Невдалий роман. («Цемент» Гладкова)

Абрам Лейтес

Замисл — великий, тема — потрібна, тло — найцікавіше. Роман ставить собі за мету показати робітничі заводські будні в роки зародження НЕП’у, піднесення й захват трудового будівництва, відродження заводу робочими руками, поглинення особистого суспільним, типи робітників-комуністів, і найголовніше — тип низової жінки. Роман претендує, таким чином, бути майже епопеєю, чимсь подібним до радянської трудової «Одисеї», до «Праць і днів» Гезіода.

Коли на «Іліядах» сучасности, на «громадянській війні» багато художників вламало собі зуби, то якжеж художникові, що береться малювати побут «радянського будіництва». Та ж відомо, що найтрудніше оспівувати прості будні, бо ж надто тяжко вбирати в романтичні шати «тиху сапу» мирного трудового будівництва і майже не можливо книжними літературними словами показати тих «кріпких, як гвіздки» людей, що воліли робити революцію, а ніж розмовляти про неї.

Коли б малося — по латинському принципу — «ut desint vires, tamen est laudanda voluntas» — хвалити художника за його замисл, за його наміри, то Гладкова треба б було довго й дуже хвалити. Велике й непомірне завдання взяв на себе автор «Цементу». Коли він зараз зажив великої популярности й досяг чималого успіху в руського читача, коли про «Цемент» багато дискутують і говорять, то це він завдячує своїй темі. Сама по собі тема (як любив казати Розанов) — геніяльна. Тема — сучасна, типи, які подає роман, — живі й близькі нам типи.

Та чи геніяльний автор, що взявся за цю «геніяльну тему»? Чи знайшов він живі, життєві слова для живих типів? На жаль, на це питання доведеться відповісти цілком негативно.

За великий замисл треба братися з великим таланом. Коли тема вабить письменника з непереможною силою, то тим більшу відповідальність мусить почувати художник, як художник, і перед читачем і перед самим собою. Тим часом добрими намірами Гладкова вибрукувано — кепський і солоденький роман. В історії літератури часто попадаються кепські романи з добрими намірами. Вони мають успіх у читача, але успіх цей завжди недовговічний.

Те саме, очевидячки, сталося і з «Цементом» Гладкова. Коли ми зараз згадаємо й розберемо художню невдачу Гладкова, то це не тому, що ми повні бажання вилаяти чергову знаменитість або зіпсувати його «реноме» в читачівських колах. Ні, нами в цьому випадкові керує бажання перестерегти тих письменників, які, безперечно, ще підходитимуть до тем «Цементу», перестерегти їх прикладом помилок, що їх допустився Гладков. Бо його роман яскрава ілюстрація величезного розриву між замислом і його художнім виконанням.

Щоб побачити це, досить розгорнути перші розділи роману. В них росповідається про те, як робітник Гліб по трьох роках героїчної боротьби на фронтах громадянської війни, одірваний три роки від дому, повертається до себе на завод, до своєї жінки Даші. Він не пізнає своєї жінки, вона стала цілком інша. Це не традиційна постать Пенелопи, що вірно дожидається коло домашнього свого Одисея. Вона вже не «баба для домашнього вжитку. Вона — виявляється — робітниця жінвідділу, що уся поринула в партійно-радянську роботу. Гліб остовпів перед цим новим типом жінки і не знаходить спільної з нею мови, навіть тоді, коли вночі вона лягає рядом з ним на ліжко, «вона — близька й чужа, далека й рідна».

Яка прекрасна, тонка психологічна й побутова канва для художника. Поворот по розлуці й пізнання нового в старому — це завжди було вдячною темою для письменника. Але вдивимося в «Цемент», і ми почуємо, як незграбно обробив її Гладков. Перша хвилина зустрічи з Дашею зовсім неприродня, але ще неприродніші його довженні розмови з нею, які, звичайно, треба б було скоротити і вплести в них побутові подробиці. І навіть той момент, коли Даша на ліжкові, починає Гліба милувати, зіпсований неприпустимим «штилем» Гладкова. — «І ось взяла вона його руку й притисла до /1/ грудей». Ось така біблійна, пишна маніра описувати, псує все. А цим надутим «штилем» перейнятий ввесь роман. Його описовий стиль, це — стиль провінціяльного репортера, безконечна, сахаринова підсолоджена карамелька. Та ще надумані ті «вислови» і «розмови» ті «діалоги», які він вкладає в уста робітників: «Я скоро сожгу свой стыд нагой бабой на солнце» — говорить в нього — чисто по арцибашевськи жінка слюсаря. «Пущай сгорять мої очи, очи не для ночи, а для красного огня». Ось так говорять його робітники. Він незносно утрирує розмови, він примушує робітників на кожному кроці говорити приказками. Сам же Гладков ніяк не може зрозуміти, що за просте треба говорити просто, і що тільки тоді просте стає величним. Його фраза будується на шаблоновій інверсії: присудок він становить перед підметом. Все в нього держиться на високих нотах, слова стоять на ходулях, про моменти кохання він говорить соромливою, солоденькою і від цього, ще дужче пихатю мовою. «И в эти ночные часы она пережила от его бурной крови незабываемую бабою страсть». Що ні сторінка — то мішанина Арцибашева, Муйжеля й Шеллера-Михайлова у цьому солоденькому й пихатому стилеві.

Тип Даші — центральний і найгероїчний тип «Цементу». І тому вона — ні в які моменти свого життя — не заслуговує такого книжного, надуманого стилю. Побут Дашин надто життєвий, щоб не потрібувати ні ідеалізації, ні схематизації. Але Гладков не показав нам її живою. Вона в нього манекенна. На всьому протязі повісти він показує одним способом: вона насуплює брови. Це має визначати волю. Решти деталів обличчя ми так і не бачимо. Про Дашу росповіджено, але її не показано.

Гліб Чумаків вийшов живіший, коли б не та мова, якою наділив його художник. Цілком схематична й не жива в романі постать інженіра Клейста. До інтелігента-комуніста Сергія автор ставиться двоїсто — то сатирично, то із співжалем. І від цих двох планів, в які її поставив Гладков, — постаті Сергія читач цілком не сприймає. Решта персонажів комуністів-виконкомівців живі — наскільки їх подано кінематографічним темпом, в контурах, в схемах, — на які, безперечно, здатний автор.

Коли взаємовідносини Гліба, Даші й Вадима не вдалися Гладкову, коли ревнощі й кохання — на тлі будівництва — в його показані дуже примітивними рисами, то чи вдалося йому показати саме будівництво, що згідно з вдалим фіналом і замислом роману — відсує на задній план все особисте, дрібне, часткове? Тут знову таки вражає невідповідністю між стилем і темою.

Надто метушливі мазки, надто багато непотрібного зовнішнього пафосу. Але загалом, тут Гладков сильніший, ніж в своїх побутових і психологічних зарисах, і тут добрий бадьорий тон його оповідань.

Багатьом руським читачам подобається «Цемент». Він дуже подобається й Горькому, як він пише в листі до т.Рикова. «Цемент» подобається тому, що це перша спроба переступити через теми громадянської війни, перше полотнище, присвячене робітникові в непівських умовах. І жива тема випинається з Гладкового «Цементу». Читач відкидає літературний бік справи і цікавиться безпосередньо темою Читач сам в своїй уяві домальовує ті риси й деталі в Гладкових героях, яким не вдалося намалювати самому не дуже кріпкому художникові.

Не вважаючи на загальну художню невдачу «Цементу», ми цього роману не назвемо халтурою. В планові особистого творчого життя Гладкова «Цемент» — велике досягнення. Він над ним довго й чесно працював. «Цемент» — великий ступінь вперед, рівняючи до попередніх річей Гладкова (хоча б до «Пучини». Гладков пише вже давно. Ми боїмося, що непомірні похвали руських критиків дуже пошкодять його дальшому творчому розвиткові. Сучасні літературні умовини в Росії плодять «каліфів на годину».

Тільки тверезе відношення до «Цементу» не дасть Гладкову стати екс-каліфом, якого завтра не стільки лаятимуть, скільки не помічатимуть. /2/

Джерело: Культура й побут (додвток до ґазети «Вісти ВУЦВК», Харків). — 1926. — №14 (4 квітня). — С. 1—2.