: просто чорношкірі обійняли керівні посади в уряді, оце й усе. Статус-кво не змінився.

За президентства Іді Аміна більшість моїх співрозмовників досягли повноліття і були молодими людьми, що живуть випадковим заробітком. Дехто мав якусь освіту, але крім роботи в державних установах їм нічого не світило: дороги Кампали[6] були відкритими лише для індійських бізнесменів. Неодноразово мої співрозмовники підкреслювали, що був тільки один період, коли Уґанда почувалась по-справжньому незалежною, це було 1972 року, коли президент Амін оголосив «економічну війну», вимагаючи, аби люди азійського походження залишили країну за 90 днів. Уґандійський академік індійського походження Махмуд Мамдані, що він був одним з тих, кого викинули з Уґанди, писав про ту саму дійсність[7]: відчуття незалежности в уґандійців з’явилось лише після 1972 року.

За це Іді Аміна ображали по-всякому. Найбільше запам’яталися «сільський тиран» з «Білого гарбуза» Деніса Гіллса[8] та цинічна кінематоґрафічна вигадка «Останній шотляндський король»[9]. Оскільки більшість індійців мали рахунки в британських банках і мали британські паспорти, Велика Британія, що мала найбільше вигоди з їхнього перебування в Уґанді (вона власне їх і привезла до країни), мала якось впоратися із ситуацією — або заморозити вклади у своїх банках, або прийняти до себе потік індійців. Анґлія неохоче обрала останній варіянт і розгорнула аґресивну кампанію проти Аміна. За допомогою своїх справно працюючих орґанів пропаґанди й імперіялізму, а надто за допомогою Бі-бі-сі (не забуваймо, як радіо Бі-бі-сі передало сиґнал про те, що королева схвалює переворот 1953 року проти прем’єр-міністра Мосаддика, що він збирався націоналізувати «Іранієн ойл»[10]), «Економісту» і «Ґардієну», Велика Британія сфабрикувала образ Іді Аміна як задираки-неандертальця. А це вони вміють: вони попрацювали над цим так добре, що самі уґандійські громадяни, що вони безпосередньо виграли з Амінової політики, були уражені твердою вірою в його недоумство.

Поєднання суворих економічних і політичних санкцій з малограмотністю народних мас, що вони доти ніколи не допускались до справи господарювання, спричинило економічний крах. Звичайним явищем стали довжелезні черги за основними товарами, такими як цукор і мило, а автомобілі та паливо дістати було просто неможливо. Сумно, але цей крах уґандійського господарства під час економічної війни часто вважають результатом Амінових необдуманих кроків, хоча крах так само свідчить про те, що до початку «війни» місцеві уґандійці були на узбіччі економічного життя. Як показує мій досвід писання на замовлення, для багатьох уґандійців Іді Амін залишається правдивим героєм антиколоніяльної боротьби — і цей образ стає чимдалі відчутнішим.

Цей короткий екскурс в історію Іді Аміна допомагає краще зрозуміти контекст Роберта Муґабе. Одразу стає очевидним, що між Муґабе й Амін багато спільного, на чому й тримається міжнародна ненависть до них — переважно з боку Заходу/Европи та Північної Америки.

По-перше, обидва дивились на національне визволення через призму економічної незалежности. Якщо для Уґанди це означало визволення ринків, для Зімбабве це було здобуття землі. На момент завоювання незалежности 700 тис. зімбабвійців тулилися на 53% всієї землі (до того ж найбіднішої), а спільноті з 6 тис. білих поселенців (більшість з них не були місцевими чи народились за межами Зімбабве) належали 15,5 млн. га найродючішої землі країни — її продавали білим, що прибули з Великої Британії після другої світової війни.

По-друге, обидва політики розглядали визволення як процес, що мусить оддзеркалювати свою протилежність — колоніяльну експлоатацію. Просто за Фаноном, якщо колонізатор експлуатував колонізованого, вдаючись до насильства або сили (захоплення землі, державні монополії), то й процес визволення має бути насильницьким. Зімбабвійські ветерани війни застосовували військову тактику для прискорення викупу землі у білих поселенців у 2000-х рр., що в багатьох випадках спричинялось до насилля. Через ці примусові операції з купівлі-продажу — так за часів Аміна, як і за Муґабе, — в економіках вчинився безлад, що його з ентузіязмом почали змальовувати в найдраматичніших тонах британські/американські засоби масової інформації, виставляючи обох політиків на весь світ дурнями! Але цьому крахові часто сприяли ретельно продумані та систематичні акти саботажу з боку компрадорів.

Як наслідок, обидва — Амін і Муґабе — вдавалася до чимраз авторитарніших дій, викриваючи підступні заміри компрадорських верхівок і жорстоко відповідаючи на них. Багато хто потрапив за ґрати, инших розстрілювали. Варто також зазначити, що колись обох політиків Велика Британія просто носила на руках (Муґабе навіть дарували лицарське звання), поки вони не почали розглядати питання визволення у всій його складності (оскільки Муґабе — ще до того, як він очолив визвольний рух, — білі поселенці посадили у в’язницю[11], його можна порівнювати й з Манделою). Процес економічної/земельної реформи зіпсували ці любовні стосунки, які розпочинались так добре.

Обурення зімбабвійців Робертом Муґабе треба розглядати з трьох боків, але воно не має нічого спільного з політикою й економічними реформами Муґабе — радше з його постатю, що вона мала діяти в умовах протистояння з ворожою і зловмисною капіталістичною реакцією.

По-перше, як і в инших післяколоніяльних режимах, гостро стояло питання державного будівництва. Політичне управління в нових незалежних країнах було непростим і демонструвало тенденцію до диктатури, а деінде загалом спалахувала громадянська війна, адже перед антиколоніяльною інтеліґенцією постали незліченні завдання, що їх треба було вирішувати в умовах прихованої аґресії неоколоніяльно-капіталістичної імперії. Ця імперія прагнула залишити за собою важелі управління навіть після надання незалежности та віддавала перевагу співпраці з компрадорськими верхівками. Ризикуючи перейти до реабілітації африканської інтеліґенції за дії, що їх неможливо виправдати, такі, як шалена корупція, ганебне потурання власним слабкостям і неймовірне лицемірство, я, одначе, хотів би сказати, що не лише сам Роберт Муґабе має ролю головного лиходія всесвіту. Ситуацію ускладнила також боротьба за правдиву національну самобутність: міжплемінні та міжклянові суперечки завдали непоправної шкоди проєктам державного будівництва, і знаходимо чимало випадків цього в ініціятивах із земельного реформування в Зімбабве Роберта Муґабе. Очевидно, єдине, що залишилось у нього, — це антиколоніяльна спадщина, що її блиск блякне мірою того, як колонізатор створює собі доброзичливіший зовнішній образ, залишаючись вампіром своєю суттю.

По-друге, поважний вік Муґабе теж допікав зімбабвійцям і налаштовував їх проти нього. Тема віку набула нездорової популярности в засобах масової інформації, які полюбили друкувати його на фотознімку задріманим, створюючи враження, що той втомлений і безпорадний дідусь. Наша некритична одержимість добре розреклямованими виборчими демократіями/сучасними ідеями, що обстоюють обмеження терміну перебування при владі та накладання вікових обмежень, хоча це практично не має нічого спільного з якостями керівника (а також рівнем державного забезпечення і послуг, адже, наприклад, за рівнем освіти Зімбабве посідає на африканському континенті одну з найвищих сходинок[12]), ще ускладнили життя для старого Муґабе. На тлі цих уявлень тривале перебування Муґабе при владі — попри його далекосяжні визвольні прагнення і досягнення (порівняно з рештою континенту) — почало сприйматися у неґативному світлі. Звісно, не зарадили справі й описаний до найменших дрібниць темперамент його дружини Ґрейс Нтомбізодва Муґабе та її марнотратство. Не задумуючись над наслідками, вона представляла себе — а значить і свого чоловіка — такими, що купаються у розкоші та безсовісно користуються можливостями, що їх надає посада президента, за рахунок пересічного зімбабвійця. Все разом зіграло проти Муґабе.

Тепер усунули людину — Муґабе, але природа й характер партії ЗАНУ-ПФ[13], яку він плекав, залишаються поки що не зміненими. Очевидно, доки при владі стоятимуть ветерани війни та просуватиметься земельна реформа[14], доти спадщина Муґабе житиме довго. Якщо в Південно-Африканській Республіці більшає демонстрацій під загальним гаслом «Геть!», то зірка Муґабе в найближчому майбутньому сяятиме яскравіше, позаяк перед сучасними африканськими державами стоятимуть переважно ті самі завдання, адже великою мірою ми зараз переживаємо часи фетишизованої форми іноземного панування і витончених форм експлоатації, що вона, хоча й набуває нових форм, по суті не змінюється.

Жижек мав рацію: Мандела ніколи не стане Муґабе. Якби Муґабе справді програв боротьбу за визволення Зімбабве, отоді всі вважали б його героєм.

Примітки

* Юсуф Серункума — старший науковий співробітник Інституту соціяльних досліджень Макерере (Уґанда).

[1] “The man behind the fist”, in The Economist, 29 March, 2007 (http://www.economist.com/node/8922493). — Тут і далі прим. авт., якщо не зазначено ин.

[2] Slavoj Žižek, “If Nelson Mandela really had won, he wouldn’t be seen as a universal hero”, in The Guardian, 9 December, 2013 (https://www.theguardian.com/commentisfree/2013/dec/09/if-nelson-mandela-really-had-won).

[3] Lungisile Ntsebeza and Ruth Hall (eds.), The Land Question in South Africa, Cape Town: Human Science Research Council, 2007 (https://open.uct.ac.za/bitstream/handle/11427/4148/Land_Question_South_Africa_eBook.pdf?sequence=1).

[4] John Pilger, “South Africa: the liberation’s betrayal”, 2 October, 2008 (http://johnpilger.com/articles/south-africa-the-liberations-betrayal).

[5] Ухуру — незалежність, свобода (свах.). — Прим. «Вперед».

[6] Кампала — столиця Уґанди. — Прим. «Вперед».

[7] Mahmood Mamdani, “Lessons of Zimbabwe”, in London Review of Books, Vol. 30, No. 23, 4 December 2008 (https://www.lrb.co.uk/v30/n23/mahmood-mamdani/lessons-of-zimbabwe).

[8] Jennifer Seymour, “The White Pumpkin” in The New York Times, 25 July, 1976. (http://www.nytimes.com/1976/07/25/archives/the-white-pumpkin-by-denis-hills-illustrated-344-pp-new-york-grove.html).

[9] The Last King of Scotland, a 2006 British/German-produced feature film (http://www.imdb.com/title/tt0455590/)

[10] Stephen Kinzer, All the Shah’s Men. An American Coup and the Roots of Middle East Terror, New York: John Wiley & Sons, 2003.

[11] Муґабе провів у в’язниці одинадцять років з 1963 по 1974 р. — Прим. «Вперед».

[12] Education in Zimbabwe, at USAP (http://www.usapglobal.org/zimbabwe/education.htm)

[13] ЗАНУ-ПФ — Африканська національна спілка Зімбабве — Патріотичний фронт, правляча — та єдина — партія країни, що постала 1987 року після поглинання Африканською національною спілкою Зімбабве (ЗАНУ) конкуруючої політичної орґанізації — Спілки африканського народу Зімбабве (ЗАПУ). До здобуття незалежности ЗАНУ вела боротьбу в запіллі та мала збройне крило — Африканську національно-визвольну армію Зімбабве (ЗАНЛА), що вона діяла з баз, розташованих на території Замбії і Мозамбіку. Муґабе очолював ЗАНУ з 1975 р. — Прим. «Вперед».

[14] Joseph Hanlon, Jeannette Manjengwa and Teresa Smart, Zimbabwe Takes Back Its Land, West Hartford, CT: Kumarian Press, 2012.

Пер. з анґл. за: Pambazuka News, issue 846, 23 November, 2017 (https://www.pambazuka.org/node/98327)

0 Responses to “Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Лют »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: