Велика амбіція та дрібні амбіції

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹97›. Минуле і теперішнє. Велика амбіція та дрібні амбіції. Чи можлива політика, себто незавершена історія, без амбіцій? Слово «амбіції» набуло ницого та презирливого значення з двох головних причин: 1) тому що плутають (велику) амбіцію і дрібні амбіції; 2) тому що амбіції занадто часто призводили до опортунізму найнижчого ґатунку, до зради старих принципів і старих суспільних формацій, що створювало для амбітних умови для переходу на вигіднішу та одразу дохіднішу службу. По суті, навіть цей другий мотив можна звести до першого; він стосується дрібних амбіцій, позаяк вони квапливі та не бажають долати багато труднощів або долати великі труднощі [або піддаватися занадто великим небезпекам].

Своєю природою кожний вождь є амбіційним, себто прагне всіма силами до здійснення державної влади. Вождь без амбіцій — не вождь, а елємент, небезпечний для своїх послідовників, пасивний і боягузливий. Не забути твердження Артуро Велія «наша партія ніколи не стане урядовою партією»[1], себто завжди буде опозиційною партією; але що означає пропозиція завжди залишатися в опозиції? Це означає готувати страшні катастрофи, тому що якщо перебувати в опозиції зручно для опозиціонерів, це не «зручно» (хоча, звісно, це залежить од сили опозиції та їхньої природи) для керівників уряду, що вони у певний момент мають поставити питання про нищення і відкидання опозиції. Крім того, що велика амбіція необхідна для боротьби, її не можна морально зневажати, навпаки — треба дивитися, чи підноситься «амбіційний» після того, як він створив навколо себе пустелю, або-ж його піднесення [свідомо] обумовлене цілою суспільною верствою і він власне розглядає своє піднесення як складову загального піднесення.

Зазвичай ми є свідками боротьби дрібних амбіцій (окремих осіб) з великою амбіцією (невід’ємної від колєктивного добра). Ці спостереження щодо амбіцій можна — і треба — ув’язати з иншими спостереженнями щодо так званої демаґоґії. Під демаґоґією розуміють ріжні речі: коли про демаґоґію говорять з презирством, мають на увазі потурання народним масам, їхнім пристрастям, свідомо збуреним і підживленим з метою досягнення особистих цілей, особистих дрібних амбіцій (парляментаризм і вибори дають добрий ґрунт саме для такої форми демаґоґії, що її найвищим злетом є цезаризм і бонапартизм з їхніми плєбісцитними режимами). Але якщо вождь вбачає у людських масах не просто слухняний інструмент, годящий для досягнення власних цілей, після чого його викидають на смітник, але прагне до досягнення орґанічних політичних цілей, і в цьому історичному процесі маси є головною дієвою особою, якщо вождь провадить конструктивну «установчу» роботу, тоді перед нами найвища форма «демаґоґії»; рівень мас не може не піднятися з піднесенням окремих індивідів і цілих «культурних» станів. Ниций «демаґоґ» представляє самого себе як незамінного, створює пустелю навколо себе, систематично усуває і знищує можливих конкурентів, воліє тримати з масами безпосередній зв’язок (плєбісцити, помпезні промови, театральні ефекти, видовищні декорації тощо — все те, що Мікелс назвав «харизматичним вождем»[2]). Політичний вождь з великою амбіцією навпаки схильний радше до створення проміжного прошарку між собою і масами, виховання можливих «конкурентів» і рівних собі, підйому рівня спроможности мас, заохочення елєментів, здатних замінити його в ролі вождя. Його думки зв’язані з інтересами мас, а маси хочуть, аби апарат завоювання [або панування] не розвалився зі смертю чи слабістю вождя, ввергаючи маси в хаос і початкову недієздатність. Якщо вірно, що кожна партія є партією однієї певної кляси, тоді вождь має виходи саме з цього та будувати ґенеральний штаб і гієрархічну систему; якщо вождь своїм походженням є «харизматичним», тоді він мусить зректися свого походження і працювати над функцією керівника, щоб її виконання було орґанічним — орґанічним, постійним, безперебійним.

Примітки

[1] Джерело цього вислову не знайдено.
Артуро Велія (1886-1943) — італійський політичний діяч і член так званого безкомпромісного крила Італійської соціялістичної партії. Після розламу партії на з’їзді в Ляворно (січень 1921) виступав проти об’єднання соціялістичної та комуністичної партій — до чого закликав III (Комуністичний) Інтернаціонал. На з’їзді соціялістів у Мілані (квітень 1923), коли лідер партії Джачінто Серраті (1876-1926) перебував у фашистській в’язниці, соціялістична партія зайняла максималістську позицію, пропоновану Велія і деякими иншими членами партії — противниками співпраці з комуністами.

[2] Див.: Robert Michels, Corso di sociologia politica, Istituto Editoriale Scientifico, Milano 1927.
Роберто Мікелс (1876-1936) — німецько-італійський економіст і соціолоґ.  Спочатку він дотримувався соціялістичних поглядів, що на них позначився вплив Макса Вебера та Жоржа Сореля. Проте згодом зацікавився ідеями італійських соціолоґів Вільфреда Парето (1848-1923) та Ґаетани Моски (1858-1941) і сформулював власний «залізний закон оліґархії»: за цим законом правління верхівки (еліти) є не тільки неминучим, але і бажаним. Відкинувши соціялізм, Мікелс став аполоґетом фашистського режиму.

Переклад з італійської «Вперед» за виданням: Antonio Gramsci, Quaderni del carcere, Giulio Einaudi editore, Torino 1975. — Quaderno 6 (VIII), §‹97›. — Pp. 771-772.

Advertisements

0 Responses to “Велика амбіція та дрібні амбіції”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: