Ганьба колонізаторам!

Що це? Концентраційний табір? Кошара? Казарма? Ні: Це типове селище, яке дуже зручно контролювати, де можна слідкувати за кожним кроком його мешканців.

Час? Середина XX сторіччя.

Місце? Південно-Африканський Союз.

Країна, де корінні жителі не мають права пересуватись по рідному місту без спеціальних перепусток.

Країна, в якій панує кривавий расистський режим.

Режим, якому, за висловом прем’єр-міністра Індії Неру, міг би позаздрити Гітлер.

На початку XV сторіччя, мандруючи по океанах в пошуках 6агатих земель, на південному березі Африки висадились європейці.

Родючі землі, багата рослинність, доброзичливі тубільці привабили сюди перших переселенців з Європи — голландців, що згодом стали називатися бурами. /150/

На початку XIX сторіччя нащадки перших європейців — бури змушені були відступити вглиб континенту під натиском нових колонізаторів — англійців. Але коли стало відомо, що там, далеко від узбережжя, бури відкрили багатющі родовища золота та алмазів, англійських колонізаторів перестало задовольняти становище багатих плантаторів: їх більше вабили алмазні розсипи. Так спалахнула англо-бурська війна.

Та невдовзі панівні кола переможених бурів та переможців-англійців знайшли спільну мову. Вони об’єдналися проти місцевого населення — негрів, індійців, мулатів, які після офіційного скасування рабства почали вимагати для себе рівних людських прав.

В 1910 році, після ряду конференцій, було створено на Африканському континенті нову державу — Південно-Африканський Союз — одним з головних завдань уряду якої було: закріплення неофіційного рабства «кольорових».

Девізом колонізаторів став вислів одного з перших прем’єр-міністрів Південно-Африканського Союзу Д.Малана: «Європеєць, що втратив відчуття своєї зверхності, не може вважатися білим».

З часом цей девіз почав скріплюватися параграфами нелюдських законів.

Ось деякі з них. Вони ухвалені вже останнім часом.

1949 рік — на додаток до закону 1927 року про заборону «мішаних» /151/ шлюбів вводиться суворе покарання білих за одруження з «кольоровими».

1953 рік — ухвалено «закон сегрегації» — офіційне відокремлення для «кольорових» вагонів у поїздах, лав в автобусах, трамваях та парках.

1954 рік — ухвалений закон, який позбавляє негрів, індійців та мулатів права обирати собі роботу за власним бажанням. Питання «придатності» віднині вирішується міністерством праці.

1956 рік — «кольоровим» заборонено користуватися бібліотеками та читальнями.

1959 рік — на додаток до старого закону про заборону для «кольорових» мешкати в центральних частинах міст, ухвалено закон про створення так званих «резервацій» — гетто для негрів, індійців, мулатів.

І останнє, що переповнило чашу терпіння негрів і викликало демонстрації по всій країні, — це введення спеціальних паспортів, які дозволяють кольоровим перебувати лише в суворо визначених частинах країни.

Єдине, чим демонстранти могли висловлювати свій протест проти нелюдських законів «свого» уряду, було спалення горезвісних паспортів. У відповідь уряд Південно-Африканського Союзу вчинив жорстоку розправу над демонстрантами. Сотні вбитих і поранених, серед яких багато жінок та дітей, — ось жертви кривавого расистського терору. Та справедливу боротьбу народу за волю не втопити в крові. Все прогресивне людство з презирством таврує здичавілих колонізаторів. /152/

Джерело: Всесвіт (Київ), — 1960. — №6. — С. 150—152.