Геґель і об’єднання

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹47›. Геґель і об’єднання. Геґелеве вчення про партії та об’єднання як про «приватну» канву держави[1]. Воно постало історично з політичного досвіду Французької революції[2] та мало слугувати цілям надання конституціоналізмові конкретного наповнення. Урядування зі згоди керованих, але зі згоди орґанізованої — не загальної чи непевної, що її виражають на виборах; держава не лише користується згодою і вимагає її, але «виховує» цю згоду за допомогою політичних і профспілкових об’єднань, що вони — хоча утворюють приватні апарати — є приватними ініціятивами керівної кляси. Так, Геґель певною мірою йде далі за чистий конституціоналізм і розробляє теорію парляментської держави з її партійним режимом. Його концепція об’єднань не може не бути ще розпливчатою і початковою, коливаючись між політикою й економікою, відповідно до історичного досвіду свого часу, що він був дуже обмеженим і міг запропонувати лише один доконаний зразок орґанізації — «корпоративної» (коли політика вплетена в економіку)[3].

Маркс не міг мати історичного досвіду, що перевершував би — чи набагато перевершував би — Геґелів досвід, але завдяки своїй журналістській і аґітаційній діяльності він почував настрої мас. Марксова концепція орґанізації усе ще пов’язана із цими елєментами: таємна орґанізація, якобінський клюб, змовницькі ґрупки, журналістська орґанізація. Французька революція пропонує два переважні типи: клюби, що є нежорсткими орґанізаціями на кшталт народних зборів, зосередженими навколо окремих особистостей політиків, причому кожен політик має власну ґазету, що втримує увагу та підігріває інтерес певної, але слабко згуртованої клієнтури, котра захищає ґазетні тези на зборах клюбу. Це правильно, що в гурті завсідників клюбу мали творитися маленькі ґрупки людей, що вони добре одне одного знали, усамітнювались і готували атмосферу зборів, аби виступити в обороні тієї чи тієї течії, залежно від обставин і конкретних інтересів. Таємні товариства, що пізніше стали такими поширеними в Італії до 1848 року, мали постати після Термідору[4] у Франції серед другого покоління якобінців; їхня діяльність супроводжувалась великими труднощами за наполеонівського періоду[5] через пильну увагу з боку поліції, але їм було легше у 1815-1830 роки за Реставрації[6], що вона була в основі своїй доволі ліберальною і такими питаннями не переймалась. У цей період, між 1815 і 1830 роками, мало відбутися розшарування у царині народної політики, що, очевидно, вже було знати у «славні дні» 1830 року[7], коли зринули на поверхню формації, що склались у попереднє п’ятнадцятиріччя. Після 1830 року й аж до 1848 року цей процес розшарування поглибився і дав два завершені типи — Бланкі[8] та Філіппо Буонарроті[9].

Важко уявити, щоб Геґель був добре знайомий з цим історичним досвідом, що він навпаки набуває вельми живих рис у Марксових творах (щодо всіх цих фактів дивись у першу чергу твори Поля Луї[10] та «Політичний словник» Моріса Блока[11]; щодо Французької революції важливий Олар[12]; дивись також коментарі Андлера до «Маніфесту»[13]; щодо Італії — книжку Луціо про масонів і Рисорджименто, хоча вона доволі тенденційна[14]).

Примітки

[1] Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) — німецький філософ-ідеаліст, представник німецької клясичної філософії, що вона є одним з теоретичних джерел марксизму. Систематично розробляв діялєктичний спосіб мислення. Автор книг «Феноменолоґія духу» (Phänomenologie des Geistes, 1807), «Наука лоґіки» (Wissenschaft der Logik, 1816), «Основи філософії права» (Grundlinien der Philosophie des Rechts, 1820) та инших. — Тут і далі прим. «Вперед».

[2] Французька революція (1789-1794) повалила монархію, ліквідувала февдальні порядки та передала політичну владу до рук буржуазії.

[3] Дійти до такого тлумачення Геґелевої концепції держави Ґрамші міг також завдяки знайомству з книгою: Victor Basch, Les doctrines politiques des philosophes classiques de l’Allemagne (Leibnitz—Kant—Fichte—Hegel), Alcan, Paris 1927.

[4] Термідор — державний переворот 9 термідора ІІ року Республіки (27 липня 1794), що повалив якобінську диктатуру (1793-1794) і встановив режим Директорії (1794-1799) — власне, панування великої буржуазії. У переносному значенні слово «термідор» означає знищення революції та її завоювань руками самих революціонерів (а не контрреволюціонерів).

[5] Наполеонівський період — період Консульства (1799-1804) та Імперії (1804-1814, 1815) Наполеона Бонапарта.

[6] Реставрація 1815-1830 — період правління у Франції королів Людовіка XVIII (1815-1824) і Карла X (1824-1830) з династії Бурбонів.

[7] «Славні дні» 1830 року — Липнева революція, що поклала край монархії Бурбонів. Наслідком революції було прийнято нову конституцію («Хартію 1830»), знижено виборчий ценз, «королем французів» було проголошено Луї-Філіпа Орлеанського; влада перейшла з рук великих аристократів-землевласників до рук великих банкірів і промисловців.

[8] Оґюст Бланкі (1805-1881) — французький революціонер, комуніст-утопіст. Активний діяч республікансько-демократичного руху часів Реставрації, після Липневої революції Бланкі під впливом ідей французького комуніста-утопіста Франсуа-Ноеля (Ґракха) Бабьофа (1760-1797) прийшов до комуністичних переконань. За орґанізацію змов і участь у збройних повстаннях проти монархічно-буржуазних режимів його не раз ув’язнювали, тож загалом він пробув за ґратами 37 років. Відіграв велику ролю в історії французького революційного руху. Прибічників поглядів і тактики Бланкі називають бланкістами.

[9] Філіппо Буонарроті (1761-1837) — італійський і французький революціонер, комуніст-утопіст, соратник Бабьофа та поширювач його ідей. Визнавав необхідність диктатури у перехідний період після перемоги повстання, а в процесі підготовки революції вирішального значення надавав створенню нелєґальної, суворо законспірованої орґанізації, побудованої за гієрархічним принципом. Був учасником багатьох таємних революційних орґанізацій і вплинув на формування поглядів Бланкі та инших представників французького утопічного комунізму.

[10] Див.: Paul Louis, Histoire du socialisme en France depuis la révolution jusqu’à nos jours, Rivière, Paris 1925. Поль Луї (1872-1952) — французький публіцист і політичний діяч, член спершу соціялістичної, згодом — комуністичної партій.

[11] Див.: Maurice Block, Dictionnaire générale de la politique, nouvelle édition, 2 voll., Lorenz, Paris 1873-1874. Моріс Блок (1816-1901) — французький статистик і економіст, співробітник багатьох міністерств і відомств, активний публіцист. Автор книжок «Теоретично-практичний трактат про статистику» (Traité théorique et pratique de statistique, 1878), «Розвиток економічної науки після Адама Сміта» (Les progrès de la science économique depuis Adam Smith, 1890), «Новочасний соціялізм» (Le socialisme moderne, 1890) та инших.

[12] Див.: François Alphonse Aulard, Histoire politique de la Révoluzion française, 6a éd., Colin, Paris 1926. Альфонс Олар (1849-1928) — французький історик, фахівець з історії Французької революції. Автор книжок «Оратори Установчих зборів, Законодавчих зборів і Конвенту» (Les orateurs de la Constituante, de la Législative et de la Convention, 1882-1885), «Політична історія Французької революції» (Histoire politique de la Révolution française, 1901), «Тен як історик французької революції» (Tain, historien de la révolution française, 1907) та инших.

[13] Див.: Charles Andler, Le Manifeste communiste de Karl Marx et Friedrich Engels, 2 voll., Rieder, Paris n.d. Шарль Андлер (1866-1933) — французький соціолоґ, історик-ґерманіст, вивчав філософську та суспільну думку в Німеччині. Автор книжок «Джерела державного соціялізму в Німеччині» (Les Origines du socialisme d’état en Allemagne, 1897), «Ніцше: його життя та думки» (Nietzsche, se vie et sa pensée, 1920-1931) та инших. «Комуністичний маніфест Карла Маркса і Фрідріха Енґельса» — докладні коментарі до «Маніфесту комуністичної партії».

[14] Див.: Alessandro Luzio, La Massoneria e il Risorgimento italiano, 2 voll., Zanichelli, Bologna 1925. Alessandro Luzio (1857-1946) — італійський журналіст, історик і архівіст.

Переклад з італійської «Вперед» за виданням: Antonio Gramsci, Quaderni del carcere, Giulio Einaudi editore, Torino 1975. — Quaderno I (XVI), §‹147›. — Pp. 56-58.

Advertisements

0 Responses to “Геґель і об’єднання”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: