Завдання пролетарської революції перед жовтнем

Ф. Ш-кий

Заслуга й перевага більшовиків перед дрібно-буржуазними соціялістами на початку революції полягала в тому, що вони ставили й вирішували задачі революції, виходячи з інтересів пролетаріяту. Правильно зваживши співвідношення сил в боротьбі, вони ніколи не сходили з класової позиції. Ленін тоді говорив, що до пролетарської лінії супроти дрібно-буржуазних вагань треба бути твердим як камінь.

Друга перевага – уміння правильно розуміти «живе життя», точні факти дійсности, потреби поточного дня. Цього їх навчила довголітня боротьба, цього їх вивчила революційна наука марксизму. Ленін на початку революції часто в різних виразах повторював:

«Марксизм потрібує від нас точного, об’єктивно вивіреного обліку співвідношення клас і конкретних особливостей кожного історичного моменту. Ми, більшовики, завжди прагнули бути вірними цій потребі безумовно обов’язковій з погляду всякого наукового обґрунтування політики.

«Наша наука не догма, а провід у боротьбі»: так говорили завжди Маркс і Енгельс, що справедливо глузували з завчених «формул» і звичайного їх повторення, бо вони придатні тільки в кращому разі накреслити загальні завдання, які неодмінно перетворюють конкретні економичні й політичні обставини кожної особливої доби історичного процесу.

«Теорія, мій друже, сіра та зелене довічне дерево життя»[1]. В цих словах основна суть марксівської ленінської діалектичної революційної методи.

Зміняються обставини, відповідно до цього потрібно пристосувати й тактику боротьби. Щоб правильно навчитись провадити класову боротьбу, – треба вміти зважувати особливості явищ громадського політичного життя.

Більшовики уміли майстерно поєднувати ці два принципи (інтереси класу й облік дійсних обставин боротьби) і в цьому одна із таємниць їхнього успіху. В цьому їхня перевага перед меншовиками.

Зійшовши з класової позиції, одстоюючи інтереси угодницької частини робітничої класи та дрібно-буржуазних угруповань, меншовики розійшлися з більшовиками як виразниками революційної передової частини пролетаріяту. Основні питання програми й поточного часу революції, в яких обидві сторони заняли протилежні позиції, /88/ були: про характер революції та її рухові сили, про владу, аграрне й національне питання, про мир, свободу й т. инш.

Комуністична партія вважала за можливе, не запроваджуючи негайно соціялізму, підготовити для нього ґрунт через конфіскацію та націоналізацію землі, банків, об’єднання великої промисловости в трести, синдикати, установивши робітничий контроль (Жовтнева революція пішла ще далі од цих програмових перспектив, що накреслювали більшовики зразу після лютневого повстання). Звичайно, що це ще не соціялізм, казали тоді більшовики, проте це перші ступні до нього. Буржуазія й слухати не хотіла ні про який контроль, бо це ж приведе до «анархії» виробництва. Меншовики повторювали заялозені «вчорашні» слова про буржуазну революцію і залякували селянство тим, що більшовики негайно хотять насадити соціялізм, комуну. Вони охоче плентались у хвості буржуазії, залякані війною і загальною руїною, вони вірили, що з буржуазією можна вийти з скрутного стану.

Залежно від класової позиції і оцінки революції більшовики й меншовики неоднаково розвязували питання про рухові сили революції, саме в питанні про спільника пролетаріяту. Ми вже нагадували, на які класові сили в революцію 1905 року числила та й инша сторона. Меншовики одстоювали блок з ліберальною буржуазією, більшовики одстоювали блок із селянством.

Після лютневої революції ще ясніше стало, на які громадські сили спираються меншовики. Увійшовши до складу Тимчасового уряду, вони цим показали, що спільник їх – ліберальна буржуазія. Більшовики про спільника пролетаріату в революції думали так: «У нього два спільника» писав Леніи у «Листах здалека»: «перший – широка маса пролетарського, частково дрібно-селянського населення Росії, що налічує десятки мільйонів і становить більшість населення».

«Другий спільник російського пролетаріяту – є пролетаріят усіх, що воюють, і всіх взагалі країн».

З цими двома спільниками пролетаріят Росії, користуючись з особливостей теперішнього переходового моменту, може піти й піде, щоб здобути спочатку демократичну республіку й повну перемогу селянства над поміщиками, а потім попрямує до соціялізму, бо тільки він дасть війною змученим народам мир, хліб і свободу[2].

В питанні про характер влади, більшовики так само рішуче розійшлися з меншовиками. На думку компартії тільки диктатура пролетаріяту й біднішого селянства в формі рад робітничих та селянських депутатів, а не парламентська республіка, може закріпити здобутки революції. Ради – це найдемократичніша, найреволюційніша форма влади, що витворення її виникало з оцінки рухових сил революції. Більшовики розходились в цьому питанні не тільки з меншовиками, а й з тов. Троцьким (тоді він ще був не в лавах більшовиків) і навіть з незначною меншістю в лавах самої партії (Каменев і инш.), що тягли партію назад, до старих гасел – мовляв, демократична диктатура ще не завершена, схема Леніна не підходить, і цим сходили на півоборонські, на півменшовицькі позиції. Що було нового в /89/ цій справі супроти 1905 року? Тоді нашим гаслом було: революційно-демократична диктатура пролетаріяту й селянства.

Після першої революції, років чорної реакції й буйного розвитку промисловости, компартія зважувала, що революція буде не тільки буржуазною, а й соціялістичною за допомогою міжнароднього пролетаріяту. В нових обставинах по иншому доводилось розвязувати справу про форму влади. Ось чому попереднє гасло про владу було вже застаріле. В «Листах про тактику» Ленін сперечався: «Хто тепер говорить тільки про «революційно-демократичну диктатуру пролетаріяту й селянства», той одійшов од життя, той на ділі через це перейшов до дрібної буржуазії, того треба здати до архіву «більшовицьких дореволюційних рідкостей» (можна назвати архів старих більшовиків[3].

Диктатура трудящих за проводом пролетаріяту – ось справжня влада для нашої революційної доби.

Це гасло, звичайно, нічим не можна було поєднати з формулою Троцького-Парвуса: «без царя, а уряд робітничий», яку вони висунули ще за першої революції. В цьому гаслові, як видно, про селянство не згадується, ніби воно зовсім не впливає на хід революції. Це «скік» через селянство. Застерігаючи партію від впливу цього троцкістського гасла про владу, Ленін писав в «Листах про тактику»: «Чи не погрожує нам небезпека зійти на суб’єктивізм в бажанні перестрибнути через незавершену, незжиту ще селянську революцію дрібно-буржуазного демократичного характеру до революції соціялістичної.

Коли б я сказав: «без царя, а уряд робітничий», – ця небезпека мені погрожувала б. Але я сказав не те, я сказав инше, я сказав, що иншої влади в Росії (опріч буржуазної) не може бути поза радами робітничих, батрацьких, салдацьких і селянських депутатів»[4].

Ради – це новий тип держави «створені в творчому, революційному піднесенні трудящих, – що їх первообразом була Паризька Комуна. Головна ознака цієї влади та, що вона знищує стару машину пригноблення з його урядом, військом та поліцією і заводить свою владу озброєного народу». Ради цим, як диктатура пригнобленої класи, відмінні від парламентської республіки, де все лишається по старому – армія, поліція, духівництво, урядовці, де під гаслом ніби свободи, провадиться ошуканство народу, бо провідна роля лишається за буржуазією. Одстоюючи республіку Рад, більшовики цим відмежовувались від анархістів, що одкидали будь яку владу, навіть для переходової доби від капіталізму до соціалізму, для боротьби з буржуазією. Меншовики й есери парламентську республіку вважали за. найдемократичнішу владу, на їхню думку до Рад народ ще не доріс. Ленін їм на це заперечував: «Це доказ кріпосників, які про своїх селян говорили, що вони не доросли до свободи. Ніяких заходів, що цілком ще не достигли в економичному житті й свідомості переважної більшости народу, Комуна, цеб-то Ради робітничих і селянських депутатів, не заводить, незбирається «заводити» і не повинна заводити[5]. /90/

Висовуючи гасло: «влада Радам», більшовики вкладали в нього цілком практичний зміст, вони дивились на ради не як на владу майбутнього, а як на таку, що краще за иншу справиться з завданням моменту:

«Я числю тільки на те», – говорив Ленін в «Листах про тактику», – «що робітники, селяни і салдати краще за урядовців, за поліцаїв, справляться з практичними труднощами, як збільшити продукцію хліба, як його краще розподілити, як краще забезпечити салдатів і т. инш. і тому-подібне. Я глибоко переконаний, що Ради роб. і т. далі депутатів швидче й ліпше переведуть в життя самодіяльність маси народу, ніж парламентська республіка»[6].

