Барабанщик справедливості

Сергій Лосєв, Віталій Петрусенко

Два міста на Півдні Америки — Атланта й Бірмінгем — відіграли особливо важливу роль у житті й боротьбі Мартіна Лютера Кінга. Ці міста й схожі одне на одне і водночас різні.

В Атланті, де народився й виріс Кінг і де сорок процентів мільйонного населення становили негри, було шість чорних коледжів, були негритянська газета й радіостанція, була чорна буржуазія — бізнесмени, власники страхових компаній. Але в цьому місті, де ліберально настроєні білі закликали до «расової гармонії», лиш в окремі ресторани в центрі пускали чорних, сотні ж ресторанів і кафе, кінотеатри, готелі, різні інші місця громадського користування були зачинені для негрів, а їхні власники лицемірно розводили руками, посилаючись на «відповідні» закони.

Промислове місто Півдня Бірмінгем і штат, у якому воно лежить, — Алабама трохи відрізнялись від «освіченої» Атланти й Джорджії. В. Бірмінгемі була особливо люта, відверто расистська поліція, яку чверть століття очолював Коннор, на прізвисько Бугай, і найбузувірська організація ку-клукс-клану, що стояла на сторожі цілковитої сегрегації всього життя.

Опікунами цієї системи порядків на Півдні виступали політики-диксикрати. Ці порядки, встановлені їхніми предками, вони хотіли б передати в тому ж стані й нащадкам. Кожний штат Півдня, кожне місто, кожне графство голосами своїх «провідних білих громадян» вирішує, яке місце посідатимуть у них чорні люди, як вони житимуть, ким вони будуть. Ніхто, в тому числі федеральний уряд, конгрес і верховний суд, не мають права втручатися в ці справи. І тим більше місцеві «чорношкірі» не повинні «вилізати» й «баламутити». Покора й смирення — ось що вимагалося від «добропорядного» негра, від «дядька Тома».

Обравши формою політичного протесту ненасильницькі прямі масові дії, Кінг і його соратники виходили з реальних умов Америки.50-х — 60-х років, а також із психології американського правлячого класу, що століттями зростала на ґрунті хваленого культу індивідуалізму й жорстокості. Винищення — геноцид — індіанців на світанку американського капіталізму, дві атомні бомби, скинуті на Японію під завісу другої світової війни, хоч це й не диктувалося воєнною необхідністю, — ці дві віхи американського терору й насильства, немовби облямовували ту постійну орієнтацію на застосування сили в будь-якій формі й будь-якому обсязі, характерну для суспільства, що вихваляє себе як «найвільніше і найдемократичніше».

Негритянські лідери обрали ненасильство як засіб виклику білій Америці, як засіб, що максимально сковував би можливості расистів кидати на негритянські маси військово-поліцейську силу. Це не було з їхнього боку пацифізмом, непротивленням злу.

«Тактика ненасильства, — писав незадовго перед смертю Кінг, — виявилася вельми ефективною на Півдні, вона паралізувала оскаженілих сегрегаціоністів, бо навіть расисти не могли стріляти серед білого дня в беззбройних чоловіків, жінок і дітей».

Виводячи .негрів Півдня зі стану затурканості, терпіння, апатії та покори на шлях боротьби, Кінг та його прихильники в корені перебудовували свідомість колишніх невільників, яких капіталізм намагався втримати в кайданах расового рабства.

Мартін Лютер Кінг уважно вивчив методи ненасильницького опору — сатьяграхи — Мохандаса Карамчанда Ганді, що їх видатний керівник національно-визвольного руху Індії використав у боротьбі проти британського імперіалізму та колоніалізму. Він проаналізував різні засоби з арсеналу сатьяграхи — демонстрації, часткові й загальні страйки, голодовки, несплату податків, бойкот колоніальних расистських властей та ін. Їх масовий активний характер зростав на ґрунті ідей визволення батьківщини, а також духовних та релігійних традицій індійського селянства.

Мартін Лютер Кінг був далекий від думки цілком переносити гандізм на американський ґрунт. Британські колонізатори в Індії були відрізані двома океанами від метрополії. У США колосальна військово-поліцейська машина тримала в кільці негритянську меншість і ладна була будь-якої хвилини влаштувати їй «криваву баню».

Якщо Ганді «підключав» до визвольної боротьби релігійну психологію мас, то Кінг вдався до церкви як до засобу надати рухові протесту організованості й масовості. Він знав, що багато негритянських церков були, по суті, єдиними політичними острівцями в неосяжному морі расизму й реакції південних штатів країни. Їхні пастирі виносилися самим життям на гребінь політичної боротьби, головною метою якої було завоювання громадянських прав. Вісімнадцять релігійно-політичних організацій, що виникли в різних південних штатах, і створили в 1957 році координаційний орган на чолі з Кінгом, давши йому своєрідну назву «Конференція християнського керівництва на Півдні».

Яким чином двадцятивосьмирічний Кінг добився такої честі? Вже вісімнадцятирічним /179/ юнаком, після закінчення атлантського коледжу «Морхауз» він був висвячений в сан баптистського священика. Потім учився в університеті Бостона й теологічній семінарії «Кроузер» в Бостоні, дістав ступені спершу магістра філософії, а потім магістра богослов’я. У 1955—1956 роках Кінг узяв активну участь у 381-денному бойкоті автобусів у адміністративному центрі штату Алабама Монтгомері. Згуртованість і організованість негрів Монтгомері допомогли їм вистояти проти расистського терору й судових переслідувань, знехтувати умовляння «поміркованих» чорних лідерів «не псувати» взаємин з властями.

Радянська громадськість з повагою й розумінням ставилася до мужньої боротьби, якій беззастережно й чесно віддавав себе Кінг. Його світогляд і методи викликали й викликають суперечки, але «оперезана», як він казав, філософією ненасильства «Конференція християнського керівництва на Півдні» все ж таки добилася усунення найогидніших форм апартеїду. Знімалися вивіски «тільки для білих» і «тільки для чорних», які щодня нагадували негру про його «расову неповноцінність». Чорна людина дістала право голосувати й бути обраною. Та найголовніше — вона на повний голос попередила, щоб її перестали принижувати.

…Майже протягом всього 1962 року «Конференція християнського керівництва на Півдні» обмірковувала питання, чи має вона моральне право піддавати небезпеці життя своїх прихильників, кинувши мирний виклик фашизованому білому Бірмінгему. Як уникнути «кривавої бані» і сколихнути весь Південь? Як пояснити братам Кеннеді, котрі закликали дати спокій Бірмінгему і надати їм можливість «домовитися про все» з мером, що ніякі умовляння в Алабамі не допоможуть?

Після довгих роздумів було вирішено провести «операцію К». К — конфронтація. Засоби — ненасильницькі. Добровольці, що погодилися на конфронтацію у Бірмінгемі, брали на озброєння десять заповідей ненасильництва й підписували «клятву прихильності».

У квітні 1963 року, діючи строго за планом, прихильники Кінга, порушивши заборону «тільки для білих», почали щодня вчащати до кафе центрального району Бірмінгема. Їх арештовували, та наступного дня в кафе з’являлися нові «порушники». На підтримку вимог про десегрегацію на вулиці вийшли демонстранти Кінга. Їх кидали у в’язниці. Юджін Коннор, Бугай, нацькував на неозброєних людей поліцейських собак, пустив у хід поліцейські кийки, поліцейські брандспойти. В одній камері сиділи чотирирічні діти й соратник Кінга — відомий негритянський артист-комік Дік Грегорі, якого по-звірячому побили у в’язниці. Та залякати негрів вже було неможливо. На вулицю виходили нові тисячі демонстрантів, в тому числі жінки, школярі й зовсім малі діти, їх арештовували, щоб наступного дня вийти проти нових тисяч. До активного протесту долучився бойкот магазинів, приналежних білому бізнесу. Відчувши економічну збитковість конфронтації і бачачі незадоволення Білого дому, роздратованого небаченим падінням американського престижу внаслідок фашистських діянь Юджіна Коннора, білі бізнесмени Бірмінгема й Алабами змусили власті піти на переговори з представниками чорного населення.

«У Бірмінгемі, — згадує Дік Грегорі, — поліцай з Півдня вперше мав справу з чорними, які не боялися і яких неможливо було залякати».

Бірмінгем надав змогу Кінгові та його послідовникам довести могутній потенціал ненасильства. Багато білих вирішили, що Кінг, певно, замислив щось іще. Вони просто не могли повірити, що ненасильницький підхід був його кредо.

Методів боротьби Кінга боялися як вогню, їх називали «тактикою з подвійним дном», а його самого «комуністичним революціонером». Імперіалістична пропаганда намагалася дискредитувати й заплямувати стратегію і тактику, особисті якості і вчинки негритянського лідера. «Вільна преса» не потребувала особливих вказівок щодо цього, дії її диктувалися класовою неприязню.

Та, не покладаючись на самоплив, суспільство хваленої демократії виділило ще й погоничів для «незалежної і безстрашної преси». Те, як орудувало батогом Федеральне бюро розслідувань, виявилося частково в ході слухання спеціальної сенатської комісії по вивченню діяльності розвідувальних органів (комісії Черча). Вже через вісім років після убивства Кінга комісія Черча констатувала в своїй доповіді, що «ФБР постачало засобам масової інформації матеріали, покликані заплямувати, дискредитувати й нейтралізувати доктора Мартіна Лютера Кінга, як лідера руху за громадські права».

Не будемо перебирати виявлені сенаторами тухлі пропагандистські яйця, що їх спеціальний інкубатор ФБР готував для дискредитації негритянського лідера. У них найчастіше повторювалися два мотиви: Кінгом керують комуністи, чорний проповідник загруз у аморальних ділах.

До наклепів, що ширилися з анонімного джерела, директор ФБР Едгар Гувер додав відкриту образу, назвавши Кінга «страшенним брехуном». Гувер просичав ці слова на зборах столичних журналісток. Приводом для них стала заява Кінга про те, що ФБР не виконує продиктованих йому законом функцій по забезпеченню негрів громадянськими правами. Але справжньою причиною люті Гувера була тваринна ненависть до руху за громадянські права та його лідера. Директора політичної охранки давно гризла думка про те, щоб якось принизити «клятого чорного проповідника», поставити його «на місце».

З відома і, судячи з усього, з ініціативи Гувера ФБР змонтувало грубу фальшивку — магнітофонну плівку, на якій були зафіксовані, нібито в результаті підслухування, «докази» аморальності Кінга, його, мовляв, донжуанських пригод. Плівка прокручувалася для журналістів і урядових діячів, була надіслана до штаб-квартири «Конференції християнського керівництва на Півдні», дружині й знайомим Кінга. Сам Кінг одержав фальшивку з листом, у якому радили йому накласти на себе руки через /180/ тридцять чотири дні — в день, коли Кінгові мали вручати в Осло Нобелівську премію миру. Реакція, расисти шаленіли від самої думки про те, що нагорода сприятиме ще більшому піднесенню престижу негритянського лідера, надасть міжнародного звучання очолюваній ним боротьбі.

Сенатська комісія Черча не змогла примусити ФБР розкрити всі свої архіви, а тому, на думку ряду сенаторів, плани багатьох акцій, що мали на меті знищення Кінга, залишалися таємницею. Член комісії сенатор, а пізніше віце-президент Уолтер Мондейл прийшов до висновку, що «тактика, яку ФБР застосовувало проти Кінга, очевидно, не мала ніяких обмежень».

«Тактика ФБР, що намагалося знищити Кінга, — говориться в доповіді комісії Черча, — стала порушенням закону й основних норм людської пристойності».

За місяць до вбивства Мартіна Лютера Кінга, четвертого березня 1968 року, керівництво Федерального бюро розслідувань склало інструкцію, у якій, зокрема, говорилося: «Запобігти звеличенню месії, який може об’єднати й наелектризувати войовничий чорний націоналістичний рух. Малкольм Ікс міг би стати таким месією, але тепер він великомученик руху. Реальним претендентом на цю позицію є Кінг, і єдине, що йому поки ще перешкоджає, — то це нібито покірність його білим ліберальним доктринам».

Наказ ФБР вартий уваги з двох причин.

По-перше, уже вкотре політична охранка формулювала завдання обмовити, дискредитувати Мартіна Лютера Кінга, скинути його з «п’єдесталу лідера», «створити нового лідера» руху за громадянські права негрів, який повів би його в напрямку, вказаному офіційним Вашінгтоном. Особливо намагалися вони не допустити перетворення Кінга в «месію». В це визначення вкладався зневажливий підтекст і прихований намір викликати єхидний сміх при самому лиш виголошенні слова «месія». Новоявлений Ісус Христос? Новоявлений спаситель і визволитель? Та хоч би скільки єхидства й зневаги вкладало ФБР у підібране ним визначення, федеральне бюро все-таки найбільше боялося, що Кінг стане не месією-спасителем, а месією — об’єднувачем американців, готових боротися проти соціального й расового зла буржуазного суспільства.

Саме в той період ФБР особливо активно намагалося внести розкол у чорний рух за допомогою поширення чуток про «покірливість» Кінга білим лібералам. .Раніше воно всіляко обігрувало вигадки про зв’язки Кінга з Комуністичною партією США, що в насиченій антикомунізмом атмосфері «найвільнішого в світі суспільства» було рівнозначне обвинуваченню в державній зраді. ФБР знало, що це неправда, але воно поширювало вигадку, розраховуючи відштовхнути від Кінга якнайбільше і чорних і білих його послідовників. Тепер воно знало, що «покірливість» Кінга «білим ліберальним доктринам» — це також міф. І не випадково навіть в інструкції ФБР перед цим звинуваченням було вставлено слівце «нібито». Та в умовах зростання войовничості серед чорних американців, особливо серед негритянської молоді, в умовах виникнення націоналістичних настроїв, створюваних штучно і не без участі таких служб, як ФБР, стратегія війни проти Кінга обростала новими тактичними прийомами.

І один з них полягав у тому, щоб викликати невдоволення серед значної частини негритянських борців «покірливістю» Кінга білому лібералізму й «запобігти звеличенню месії». В хід пускалися різні засоби, в тому числі засилання в небачених раніше масштабах у негритянські організації інформаторів, агентів, провокаторів.

Кінг був далекий від бажання звеличувати себе, хоч і добивався авторитету. Він був ідеалістом і мрійником, але залишався на ґрунті реальності і вмів бути прагматиком у чисто американському дусі. Мають рацію ті радянські письменники й публіцисти, які назвали Кінга великим американцем. Це данина його скромності, визнання простоти й людяності видатного негритянського лідера США.

Щоб не виникало непорозумінь щодо того, яким він бачився самому собі, Кінг у перший тиждень лютого 1968 року в Атланті виголосив спеціальну недільну молитву. В ній він сказав:

«Якщо хтось із вас буде присутній на моєму судному дні, знайте, я не хочу урочистого похорону. І нехай той, кому випаде виголосити прощальне слово, не говорить довго. Нехай він не згадує, що мені дали Нобелівську премію миру, це не має значення. Хай не згадує, що мені дали триста чи чотириста інших звань, це не має значення. Хай не завдає собі клопоту нагадувати, де я навчався.

Мені б хотілося, щоб того дня згадали, що Мартін Лютер Кінг намагався… любити людину. Я хочу, щоб того дня сказали, що я намагався правильно розв’язувати проблему війни. Що я намагався нагодувати голодних. Що все життя я намагався не забувати відвідувати тих, хто в тюрмі. Що я намагався з любов’ю служити людству.

І якщо ви схочете сказати, що я був головним барабанщиком, скажіть, що я справді був головним барабанщиком і бив у барабан за справедливість. Всі інші пусті слова не мають значення. У мене в житті немає гарних і розкішних речей, які я міг би залишити у спадщину. Але я хочу залишити по собі пам’ять про не марно прожите життя».

Двадцять другого листопада 1963 року, коли був убитий Джон Кеннеді, Кінг лаконічно зауважив: «Те саме вони зроблять і зі мною». У «хворій країні», казав він дружині, «насильство універсальне». І знову він повторив Дікові Грегорі, що на нього чекає така ж форма розправи — постріл з-за рогу, — яка була обрана для Кеннеді, і що першопричиною ненависті до нього була його боротьба за громадянські права.

Очевидно, заповіт Мартіна Лютера Кінга друзям, що прозвучав у Атланті, був не експромтом, а чимсь виношеним і вистражданим. Коли через два місяці його ховали, випало виголосити надгробне слово президентові міського негритянського коледжу доктору Бенджаміну Мейсу.

Це було не зовсім те надгробне слово, якого хотів Мартін Лютер Кінг. Та в ситуації, /181/ коли реакційні сили вирішили використати саму смерть негритянського лідера і викликані нею масові заворушення, щоб завдати якнайдужчого удару рухові за громадянські права, Мейсу було видніше, про що говорити.

Він, зокрема, присвятив значну частину прощального слова роз’ясненню, чому Кінг обрав основним методом своєї боротьби ненасильство: «…Наш полеглий брат обрав своїм кредо ненасильство не тому, що боявся. Моральна сміливість була однією з його найблагородніших властивостей. Як Махатма Ганді кинув виклик Британській імперії без меча і переміг, так і Мартін .Лютер Кінг кинув виклик расовому злу в Америці без гвинтівки. У нього була віра, що він переможе в битві за соціальну справедливість. Щоб практикувати ненасильство, Кінгові потрібно було більше хоробрості, аніж його убивцеві, щоб зробити фатальний постріл. Кінг стикався з собаками, поліцією, тюрмами і, нарешті, погрозами убивства, але він ніколи не носив пістолета чи хоча б ножа, щоб оборонити себе. В його дім кидали бомби; на нього нападали й били; понад двадцять разів його кидали в тюрму; мало не щодня протягом тринадцяти років йому погрожували смертю; його брехливо звинувачували в гонитві за особистою славою; він болісно переживав зраду з боку друзів. І все-таки ця людина не носила злості в своєму серці, не відчувала ненависті. На нього обрушилися за опозицію війні у В’єтнамі, хоч від прихильника ненасильства вдома важко було сподіватися підтримки насильству у В’єтнамі. Кінг побоювався, що коли заворушення чорного населення перейдуть у русло безладних кривавих заколотів, це буде використано для створення у США фашистської держави».

Це пояснення і виправдання ненасильницької боротьби було адресоване різним аудиторіям. І особливо майбутнім поколінням американських негрів, бо доктор Мейс, як і інші соратники Мартіна Лютера Кінга, чудово розуміли небезпеку расизму як органічної риси американського способу життя.

Віра Кінга в ненасильство як засіб подолання несправедливості в політиці, економіці, освіті й расових відносинах була, звичайно,. значною мірою соціальною утопією, проте вона допомагала йому мобілізовувати людей на подолання найкричущих проявів расизму й несправедливості, що потьмарювали повсякденне життя багатьох поколінь негрів. Обраний і обґрунтований ним метод мирних, не збройних, не насильницьких дій в окремих південних штатах, спрямований спершу лиш проти цих кричущих вад, допоміг, однак, піднести ці дії на рівень загальнонаціональної політичної боротьби, в яку виявилися втягненими Білий дім, конгрес, верховний суд, обидві провідні буржуазні партії, велика преса.

«Пасивний опір негрів беззаконню потягнув за собою білий терор небувалих масштабів. В політичних і громадських колах по всій країні відбувалося розмежування на прихильників і противників Кінга. Расистів лякала стратегія нового негритянського лідера. Він не відмітав з порога фактично жодної з форм ліберальної буржуазної політичної боротьби: приймав запрошення на розмови в Білому домі з Джоном Кеннеді й Ліндоном Джонсоном, зустрічався з директором ФБР Едгаром Гувером, чудово розуміючи, що той хотів би знищити його рух і його самого, завжди спокійно зважував пропозиції про коаліції й компроміси.

Так робили й великі буржуазні негритянські організації. Та на відміну від них, Кінг мав колони борців, ладних — хай без зброї — штурмувати бастіони расизму; колони сповнених рішучості прихильників ідеї добитися свободи не взагалі, а конкретних свобод, і не колись там, а тепер-таки. Ті, інші, були також за прогрес кольорового населення, але вони згодні були чекати. Кінг говорив, що терпінню настав край.

Його вже неможливо було переконати ніякими «раціональними» аргументами, що у братів Джона й Роберта Кеннеді є інші невідкладні проблеми, що в їхній системі «національних пріоритетів» ще не настала черга «расового урегулювання». Кінг примусив адміністрацію Кеннеді «пробудитися» до питань десегрегації та інтеграції, спонукав її добиватися від конгресу закону про громадянські права. Після смерті Джона Кеннеді відповідні законопроекти були прийняті в 1964 й 1965 роках під наростаючим тиском руху, очолюваного Кінгом. Щоб обійти рогатки в конгресі, потрібне було особисте втручання президента Ліндона Джонсона. Господар Білого дому явно розраховував на те, що нові закони послужать «заспокоєнню» негрів та їхнього лідера, допоможуть «приручити» їх. Інакше кажучи, досвідчені буржуазні політикани намагалися трохи відкрити клапан і випустити пару невдоволення, попередивши тим самим небезпечний вибух.

Кінг завжди шукав нових шляхів, нових союзників. «Кінгові, — пише національний голова Компартії США Генрі Уїнстон, — стало очевидно, що треба виробити наступальну стратегію нового розмаху. Нова обстановка потребувала продовження і навіть розширення участі церковних кіл і середніх верств, у тому числі студентів та інтелігентів — чорних і білих, які відігравали провідну роль у 1954 — 1966 роках. Але Кінг розумів, що основою для переходу в наступ є могутність робітничого класу, який діє в коаліції з середніми верствами. І спрямував усі свої зусилля на те, щоб піднести на новий рівень роль робітничого класу в русі за звільнення чорних, за інтереси знедолених і гноблених.

Весна 1968 року була в Америці незвичайно ранньою й спекотною. Та природа мало кого цікавила в той час, усе заступали політичні пристрасті. Замість традиційних, більш-менш «джентльменських» звичаїв передвиборної кампанії сили, що претендували на управління країною, цього разу сунули одна на одну стіною. Тон у цій сутичці намагався задавати колишній чемпіон з боксу в найлегшій вазі, губернатор штату Алабама Джордж Уоллес, який створив Американську незалежну партію (АНП), що зібрала під свої прапори запеклих расистів і активних прихильників війни у В’єтнамі. Кінг, який не раз звідав на собі дію алабамських порядків, називав Уоллеса /182/ найнебезпечнішим расистом. АНП сплутувала плани традиційних суперників — демократичної і республіканської партій.

І все-таки американську правлячу верхівку турбував тієї весни не цей «третій зайвий». Був інший, небезпечніший, на її погляд, «третій зайвий», що вдерся на арену політичної боротьби, — масовий протест. Він розгойдував судно, що звикло плисти спокійною гладінню. Хвилі гніву проти кривавої авантюри Пентагону у В’єтнамі, яка забирала життя десятків тисяч американців. Хвилі гніву проти расистських порядків у країні. І буруни невдоволення злиднями, що ось-ось могли перерости в дев’ятий вал…

Три потоки масових протестів загрожували злиттям воєдино. За тих умов в Америці була, мабуть, єдина людина, що могла з’єднати й очолити ці різнорідні потоки. За плечима у Мартіна Лютера Кінга були роки боротьби проти сегрегації й расизму. З 1967 року він виступав проти війни у В’єтнамі. Весною 1968 року він готував похід бідняків на Вашінгтон, щоб вимагати хліба й житла для знедолених — чорних, білих, червоношкірих американців. «Цей клятий чорний проповідник, — сказав про Кінга одному з членів уряду тодішній президент Ліндон Джонсон, — може витіснити мене з Білого дому».

Тридцять першого березня 1968 року Джонсон заявив, що не добиватиметься переобрання на президентських виборах 1968 року, а через чотири дні «клятий чорний проповідник» був убитий в Мемфісі. Ми далекі від думки твердити, що між цими двома подіями існує прямий зв’язок. Та не можна не бачити й того, що класові інстинкти правлячої Америки не дозволяли їй спокійно ставитися до діяльності Кінга. Терпіння власть імущих вичерпалося, «клятому чорному проповідникові» не було більше місця на землі.

Кінг говорив про випробування нової зброї Пентагоном на в’єтнамських селянах і порівнював це з тортурами, що їх гітлерівські нацисти застосовували в. концентраційних таборах Європи. Він закликав молодих американців відмовлятися від служби в армії і називав війну Вашінгтона у В’єтнамі політично й морально несправедливою.

«Коли Кінг облишив на якийсь час фанатиків і куклукскланівців, — говорить, Дік Грегорі, — й почав атаку на воєнні витрати, почав викривати небачені звірства у В’єтнамі, що їх чинила там країна, яка називала себе християнською, на соціальному лічильнику Гейгера шалено затанцювала стрілка. Небезпечно! Небезпечно! Небезпечно! Кінг перейшов невидиму межу, що відокремлювала проблеми чорних людей від проблем білих людей і бізнесу. Так думали урядові творці політики, індустріальні магнати, стовпи американського суспільства. Для них Кінг не був віднині лиш чорним проповідником. Він кинув виклик могутній еліті».

…З лютого 1968 року трудівники мемфіського муніципалітету з найнижчою платнею — сміттярі — почали висувати вимоги про припинення расової дискримінації, про збільшення платні, визнання за ними права організувати профспілку. Потім робітники-сміттярі оголосили страйк, і він збігся з періодом підготовки Кінгом походу бідняків на Вашінгтон. Сама собою боротьба мемфіських бідняків виливалася в прелюдію вашінгтонської кампанії.

Кінг приїхав у Мемфіс, який страхові компанії називали свого часу «американського столицею убивств», щоб допомогти робітникам-сміттярям добитися визнання їхньої профспілки. Мер Мемфіса Генрі Леб категорично відмовлявся поступитися традиціями цього міста, яке століття тому було найбільшим ринком работоргівлі у США.

Мер Мемфіса керувався не тільки расистськими поглядами: надзвичайно високі прибутки підприємців на Півдні США перебували у прямій залежності від експлуатації праці негрів, поки вони залишалися безправними й неорганізованими. Керівники профспілки опинилися за ґратами, а страйкарів поліція «вертала до пам’яті» кийками й сльозоточивим газом. Проте уся негритянська община Мемфіса згуртувалася навколо тисячі трьохсот страйкарів, подала їм допомогу грошима й продовольством, розгорнула бойкот расистськи настроєних торговців. В цьому Кінг із притаманною йому проникливістю побачив початок участі мас у вирішальному й найважчому етапі боротьби за громадянські права. В Бірмінгемі й Селмі (штат Алабама) Кінг кілька років тому обстоював право негрів брати участь у виборах, право негритянських дітей учитися в одній школі і гратися в одному садку з білими. В Мемфісі він очолив боротьбу за економічну рівноправність: за викорінення гетто, забезпечення негрів роботою, пристойними школами й лікарнями. Він розумів, що без цього номінальна рівноправність залишиться пустим звуком, а єдиною реальною свободою буде «свобода перебиратися з одного закутка в інший».

За підрахунками президентської комісії в питаннях «громадянських заворушень» для поліпшення становища міської бідноти США потрібно було тридцять мільярдів доларів на рік — приблизно стільки, скільки щороку витрачав Пентагон на винищення в’єтнамського народу. Кінг чудово розумів, що Америка багатіїв ніколи не виділить таких грошей добровільно.

Ось чому рука в руку з прогресивними організаціями він готував багатотисячний похід бідняків у Вашінгтон, намічений на двадцять друге квітня.

Вранці третього квітня Кінг і п’ятеро його супутників прибули до аеропорту Атланти, але відліт у Мемфіс був затриманий на годину, бо надійшов сигнал, що в літак закладено бомбу. Того дня, виступаючи ввечері у церкві перед двома тисячами мемфіських негрів, Кінг розповів про цей інцидент, а потім повів далі: «І ось, прибувши у Мемфіс, ми почули, що і тут лунають погрози… Правду кажучи, я не знаю, що тепер станеться. Попереду у нас кілька важких днів. Та мене це не лякає… Як і всім, мені б хотілося прожити довге життя. Довголіття природне і правомірне. Але тепер я не думаю про це. Я хотів би лише виконати божу волю. Він дав мені зійти на вершину гори. Я побачив з неї землю обітовану. Може, я не потраплю туди з вами, /183/ але як народ ми досягнемо її. І я щасливий сьогодні ввечері. Я нікого не боюся, мене ніщо не тривожить…»

Це були останні слова Кінга, сказані перед людським загалом. Вони завершили тривалу й схвильовану промову, у якій він торкнувся .основних історичних епох, через які пройшло людство, охарактеризував сучасну боротьбу народів Азії, Африки й Латинської Америки за свободу й незалежність.

Вже 1980 року провідний американський буржуазний журнал «Тайм» змушений буде написати, що в нинішньому столітті в Америці було два видатних оратори — Мартін Лютер Кінг і Джон Кеннеді. Було… Вони могли б промовляти і в 1980 році, якби їх не усунули зі сцени.

За плечима начальника поліцейської і пожежної служби Мемфіса Френка Холломена було чверть століття роботи у ФБР. Холломен не приховував, що він був другом Гувера і перед тим, як залишити федеральну політичну охранку, вісім років працював у штаб-квартирі ФБР, виконуючи обов’язки генерального інспектора центральної канцелярії. Раніше він очолював відділення ФБР в Атланті, Джексоні (штат Міссісіпі) і в тому ж Мемфісі, куди пізніше повернувся вже на роль начальника поліції й пожежної охорони.

Холломен міг вважати себе давнім знайомим Мартіна Лютера Кінга. Усі три міста, де він керував відділеннями ФБР, лежать на Півдні США — головній арені діяльності Кінга.

Френк Холломен виставив третього квітня чималий загін для зустрічі в мемфіському аеропорті Мартіна Лютера Кінга. Прибулі з Атланти з підозрою поставилися до такої зустрічі, хтось із них кинув репліку, що їм не потрібна така «нав’язлива охорона». Було схоже на те, що Холломен тільки цього й чекав. Якщо в минулі приїзди Кінга він виділяв по десять поліцейських для його охорони, то цього разу взагалі готовий був зняти охорону.

Постійним охоронцем Кінга в Мемфісі був чорний поліцай Ед Реддіт. Він заявив начальству, що береться домовитися з прибулими й зуміє без нав’язливості охороняти Кінга, життю якого останнім часом загрожує серйозна небезпека.

Реддіт сказав Холломену, що він влаштує спостережний пункт у будинку пожежної команди. Звідти видно мотель «Лорейн», у якому цього разу вирішив зупинитися Кінг із своїми помічниками. Район був в основному негритянський, його добре знав Реддіт. Холломен не заперечував і дозволив поліцаєві-негру взяти з собою помічника — поліцая Уїльяма Річмонда.

– Як — тільки одного? — вихопилося у Реддіта. — Нас завжди було десятеро!

– Вас буде двоє — відрубав Холломен
.
Наступного дня, четвертого квітня, приблизно о четвертій годині дня в будинку пожежної команди з’явився лейтенант поліції Аркін. Він привіз Реддіту наказ негайно йти разом із ним до Холломена. Реддіт заперечив, сказавши, що не може покинути спостережний пункт на самого Річмонда. Та Аркін нічого не хотів слухати.

Холломен чекав у конференц-залі поліцейського управління. Там були також начальники усіх поліцейських служб, національної гвардії, військової розвідки, прокуратури, шляхової поліції тощо. Голосно, щоб усі чули, Холломен сказав:

– Еде, вас хочуть убити, на це вже ук¬ладено контракт.

Чорний поліцай був приголомшений. Холломен відрекомендував йому чоловіка в цивільному, що сидів за столом конференц-залу.

– Цей джентльмен з таємної служби у Вашінгтоні, — сказав начальник поліції. — Він дістав інформацію від патруля шляхової поліції у Міссісіпі, що якась група в Міссісіпі взяла на себе контракт убити вас. Ця група передала контракт вбивці в Сент-Луїсі. Убивця, можливо, вже у Мемфісі. Він (тут Холломен кивнув у бік людини в цивільному) щойно прилетів з Вашінгтона, щоб поінформувати мене про це.

Отже, агент таємної служби, що має охороняти тільки життя президента й віце-президента США та членів їхніх родин, прилетів з Вашінгтона рятувати мемфіського поліцая!

Реддіт сторопіло переводив погляд з Холломена на агента таємної служби, міркуючи, що все це могло б означати.

– Отже, Еде, — почув він голос Холломена, — щоб порятувати вас, я особисто замовив для вас і вашої родини номер у готелі «Райвермонт холідей». Ви і ваші близькі негайно вселяєтесь туди — там небезпека вам не загрожуватиме.

Першою думкою чорного поліцая було, що Кінг залишився у «Лорейні» практично без охорони і що треба або повернутися туди самому, або надіслати заміну. І він заявив, що ні про який «Райвермонт холідей» не може бути й мови, що його теща хвора, переїзд для неї небезпечний, до того ж вона хвилюватиметься, довідавшись, що його життя під загрозою.

– Гаразд, Реддіт, ви їдете додому й залишаєтесь там; це наказ, який не підлягає обговоренню, — Холломен кивнув поліцаям, ті оточили Реддіта й повели до машини.

Як відомо, саме в той день, четвертого квітня 1968 року, Мартін Лютер Кінг був убитий.

Пізніше Реддіт спробував розшукати агента таємної служби, але наштовхнувся на… провал пам’яті у Холломена, який ніяк не міг пригадати сцени в конференц-залі поліцейського управління Мемфіса. І лейтенанту Аркіну, і іншим чинам, що були присутні тоді в поліцейському управлінні, теж одібрало пам’ять. Але все-таки, хто ж був отой чоловік у цивільному? Реддіт намагався зацікавити цим питанням ФБР, але відомство Гувера відмовлялося розмовляти з поліцаєм.

Згідно з офіційною версією, в Кінга, який вийшов на балкон мотелю «Лорейн», стріляли з будинку старого готелю, що містився навпроти через вулицю від «Лорейна» і поряд з будинком пожежної команди. Поліція Мемфіса і ФБР оголосили «убивцем-одинаком» кримінального злочинця Джеймса Ерла Рея, який саме втік із в’язниці. Сам Рей заперечував, що він стріляв у Кінга, хоч і припускав, що ним орудували, як пішаком, з тим, щоб врешті-решт створити враження, що тільки /184/ він і ніхто більше міг убити негритянського лідера. Рей і тепер твердить, ніби його діями керував якийсь «Рауль», що заплатив йому за послуги кілька тисяч доларів.

Незалежні розслідувачі цієї події дістали чимало переконливих свідчень причетності ФБР і мемфіської поліції до вбивства Кінга. Одного з таких свідчень — загадкової поведінки Холломена — ми вже торкалися. В ході роботи Спеціальної комісії по розслідуванню убивств палати представників конгресу США (СКРУ) було доведено, що замах на .Мартіна Лютера Кінга міг бути вчинений у кількох містах Америки. Для цього були підібрані платні убивці, виділені кошти, розроблені плани.

Коли восени 1976 року стало відомо, що СКРУ розглядатиме справу Мартіна Лютера Кінга, мер Мемфіса наказав спалити сто вісімдесят ящиків документів розвідувального управління мемфіської поліції, серед яких були й архіви, що стосувалися слідства в цій справі.

Незалежний розслідувач, юрист і публіцист Марк Лейн, провівши кілька тижнів у Мемфісі як адвокат Рея, писав наприкінці 1970-х років, що він переконався в одному: американський народ знає мало правди про вбивство Мартіна Лютера Кінга. Нові дані, що їх виявила СКРУ, містяться в її доповіді і на семи тисячах сторінок томів слухань. Документи ці майже не були доведені до американської громадськості.

СКРУ прийшла до висновку, що Рей не міг діяти сам, що проти Кінга існувала змова.

Заможний адвокат і бізнесмен Джон Сазерленд, повідомляється в доповіді СКРУ, народився 1905 року, закінчив вірджінський військовий інститут і одержав диплом інженера-електрика, закінчив сент-луїський міський коледж і одержав диплом юриста, судимостей не мав. 1964 року Сазерленд створив і очолив «Раду білих громадян» Сент-Луїса, яка проповідувала «расову цілісність». Він був також директором регіональної асоціації «Індустріальної ради південних штатів», яка боролася проти негритянського руху під тим, зокрема, приводом, що туди «проникли комуністи». В 1967 — 1968 роках Сазерленд доклав чимало зусиль, щоб заснувати кілька організацій Американської незалежної партії (АНП) в районі Сент-Луїса.

В цій справі він працював рука в руку з Джоном Кауфманом, особою значно колоритнішою за Сазерленда. Кауфман, повідомляється в доповіді СКРУ, народився в 1904 році, був власником фармацевтичної компанії, що випускала засіб проти кашлю «Фіксако», й мотелю «Буйволове пасовисько» в передмісті Сент-Луїса, де він мешкав разом із Сазерлендом. Кауфман використовував свій мотель як склад крадених речей, що їх він брав за добру платню на зберігання, і водночас як публічний дім та пункт торгівлі наркотиками. Крім «Фіксако», його фармацевтична компанія виготовляла наркотичний засіб амфетамін, за що він у 1967 році потрапив під суд, проте був звільнений на поруки.

На території «Буйволового пасовиська» з дозволу Кауфмана ховав крадені автомобілі, а в самому мотелі й інші речі якийсь Рассел Брайєрс. Одного разу Кауфман запитав у Брайєрса, чи не хоче той заробити п’ятдесят тисяч доларів. Того ж вечора вони вирушили на машині до Джона Сазерленда, який запропонував Брайєрсові п’ятдесят тисяч доларів за убивство Мартіна Лютера Кінга. Брайєрс, згідно з його свідченнями перед членами СКРУ, не дав згоди, але й не відхилив пропозиції. Однак, вийшовши разом із Кауфманом, зауважив, що ця пропозиція його не цікавить. Розповідь Брайєрса, як сказано в доповіді СКРУ, вперше була почута інформатором ФБР восени 1973 року. Цей інформатор дев’ятнадцятого березня 1974 року подав доповідну записку про почуте в сент-луїське відділення ФБР. Там вона «помилково» потрапила не до тієї теки, де їй належало бути, та, на щастя, «випадково» була виявлена в 1978 році, щоб своєчасно опинитися в полі зору СКРУ.

Існують і інші версії цієї події. Один з найближчих соратників Кінга Ендрю Янг через сім років після убивства, будучи членом конгресу США від Атланти, висловив таку думку: «Тепер я вважаю, що вбивство доктора Кінга було прямо пов’язане із страхом, що його відчували офіційні кола, бачачи, як він готується привести багато бідняків до столиці й вимагати якихось заходів… Тоді я не розумів, що похід бідняків був загрозою для Вашінгтона й правлячої верхівки, тепер я це розумію».

Іншого разу Янг заявив; «Я не кажу, що убивство Кінга було виконано за безпосереднім замовленням федерального уряду. Я кажу, що був створений клімат, була створена атмосфера, які залишали враження, що Мартін Лютер Кінг був загрозою для демократії в Америці і що хтось зробив би велику послугу директору (Едгару Гуверу. — Авт.) чи зробив би велику послугу нації, покінчивши з ним».

Можливо, Ендрю Янг має рацію. Неможна виключати того, що Гуверові вдалося знищити Кінга, не вмочивши в кров власних рук. Та можливо, мав рацію і новоорлеанський прокурор Джім Гаррісон, який висловив переконання, що Мартін Лютер Кінг, як і Джон Кеннеді, був жертвою ЦРУ.

Злочинницьке убивство Мартіна Лютера Кінга стало тією іскрою, яка викликала полум’я, що охопило весь Вашінгтон і понад сотню інших американських міст. Незвичайно важке становище негрів у чорних гетто вже давно віщувало вибух, і він струснув Америку, як тільки негритянські квартали почули про розправу над тим, з чиїм ім’ям пов’язувалися їхні сподівання на краще.

Насильницька смерть братів Кеннеді й Кінга загострила відчуття в країні і за кордоном того, що американське суспільство хворе на насильство. І ось пропаганді було дано наказ затушкувати, перекрутити зміст подій, з реальної картини зробити абстракціоністську фальсифікацію. В один «насильницький ряд» був поставлений запеклий убивця і негр-злидар, що у відчаї кинув пляшку із запалювальною сумішшю в контору ненависного лихваря; вертолітник, що поливав напалмом Південний В’єтнам, і учасник антивоєнної демонстрації. Намагаючись виправдати таке змішування, один американський журналіст писав, що «злочин, /185/ бунт, демонстрація, кровопролиття і вбивство — все це зливається докупи в простому умі». Отже, не цілеспрямована пропаганда, а «простий розум» єднає зовсім різні речі! Так працюють жерці буржуазної журналістики. Так вони роблять висновки, узагальнення на зразок того, що можна було тоді почути: «Нерозумна поведінка чорних — головних акторів нового політичного насильства — ось причина варварства».

На противагу «новому політичному насильству» було висунуто гасло «закон і порядок». Усі політики, що добивалися в тому році виборних посад, вимагали «підкрутити гайки», покласти край антивоєнним демонстраціям і виступам негритянських борців за громадянські права.

Особливо ж несамовито галасував про «закон і порядок» губернатор Уоллес. Йому вторували всі запеклі расисти. Знищивши Мартіна Лютера Кінга, вони сподівалися не тільки залишити без лідера рух за громадянські права. Свистопляска, знята засобами масової інформації навколо «чорного насильства», давала їм довгождану нагоду вчинити наругу над пам’яттю Кінга як «творця насильства», дискредитувати всі негритянські організації, всю їхню довгу боротьбу і, нарешті, зняти з білої Америки злочинну провину за той політичний і расовий терор, який вона чинила щодо багатьох поколінь нащадків невільників, привезених з Африки.

Швидко працює колективний «мозковий трест» правлячої Америки. Витиснути все, що тільки можна, з тієї психологічної нагінки, що її мешканці гетто дали урядовому Вашінгтону, всій зажирілій Америці. Перетворити негритянську тризну по Кінгові в тризну по рухові за громадянські права, поставивши його поза законом як «чорне насильство». Перетворити жертв насильства у призвідників насильства — чи це не «вищий клас» роботи імперіалістичної пропаганди!

У наші дні так само «класно» американська офіційна пропаганда силкується видати військово-терористичні режими в різних частинах світу за «демократичні» уряди, а національно-визвольні рухи — за вияв «міжнародного тероризму». Під димовою завісою «міжнародного тероризму» виношуються найагресивніші плани й підривні заміри проти інших народів, насамперед Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності. Намагаючись приховати внутрішній терор у США щодо негритянського руху, радикалів, лібералів і навіть «стопроцентних американців», неугодних реакції, офіційний Вашінгтон і галасує про «міжнародний тероризм».

Наступ проти негритянського народу США набрав особливо відчутних рис із приходом до влади нової американської адміністрації Р.Рейгана. Вона почала з того, що урізала на сорок чотири мільярди доларів видатки на соціальні потреби найбідніших верств населення. Сокира економії рубанула насамперед по неграх. І не випадково негр-конгресмен Гас Севедж вигукнув: «Рейган — це Робін Гуд навпаки, грабує бідних і віддає багатим». Ідеологами офіційного Вашінгтона в негритянському питанні стають люди, боротьбі з якими присвятив своє життя Мартін Лютер Кінг. За умов нинішнього зрушення політичної осі управо вони знову підводять голову, намагаючись зруйнувати завоювання американських негрів у роки розмаху їхньої боротьби під керівництвом Кінга.

«Д-р Кінг був застрелений тоді, коли він уже почав усвідомлювати, що джерелом расизму, злиднів і воєн є імперіалізм, і прагнув на основі цього розуміння розгорнути рух нового масштабу проти бідності, расистського гноблення всередині країни та імперіалістичної агресії у В’єтнамі». Ці слова належать Генрі Уїнстону. Він додав до них і іншу важливу думку: «У наш час власники монополій використовують усі доступні їм засоби, щоб зруйнувати і знищити зростаючу солідарність чорного народу. Це і вбивство Мартіна Лютера Кінга та Малкольма Ікса, і спроби довічно ув’язнити Анджелу Девіс, і великомасштабні ідеологічні диверсії.

Слова Уїнстона — одного з наймужніших чорних американців, що в роки політичного ув’язнення з вини тюремників втратив зір, — закликають чорних американців бути пильними. Расисти гострять ножі проти солідарності, проти свідомості, проти мужності організованого руху. Та ніякими засобами вони не зможуть витруїти із свідомості мільйонів чорних американців приклад безстрашності Мартіна Лютера Кінга, заглушити подзвін, яким розбудив їх барабанщик справедливості.

Нью-Йорк — Вашінгтон /186/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1982. — №2. — С. 179-186.

Advertisements

0 Responses to “Барабанщик справедливості”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Вер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: