В одній закутині «вільного світу»

Сідней Ленз

Чому повстають Мав-Мав у Кенії? Найпершою, найголовнішою причиною є вікова проблема Африки – земельний голод. Ліберальні кола в Лондоні переконані, що, якщо ця проблема не буде розв’язана в найкоротшому часі, ніяк не вдасться спинити рух Мав-Мав у Кенії. Білий прийшов у то країну при кінці минулого сторіччя на запрошення англійського уряду і поселився тут. Він одержав найліпшу землю по обох боках новозбудованої залізниці шматками від 500 до 20.000 гектарів і з того часу сам він ніколи й пальцем не кивнув, щоб самому обробити ту землю.

П’ять з половиною мільйонів тубільців, з другого боку, не лише втратили найліпшу землю і були зіпхнуті до заповідників, але й були примушені віддати своє право на землю і в самих заповідниках, що в Африці звуться «резерваціями». З огляду на їхній примітивний спосіб ведення землеробства, ґрунт швидко вичерпується і тому нова земля ставала життєвою необхідністю. За вивласнену землю тубільці не дістали жодного пенса компенсації. На додачу ж, англійські колоністи придумали хитру систему для рекрутування дешевої робочої сили зпоміж вивласнених тубільців. Податки, що мали платитись тільки в грошах, а не в натурі, були накладені на населення, а тих, хто не міг їх сплатити, примушувано по закону працювати на плянтаціях білих, щоб у такий спосіб заробити гроші для сплати податків.

На плянтаціях тубільцям дається матеріял для побудови глиняної хати, пів гектара землі для власного вжитку, і контракт на рік примусової праці. Ці «скваттери», як їх звуть, одержують сьогодні місячну платню, яка коливається від 98 центів до 2,24 доляри, якщо числити в американських грошах, – і це в місяць, не в день чи в тиждень!

Тубільці, що живуть у заповідниках, змушені скупчуватись на все менших і менших шматочках землі. Зі смертю батька – голови родини, сини його чи брати ділять землю й маєток між собою, розмір господарства зменшується, а убогість, звичайно, збільшується.

Деякі тубільці покидають заповідники і переходять у міста. Але там їм не ліпше. Промисловість є цілком нерозвинутою і працю знайти нелегко. В столиці Кенії м.Найробі, на 76 тисяч населення, щонайменше 10 тисяч є бездомних і безробітніх.

Африканці мають право ходити лише до своїх власних шкіл, лікарень і т. п., але й цих установ в Кенії є надзвичайно мало. Коли тубільці виходять зі своїх заповідників до міста на базар чи ще чогось, вони мусять повернутися до заповідника перед тим, як стемніє. Пізніше ходити їм заборонено. Вони мусять також завжди мати при собі саою робочу картку, що є їхньою виказкою.

Донедавна африканці не мали жодного свого представника в Законодавчій Раді Кенії. /5/ Недавня «реформа», що прийшла у наслідку повстання Мав-Мав, дає п’ятьом з половиною мільйонам африканців одного представника в Раді, в той час, як біля тридцять тисяч білих колонізаторів мають трьох представників.

В отаких умовах життя революційні сентименти можуть тільки зростати. Попит на землю був такий сильний, що навіть вожді племені Кікую, які вважалися опорою британців, збунтувалися. Адже ж білі колоністи засівають лише пів мільйона гектарів землі, в той час, як три мільйони га «їхньої» власности залишаються щороку необробленими. Білі бояться, що будьякий компроміс у земельному питанні означатиме втрату «їхньої» власности. Всякі політичні зміни, з їхнього погляду, означатимуть загрозу їхньому багатству і владі. Помірковані ж африканці вимагають тільки того, щоб 5,5 мільйонів народу мали принаймні рівне право з 30.000 колоністів. Але й організація поміркованих – Кенійський Африканський Союз – заборонена.

Оці причини і обумовили повстання Мав-Мав. Це є все ті самі причини, що лежали і лежать у корні повстань і революцій сотень мільйонів людей в колоніях Азії й Африки.

(За “Toward Freedom, A Newsletter on Colonial Affairs”, Чікаґо, червень 1954 p.)

Джерело: Вперед (Мюнхен). – Ч. 9 (46). – Вересень 1954. – Стор. 5, 8.