В аграрній справі дрібно-буржуазні революціонери: меншовики й соціялісти-революціонери виявили свою нерішучість, залежність від буржуазії. Більшовики виставляли певний аграрний програм, певні практичні заходи, щоб задовольнити селянство землею до Установчих зборів. Звідси цілком послідовно вони вимагали негайної конфіскації поміщицьких, церковних та нетрудових земель і пепедачі їх до рук селянства.

Єдино правильним засобом для досягнення цієї мети був революційний почин біднішого селянства, самочинний, організованний захват і поділ землі через революційні органи – земельні комітети та селянські ради. Соціялісти-революціонери вдавали на словах із себе захисників інтересів селянства, все складали проекти передачі землі, розподілу її на трудові споживчі норми, а на ділі пропонували чекати до Установчих зборів, цеб-то на ділі обдурювали народ.

Що до потреб робітничої маси меншовики й есери далі декларації про 8 годинний робочий день не пішли. Більшовики вимагали робітничого контролю над виробництвом, меншовицькі міністри тимчасового Уряду – Церетеллі та Скобелев – запропонували встановити державний контроль на англійський зразок, проти чого й кадетські міністри не заперечували, бо ці засоби не перешкоджали наживатися промисловцям на військовому постачанні.

Не менш важливою справою для революції – було правильно розвязати національне питання.

Царська Росія пригнічувала не державні, не великоруські нації, грабувала їх, не давала їм економичного ні політичного розвитку, позбавила Польщу, Україну, Фінляндію і инші народи – автономії, культурного розвитку, не дозволяла навіть заводити школи на рідній мові. Замість самоврядування – правили царські урядовці, бюрократи-держиморди.

Революція своїм подихом свободи – збудила пригноблені нації Здавалось, що в інтересах самої Росії, її єдности, дати було б національні свободи, дати можливість иншим народам улаштувати своє культурне й господарське життя. Меншовики й есери й тут почали вагатись, вони не в силі були проголосити права народів на вільне самовизначення і з великим недовір’ям ставились до вимог Фінляндії, України і тут уговорювали чекати на ті-ж установчі збори, через те, що вони ніби не в праві порушувати «зверхні права російського народу». /91/

Більшовики, вірні своїй програмі та інтересам революції, вимагали повного права народів Росії на відокремлення. Квітнева конференція більшовиків постановила по національному питанню: «За всіма націями, що входять в склад Росії», повинно визнати право вільно відокремлюватись та будувати незалежні держави. Одкинути таке право й не вжити заходів, які б гарантували дійсне переведення їх – це рівнозначно, що підтримувати політику насильства та анексій. Лише коли пролетаріят визнає право нації на відокремлення, тоді забезпечить цілковиту солідарність робітників різних націй і сприятиме дійсно демократичному зближенню націй». В своїх квітневих тезах про національне питання Ленін тоді роз’яснював: «В національному питанні пролетарська партія повинна одстоювати перш за все проголошення й негайне здійснення цілковитої свободи на відокремлення від Росії всіх націй і народностей, пригнічених царизмом, що насильно приєднані або насильно затримані в межах держави, себ-то анексованих».

Всі заяви, «декларації» та маніфестації про відмову від анексій, коли вони не підтверджуються дійсним правом свободи на відокремлення приводять до буржуазного ошуканства або до дрібно-буржуазних невинних побажань.

В промові по національному питанню на квітневій партійній конференції, виступаючи проти гасла «лівих» з партії (т. Пятакова та инш.) – «геть кордони», що в своєму «дитячому революційному захваті» одкидали принцип самовизначення аж до відокремлення – Ленін відповідав: «Коли Фінляндія, Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нема нічого поганого. Що тут поганого? Хто це сказав, той шовініст».

«Ми хочемо братерського союзу всіх народів. Коли буде українська республіка та російська республіка, між ними буде більше звязку, більше довір’я. Коли українці побачуть, що у нас є республіка Рад, вони не відокремляться, а коли у нас буде республіка Мілюкова, – вони відокремляться. Ми проти того, щоб затримувати насильно в межах – це значить визнати право нації на самовизначення»[7].

Питання поточного моменту, що їх треба було як найскорше вирішити, були: свобода, мир і хліб.

Революційні обставини вимагали широких свобод, широкої демократизації політичного життя в інтересах охорони революції, захисту її від повороту старого ладу. Щоб піднести і розвинути самодіяльність трудящих мас, щоб зруйнувати, знищити стару дисципліну, старі рабські бюрократичні порядки, більшовики вимагали найширшої демократизації установ. Вони вимагали усунути стару поліцію, урядовців, генералів, командирів армії і запровадити демократичні вибори. Меншовики й есери в тимчасовому уряді не могли провадити послідовно навіть цього, а навпаки послідовно обмежували революційне право народу: призначали старорежимних генералів на командні посади в армії то-що. Керенський навіть був спробував не дозволити скликати перший Всеукраїнський військовий з’їзд. І все це робилося на світанку революції, в дні свободи, коли навіть буржуазія ходила на мітинги з червоними стрічками /92/.

Нарешті, найпекучіша потреба дня була – швидше закінчити війну, досягти миру. Комуністична партія знала дуже добре грабіжницьку сторону війни, корисну лише для поміщиків та капіталістів і висовувала гасло – геть імперіялістичну війну. – Але вимагала не сепаратного, а загального миру для всіх трудящих різних країн. Таке гасло вона одстоювала ще на початку війни. Звичайно, вона не уявляла справи боротьби за мир простою, вона розуміла, що війну не закінчити так просто «встромивши багнети в землю». Більшовики були найпослідовнішими противниками війни, серед соціялістів вони перші стали на певну інтернаціоналістичну позицію, хоча вороги кадетської партії пробували їх на очах несвідомої маси зганьбити, видавали їх за шпіонів, тайних агентів німецького кайзера.

Проте мир був потрібний не лише для салдатської маси в шанцях, а й для всієї країни, для охорони революції від голоду, руїни й безладдя. І лише комуністична партія правильно розвязала справу війни та миру. Дрібно-буржуазні революціонери стали на оборонську позицію. Цеб-то по суті підтримували кадетів Гучкових та Мілюкових.

Задачі, що їх ставила революції комуністична партія з погляду інтересів пролетаріяту і усіх трудящих, перевести в життя можна було лише через Ради – ці революційні органи влади, що створені були робітниками й селянами. Питання про владу – основне питання революції. У руках якого класу влада – це вирішує всю справу (Ленін). Потрібно було, щоб влада від тимчасового уряду перейшла до Рад. Адже ж цей уряд був чисто буржуазний програмою своєї діяльности і своїм складом. Уряд декілька раз урочисто проголошував, що він працює в інтересах «всенаціональних», всенародніх, що йому далекі якісь там «класові» суто партійні інтереси. За цими улесливими словами були приховані справжнісінькі інтереси капіталістів. Проте дрібно-буржуазні проводирі з партії есерів та меншовиків не вміли й не в силі були викрити справжні прагнення буржуазії. Петроградська рада, де на перших порах була велика перевага меншовиків та есерів, заявила про свою підтримку тимчасового уряду «остільки-оскільки», тоб-то стала на дуже хистку й невиразну позицію. За головне для себе тимчасовий уряд уважав закінчити війну в згоді з союзниками, «остаточною перемогою». Дрібно-буржуазні політики, під гаслом захисту ніби російської свободи від німецького кайзера, по суті підтримували буржуазію. 14 березня Рада робітничих депутатів звернулась до пролетарів світу з пропозицією загального миру, без анексій і контрибуцій на основі добровольної згоди народів – соціялістів всіх країн; на ділі ж меншовики й есери одстоювали війну до переможного кінця тим вже, що боязливо підтримували воєнну позику, тим, що мовчазно підтримували союзних імперіялістів. Позицію тодішнього меншовицького проводиря в Петроградській раді робітничих та салдатських депутатів – Церетеллі – надзвичайно влучно схарактеризував буржуазний політик Мілюков.

«Він спокійно, впевнено й сміливо вів комітети рад, оберігаючи в принципі інтернаціоналістичні прагнення, а на ділі виразно провадив оборонську лінію, на органичне співробітництво і підтримку уряду».Звичайно, Церетеллі і дрібно-буржуазні партії ставились так не з особистих міркувань. Їх позиція є наслідок впливу на них /93/ буржуазії та залежности від неї. Тут не можна одкинути ще й матеріяльної заінтересованости від війни, від її перемоги.

Ленін тоді так викривав природу революційного оборонства.

«Революційне оборонство є, з одного боку, ошуканство мас буржуазією, наслідок довірливої несвідомости селянства й частини робітників, а з другого боку – це є відзеркалення інтересів і поглядів дрібного хазяйчика, що до певної міри має інтерес в анексіях та банкових прибутках, який «свято зберігає старі звички до царизму, що нацьковував великоросів і тим робив з них катів инших націй. Буржуазія обдурює народ, виграючи на шляхетній погорді революції і змальовуючи стан речей так, ніби соціально-політичний характер війни з боку Росії змінився на цьому етапі революції, коли монархію замінила Гучково-Мілюківська майже республіка»[8]. Більшовики навпаки не тільки закликали припинити грабіжницьку війну, але справді боролися за мир. Вони пропонували встановити замирення на всіх фронтах, одкрити широке організоване братання через комітети салдатських депутатів, вимагали публікації таємних угод, були проти воєнної позики. Більшовики провадили широку агітацію проти війни; цю агітацію навіть Мілюков за організованність і умілість визнав зразковою. Наклепів, що більшовики ніби хотіли розвалити армію, було чимало. Однак більшовики боролись проти війни, але в той час вже не були «пораженцями», як увесь час імперіалістичної війни. Вони домагалися реорганізації армії, щоб вона не стала зброєю реакції. Революційними оборонцями більшовики стали, коли влада перейшла до Рад. В цьому особливість гнучкої більшовицької тактики що до війни.

Яка тактична задача виходила із такого стану? Головний ворог на той час – було революційне оборонство. Дрібно-буржуазні «революціонери», що пішли на спілку з буржуазією, забезпечували за нею підтримку більшости населення. Дрібна буржуазія була найважливішою ланкою в цьому блокові. Переконувати буржуазію, щоб вона відмовилась від своїх класових інтересів, було б безглуздям. Потрібно було на бік пролетаріяту перетягти хистку частину дрібної буржуазії, якій більше припадало йти з пролетаріятом. Тактичним завданням для більшовиків було – розколоти дрібно-буржуазну селянську масу, розірвати співробітництво її з буржуазією, просвітлити відсталу частину пролетаріяту, що йшла ще за угодівськими, оборонськими гаслами. І тільки підірвавши довір’я до капіталістів, привернувши широкі маси на свій бік, можна було сподіватися на успіх переходу влади до рук пролетаріяту та бідного селянства.

Другий більшовицький спосіб – безпосередня боротьба, керовництво виступами, демонстраціями робітничої та селянської маси.

Без таких «вправ» у боротьбі, без успіхів і поразок, без досвіду боротьби не можна було перемогти поміщиків та капіталістів.

Результати роботи незабаром виявились. /94/

Примітки

[1] Н. Ленін, т. XIV, ч. 1, стор. 27–29.

[2] Н. Ленін, т. XIV, ч. 1, стор. 12.

[3] Н. Ленін, т. XIV, стор. 296.

[4] Н. Ленін, т. XIV, ч. 1, стор. 32.

[5] Там же, на стор. 48.

[6] Там же, стор. 36.

[7] Н. Ленін, т. XIV, ч. 2, стор. 449–450.

[8] Н. Ленін, т. XIV, ч. 1, стор. 44.

Джерело: «Червоний шлях» (Харків). – 1927. – №11. – С. 88–94.