Жовтень — Січень (спогади)

Г. Галайда

Партком 1917 року містився в «Палаці» внизу, в напівтемних кімнатах. У Жовтневі дні більшовицькі частини й червоногвардійці провадили боротьбу з військом Керенського, юнкерами й присланим із фронту чеським батальйоном. «Рада» із своїм військом додержувала збройного невтралітету, пильно стежачи за тим, що робилося, і захоплюючи звільнювані позиції або район — чи то від більшовиків, чи від Керенського. Я тоді був у першій українській військовій школі.

«Рада» мала в Київі з військових частин згадану військову школу, підготовчу школу, один полк сердюків (новозформовані гвардійці) і, здається, більше не було. Майже все инше військо (піхота, інженерне й артилерія) було більшовицьке. Невеличка кількість, зокрема й переведений з Петрограду гвардійський полк, додержували невтралітету.

Коли наставала ніч, нашу школу стягали до «Ради» й Військового Секретаріяту, що містилися на Фундукліївській вул. Виступали ми, як у серйознім поході, з розвідкою, патрулями й ішли плутаними маршрутами. На вулицях зустрічалися більшовицькі частини, спиняли нас, але довідавшись, що ми «українці»: «А, ці за нас» — пропускали далі. Не знали, як «Рада» використає свій невтралітет…

А в «Раді» в усьому кварталі виставляли дозори, варти, паролі, як підчас всякої серйозної польової війни. Адже тут було багато офіцерів…

Коли з полігону артилеристи пустили на Київ кілька набоїв, то юнкері «визнали за жорстоке проливати кров», а чеські салдати, мабуть, «довідалися тепер, що їх хотіли втягнути у внутрішню війну», і, не бажаючи втручатися, вранці пішли на вокзал. А частини «Ради» зараз-же по п’ятах за тими, що відступали, порядком наступу, з перебігом, Хрещатиком і Банківською почали захоплювати штаб військової округи, касарні, військові школи.

У штабі округи було повно сміття, соломи, коробок з-під консервів — там цілий тиждень сиділи юнкері. А тепер, кинувши рушниці, вони договорилися /92/ з «Радою», що їх пустять і навіть зі зброєю на Дон. І всі вони сіли в вагони під захистом «Ради» на 2-ім Київі. З Лук’янівки нашу школу перевели до колишньої Костянтинівської. Дисципліна була хоч із демократичним духом, але зразкова.
Охороняючи Арсенал, багато запаслося наганами, але, охороняючи від випадкових розгромів, зброю видавали червоній гвардії й за наказами Ревкому. Ревком, більшовицький, бувши фактичним господарем міста, склав угоду з «Радою», щоб усі накази видавати спільно то-що. І «Рада» при першій-же нагоді, зібравши потрібні сили, порушила цю угоду. Майже саме в цей час відбувався Всеукраїнський військовий з’їзд у приміщенні цирку. Ми, тоб-то школа, вартували там. Саме в половині одного засідання голова встає й каже:

— Тепер починається закрите засідання. Гостей просять вийти. Просять делегатів перевірити один в одного картки.

Я стояв коло входу до залі на варті, і хоч політично був «зелений», як більшовик, якось зразу відчув, що перебуває в цілком ворожім і загрозливім оточенні, навіть ніби в центрі штабу.

— Слово для інформації про становище належить тов. Петлюрі, — сказав голова.

І Петлюра, зовсім перегинаючись через столик доповідника, з своєю страдницькою міною, ніби приятельським тоном і такою-ж формою інформує:

— Тепер у нас нема переваги сил. У нас є якась угода з Ревкомом (іронічно). Поки-що ми змушені вважати на нього. Але ми вже дістали повідомлення, що сердюцький корпус уже вирушив до нас. Через тиждень становище зміниться…

Треба віддати належне, Петлюра умів підходити до маси. Низенький на зріст, у звичайній шкуратянці, з своїм страдницьким виразом на обличчі людини, що багато пережила, він лагідно й просто, ніби давній, щирий приятель, викладав свої думки, і такою зовнішньою простотою вабив до себе слухача. Особливо після царату, це надзвичайно впливало… поки не побачили діла…

Бувши в штабі округи на варті, я побачив Леоніда П’ятакова (Ревком містився в штабі) і дуже здивувався, що такий на вигляд гімназист — голова Ревкому й Ради Робітничих Депутатів.

Одвівши його вбік, я сказав, що я партієць, і запитав його, чи знає він, що «Рада» викликала до себе корпус. І він дуже легко, мені здалося, навіть не задумуючись над серйозністю, відповів:

— Знаємо… Але товаришка Бош ще раніше нетактовно викликала частини… А вони навряд чи будуть… Ми не можемо брати на себе першого кроку нашого виступу… Будемо бачити… /93/

З його слів видно було якусь неможливість, безсилля й потребу йти тільки цим невигідним шляхом. При парткомі була утворена українська секція, де працювали Затонський, Кулик, 2 офіцери, один з гвардійського Кексгольмського полку, і один з піхотного батальйону, ще деякі товариші, а також я. Ми вирішили видавати 1 раз на тиждень «Пролетарську Правду» українською мовою, але видати газету українською мовою через незалежні від нас обставини не пощастило. Але в газеті зрідка містилися статті й українською мовою. Доводилося багато працювати в редакції, що містилася в ЦБ спілок, — писати, здавати й корегувати статті самому-ж (тут по-українськи знало не багато). Друкарня містилася на Жилянській. Пригадую, як стаття українською мовою в загальнім числі, що звертала увагу на суперечність у словах і ділах Винниченка, в друкарні була складена з величезними помилками й після корінної коректури все-ж вийшла в сумнім вигляді, з переверненими догори буквами, переставленими словами й з різним шрифтом, очевидно, через брак однакового шрифту.

Якось раз П’ятаков, Затонський і я (тоді вперше) поїхали до Кексгольмського полку на мітинг. Коло трибуни офіцерство й чоловіка з 6 від «Ради» неприязно кивали в наш бік. Після одного з «Ради» виступив Леонід П’ятаков. Я тоді вперше чув його на мітингу. Коротенька, лагідна, але сильна промова, манера досвідченого промовця справила на авдиторію велике враження. Мені здалося, що він так промовляє, як Володарський, про якого я вже чув, як про одного з найкращих промовців. Хоч він говорив російською мовою й дуже коротенько, а до того-ж попередній промовець, український соціял-демократ, створив атмосферу шовінізму, проте П’ятакову плескали, жалкуючи, що він повинен був так швидко поїхати з мітингу. Промовці з «Ради» наводили якісь фантастичні числа про платню червоногвардійцям, про перехоплену телеграму то-що. Але, кінець-кінцем, ухвалили якусь лаконічну резолюцію за «владу трудящих»…

Якось раз пізно вночі на якійсь нараді в «Палаці» (там була Рада Робітничих Депутатів) повідомили, що роззброюють авіяційний дивізіон (чи батальйон). Цей батальйон був цитаделею більшовиків і містився проти Арсеналу. Леонід П’ятаков, ще один товариш і я скочили на ваговоза й поїхали до батальйону (телефон був зіпсований). Виявилося, що тільки заходили, мабуть, якісь шпигуни й розпитували салдатів. Але хоч комітет тримався міцно, в салдатів був демобілізаційний настрій, більшість їх була з Росії і їм не подобалося лишатися тут на Україні. Але ця тривовга була пересторогою, на яку мало звернули увагу.

До виборів до Установчих Зборів Київський Комітет склав відозву до українських салдатів і листівки українською мовою, що їх розкидали /94/ з ваговозів. Здається, більшовики пройшли на 3-м місці. У грудні був скликаний всеукраїнський з’їзд Рад. Мене висунули до Мандатної комісії й довелося спочатку всіх пропускати через себе, бо сподівалися багато українців, а я з відповідними погонами й українською мовою повинен був трохи розвіяти в делегатів протибільшовицький дух, бо вони більшовиків уявляли собі «кацапами». Щоб створити свою атмосферу, «Рада» вже попрацювала й серед делегатів. Вони приходили вже розлючені на «кацапів» і, побачивши погони українського юнкера, розгублювалися й пускалися в балачку. Ну і мандати-ж мали! Так і рябіли: від авіочастини штабу, округи, військового начальника то-що, і особливо показували посвідки від начальника штабу та Звенигородської канцелярії про те, що «вони справді представники» то-що. Але хто їх обрав, від якої кількости то-що, — цього не було. Було ясно, що їх прислано «для заповнення».

Шовіністи зміцнювалися, більшовицькі частини розформувалися, під приводом демобілізації «на батьківщину». На командувача округи був призначений полковник Капкан і разом з тим офіцери школи поширювали наклеп, що більшовики, мовляв, хотять нас перестріляти то-що. Я викривав їх у цьому й через підозрення, що я «передаю різні відомості ворогам», мене тримали зо два дні під доглядом.
Крайова партконференція більшовиків, пригадую, відбувалася в «Палаці» в великій залі на другім поверсі. З партійного погляду я був зовсім «зелений», не маючи уявлення про тактику, програму, марксизм, теорію й инші, тепер звичайні, речі. Крім того, й рідко доводилося виступати.

А тут, здається, в організаційній справі чи про завдання найближчої роботи виступив про те, що треба більше уваги звернути на селянство, що в Німеччині може не така важлива ця справа, а в нас вона важлива то-що. Одне слово, хотів сказати, що треба більше взятися до пропаганди серед селянства, бо ми його зовсім не знаємо, а селян дуже багато й вони сила. Але в мене це вийшло якось неясно, щось на зразок теоретичного твердження (хотів похвалитися знанням, якого не було) про ролю селянства. Очевидно, де-хто не зовсім зрозумів мене. І Майоров, виступивши після мене, навіть полемізував зо мною, кажучи: «Тут один товариш намагався, але невдало, критикувати Маркса».

Я образився, що він закидає мені те, чого я не мав на увазі, але разом з тим і наївно заглушив у думках (мовляв, хоч і не те я сказав, чи не думав критикувати Маркса, але видно, щось «розумне» вийшло, не відаючи став «теоретиком»). Тільки Затонський підбадьорив: «Нічого… трохи не гладко, але думка правдива».

На цій-же конференції, пригадується, один офіцер (майбутній перший /95/ Наркомвійська) подав пропозицію через відірваність від центру утворити свій крайовий центр, а також перейменуватися в Українську Комуністичну Партію (більшовиків). Першу пропозицію ухвалили, а другу вирішили подати на з’їзд.

«Рада» не почувала себе сильною, поки артилерійські частини на полігоні й авіозагін були більшовицькими. Якось раз дуже пізно вночі, захекавшись, прибіг якийсь товариш на засідання бюра чи Ревкому до «Палацу» з повідомленням, що частини «Ради» вирушили роззброювати полігон та авіозагін, а на вулицях патрулі. Кинулися до телефону, щоб попередити, але телефон був виключений, очевидно, перерізаний. Зараз-же послали автомобіль, але його затримали на Никольськім узвозі. Похилилися голови, і частина товаришів розійшлась, щоб спробувати якось пройти до роззброюваних, а частина лишилася розвязувати становище. Було ясно, що наші «більшовицькі» сили зламано і треба було запобігти непотрібним жертвам. Я рушив до школи. У школі не спали. Усі були напоготові до бою, виставлені варти, дозори то-що, а офіцери роз’яснювали юнкерам, що «цієї ночи більшовики вирішили вчинити Бартоломіївську ніч для українців». Я став протестувати. Діставши призначення в обхід до авіопарку, я з болем, непевністю і розгубленістю пішов з думкою, — а може чимсь стану в пригоді й довідаюсь. Але, здається, не достоявши, зажадав від начальника варти повести мене до помічника начальника школи. Я заявив йому, що відмовляюся відбувати варту, що все це ганебна провокація, і сказав, що знаю дійсність краще за нього і через це, що уникнути інциденту, нехай або дасть відпустку, або заарештує. Він був з учителів, і майже тверезий, а в квартирі в нього піячила офіцерня й де-які виходили, коли я з ним розмовляв, і зовсім неприязно всміхалися: «А, більшовик… Так, так… Кепсько буде»… Помічникові трохи було незручно, він знав мене як активного робітника й, усміхаючись, сказав: «Так, війна… революція»… Ну, що-ж, він припускав, що офіцери можуть вчинити самосуд і, віддаючи мене під арешт, мав такий такий вигляд, ніби нічого вже не може зробити. Я був під арештом, певніше, під доглядом, у спільній спальні й, здається, того-ж дня вирішив вийти на місто, довідатись чим закінчилося. Вийшов другим ходом, побував де треба, попередив про арешт і, здається, тоді-ж (не пригадую точно, чи це було тоді, чи раніше в-останнє бачився з Леоідом П’ятаковим. Він мав на другий день (Різдво) вартувати в Раді Депутатів і запрошував мене зайти розвіяти нудьгу й «розговітися» шматком ковбаси. А підранок на другу ніч його вихопили «гайдамаки» з ліжка…

Делегацію, яка поїхала дізнатися, що з ним, Петлюра запевнив, що він ужива всіх заходів, щоб розшукати П’ятакова. Ніби не знав, куди його повезли і як його мучили… /96/

Леонід П’ятаков був більмом в оці «Ради» й «вояцтва», своїм авторитетом трибуна не даючи «радівцям» спокою й вириваючи з-під їхнього впливу салдатські маси…

З подобою рожевого хлопчика, на перший погляд дивною здавалася його беззахисність — мухи не скривдить — проти того, що розпускали про нього офіцери, як про жорстоке страхіття. Жив він як і де попало, користуючись добрістю старої служниці своєї сімї. З сім’єю він розійшовся.

У школі моє становище лишалося все ще нез’ясованим. Про мою відсутність вартовий тимчасом не повідомив, але за мною спеціяльно стежили й знали, що я ходив до «Палацу». У мою справу встряв комітет школи й вирішили судити — вночі, за тих самих воєннопольових обставин, з дозорцями то-що, додавши до цього проводи сотні, яка виїздила на позиції до Бахмачу.

У Харкові вже утворився революційний радянський уряд. Мене наказали перевести до вартового приміщення й туди прийшов голова комітету та вартовий офіцер. Мені принесли до вартівні мою чисту постелю, дали звичайну юнкерську їжу. Голова часто казав:

— Так, так… Адже ми вороги. А ви, виходить, училися… і розвідували… А куди ви ходили кілька разів?..

— Яке-ж обвинувачення ви ставите мені? — запитав я.

— Зв’язок з ворогами, — люто й пяно відповів вн, і, звертаючись до вартового начальника, наказав:

— Комітет ухвалить постанову, а тепер, коли цієї ночи буде напад, за вашою відповідальністю при першім пострілі по школі розстріляти. І подався. А де-які юнкері заворушилися (мене перевели до спільної вартівні).

«Добре сказати — розстріляти…» — Мені зробилося холоднувато. Не було свідомого страху, почувалося надзвичайне безглуздя такого наказу. А може залунає якийсь випадковий постріл. Юнкері одводили погляд. І мені здавалося чудним роздягатися й спати в чистій постелі, тоді як вони на варті й не роздягаються. А може почнуть будити й скажуть: — Уставайте… Ходім. — Хотілося скулитися й укритися з головою; здавалось, що мені холодно…

А в залях було чути п’яний гамір і тости за тих, що від’їздили на фронт, яких підпоювали для бадьорости… Це було контрастом.

Але після тяжкої моторошної ночи виявилося, що мене не розстріляли, а наказом командувача війська Капкана переводять на Лук’янівку. Увечері той самий голова своєю персоною, з наганом у руці, Собачою тропою супроводив мене до коменданта Цицовича й примовляв: /97/

— Ви зараз у такому становищі, як я був (він був с.-р.) 1905 року. У такому самому.

Я довго думав над аналогією, у чому-ж тут річ, поки зрозумів, що він, мабуть, прирівняв себе до… жандарма… Комендант був увічливіший, але офіцери його обурювалися: «більшовик». І вночі автомобілем, під конвоєм салдата й екскортом вартого офіцера (пошану мундирові юнкера віддавали) з шаленою швидкістю привезли на Лук’янівку. Старі способи порядку роздягання, облапування, перетирання одягу досвідченими пальцями «старшого». Через недосвідченість не міг сховати кількох карбованців — відібрали й записали. Посадили до окремої камери в політичнім коридорі на 3-м поверсі… Дух щурів, перемішаний з гасом, «катеринка», стіл, стілець, брудний-брудний матрац на залізнім ліжку, холод… Погане враження й переживання перших днів.

А на ранок застукали в стіну, але нічого не знав, поки не дістав з цукром абетки (подбав товариш, що сидів поруч). І на третій день ми вже познайомилися. Фунт хліба, кварта кип’ятку, кварта юшки й 1/8 ф. каші, з запахом мишаків, ніби вмисне з ними варили, — це їжа на добу. Я не міг їсти. Через кілька днів перевели до камери товариша, що сидів поруч. Усе-ж веселіше. Виявилося, що там, але в другім корпусі, сиділа група з штабу південно-західного фронту: Чудновський (лежав у лікарні з простріленою рукою), голова комітету фронту, генерал Єгорьєв, один анархіст, що був потім комісаром пошти й телеграфу, і де-які инші. Одного, на прізвище Бронштейн,пізніше посадили через підозрення, що він брат Троцького. Ті, що сиділи в спільній камері, добилися, щоб нас перевели до них і нам було досить весело. Ми кепкували з «брата» Троцького, який лютував, що їдучи в відпустку, невинно мучиться. Усі ми були під спеціяльним доглядом коменданта Цицовича, що заїздив питати про нас і викликав нас до контори.

Вискочивши з Лук’янівки, завдяки юридичній комісії, і пронісши листи від тих, що лишилися, до штабу фронту, я порадився в парткомі й рушив до Рівного (ставка фронту) та Могильова, інформувавши та передавши все потрібне. Потім звідти через зону польських легіонерів (які шукали в поїзді комісарів), до Москви й Харкова. Із Харкова з «військовим комісаріатом» і загонами вже «наступом» повертався до Київа. /98/

Джерело: Життя й Революція (Київ). — 1928. — №11. — С. 92-98.

0 Responses to “Жовтень — Січень (спогади)”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Гру »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: