Дюбуа-публіцист

Л.Панкова

Однією з найбільш животрепетних і трагічних проблем у громадському житті Сполучених Штатів Америки є проблема взаємовідносин білих і чорних.

«Біла раса мусить панувати, це країна білих. Ніякої соціальної рівності, ніякої політичної рівності» — ця цинічна теза, сформульована вперше на таємних збіговиськах куклукскланівців незабаром по тому, як Північні штати перемогли в громадянській війні, і тепер залишається гаслом ідеологів расизму в їх намаганнях обгрунтувати дискримінацію негрів у США.

Американський расизм поділяє людство на вищі й нижчі раси. Всупереч історії його ідеологи Паудермекер, Берм, Гарт, Більбо та інші твердять, ніби всі світові цивілізації були створені білою расою і що загинули вони тільки внаслідок змішування з чорною расою. Американський соціолог Дональд Девідсон, висуваючи антинаукову тезу про біологічну, фізіологічну, інтелектуальну й соціальну «неповноцінність» «кольорових елементів», називає знищення рабства в Америці «кричущим порушенням біологічних і соціологічних законів, які можна відновити, лише реставрувавши освячений століттями інститут рабства».

Ідейному й фізичному єдиноборству з цією вовчою філософією присвятили своє життя Нат Тернер і Джон Браун, Гаррієт Табмен і Віола Ліузо й багато, багато інших. Необхідність боротьби зрозуміли й прості негри. На цей шлях їх штовхнули не тільки приниження, голод, сегрегація, але й сама соціальна і класова конкретність історичного буття.

Навіть тепер, після того як конгрес США прийняв у 1964 році закон про громадянські права, фактично становище негрів у США анітрохи не змінилося. І трагедія в Лос-Анжелосі — це не один із «стихійних бешкетів, учинених негритянським натовпом», як це намагаються довести американські расисти, а закономірне вираження цілеспрямованої боротьби негритянського народу Америки за свої соціальні права.

Негри Америки ще з часів аболіціоністського руху вельми широко використовують у цій боротьбі народну творчість і бойову публіцистику, які своєю емоційною дією на серця й душі негритянських борців «викопують ту саму роль, що й найбільш волелюбні твори світової літератури» (Чарлз Говард).

Публіцистика, пов’язана з актуальними проблемами сучасності, на певних етапах класового, соціального, національного буття народів, що піднесли прапор боротьби за свободу, сповнюється естетичного змісту: ідеали краси й громадянські ідеали немовби зливаються в єдине ціле. Бойова публіцистика, що кличе стверджувати в боротьбі прекрасну мрію, народження якої зумовлене самою логікою суспільного розвитку, неминуче підкоряється законам краси.

«Так само, як учасники чартистського руху в Англії XIX сторіччя, — писав американський прогресивний літератор Джошуа К.Стант у 1918 році, — пізнали красу свободи через публіцистичну мову прокламацій, так і неписьменні негритянські маси в роки, що передували /93/ громадянській війні, не вміючи читати «Хатини дядька Тома», бачили естетичне підтвердження правомірності своєї боротьби в бойовій публіцистиці аболіціоністів. Прокламації, що змальовували їхнє гірке життя, були для них одночасно «Ілліадою» і «Піснею про Роланда», «Божественною комедією» й «Поверненим раєм»: вони сприймали їх крізь призму прекрасного».

Саме в такому світлі слід розглядати творчість Уїльяма Дюбуа. його публіцистика, перейнята високими гуманістичними ідеалами, вболіванням за долю свого народу, побудована за законами краси, і її можна інтерпретувати як явище художнє.

Уїльям Ндуард Беркхардт Дюбуа народився 23 лютого 1868 року в штаті Массачусетс. Все своє свідоме життя він присвятив боротьбі за визволення свого народу. В 1893 році, будучи студентом Берлінського університету, він робить такий запис у щоденнику: «Я прагну зробити своє життя таким, яким тільки може бути справжнє життя, — я працюю в ім’я того, щоб піднявся негритянський народ, стверджуючи, як щось само собою зрозуміле, що успіхи мого народу означатимуть і успіхи всіх народів світу. Ось мої плани: добитися визнання в науці, добитися визнання в літературі й тим самим піднести престиж моєї раси. Чого я досягну? Хто знає?..»

Навчаючись у Берлінському університеті, Дюбуа відвідує збори соціалістичної партії, знайомиться з марксизмом. Не розуміючи ще, проте, в ті роки ідей наукового соціалізму, їх інтернаціональної суті, Дюбуа в ранніх своїх творах, виданих після повернення до Сполучених Штатів, виступає з утопічними вимогами утворення незалежних фермерських громад, членами яких були б тільки негри. Шляхи до визволення негрів він бачить у ці роки не стільки в цілеспрямованій боротьбі негрів пліч-о-пліч з білими бідняками, скільки в моральному самовдосконаленні й самоосвіті. Подібними поглядами перейняті роман «За срібним руном» (1911), книжка, нарисів «Душі чорних людей» (1903), збірка нарисів, оповідань і поезій «Чорна вода» (1920).

В тридцятих роках, у зв’язку з посиленням класової боротьби в Сполучених Штатах, Дюбуа починає серйозно й глибоко вивчати марксизм. Він стає щирим другом Радянського Союзу, неодноразово відвідує СРСР, послідовно обстоює в своїх художніх і публіцистичних творах гуманістичні ідеали країни соціалізму.

Героїка антифашистської боротьби народів у роки другої світової війни, гуманістичний пафос боротьби народів Африки, що розірвали в повоєнні роки кайдани колоніального рабства, зумовлюють подальшу еволюцію його світогляду. Ці зрушення знайшли своє естетичне відбиття в трилогії «Чорне полум’я» (1957-1961), в якій органічно сполучаються «висока художня майстерність і пристрасна партійна публіцистика» (Гес Холл). Герой цієї трилогії Мануел Мансарт — це не тільки естетично узагальнений художній образ; письменник наділив його багатьма своїми власними рисами. Ось чому звернення Мансарта до «Комуністичного маніфесту», його прагнення знайти правильний шлях боротьби для себе й для своїх одноплемінників — це символічне втілення важкого, складного шляху самого Дюбуа до тих ідеалів прекрасного, що їх стверджує комунізм.

Великий негритянський учений, громадський діяч і письменник Уїльям Дюбуа віддав весь свій талант справі визволення свого народу, справі миру, його публіцистичні твори й наукові праці, так само як і твори художні (їх і не можна розглядати відірвано одне від одного — настільки переплітаються ідеологічні й естетичні нитки, що пов’язують їх), відзначаються точністю спостережень і перспективним поглядом на життя.

Все, написане Дюбуа про жорстокий світ, що приносить неймовірні страждання чорним і білим «неграм» Америки — американському пролетаріату, насичене життєвою правдою. Пошуками цієї правди перейняті й ранні публіцистичні твори Дюбуа, написані ще задовго до «учнівських років» в Європі. В п’ятнадцятирічному віці Дюбуа прилучився до літератури, ставши кореспондентом газети «Глобус». Вже тоді кожною своєю статтею, хай написаною ще невмілою рукою, він кличе свій народ до політичної активності.

Писати статті Дюбуа починає ще в університеті Фіска, де він був редактором газети «Фіск геральд», в якій часто виступає з матеріалами проти расових бар’єрів. Але як у цих статтях, так і пізніше на сторінках газети «Мун» (1906-1907) і журналу «Горайзн» (1907-1910), засновником яких він був, соціальні й класові суперечності він розглядав ще, переважно, як боротьбу рас, єдиний вихід з якої він вбачав в освіті й негритянській фермерській громаді.

У. Фостер, звертаючись до письменників, що пишуть на соціальні теми, вимагав од них зображення життя «в усій реальності найстрашніших /94/ злиднів і страждань мільйонів трудящих та їхніх родин».

Тема злиднів і страждань та їх соціальна обумовленість — це тема, в якій розкривається Дюбуа, що сформувався як публіцист на сторінках журналу «Крайсіс», редактором якого він був на протязі 25 років. Журнал порушував найактуальніші й різноманітні питання, сповнені викривального пафосу, спрямовані проти американської політики. Так, Дюбуа вдалося знайти документи, що свідчили про зрадницьке ставлення американського командування до негритянських офіцерів під час першої світової війни. Можливо, в своєму національному ажіотажі Дюбуа трохи перебільшував роль негрів у війні, вважаючи, що вони врятували цивілізацію. Але безперечний той факт, що коли інтереси Америки були в небезпеці, американський уряд згадав про мільйони своїх чорношкірих громадян і милостиво надав їм право вмирати за його інтереси. І тоді, коли війна завершилася, це право залишилося за неграми — вони могли вмирати або від голоду й лінчувань, або в боротьбі за свої права. І Дюбуа закликає свій народ обрати останнє — вмирати, борючись за демократію, демократію для всіх. Його стаття «Солдати, що повертаються» — це прямий заклик до негрів не забувати про свої права, гуртуватися для боротьби за них.

Дюбуа блискуче володів мистецтвом переконання. Сила впливу «Крайсіса» на народні маси у-великій мірі визначалася публіцистичним талантом Дюбуа, його невичерпною енергією, що сполучалася з художньою майстерністю, з лаконічністю й виразністю мови.

Редагований Уїльямом Дюбуа «Крайсіс» був не просто журналом, що не знав страху перед лицемірною Америкою й викривав політику правлячих кіл США щодо негрів; цей друкований орган надавав можливість представникам негритянського населення говорити про себе. Тут вміщувалися вірші й оповідання поетів і письменників, тут знаходили підтримку молоді таланти «гарлемського ренесансу», бо Дюбуа хотів, щоб народ не тільки боровся за поліпшення свого соціального й матеріального становища, але й за те, щоб молоде покоління мало змогу розуміти красу творчості Рембрандта й велич музики Бетховена.

Читання «Крайсіса» стало ритуалом у негритянських родинах, настільки популярним він був. Таким його зробив Дюбуа, бо його цікавили всі аспекти життя народу. Однак, журнал намагався сприяти розв’язанню й більш глибоких проблем. Дюбуа бачив, як підводить голову робітничий клас, бачив і інше — «китайську стіну» між білими й чорними трудящими. І вважав, що видання «Крайсіса» вже само по собі створює ті умови, на основі яких можна було б згуртувати прогресивно настроєні кола як негритянського, так і білого населення США, які одержали б трибуну, тобто можливість звертатися до народу. В якійсь мірі його надії справдилися.

Не можна твердити, що Дюбуа перебував у самій гущі свого народу і тому так проникливо, з таким знанням справи писав про найбільш хвилюючі події свого часу. Але він був людиною широко освіченою й спостережливою, мав палке серце і безмежно вірив у свій народ. Безперечно, «Крайсіс» уже самим фактом свого існування, сміливістю висловлювань з окремих питань сприяв активізації визвольної боротьби негритянського народу.

В своїх публіцистичних виступах Уїльям Дюбуа весь час підкреслював контраст між декларативними заявами уряду США про «рівні можливості для всіх» і реальним, по суті, рабським становищем більш як 15 мільйонів чоловік.

На сторінках «Крайсіса» Дюбуа ділиться своїми враженнями від першої поїздки до Радянського Союзу, називає російську революцію «видатним явищем». Він бачить оптимізм радянських людей, сповнених віри в майбутнє, в остаточну перемогу соціалізму.

З самого початку своєї редакторської діяльності Дюбуа визначає ідейну спрямованість  журналу, стверджуючи рівні права людей незалежно від кольору шкіри. Він закликав до згуртування й активності, висловлюючи віру в негритянський народ, його творчі сили. Важко переоцінити значення «Крайсіса» і в формуванні світогляду самого Дюбуа. Тут ми спостерігаємо двобічне явище: як Дюбуа впливав па «Крайсіс», визначаючи його ідейну й громадянську спрямованість, так і «Крайсіс» був для нього не тільки сполучною ланкою з широкими негритянськими масами, не тільки засобом спілкування з ними, але й тим «каталізатором», що прискорив процес становлення його політичного кредо. На сторінках журналу звучать не тільки національно-визвольні, але й антиколоніальні мотиви.

Проблема колоній і колоніальних народів не переставала цікавити Дюбуа на протязі всього його життя. І в 1945 р., за кілька місяців до завершення другої світової війни, він видає книжку «Колір і демократія», що розкриває справжню /95/ картину причин і наслідків згубної колоніальної системи. З великою художньою майстерністю змальовує автор свою подорож до Сенегалу й Ямайки, розповідає про стародавню культуру цих колоній, перетворених на заповідники голоду й хвороб. «Колонії — це нетрі світу», — пише він. Політика штучної ізоляції призвела до ганебно низького життєвого рівня, до поступового зникнення національних традицій, до безжального руйнування культурних цінностей.

Кожною сторінкою книжки Дюбуа спростовує твердження одвертих поневолювачів нашого часу про те, ніби прогрес колоній можливий тільки під егідою білих.

Успіхи справжньої демократії, політики дружби народів він ілюструє на прикладі Радянського Союзу.

Публіцистика Дюбуа в повоєнні роки — це пристрасні виступи на захист миру. В 1952 році він писав: «Прокиньтесь, американці, час насмілитися думати, говорити й діяти. Геть війну!»

Наочним доказом ефективності його публіцистичної діяльності є факт припинення ганебного процесу в справі інформаційного центру миру в Нью-Йорку і надзвичайно активно для Америки проведена кампанія збирання підписів під Стокгольмською відозвою за заборону атомної зброї.

Критикуючи політику воєнної істерії, що її провадить уряд США, письменник одну з своїх статей, написаних у 1956 році, побудував на відомому висловлюванні Ф.Рузвельта: «Нам немає чого боятися, крім самого страху». Дюбуа називає штучне роздування страху національним лихом Америки.

Під час свого останнього перебування в Радянському Союзі в 1959 році Дюбуа багато пише для нашої преси. Це статті й нариси, що розкривають його ставлення до радянської дійсності, до необхідності розширення культурних зв’язків між народами. Для нього вже немає сумніву в тому, що «американським неграм потрібен соціалізм, або потрібне щось подібне до того, що мають нацменшості в Радянському Союзі — можливість розвитку національної культури».

Велику мужність повинен був мати негр, щоб, викриваючи американську лжедемократію, заявити на сторінках «Правды»: «…Справа в тому, що Сполучені Штати вже більше не демократія. Це добре відомо більшості громадян, які не хочуть витрачати час на голосування».

В останні роки життя письменник багато уваги приділяв долі народів батьківщини його предків — Африки. Він стежить за розвитком країн африканського континенту й з обуренням спостерігає намагання Сполучених Штатів розширити там сфери свого впливу. Звертаючись у статті «Обережно, Африко!» до керівників вільних африканських країн, Дюбуа закликає їх не вірити брехливим обіцянкам американських політиканів, що намагаються позиками підкупити «твою душу, Африко».

В статті «Ленін і Африка» Дюбуа з властивою йому широкою аргументацією пише про те, що тільки ленінізм може вказати неграм шлях до світлого майбутнього.

Дюбуа — це письменник однієї громадянської теми, теми боротьби проти расизму та імперіалізму, який породив це явище, і широка різноплановість його публіцистики так чи інакше підпорядкована цій провідній темі. Однаково, чи пише він про зневажену людську гідність, чи заглиблюється в соціологічне дослідження, чи звертається до людей доброї волі із закликом боротися за мир -— за всім цим стоїть величезна любов до людей і ненависть до будь-яких проявів гноблення їх.

Публіцистичні статті й нариси Дюбуа завжди грунтуються на фактах, тобто реальних подіях, явищах, що мали місце в житті. Інколи вони рясніють статистичними даними й історичними екскурсами. Але це не «засушує» їх, а навпаки — робить їх в пізнавальному плані ще цікавішими. Оперуючи фактами, Дюбуа прагне бути безстороннім. Та холодна безсторонність — не в його натурі. Відтворюючи явища дійсності, забарвлюючи їх пафосом або ліризмом, Дюбуа розгортає перед читачем емоційно художні картини.

Аналізуючи публіцистичну спадщину Дюбуа, ми хотіли висвітлити не тільки її громадсько-політичну спрямованість, але й ті особливості, що зближують її з художніми творами. Тенденції зближення публіцистики з художньою прозою помітні вже в першій його великій праці «Душа чорного люду», що являє собою чудову єдність статей, поетичних нарисів та авторських роздумів. Весь фактичний матеріал передано тут в образній формі — і саме така творча манера характерна для Дюбуа: не сліпий перелік фактів, а осмислений аналіз, з яскраво вираженим ставленням до них з боку автора.

В книзі багато блискучих зарисовок з сільського життя, які відтворюють велич праці й душевну красу землеробів. В окремих розділах книжки автор сам виходить на сторінки — то в ролі оповідача, то в ролі дійової особи. І поряд з /96/ Дюбуа-істориком і соціологом завжди стоїть Дюбуа-митець.

В подальших публіцистичних творах Дюбуа — а він багато написав їх за своє життя — ці риси стають дедалі яскравішими й виразнішими. Статті й нариси письменника вражають читача пристрасністю й щирістю, логічністю висновків і викривальною силою.

В меморіальному номері журналу «Фрідомуейз», присвяченому пам’яті У.Дюбуа, відомий американський лектор і письменник Трумен Нельсон писав, що правда, яку обстоював Дюбуа, мала «революційний характер».

І це, на наш погляд, пояснюється перш за все його зв’язком з конкретною дійсністю, його вболіванням за долю людства, його великою любов’ю до свого народу.

1963 рік — масові виступи американських негрів у Бірмінгемі. 1965 — Лос-Анжелос. 1966 — Чікаго. Все це — прорість того насіння, що його посіяли десятки, сотні борців за справедливість, в перших лавах яких був видатний борець за мир, американський учений, письменник і публіцист Уїльям Дюбуа. /97/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1966. — №11. — Стор. 93-97.