Микола Порш
Бувають такі часи, коли исторія народів за місяці, роки робить таки велетенські кроки вперед, яких не знають довгі десятиріччя народнього життя. То народні маси стають на шлях соціяльнополітичної творчости, то місце героїв, геніїв і талантів займає «толпа» і будні людського життя, повільної непомітної еволюції соціяльних відносин зміняються на пишне сьвято буйного поступу і творчости. Періоди широких соціальних та політичних рухів народніх мас, епохи интензівної революційної боротьби бувають іменно такими часами. Бурхливе море життя народнього з незвичайною силою в такі часи викидає з найглибших глибин народніх десятки і сотні наболілих і пекучих потреб на поверх соціально-політичного життя. І могутній народ одним масовим рухом, наче велетень, розвязує найтяжчі і найскладнійші питання і проблеми.
Велика Російська Революція — ця найбільша із всіх минулих революцій — являється для великаго «многострадальнаго» народу всієї Росії іменно такою эпохою.
Ми не можемо тут перелічити усіх тих питань, котрі вона вже висунула і ще, безперечно, висуне на «порядок денний» революційної акції.
Безумовно, в ряді ціх питаннь вже починає грати значну ролю національне питання. З ходом революції роля його буде все більше і більше зростати, воно стає і ставатиме все більш гострим і яскравим. Та і справді. /23/
Коли «національна ідея» ще не так давно була «достояніем» справді невеличкої купки ріжних ідеольогів, котрі відповідно свойому клясовому становищу так чи инакше висловлювали реальні потреби народнього життя, так тепер вона, як і слід було того чекати, пішла в народні маси. Всі памьятають, як весь польський нарід, наче одна людина, на величезних мітінгах одностайне вимагав автономії. Польші А чи значно инакше стояла сарава на Литві? Прокинуться в процесї революції иньші народи, і вони подадуть свій голос в революційному хорі національних голосів. Та вони вже прокидаються* і ми ясно чуємо їхні голоси.
Природно, що, коли чотирі роки тому думка про можливість для соціальдемократії зачекати ще з національною програмою [1] могла бути сяк так з’ясненою — ні в якім разі не виправданою, — так тепер, безумовно, таке нехтування національного питання було би великим злочином перед пролетаріатом, бо тим самим розвязання одної із найважнійших проблем віддавалося б в руки зрадниці-буржуазії.
В чім же суть цього «проклятого» питання?
Не маючи змоги тут угрунтувати свої погляди на національне питання, ми даємо лише коротеньку, так мовити, догматичну відповідь на поставлене питання [2].
Національне питання, на наш погляд, є питанням про рівну політичну волю для всіх націй даної держави. Держава, що складається із де-кількох націй, в формі національного гніту ставить ряд ріжних перешкод вільному культурному экономічному і политичному розвитковї «пригнічених» націй. Таким чином повстає завдання шляхом правних гарантій усунути ці перешкоди. Ясно, що, являючися питанням політико-юрідичним, національне питання носить характер формальний. Це не позбавлює його значіння для всіх складових клясових елементів нації так для буржуазії, як і для пролетаріату: коли звязане ціле, ні одна частина його не зможе рости і розвиватися.
Тому проповідувати ігнорування нацlонального питання /24/ означає «сіяти політичну тактику анархізму серед пригнічених» націй.
Не меньш ясним є те, що кожна кляса, кожна соціальна група наповнює цю формальну проблему таким соціальним змістом, котрий опреділяється клясовим становищем та клясовими інтересами ціх клясів і груп: без соціального не має національного.
А для нас, соціальдемократів, національна ідея, національне питання повне глибокого пролетарського та міжнароднього змісту.
З повною сьвідомістю величезної ваги національного питання взагалі, а для українського пролетаріата особливо, Українська Соціаль Демократична Робітнича Партія опреділила свою позіцію в національному питанню, дала в повній згоді з інтернаціональною соціальдемократією конкретне розвязання його та оцінила справжній характер українських буржуазних партій, що претендують на представництво загально-національних інтересів всього українського народу [3]. Цім всім вона размежувалася в українському суспільстві з усіма буржуазними группами і поставила політичну боротьбу українського пролетаріату на конкретний реальний грунт української дійсности
Як же стріли цю творчу роботу У.С.Д.Р.П. товариші із других партій. Поки що ми маємо лише критику в статті Лукашевича (Тучапського) уміщеної в 1 та 2 числі россійського соціальдемократиного тижневика «Вѣстник Жизни» [4]. Завважимо, що стаття т. Лукашевича написана до «объедительного» з’їзду р. с. д. р. партії.
Ми вітаємо критику, але критику серіозну, що має цілью вияснити справу, бо як кажуть французи «із конфлікту поглядів родиться істина». /25/
Наскілько ми памятаємо, ця стаття в літературі російської соціяль-демократії є першою, котра дає спробу критики вимоги автономії України.
Віднесімося ж з відповідною серьозністю та погляньмо, чи справді в цій статті ми маємо критику, що посуває справу наперед.
Але ранніш кілька слів взагалі.
Українське національне питання справді, як вірно зауважив Лукашевич, має де-які риси, котрих ми не стріваємо в національних питання більшої частини націй Росії.
Український нарід не має своєї розвиненої культури — літератури, науки, штуки і преси — і тому здається, ніби то у українців, що користуються продуктами російської культури, немає власної національної фізіономії.
Ось чому нас так приємно вразило визнання соціальдемократичним журналом у українського народу індівідуальної національної фізіономії [5]. Признання це являється дуже важним; воно з’обовязує до певних важливих льогічних виводів, котрі ми і зробимо трохи пізніше. А поки що запамятаймо його.
Ми тілько не можемо погодитися цілком з Лукашевичем в тому, що український народ має розвинену національну самосьвідомість. На наш погляд вона перебуває в ембріональному становищі. Ріжниця ця в наших поглядах має кардінальне значіння. Коли б справді українці «сознавали себя чѣм-то отдѣльным от остальной окружающей их массы населенія» як каже Лукашевич [6], тоді б, скажемо ми, напевне вони б мали і свою культуру, тоді б певне /26/ і національний гніт над українською нацією не приняв би таких неймовірних розмірів, тоді б у них було б і те розвинене національне почуття, котре являється наслідком розвиненої національної самосьвідомости та котрого в суперечності з собою т. Лукашевич не визнає в даний момент у українців.
Брак національної самосьвідомости накладає свій відбиток на всю еволюцію українського суспільства, творить його культурну та соціально політичну відсталість. Завдяки цьому і розвитої: українських партій носить особливый характер [7].
В цьому бракові національної самосьвідомости причина /27/ їхньої малої сили. Розвиток національної самосьвідомости що неминуче і незабаром з’явиться в широких масах українського народу під впливом розвитку капіталізму з одного боку та разширеного і поглибленого процесу Великої Російської Революції з другого боку, принесе з собою між иньшим і інтензівний зрост українських політичних партій [8].
Згаданий вище брак української культури, що викликає сумнів в істнуванню українців, яко нації, являється причиною «того нерѣшительнаго и колебательнаго отношенія к вопросу об автономіи Украйны, о котором мы говорили выше» [9].
Здавалося б, що, коли т. Лукашевича брак української культури не затримує від визнання у українців індівідуальної національної физіономії, у нього не повинно було б бути цього «нерѣшительнаго и колебательнаго отношенія к вопросу об автономії Украйны».
І справді, ми не стріваємо у нього ні «нерѣшительности», ні «колебанія!»
Визнаючи присутність у українців, як і у поляків, національної фізіономії, він откидає автономію України, визнаючи /28/ потребу її для поляків, певне тому, що останні мають культуру а українці не мають.
Перехожу до розбору «критики» т. Лукашевича.
В основу цього, разуміється, ми мусимо покласти резолюцію П з’їзду УСДРП, коли хочемо критикувати постановку питання про автономію українскою соціальдемократією.
Що ж каже тая резолюція?
Вона каже, що цілий ряд об’єктивних умовъ тягне за собою неминучість, въ інтересах розвитку продукційних сил і клясової боротьби пролетаріату, потребу автономії України.
На сам перед резолюція каже, що в економічній еволюції ми спостерігаємо дві тенденції — централізацію і децентралізацію. Як так — скаже «ортодокс» із «усердних не по разуму?»
Можемо заспокоїти його похвальні «ортодоксальні» почуття. Це є суперечність життя, що так гармонічно з’єднується в процесі розвитку продукційних сил.
Нашому ортодоксові, очевидно, невідома ні еволюція міст взагалі, а великих міст з’окрема, ні еволюція промисловости.
Він не знає того, що в останні часи статистика установила твердо той факт, що дрібні і середні міста зростають значно швидче, ниж великі, що в великих містах окраїни ростуть швидче, ніж центр [10].
Він не знає, що капітал розливається по всій країні і по всім країнам, утворює все нові і нові краї і країни промислового життя, що в основі цього процесу лежить той закон, що продукція шукає найкращих природних умов, при котрих можливо виробляти найдешевше, а развиток парового транспорту — залізниць, пароплавів робить можливим для «накопленнаго» капіталу переміщення в такі місцевости.
Чим же иньшим, як не децентралізацією промисловости являється цей процес утворення нових районів економічного життя, в котрих знову таки поруч відбуваються процеси промислової централизації і децентралізації.
Лише за поміччю такого процесу незвичайно посувається /29/ розвиток продукційних сил, а весь сьвіт звязується в одне високо развинене економічне ціле.
Ось чому ми маємо цілком природний з погляду матеріалістичного розуміння історії, такий зріст децентралізації в виді самоуправ і автономій. Наша резолюція і констатує цей об’єктивний процес пристосування політичного розвитку до економічного, а т. Лукашевич своєю неумілою рукою замість «сущаго», замість «бытія», що опреділяе нашу політичну сьвідомість, підставляє «ні к селу ні к городу» ідею «долженствованія» [11].
Чи можна прикласти цю частину резолюції до України чи ні?
Ми можемо категорічно відновісти: так.
Зріст портів Чорного моря, що особливо виявився за останні часи і не скоро ще закінчиться, децентралізував обмін в значній мірі. В міру зросту парового транспорту значіння портів ціх буде ще більше зростати, а обмін децентралізуватися. А як же справа стоїть з продукцією? 90-ти р. р. минулого сторіччя і тут показують, що промисловість переміщається на південь, де маються кращ умови, де ліпший сирий матеріял, де є вугіль, залізо, де кращі умови природи [12]. На півдню виростає залізнича вугольна індустрія, на півдню виростає продукція с.-х. машин [13] і взагалі машин; на південному заході виростає цукроварна промисловість, переміщається гончарна і цементна продукція на південь. Це головніщі явища. Природно, що вони тягнуть за собою масу «производних» меньш видатних явищ [14]. /30/
Ц;лком природно, сконстатувавши такий об’єктивний процес утвореня нових промислових центрів — міст і районів — наша резолюція висловлює далі ту думку, що політичні форми в процесі свого розвитку, являючися производними формами розвитку хазяйства, пристосовуються до індівідуальних обставин (економічних, побутових, псіхольогічних [15], культурних) кожной нації. Форми, котрі не пристосовані до цього всього, замісць того, щоб допомогати розвиткові продукційних сил, зковують ці сили. Т. Лукашевич проти цього нічого не каже. Мовчання — ознака згоди — с. т. він визнав це. А визнавши далі, що економічні особливості України доповнюють [16] економічні особливости иньших країн Росії, він, на наш погляд, мусить признати і для України необхідність пристосування права, законодательства і т. д. Ми ніколи так далеко не заходили, як т. Лукашевич та наші націоналісти радікал-демократи, щоб думати, що економічні особливости України доповнюють економічні особливости иньших країв (областей). Це ж, взагалі кажучи, максімум економічної індівідуальности краю. Тим більше т. Лукашевича, коли він розуміє відношення між правом і економікою, це примушує приняти автономію України.
Коли ми звернемо увагу на те, що держава, як вірно зауважив Кавцький,чим далі, все більше починає нести господарські функції, так перед нами, а ще більше перед Лукашевичем повинно ясно повстати питання, чи не повинні політічні форми в своїх господарських функціях пристосуватися до особливостей місцевого господарства місцевим законодавством?
Централізація політична впливає щей иньшим боком на розвиток продукційних сил центра і підупад (відносний чи абсолютний) їх на «окраїнах». /31/
Ми знаєм, що централізація політична в формі законодавства адміністрації і т. и. неминуче тягне за собою централізацію фінансову.
Буржуазна бюрократія кожної держави має тенденцію централізувати державні прибутки і видатки
Приклад: Франціяа, ще кращий Росія.
Централізація політична нерозривно звязана з централізацією фінансовою.
Централізуючи витрачання державних прибутків, утворює держава могутній імпульс до розвитку продукційних сил на кошт окраїн. Але підупад продукційних сил означає затримання клясової боротьби пролетаріату.
От чому ми повинні обстоювати децентралізацію політичну. Перенесення де яких господарьских функцій цілком, а де-яких почасти, а, значить, і передання відповідних законодавчих і адміністративних функцій до компетенцій місцевих законодавчих представницьких зібрань означає ослаблення фінансової централізації, бо це означає відібрання у держави також і права оподатковувати (облатать налогами) для несення відібраних функцій.
Само собою розуміється, децентралізація паралізує також і другий шкодливий вплив централізації політичної на економічний развиток «окраїн». Річ в тім, що політична централізація, завдяки зкупченню законодавчих адміністраційних і всяких иньших державних інстітуцій в політичному центрі держави, утворює величезну централізацію і капіталів, а також попит на особисті послуги і товари, а це спричиняється до незвичайного розвитку промисловости. Децентралізація політична робить більш рівномірним вплив держави на розвиток продукційних сил по всіх місцях держави.
Констатуючи процес такої централізації фінансової і в Росії [17] в незвичайних розмірах, ми повинні, в інтересах розвитку продукційних сил і клясової боротьби пролетаріату, виставити таку політичну децентралізація. /32/
Нас, соціальдемократів, часто попрікають, що ми централісти. Це почасти вірно. Ми — централісти, ми противимося всякому партікулярізмові. Наш політичний централізм випливає із централізму економічного. Політичний централізм прискорює економічний розвиток, а тим самим і побіду соціалізму. Але разом з тим ми демократи. Ми боремося за «самодержавіе» народу в державі, за самоопреділення народу в коммуні, в краю, за самоопреділення націй. Ось чому все, що можна без шкоди для розвитку продукційних сил вирвати із рук сучасної держави та передати до повної, незалежної компетенції громад, країв (областей), все те ми, соціальдемократи, повинні виривати і вириваємо. Обстоюючи централізацію без таких обмежень, ми б брали на себе таке завдання, для котрого буржуазія і без нас знайде своїх «талановитих» виконавців. Здійснення такої централізації означало б збільшення без економічної потреби матеріальної сили сучасної клясової держави, а тим самим і панування над пролетаріатом. Ясно, що політична децентралізація в інтересах демократії зменьшила б цю силу держави і, завдяки цьому, поставила б клясову боротьбу пролетаріата в кращі умови.
Таким чином, констатувавши в перших двох тезах, що об’єктивні тенденції економічної і політичної революції роблять неминучим і необхідним переведення автономії, резолюція У.С.Д.Р.П. указує на її потребу в інтересах демократії.
Тепер ми мусимо трохи спинитися над російськими обставинами.
Найзавзятійший централіст із соціальдемократів, ми певні в тому, погодиться з тією думкою, що ступінь політичної централізації опреділяється степенью економічної. Очевидно, чим більш розвинене в країні мінове господарство, чим більше вона економічно централізувалася, тим більше можлива без шкоди для економічнаго розвитку і політична централізація.
Тепер, запитаємо ми, чи справді в Росії, де так ще мало розвинене мінове господарство, ріжні краї її вже так економічно централізовані, щоб ми тепер мали реальні економічні підвалини централізувати, напр., все законодавство без лишку в руках одної центральної інстітуції? /33/
Чи не будемо ми таким централізмом спріяти буржуазії і бюрократії з одного боку, та затримувати (відносно) економічний розвиток з другого боку?
Відповідь на всі ці запитання нам здається ясною.
Переходимо до останнього пункту резолюції.
Пункт цей каже, що для усунення національного гніту (а істнування його над українською нацією признав і т. Лукашевич), котрий на сам перед повсюду виявляється в справах культури, потрібно всі ці справи, котрі належали державній компетенції, передати до компетенції представницького зібрання національно терріторіальної одиниці.
Мушу трохи спинитися з початку біля «наівности» нашого «критика».
«Чим, запитує він: ці «інтереси» (інтереси развитку продукційних сил і клясової боротьби. М. П.) звязані із знищенням на Україні національного гніту?» [18].
Справді, не знаєш, чи це така мила і отверта «наівність» чи такий вже «ортодоксальний» (в дусі Бернштейна і російських «економістів») матеріалізм?
Як, запитаємо ми: розвиток продукційних сил і культурний рівень народу не знаходяться в самій тісній обопільно взаємній залежності? А клясова боротьба пролетаріату, що спіраєтьтся на науковий аналіз капіталістичної дійсности в її минулому і сучасному, на науковий соціалізм, немає найтіснійшого звязку з культурним розвитком нації?
Чи може національний гніт не затримує культурного розвитку.
В чому ж тоді виявляється національний гніт і національне питання, що із нього випливає?
Зоставляємо ці запитання для «размышленій» Лукашевичеві, і переходимо до розбору четвертого пункту.
В цьому четвертому пункті резолюції партія передбачає неминучість національного гніту в буржуазній державі і визнає необхідність його усунення, а політичною формою, що веде до цього, на підставі коллективного досьвіду міжнародньої соціаль демократії і вважає автономію в згоді з такими авторітетами міжнародньої /34/ соціальдемократії, як Кавцький (котраго, здється, не можна попрікнути націоналізмом) [19].
Так каже і Брюнська программа австрійскої соціальдемократії, котра стоїть за перетворення Австрії в федерацію автономних національних терріторій, так висловлюється і Кавцький, коли визнає федерацію автономних націй одиноким можливим развязанням національного питання в капиталістичній державі, що складається із де-кількох націй; таке розвязання визнає він і для Австрії і для Росії.
Так думає ортодокс із ортодоксів Кавцький!
А як думає «ортодокс» т. Лукашевич? Признавши істнування національної неволі, він покликається на те, що національний гніт зникне, коли будуть здійснені вимоги російської соціаль-демократії (русской) — «повної рівпоправности всіх горожан незалежно від полу, релігії, раси і національности» повної волі устного і друкованого слова, «права людности одержувати осьвіту на кошт держави і органів самоуправи, необхідних для цього шкіл, права кожного горожанина висловлюватися на рідній мові на рівні з державною по всіх місцевих, громадських і державних установах (учрежденіях)».
Коли вдуматися в усі сі пункти програми р. с. д. р. п., так повинні будемо признати юрідичну «несостаятельность» сих пунктів, котрі ніби то являються національною програмою партiï.
Поскілько сі пункти мають значіння для окремих горожан, по стілько вони не мають відношення до нації, яко до цілого, до коллективу [20].
І ми теж за здійснення права нації на вільний культурний розвиток, як і р. с. д. р. п., але тут ходить о те, як здійснити се право. Коли національний гніт виходить від держави і лягає на колектив — націю, так треба точно вказати юрідичний шлях, котрий дасть спроможність /35/ нації увільнитися від сього гніту. Невже чекати ласки від буржуазної держави, цього органа клясового панування буржуазії, котра зацікавлена в денаціоналізації? Чи може юридично буде льогічніше відібрати сі справи від держави і передати для повного і самостійного розвязання заінтересованому — нації.
Пригадаємо, що після програми р. с. д. р. п., відповідні пункти котрої були наведені вище т. Лукашевичем, осьвіту нація одержує на кошт держави і місцевих самоуправ.
Тепер запитаємо ми т. Лукашевича, якої природи національний гніт: монархічної, чиж буржуазної (часто разом з першою)?
Коли монархічно-абсолютичної, тоді разом із здобуттям демократичного ладу, національні пункти р. с. д. р. п. суть абсолютно непотрібними, коли ж буржуазної, тоді парляментарна держава, клясична буржуазна політична форма, має взагалі тенденцію до збільшення національного поневолення. А т. Лукашевич віддає цій державі (хоч би економічно: на кошт) в руки осьвіту народню! Розвязання!
Нагадаємо тілько, що обстоюючи «широку» місцеву самоуправу для ліпшого задоволення всіх потреб місцевого характеру і найкращого розвязання чисто місцеві завдання ми домагаємося, як найбільшої самостійности і незалежности мійських і сільских коммун та країн в ціх справах від держави. Подібне ми маємо і відносно нації. Бажаючи гарантувати ліпше забезпечення національно-культурних потреб від нападів з боку держави, ми повинні обстоювати незалежність її в сіх справах і самостійне розвязання їх. Ми навіть не можемо зрозуміти, для чого потрібне втручання держави в ці справи. Але т. Лукашевич не обмежується доказами зайвости, а ще й доводить шкідливість вимоги Автономії України для розвитку продукційних сил і для безпосередніх інтересів пролетаріату України.
Погляньмо ж,на скілько ж обгрунтованними є ці його докази.
Перш усього в свойому аналізі автономії він виходить із тої постановки і угрунтовання сього питапня, котре дав д. Смуток, і котре, як слушно зауважив т. Лукашевич, немає ніякої ріжниці від осьвітлення сієї справи радикально демократичною партією. Ясно, що стаття Смутка ніякого відношення до У С Д Р П не має. /36/
Нагадаємо, як ся справа стоїть у наших радікал-демократів. Державний парламент відає лише а) зносини з иньшими державами б) фінанси для загально-державних справ в) внішня торговля і мито г) загально-державна армія і справи війни і миру. Всі ж иньші справи належать до компетенції краєвого сейму [21].
Таким чином тут майже репродукується федеративний лад Швейцарії, Амеріки, Австралії, Германії.
Ми не ставимо такого звуження компетенції державного парляменту.
Розуміється, резолюція У.С.Д.Р.П. не каже, як далеко сягає наше звуження. Але кидати таку догану резолюції, що прінціпіально угрунтовує вимогу, се означало б взагалі не розуміти суті подібних резолюцій. Розуміється, ся резолюція — не «основний закон». Та і не діло соціальдемократії їх писати. Нам важно установити прінціпіальну позіцію — право законодавства. Як далеко ми його поширимо, се опреділяється конкретними відносинами і обставинами з одного боку і прінціпом централізму з другого боку. Се — діло практичного здійснення визнаного прінціпу [22].
Але припустім на хвилину, що позіція, д. Смутка є нашою позіцією, дамо т. Лукашевичеві спроможність занята кращу стратегічну позіцію [23].
Погляньмо ж, як справляється т. Лукашевич при таких найліпших для нього умовах критики.
«Штучне відокремлення України», каже т. Лукашевич, в економічному життю могло б бути лише шкодливим і для тих галузів (отраслей) промисловости, котрі розвиваються переважно на українській терріторії, і для тих, котрі зкупчилися в центральній Россії й иньчих краях» [24].
Перечитали ми тай здивувалися. Про яке відокремлення (обособленіе) балакає автор? Досі ми були певні, що лише державні таможенні кордони економічно відокремлюють одну /37/ країну від другої, утрудняючи обмін товарів, конкурренцію та свобідний перехід людей.
Чи в Америці, або в Германії штати відокремлені економічно? Такої орігінальної думки ми нечували, признаться, ніде. Та певно не тілько ми одні, а і ніхто.
Тому сей «самобитний», лукашевичівський аргумент, на наш погляд, до автономії ніякісінького відношення не має.
Але послухаймо далі, як, виходячи із такого розуміння «економічного» вїдокремлення, автор доводить, що така компетенція парляменту з одного боку, а сейму з другого зашкодила б розвиткові продукційних сил? Може ми знайдемо якесь покликання на політичну і економічну еволюцію федеративних держав, або якісь теоретичні розміркування! Нічого подібного! Нас прохають повірити на слово! Нас лякають відокремленям економічним України — плодом фантазії т. Лукашевича!
Постараємося ж фактами довести безпідставність думок автора. Америка, Австралія, Германія, що з’організовані політично іменно на прінціпі, которий ми стріваємо в платформі радикал-демократичної партії, уявляють собою могутні економічно країни, а Амеріка і Германія і політично.
У тих державах також є краї, особливости котрих теж доповнюються економічними особливостями иньших країв [25].
Ось чому для нас не було нічого дивного в тому, що в свій час і «Начало» и «Новая Жизнь», органи обох фракцій Р.С. Д. Р. партії, с. т. ціла партія, висловлювалися, що і автономія і навіть федерація, як це показав політичний досьвід західно-европейських держав, не ведуть, як думає Лукашевич, до «економическаго обособленія», а навпаки ще більше з’єднують та зливають економічно частини держави [26].
Але, як що «Начало» і «Новая Жизнь» навчилися чомусь і багато забули від тих часів, коли «Іскра» «проріцала», що «не діло пролетаріату проповідувати федералізм та автономію» [27], так т. Лукашевич, як бачите, нічому не навчився і нічого не забув! /38/
Само собою розуміється, що і шкодливість автономії України для «безпосередніх» інтересів пролетаріату Росії і насамперед пролетаріату України, так само падає, бо збудована на томуж «сипучому» піску, що і «економическое обособленіе».
Т. Лукашевич каже, що на Вкраїни промислового пролетаріату мало. Прохаємо цифр! А без них, дозволимо собі не повірити Лукашевичеві.
Коли ще це вірно було до 90 рр., так 90 рр., що принесли на Вкраїні розвиток гірничої промисловости а тим самим і зрост промислового пролетаріату, змінили обставини [28].
Далі, на Вкраїні дуже багато сільско-хазяйственного пролетаріату [29].
З повним упадом самодержавного ладу Україна, що має дуже сприяючі умови, незвичайно розівьється економічно і розуміється в першій лінії індустріально. Маси сільської спролетарізованої людности широкою лавою поплинуть в міста, в центри увільненої від кайданів абсолютизму індустрії. А коли ще вірно те, що автономія розвиває продукційні сили і знову на самперед в індустрії, так сьогоднішнє «не багато» завтра повернеться в «багато» промислового пролетаріату, коли широкі маси населення так спролетарізовані, як на Україні.
Таким чином, цей аргумент т. Лукашевича не тілько нічим не доведений, але і прямо безпідставний.
Але станьмо на точку погляду т. Лукашевича. Припустимо, що промислового пролетаріату на Україні мало. Йдучи за ходом думок його, ми не повинні вимагати для такої країни і «широкого областного самоуправленія». Аджеж в державному парламенті пролетаріат ціх місцевостей зусиллями всього пролетаріату здобуде собі більше, ніж в свойому місцевому представницькому зібранні.
Слід було тоді в програму р. с. д. р. п. поставити «вузьке або широке» «областное самоуправленіе» дивлячися по обставинам!
Ми, соціальдемократи, переконані в розвиткові продукційних /39/ сил, а в капіталістичному суспільстві він неминуче веде до зросту пролетарських мас. Тут корінь нашої твердої віри в побіду не тілько наших соціалістичних ідеалів, але і демократичних вимог.
На цьому напрямку соціального розвитку ми і будуємо свою програму мінімум — цю максімальну сумму вимог в капіталістичному суспільстві –, а не на даному етапі цієї еволюції.
Взагалі, ми думаємо, що, приступаючи до критики автономії та пропонуючи замісць неї для України краєву самоуправу, Лукашевич мусів би відмежити разуміння (понятія) автономії і краєвої самоуправи.
Коли в науковій клясіфікації автономія відріжняється правом законодавства від всякої самоуправи, так фактично «широка» [30] краєва самоуправа зачіпає сферу законодавства ї переходить в краєву автономію, якої ми і вимагаємо для України (Канада: провінціальні парляменти).
Спеціально що до «широкої» краєвої самоуправи, так ми дозволимо собі «усумниться» в широті її, бо, на наш погляд, навіть і без потреби в усуненню національно культурного гніту при обширності Россії і її країн найбільш раціональним з боку демократичного і цілком можливим і безпечним з боку економічного було б передати народню осьвіту краєвим самоуправам (Америка, /40/ Швейцарія). Розуміється, тоді ці самоуправи одержали б право законодавства в сфері осьвіти, а тим самим перетворилися б в автономні одиниці.
Переходимо, нарешті, до самої характерної, власне до «інсінуіруючоі» частини статті.
Одсьвяткувавши остілько ж легкі, о скілько і порожні побіди на грунті «продукційних сил і безпосередних інтересів пролетаріату», т. Лукашевич пробує своі таланти на тому полі, на котрому «Искра» придбала стілько лаврів в боротьбі з «Бундом» (звісно, Лукашевичеві далеко до талановитих публіцістів «Искры». Звісно, чоловік він маленький.)
Лукашевич певне почуває всю голосновність, наукову безпідставність і справжню мізерність своїх аргументів, тому витягує із кишені жупел, котрий, як відомо, грав велику ролю в російскій історії і грає ще й досі навіть середь соціальдемократії. Це жупел націоналізму! Україньські соціальдемократи — націоналісти! Вимога автономії України надає їм характер націоналістичний. (Ми тепер певні в тому, що Лукашевич, котрий взагалі «по части» клясифікації розуміннь (понятій) «слаб», не проводить ріжниці між словами національний і націоналістичний).
Попильнуємо і тут з відповідним спокоєм, як і ранніш, розібратися, в чім тут діло.
Ні українське селянство, ні український пролетаріат не вимагають автононії України; ясно, що ця вимога не являється навіть і результатом самоопреділення нації [31]. Це вимога інтеллігенції. Поки що українські народні маси не /41/ виявляють національного почуття. Тому українська соціальдемократія «насаждает» національне почуття, тому вона націоналістична.
Так каже Лукашевич.
Очевидно, що коли б український народ виявляв це національне почуття, тоді б [32] Лукашевич згодився б признати автономію України, не дивлячися на всю шкодливість ії для «розвитку продукційних сил і безпосередніх інтересів пролетаріату» [33].
A propos. Порівняймо наші точки погляду на автономію України. Ми виходимо із політичних і економічних умов об’єктивного характеру, ми визнаємо автономію лише тому, що вона допомогає розвиткові продукційних сил і клясової боротьби. Ніякої розмови про почуття національне у нас і немає. Та нас це і не цікавить. Коли б автономія на наш погляд шкодила всьому вище згаданому, так ми б одкинули її, хоч би вона і випливала із найглибшої «глибини національного почуття».
Хай сам читач розсудить, хто ставить автономію України більше на національний грунт, ми, чи т. Лукашевич!
Коли читач, що пробігав статтю т. Лукашевича, згадає, як він ставить польске національне питання, правда «бѣгло», так він погодиться з нами, що й там «безспорність» «національних» вимог польского народу виводить із «культури» і, як тепер ми можемо сказати з певністю, з глибини національного почуття поляків.
Але годі із суперечностями т. Лукашевича, «им же нѣсть числа».
Чи справді ми «насаждаєм» національне почуття і який гріх наш в тому?
Так, ми насаждаємо його. Але в цьому винен і сам т. Лукашевич. /42/
Всякий, хто розвиває клясову боротьбу пролетаріату з усіма формами гніту капіталу, хто ставить пролетаріат цією боротьбою робітничу клясу і експльоатовані маси населення в ліпші матеріальні і культурні умови істнування, всякий, хто кличе народ до бою і за національне увільнення — а не робити сього соціальдемократи не мають права, — всякий, хто робить се, развиває національне почуття.
Се — наслідок нашої діяльности, наслідок, котрий не є цілью її, а лише неминучим продуктом її. Так зле сміється життя надь мертвими доктрінерами Лукашевичами і їм подібними!
Правда, т. Лукашевич і хотів би, щоб українському народові вдалося увільнитися від національного гніту, він тілько боїться отверто кликати його до бою за національне увільнення: грізна мара націоналізму, міцно стуливши його вуста, не дає його горожанським і революційним інстінктам піти в народні маси поневоленого народу [34].
Тому гріх т. Лукашевича, признаємося, меньший, ніж наш.
Але чи справді національне почуття гріх, за котрий вигонять із соціальдемократичного раю?
Мусимо признатися, що був такий час, коли інтернаціоналізм був рівнозначним з ворожістю до всього національного, навіть до самих національностей, коли любовь до рідного краю вважалась «отъ лукавого».
Був такий час, але минув.
Правда, відсталі елементи, котрі також є і в рядах р. с. д. р. п., а з ними разом і т. Лукашевич, ще й досі тримаються сих поглядів.
Але гляньте! Навіть сам т. Плеханов, хоч і як, по свойму звичаю, плутає, визнав, що «сучасний соціалістичний інтернаціоналізм цілком уміщається разом (совмѣстим) з самою щирою і самою невтомною працею на благо рідного краю /43/
Для т. Лукашевича, котрий, витріщивши очі, з страхом дочитує сі «націоналістичні» слова, певне не зрозумілим є, з якої це речі «на благо рідного краю».
Чи не замішалося і у т. Плеханова оте саме «національне почуття»?
Порадимо т. Плеханову, для того, щоб стати близче до «русской» соціал-демократії — чи то пак вибачайте… до т. Лукашевича, викинути з своєї голови оте «благо рідного краю», котре надає т. Плеханову «націоналістичний відтінок».
Об’єктивний ход капіталістичної еволюції, вся наша соціально політична робота і Велика російська революція — разом неминуче створять і вже створюють се страшне для т. Лукашевича національне почуття незалежно од нашої волі.
Соціаль-демократія, будує свою програму на прогнозі, на передбаченню тенденцій соціально-економічного і політичного розвитку.
Т. Лукашевич, що будує свою програму на дні, чи місяці (бо хто знайомий з революціями, добре знає, що в революційні моменти поява того чи иньшого настрою чи почуття в масах се є питанням дуже короткого часу) незабаром слідком за росс. с. д. р. п. примушений буде приняти автономію України в програму. В 24 години він перемінить своє «областное самоуправленіе» на автономію!
Ми думаємо, навіть, коли допустити національне почуття, яко основу автономії України — що і въ сій справі, як і в усіх иньших, роля соціаль-демократії не регістратора масових рухів, а місце її не в хвості революції, а в передніх рядах останньої!
І після такої плутанини в своїй голові т. Лукашевич називає українських соціаль-демократів націоналістами?
Ми вище назвали се інсінуацією і назвали цілком сьвідомо.
Пора вже покласти кінець сім негідним для соціаль-демократа виходкам. Соціаль-демократ повинен науково-честно вживати ріжні слова, бо кожне сьвідомо невірне розуміння може шкідливо вплинути насьвідомість пролетаріату. А «нацьковуваннє» «русской» соціаль-демократії ріжними «націоналізмами» на українську соціаль-демократію сіє розбрат там, де є фактична єдність сьвітогляду, програми і тактіки! /44/
Т. Лукашевич радить у. с. д. р. п. стати близче до «русской» соціаль-демократії, а для сього радить останій одмовитися од автономії. Ми дякуємо! Ми считали б великим той день, коли б весь пролетаріат всіх національностей з’єднався під прапором єдиної соціаль-демократичної партії! І у. с. д. р. п. робить все, що можливо, для того, щоб організований і нею пролетаріат складав частину великої партії.
Але не ціною псування прямих інтересів пролетаріату!
Ми думаємо, що українська соціаль-демократія, як і «русская» повинна стояти близько до інтернаціональної соціаль-демократії.
І от в національному питанні ми стоїмо не тілько близче до інтернаціональної соціаль-демократії, ніж російська, навіть більше, ми проводимо її погляди.
Ось чому т. Лукашевич, колі він совісний соц.-демократ, не має права кидати нам обвинувачення в націоналізмі лише тому, що ми близьки не до «русской» соціаль-демократії в національному питанні.
Ми пропонуємо т. Лукашевичеві довести, що погляди Кавцького та програма Брюнського партейтагу суть націоналістичними, бо і вони обстоюють автономію національних терріторій [35].
Але ми не віримо, щоб це було під силу найкращим діячам соц.-демократії, а не то що для «единого от малых сих» — т. Лукашевича!
Та і крім того ми не віримо в сьмілість т. Лукашевича. Він не із сьмілих, як ми вже звернули увагу читачів. Ліпше пустити «побрехеньку» націоналізму!
Кавцький, Брюнський партейтаг. Занадто вже страшно… А що, як?..
М. П. /45/
Примітки
[1] К. К. О еврейском рабочем движеніи. Заря № 4. 1902 г.
[2] Всебічню постановку національного питання і розвязання його редакція незабаром дасть в одному із чисел «В. У». Ред.
[3] Див. 3 ч. «В. У»: Із політичного життя України.
[4] П. Лукашевичъ. Украинскія національныя партіи. Мусимо сказати тут pro domo sua. В третьому числі мається заява, що нова редакція відповідає за журнал лише з третього числа. Тому розмірковання Лукашевича що до наївности «товарищів» із «Вильної України» абсолютно ніякого відношення до теперішньої редакції не мають. Заява уміщена на сторінці 2 третього числа журнала. Так само не має значіння і постановка питання про автономію добродія Смутка, постановка, котра, як цілком слушно, замітив Лукашевич перечить, або не гармонірує з резолюцією другого зїзду У.С.Д.Р.П.
[5] Читач певне здивується, чóму «приємно». Рfч в тому, що Російська соціальдемократія не завше і не відносно всіх націй визнавала факт істнування національної індівідуальности. Пригадаємо хоч би славну полеміку покійниці «Іскри» з Бундом в справі, чи євреї — нація. Нам завше здавалося, що соціальдемократичний сьвітогляд яко сьвітогляд найбільш поступової кляси в капіталістичному суспільстві, є найкращим для пізнання об’єктивної істини взагали і таких фактів з окрема. Лукашевич же думає навпаки, що «всякі иньші… представники визволених течій ееред росїйського суспільства» (В. Ж. № 1 ст. 39) швидче ніж соціяльдемократи не будуть відкидати істнування у українців національної фізіономії. Чудне — щоб не сказати більше — розуміння соціяльдемократії.
[6] В. Ж. № 1 стр. 39.
[7] Зауважимо тут ряд помилок в статті т. Лукашевіча, що до наших партій. Перш за все, опреділяючи радикально-демократичну партію і кажучи про неї, що вона уявляє собою сполучення украйнофільства з драгомановським напрямком, на наш погляд він абсолютно нічого не дає до розуміння цієї суперечної в своїй основі партії. Являючись наскрізь дрібнобуржуазною по своїй програмі, вона разом з тим зовсім позбавлена тієї революційности, котра в даний момент є властивою дрібній буржуазії. По тактиці своїй, таким чином, вона являється мирною, ми б сказали ліберальною. Причиною цього являється не її інтеллігентський характер, бо незрозуміло чому у с.-р.-ів, де теж величезну ролю грають інтеллігентські елементи, ми бачимо безумовну революційність. Розуміється, причини глибші. Вони заховані в тому, що в самій партії є елементн великої буржуазії промислової і аграрної — Семеренки, Леонтовичі, — наші будучі аграрії. Та й сама партія виникла із сполучення ціх, в свій час навіть і організаційно відокремлених елементів. Тому на наш погляд це «незаконное сожительство» селянина з паном по мірі роста партії зруйнується. Далі. Ми знаходимо пропуски в числі українських партій такої организації, як українська Соціаль-демократична Спілка. Правда, організація ця не грає ніякої ролі в українському суспільстві. Правда, вона занадто невелика і неорганізована, порівнюючи хоч би і з радікально демократичною партією, — проте, знайомлячи з політичними течіями, слід би було згадати хоч кількома словами і про неї. Не можемо ще не звернути уваги читачів на пряно невірні погляди автора, що випливають із його занадто загальних і навіть застарілих відомостей про українські партії і відносини. Не можемо на при кінці ще не зауважити, що автор пускається в дуже рісковані підприємства, коли хоче довести буржуазну природу федералізму прикладом Драгоманова, у котрого нібито федералізм з’явився в період ліберализму. Це невірно. Федералізм його тісно звязаний з прудонізмом, вірніще з анархізмом. Вони обидва у Драгоманова з’явилися разом. Буржуазна природа анархізму, родила лібералізм, котрий, як остроумно каже Кавцький, «є анархізмом для небогатьох». Проект перетворення Росії в сполучені штати Росії вироблений був ним в 80-х рр., тоді як його анархізм і федералізм був висловлений ще в кінці 70-х рр. в «Передньому слові до Громади». Радимо авторові краще аналізом федералізму довести його буржуазну природу, ніж киваючи на історічні приклади. Правда, перший шлях важчий, ніж останній. Але лише перший і справу посуває вперед. А між тим це для нас саме головне. Думаємо, що цей авалів буде надсильним для нашого автора, бо, на наш погляд, дуже важко буде йому зіпхнути «в геєнну огненную» великого грішника Кавцького, що теж, як наші читачі вже знають, стоїть за перетворення Росії в «Сполучені Штати Росії» (Національне питання в Росії) с. т. за федерацію.
[8] Ми знову мусимо виправити відомости, які подає автор про силу партій. Не треба закривати очей на силу наших ворогів, або, коли немає видомостей. так не треба братися за перо. Від паганої оцінки сил наших ворогів справа пролєталетаріату мало може виграти. Радикально-демократична партія, на наш погляд, являється организацією, що має досить широкі звязки і в інтелігентських сферах і в селянстві: попи, учителі, фершали в селах і містах, черев котрих партія видані брошюри розповсюджує в дуже великій кількості. Крім того ми знаємо, що в багатьох селах, повітах і губерніях вони мають организації; ми знаємо, як на одному офіфціальному з’їздї уповноважених від волостей (32) цілого повіту вони провели свою платформу, котру ті потім розвивали, повернувшися до дому, у себе на сходах; ми бачимо, як багато пройшло депутатів радікал-демократів въ Думу. Взагалі автор очевидно виріс серед конісковців, драгоманівців; їх він знає «наглядно, а про иньших» лише чув.
[9] В. Ж. № 1 стр. 40.
[10] По части данні можна знайти в ст. Лосіцького. Город і деревня. Мір Божій. Скворцов Основы эконоимки земледѣлія, т. I глава «Вліяніе парового транспорта на развитіе промышленности».
[11] В Ж. № 2 ст. 41 В резолюції сказано, що економічна децентралізація тягне за собою децентрализацію политичну. Лукашевич, поучаючи, запитує: «может быть долженствующая повлечь?»
[12] Таким чином на Україні Київщина, Поділля, Харьківщина і деякі иньш місця стають центромъ цукроварства, а Катеринославщина і Донщина — гірничо промисловости, котра тут значно попережає — Уральську.
[13] Сільсько-хозяйственні машини майже цілком ідуть в місцеве сільське хазяйство. Маслов. Аграрный вопрос в Россіи 2-е изд.
[14] Що до України взагалі: Ковалевський Экономическій строй Россіи. Шульце Геверниц. Очерки общественнаго хозяйства и экономической жизни. Брандт. Иностранные капиталы и их вліяніе на экономическую жизнь страны. Том про гірничу промисловість. Див. крім того спеціальні історічні нариси иньших виділів промисловости на Україні.
[15] Знак запитання, котрий Лукашевич ставить в нашій резолюції побіч слова «психольогічних» ми трохи згодом повернено йому в «цѣлости и неприкосновенности» Перше. Наш з’їзд пройшов в Россії, при таких умовах, при котріх нікому і не присниться. Там ніколи було звертати увагу на точність формуловки. Друге. Ми можемо згодитися із зайвістю слова «псіхольогичних», бо воно уміщається вже в «культурних» і «побутових». — Взагалі ж ми думаємо, що в основі ця думка вірна.
[16] В. Ж. № 2 ст. 42 «Экономическія особенности Украйны (хотя онѣ и н так уж значительны, как это кажется украинским націоналистам) как раз дополняют «экономическія особенности других областей Россіи».
[17] Див Яснопольскій. Географическое распредѣленіе государственных поступленій въ Россіи т. І. Географическое распредѣленіе доходов. 1890 т. ІІ. Географическое распредѣленіе государственных расходов. 1897 г.
[18] В. Ж. № 2. стр. 41.
[19] Ми звертаємо увагу читачів на те, що національний момент займає в резолюції лише один пункт та і то, яко факт істнування національного гніту і випливаюча із нього обєктивна необхідність знищення його.
[20] Dив. Gumplowicz Staat und Rasse; Synopticus Staat und Nation (остання вже вийшла но россіському) — чудовий юрідичний аналіз національної проблеми.
[21] Платформа Української Радикальної партії Видання Укр. Рад. Парт. Львів.
[22] Розуміється, ми проти того, щоб торговельне право, цівільне і карне, права людини і горожанина утворювалися сеймом.
[23] Таким чином, коли навіть т. Лукашевичеві і довелося б розбити таку автономію, йому треба було б знову розбивати автономію.
[24] В. Ж. № 2 стр. 42.
[25] Нагадаємо тілько Баварію, Прусію і Рейнські провінції в Германії. Східні і Західні Штати в Америці.
[26] У нас немає під руками тих нумерів.
[27] Искра № 33.
[28] За ціфрами відсилаємо до Брандта.
[29] Див. Ковалевскій.
[30] Разуміється, в програмі р. с. д. р. п. немає пункта про широку краєву самоуправу. Т. Лукашевичеві слід би було привести пункт буквально, аби мимоволі виразом: «что же касается невыгод централизаціи, то онѣ могут быть нейтрализованы тѣм широким мѣстным и областным самоуправленіем, какого требует в своей программѣ р. с. д. р. п.» (В. Ж. № 2 стр. 43), не «ввести в заблужденіе» читачів.
Пункт 3-ій програми партії каже: 3. Широкое мѣстное самоуправленіе; областное самоуправлеиіе для тѣх мѣстностей, которыя отличаются особыми бытовыми условіями и составом населенія». Таким чином «широкое» відноситься лише до «мѣстное», а не до «областное»; «областное» очевидно не «широкое».
На «об’единительном c’ѣздѣ» Партія не що давно признала автономію Польші. Ми правду казали, що слід помістити в програмі р. с. д. р. п. «широку або вузьку» краєву самоуправу, дивлячись по обставинам. Тепер, коли признана автономія Польші, слід би ще додати до пункту третього: навіть і автономія, для кого — що, дивлячись по обставинам.
Але, як би там не було, в програмі партії «пробита брешь» і автономію проповідувати соціальдемократові від нині вже навіть і р. с. д. р. партією дозволяється.
[31] Сказавши, що «ни украинское крестьянство, ни украинскій пролетаріат нигдѣ не выступали съ требованіем автономіи Украины», він спішить виправити свою помилку, додаючи: «исключая можетъ быть двух трех случаев» (В. Ж. № 2 ст. 43). Це не вірно. Не два три випадка, а десятки їх. Всюди, куди являвся автономіст (а це були майже виключно радикал демократи) седане швидко зхоплювали ідею автономії. Де кілько депутатів пройшло в Державну Думу під флагом автономії України. Хай би т. Лукашеиич вгадав, коли він в ним знайомий, селянський з’ізд, де майже усі селяне йшли за автономію України, як нам переказували соціалдемократи, що були на цьому з’їзді. Часто тов, із У.С.Д.Р.П. приходилося на селі лише за натиском самих селян балакати про автономію України. В селянстві, ми можемо сказати, вже в багатьох місцях ідея автономії пустила глибоке коріння. Про пролетаріат балакати не будемо, бо тут робить майже виключне скрізь в містах р. с. у. р. п., а У.С.Д.Р.П. почала сістематично оргазовану роботу лише торік.
[32] Т. Лукашевич згодився б признати автономію України, коли б український нарід виявляв глибоке національне почуття. Не вже політичні форми ї до чуття пристосовуються?! Як? Псіхольогія і державні форми? Як скоро забув своє здивуваннє Лукашевич, коли побачив у нас «псіхольогію».
[33] Погляньте ст. Кавцького «Національне питання в Росії» В.У. ч. 1–2, і ви пізнаєте ріжницю ніж ним, що богато бачив в політичному життю пролетаріату і т. Лукашевичем, що з незвичайною легкодумністю судить там, де б личило мовчати.
[34] Плеханов «Патріотизм и соціализм» Нам згадуються чудові слова Віктора Адлера на VII конгресі австрійської соціадьдемократїї (Див.: Масарик Философскія и соціологическія основы марксизма; глава IX Націоналізм і інтернаціоналізм).
[35] Звертаємо увагу, що резолюція Брюннського конгресу збудовала автономію, виключно на національному питанні, між тим у нас приводяться аргументи і загально-економічні і політичні. А між тим ні одному соціаль-демократові не приходить в голову назвати сю революцію націоналістичною. Брюнська резолюція, має на оці всіх пригнічених націй, не тілько тих, у котрих є національне почуття.
Джерело: Вільна Україна. (Санкт-Петербурґ) — 1906. — №4. — С. 23–45.
Вперед 
0 Відповіді to “Автономія України в сьвітлі «соціальдемократичної» критики”