З Харкова до Києва й назад

Є. Г. Медведєв

Організацію радянської влади на Україні, як відомо, розпочато пізніше, ніж у РСФРР.

Перший ЦВК України обрав у Харкові Всеукраїнський з’їзд Рад 12/ХІІ (25) – 1917 р. супроти Центральної Ради, що перебувала в Києві зі своїм урядовим органом Генеральним Секретаріятом.

Щоб обміркувати питання, звязані з Всеукраїнським з’їздом Рад, що його спочатку скликано було в Києві, Харківський більшовицький Комітет скликав нараду відповідальних робітників (чоловіка з 25 – 30), що з них я пригадую Артема, Данілевського, Кіна, Буздаліна, Сербиченка, Скорохода, Кабаненка, Сурикова, Тинякова, Шварца, Тевелева та инших. Засідання мало відбутися у помешканні Харківського комітету партії більшовиків (він містився тоді на розі Павлівської площі та Подільського завулку) з приводу виборів та відрядження делегатів на з’їзд. Автора цих споминів було запрошено як голову Харківської організації лівих українських соціял-демократів.

Делегатів на цьому засіданні намічено було чотирьох товаришів: Данилевського, Сапельнікова, Романенка та Медведєва. Троє перших – від більшовиків і я від українських соціял-демократів. Чи були до них кандидати – я не пригадую.

Делегатів затвердив Харківський Виконавчий Комітет Ради робітничих та салдатських депутатів, і нам було видано мандати. Характерні ті труднощі, що з нами трапилися дорогою до Києва. Крім незручностей, звязаних з руйнацією транспорту, наш переїзд ускладнився й иншими неприємностями.

В наш потяг, коли ми їхали до Київа, дорогою всідало чимало делегатів на цей з’їзд від військових і українізованих частин, від спілок, громад то-що. У вагоні замість революційних пісень, що їх співали ми, залунали націоналістичні. Після сутички з нашими сусідами на політичні теми, нас на ст. Ніжен ледве-ледве не викинуто з вагону. В звязку з цим довелося перейти до другого вагону й тримати себе «скромніше».

Приїхавши до Києва приблизно годині о другій, ми пішли в місто пішки. Зовнішній вигляд Києва був урочистий. Скрізь /241/ було розвішено прапори, проходили національні війська, досить добре одягнені. На Хрещатику ми побачили великий загін козацької кінноти, по инших вулицях можна було бачити рух артилерії. Складувалося вражіння, що місто готується до великого параду. Загалом, усе мало вигляд досить імпозантний. Ми посміхалися – чи зуміємо ми впоратися, коли нам доведеться зіткнутися з цією силою. Тов. Данілевський все заспокоював, заявляючи, що київські більшовики приготувалися і що нема чого боятися. Романенко[1] виявляв явну боязкість і, не встигши ввійти в місто, уже планував, як нам вибратися.

Приблизно о п’ятій-шостій годині ввечері ми розійшлися. Більшовики пішли до свого комітету, а я пішов розшукувати центральний комітет українських соціял-демократів. Коли я прийшов до комітету (він мав помешкання на Михайлівській вулиці), там уже було чоловіка з 40 членів з’їзду. Хто саме був там – я не пам’ятаю, але пригадую, що не було ні Винниченка, ні Порша. Користуючись з того, що керовники ЦК відсутні, я відкрив, з своєї ініціятиви, збори фракції з’їзду. Обрали голову та секретаря. Прізвищ знову таки я не пригадую, але пам’ятаю, що головою цих зборів був якийсь техник з Миколаївського заводу. Він спочатку, як я взяв на себе сміливість відкрити засідання фракції без представників ЦК, дуже мене підтримував. Збори тяглися приблизно з годину. Виступало багато промовців. Виступив і я. В своїй доповіді я схарактеризував роботу українських лівих організацій. Я навіть встиг проголосувати резолюцію, що її основна думка полягала в необхідності контакту з більшовиками та організації робітничо-селянської влади. Проти резолюції, як я зараз пригадую, голосувало не більш, як 3 чоловіки.

Коли резолюцію вже ухвалено, до залі засідання прожогом вскочили Порш та Винниченко. Порш, зіскочивши на трибуну, без запиту президії почав держати промову. Він заявив, що збори не знають, з ким вони мають справу, не знають громадянина Медведєва, який плів нісенітницю та критикував ЦК партії, що Медведєв не є партієць, що партія його хоча й давно знає, але знає, як бунтівника, який не буде працювати ні з соціял-демократами, ні з більшовиками. Загалом, він мене схарактеризував, як людину, яку купили більшовики, беручи на увагу довір’я деяких військових частин м. Харкова, і назвав мене бандитом. Після Порша виступив Винниченко, що в своїй промові говорив виключно про політичну ситуацію, згадуючи при цьому моє ім’я, але в досить коректній формі. Він говорив про те, що хоча в партії й є розходження, але вони не повинні бути причиною розколу, що Медведєв, репрезентуючи свою організацію, може висловити свою думку на фракції, що /242/ потрібно розрядити складну атмосферу, щоб це не призвело до розколу партії.

Кінчаючи, він заявив, що, оскільки резолюцію було вже ухвалено, треба її визнати, і що ЦК партії також міг би ухвалити її, але тільки з деякими поправками і запропонував виділити комісію для розроблення резолюції, взявши ухвалену резолюцію за основу.

До комісії ввійшли: Врублевський, Винниченко, Порш та инші.

Після перероблення резолюції від неї нічого не залишилося й увесь її зміст складався з вислову вдячности ЦК партії українських c.-д., Центральній Раді та Генеральному Секретаріятові.

Схвильований з того, що сталося, я пішов до більшовиків. Коли я прийшов, у них відбувалося якесь засідання й мене довго не пропускали навіть до будинку, що його оточувала робітнича гвардія. З труднощами пройшов я в будинок, пішов по сходах і, пройшовши цілу низку застав, був усередині будинку. В одній невеликій кімнаті, в двері якої постукав робітник, що проводив мене, відбувалася нарада. Я написав записку до президії, прохаючи дозволу бути присутнім на цій нараді. До мене вийшла Є. Бош і відповіла, що питання про мою присутність буде обмірковуватися. Через 15 хвилин мене запрохали на засідання, де я докладно розповів про те, що сталося в нас на фракції. Згодом прийшов Врублевський[2]. Він прохав, щоб і йому дозволено було бути на нараді. Після невеликого обміну думок і його допущено. Тов. Врублевський розповів нам про те, що в Генеральному Секретаріяті є таємне розпорядження про негайне заарештування П’ятакова, Медведєва та инших товаришів.

* * *

З’їзд, як відомо, затопили представники всіляких організацій, як кооперативів та инших, що їх зібрала Центральна Рада.

В будинкові оперового театру набилося багато народу, місць не вистачало, був великий шум і безладдя.

Ввійшовши до театру, я помітив, що фракція більшовиків стояла праворуч. Недалеко від неї стояли й українські соціял-демократи.

Коли на сцені раптом з’явились Винниченко, Порш та инші, вся маса заревла: «Слава, слава Україні» й заспівала «Ще не вмерла Україна».

Театр трусився від галасу. Почувся тихий дзвоник. Публіка заспокоїлася. Я не пригадаю, щоб було обрано президію. Оскільки пригадую, президії не обрали. Перший виступив Степаненко, за ним Затонський. Коли він сходив на сцену, чути /243/ було голосні викрики незадоволення, що далі перейшли в неймовірний щум. Тов. Затонському, не дивлячись на всі його спроби, не дали говорити.

Після Затонського виступали т. т. Шахрай і Кулик. Останній від імени фракції більшовиків заявив, що фракцію примушено покинути з’їзд, бо склад його фальсифіковано через допущення, крім представників від рад, і представників громад, спілок, кооперативів та инших організацій. Після заяви Кулика більшовицька фракція покинула з’їзд. Слідом за більшовиками, що залишили одного представника для інформації, наша група лівих українських с.-д. теж вийшла, покинувши з’їзд.

Після цього радянські делегати Київського з’їзду з частиною селянських представників манівцями й різноманітними способами поїхали до Харкова. Тут, з’єднавшись з обласним з’їздом Крив. – Донбасу, вони проголосили себе 1-м Всеукраїнським З’їздом Рад робітничих, салдатських та селянських депутатів і виділили з себе 25.XII 1917 р. (н. ст.) перший ЦВК Рад України та першу РНК – «Народній Секретаріат», що вже 26.XII 1917 р. репрезентували Радянський уряд України, який оповістив про скинення Центральної Ради й скасування її влади.

Головою ЦВК, так званого «ЦИКУК’а», був т. Медведєв, за товариша голови – т. Артамонов (робітник з Миколаєва), за секретаря – Сивков з Ніжена (перший голова ЦВК з більшовиків був т. Затонський – після II з’їзду Рад). Перший голова Народнього Секретаріяту (через деякий час після його обрання) був т. Скрипник.

Примітки

[1] Романенко, як свідчить т. Буздалін, 1919 р. відмовився вступити до Червоної армії і вийшов з партії. Після відходу радянської влади залишився в Харкові, де його білі й розстріляли. – Є. М.

[2] Опісля член КПУ, забитий петлюрівцями. – Ред. [«Літопису революції»]. /244/

Джерело: Літопис революції (Харків). – 1928. – №1 (28). – С. 241–244.

0 Responses to “З Харкова до Києва й назад”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Гру »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: