Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)

Ґеорґ Лапчинський

Члени першого Всеукраїнського з’їзду Рад, що примушені були покинути Київ, де Центральна Рада зірвала їхню роботу, приїхали до Харкова 20 грудня 1917 року[1]. Оскільки мені відомо, точного списку цих делегатів ніде не заховалося. Загальна кількість їх виносила з сотню чоловіка, бо чимала частина з різних причин до Харкова не доїхала, а повернулася на місця, куди їх викликала потреба особисто керувати революційними подіями, або й просто забарилася в Києві, відставши від основної групи своїх товаришів за того безладдя та поспішливости, підчас яких стався самий від’їзд. Як відомо, у нас, у провідної більшовицької групи, план, що далі робити, був уже остаточно встановлений: притягти до участи в з’їздові делегатів Донецько-Криворізького обласного з’їзду, поставити перед таким об’єднаним з’їздом основні питання, пророблені вже на Всеукраїнській партійній конференції – про оголошення України радянською республікою, про скасування Центральної Ради та обрання єдиного Всеукраїнського радянського центрального органу влади.

У процесі короткої часом, але надзичайно інтенсивної спільної роботи, ми добре познайомилися між собою, і в нас утворилася певна психологічна єдність, що робила з нас щільно звязаний дисциплінований колектив. А той факт, що всі ми були не місцеві, харківські, а приїхали з инших місцевостей українських і раніш у Харкові не працювали, це ніби-то абстрагувало нас од усяких місцевих, локальних інтересів та настроїв і примушувало підходити до всіх питань із загально-українською точкою погляду, дбати про цілу Україну. Згадуючи себе й рівняючи свої настрої з настроями инших товаришів, мені здається проте, що кожний з нас того часу був великим патріотом своєї місцевости – свого міста, губерні. Це пояснювалося тою великою роботою, що кожному довелося /159/ проробити від перших днів революційних саме там, де його революція спіткала та тим великим революційним ентузіязмом, що кожний пережив підчас першої революційної хвилі разом з широкими народніми масами тієї місцевости. Але всі ми, приїхавши до Харкова, опинилися відрізані від своєї, так би мовити, революційної «отчизни» – десь там, на Правобережжі або на Полтавщині чи Чернігівщині, на той день захоплених ворожими силами Центральної Ради; звільнити їх, повернути там владу робітникам та селянам, радам їхнім – кожному з нас якось суто інтимно, особисто бажалося. Але ми вже бачили, що це є можливе лише у всеукраїнському маштабі, спільними силами знищивши спільного ворога.

Я не думаю, звичайно, що це була єдина, або навіть головна причина, чому ми раніш, ніж, скажемо, харків’яне або донбасці, дійшли розуміння, що в інтересах революції конче потрібно політично об’єднати цілу Україну. Я лише зазначаю, що на ґрунті таких настроїв, до певної мірі в емігрантському становищу, ми гостріше відчули, що ми територіяльно є українці, що Україна є окремий, своєрідний край із своїми особливостями, все те, до чого ми почасти були вже підготовлені, працюючи в специфічних умовах селянського оточення правобережних, аграрних районів.

Цілком протилежні були настрої в харківських товаришів. Вони були в себе вдома й цілком заглиблені в своїх, харківських, місцевих справах. Вплив Центральної Ради та українських партій, що її підтримували, був у самому місті надзвичайно малий. Ані зросійщена обивательщина, що на виборах до Установчих зборів дала 25% всіх голосів кадетам, ані робітники, що в значній мірі ще не позбавилися її впливу – через меншовиків та есерів, ґрунту для національного українського руху не давали. Харків увесь час тримав звязок безпосередньо з Петербургом. З цілком українським селянством слобожанським харківські більшовики звязані майже зовсім не були. Отже, вони мали абсолютно наївну уяву про національні завдання революційного пролетаріяту на Україні – вони були певні, що, принаймні, Харківщина, Донбас та Криворіжжя ніякісінького відношення взагалі до України не мають, що всі претензії Центральної Ради на ці землі є фантастичні й до того безґрунтовні, що навіть жодної небезпеки для них не становлять.

Переїзд до Харкова групи товаришів, що претендували стати за Всеукраїнський партійний центр (Головний Комітет), що пропонували створити всеукраїнський радянський центр, а потім таки й створили його, – страшенно дратувало це все харківських товаришів, абсолютно не доходючи до їхнього розуміння революції на Україні.

Крім того, треба пам’ятати, що й тоді, і далеко ще пізніш, до кінця майже 1918 року, панувала скрізь по радянській землі якщо не теорія, то практика: «всю владу місцям». І харків’яни /160/ дуже завзято захищали свої прерогативи, настоювали, щоб ніхто в місті, крім Харківської Ради, не порядкував, – дарма що сама ця Рада тієї пори ще не розквиталася як слід з меншовиками та есерами. Виходячи з таких позицій, харків’яни ввесь час конфліктували й із ВЦВК та Народнім Секретаріятом – з одного боку, і із штабом тов. Антонова – з другого. Немалу ролю, як мені тоді здавалося, відогравали в цьому ще й моменти персонального честолюбства, а головне – відсутність ще тієї суворої дисципліни та організованости, що лише згодом і поволі утворилися в комуністичній партії України.

В найгостріших конфліктах між харківськими товаришами та представниками всеукраїнського центру мені особисто не довелося брати участи, бо я покинув Харків уже 20 січня 1918 року, пробувши там лише один місяць, але та повсякденна глуха опозиція й недоброзичливість, що їх відчували на кожнім кроці перші організатори Всеукраїнської радянської влади в майбутній столиці УСРР, зоставили в мене прикру пам’ять.

Одразу після нашого приїзду з Києва почалася низка нарад Головного Комітету з Обласним Донецьким та Харківським; відбувалися вони в будинку «Присутственных мест», де містилися тоді партійні комітети, а нині й Харківський Окрвиконком. Там же в кількох кімнатах і ночували члени Головного Комітету та з’їздівські делегати, покотом лягаючи на долівку, а кому пощастить – умощуючися на твердих лавах та стільцях, хоч вже стояла зима й було дуже холодно. Харківська місцева радянська влада або не хотіла, або не вміла дістати для приїжджих якогось кращого помешкання[2].

Абсолютно неможливо тепер поновити в пам’яті всі перипетії тих переговорів, що довелося вести нам із харків’янами та донбасцями. Знаю лише, що після директиви, яку Центральний Комітет партії дав Артемові з Петербургу, той нарешті погодився з нами й вплинув на инших харків’ян пристати до нашої пропозиції, щоб було об’єднано делегатів Всеукраїнського з’їзду з делегатами Обласного. Самий з’їзд одкрився 24 грудня і продовжувався два дні, при чому рівнобіжно з ним відбувався й з’їзд Обласний Донецько-Криворізький, на якому обговорювалося спеціяльно обласні справи. Підчас з’їзду одного разу чі двічі відбулися надзвичайно цікаві фракційні засідання. На них уперше виявилася та «катеринославська точка погляду», що здобула собі таку недобру славу в дальшій історії нашої партії. Виразником її виступав т. Яковлєв-Епштейн від імени катеринославської делегації. Тоді вона полягала зовсім не в тому, як розуміти завдання робітничого класу в національній політиці на Україні, а в тому, що катеринославці вважали, /161/ ніби-то Україна взагалі ще не є готова для радянської влади, а тому робітництво та його ради повинні утриматися від перевороту та заждати Установчих зборів, що мали зібратися незабаром. Позиція в катеринославців, виходить, була відносно цього питання ще не зовсім більшовицька, і це ще раз підтверджує, що ухили від справедливої більшовицької національної політики часто-густо органічно звязані з ухилами від більшовизму взагалі.

Друге питання, що обговорювалося на нарадах дуже детально, за яке було найбільше суперечок та незгоди, це про становище Донбасу та Криворіжжя в складі України. Дуже багато товаришів намагалися довести, що цих земель не треба включати до Української Республіки, але слід приєднати їх до РСФРР або надати їм автономії. Аргументувалося це тим, що вони мають більший економічний звязок з РСФРР, ніж з Україною, або ж – що робітники цих районів ніби-то щільніше звязані з робітництвом північним, ніж з людністю непромислових українських районів. Противні погляди обороняли здебільшого товариші, що приїхали на з’їзд з Києва або додержувались їхнього погляду, – серед них пам’ятаю виступи М. О. Скрипника, Є. Б. Бош, В. А. Авсема. Їхня аргументація була суто більшовицька: вони доводили, що в інтересах революції ніяк не можна відокремити промислові райони від аграрних, що це призвело б до того, що селянство, не маючи пролетарського проводу, відійшло б од революції, і радянська влада загубила б ґрунт на Україні. Лише М. О. Скрипник до кінця проаналізував питання: він висвітлив і історичний: розвиток української економіки; і ролю України в європейській революції через звязок її з Галичиною та иншими західньо-українськими землями й відзначив соціяльну природу сепаратиської теорії харківців, як ідеологію російських зайшлих робітників, що лише тимчасово, на заробітки, відвідують українські промислові райони. Таким чином, майже цілковито було висловлено в основних рисах суть справедливої більшовицької лінії в цім питанні. Лише роля міської зросійщеної інтелігенції й міщанства та їхніх шовіністичних ідеологів – меншовиків та есерів – зосталася ще темна.

Згадуючи тепер, через десять років, я не можу встановити, який настрій на цих нарадах мав перевагу. У всякому разі мені здається, що правильно зрозуміти проблему значна більшість з нас не була ще здатна. Але я дуже сумніваюся, ніби-то було ухвалено, як це стверджує тов. Ерде в своїй книжці «Революція на Україні», вже тоді утворити з Донбасу та Криворіжжя окрему республіку. Мені здається, що по суті питання зосталося ще не розвязане, а формально Українську Республіку ухвалено було зафіксувати в межах, що визначила була Центральна Рада, цеб-то з усіх вісьмох губерній. Бо ж на з’їзді всі ці губерні було резпрезентовано, і до Ц. В. К. ввійшли /162/ члени з’їзду так з «Київської» частини делегатів, як і з «Харківської». І пізніш, у нас, членів першого українського уряду, не було жодних сумнівів, що нашій владі має підлягати ціла Україна.

Що ж до «катеринославської точки погляду», то вона не знайшла собі прихильників серед делегатів, крім певної частини катеринославців.

На самому з’їзді, звичайно, більшовики виступали солідарно. Від инших партій пригадую виступи Голубовського (правого есера) й Сандомірського (від меншовиків).

До Центрального Виконавчого Комітету, якому з’їзд доручив найвищу владу на Україні, було обрано сорок одного чоловіка, з них Медведів – лівий уесдек, Терлецький та Єрліхерман – російські ліві есери й Гухман (почепський делегат з північної Чернігівщини), який визначив себе за с.-д.-інтернаціоналіста, бо репрезентував об’єднану с.-д. організацію, хоча й поділяв цілком більшовицьку платформу. Решта, здається, всі були більшовики. 24 члени ЦВК були делегати з «Київської» частини з’їзду, 10 – з «Харківської», про 7-ох я не маю відомостей. Таким чином 26-го грудня почав функціонувати перший центральний орган Всеукраїнської радянської влади. Місцева Харківська більшовицька партійна організація, так само, як і Харківська міська Рада, що через своїх делегатів на з’їзді брали участь в утворенні цього органу, аж ніяк не відзначили цієї найважливішої для нашої революції події: ані на робітничих та салдатських зібраннях, ані навіть у пресі не проведено було жодної кампанії, щоб з’ясувати масам значіння цього моменту, щоб притягти їхню увагу до завдань української революції, щоб зорганізувати їх на підтримку своєї влади та на боротьбу за соціяльну революцію по всій Україні.

Одразу після з’їзду відбулося перше засідання Центрального Виконавчого Комітету. Попередня фракційна більшовицька нарада проробила питання про склад і структуру президії ЦВК та уряду. Президію ухвалено було скласти з п’яти членів – голови, двох заступників, секретаря та помічника секретаря. На голову висунуто було Г. Є. Медведєва – робітника-харків’янина та єдиного уесдека, що був у складі ЦВК; заступники – Н. В. Артамонов (робітник-металіст з Миколаєва) та П. В. Решетько (кравець, давній підпільщик, що ще 1911 року був один з проводирів професійного руху в Петербурзі; цікаво, що на з’їзді він репрезентував Ростовську Раду). Секретар – Н. С. Данілевський, один з керовників Харківської організації, який найкраще з усіх харків’ян ставився до «Київської» групи. Він брав участь ще у Всеукраїнській партійній конференції та на з’їзді, що зірвала в Києві Центральна Рада; він цілком добре знав українську мову й правильно орієнтувався в національному питанні; його заступником був т. Сивков. Тов. Ерде помиляється, згадуючи ще, як третього заступника голови, тов. Шелудька – його було введено до складу /163/ президії пізніш, у Києві, здається, замість тов. Артемонова. Таким чином, у президії ЦВК було три Донецько-Криворізькі делегати, один з Миколаєва і, здається, ні одного з селянських районів (не знаю, звідки був тов. Сивков). Треба пам’ятати, що радянської конституції ще не існувало; структура центральних органів радянських у Петербурзі нам теж майже не була відома; ми керувалися виключно своїм розумінням організаційної доцільности та наслідували російські зразки з тих уривкових відомостей про них, що до нас доходили з газет. Замість народніх комісарів, ми ухвалили назвати членів Українського уряду народніми секретарями, протиставлячи їх генеральним секретарям Центральної Ради. Уряд у цілому став називатися Народній Секретаріят, а окремі відомства – Народні Секретарства. Нам важко було виставити певну кандидатуру на голову Народнього Секретаріяту. Найбільш авторитетні й імпозантні були т.т. Бош, Скрипник та Артем. Але Скрипник приїхав пізніш, Артем не виявляв жодної охоти віддатися роботі всеукраїнського маштабу, бо його цікавила тільки Харківська «область». Є. Б. Бош була робітник надзвичайно сильний, користувалася поміж нас великим авторитетом, але якось занадто незвичайно було б на чолі першого соціялістичного уряду українського поставити жінку, доводилося зважати на те, яке б вражіння це справило на широкі маси, і це, мабуть, була головна причина, чому на цій кандидатурі ми не спинилися. Сталося так, що раніш, ніж взагалі обговорювати питання про голову Народнього Секретаріяту, В. С. Люксембурґ і я внесли пропозицію зовсім не встановлювати такої посади, надати всім народнім Секретарям одинакових прав, а організаційне погодження роботи окремих відомств та представництво Народнього Секретаріяту зовні доручити спеціяльному народньому секретареві, «Головному Писареві», як ми його назвали знов таки за аналогією з Генеральним Писарем Центральної Ради – і що ми не зовсім влучно перекладали на російський термін: «Управляющий делами». До цієї пропозиції пристали всі, бо вона виводила нас «з президентської кризи». Народніх Секретарств було намічено тринадцять: внутрішніх справ, військових, фінансів, земельних, судових (юстиції), продовольчих (харчування), освіти, торгу й промисловости (рад народнього господарства ще не існувало й у Росії), шляхів, пошти та телеграфу, праці, міжнаціональних справ та управління головного писаря. Відомств закордонних справ та морських не заводилося: першого тому, що міжнародню політику ми вважали за прерогативу Центрального федерального уряду, а другого – через те, що морське побережжя та флота ще були поза межами нашої влади. Відати закордонними справами було покладено на М. О. Скрипника пізніш, після Берестейського миру, а виконувати обов’язки народнього секретаря морських справ доручено було т. Любицькому лише в Києві, /164/ коли радянську владу встановлено вже було в Одесі і з нею налагоджено звязок. Народніх секретарів шляхів, праці та телеграфів спочатку так само не було призначено, – шляхів тому, що кандидатуру треба було погодити з «Вікжелем» (за петербурзьким прикладом ми демонстрували свою готовність дійти згоди з профорганізацією залізничників), праці, пошти та телеграфу – через те, що не було ще відповідних кандидатур. Трохи згодом, першу посаду було дано тов. Скрипникові, коли він приїхав до Харкова, а другу – тимчасово доручено Мартянову, але не остаточно, бо проти його кандидатури гостро заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським хистом та вмінням поводитися з специфічною масою поштово-телеграфних службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне розуміння української політики і в усіх конфліктах з харків’янами ставав на наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати обов’язки» народнього секретаря. Народне Секретарство шляхів було доручено С. Бакинському лише згодом, коли уряд уже переїхав до Києва. Як відомо, 1920 року, в Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов перейшов на службу до контр-розвідки й викрив їй наших підпільних робітників. Про його долю є різні чутки – чи то його десь було розстріляно нашими карними органами, чи то він утік за кордон. До Народнього Секретаріяту з «харків’ян» вступило крім Мартьянова лише два чоловіка – Артем та Лугановський – решта були з «київської» групи, за винятком Скрипника, що приїхав безпосередньо з Ленінграду, але одразу він також пристав до «киян». Внутрішні справи було доручено Є. Б. Бош, військові – В. М. Шахраєві, фінанси – В. X. Авсемові, земельні – Є. П. Терлецькому, судові – В. С. Люксембургові, освіту – В. П. Затонському, торгу та промисловости – Артемові, харчові – Є. Лугановському, міжнаціональні – С. Бакинському, головне секретарство – Ґ. Лапчинському. Таким чином, переважна більшість членів першого радянського уряду українського були місцеві люди – або української національности, або ті, що народилися й працювали на Україні; лише Лапчинський та Люксембург були з півночи й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вільно говорили по-українському лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов.

З доручення ЦВК комісія в складі Бош, Бакинського та Лапчинського склала маніфеста до всіх робітників, салдатів та селян українських, що його того ж 26 грудня затвердив пленум ЦВК. Цей день треба вважати за перший день існування Всеукраїнської радянської влади.

В перші дні після з’їзду, коли роз’їхалися на місця делегати, коли й частина членів ЦВК поїхали додому, щоб ознайомити свої організації, де вони здебільшого були керовниками, з наслідками з’їзду, – перед товаришами, посланими для роботи /165/ до президії ЦВК та до Народнього Секретаріяту, відразу постала низка невідкладних завдань, а, щоб їх розвязати, умови складалися надзвичайно важкі й несприятливі. Коли ми попереду планували утворити радянський уряд замість зрадницької Центральної Ради, ми уявляли його собі досить абстрактно, теоретично, головне, як принципову противагу урядові дрібнобуржуазному та шовіністичному. Тепер ходило вже про те, щоб реально використати ту державну нову владу, перевести революційну перебудову цілого державного апарату в дусі принципових вимог, що вже кілька місяців як були для нас зформуловані. Коли в Петербурзі наші товариші зробили переворот, вони захопили стару урядову машину, центральний вузол, до якого протягом двох століть простягалися нитки з цілої імперії; в їхньому розпорядженні були багатства й засоби першого в країні великого міста, найреволюційніший пролетаріят і численна військова залога, – і сами вони стояли на чолі могутньої партійної та радянської організації цього міста.

Наше становище було зовсім одмінне. Україна вже кілька століть не мала власної державної організації, а Харків взагалі ніколи не був для неї центром. Для харківського пролетаріяту ми були зовсім нові люди, а між нами та ним ще й навмисне ставали наші місцеві співпартійці, що до них персонально харківські робітники звикли протягом попередніх революційних місяців; до того ж, ці товариші зовсім не поділяли нашої концепції що до будови Радянської України і свідомо й підсвідомо на кожнім кроці утрудняли нашу роботу. Залога була незначна й розкладена остаточно. Обивательщина цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського (згадаймо, що й нині, через десять років революції, києм доводиться вибивати з неї російський шовінізм!).

Президія ЦВК та Народній Секретаріят не мали навіть приміщення де працювати, не мали друкованого органу, щоб через пресу впливати на народні маси; члени їх та співробітники не мали просто де жити; і харківські товариші відмовлялися вжити будь-яких заходів, щоб покласти край такому неймовірному становищу. Нам доводилося самим подбати за себе, як би не хотілося нам не втручатися до місцевих справ Харківської Ради. Здається 27 чи 28 грудня, підчас засідання ЦВК до залі «Присутственных мест», де ми й працювали й жили, з’явився тов. Беленкович, що командував якимись частинами Харківської Червоної гвардії та вітаючи нас по-військовому, відрапортував, що підлегла йому Червона гвардія «віддає себе в розпорядження Всеукраїнського радянського уряду та чекає на його накази». Є. Б. Бош, подякувавши від імени Народнього Секретаріяту, тут же запропонувала йому негайно відрядити команду й зайняти будинок Юзефовича, редактора кадетської газети «Южный Край», реквізувати так помешкання редакції, як і друкарню, де та газета друкувалася. /166/

Наказа негайно було виконано, і уряд дістав велике й добре умебльоване помешкання й прекрасну друкарню, де він міг тепер друкувати свого офіціяльного органа та иншу літературу. Там (на Сумській, нині Лібкнехтівській вулиці, де тепер є редакція «Вістей ВУЦВК») ввесь час свого перебування в Харкові містився ЦВК та більшість Народніх Секретарств, там одбувалися засідання Народнього Секретаріяту та Головного Комітету С. Д. України; а перший тиждень-півтора там і ночували члени уряду вже не на долівці та твердих лавах «Присутственных мест», а на м’яких канапах та фотелях громадянина Юзефовича (лише перед новим роком (старого стилю) нарешті було реквізовано для нас кімнати в готелі, що тепер зветься «Спартак»).

Робота Народнього Секретаріяту та окремих Секретарств поділялася на законодавчу, безпосередньо адміністративну та на налагодження звязку з провінцією й інструктування її через численні делегації, що незабаром почали приїздити до Харкова, коли до них докотилася звістка про утворення там радянського центру. Крім того, багато часу відбирали в членів уряду агітаційні виступи серед робітничих та салдатських мас у Харкові. Я особисто був у Харкові після затвердження уряду лише перші три тижні, а події розвинулися за цей час так калейдоскопічно, що послідовність їх і деталі абсолютно не збереглися в пам’яті. Отже, я можу тут подати лише загальну характеристику роботи по окремих галузях та окремих товаришів і пригадати деякі подробиці, що випадково в мене схоронилися.

Законодавча діяльність першого радянського уряду була досить широка. Постанови й декрети видавав лише Народній Секретаріят, а не президія ЦВК – через неї лише проходили призначення членів уряду та деякі принципові декларації. Проекти виготовлювали окремі секретарі, їх обговорювано на засіданні Народнього Секретаріяту, після ухвали підписував відповідний народній секретар, ще кілька членів Народнього Секретаріяту та неодмінно головний писар, і негайно передавалися до редакції «Вісника» для публікації.

Цікаво відзначити, що ми зовсім не розмежували своєї законодавчої компетенції й компетенції Петербурзької Ради Народніх Комісарів, хоча вважали цей уряд за загальнофедеральний, а себе за місцевий, краєвий. В багатьох питаннях ми реципували декрети, видані в Петербурзі, але часто-густо й зовсім самостійно розвязували справи, керуючися лише загальними принципами нашої більшовицької програми. Гадаю, що на місцях це викликало не мало непорозумінь, і там з двох розпоряджень в одній справі, Харківського та Петербурзького, мабуть, виконували те, що раніш ставало відоме, а ще певніш, те, що більш подобалося представникам місцевої влади. По суті ж усі ці розпорядження мали лише інструктивно-директивне /167/ значіння, а ради на місцях фактично були єдиною реальною владою. Згодом, уже в Києві, всі ці законодавчі акти було зібрано в спеціяльних «збірниках», що видавало Управління Головного Писаря, але їх зовсім не збереглося, і нині ніде не можна розшукати.

Коли після Директорії на Україні вдруге запанувала радянська влада, Народній Комісаріят юстиції почав видавати «Збірник Законів та Розпоряджень». Треба зазначити, що він ігнорував у своїй кодифікаційній діяльності попередній законодавчий період радянської влади на Україні, що було, звичайно, і з юридичного боку не слушно, і з політичного. Усі закони та офіціяльні публікації Народній Секретаріят уважав за потрібне видавати неодмінно двома мовами, хоча частенько в Харкові перекладати на українську не було кому, і багато матеріялів було видано надзвичайно важкою, а то й просто неграмотною українською мовою.

Безпосередня адміністративна робота полягала в тому, що деякі народні секретарі почали таки утворювати в зародковій формі кадри для центрального апарату своїх відомств та персонально керувати в Харкові тими заходами, що їх вони намітили для цілої України. Бо перші тижні владу Народнього Секретаріяту було обмежено дуже вузьким тереном – Харковом та частиною його губерні, решту тримали в своїх руках або Центральна Рада, або Каледін. Харківські ж товариші дуже неохоче виконували розпорядження всеукраїнських радянських органів. Отже, народнім секретарям доводилося ввесь час натискати на відповідних комісарів та відділи Харківської Ради, щоб ті проводили в життя видані від Народнього Секретаріяту декрети. Крім того, деякі губерніяльні або взагалі місцеві харківські державні установи треба було використати, як загальнореспубліканські. До таких у першу чергу належали органи фінансові. Як відомо, їх найважче було прибрати до рук, а головне, примусити їхню складну формальну машину, обслуговувати нову владу, навіть і в Росії після Жовтня. Часто-густо ми, більшовики, призначивши до скарбниці, до державного банку або до «казенной палаты» свого комісара, навіть запечатавши каси та сховища, в той же час не вміли змінити системи оплати асигновок і тому не могли примусити урядовців видавати на наші потреби гроші та завадити їм продовжувати нормально фінансувати такі установи, які вже були зовсім скасовані нашими постановами.

ЦВК України у відповідь на офіціяльне повідомлення Петербурзького уряду про своє обрання, дістав телеграму, де Рада Народніх Комісарів вітала його й повідомляла, що надалі всяке фінансування України, всяка посилка туди грошей з центру йтиме виключно через Український радянський уряд. У звязку з тим тов. Авсем, приблизно через два дні після утворення Народнього Секретаріяту, офіціяльно, без перешкод з боку /168/ старої адміністрації, взявся до управління Харківською конторою державного банку, призначивши в ній на комісара тов. Смолякова. Пам’ятаю, що, дійсно, після того фінансування Харківської контори з Петербургу йшло через наше Народнє Секретарство фінансів. Але, мабуть, все ж таки Народнє Секретарство механіку відкривати кредити не відразу опанувало, бо чомусь значні грошеві суми переховувалося безпосередньо в помешканні Народнього Секретаріяту, в огнестійкій касі, що нам зосталася після гр. Юзефовича.

Не знаю, як провадилася націоналізація приватних банків. 15 січня Народній Секретаріят на пропозицію Народнього Секретаріяту фінансів поклав на Харківську губерніяльну скарбницю тимчасові функції Державної Скарбниці Української Республіки. Того ж числа було видано декрета обкласти буржуазію одноразовим податком та асигнувати два мільйони карбованців на допомогу робітникам та селянам у тих місцевостях, що потерпіли від горожанської війни. Цікаво було спостерігати, як перехід фінансового апарату до рук нової влади є дійсно важливіший стимул для фактичного визнання цієї влади в країні; перші делегації, що звернулися до Народнього Секретаріяту з місць були в справах фінансових. Якщо не помиляюся, ще були представники міської Думи якогось невеличкого міста на Херсонщині, – за ними сунули всякі инші міста та повіти, а також безліч робітничих делегацій в справах заробітної платні.

Дуже енергійно від перших днів працювало також Народнє Секретарство пошти та телеграфів. Мартьянов зумів не допустити жодного саботажу, захопивши харківську п.-т. округу, апарат якої він також використав тимчасово для Народнього Секретарства. Це було дуже важливо для нас, бо ми здобули звязок з цілою Україною та иншими частинами федерації і таким чином були завжди добре інформовані. Крім того, телеграфом ми широко користувалися для агітації за радянську владу та проти Центральної Ради. Зокрема, сам Мартьянов ввесь час полемізував з генеральним секретарем пошти та телеграфу Шаповалом, своїми циркулярними телеграмами закликаючи поштово-телеграфних робітників не виконувати розпоряджень буржуазної влади та підтримувати владу радянську.

В галузі юстиції В. С. Люксембург розробив та провів через Народній Секретаріят декрет про скасування всіх старих судових установ та про заміну їх на систему єдиного народнього суду, організованого через Раду робітничих, салдатських та селянських депутатів. Під безпосереднім доглядом та керовництвом Народнього Секретарства судовий відділ Харківської Ради – на чолі його стояв тов. І. І. Метлавк – цю реформу протягом січня в Харкові здійснив і ліквідував судову палату, округовий суд, мирових суддів, прокуратуру, нотаріят та присяжну адвокатуру на великий жах та обурення цілої обивательщини. До будування нового суду – участкових народніх /169/ судів – було притягнуто широкі робітничі маси. Пізніш було організовано й Революційний трибунал, і перший процес, що в ньому відбувся, був процес Довбищенка, українського правого есдека, комісара Центральної Ради та редактора газети «Нова Громада», закритої з розпорядження Народнього Секретарства внутрішніх справ. Цікаво, що заарештованого Довбищенка замкнуто було чомусь не в тюрмі, а в самому помешканні Народнього Секретаріяту, в невеличкій кімнаті поруч з кабінетами голови ЦВК та народніх секретарів: нам незручно було «соціяліста» тримати у в’язниці.

Очевидно, певну адміністративну операційну роботу провадив і тов. Лугановський, народній секретар харчування. Бо його бюро містилося окремо від Народнього Секретаріяту, разом із продовольчою управою Харківської міської Думи. Я пригадую, що якісь ешелони з харчами він виряджав на північ, але за ввесь час мого перебування в Харкові ні одної його доповіди або пропозиції в харчових справах на засідання Народнього Секретаріяту, здається, не ставилося.

Народні Секретарства внутрішніх справ, земельних, праці та міжнаціональних справ розробили декілька декларативних декретів, але в самім Харкові, мабуть, їх не проводилося в життя. Від Народнього Секретарства міжнаціональних справ тов. Кулик подав Народньому Секретаріятові на затвердження коротенького декрета про скасування на Україні державної мови і про те, що всі мови мають бути цілковито рівноправні. При Народньому Секретарстві було утворено з усіх нацменшостей, оскільки я знаю, лише польський відділ. Тов. Бакинський зовсім у Секретарстві не працював, бо його було послано для роботи в штабі Антонова, і його заступав тов. Кулик.

Головна робота т. т. Бош, Скрипника та Терлецького полягала в прийомі делегацій з місць – робітничих та селянських, що в дуже великім числі почали відвідувати Харків.

Зовсім нічого не робили Народні Секретарства освіти й торгу та промисловости. На народнього секретаря освіти було призначено тов. Затонського ще тоді, коли він був у Києві, де його разом з Леонідом П’ятаковим було зоставлено керувати партійною роботою за представників Головного Комітету. Надзвичайно характерне було для тодішніх умов та нашої психології: людину, що працювала легально на терені, підвладнім Центральній Раді, офіціяльно включити до складу того уряду, що цій Центральній Раді офіціяльно проголосив був війну та членів її поставив поза законом. Не дивно, що, коли наша газета з надрукованим списком членів Народнього Секретаріяту дійшла до Києва, В. П. Затонському довелося спішно зникнути та втекти, бо йому загрожував не лише арешт, але навіть і смерть. Потайки доїхавши до Харкова, тов. Затонський з властивим йому гумором дякував нам за послугу, що ми йому зробили. /170/

Відразу після приїзду тов. Затонського ЦВК послав його разом з Шахраєм та Медвєдєвим до Петербургу для участи в мирній делегації від імени України. Він мусив також ознайомити як слід петербурзьких товаришів – Раднарком та ЦК партії з українськими справами, бо там почувалася велика непоінформованість і непослідовність у політиці що до України: визнавши наш радянський уряд, Раднарком одночасно робив спроби нав’язати звязки та дійти порозуміння і з Центральною Радою, для чого навіть до Києва було послано наркома пошти та телеграфу лівого есера Прош’яна. Після того, як переговори з німцями було припинено, тов. Затонський за вказівками ЦВК України зостався в Петербурзі. Народній Секретаріят та ЦВК призначили його постановою від 19 січня 1918 року на народнього секретаря «в справах федерації», цеб-то на нашого повпреда при Раднаркомі, а останній надав йому прав народнього комісара цеб-то члена федерального уряду. Таким чином, тов. Затонський в Народньому Секретарстві освіти зовсім не працював, аж поки після Берестейського миру не повернув на Україну, коли уряд уже був у Києві. Секретарства в Харкові так і не було зформовано.

Народній секретар торгу й промисловости, Артем, не працював тому, що взагалі негативно ставився до нашої роботи, і лише, коли він поїхав по справах до Москви і на його тимчасового заступника було призначено М. О. Скрипника, від імени Народнього Секретарства торгу та промисловости було розроблено й видано через Народній Секретаріят декрета про заведення скрізь по Україні рад народнього господарства.

Народній секретар військових справ, В. М. Шахрай, також доки не поїхав для мирових переговорів, не виявляв жодної акції для організації військового секретарства. Я вже згадував у своїй другій статті про кризу, що він переживав у своїх поглядах на нашу політику на Україні: його не задовольняла відсутність у нас ясного розуміння нашої ролі для відродження української нації в наслідок перемоги соціяльної революції, харківське оточення поглибило цей песимізм. Нерозуміння харківських товаришів, майже цілковите ігнорування національного питання навіть серед нашої провідної групи, люксембургіянство – тов. Бош – все це дуже негативно відбивалося на його настроях.

«Що це за уряд український, – скаржився. він мені, – що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніш їхніх прізвищ? Що я за «український військовий міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що /171/ привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революційне ?» В. М. Шахрай не зумів зрозуміти, що самий факт нашого існування як всеукраїнського уряду, що ставить собі завданням по цілій Україні встановити централізовану владу місцевих робітників та селян, неминуче приведе діячів революції на Україні – як воно дуже скоро з більшістю їх і сталося – до розуміння наших обов’язків перед розвитком революції в умовах України. Він не помічав, що від самого початку нам довелося взятися за вивчення української мови, щоб, принаймні, в урядовій практиці встановити її рівноправність з російською. Він не передчував, що скоро Радвлада просунеться з Харкова на захід, до неї прилучатимуться численні маси добровільних бійців за соціяльну революцію з суто українських селянських мас. Він не розумів, що донбаські та криворізькі робітники, що з них складалися сили Червоної гвардії, були суто українська сила, хоча й не вживали української мови в своєму побуті.

Лише коли В. М. Шахрай поїхав до Петербургу та виконувати обов’язки народнього секретаря військових справ було доручено Ю. М. Коцюбинському, справа відразу змінилася на краще. Було видано декрета про утворення Червоної армії, яку ми назвали «Червоним козацтвом», старанно, хоча здебільшого не зовсім влучно, в усьому пристосовуючись до спеціяльно «українських» форм, як ми їх тоді уявляли. Головним організатором нашої першої збройної сили був, як це відомо, тов. Віталій Примаков, що разом з Коцюбинським приїхав з Петербургу, де вони обидва пройшли добру школу в пітерській «военке» – військовій організації нашої партії в переджовтневу добу.

Так за короткий час ми почали вже набувати певного досвіду в державній роботі, а головне – звикати до своєї «міністерської» ролі, що спочатку була для нас дуже незвичайна, і нам самим инколи здавалося, що все це «не насправді».

Але головне, першочергове завдання Всеукраїнського уряду, звичайно, було не будівництво нового ладу, не теоретична розробка форм пролетарської диктатури, а боротьба з дрібнобуржуазною владою, що посідала ще дев’ять десятих української землі, звільнення робітників та селян, що були ще під цією владою, передача українським місцевим радам робітничих, селянських та салдатських депутатів таких самих прав, що їх російським радам завоювала Жовтнева революція.

У Харкові в нашому розпорядженні збройної сили фактично не було. Військові частини українізовані там, як я вказав, нам довелося роззброїти. Харківську Червону гвардію місцеві товариші хотіли використати переважно для боротьби з Каледіном для того, щоб закріпити свій вплив у Донбасі. І взагалі, Червона гвардія була ще мало підготовлена для /172/ пходу; вона була більш придатна, головним чином підтримувати лад у себе в місті й там охороняти революційні здобутки.

Але в Харкові стояв штаб тов. Антонова-Овсієнка, посланого з Петербургу для боротьби з Каледіном, як народнього комісара для боротьби з контр-революцією. В його розпорядженні було військо, зформоване з різних частин старої армії, що перейшли на бік радянської влади, з матроських загонів та випробуваних уже червоногвардійських частин, з різних російських промислових робітничих центрів. Командували декілька офіцерів-більшовиків, лівих есерів, анархістів, а також і позапартійних, що віддалися на нашу службу. Начальником штабу був полковник Муравйов, що виявив себе за революціонера в боях проти Керенського біля Гатчини.

Антонов не мав наміру наступати на Україну, бо його завданням було як-найшвидше пробитися до Дону, по дорозі звільнивши та озброївши донецький пролетаріят. Крім того, Рада Народніх Комісарів вважала, що військовий наступ проти Центральної Ради українські шовіністи кваліфікуватимуть, як імперіялістичне зазіхання з боку Росії проти України (очевидно, і пітерським товаришам здавалося, що Донбас не є Україна).

Але, оскільки в Харкові вже існував Український радянський уряд, ситуація змінилася: військовими діями проти Ц. Ради міг керувати він, представник українських робітників та селян. І тому було піднесено питання, щоб частину своїх сил тов. Антонов вирядив у західньому напрямі. Бо з багатьох місцевостей – не тільки лівобережних, але й правобережних – до нас надходили відомості, що там починається одверта громадянська війна. Там, де в них була сила, місцеві ради захоплювали владу, Червона гвардія скрізь хутко зростала, вибухали збройні конфлікти з гайдамаками. Прихильники Центральної Ради з свого боку перейшли на шлях жорстокого терору проти збільшовізованих мас і наших партійних товаришів. В Умані 18 січня було забито члена ЦВК та колегії Народнього Секретарства міжнаціональних справ тов. Піонтковського, в Києві кандидата в члени Головного Комітета С.-Д. більшовиків України та члена ЦВК тов. Леоніда П’ятакова. Полтавську Раду розгромили гайдамаки. Про це все нам розповідали наші товариші, що приїжджали до Харкова для інформації. Бо дивна річ, характерна для тодішнього стану – залізниче сполучення між Харковом та Києвом ввесь час існувало, так само, як і поштовий та телеграфний звязок, хоча в цих містах сиділи два гостро ворожі один до одного уряди, що формально проголосили війну між собою.

За такого становища нам ніяк не сиділося в Харкові, всі наші думки були з нашими товаришами, що боролися за революцію проти класових ворогів пролетаріяту.

Взаємини Всеукраїнського уряду зі штабом Антонова й з самим тов. Антоновим були досить приязні. Для звязку з /173/ ним і для допомоги йому, бо в нього бракувало відповідальних політичних робітників, було командировано тов. Бакинського, що після цього всю свою енергію присвятив майже виключно організації збройної боротьби з контр-революцією і дуже мало брав участи в иншій нашій роботі. Правду кажучи, нам усім здавалося в цей час, що єдиною реальною роботою є військова і доводилося себе переконувати, що й загальнополітична та урядова є також потрібна для справи.

Але, з другого боку, треба зазначити, що багато чого нас не задовольняло в характері діяльности штабу. По-перше, в нас складалося вражіння, що там панує безладдя, що люди не знають, що й як робити. Почасти це пояснювалося тим, що таке вражіння завжди справляє на кожну «цивільну» людину армія підчас війни, а почасти й дійсно наші військові частини були тоді ще неорганізовані та являли собою партизанський тип загонів без належної дисципліни та війського досвіду. Крім того, вже відразу давався в знаки той антагонізм, що за перших років революції виник між військовими та «цивільними» комуністами і що міг зникнути лише після того, як армію було цілком упорядковано та дано їй міцне політичне керовництво. «Цивільні» комуністи здавалися «військовим» боягузами, панікерами та поганими організаторами тилу, а «військові» в очах «цивільних» були політично невитриманими, свавільними та занадто звиклими до насильства.

Нас обурювали самовільні труси та реквізиції різних штабних комісарів, їхня брутальність до місцевої влади. Нас дратувало, що поруч з відомими нам партійними товаришами та революціонерами навколо тов. Антонова крутилися якісь окремі, як нам здавалося, явно чужі для робітничої класи суб’єкти офіцерського типу, з нахабними та бандитськими. фізіономіями, і ми обвинувачували їхнього начальника в тому, що він ніби-то не вміє добирати людей. Я пам’ятаю, яке неприємне вражіння на мене особисто справляли, коли я приїздив до залізничого двірця, де стояли штабні вагони та ешелони з антонівським військом – його вояки, зокрема матроси, увішані всілякою зброєю, инколи п’яні, із специфічною брудною лайкою після кожного слова, хоча це почуття дивно перемішувалося зі свідомістю, що це ж таки є люди, що вже героїчно билися були за радянську владу й надалі добровільно збираються проливати свою кров за революцію. Лише згодом на ділі стало цілком ясно, що для тієї епохи таке сполучення справжнього героїзму, відданости пролетарській справі і зовнішньої розбещенности й грубости бурхливої стихії є неминуче явище.

Настоювання Українського уряду, щоб було відряджено військо в Полтавському напрямі, нарешті дали наслідки. Антонов наказав Муравйову розпочати 18 січня наступ, виділивши йому під команду певну кількість піхоти та артилерії /174/ та доручивши йому по дорозі формувати нові частини з добровольців, що будуть до нього приставати. Спочатку за мету для цього походу було поставлено лише зайняти Полтаву, щоб забезпечити головні сили, які оперували проти Каледіна від флангового нападу з боку Центральної Ради. Але ми всі вже розуміли, що на цьому справа не спиниться, що, як тільки просунеться революційне військо на захід, там негайно ж почнеться повстання проти Центральної Ради, і нам доведеться, його підтримуючи, іти все далі й далі.

Коли 19 січня Народній Секретаріят дістав повідомлення, що Муравйов узяв Полтаву та має намір посилати загони на Кремінчук та Ромодан, він визнав за потрібне, щоб у штабі Муравйова були авторитетні представники Українського радянського уряду, які б могли проводити його політику в місцевостях, звільнених од дрібнобуржуазної влади, допомагати місцевим радам налагоджувати державний апарат, а також політично керувати виступами Муравйова, що дуже погано розумівся на специфічних умовах радянської влади на Україні. Ухвалено було з цією метою вирядити двох народніх секретарів – Ю. М. Коцюбинського й мене. Наша присутність у війську, а також наявність там уже кількох українських радянських військових частин (Червоного козацтва та червоногвардійських загонів з українських місцевостей[3]) повинні були спростувати наклепи Центральної Ради, що ніби-то на Україну наступає військо «Червоних імперіялістів» з півночи.

Наша концепція була така: проти буржуазної влади на Україні йде війною Українська радянська влада Народній Секретаріят за братньою допомогою від Ради Народніх Комісарів.

Примітки

[1] В цій статті всюди числа місяця за новим стилем. – Ред. [«Літопису революції»].

[2] Як відомо, Харківська Рада запропонувала нам оселитися у в’язниці біля вокзалу й дала нам кілька камер, але там було так зимно, вохко й так смерділо дезинфекціею, що ми після першої ночи втікли звідти.

[3] Між иншим, до складу відділів Муравйова, які провадили боротьбу за Полтаву – Київ, входила також Харківська Червона гвардія (див. спомини Гончаренка й Смільтнера в цьому ж числі журналу – Ред. [«Літопису революції»]).

Примітка до 162 стор. Тов. Скрипник приїхав на Україну в скорах після І Всеукраїнського з’їзду Рад, зразу став одним із найактивніших представників тої лінії, про яку правильно пише тов. Лапчинський – Ред. [«Літопису революції»]. /175/

Джерело: Літопис революції (Харків). – 1928. – №1 (28). – С. 159–175.

0 Responses to “Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Гру »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: