Марксизм: наука чи революція?

Лючіо Коллєтті

Марксизм, це — наука чи революція? Се питання досі не вирішено, і це не так просто зробити, як звичайно думають. Спершу скажу про першу складову дилєми — про марксизм як науку. Можна сказати, що загалом йдеться про таке. Марксизм — теорія законів становлення людського суспільства. В «Капіталі» Маркс вивчив і проаналізував закони, що керують становленням капіталістичного виробництва, описавши функціонування цього особливого «механізму». Щодо нової доктрини, марксизм по суті шукає об’єктивних причинних зв’язків. Він відкриває та аналізує закони, що урухомлюють систему, описує суперечності, що загрожують системі зсередини та визначають її долю. Проте настільки, наскільки він є твором науковим, а не ідеолоґічним, «Капітал» не дозволяє, щоб ця аналіза потьмарювалася «оцінними судженнями» чи особистими вподобаннями, — вона має виражати лише «судження, базовані на фактах», об’єктивні судження, твердження, що врешті-решт є переконливими для всіх. Наукові судження є твердженнями. Тут не передбачено «вибору» чи доцільности. З об’єктивних і неупереджених наукових констатацій неможливо вивести імперативи. Таким є — як уже сказано — підхід, описаний Гільфердінґом у передмові до «Фінансового капіталу» (підхід — ми не передамо куті меду, якщо заявимо так, — усього ортодоксального марксизму II Інтернаціоналу). «Марксизм є лише теорією законів становлення суспільства». «Ці закони, що їх марксистське розуміння історії формулює загалом, марксистська політекономія застосовує до епохи товарного виробництва». «Марксизм, що є науково-лоґічною, об’єктивною доктриною, не зв’язаний з жадними оціночними судженнями». Завдання марксизму полягає у тому, в чому полягає завдання науки, — «описувати причинні зв’язки». Хоча їх часто плутають, «соціялізм» і «марксизм», це — не одне й те саме. Соціялізм, це — ціль, мета, зміст політичної воли та дії. Марксизм же, як наука, це — об’єктивне та неупереджене пізнання. Можливо приймати науку і не прагнути досягнення цілі. «Визнавати слушність марксизму, — пише Гільфердінґ, — жадним чином не означає формулювати оцінки, так само як не означає визначати лінію поведінки, практичні дії. Одне — визнавати потребу, й геть инше — служити їй».

В межах такого розуміння очевидно неможливо говорити про зв’язок між науковою і клясовою свідомістю, між наукою й ідеолоґією, не кажучи вже про «партійність» науки. Економічно-суспільний розвиток мислиться як процес, що розгортається перед очами спостерігача й науковця, наче рух зірок. «Економічні закони» є об’єктивними законами, зовнішніми стосовно кляс і незалежними від нашої воли, як закони природи (див. І.В.Сталін. Економічні проблєми соціялізму в СРСР). «Закон вартости» як закон земного тяжіння. В основі цього розуміння завжди так чи так лежить «теорія краху». Закони капіталістичного способу виробництва невідворотно підштовхують систему до її кінця. Капіталізм неодмінно зникне. Це відбудеться напевне та напівавтоматично — про це свідчать ці закони. Якщо не брати до уваги маловажних відтінів і незначних деталів, саме так розуміли справу в ІІ Інтернаціоналі, так само як у III Інтернаціоналі. За часів Інтернаціоналу, й особливо Сталіна, таке розуміння, що воно наново відроджується в Інтернаціоналі, є єдиним критерієм «партійности» (елєменту, що він, до речи, лятентно був уже в Лєніна). Але крім зашореного та сектантського світу, де він набув поширення, цей критерій знайшов свого відповідника лише в одній царині — в царині натуралістичного об’єктивізму. Він не просто доповнив натуралістичний об’єктивізм, але буквально утворив з ним одноцілість, зліпившись з їм намертво.

У формах безкінечно вищих і тонших ця «фізікалістична» позиція і сьогодні домінує у гурті найкращих марксистських економістів. Типовим є випадок Оскара Лянґе, а також Моріса Добба (що він загалом є надзвичайно серйозним вченим). Добб уважає закон вартости чимось на кшталт закону, що дозволяє відтворити, об’єднати, впорядкувати та пояснити всі принципові рухи та механізми системи.

За допомогою творів Адама Сміта та їхньої більш строгої систематизації Давідом Рікардом політична економія, за словами Добба, витворила кількісний принцип уніфікації, за допомогою якого сформулювала постуляти в термінах загальної рівноваги економічної системи та закони співвідношення між складовими системи. В політичній економіці цей принцип уніфікації (або система загальних законів, виражених у кількісній формі) базовано на теорії вартости.

Украй важливо те, що зрештою закон вартости має суспільно нейтральний характер. Закон припускає взаємозв’язок між найважливішими величинами системи, стабілізацію вимірюваних кількісних відносин, як це припускає — в иншій царині — закон всесвітнього тяжіння (за приклад можна навести того ж Добба). З уваги випущено особливу — «фетишистську» та «відчужену» — природу величин, що їх цей закон прагне взаємно пов’язати. Для Маркса товар і капітал не тільки не істнували вічно, але не мали права істнувати надалі. Крім відносин всередині системи Маркс аналізує та критикує й саму систему. Він розмірковує над тим, чому продукт праці прибирає форми «товару», чому людська праця постає як «вартість» «речей», чому (себто за яких умов) істнує та відтворюється капітал. Натомість Добб мислить подібно до Сміта і Рікарда: вони, вважаючи товар «природною» і невідворотною формою продуктів праці, а ринок — інститутом, що істнує завжди, представляють закон вартости як закон незмінних величин і фактів (а часто насправді плутають його з питанням «мірила» вартости).

Докладно про це писатимемо иншим разом. Наразі досить зазначити, що і для Маркса закон вартости є об’єктивним законом — законом, що діє незалежно від свідомости та «за спиною» людей; тільки йдеться тут — у випадку Маркса — за об’єктивність дуже особливу: це, якщо можна так висловитися, хибна об’єктивність, яку необхідно скасувати. Ринкові закони, за Марксом, постають перед людьми в шатах «природної необхідности». Рухи ринку так само непередбачувані, як землетруси. Але не тому, що ринок є «природнім» явищем. Те, що набуло об’єктивної форми речей і процесів поміж речами, є насправді нічим иншим, як суспільними взаємовідносинами людей. «Формули, — пише Маркс, — на чолі яких понаписувано, що вони належать до такої суспільної формації, де процес продукції панує над людьми, а не людина над процесом продукції». А трохи далі додає: «суспільний життєвий процес, тобто матеріяльний процес продукції, скидає з себе містичний туманний серпанок лише тоді, коли він, як продукт вільної асоціації людей, знаходиться під їхнім свідомим пляномірним контролем». А дати його під такий контроль можна, як уже було сказано, лише через революцію.

Отже, в рікардіянській інтерпретації закон вартости має тенденцію до набуття властивостей природного явища та вигляду суспільно-нейтрального закону. Закони природи не знають клясового характеру. Так само його не знають товарне виробництво й ринок. Звідси походять загальновідомі сьогоднішні уявлення. «Ринок» і «прибуток» не сприймано невідворотними пережитками буржуазних інститутів у першій фазі соціялістичного суспільства (цього власне перехідного суспільства) — їх уважають «раціональними критеріями та показниками господарювання», себто чимось позитивним, що має істнувати повсякчас. Є «соціялістичний» ринок і прибуток. Революції роблено не для скасування прибутку, себто скасування експлоатації. Революції робляться лише через уподобу проходити згуртованими колонами, де всі плескають у долоні, перед котроюсь трибуною.

Друге суттєве перекручення, що воно напряму пов’язане з першим, це — нерозуміння природи та ваги Марксової роботи. Для Маркса політична економія народжується з розширенням товарного виробництва та перетворення його на виробництво взагалі. Постає з капіталізмом і занепадає з ним (себто мірою зникнення його пережитків у перехідному суспільстві); що про це йдеться у всіх головних Марксових творах, що зрозуміле з їхніх назв або підзаголовків: критика політичної економії. Для багатьох марксистів сьогодні все геть навпаки: політична економія має бути завжди (див. «Підручник політичної економії», виданий Академією наук СРСР), так само як завжди мають істнувати право, держава та ті, що роз’яснюють масам, у щó саме ці маси мають вірити та що думати.

Поки зупинимось, щоби підійти до проблєми з иншого боку та розглянути її із иншого погляду. Розгорнемо перший направду важливий твір Маркса — «Критику геґелівської філософії права». Він має структурну єдність. Твір не просто розпочинається критикою геґелівської філософії держави, а потім поступово перетворюється на критику держави; в обох випадках — і щодо Геґелевого підходу до держави, і щодо самої держави — критиковано послідовно. Перевернутим або «догори дригом» є не просто Геґелеве уявлення про дійсність держави: спотвореною, на думку Маркса, є сама дійсність, що породжує державу. «Некритичність, містицизм, — пише він, — є як таємницею геґелівської філософії, так і загадкою сучасної конституції. Правда, що цей погляд є абстрактним, але це власне абстракція політичної держави, що з неї Геґель і виводить свій погляд. Він є також атомістичним, але це атомізм самого суспільства. Не може бути конкретного погляду, коли його предмет абстрактний». Загалом кажучи, один автор критикує иншого, показуючи йому, що справи стоять зовсім не так, як той описав. Критикує иншого від імени та на основі дійсности. Тут порядок зворотній: смертельний вирок, що виголошено старій філософії, стосується й самого предмету її аналізи. Маркс прагне кінця не тільки геґелівської філософії держави, але прагне заникнення, «розчинення» самої держави. І знов таки цим він дає зрозуміти, що хибним, метафізичним і «догоридрижним» є не лише філософське уявлення про дійсність, але сама дійсність, себто той особливий вид суспільного ладу, що виражено в сучасній представницькій державі та парляментському урядові.

Аналоґічою є ситуація, представлена в «Капіталі». Навіть тут Маркс не обмежується критикою «лоґічного містицизму» політекономістів, їхньої «триєдиної формули»: земля, капітал, праця. Їхній «фетишизм» пояснюється фетишизмом самої дійсности, себто капіталістичного способу виробництва. Це дуже добре видно з цілої низки висловлювань. «Капітал» містить такі фрази, як «містичний характер товару» або «весь містицизм товарного світу, всі чари й примари, що обгортають туманом продукти праці, які продукуються на основі товарної продукції», або нарешті, що «містичний туманний серпанок» є не додатком до буржуазного тлумачення того, чим є «суспільний життєвий процес, тобто матеріяльний процес продукції», але сам належить власне до цього процесу, ба більше, видається політичній економіці тим, чим є.

Словом, догори ногами стоїть сама дійсність. Отже, йдеться не лише за критику способу, в який політекономісти та філософи представляли дійсність. Йдеться за переворот — себто за те, щоб виправити та «поставити на голову» — саму дійсність. «Філософи тільки по-ріжному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його». Вище ми розглянули марксизм як науку; тепер перейдемо до марксизму як революції.

Читач має не гарячкувати, а роззути очі та добряче поміркувати. Вищесказане містить натяк на один дуже неоднозначний і навіть небезпечний пункт. Один критичний автор, покликаючись на дійсність, показав иншому авторові, що стан речей не такий, яким той собі його уявляв і описав. Поводитися можна лише у такий спосіб. Маркс навпаки — як з Геґелем, так і з політекономами — показує, що не може чинити так само, що цього не можна, бо критерій, на який він покликається, — дійсність — є теж спотвореним мірилом. Якби стан речей був саме таким, тоді Маркс був би пророком (хоча й не великим), а ми — ревізіоністами. На підставі чого насправді стверджуємо, що капіталістична дійсність «стоїть догори дригом»? Бернштайн відповідає: на підставі морального ідеалу. Ідея справедливости, кантівська етика підказують, що світ треба виправити, реформувати. Вартість і додаткова вартість, це — слова. Соціялізм є результатом доброї воли. Змініть людську душу! Верніться від наукового соціялізму до утопічного. Дійсність нічого не важить. «Факти» — нуль. Дійсність заперечено, щоби звільнити місце для втілення ідеалу. Розум, це — революція. Сьогоднішній Бернштайн, здається, забрався до табору лівих (я маю на увазі дрібнобуржуазний анархізм Маркузе та всіх, хто сприйняв його серйозно).

Зупинімось на хвилю, щоби впорядкувати думки. Дійсність очевидно перевернута — інакше не треба було б революції. З иншого боку — треба, щоб марксизм був також наукою; якщо він не наука, він був би не науковим соціялізмом, але месіянським очікуванням, себто реліґійною надією. Коротше кажучи, якщо Маркс — науковець, він має співвідносити власні ідеї та ідеї инших з фактами, перевіряти гіпотези експериментальним шляхом у дійсності. Кажучи простіше, це означає, що коли Маркс критикує Геґеля, політекономістів і всю капіталістичну дійсність, він має завжди робити це від імени та на основі дійсности. Словом, ідеал (який завжди є ідеалом «пересічної людини») не може бути критерієм критики — ним має бути критерій, добутий і взятий з дійсности. Дозволю собі висловитися коротко та заявити, що в капіталізмі є дві дійсності — дійсність, виражена Марксом, і дійсність критикованих ним авторів. Спробую показати це просто й стисло, взявши за приклад відношення між капіталом і найманою працею.

Почнімо з того, що розглянемо, як це відношення бачить капіталіст. Він укладає свої гроші у придбання верстатів, бавовни та робочих рук. Усе це він знаходить на ринку, а значить усе це є товаром. Він купує усе це достоту так само, як дехто купує батіг, коня і віз. Купивши ці речі (скажімо, за їхньою дійсною вартістю), капіталіст тоді ставить робітника до верстата, щоби той робив нитки з бавовни. Тут, як пише Маркс, «процес праці є процес поміж речами, що їх купив капіталіст, поміж належними йому речами. Тим то й продукт цього процесу належить йому цілком так само, як продукт процесу ферментації в його лоху для вина».

В оточенні ріжноманітних придбаних речей погляд капіталіста, звичного до синтези та панорамного бачення, ні на чому не зупиняється й нічого не виріжняє. З його погляду наймана праця є частиною капіталу точно так само, як верстати та сировина: вона є «перемінною» складовою капіталу, «фондом заробітної платні», і не відріжняється від капіталовкладень у засоби виробництва. Що праця робітника — на додачу до відтворення своєї вартости, себто зарплати, — продукує додаткову вартість, є щасливим збігом обставин, що не становить жадної теоретичної проблєми. Перед капіталістом ця здатність праці постає як продуктивність його власного капіталу — того капіталу, що його часткою є робочі руки, придбані як усі инші предмети. Це теза, як відомо, всієї немарксистської політичної економії, що її Маркс називає фетишизмом політичної економії: здатною продукувати вартість є не тільки праця, але й капітал. Заробітна платня є винагородою за продуктивність праці, зиск — за продуктивність капіталу. Земля продукує ренту, капітал або машина — прибуток, праця — зарплату. Кожному своє. Так надходить чудовий час гармонії та співпраці продукційних чинників.

Зазвичай уважають, що це погляд «хазяїв». Але важливо зрозуміти, що йдеться не тільки про суб’єктивний погляд, але про погляд, що в певному сенсі відповідає реальному станові речей. Робітнича кляса відтворює власні засоби істнування й одночасно виробляє додаткову вартість (себто зиск, ренту та процент), забезпечуючи доход усім головним клясам суспільства. І поки що лишається фактично лише приводним ременем капіталістичного механізму. Капітал є продуктом праці: причина — наслідком, початок — результатом. Отже, не тільки у бухгалтерській звітності підприємства, але у самому дійсному механізмі робітнича кляса постає як «перемінний капітал» і фонд заробітної платні. «Все» стає «частиною», частина — всім. Такою є дійсність «догори дригом», що про неї говорено вище: дійсність, що її Маркс прагне не тільки збагнути та виміряти, вивчити, але змінити.

Звернімось до американської робітничої кляси. Вона є лише приводним ременем капіталу, частиною цього механізму. Ба більше, кажучи буквально, вона не є навіть «клясою» (вона не має свідомости): вона є сукупністю «катеґорій» — металурґів, робітників хімічної промисловости, текстильників тощо. Навіть коли вона підводиться і страйкує, відношення, в якому вона перебуває щодо всього суспільного «механізму», є аналоґічним відношенню, в якому перебуває яка-небудь злостива стара, обурена на весь людський рід: вона шукає одну єдину пігулку, здатну змінити все й одразу. Ця кляса (але всі робітничі кляси переживали цей етап розвитку та певною мірою все ще перебувають на цьому етапові, досі ніде не взявши влади), як було сказано, насправді є частиною капіталу; правильно й те (якщо абстрагуватися від імперіялістичної експлоатації робітників инших країн), що коли вона є його (капіталу) частиною, то й а він своєю чергою є частиною вартости, що її продукує ця робітнича кляса.

Поглядом, з якого виходить Маркс, є вираження саме цієї иншої дійсности. Капітал, наймана праця є лише перемінною складовою якого, є фактично частиною цієї своєї частини (що вони, отже, утворюють «тотальність») — є продуктом «живої праці». Відтак, не вдаючись ані до Бернштайнового моралізму, ані до «утопізму» Маркузе, Маркс перевертає економічні поняття і вказує на потребу перевернути самий капіталізм, шукаючи для цього важіль у реальній даності. Марксизм, отже, є наукою. Він є аналітичною реконструкцією способу, у який функціонує механізм капіталістичної продукції.

З иншого боку, окрім науки марксизм є революційною ідеолоґією. Він аналізує дійсність з точки зору робітничої кляси. І важливо те, що своєю чергою робітнича кляса не може конституюватися як кляса в котрийсь інший спосіб, аніж засвоївши наукову аналізу «Капіталу». Без цього вона розпадається на безліч «катеґорій». Робітнича кляса (схаменіться, мрійники!), це — не даність, не продукт природи. Це пункт прибуття — продукт історичної дії, тобто не тільки матеріяльних умов, але й політичної свідомости. Коротко кажучи, кляса стає клясою, коли на додачу до стихійного жадання помсти вона розвиває свідомість антаґоністичного протистояння з усією системою — свідомість головної дієвої особи революції, що визволяє не тільки робітників, але й усе суспільство. Ця свідомість — на додачу до свідомости кляси, що конституюється у політичну орґанізацію та очолює своїх союзників, — не може виробитися в котрийсь інший спосіб, аніж за допомогою «Капіталу». Думаю, саме це мав на оці Лєнін, коли писав, що для того, аби створити партію, треба чогось, що виробляється «ззовні».

Перекладено з італійської за кн.: Lucio Colletti, Ideologia e società, Laterza, Bari 1970, pp. 305-314.