Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік

Г’ю Ньютон

Ідеяли, закріплені в Деклярації незалежности, визнають права народів на самовизначення. Будь-який пригноблений народ, згідно з духом Американської революції, може скинути установи свого гнобителя, аби захистити свої права на «життя, свободу та прагнення щастя». Проте історія показує, що після того, як Сполучені Штати взяли на себе ролю панівної світової держави, вони послідовно протидіють головним соціяльним революціям нашого часу. Порушуючи принцип самовизначення, Сполучені Штати втручалися військово, дипломатично та економічно, придушуючи ці революції або чинячи їм серйозні перешкоди, — так було в Росії, Мексиці, Китаї, на Кубі, в Греції та В’єтнамі.

Годі знайти яскравіший приклад цієї політики, аніж американська інтервенція у В’єтнамі. 1945 року створення Демократичної Республіки В’єтнам було проголошено в документі, подібному до Деклярації незалежности Сполучених Штатів Америки. Тут же республіку визнала колишня колоніяльна держава — Франція. Але коли ця держава спробувала поновити контроль над своєю колишньою колонією, встановивши маріонетковий режим у Сайґоні, їй у пригоді стала політика США. Вашинґтон не просто підтримав незаконну загарбницьку війну, надавши економічну та воєнну допомогу, — Вашинґтон розпочав боротьбу проти В’єтнамської республіки, коли французи програли. Фактично через понад як двадцять років після проголошення В’єтнамської деклярації незалежности в’єтнамські селяни лишаються об’єктами нападу з боку американських збройних сил, що чинять найбільш жорстоку та руйнівну інтервенцію, яку тільки знала історія.

Звісно, такі контрреволюційні експедиції є типовою політикою Сполучених Штатів під час «холодної війни», хоча й вони здійснюються з безпрецедентною жорстокістю і небувалою люттю. Як вже було сказано, це продовження курсу, взятого США під час инших інтевенцій у Санто-Домінґо, на Кубі, в Ґватемалі, Конґо, на Близькому Сході, у Китаї, Греції тощо під час «холодної війни», а на початку століття — в Росії, Мексиці, на Кубі, в Китаї та инших країнах. Направду, контрреволюційна інтервенція, що відбувається у розпал «холодної війни» та пов’язаних з нею конфліктів, є типовою для зовнішньої політики Сполучених Штатів, починаючи від часів, коли Сполучені Штати стали на шлях економічної експансії закордоном після закриття ґеографічного фронтіру понад як сімдесят років тому.

Як пояснити цю контрреволюційну політику, що суперечить високим ідеялам американської республіки? Як пояснити те, що найбільшу «оборонну» проґраму з усіх країн ув історії (а також в історії Сполучених Штатів Америки, які до другої світової війни ніколи не мали в мирний час постійної армії з обов’язковою строковою службою) орґанізовано навколо нечуваної досі в історії ідеї боротьби з повстанськими рухами? На ці питання можна відповісти, лише якщо показати, що вся американська політика визначається певною ґрупою — ґрупою, що її інтереси не лише суперечать високим ідеялам Америки, але що вона може накинути власне розуміння американської традиції політичній системі цієї держави. Якщо показати, що в гурті ґруп, що конкурують між собою, істнує загарбницька, войовнича кляса, що користає з панівного місця у владі та в такий спосіб може нав’язати власні погляди як панівну ідеолоґію, тоді можна пояснити так парадоксальний характер американської політики, як і джерела конфліктів «холодної війни».

Взагалі-то довести істнування такої «правлячої кляси» нескладно: осердя її влади й інтересів розташоване у величезних корпораціях і фінансових інститутах, що вони відіграють головну ролю в американській економіці та — ширше — в економіці всього західного світу. «Якщо говорити за владу, — як пише керівник однієї з корпорацій і колишній американський політик [1], — навіть якщо не брати до уваги вартість активів, п’ятсот корпорацій не тільки контролюють дві третини несільськогосподарської економіки, а й у кожній з них остаточне рішення ухвалює купка людей. Це, на мою думку, є найбільшою концентрацією економічної влади у відомій історії людства». Й далі: «оскільки сьогодні Сполучені Штати Америки відповідальні майже за половину виробництва всього світу, ці п’ятсот угруповань, кожна зі своєю невеличкою панівною пірамідою, представляють таку концентрацію влади над економікою, що на їхньому тлі середньовічна февдальна система здається невинним жартом». Як зазначає цей автор, багато з цих корпорацій мають бюджети, а деякі з них і фонди заробітної плати, що можуть впливати на більше людей, аніж сто з гаком суверенних країн світу. Фактично ж п’ятдесят найбільших корпорацій надають роботу втричі більшій кількості людей, аніж п’ять найбільших штатів США, а загальний обсяг продажу майже вп’ятеро перебільшує податкові надходження цих штатів.

Зрештою саме залежність людей — кожної людини окремо й колєктивів загалом — від економіки, орґанізованої та контрольованої корпораціями, стає основою панування корпорацій у політиці США, надто в зовнішній політиці країни. Віссю корпоративної влади є рішення щодо інвестицій — рішення, що його фактично ухвалює ґрупка людей, порівняно з економікою зовсім маленька. Це рішення визначає, скільки корпорації витрачають, що вони виробляють, де вироблятиметься продукція та хто братиме участь у процесі виробництва. Проте це ще не вся влада корпоративного рішення щодо інвестицій. В національній економіці невеличка оліґархія корпоративних і фінансових правителів, що вони ні перед ким не відповідальні, визначають рівень продукції та зайнятости в економіці почерез їхні інвестиційні витрати.

Як зазначає Кейнс[2], національне економічне процвітання дуже залежить від впевнености підприємців. Цій впевнености може завдати непоправної шкоди лише уряд, що дотримується політики, що йде всупереч комерційним інтересам. Інакше кажучи, головне, що визначає політичний успіх будь-якого уряду або його окремої проґрами на виборах, є вплив політики уряду на систему стимулів — систему, що також є основою привілеїв вищої суспільної кляси.

Звісно, це не означає, що для перемоги якогось конкретного кандидата чи партії треба, аби їм надала перевагу підприємницька спільнота як така. Це означає, і це принциповіше питання, що тільки ризикуючи закінчити свої істнування політичним самогубством, може якась партія чи уряд вийти за рямці корпоративної системи та її політики, взявши курс, небезпечний для влади та привілеїв, зосереджених у великих компаніях. Або уряд має одразу захопити командні висоти економіки (себто стати на шлях соціяльної революції), або вести справи, більш-менш дотримуючись пріоритетів і напрямків, визначених системою стимулюючих виплат на користь корпоративних наглядачів за засобами виробництва. Це замовчуваний, але добре відомий факт, що визначає політику в капіталістичних країнах, — він пояснює, чому схема розподілу ресурсів — гармати замість масла, автомагістралі замість шкіл і лікарень — є дуже подібною в усіх капіталістичних країнах. Він також пояснює, чому попри ухвалення конґресами та парляментами цих країн законів про проґресивне оподаткування дух закону повсюди потоптано. Й істотний перерозподіл доходу, обіцяний за цими демократично прийнятими законами, ніде не відбувся.

Суто економічний тиск, що його чинять ці корпорації на політику демократично обраних урядів, навіч відображено в досвіді лєйбористського уряду Вільсона в Англії[3]. Хоча своєю владою він завдячує голосам і грошам робітників, цей уряд був змушений «економічною ситуацією» — себто місцевим і міжнародним капіталом — піти саме тим політичним курсом, що його він [Вільсон], перебуваючи в опозиції, засуджував як антиробітничий. Звісно, за нормальних умов, а надто в Сполучених Штатах, де немає робітничої партії, корпорації мають менше витончених засобів для забезпечення політики, сприятливої для їхнього тривалого зростання і зміцнення. Засоби, якими панівна кляса утримує своє привілейоване положення та захищає власні інтереси в країнах, де істнує загальне виборче право, залежать від ріжних традицій, соціяльних інститутів, клясових структур відповідних країн. Вони також залежать від поставлених історичних завдань. Отже, оскільки США змінили Велику Британію як охоронець і жандарм міжнародної системи власности та привілеїв, корпоративна правляча кляса чимдалі рідше могла доручати ведення політики виборним представникам, що їх контролювали лише опосередковано, та чимдалі частіше мала входити до складу уряду.

У повоєнний період стратеґічні орґанізації зовнішньої політики — Державний департамент, ЦРУ, Пентаґон, міністерство фінансів, а також основні посольства — контролювали представники та очільники головних американських фінансових імперій. Крім того всі спеціяльні комісії та комітети з питань зовнішньої політики очолювали представники підприємницької верхівки, тож на всіх важливих рівнях творення зовнішньої політики «бізнес є джерелом важливих орієнтирів або цілей і стратеґічного керівного персоналу». Поки корпоративна правляча кляса загалом обіймає безліч посад на вищих щаблях «демократичної» держави, їй — аби нав’язати своє розуміння національних інтересів ув американській політиці — не потрібно боротися за всі високі посади. Саме тому, що панівною ідеолоґією політиків США загалом і федерального уряду зокрема є корпоративна ідеолоґія, що відображає корпоративний погляд й інтереси, а варіянти вибору проголошеної політики не виходять за межі інтересів цих поглядів, ставлення до політичних аутсайдерів може бути терпимим, і вони навіть можуть бути дуже корисним щодо обслуговування корпоративної системи та її проґрам.

Окрім того є дві головні методи, завдяки яким корпоративній ідеолоґії вдається панувати на широкій політичній арені. Передусім їй це вдається почерез контроль корпорацій — і вищої кляси — над засобами інформації та засобами продукування ідей і ідеолоґії власної сили. У клясовому суспільстві за нормальних — себто нереволюційних — умов національні інтереси щодо зовнішніх інтересів розглядаються не інакше як інтереси правлячої або панівної кляси. Таким чином у корпоративному капіталістичному суспільстві корпоративна точка зору стає фактично переважним державним поглядом на закордонні справи. Це не кажучи про те, що немає такої суперечки щодо зовнішньої політики, що виражала би суперечку між корпораціями та державою. Так само як істнують розходження серед корпорацій як таких, але в рямцях за загальної системи, так само є розбіжності між корпоративною спільнотою, розташованою за межами держави, та представниками корпорацій та їхньою аґентурою у державі, спричинені ріжницею у положенні та ширшими або вужчими інтересами, що їх кожна ґрупа має враховувати. Але і тут горизонт вибору, рамки вирішальних інтересів визначаються необхідністю збереження та укріплення статус-кво корпоративного капіталізму, а відтак й інтересів суспільної кляси, що мають з нього найбільший зиск.

Що ж тоді є суттю корпоративної ідеолоґії, що вона домінує в зовнішній політиці США? Якою є її роля в розгортанні «холодної війни»? Завдяки новаторській праці професора Вільяма Еплмена Вільямса[4], на ці питання можна дати точні та стислі відповіді. Головна функція корпоративної ідеолоґії полягає, звісно, у відвертому ототожненні національної традиції й інтересів — американського способу життя — з виключно власними інтересами. Таке ототожнення досягається засобами своєрідного економічного детермінізму, що як основний принцип висуває постулят про те, що політична свобода нерозривно пов’язана з корпоративною власністю: економіка «вільного підприємництва» є необхідним підґрунтям вільної держави, де вільна підприємницька діяльність визначається таким чином, що вона співпадає зі статус-кво корпоративного капіталізму, а не із застарілою системою самостійних фермерів і торговців.

Починаючи з цієї базової передумови, ідеолоґія, що її проголошують американські політики з XIX століття, стверджує, що завоювання нових і доступних ринків є геть необхідним для національного процвітання капіталістичної Америки. Тим-то розширення американської системи та її інституцій закордоном є необхідною умовою збереження американського демократичного ладу, заснованого на вільному підприємництві. Спочатку сформульована як політика «відкритих дверей»[5] (покликана попередити вторгнення европейського колоніялізму та забезпечити доступ Америки до світових ринків), ця політика призвела до зміцнення і розширення американської геґемонії та системи вільного підприємництва по всьому так званому «вільному світові». Від заклику Вудро Вільсона[6] часів першої світової війни до створення світу, безпечного для демократії, до зауваги державного секретаря Бірнса[7] наприкінці другої світової війни щодо світу, безпечного для Сполучених Штатів, це — продовження того самого історичного руху. В цьому вся суть месіянського хрестового походу Америки: якщо американський спосіб життя (читай: корпоративна економіка) має вижити вдома, світ треба переробити за американським зразком (читай: підпорядкувати американській корпоративній системі).

Якщо експансія (та мілітаризм) була запорукою американського процвітання або безпеки, повоєнний період безумовно мав здійснити амбітну ціль державного секретаря Бірнса. На завершальному етапі війни та на початку мирного періоду США успішно проникли до старих европейських імперій (себто імперії Франції, Великої Британії та Нідерландів), взяли під контроль Японію та її колишні володіння і поширили свою — безпрецедентну — владу на весь світ. Станом на 1949 рік США утримувала близько чотирьохсот баз, а прямі закордонні капіталовкладення сягнули небувалого рівня. Якщо між 1929 і 1946 роками закордонні капіталовкладення США фактично зменшились з 7,9 до 7,2 мільярдів доларів, між 1946 та 1967 роками вони зросли у неймовірні вісім разів до понад 60 мільярдів. Це і є частка у світовому багатстві та ресурсах зовнішнього фронтіру, що вона визначає зобов’язання США підтримувати світовий статус-кво, хай навіть ці цифри і не завжди повністю пояснюють окремі політичні кроки та операції. Таке зобов’язання підтримувати внутрішній статус-кво по инших країнах робить експансіоністську проґраму Вашинґтону не ключем до безпеки, але головним джерелом конфліктів «холодної війни».

Експансія закордонних інвестицій корпорацій загалом не дали вигоди в цілому, а тому корпоративний статус-кво, це — майже всюди статус-кво людських злиднів і страждання.

«Нікого з тих, хто знайомий з поведінкою західних корпорацій під час їхніх паломництв за прибутком за останні п’ятдесят років, не здивує, що … вибухи, що вони зараз кояться (у слаборозвиненому світі), відбуваються у антиамерикансьскому, антикапіталістичному, антизахідному контексті. Багато років ці континенти були місцем для безтурботного полювання корпоративних авантюристів, що вивезли великі ресурси та величезні прибутки, а залишили по собі великі злидні, великі ілюзії та велике обурення. Ґуннар Мюрдаль[8] зазначає, що станом на сьогодні втручання капіталізму в слаборозвинені країни майже повсюди призвела до того, що багаті стали багатшими, а бідні — біднішими».

Вільбур Феррі[9]. Безвідповідальність метрокорпоративної Америки

Таким і є незаперечний історичний наслідок експансії капіталістичних корпорацій, навіть якщо це суперечить тому, в чому нас хочуть переконати ортодоксальні теоретики та будівники академічних моделей, що вони так часто виконують ролю зарозумілих аполоґетів Американської імперії та політики контрреволюційної інтервенції, необхідна для її збереження. У творах цих теоретиків експансія монополістичних гіґантів та їхній контроль над ринками та ресурсами бідних реґіонів представлено як такі, що призводять до вивозу капіталу до цих бідних на капітал територій, до передачі промислових технолоґій і знань, до потоку багатств загалом од багатих країн до бідних.

Із цього погляду революції, що постають проти присутности та панування іноземних корпорацій, а також їхніх держав у слаборозвиненому світі, є помилковими, нечистими своїми намірами, — є такими, що суперечать справжнім потребам та інтересам своїх країн. Дійсно, тим, хто додержує цієї точки зору, революції видаються спробами підірвати та захопити владу у країнах, інспірованими чужими силами, у часи великої скрути та нестабільности, що передують так званому самодостатньому зростанню. Саме цей арґумент висунув Волт Вітмен Ростоу, колишній голова Відділу політичного планування Державного департаменту США та головний адвокат експансіоністського контрреволюційного хрестового походу Америки. Насправді, ця думка не спирається ані на історичний досвід, що він доводить, що присутність іноземного капіталу та влади неґативно позначається на потенціялі розвитку реґіонів, до яких вдерлися, ані на міцний емпіричний базис.

Замість призвести до перенесення багатств од багатих реґіонів до бідних, втручання імеріялістичних і неоімперіялістичних систем високорозвинених кран у справи слаборозвиненого світу мало протилежний ефект. Результатом прямих закордонних капіталовкладень США між 1950 і 1965 роками став, наприклад, чистий притік капіталу у сумі 16 мільярдів доларів. Так само якщо придивитися до політичних і економічних обставин, так гучно розреклямовані переваги передових технолоґій, перенесених у ці території (але під пильним оком міжнародних корпорацій), також мають тенденцію бути обмеженими чи навіть шкідливими. Якщо говорити за вплив на все суспільство, а не на окремі сектори економіки, операція з відкриття відсталих і слаборозвинених територій для конкурентного вторгнення розвиненими та сильнішими капіталістичними державами стала фактично катастрофою. Адже, як показав Пол Беран[10] у своїй новаторській праці «Політична економія зростання», саме проникнення до слаборозвиненого світу розвинутого капіталізму перешкоджало розвиткові цього світу в минулому та продовжує заважати тепер. І навпаки — головним чином саме завдяки здатності небагатьох країн, що змогли вирватися з пастки іноземних капіталовкладень і панування, такі країни, як Японія змогли скласти виняток з правила. Професор Ґундер Франк[11] та инші продовжили роботу, розпочату Бераном, й показали як іноземні капіталовкладення торують шлях до слаборозвинености (або «зростання без розвитку», як це інколи називають), що є безперервним кошмаром цих реґіонів. Криза реакційного інтеркомуналізму неминуче призвела до ідеї «революційного інтеркомуналізму».

Примітки

[1] Автор цитує американського економіста, юриста та одного з радників Френкліна Д. Рузвельта Адольфа Огастеса Берлі, а саме його твір «Економічна влада та вільне суспільство» (Economic Power and the Free Society, 1965). — Тут і далі прим. «Вперед».

[2] Джон Мейнард Кейнс (1833-1946) — англійський ліберальний економіст, один із засновників напряму макроекономіки та критик «вільного ринку».

[3] Гарольд Вільсон (1916-1995) — англійський політичний діяч, лідер Лєйбористської партії з 1963 року, прем’єр-міністер Великої Британії (1964-1970 та 1974-1976).

[4] Вільям Еплмен Вільямс (1921-1990) — американський історик, дослідник і критик американської дипломатії. Мав великий вплив на рух «нових лівих» у США.

[5] Політика «відкритих дверей» (анґл. Open Door Policy) — політика США, що мала на меті встановлення режиму вільної торгівлі на території Китаю та сприяння проникненню капіталів до цієї країни на початку ХХ ст.

[6] Вудро Вільсон (1856-1924) — президент США (1913-1921), лавреат Нобелівської премії миру (1919).

[7] Джеймс Френсіс Бірнс (1882-1972) — американський політичний діяч, державний секретар США (1945-1947) та ґубернатор штату Південна Кароліна (1951-1955).

[8] Карл Гуннар Мюрдаль (1898-1987) — шведський економіст, лавреат Нобелівської премії (1974).

[9] Вілбер Феррі (1910-1995) — американський підприємець, політичний радник і філантроп. Кн. див.: W.H. Ferry, Irresponsibilities in Metrocorporate America, in Andrew Hacker (ed.), The Corporation Take-Over, New-York: Harper and Row, 1964

[10] Пол Беран (1909-1964) — американський марксистський економіст. Книга «Політична економія зростання» вийшла друком 1957 року: Paul A. Baran, The Political Economy of Growth, New York: Monthly Review Press, 1957, 308 pp.

[11] Андре Ґундер Франк (1929-2005) — німецько-американський економіст, соціолоґ і політолоґ, один із засновників світ-системної аналізи та теорії залежного розвитку.

Переклад з анґлійської за: The Huey P. Newton Reader, edited by David Hilliard and Donald Weise, New York—London—Melbourne—Toronto: Seven Stories Press, 2002, pp 295-303.

Advertisements

0 Responses to “Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: