Велика амбіція та дрібні амбіції

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹97›. Минуле і теперішнє. Велика амбіція та дрібні амбіції. Чи можлива політика, себто незавершена історія, без амбіцій? Слово «амбіції» набуло ницого та презирливого значення з двох головних причин: 1) тому що плутають (велику) амбіцію і дрібні амбіції; 2) тому що амбіції занадто часто призводили до опортунізму найнижчого ґатунку, до зради старих принципів і старих суспільних формацій, що створювало для амбітних умови для переходу на вигіднішу та одразу дохіднішу службу. По суті, навіть цей другий мотив можна звести до першого; він стосується дрібних амбіцій, позаяк вони квапливі та не бажають долати багато труднощів або долати великі труднощі [або піддаватися занадто великим небезпекам].

Своєю природою кожний вождь є амбіційним, себто прагне всіма силами до здійснення державної влади. Вождь без амбіцій — не вождь, а елємент, небезпечний для своїх послідовників, пасивний і боягузливий. Не забути твердження Артуро Велія «наша партія ніколи не стане урядовою партією»[1], себто завжди буде опозиційною партією; але що означає пропозиція завжди залишатися в опозиції? Це означає готувати страшні катастрофи, тому що якщо перебувати в опозиції зручно для опозиціонерів, це не «зручно» (хоча, звісно, це залежить од сили опозиції та їхньої природи) для керівників уряду, що вони у певний момент мають поставити питання про нищення і відкидання опозиції. Крім того, що велика амбіція необхідна для боротьби, її не можна морально зневажати, навпаки — треба дивитися, чи підноситься «амбіційний» після того, як він створив навколо себе пустелю, або-ж його піднесення [свідомо] обумовлене цілою суспільною верствою і він власне розглядає своє піднесення як складову загального піднесення.

Зазвичай ми є свідками боротьби дрібних амбіцій (окремих осіб) з великою амбіцією (невід’ємної від колєктивного добра). Ці спостереження щодо амбіцій можна — і треба — ув’язати з иншими спостереженнями щодо так званої демаґоґії. Під демаґоґією розуміють ріжні речі: коли про демаґоґію говорять з презирством, мають на увазі потурання народним масам, їхнім пристрастям, свідомо збуреним і підживленим з метою досягнення особистих цілей, особистих дрібних амбіцій (парляментаризм і вибори дають добрий ґрунт саме для такої форми демаґоґії, що її найвищим злетом є цезаризм і бонапартизм з їхніми плєбісцитними режимами). Але якщо вождь вбачає у людських масах не просто слухняний інструмент, годящий для досягнення власних цілей, після чого його викидають на смітник, але прагне до досягнення орґанічних політичних цілей, і в цьому історичному процесі маси є головною дієвою особою, якщо вождь провадить конструктивну «установчу» роботу, тоді перед нами найвища форма «демаґоґії»; рівень мас не може не піднятися з піднесенням окремих індивідів і цілих «культурних» станів. Ниций «демаґоґ» представляє самого себе як незамінного, створює пустелю навколо себе, систематично усуває і знищує можливих конкурентів, воліє тримати з масами безпосередній зв’язок (плєбісцити, помпезні промови, театральні ефекти, видовищні декорації тощо — все те, що Мікелс назвав «харизматичним вождем»[2]). Політичний вождь з великою амбіцією навпаки схильний радше до створення проміжного прошарку між собою і масами, виховання можливих «конкурентів» і рівних собі, підйому рівня спроможности мас, заохочення елєментів, здатних замінити його в ролі вождя. Його думки зв’язані з інтересами мас, а маси хочуть, аби апарат завоювання [або панування] не розвалився зі смертю чи слабістю вождя, ввергаючи маси в хаос і початкову недієздатність. Якщо вірно, що кожна партія є партією однієї певної кляси, тоді вождь має виходи саме з цього та будувати ґенеральний штаб і гієрархічну систему; якщо вождь своїм походженням є «харизматичним», тоді він мусить зректися свого походження і працювати над функцією керівника, щоб її виконання було орґанічним — орґанічним, постійним, безперебійним.

Примітки

[1] Джерело цього вислову не знайдено.
Артуро Велія (1886-1943) — італійський політичний діяч і член так званого безкомпромісного крила Італійської соціялістичної партії. Після розламу партії на з’їзді в Ляворно (січень 1921) виступав проти об’єднання соціялістичної та комуністичної партій — до чого закликав III (Комуністичний) Інтернаціонал. На з’їзді соціялістів у Мілані (квітень 1923), коли лідер партії Джачінто Серраті (1876-1926) перебував у фашистській в’язниці, соціялістична партія зайняла максималістську позицію, пропоновану Велія і деякими иншими членами партії — противниками співпраці з комуністами.

[2] Див.: Robert Michels, Corso di sociologia politica, Istituto Editoriale Scientifico, Milano 1927.
Роберто Мікелс (1876-1936) — німецько-італійський економіст і соціолоґ.  Спочатку він дотримувався соціялістичних поглядів, що на них позначився вплив Макса Вебера та Жоржа Сореля. Проте згодом зацікавився ідеями італійських соціолоґів Вільфреда Парето (1848-1923) та Ґаетани Моски (1858-1941) і сформулював власний «залізний закон оліґархії»: за цим законом правління верхівки (еліти) є не тільки неминучим, але і бажаним. Відкинувши соціялізм, Мікелс став аполоґетом фашистського режиму.

Переклад з італійської «Вперед» за виданням: Antonio Gramsci, Quaderni del carcere, Giulio Einaudi editore, Torino 1975. — Quaderno 6 (VIII), §‹97›. — Pp. 771-772.