Рец. на кн.: Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации

Ґеорґ Лапчинський

Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации. Под редакцией и с
предисловием Н. А. Скрыпника. Видавництво «Пролетарій», 1927 р., 274 стор., ціна 2 крб.

Книжка тов. Ерде, звичайно, не є науковою розвідкою з історії нашої революції за той короткий, але надзвичайно важливий відтинок часу, що автор узявся охопити – від березня 1917 до травня 1918 року. Це є лише збірка нарисів публіцистичного, газетного характеру, розміщених у хронологічному порядку, в яких автор старанно використав усі приступні на разі матеріяли, доповнивши їх своїми особистими спогадами про події, що їх активним співучасником і сам він був.

Правда, своїм вступом («Октябрь на Украине» – вместо введения) він намагається дати загальну характеристику цілого періоду, підвести соціологічні основи процесові радянізацїї України. Але саме цій частині найбільш бракує ясности і повноти в тому розумінні, що, подаючи фактичний матеріял, автор не досить узагальнює його й не робить відповідних висновків. Тому вона не зовсім задовольняє сучасного читача в його потребі зрозуміти, чому все ж таки радянській владі та її керовникові, комуністичній партії, так важко було, порівнюючи з Росією, досягти остаточної перемоги в країні, де маси народні, як це дальші події показали, революціонізовані були в усякому разі не менше, як на півночі.

Зокрема, наприклад, у цьому вступі, автор майже зовсім не висвітлює (а з дальшого викладу видко, що й сам зовсім не помічає) тієї відсутности слушної позиції в національнім питанні, що так характерно було за тих часів для колосальної більшости наших товаришів. А ні люксембургіянство Є. Б. Бош, Ю. П’ятакова, ані цілковитий «національний нігілізм» у харків’ян зосталися зовсім поза полем його зору. Зовсім не освітлено також і соціологічні причини дикого шовінізму та україножерства зросійщеної міської обивательщини та інтелігенції, з одного боку, і недостатньо освітлені шовіністичні настрої української дрібної буржуазії – з другого.

Можна думати, що авторові, коли він писав, не були відомі як слід постанови пленумів ЦК КП(б)У в національнім питанні та коментарі до них .т. т. Затонського та Скрипника, /297/ що висвітлили колишні хиби окремих груп партії в національній політиці.

Наприклад, він зовсім не згадує про дуже цікаві й знаменні дискусії підчас 1-го з’їзду Рад у Харкові про ролю Донбасу в українській революції, що її висвітлювали т. т. Скрипник, Авсем та инші, полемізуючи проти сепаратизму харків’ян, про зусилля українізувати нашу пресу (а він був редактором центрального органу) та діловодство уряду то-що. Розповідаючи про розходження в Полтаві та Катеринославі, автор забув, що основний аргумент Квіринга, Богуславського, Зарніцина та инших (в передмові помилково прилучено до них В. С. Люксембурга) за припинення боротьби з Центральною Радою був такий: «наш уряд зобов’язався визнати її та припинити боротьбу з Україною, значить, продовжуючи військові дії, ми ламаємо умову з німцями, зриваємо Берестейський мир». Цеб-то автори цієї пропозиції вважали, що ми, більшовики, не є українці, ми – росіяни, наш уряд – тільки в Петербурзі. Вони виключали таким чином з України т. зв. Донбасько-Криворозький басейн.

Другою принципіяльною хибою книжки тов. Ерде, що позбавляє її значіння дійсно історії української революції за даний період, це є те, що він надто неповно й неточно розповідає про події та стосунки всередині ворожого нам табору, в тих колах та партіях, що підтримували Центральну Раду. Мало присвячено місця про роботу Центральної Ради в Києві, про внутрішні суперечки між уесдеками та уесерами, про роботу цих партій по инших місцевостях на Правобережжі, а також у Харкові, якому автор в инших питаннях уділяє дуже багато уваги.

Крім того, в книжці трапляються й такі помилки, що просто свідчать про надто недостатнє авторове знайомство із внутрішнім становищем національних українських партій: так, Гната Михайличенка на початку 1918 року він вважає за «течіїста».

Я попереду зазначив, що книжка т. Ерде є збірка окремих нарисів. Отже й матеріял у ній розподілено нерівномірно. Найбільше місця займають ті події, в яких автор брав безпосередню участь, і тому революційну історію харківську подано найповніше (Жовтневі в Харкові присвячено навіть два розділи), зате про Катеринославські, Одеські, Полтавські події, навіть про Донбас, матеріялу дуже мало. Так само нічого не знайдемо в книжці про инші міста на Правобережжі, крім Києва, про Чернігівщину, про фронти південно-західній та румунський (а про південно-західний є деякі матеріяли в Є. Б. Бош «Год борьбы»), а також про Таврію, почасти Крим, що їх доля була за тієї доби щільно звязана з Україною. Бажано було б також більше відомостей мати про Донецько-Криворозьку республіку.

Наприкінці вважаю за потрібне виправити кілька фактичних помилок, що їх мені довелося натрапити. /298/

Тов. Ерде (стор. 145) пише, що 1-й з’їзд Рад ухвалив «выделить Донецко-Криворожскую республіку», – це неправильно, бо республіку цю було засновано далеко пізніше, лише після того, як Народній Секретаріят покинув Харків та переїхав до Києва – в лютому 1918 року (див. Є. Бош. «Год борьбы», стор. 137); сам тов. Ерде (стор. 147) розповідає, що комісарів по донбаських містах призначало Народнє Секретарство внутрішніх справ.

На стор. 138 тов. Ерде повторює помилку Є. Бош, ніби-то Артем був на 1-ій Всеукраїнській партконференції в Києві. Це не так, бо з харків’ян там були лише Данилевський, Романенко та Сапельник, а Артем зоставався на цей час у Харкові.

На стор. 50 у складі Головного Комітету показано Юрія П’ятакова, тоді як насправді це був Леонід П’ятаков. На стор. 149 показано, ніби-то С. Бакинського було призначено на народнього секретаря закордонних справ; цього секретарства зовсім не утворювалося, бо ми вважали, що закордонною політикою мусить відати виключно Рада Народніх Комісарів у Петербурзі.

Будинок для Народнього Секретаріяту (стор. 148) здобув не Антонов, а загін Харківської Червоної гвардії під командою Беленковича. Нарешті, саму назву краєвої організації, утвореної на першім партз’їзді, подано прмилково: з’їзд ухвалив назвати її «Соціял-демократія більшовиків України», а не «організація соціял-демократів України», як пише т. Ерде.

Поза всім тим праця тов. Ерде на сьогодні є найповнішою з усього того, що можна дістати в нашій літературі з історії Лютневої та Жовтневої революції на Україні. І що найголовніше – в ній майже нема фактичних помилок, яких так багато є в Є. Б. Бош і в инших авторів.

Якщо до цього додати, що всі матеріяли, з яких автор користувався, подано цілком об’єктивно, що й із своїх особистих спогадів він додав чимало цікавих фактів, що в масі своїй наш читач, навіть свідомий політично, на жаль, іще дуже мало знає про революційні події першої доби радянської влади на Україні, то можна побажати, щоб книжку т. Ерде було якнайширше розповсюджено. /299/

Джерело: Літопис революції (Харків). – 1928. – №1 (28). – С. 297–299.