Країна на продаж

Жан Вілен

Влітку минулого року, коли в Тегерані стояла нестерпна спека і повітря було особливо задушливим, шаха раптом пойняв страх. Він наказав приготувати розкішний кадиллак і, коли землю огорнули сутінки, разом з шахинею Фарою, малим шахеням та найближчим своїм почтом тишком виїхав до своєї віддаленої резиденції — палацу Клардашта.

Тут стояла така ж сама задуха, але шах почував себе безпечніше. Адже над шахським палацом /83/ у Тегерані після шестирічної могильної тиші знову зібралися грозові хмари. Про наближення бурі повідомив великий і тривалий страйк текстильників у Ісфахані. Потім іскра перекинулася до столиці, де почали боротьбу за підвищення заробітної плати працівники міського транспорту.

Та чи йшлося про самий лише заробіток? Хіба в 1950-х роках не починалося з такого ж?

До тегеранського палацу надходили тривожні звістки з аграрних районів країни. Ясно було, що селяни також готуються до боротьби. Чи не наближався день розплати?

А розплачуватися доведеться по великому рахунку, який бере свій початок ще від часів Наполеоне, коли персидські феодали почали продавати солдатів європейській державі — Франції, — одержуючи за це великі гроші. За кілька років князі уклали таку ж саму угоду з Англією. Вони посилали молодих іранців на смерть заради чужих інтересів.

Минуло небагато часу, і феодали знайшли ще один спосіб заробляти гроші — почали продавати концесії на будівництво шляхів і телеграфних ліній на їх /84/ землі, не розробку копалин. Кінець кінцем вони навіть здали в оренду іноземцям свої митні права.

А 60 років тому до шаха Мозаффар-ед-діна з’явився якийсь Вільям Нокс д’Арсі й запропонував йому, немов у казці з «1001 ночі»:

«Все, що є на землі Ірану, хай лишається твоїм, а все, що лежить під землею, хай належить мені».

І шах погодився!

Він одержав за це 20 тисяч англійських фунтів…

Пожадливість шаха прирекла країну на злидні, позбавила її решток незалежності, Адже під іранською землею була нафта!

Так Іран став напівколонією. Відтоді розвиток країни визначався і спрямовувався чужоземцями. Але ці чужоземці потребували помічників для здійснення своїх планів. Вони знайшли їх серед зажерливих, ласих на гроші феодалів, урядовців, придворної знаті.

Разом вони докладали усіх зусиль, щоб зберегти в Ірані лад, який став історичним анахронізмом. Ще й досі, в другій половині XX сторіччя, там є поміщики, яким належать маєтки завбільшки з цілу Швейцарію, з 300-400 великими селами. В країні збереглися середньовічні порядки, чотири п’ятих врожаю забирають собі поміщики. Злидні місцевих селян неможливо й описати. В голодні роки (а вони трапляються дуже часто) селяни продають своїх дочок у доми розпусти. Навіть у врожайні роки в Ірані вмирає 25 процентів усіх новонароджених і немовлят. 95 процентів жителів країни залишаються неписьменними, 90 процентів хворіють на трахому, більше половини — на туберкульоз.

Селяни тікають до міст, але тут еони лише збільшують армію безробітних. Адже іноземні компанії не зацікавлені в індустріалізації країни…

60 тисяч іранців, які працюють на нафтових промислах, вважають тут найщасливішими людьми. Але яке ж це щастя? Міжнародний консорціум — кілька великих американських, англійських та французьких нафтових компаній — нещадно експлуатує робітників. Умови праці такі, що жоден з них не доживає до 50-ти років…

Оце й є той самий великий рахунок, якого так боїться шах! Проте чи врятують його мури палацу Клардашт? І сюди доходять звістки про те, що в Тегерані страйкують учителі, державні службовці… Ні, і віддалена резиденція — ненадійне сховище для шаха! /85/

Джерело: Всесвіт (Київ). — 1962. — №1. — Стор. 83-85.