З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади)

Ґеорґ Лапчинський

Тепер, через 10 років після Жовтневої революції, важко собі уявити, до якої міри далекою та чужою ідея всеукраїнської єдности була для переважної більшости тих послідовно-пролетарських революціонерів, на котрих саме історична доля поклала утворити українську робітничо-селянську державу, об’єднати всіх трудящих нашої країни навколо свого, революційно-соціялістичного уряду.

Тепер, коли ми маємо централізовану партійну організацію, коли нашою республікою дійсно керує наш власний радянський уряд, коли буйно зростає економіка України, як окремої господарчої одиниці, і таким же темпом развивається наша своєрідна національна культура, коли радянська Україна стала справжнім організаційним центром для всієї української нації, для всіх трудящих українців, хоча б вони й жили за межами Радянського Союзу, – тепер не може бути такого свідомого революціонера, щоб він не відчував органічно, як безповоротно перекреслено мапу географічну дореволюційної Европи, зокрема Европи східньої, як цілковито развіялася мара, що нависною хмарою сліпила очі народам Романовської імперії. Всякі ухили від такої психології, всякі пережитки «єдино-неділімовських настроїв» тепер ми справедливо пояснюємо дрібнобуржуазним, обивательським впливом провінціяльної мійської російської та зросійщеної інтелігенції, з її звірячим націоналізмом на тих, хто не зумів остаточно від неї відмежуватися, – звязаний з нею або походженням, або через свій недостатній культурний рівень підпавши її ідейній геґемонії.

Але ми добре знаємо, що потрібні були десять років революційної боротьби та будівництва, щоб через помилки, через поразки та перемоги викристалізувати революційному авангарду пролетарському остаточно свої погляди на справедливу політику національну, так читко зформульовані особливо в партійних ухвалах останніх двох років.

Року 1917-го, напередодні «українського жовтня», напередодні І всеукраїнського з’їзду рад більшість із нас, /46/ тодішних активних співучасників революційної боротьби за пролетарську справу на Україні, дуже далекі були від справедливого розуміння, як будувати радянську Україну, а дуже багато й зовсім не мали що до цього закінчених поглядів.

Що з себе уявляли ті окремі групи товаришів, ті нечисленні ще загони передових робітників-більшовиків, розкидані по головних містах українських, що з них протягом такого короткого, але багатого на події часу, створилася єдина, міцно звязана партійна організація, що нині здійснює пролетарську диктатуру на Україні, одній за найважливіших частин Радянського Союзу ?

Від перших днів Жовтневої революції вони почали гуртуватися навколо тих поодиноких революційних соціял-демократів, що вийшли з царського підпілля там, де вони, часто цілком випадково, опинилися в момент перевороту. Бо лише в деяких найбільш промислових та пролетарських центрах існували підпільні соціял-демократичні робітничі організації, – в решті були лише окремі особи, підчас реакції 1914 – 1917 p.p. одірвані зовсім од партії та активної революційної роботи, а в багатьох повітових містах та містечках не було мабуть і жодного с.-д. Перші місяці революційні не сприяли тому, щоб на Україні викристалізувалася більшовицька організація. Це була доба загального захоплення ідеєю «всенародньої єдности», «єдиного революційного фронту», гарячкового будівництва широких масових «всенародніх» по сути, організацій. Згадаємо лише, якою зовсім не яскравою була позиція більшовицька навіть у Петербурзі, принаймні, до того часу, коли Ленін приїхав з-за кордону. Отже нема нічого дивного в тому, що в більшості міст українських більшовицька частина соціял-демократів аж до липня, а то й до вересня навіть не відокремилася від загально соціял-демократичної організації, працюючи спільно з меншовиками-інтернаціоналістами, а той і з оборонцями.

Організаційного звязку у більшовиків українських із Центральним Комітетом партії, що був тоді в Петербурзі, не існувало. Замісць безпосередніх партійних директив, вони найбільш керувалися петербурзькою партійною пресою (що далеко несправно приходила на Україну), а головне – брали приклад з петербурзьких товаришів, про виступи котрих, особливо в петербурзькій раді, на радянських з’їздах та Ц. В. К., відомості діставалося з газет. І якщо надто грубих помилок не було, якщо в цілому місцеві українські більшовики скрізь таки зберігали своє революційне лице, то це найбільш пояснювалося лише тим, що наша тактика партійна надзвичайно точно й правильно відповідала настріям найбільш революційних шарів робітництва та салдатів, крок за кроком і послідовно йшла поруч з розвитком революції. Отже загально революційно-марксистська підготовка, революційний темперамент та ентузіязм, /47/ що відзначили більшовицьку частину тодішних соціял-демократів, забезпечували загалом і в цілому правильну лінію їхньої поведінки в тих різноманітних місцевих умовах, де їм доводилося працювати.

Але коли не було реального звязку в українських більшовиків із загально-партійним центром, то ще менше звязані вони були між собою в українськім маштабі, – ба навіть і не розуміли довгий час, що такий звязок є потрібний. Більшовики були російські соціял-демократи, вийшли з російської соціял-демократичної робітничої партії. Метою цієї партії, зокрема найреволюційнішої її частини, більшовицької, було знищити царат силами свідомого робітництва в межах цілої імперії, забезпечити пролетаріятові найсприятливіші умови для боротьби за соціялізм. А в міру того, як революція зростала та поглиблювалася, трудящим де-далі, очевидніш ставало, що неминуче доведеться розбити цілу машину капіталістичного ладу та витримати жорстоку боротьбу з контр-революційними ворожими класами. Отже, в той момент, коли йшлося в першу чергу про те, щоб розвалити старе та побороти всякий опір з його боку, проблеми будівничі відходили на задній план. І це також не сприяло тому, щоб уяснити собі чітко, якою мусить бути нова держава на руїні колишньої імперії. Здавалося нам тоді, що національне питання лише ускладняє завдання, лише відсуває увагу трудящих од основного – від революційно-руйнацької роботи та від боротьби з контр-революцією. І ми, більшовики старої генерації, що вийшли в лютому з підпілля, маючи за собою досвід ще революції 1905 року, а дехто й ще довший, суб’єктивно надзвичайно мало підготовлені були на те, щоб охопити ідею всеукраїнської єдности, щоб зрозуміти, що в наслідок великої революції Україна відродиться, як велика самостійна країна – країна пролетарська – поруч з иншими частинами старої «Росії».

Наша попередня партійна практика учила нас… що є «три области» на «півдні Росії» – Київська (південно-західня), Одеська (південне правобережжя, Бесарабія та Крим) та Харківська (Харківщина, Донбас, Донщина). Деяку уяву про те, що Україна є щось суцільне, могли мати лише ті, хто колись працював був у «Спілці», УСД або РУП’і, але таких було серед нас дуже мало. І хоча дрібнобуржуазний національний рух уже від перших днів після революції давався нам у знаки, хоча існування Центральної ради цьому рухові надавало цілком конкретне оформлення, більшість із нас ставилися до національної справи як до такої, що нас, революційних робітників, вона не обходить, що це, мовляв, торкається лише дрібнобуржуазної демократії, «українців» в лапках, а перед нами стоять зовсім инші, класові пролетарські завдання «всеросійського» маштабу. /48/

Не малу ролю відограв тут і вплив меншовицької дрібнобуржуазної політики, бо з меншовиками ми далеко не скрізь остаточно порвали організаційні звязки, а там, де це й сталося, саме там більшовицькі організації не позбавилися напівменшовицьких «новожизненских» настроїв (як у Харкові, Катеринославі в частині Київського комітету, – тієї, що Є. Б. Бош визначила як праву). А меншовики, як представники дрібного міського міщанства, ремесництва та кваліфікованої верхушки робітничої, цеб-то значно русифікованих шарів міської людности, завжди були гострими русифікаторами та прибічниками «єдиної неподільної».

Таким чином, часто-густо в своєму ставленню до національної проблеми на Україні ми обмежувалися лише тим, що декларували партійне гасло: «самовизначення аж до відокремлення», демонстрували свою лойяльність до Центральної ради (мовляв, визнаємо її так само, як визнаємо Тимчасовий уряд в Петербурзі) і не робили майже жодних кроків, щоб вплинути на національний рух, що таки чим-раз більше охоплював селянські, салдатські, а де-не-де й робітничі маси, дбаючи лише про те, щоб ці маси підтримували наші основні вимоги що до соціяльних пунктів нашого програму (робітничих та аграрних) та поділяли наше ставлення до війни. До цілого комплексу питань що до державного будівництва України ми ставилися зовсім байдуже, і якби запитати того часу кожного з нас, яку форму ми вважаємо за найкращу, чи автономну Україну в межах російської республіки, чи як федеративну її частину, чи самостійну зовсім, чи нам здається за найдоцільніше, щоб російська держава зосталася унітарною, як було попереду, я певний, що більшість би відповіли, що для свідомого, мовляв, пролетаря це не має значіння, що це справа установчих зборів – українських та російських, але що найбажанішим був би такий устрій, який би забезпечив найщільніший звязок між робітниками всіх частин «Росії» для спільної боротьби проти буржуазії й вважали б за таку єдину, унітарну республіку, «але з широким місцевим самоврядованням»; навіть межі «української республіки» чітко не зуміли б зазначити, чи мусить, наприклад, в її склад входити Одещина, Катеринославщина, Харківщина, Таврія, чи то її мусить бути обмежено «південно-західньою, Київською областю».

З таким розумінням наших спеціяльних завдань на Україні, з такими настроями не дивно, що ми довгий час зовсім і не дбали про партійне об’єднання всеукраїнського маштабу, бо навіть і не відчували в ньому потреби.

Але такий стан міг тривати лише до того моменту, коли в нас, на Україні, як і в инших частинах «Російської держави», не постало гостро питання про владу, що мала з’явитися після того, як коаліційний буржуазно-соціялістичний уряд, остаточно скомпрометований в очах революційних мас, буде /49/ повалено, про владу радянську. Як скоро пролетаріат і селянство в радах робітничих та салдатських депутатів почали підходити до розуміння, що час уже покласти край геґемонії буржуазії в революційній країні, а більшовицька партія найшла справедливу формулу, щоб розвязати це завдання в гаслі «,всю владу – радам», – і більшовикам українським довелося дати й собі й масам трудящим недвозначну відповідь, як ставляться вони до проблеми державної влади на Україні, як уявляють вони собі будівництво нової України замісць окремих «губерень» колишньої «Росії» та як мають поводитися відносно Центральної ради в Києві, що в особі свого генерального секретаріяту стала претендувати на ролю єдиної законої державної влади в нашій країні. Цю відповідь ми дали, скликавши в Києві – Харкові в перших числах грудня 1917 року перший всеукраїнський з’їзд рад та обравши на ньому радянський уряд український в особі Центрального Виконавчого Комітету та народнього Секретаріяту. Майже одночасно з цим (на кілька днів раніш) було покладено основу й для об’єднання всіх більшовиків українських в єдину організацію – соціял-демократію (більшовиків) України на чолі з Головним Комітетом. Це зробила конференція, що скликав її також у Києві Київський Областний Комітет – де брали участь представники партійних організацій з різних частин нашої республіки.

Ясно, що таке об’єднання тепер уже стало конче потрібним, коли перед нами постало завдання керувати всеукраїнською робітничо-селянською владою, допомагати їй та організувати маси навколо неї. Ції надзвичайної ваги для нашої історії події провели глибоку межу в психіці принаймні того партійного активу, з котрого згодом склалося основне ядро нашої української організації, а також відповідним чином вплинули й на думку та уяву наших керовників загальнопартійних.

Від цього часу для провідників партійної політики так на Україні, як і в центрі вже не зосталося сумнівів, що Україна існуватиме, як радянська держава, в її історичних – національних і економічних межах і що партійну роботу в цих межах треба об’єднати навколо одного центру. І це відразу привернуло до нас і найкращі елементи з українських есдеків та есерів, що з розвитком революції дійшли до наших поглядів соціяльних та політичних. Правда, що провідна група, яка виділилася на цих двох з’їздах, була спочатку й малочисленна, і не досить впливова; що їй довелося зустрічати опір серед товаришів однопартійців (наприклад, у Харкові та Катеринославі), инколи дуже жорстокий; що було зроблено ще кілька спроб противитися об’єднанню всеукраїнському (утворення «республік» Донецько-Криворізької та Одеської); що лише в процесі довгої боротьби й проти Центральної ради й проти гетьманщини та директорії остаточно закріплено було ідею /50/ УСРР та КП(б)У; що ще досить довгий час і після того, як проголошено було Україну радянською республікою, серед де-котрих більшовиків популярною була «теорія» ніби-то окрема українська державність є «фікція» і має за мету лише паралізувати націоналістичні петлюрівські настрої дрібної буржуазії, – панував «псевдо-інтернаціоналізм», що насправді був машкарою для великодержавного російського шовінізму, але ніхто вже не одного разу не зважився зробити аби-яку офіціяльну спробу повернути на. старе, одверто противитися тому, щоб Україна, як окрема суцільна одиниця, взагалі існувала.

Зате від того ж часу в середині нашої партії визначили себе чимало товаришів – і число їх почало хутко зростати – що всю свою політичну роботу й особисту долю звязали із справою будівництва соціялістичної радянської України.

Авторові цих спогадів перші дев’ять місяців революційних – від лютого до грудня – довелося працювати в Кременчуці. Розвиток подій та еволюція політичних настроїв у робітництві цього міста, а зокрема серед революційного крила соціял-демократії, в основному, йшли тим же шляхом, що й в решті міст українських і цілого Союзу, відрізняючися, звичайно, деякими місцевими особливостями. Досить значний для України робітничий центр, із чималою військовою залогою (у виборах до ради брали участь 25.000 робітників та 15.000 салдатів), Кременчук од першого дня, коли було обрано раду р. та с. депутатів, мав у неї абсолютну геґемонію соціял-демократичної фракції – не так, як по багатьох инших містах, де спочатку вели перед есери, а то й ще правіші елементи. Почасти це пояснюється й тим, що зо всіх партій лише російські есдеки (та Бунд) мали тут ще в царському підпіллі свою нелегальну організацію, що підготовила чималий актив (кількадесят фабрично-заводських робітників), котрий на другий день після перевороту міг цілком відповідально взяти на себе керовництво масами робітничими, і політично був краще вихований, ніж ті дрібнобуржуазні інтелігентські діячі, що після революції сунули в різні «соціялістичні» партії.

Огже, і президія р. р. та с. д., і Виконком в більшості своїй складалися з есдеків; а оскільки організація РСДРП в значній своїй більшості була інтернаціоналістична, антиоборончеська, то й по всіх масових організаціях революційної демократії в Кременчуці ніколи значним успіхом не користувалися ані прихильники війни «до побідного кінця», ані абсолютні прибічники Тимчасового уряду. Фактично, починаючи з квітня, влада в місті була в руках робітників та салдатів: всі міліцейські районові комісари були призначені від Виконкому р. р. та с. д., з числа її членів і були більшовики; стару міську думу було розпущено й складено нову, тимчасову, при /51/ чому представники р. р. та с. д. мали в ній абсолютну більшість; начальника залоги було обрано салдатською секцією ради, і він так само во всьому корився її директивам. Повітовий комісар тимчасового уряду, а пізніш – Центральної ради абсолютно жодного впливу на міські справи не мав, виконуючи певні формальні обов’язки лише на повіті. Бувши незмінно головою р. р. та с. д., я, наприклад, його майже не знав персонально, бачив, мабудь, один раз чи двічі.

Таким чином, повсякденна практика нашої роботи, здавалося б, мусила остаточно призвичаїти нас до думки, що не може бути – принаймні, на цій революційній стадії – иншої революційної влади, аніж влада радянська. Але насправді було далеко не так. Всі ми були ще надзвичайно далекі від розуміння, що революція безпосередньо приведе до диктатури пролетаріяту. Ми надто довго, як соціял-демократи, готовилися до того моменту, коли всенародня революція повалить царат, після чого неминуче має, мовляв, народитися буржуазна республіка, з установчими зборами, парламентом, демократичним місцевим самоуправлінням, свободами то-що. Тому й тепер дивилися ми на ради, як на тимчасові революційні органи «пролетарського контролю», що згодом повинні зникнути, коли, з одного боку, почнуть функціонувати «нормальні» «демократичні» установи (муніципалітети, земства), а з другого боку, зміцнено буде класові робітничі організації – профспілки, кооперативи, партії. А до ленінської ідеї, що революція може привести до утворення не буржуазної демократичної республіки, а трудової, пролетарської, ми зовсім не були готові аж до самого жовтневого перевороту, бо й на самий переворот, на захоплення радами державної влади дивилися, як на засіб забезпечити «послідовно-демократичний» лад – цілковито ліквідувати пережитки феодальні, припинити війну, конфіскувати поміщицьку землю та здобути робітництву «нормальні умови» для боротьби за соціялізм.

Проте, вже з середини літа нам де-далі ясніш ставало, що Тимчасовий уряд схиляється в бік буржуазії, що лише в радах трудящі маси зможуть здійснити свої класові завдання, що перед ними поставила переможна революція. Еволюція настроїв серед робітників, а особливо салдатів, починаючи з другої половини літку, відбувалася надзвичайно прискореним темпом; дрібнобуржуазні соціялісти – меншовики та есери хутко губили всякий вплив. Це підносило нашу акцію, революційних соціял-демократів, більшовиків, поглиблювало наші розходження з соціял-патріотами.

Цікаво нині згадати, до якої міри ми були одірвані організаційно від инших центрів України та Імперії. Ані з Петербургу, ані з Харкова, ані з Києва ніхто до нас не приїздив, ніяких безпосередніх директив ми звідти не діставали. Захоплені повсякчасною гарячковою працею, організацією робітників та салдатів та їхнім політичним вихованням, ми фактично /52/ були абсолютно самостійною одиницею, островом серед бурхливого моря революційної країни. Навіть на те, що творилося поруч з нами в Полтаві, нашому губерніяльному центрі, ми дивилися як на щось далеке, з нами незвязане, хоча й брали участь у кількох губерніяльних нарадах – партійних конференціях та губерніяльному комітеті рад р. с., та с. депутатів (почасти це пояснювалося тим, що питома вага Кременчука, як найбільш промислового та робітничого центру в губернії, була важливіша проти офіціяльного центру – Полтави). Наш формальний звязок із цілою «Росією» полягав у тому, що ми посилали були своїх делегатів на квітневу нараду, на перший з’їзд рад та на «демократичну нараду» в Петербурзі.

Це не значило, звичайно, що і свідома політично частина людности міської на чолі з керовниками місцевих політичних організацій, і широкі маси робітничі та салдатські не підходили до всіх подій бурхливої революційної доби з загальнодержавним мірилом. Навпаки, активна зацікавленість мас у долі цілої держави ніколи не була такою великою, як тоді, після того як упали кайдани, що ними царат оплутав ціле суспільство. Політичними інтересами жили тоді всі, «від мала до велика». І рада р. та с. депутатів, і всі чисто масові організації до кожного питання підходили з загальнодержавної точки погляду, але розвязувати їх доводилося своїм розумом на місці, бо, так би мовити, самостійно офіціяльних авторитетів, загально визнаних органів ще не склалося.

Зокрема ми, представники революційно-пролетарської ідеології, здебільшого вчилися на прикладах головного тоді керовника революції – петербурзького пролетаріяту – та його виразника – петербурзької ради. Я пам’ятаю, як кожний політичний виступ петербурзького робітництва, як тілько ми діставали про нього відомості, негайно знаходив відгук у нас, бо завжди відзначав новий ступінь у розвитку революції, формулював новий поступ у масовій політичній свідомості трудящих. Ухвали петербурзької ради здебільшого майже без змін становили основу тих резолюцій, що ми проводили в своїй, кременчуцькій раді. Так, декларацію (наказ) петербурзької ради, після того, як більшовики в ній перемогли й Троцького було обрано на голову, як скоро її текст учинився нам відомим, ми поставили на обговорення і ради, і багатьох масових зборів та мітингів, і вона стала офіціяльною платформою «кременчуцького пролетаріяту та залоги».

Цілковитий переворот у нашій психіці відбувся лише від того моменту, коли до нас дійшли відомості про переможне повстання в Петербурзі, про те, що там нема вже нікчемного уряду Керенського, і влада перейшла до рук народніх комісарів, наших товаришів. Ми відразу й цілком конкретно відчули всю відповідальність за долю держави й народу в цілому, що покладала на нас історія. До того ми лише «брали участь» /53/ у революції, «контролювали» роботу всіх державних установ, «оберігали» «революційні здобутки». По суті машина державна йшла за старою інерцією, бо формально всі старі інституції і старі закони царського часу зоставалися правосильними, змінився лише – відповідно до революційного настрою мас – напрям їхньої роботи та персональний склад урядовців частково поновився після того, як найбільш одіойозних осіб було усунуто.

Але «революційна демократія» – робітники, салдати та селяни не почували себе поки що фактичним господарем, творцем та розпорядником у державнім будівництві, а лише тою силою, що має згодом забрати все в свої руки та скерувати державне життя в напрямі своїх класових інтересів. І з другого боку, і всі ті численні шари суспільні, що з давніх давен обслуговували бюрократичну машину державну, що й тепер, після революції, зосталися на своїх місцях, лише зовні перефарбувавши себе в нові, революційні та демократичні кольори, не відчували ще безпосередньої небезпеки від того, що народні маси виступили на політичну арену, – вони ставилися спочатку навіть толерантно до втручання представників робітників та салдатів до їхньої роботи, хоча вже що далі, то більш це втручання починало їх непокоїти та нервувати.

Після жовтневого перевороту все змінилося. Для нас уже йшлося про те, щоб усі галузі державного управління забрати до своїх рук, для них – за всяку ціну не допустити нас до цього. Тут різко довелося змінити тактику, і замість недавньої ще лойяльности, що ми таки демонстрували в свій час й до Тимчасового уряду (підтримуючи його, хоча й «поскільки, постільки»), і до єдиного фронту всіх «соціялістичних» партій, і до демократичних установ (муніципалітету, судів), у виборах до яких ми сами брали участь, ми перейшли на такий тон, який наші противники з обуренням кваліфікували, як «узурпаторський», і який по суті був проявою справжнього співвідношення сил між нами, за якими стояла рада р. та с. депутатів, цеб-то абсолютна більшість всієї міської трудової людности, і нашими противниками, що репрезентували лише буржуазні шари суспільні, нікчемну розгублену інтелігенцію та тих із робітників та салдатів, що не усвідомили ще своїх класових завдань у революції.

Я особисто яскраво згадую, як гостро я відчував і в собі ту зміну, коли виступив уперше після перевороту в «демократичній» міській думі, до якої я був обраний демократичним головою, і після її спроби протестувати з приводу петербурзьких подій, безапеляційно заявив, що я, як представник єдиної в місті влади (я був одночасно головою ради), не дозволю ніякого виступу проти робітничо-селянського уряду.

Тепер нам доводилося приступити до реконструкції цілої низки урядових інструкцій, ставити скрізь своїх повноважних /54/ комісарів, переводити в життя нові закони, що почав видавати наш уряд у Петербурзі.

І ось тоді ми відчули, що Жовтневу революцію на Україні не можна буде вважати за здійснену, поки існуватиме українська Центральна рада та її Генеральний Секоетаріят, в тих формах, в яких вони на той час існували. Ми відчули, що треба розвязати питання про владу у всеукраїнському маштабі. Бо попереду довгий час для нашого міста те що творилося в Києві, мало лише абстрактне, принципове значіння: лише дуже нечисленні й не впливові в Кременчуці українські есдеки та есери та тії робітничі кола, що йшли за ними, були звязані з роботою Ц. Р., брали участь у виборах до неї та стежили за її діяльністю. Всією масою робітничою та салдацькою керували есдеки російські, почасти російські есери.

Ми, більшовики, учили, що для робітництва та й взагалі працюючих національне питання не має великого значіння: якщо «українці» бажають мати для себе автономію, федеративні права відносно «Росії», або навіть самостійність – для революційного пролетаріяту та його авангарду це однаково – не дурно ж ми визнаємо за всіма націями право на самовизначення, аж до відокремлення; а оскільки Ц. Рада стала в опозицію до Тимчасового уряду, то це схиляло наші симпатії на її бік, бо соціяльно вона була не гірша, а навіть краща, ніж коаліційний уряд. Тепер же, після того як Тимчасовий уряд повалено, нам почало даватися в знаки, що його місце на Україні намагається заступити Центральна Рада, заявляючи, що вона не визнає Ради Народніх Комісарів за законну владу для української частини колишньої імперії й не дозволить, щоб на Україні владу місцеву перебрали ради робітничих та салдатських депутатів. Зокрема й у нас, у Кременчуці, прибічники Центральної ради почали виявляти акцію, в місті розташувався курінь Богданівського полку, його командир став начальником Кременчуцької залоги (замість призначеного від салдатської секції місцевої ради) і повітовий комісар, український есер, почав претендувати на певну ролю.

З другого боку, на повіті Селянська Спілка демонструвала свою відданість Центральній раді, з дрібнобуржуазної шкільної молоди формувалося вільне козацтво, а вплив «українських» партій серед залоги, а також і деякої частини робітництва, помітно збільшився. Правда, і селяни і салдати, і робітники, ті, що вважали що вони повинні, як українці, Центральну раду підтримувати, що далі, то більше переходили на більшовицькі позиції. Завжди на всіх зборах можна було почути від них, що, мовляв, вони «теж більшовики», але «українські», і стоять за те, щоб і на Україні влада перейшла радам; але дуже часто до цього додавалося, що Центральна рада є також радянський «совітський» орган, бо у виборах до неї брали участь і місцеві ради робітничих та селянських /55/ депутатів. Усе це переконувало нас у тому, що єдиним способом установити на цілій Україні владу радянську – це скликати всеукраїнський з’їзд рад робітничих, салдатських та селянських депутатів та на ньому обрати всеукраїнський робітничо – селянський уряд, зробити те саме, що було зроблено на другім з’їзді рад в Петербурзі 23 – 25 жовтня.

Ми вперше остаточно зрозуміли, що справу революційного державного будівництва на Україні мусить взяти на себе вся організована на місцях в ради «революційна демократія» – робітники, салдати та селяни, що мешкають або перебувають у межах України, а не лише «українці» в лапках.

І коли в кінці листопада (усі дати визначаю за старим стилем, бо ще ним користувалися ми за тих часів) ми дістали запрошення від Київського Обласного Виконкому прислати делегатів на всеукраїнський краєвий перший з’їзд рад, – для нас, відповідальних партробітників-більшовиків, було очевидним, що цей з’їзд неминуче має розвязати питання про центральну радянську владу на Україні, – дарма що до цього часу звязку з другими районами українськими ми не мали, дуже пагано були поінформовані про те, що там робиться, і зокрема не брали навіть участи в першому обласному з’їзді рад р. та с. депутатів, що відбувся у Києві в серпні, бо не знали навіть, чи до Київської, чи до Харківської «области» мусить Кременчук належати.

Скликаний спеціально для цього пленум Кременчуцької Ради детально обговорив порядок денний, що намітив Київський Обл. Виконком, організуючи з’їзд, і дав наказ кременчуцьким делегатам цілком у більшовицькім дусі, бо геґемонія наша в Кременчуцькій Раді була на цей час остаточна й повна: меншовики та російські есери становили незначну меншість, а українські есери та есдеки вже цілком поділяли позиції більшовицькі що до соціальних наших вимог, відношення до війни та гасла «всю владу – радам». Я пам’ятаю, що з ними спочатку й була дискусія про те, як ставитися до Центральної ради, але потім вони цілком пристали до нашої пропозиції, що всеукраїнський з’їзд рад мусить обрати Центральний Виконавчий Комітет, що має бути органом всеукраїнської робітничо-селянської влади. До речи згадати що, українські есери у нас були «лівобережники», цеб-то належали до тої частини, з якої згодом утворилися боротьбисти, що ж до тодішніх провідників кременчуцьких есдеків які так само всі тепер у нашій партії, то вони пройшли через «незалежну» УСД та УКП.

Я не пам’ятаю, скільки делегатів мали ми послати за регламентом, установленим від Київського Виконкому, не пам’ятаю й самого регламенту, і всіх, кого було обрано. Знаю лише, що поміж обраних були Александров, А. Галинський, Лапчинський, Люксембург (більшовики), кілька салдатів і серед них і есери – лівобережні – в тому числі прапорщик /56/ Гулинський, дуже революційний молодий хлопець, якого після цього з’їзду я ніколи ніде не бачив. Уже той факт, що серед делегатів було чотири названих товаришів, свідчить, яке велике значіння надавали ми цьому з’їздові: вони були головні керовники кременчуцької більшовицької організації, найкращі й політічні й агітаторські її сили, а три з них (Александров, Лапчинський, Люксембург) старі підпільщики із стажем ще революції 1905 р. З революційних сил після їхнього від’їзду в Кременчуці залишилися лише П. Д. Смирнов та М. С. Богуславський. Правда, крім представництва на радянському з’їзді, вони мали ще репрезентувати кременчуцьку партійну організацію й на обласній партконференції, що також була призначена на початок грудня.

Моє вражіння від Києва, власне – від становища там нашої партійної організації та радянської справи, коли ми туди приїхали, було далеко не радісним.

Звикнувши у себе в Кременчуці до того, що рада р. та с. д. є справжній центр цілого життя, що авторитет її визнається скрізь, і ніхто й не думає серйозно конкурувати з нею, в Києві нам кинувся у вічі сумний вигляд її помешкання, що вона мала в розкішному царському палаці, і безлюдність, порожнеча цих кімнат, і холоднеча в них, і якийсь розгублений вигляд товаришів, технічних співробітників, що обслуговували партійну конференцію та мандатну з’їздовську комісію. За останні тижні Центральна рада розброїла прихильні до нас військові частини, і київська рада вже не мала на кого опертися; замість Червоної гвардії, навколо палацу вартовали якісь підозрілі юнкери – і це не могло створити спокійного настрою в роботі. Так, наприклад, коли партійна конференція вже розпочалася, на засідання явився член президії Обласного Виконкому і, здається, Організаційного Бюра по скликанню крайового з їзду, т. Ерліхман (лівий есер) і зробив позачергову заяву, попереджуючи, що є чутки, ніби-то у юнкерів є намір учинити на нас наскок. Загроза була цілком реальною, бо ми на власні очі мали нагоду бачити наслідки їхнього попереднього наскоку (що був за кільки тижнів попереду) – розламану меблю та порубані шахви, де зберігалися документи київської ради.

Нехороше вражіння справило на нас ті, що приїхали з периферії, і те, що між київськими товаришами, очевидно, не було єдности. В чому полягали розходження – відразу ми не могли схопити, та й пізніш остаточно це не виявилось. Але ми відчули досить гострі тертя, і в нашому розумінні це відбилося тоді, як персональна ворожість більшости київських товаришів до Є. Б. Бош, що нас, навпаки, вразила своєю ерудицією, силою свого інтелекту, ораторським хистом і революційним темпераментом. Перше чарівне вражіння від цієї великоі революціонерки було так сильне, що я щиро сказав тов. О. Бош, що працювала в секретаріаті конференції: «яка ви щаслива, що у вас така мати». /57/

Взагалі лише тепер, в Києві, ми вперше познайомилися з товаришами, котрих революційні події по різних частинах України висунули на керовників пролетарського руху в нашій республіці, і котрі немало потім попрацювали, щоб збудувати та зміцнити соціялістичну, робітничо-селянську Україну.

Декотрі з них і досі працюють у нас на провідних державних і партійних постах, дехто переїхав до инших місцевостей нашого Союзу, а чимало і зовсім нема вже серед живих, як С. Горвица, Л. Пятакова, І. Крейсберга, Є. Б. Бош, В. М. Шахрая.

До цієї зустрічи ми абсолютно не уявляли собі, які саме сили має в свойому розпорядженні наша партія на Україні, у нас не було почуття реальної єдности, – відтепер вона втілювалася у певному людському колективі.

Є. Б. Бош (у своїй книзі «Год борьби») каже, що перед конференцією відбулася приватна нарада делегатів. Я цього не пам’ятаю, або мене на цій нараді не було. Я знаю, що на конференцію я спізнився, і коли прийшов, то мені відразу було запропоновано взяти місце в призидії й голувувати, – хто ще входив до її складу – не пам’ятаю, а в протоколах, що їх було знайдено лише в 1926 році й передруковано в одній з книжок «Летописи Революции», жодних вказівок на це нема. Знаю лише, що секретарювала Віра Бухарцева і, здається, О. Бош. Так само не пам’ятаю я, щоб на конференції і взагалі в цей час у Києві був Артем. І хоча Є. Б. Бош (там же) пише, ніби-то він од імени Харківського Обласного Комітету виступав із заявою, що харків’яни відмовляються від участи в Крайовому Комітеті, бо не мають належних повноважень, і ніби-то він пізніш запропонував, щоб з’їзд було перенесено до Харкова, я категорично настоюю, що Артема в Києві не було, – я вперше в житті побачив його лише в Харкові, коли ми всі туди приїхали. На конференції міг бути з харків’ян Данилевський, що приїхав на з’їзд рад, і може його сплутала Є. Б. Бош з Артемом. Взагалі на конференції репрезентовано було майже виключно правобережні організації.

Я не збираюся тут детально розповідати про хід конференції, та й не міг би цього зробити, бо багато дечого з пам’яти зникло. Подам лише в основних рисах те, що зафіксувалося найміцніш.

Головна, провідна роля на конференції від самого початку, безумовно, дісталася Є. Б. Бош. Вона здобула відразу великого авторитету серед усіх товаришів, – мабуть крім певної частини киян, – і так воно й зоставалося до самого кінця, поки в березні місяці вона не пішла з уряду та не поїхала на фронт. Вона імпонувала нам і своїми глибокими змістом та дуже гарної форми промовами, і залізною енергією, що яскраво контрастувала з цим знесиленим надмірною працею та хоробливим тілом, і простотою, що сполучилася за надзвичайною /58/ елегантністю насправді культурної, по европейському вихованої людини, і тим, що вона була близькою співробітницею Леніна (разом з ним, Бухариним та Ю П’ятаковим працювала підчас війни в «Комуністі»). Нарешті, і віком вона, здається, була найстарша проти решти з нас (крім В. X. Аусема).

Після неї, на мою думку, найвидатнішою була постать В. М. Шахрая. Глибокий аналітик, добрий діялектик і полеміст, органічно звязаний з українською дійсністю, він більше, ніж ми всі, наближався до справедливого розуміння національної проблеми на Україні. Але оскільки ми то, за тих часів, надто далекі були від її розуміння, ми не могли зрозуміти його, хоча й відчували його внутрішню силу, – і це його, так би мовити, ізолювало від решти. Людина надзвичайно щира, чесна з собою, він почував себе самотнім, не находячи в нас допомоги в своїх шуканнях, губив віру в успіх нашої справи, і все це нарешті погибельно вплинуло на дальшу його політичну діяльність, приведши до розриву з партією. Я певний, проте, що якби доля не відібрала його так рано від нас (він загинув, невідомо де саме, десь на Кубані року 1920), ми мали би тепер його у наших лавах, як велику й цінну силу.

Конференцію ми вели дуже прискореним темпом: нам треба було за всяку ціну як-найскорше збалакатися між себе, щоб приступити до з’їздовської роботи одностайно й з остаточно ухваленим планом; із сусідніх кімнат ввесь час до нас доходив галас – це велика сила мобилізованих Центральною радою представників селянських спілок та військових комітетів українізованих частин атакували чергових членів з’їздовської мандатної комісії.

Протягом двох днів майже безупинної праці ми добре познайомились поміж себе й вже почували себе щільно звязаними. Доповіді з місць показали, що радянська справа стоїть скрізь добре, ради фактично владу вже тримають у своїх руках і що найгірші умови що до цього є в самому Києві. Ми остаточно переконалися, що, лише розвязавши питання у всеукраїнському маштабі, поваливши Центральну раду, можна забезпечити революцію на Україні, що всеукраїнський з’їзд рад повинен дати для України такі наслідки, які дав для Росії 2-й всеросійський з’їзд. Але було б великою помилкою думати, що для всіх нас і остаточно було зрозуміло історичне значіння й цього кроку й петербурзьких подій, а особливо дальші наслідки, до яких мало привести захоплення влади.

Я добре пам’ятаю, а тепер це здається чимсь дивним, кумедним, що ніхто з нас не був цілком певним, що Рада Народніх Комісарів, наша більшовицька влада, – протримається довгий час, подолає всі труднощі й опір, що їх чинилося зо всіх боків. Аджеж проти неї був «Вікжель», німці, Дон, урядовницький саботаж, міські думи. І коли до нас завітав Володарський, що проїздив через Київ по дорозі з Румунського /59/ фронту до Петербургу, і на наше прохання дав нам інформацію про становище в столиці, ми слухали його дуже оптимістичні оповідання з певним недовір’ям. Він нам казав, що влада народніх комісарів «міцна, як ніколи» (точний його вираз), що все йде гаразд, а ми собі думали: добре, якби так було, але ж Володарський – це ж «нарком демагогії», як він сам нам, жартуючи, назвався.

А що до перспектив узагалі, до можливости збудувати не демократичну, а якусь иншу, «трудову» республіку, то Є. Б. Бош, згадуючи про Ленінські тези, іронічно зауважила, що «тут Ілліч впадає в єресь», – і ми всі мовчазно поділяли її думку. Хіба ж можна говорити про «диктатуру пролетаріяту», коли ми маємо «буржуазну» революцію ? а як же «установчі збори», «демократія», «четирехвостка»? Правда, сумніви вже починали ворушитися в нашому звиклому до старих формул думанню. Наприклад, Аусем говорив, що можна уявити собі «двухпалатну» систему, де б ролю «нижчої» палати виконували «демократичні» органи, обрані за чотирьохчленною формулою, а «вищої» – ради робітничих, салдатських та селянських депутатів, али такі проекти здавалися за надто оригінальні, парадоксальні. І в той же час я не пам’ятаю, щоб на конференції у нас були сумніви що до п. п. 2 та 4 порядку денного: «Відношення до Ц. Р. та наша тактика» й «Організація центральної влади на Україні» (ми оба пункти об’єднали), хоча Є. Б. Бош пише, ніби-то частина киян була проти негайного повалення Ц. Р. та захоплення влади.

Мені здається, що заперечення проти негайної передачі влади радам з боку більшовиків я почув лише в Харкові, від представників «катеринославської точки зору». І до петербурзького перевороту й до нашого плану ми, співучасники київської конференції, ставилися, як до певного ризку, мабуть до півавантури, але иншого виходу не бачили й не вагалися взяти на себе історичну відповідальність.

Ще більш далекі були ми від більшовицького розуміння національної нашої політики. Є. Б. Бош цілком поділяла в національному питанні погляди Р. Люксембург. В своїй доповіді вона дуже різко полемізувала проти Ленінської точки зору, проти формули «самовизначення націй»; пролетаріятові, мовляв, не важно, як саме визначається буржуазія, він не повинен «плекати націоналізму», хоча, звичайно, він мусить боротися проти всякого пригнічення за цілковиту волю користуватися кожному своєю мовою, розвивати свою культуру. Але ні від доповідача, ні від инших членів конференції не можна було почути жодної думки про те, а якою ж мовою мусить користуватися український робітник та селянин, яку культуру мусить розвивати, – вони були певні, що це «приватна справа» кожного громадянина, а не партії революційного пролетаріяту. Лише т. т. Шахрай і Затонський виявляли деяке розуміння /60/ специфічности цих проблем на Україні, але їхні спроби звернути на це увагу конференції лише викликали підозріння, що вони не вільні ще від «націоналістичних ухилів».

І вже таки всупереч свому «наївному інтернаціоналізмові» конференція мусила визнати за потрібне, щоб і партійну організацію, і радянську владу було сконцентровано у всеукраїнському маштабі, – а історично це значило зробити найважливіший крок для оформлення України, як окремої країни. Суб’єктивно для маси конферентів це диктувалося лише потребою боротися з Центральною Радою, як класово-ворожою силою. Що до себе, наприклад, я пам’ятаю, що свої обов’язки відносно України, як комуніста, що працює на цій території, і цілу низку спеціяльних проблем, як от роля пролетаріяту в керовництві національною культурою, значіння Наддніпрянщини для инших українських земель, активна українізація, як спосіб піднести для трудящих українських свою свідомість, я почав розуміти пізніш, після того, як цьому навчив мене досвід роботи в уряді. А першим у наших лавах, хто чітко поставив ці питання й авторитетно їх розвязував, був лише М. О Скрипник, коли він у Харкові почав з нами працювати.

Потреба оформити партійну організацію всеукраїнського маштабу була так пекуча, що ми, не вважаючи на брак повноважних делегатів од Харкова, Катеринослава й Одеси, ухвалили утворити Крайову організацію РСДРП (більшовиків) на Україні, давши їй назву Соціял-Демократія (більшовиків) України за зразком С.Д. Ц.П. і Л. або С.-Д. Латиського Краю.

До Головного Комітету конференція обрала: Бош, Горвица, Затонського. Кулика (Київ), Аусема й Шахрая (Полтава), Александрова, Лапчинського (Кременчук), Гриневича (Чернигів).

___

Закінчивши конференцію, всім її учасникам треба було негайно взятися за основне завдання, що стояло перед більшовиками українськими, за керування з’їздом рад, що мав, як ми всі розуміли, покласти край пануванню Центральної Ради та проголосити на Україні владу радянську. Всі конференти, очевидно, мусили взяти активну участь у з’зді або як делегати від місцевих рад, або як члени того чи иншого виконкому.

Але відразу стала очевидною неможливість навіть суто технічна розгорнути роботу за тих умов, що були в Києві: на кілька сот справжніх делегатів, посланих згідно з регламентом Організаційної Комісії, до Києва насунуло кілька тисяч селян і салдатів, мобілізованих селянською спілкою та військовими українськими організаціями за директивами від правих есерів та есдеків українських. Серед цієї маси, зовсім ще не підготовленої через участь у радах до розуміння Жовтневого перевороту, засліплених націоналістичною демагогією, /61/ радянські делегати потонули й не мали змоги за два дні розпропагувати селян і салдатів, як це робилося на місцях в процесі спільної роботи.

Правда, й поміж уесерів і уесдеків було вже чимало товаришів, що до Центральної Ради починали ставитися критично і схилялися рішуче до нашої платформи – «всю владу радам», але остаточній консолідації з нами їм заважала цілковита відсутність у нас ясного розуміння національного питання, відірваність наша від національно-визвольного процесу. Уже той факт, що майже ніхто з нас (крім Шахрая, Кулика, Затонського) не знав української мови й не вживав її в своїй політичній роботі, справляв негативне вражіння, в той час коли на чолі Центральної Ради стояла численна інтелігенція, добре вихована в українській національній культурі.

Перевага ж соціального моменту над національним реально відчулася лише згодом, через кілька тижнів. Проте чимало серед формальних «радистів» було вже «таємних більшовиків», що конспіративно нав’язували з нами зносини та інформували нас про настрої в ворожому таборі та про наміри наших противників. З таких у мене в пам’яті особливо зафіксувалася оригінальна постать довжелезного й худорлявого, в попівському убранню, але зо стриженим уже волоссям, дякона Лисовицького, що приїхав з Кременчуцького повіту, як делегат якоїсь волосної селянської спілки (через два місяці я знов зустрів т. Лисовицького в Полтаві в кавалерійській шинелі, так само довжелезній, як сотника наших червоних козаків).

Треба зауважити, що наша робота на конференції, потім на з’їзді в Києві, потім переїзд до Харкова й перші тижні в Харкові, поки не зформувався остаточно Народній Секретаріят, зосталися в пам’яті як один суцільний період, неподіленний на окремі доби, на дні й ночі. І нема нічого дивного: ми працювали безустанно, спали там же, де засідали, і не розбиралися протягом не менше, як десяти днів (3 – 13 грудня), бо не мали ані житла, ані речей, ані грошей. Отже послідовність подій тепер инколи дуже важко згадати, пам’ятається лише поодинокі факти, особи, а також загальний хід ідей та настроїв.

Для сучасного читача багато з того, що було тоді в Києві, мусить здатися за щось абсолютно незрозуміле, дивне.

Так, наприклад, хоча з’їзд було призначено на 3-є, а відкрито лише 5-го ввечері, більшовицька фракція ні разу не збиралася, та й взагалі, наскільки я пам’ятаю, регістрації партійців-делегатів зроблено не було. Мабуть це тому, що ввесь провідний актив був занятий на партконференції, а київські робітники, що входили в склад мандатної комісії, були позбавлені можливости продовжувати роботу бо вже 4-го грудня помешкання мандатної комісії і її функції – регістрацію делегатів та видачу квитків – захопили в свої руки прихильники Центральної Ради силомиць. /62/

Я пам’ятаю лише, що єдине, що було зроблено для керування роботою більшовиків на з’їзді – це утворення спеціяльної комісії в складі Є. Б. Бош, В М. Шахрая й В X. Аусема, – її призначив Головний Комітет С.-Д. (б) України. На першому засіданні – в будинку київського купецького зібрання – ми остаточно могли переконатися, що Ц. Р. роботу з’їзду зірвала: делегати від рад, справжні члени з’їзду, цілковито загубилися серед селянської маси «спілчан», і збори перетворилися на бучну націоналістичну демонстрацію; представникові організаційного Бюра, здається, т. Затонському, не дано було змоги відкрити засідання, і замість нього виступив хтось з керовників Селянської Спілки, силою штовхнувши його з трибуни. Співалося лише «Заповіт» та «Ще не вмерла…», виголошувалося багато шовіністичних промов, а нашим товаришам заважалося говорити криками «ганьба» та «геть з Українии»? Проте цього вечеру від імени правих есдеків та уесерів Порш робив спробу збалакатися з нами, але переговори жодних наслідків не дали, бо ми не могли відступитися від основного пункту нашої платформи – визнання Жовтневого перевороту в Петербурзі та передачі всієї влади радам робітничих, салдатських та селянських депутатів.

Коли на другий день ми йшли на з’їздовське засідання, нам було очевидно, що в такім складі з’їзд не може дати жодних наслідків. У нас готовий вже був план запропонувати всім, хто поділяє нашу платформу, покинути залю й організувати окрему нараду, але я не певний, що ми вже остаточно вирішили проголосити цю частину з’їзду за правосильну виступити від імени всіх рад українських та розвязати долю радянської влади на Україні.

На з’їзді на нас чекала несподівана новина: Петлюра від Центральної Ради та Генерального Секретаріяту, в дуже урочистій та демагогічній промові заявив з’їздові, що Рада Народніх Комісарів телеграфно оголосила війну Україні. Така заява викликала величезне обурення серед з’їздовської більшости, а нас поставила в дуже скрутне становище, бо тексту телеграми ми ще не знали й взагалі до такого кроку петербурзьких товаришів підготовлені не були. Довелося нам експромтом, одбиватися від нападів наших противників, і від імени нашої фракції виступив Шахрай. Його енергійна промова, виголошена українською мовою, справила безумовно певне вражіння. Він, не знаючи ще тексту телеграми, рішуче спростовував закиди проти російського радянського уряду, ніби-то той має імперіялістичні зазихання що до України, гостро критикував позицію Ц. Р. в боротьбі з контр-революцією, що окупувалася на Дону проти революційної столиці Петербургу, та одверто заявляв, що наші симпатії – на боці петербурзьких товаришів проти Центральної Ради, і що єдиний вихід для революційних трудящих мас українських це замінити Ц. Р, на /63/ новий орган, котрий би дійсно відбивав волю робітництва та салдатів, організованих на місцях у ради депутатів.

Очевидно, що збори колосальною більшістю своєю до нас не пристали, і ми запропонували всім справжнім представникам рад р. с. та с. депутатів покинути з’їзд.

Треба сказати, що серед провідної групи більшовицької – членів Головного Комітету, комітетчиків та конферентів учинок петербузьких товаришів викликав величезне незадоволення та обурення, бо ми вважали, що, не запитавши нашої поради, не погодившися з нами, вони зробили надзвичайної ваги виступ, що цілком сплутав наші плани, і якби його не було здавалося нам, нам далеко легше було б боротися за нашу справу, проти нас не було б такого єдиного фронту, у нас більше було б шансів розкласти противника, бо в його лавах що до Центральної Ради вже починалися серйозні розходження, і до нас прилучилася б далеко численніша група з’їздовців, ані ж сталося тепер. Але зробленого вже ніяк не можна було полагодити, і нам доводилося прилюдно лише солідаризуватися з Радою Народніх Комісарів, котру ми офіціяльно визнавали – всупереч Центральній Раді – за правосильний федеральний («всеросійський») робітничо-селянський уряд, затверджений другим з’їздом, що в ньому й всі ради українські участь брали.

Після Шахрая виступив Винниченко, закликаючи з’їзд не вірити «Шахраєві та иншим шахраям», а наші прихильники вже виходили із залі, де ми залишили лише двух-трьох товаришів для інформації.

На нараді, що відбулася в Будинку Профспілок (Думська, 2), виявилося, що серед противників Ц. Р. та прибічників наших є представники майже всіх більш-менш значних міст українських; не пам’ятаю лише, чи було репрезентовано Одесу. На жаль, точних статистичних даних не залишилося. Крім більшовиків, серед радянських делегатів були ліві есери російські (евентуальні борбісти), українські ліві уесдеки – на чолі з т. Медведьовим з Харкова – і кілька товаришів, що цілком поділяли нашу платформу, але офіціяльно виступали як есдеки-інтернаціоналісти, бо належали до об’єднаних с.-д. організацій; із таких пам’ятаю товаришів із північної Чернигівщини (Почепського повіту). Ліві українські есери (майбутні боротьбісти) до нас тоді не прилучилися, хоча й цілком стояли вже на радянській платформі: вони думали, що їм пощастить розкласти ту масу, що зосталася на боці Центральної Ради – вони зосталися в Києві й працювали самостійно. Загальна кількість співучасників наради виносила понад сотню чоловіка. Чимало делегатів, що нам співчували, на нараду не попало через погану зорганізованість та дуже несприятливі умови, в яких нам доводилося робити: що -хвилини можна було чекати одвертого нападу на нас, арешту, а то й гіршого, а тому треба було /64/ поспішати й додержувати певної конспірації. Будинок профспілок ми обрали, як таке місто, зробити наскок на яке Ц. Р. не так легко могла зважитися, вона ще рахувалася з робітництвом та профспілками, та й «демократичних ілюзій» не було ще остаточно пережито.

Суперечок на наших зборах не було жодних, справа була така ясна, що майже не дебатувалася. Загальне було переконання, що роз’їхатися на місця не можна, поки не розвязано основне питання, не утворено всеукраїнського радянського центру, не проголошено радянізації України. Збори ухвалили декларацію від імени всіх рад, котрих представники брали участь у нараді, що лише делегатів, обраних згідно з регламентом Обласного Виконкому, можна вважати за правосильних членів І-го всеукраїнського з’їзду, що лише вони, а не випадково складене зібрання, що провадить Центральна Рада в міському театрі, репрезентують радянську Україну та що їх та той Центральний Виконавчий Комітет, що вони мають обрати, треба вважати за вищу революційну всеукраїнську владу.

Оскільки в Києві продовжувати свою роботу нам було очевидно неможливо, а майбутньому ЦВК й потім збори з великим ентузіазмом прийняли пропозицію харків’ян – т.т. Данилевського й Медведьова – всім складом переїхати до Харкова, де незабаром мав відбутися обласний з’їзд рад Донецько-Криворізької Области. Всім було зрозуміло, що з’єднавшися з цим з’їздом, ми матимемо повне представництво від рад цілої України а головне, звяжемося з найбільш пролетарськими та промисловими районами нашої республіки.

Декларацію підписали всі члени наради (не знаю, чи було їх надруковано та яким способом), і негайно після того всі подалися на залізничий двірець, невеличкими групками, напів-конспіративно. Як потім виявилося, це було саме своєчасне, бо згідно з розпорядженням Генерального Секретаріяту нас мали арештувати. Проте не всі делегати поїхали до Харкова: частина роз’їхалась по місцях, бо не могла надовго в такий відповідальний час залишати їх без свого керовництва; окремі Делегації у себе всередині умовлялися, кому їхати до Харкова, а кому вертатися додому. Декотрих з цих товаришів ми так і не побачили знов, вони загинули в боротьбі, що за кілька днів набрала форми одвертої громадянської війни. Крім того – цікава деталь: у багатьох зовсім не було грошей, а Київська рада, обласний Комітет і партійний комітет за такий короткий час не могли їх здобути. Цілком випадково у одного з делегатів – тов. Любинського з Сосниці – найшлася досить значна на той час сума, і він позичив її Головному Комітетові для з’їзду, здобувши таким чином собі славу першого кредитора Української Радянської Республіки.

В тісних, брудних вагонах третьої класи, в переміжку зі сторонніми пасажирами, не маючи місця не тільки спати, /65/ а инколи й сидіти, їхали перші носії найвищої радянської влади української із Києва до Xаркова протягом ночи з 7-го на 8 грудня 1917 року (ст. стилю). Стомлені надмірною нервовою працею минулого тижня – ба й низки останніх місяців, коли кожному з нас довелося проробити немалу роботу для перемоги нашої справи, – куняючи після безсонних ночей, мерзнучи від грудневої холоднечі, бо декотрі з нас проти близької зими не мали й теплого одягу (так у Є. Б. Бош не було нічого, крім літньої англійської блузки, і я дав їй свого светру) ми мало балакали між собою й мовчки обмірковували плани дальшої з’їздовськсї роботи в Харкові.

Коли потяг підійшов до Харкова, перше, що ми побачили, виходячи з вагону, був ешелон революційних військ, що прибув із Петербургу під командою тов. Сиверса, як авангард експедиційного загону, що його вів проти реакційного Дону тов. Овсієнко-Антонов – «народній комісар для боротьби з контр-революцією». Це відразу піднесло нам настрій, дало нам відчути поновлений звязок з нашими товаришами в центрі Революції, з петербурзьким пролетаріятом, од котрих ми почували себе відірваними в контр-революційній атмосфері, що утворила Центральна Рада в Києві. /66/

Джерело: Літопис революції (Харкsв). – 1927. – №5 (26)–6 (27). – С. 46–66.