Листуванє Юліяна Бачинського з Михайлом Драгомановом з приводу «України irredent-и»

Вступна увага до першого виданя Листуваня 1900 р.

Коли я приступав до другого виданя «України irredent-и», хотів був відповісти в «Переднім слові» на уваги і закиди, які були поміщені в часописах і журналах з нагоди її першого виданя. Приглянувшись однак їм я від сего відступив. Показало ся, що ті замітки, здебільшого, так загально висловлені, що я просто не знав, від чого мені властиво починати би і на чім кінчити, та — се заняло би стільки місця, що сама відповідь дорівняла би на певно розмірови самої «України irredent-и». Тож з поміж усіх тих рецензій вибрав я лише одну: М.Драгоманова, котру він мені прислав приватно в листі, а котру я в 1897 р. віддав був М.Павликови до оголошеня в «Житю і Слові»[1]. Ту рецензію вибрав я тому, що в ній вказав Драгоманів докладно в чім зі мною не годить ся, чим поставив мене в далеко вигіднійше становище, /173/ як инші рецензенти, — а друге, що писав її — власне Драгоманів, для великої частини мислячої української громади авторитет в українських справах. Тож його уваги і закиди мають ту для мене більшу вагу і значінє.

Моє листуванє з Драгомановом, що почало ся між нами з приводу «України irredent-и», не обмежило ся однак на самій лише «Україні irredent-і». В однім із своїх листів доторкнув ся Драгоманів також і радикальної партії, що у той час (1894 р.) переходила малу крізу, тож мені прийшло ся також і про неї писати. Правда, сю частину листуваня я міг би ту опустити, як се й зробив М.Павлик, публікуючи моє листуване з Драгомановом в «Житю і Слові», — але я сего не роблю, а то з огляду на стан, в якім знаходить ся тепер радикальна партія. Радикальна партія знаходить ся в стані упадку, і не далекий уже час, коли про неї згадувати ся буде як про — вправді світлий момент в політичнім житю галицької України, але, про момент, котрий був, та — котрий вже не є. Тож се, що оголошую тепер про радикальну партію, оголошую як історичний документ, як причинок до історії політичного руху галицької України з 90-тих рр. сего столітя, а спеціяльно як причинок — до історії радикального руху.

Моє листуванє з Драгомановом почало ся тим, що я післав йому рукопис «України irredent-и» і просив його, щоби він подав про неї свою думку. Драгоманів се зробив, і то в дуже вигідній /174/ для мене формі, бо вказав просто на місця, з котрими не годить ся і подав зараз до того свої уваги. Се дуже улегчило мені відповідь — я знав принаймій, на що маю відповідати.

Для ліпшої орієнтації в листах Драгоманова додам ту ще одно: свій ІІ-ий лист написав він у відповідь на мою картку, яку я йому вислав, одержавши від него манускрипт «України irredent-и», однак без жадної від него дописки. Я не знав, як собі се толкувати: чи Драгоманів взагалі нічо не хотів відписати мені на «Україну irredent-у», чи може його лист затратився десь в дорозі. Та, поки прийшла від Драгоманова відповідь на сю мою другу картку, я дістав вже його І-ий лист, котрий він вислав окремо від манускрипту — з огляду на почтові приписи. В тім другім листі він і роспитуєть ся про радикальну партію: про непорозуміня між «молодшими» і «старшими», про з’їзд партії, що мав тоді відбути ся у Львові та про инші подібні партийні справи.

Свої листи писав Драгоманів своїм правописом, т. зв. «драгоманівкою». Я передаю їх ту в загально тепер у нас принятім правописі. Оріґінал правопису листів Драгоманова поданий М.Павликом в «Житю і Слові» в книжці ІV — 1897 р.

Що-до мого листу, який я відписав Драгоманову на його уваги на «Україну irredent-у», то мушу ту відразу зазначити, що пишучи його, цілком не сподівав ся я, що колись прийдеть /175/ ся мені оголосити його друком. Тому і не зладжений він так, у формі і укладі, як се я був би зробив, коли був би призначив його до друку. Друге: писав я його серед дуже не вигідних для мене обставин. Я відбував тоді однорічну військову службу в Ігляві на Мораві, а ще до того в тракті писаня перенесено мене до Пешту, де і прийшло ся мені його кінчити. Невигоди і брак свобідного часу вплинули також на те, що моя відповідь випала не цілком так, як то я був би собі бажав. Ту також, серед тої метушні, в якій прийшло ся мені тоді жити, затратив ся ще десь і ІІІ-ий лист Драгоманова і остання картка з його І-го листу. Однак Ш-тий лист не відносив ся до предмету, задля котрого завело ся між мною а Драгомановом листуванє, а з затраченої картки І-го листу, котра впрочім була записана лише на одній стороні, усе, що відносило ся до «України irredent-и», наведене дослівно в моїй відповіди.

Мій лист до Драгоманова передаю дослівно (в «Житю і Слові» поданий лише витяг, і то лише з того, що відносило ся до «України irredent-и»), опускаю лише ті місця, що дотикають моїх чисто особистих справ.

Ю.Бачинський. /176/

1-ИЙ ЛИСТ М.ДРАГОМАНОВА.

6/18 Юля, 94. Софія.

Шановний земляче.

Получив оце Ваш лист і манускрипт, та не в вигодний час, бо мушу збиратись у дорогу, в Париж і перед виїздом порядковати всякі речі і кінчати оффіціяльні записки і т. д. Через те можу навіть перечитати Ваш манускрипт лишень у Франції, на спокої. Тепер лишень з нетерпеливости характеру прочитав початок манускрипту і пригадав, що було в «Народі» і скажу Вам мою думку на скоро. Ваша праця інтересна, бо зачипа з нових боків важні квестії, але хибує доктринерством певної школи. Ви знаєте, я не згоджуюсь з фільозофією історії і політики виключно економічною, бо вважаю єї за свого роду метафізику, а житє люцьке за занадто складне, щоб його поясняти лишень одним елєментом. Але я нічого не маю проти і однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо марксісти, або ліпше енґельсісти рідко коли досліджують що, а просто а рrіоrі чертять історичні і політичні фіґури, часто зовсім фантастичні. Так робите і Ви. Я не буду споритись /177/ з Вами о виводи, а покажу Вам факти Ваші, по моєму зовсім не вірні.

Так ґерманізація в Австрії проводилась дуще при абсолютизмі, ніж при конституції буржуазній. Найзавзятші ґерманізатори і централісти при конституції — се німці богемські. Угри мають автономію, але промишленність у них зовсім не вища богемської. Основа автономії Угрів — аристократія, а не буржуазія. Ви невірно звете феодалізм і абсолютизм середновічними. Абсолютизм річ нова, — XVI–XVIII ст. і вже до революції підрізував феодалізм. А з другого боку і лібералізм по части син феодалізму, і річ середновічна. Анґлія, Нідерлянди, Швайцарія вдержали середневічний лібералізм, — не піддались новому абсолютизму, — і попхнули зріст новіщого лібералізму.

Еманципація хлопів — лежала в основі всіх руських рухів з XVI ст. В 1848 р. найбільший гнобитель русинів були — польські пани. — Народовці тепер не могли упасти політично, бо перше ніколи не стояли високо, — противно, лишень тепер піднимають ся, хоч і паскудними способами. Ніде не видно середньої господарки у гал. русинів, а лишень дрібну та пролєтаріят. Тож мало шансів має вирости капіталізм русинський. — Ніякої ріжниці економічної між Гал. польською і руською не видно. — Націоналісти старіще всяких буржуазій. В новій Европі вони себе вже почували в XI ст. — В XVI ст. централізованою почина ставати Франція, а Нідерлянди /178/ не знають ніякої централізації, Анґлія ж зостає ся адміністративно централізованою, — коли політично централізовала ся вона вже в X ст. — Перечислюючи держави промислово буржуазні на стор. 71[2]. Ви забули мабуть чи не головніщі — Нідерлянди і Венецію, котрі під Вашу теорію не підходять. Культура німецька зовсім не упала в XVII ст. проти середних віків, як і в середні віки зовсім не стояла вище французької, або нідерляндської.

Національність італіянська, і в XVII ст. зовсім не упадала, як і німецька, — а лишень проти більш централізованої Франції і Іспанії на час Італія і Германія стали мілітарно слабіщими. — В середні віки політична роздрібність Італії і Германії були ще більші, ніж в XVII ст. Розвал Туреччини нічого не має спільного з капіталізмом. Не піддались Туркам зразу чорногорці й майноти, котрі про буржуазію і капітали не чули. Гайдуки+Австрія почали увільніня Сербії, а клефти+Росія — греків. Руминські бояри завше мали чимало автономії од Турції, а військо росийське єї вбільшувало до незалежности. Хорватів од Сербів ділить не економія, а релігія. — Австрія в XIX ст. не розкладаєть ся, а більше централізуєть ся. Угорщина завше була осібна од инших держав габсбурських і підпала під спільну ферулу лишень /179/ 1849–1867 р. Та й то забезпечивши собі стару автономію в 1867 р., Угорщина мусіла прийняти делєґації, котрих перше не знала.

Поправте сі явні фактичні помилки, — і тоді погляньте, що стане з Вашою доктриною. А далі я Вам напишу про дальші чертежі Ваші.

Простіть уривочність листу. — Мій адрес в Парижі… В Відні буду 2 дні…

Ваш

М.Драгоманов.

Продовжаю свої замітки.

стор. 82. При еманципації крестян в Росії зовсім не хотіли виробити пролєтаріят, — противно! Він став вироблятись по б.ч.[3] дякуючи лихій системі фінансовій абсолютної держави. Ліберальна партія завше змагалась його спинити. Та партія в Р. зовсім не буржуазно-капіталістична. Єї основа — середнє сільське панство (земці) і універзитетські «ріжночинці». Правдиві капіталісти в місцях[4] і «глитаї» (велр.[5] кулаки) в селах — за царя і поліцію (84). –

Альзас більше, ніж Константинополь корінь тепер. мілітаризму в Европі (85).

Германія (капіталістична) не може не вважати /180/ Австрію своїм аванґардом на Бал.[6] Півострові (85).

В Ваших поділах Росії на 3 части зовсім щезли Литва, Біло-Русь, Остзейські країни. Сама Великоросія економічно ділить ся по кр. мірі на 4 части: фабрична (центр), лісова (північ), мінеральна (Урал) і хліборобська (південь), з котрих остатньої інтереси сходять ся з восточно українськими (87).

Теза про тожсамість продукції всіх Ваших 3 частин Росії мусить бути перевірена статистикою, а надто взглядно України (87).

Чому Ви звете українську частину Харківською? Національні традиції польські (сепаратистичні) не згоджують ся з фабричними інтересами. Не можна сказати, щоб тепер буржуазія польська не хотіла одриватись од Росії (88–93).

(95) Ви забули Черниг. ґуб. «Малоросію» з Київськ., Полт. і Харк. ґуб. видумали німецькі атляси. Не Одеса порт Великоросії, а Петербурґ і Рига; — а Лібава спільний порт части Велик. і Укр.

Довгий уступ од 97 до 158 стор. — loci topici енгельсізму, котрі будучи спорні по суті, безмірно вдовжують статю. — Посередині фактичні невірности: напр. яка се революція в Анґлії в 1694 р.? До того революції Анґл. ХVП ст. були ділом не стілько буржуазії, скілько джентрі, і були, як сказав Маколєй, консервативні (за /181/ середневічні парлям. порядки против нового абсолютизму). Рух до всебританської федерації тепер переважа сепаратизм анґл. кольоній.

Остатні Ваші уваги після широко-абстрактних зарисів соціяльно-демократичних, уривчаті і часто неясні. Напр. думки про реґуляцію гал. еміґрації[7] не вяжуть ся з соц. демокр. програмою і перспективою. Не сказано, що буде робити політично самостояча Україна? Боронити себе од Польщі і Великорусі цлом? Як се звяжеть ся з процессом інтернаціоналізації? Куди дінеть ся сподівана гал. р. буржуазія, коли політ, ролю в Галичині спосібні відіграти лишень гал. радикали, — то б то інтеліґентний пролєтаріят і, по Вашому, одстале, середневічне мужицтво?

Кінця листу нема. В моїй відповіди Драгоманову находять ся ще слідуючі дослівно наведені цитати з затраченої картки листу Драгоманова:

Маніфест Комуністичний обертаєть ся в застарілу схолястику, подібно свому орігіналу — брошурі абб. Сея про Третий Стан; в практиці, самі німецькі і французькі комуністи ідуть проти неї.

Дальше:

Мені просто здаєть ся, що славянські соціялісти носять стару моду лишень тому, що вона коштує всего 50 сант. і увільняє від праці — думати своєю головою. /182/

Накінець у відповіди знаходжу ще таке:

Ви раді би бачити спільне і згідне діланє цілої суспільности без «всяких диктатур партійних і клясових»

– виходить отже з того, що Драгоманів мусів згадувати ще щось і про диктатури партийні і клясові.

Поза се нічого більше не пригадую собі з пропавшого кінця листу Драгоманова, і мені здаєть ся, що й нічого більше важного там не було. Картка записана була — на скільки собі пригадую — на одній лише стороні (малого листового формату) та й то не цілком. Лист кінчив ся звичайними формулками і поданєм адреси. Ю.Б.

———

2-ИЙ ЛИСТ М.ДРАГОМАНОВА.

28 Юля, 1894. Schottenring, H. de France. Wien.

Високоповажаний Добродію.

Карточку Вашу получив серед зборів у дорогу, то й одповідаю Вам лишень з першого етапу. Тим часом Ви, певно, вспокоїлись — бо получили мій лист. Я не вложив його вкупі з Вашим манускриптом, — бо послав останний не посилкою, а під бандеролем (чиж в Австрії цего нема?). Посилки — річ морочна, а надто в наших диких сторонах, та й дорозша, — тож Weltpostwerein і завів бандерольні пакети для манускриптів, як і для печатного.

А не вклав я листу свого, бо се заборонено правилами поштовими. — Таким способом всі Ваші конєктури і ображіння падають — Лихо моє буде лишень, коли мій лист згубив ся, — /183/ бо прийдеть ся усе почати знову. А я Вам написав свої уваги по пунктам, або ліпше по сторонам.

Не маю майже ніяких звісток про Ваш з’їзд. Лишень П-к[8] писав, що ред. Нар.[9] з торішними сецесійоністами не виробилась. Я і торік не міг зрозуміти принципіяльної основи незгоди, а тепер ще менше. Як би там не було, — а на 1895 р. Народ мусить упасти. Я втомлений, П-к теж. А замінити П-ка я не бачу, хто б міг.

П-к має свої хиби і як редактор (дуже послабля неплатникам), дуже часто пише примітки редакції за надто формальні, — або ліпше писав і т. д., але йому треба подякувати за те, що «Народ» не заліз ні в одно з болот, котрі траплялись по дорозі за останні 4 роки, в котрі влазили найбільше віденці: ні в соц. дем., на польській запарі, котра повела б наших людей лишень на службу Полякам, а зовсім не соціялізму і нашому народу, — ні в дружбу з Добрянським, ні в депеші до народовців з поводу рескрипта нам.[10] проти попів, ні в романчуківську угоду. До того П-ка на Україні знають і довіряють єму…

З рештою я думаю, що упадок Нар. і Хлібор.[11] може вийти навіть на користь справі, — пробудивши «сором» — в «нашій партії», — /184/ в котрій, по правді сказавши, дуже мало праці, почуття обовязків, самими на себе принятих, а дуже багато дрібної гризотні і особистих претенсій. — Якось то буде. Я сегодні ввечері, або завтра виїзджаю з відсі — в Париж… То коли ласка Ваша, пишіть туди.

Ваш прихильник

М.Драгоманов.

———

МОЯ ВІДПОВІДЬ НА 1-ИЙ і 2-ИЙ ЛИСТ М.ДРАГОМАНОВА.

Іґлява (Морава), 22/ХІ 1894.

Високоповажаний Добродію!

— — — — — — —

Ваші уваги на мою працю, не можу назвати слушними, і тому, поки що, обстаю таки при своїм. Се хочу Вам коротко умотивувати.

І так: не можу згодити ся з Вашим твердженєм, ніби то основою нинішної автономії Угорщини булла аристократія а не буржуазія. Признаю ся, що я не є спеціялістом в історії Угорщини, але оскільки вона мені відома, то все уважаю нинішню автономію Угорщини — ділом угорської буржуазії. Та автономія є наслідком революції 1848 р., котрої втіленя — буржуа Кошут і його товариші. Репрезентантами нинішної Угорщини — ліберали (з їх ріжними відтінками) /185/ — спадкоємці Кошута. Головний центр економічного і політичного житя Угорщини — палата  п о с л і в, а не маґнатів, правительство — члени партії ліберальної, висаджене з поміж палати послів. Не перечу, що в революцій 1848 р. брала участь також і якась частина маґнатів. Алеж із сего не виходить, щоби задля них революція мала прибирати зараз характер маґнацький — аристократичний. В французькій революції брала також живу участь якась частина французької шляхти, та ніхто не важить ся назвати єї через те — шляхоцькою. Адже се річ знана і всюди вона появляєть ся: в хвилі суспільного перевороту переходить якась частина пануючої кляси, що здужала збагнути духа часу, в ряди нової кляси, котра добиваеть ся в силу свого економічного і суспільного значіня першорядного становища і в політичнім житю суспільности. Ті однак з поміж шляхти, хоч з походженя належать ще до старої кляси, призначеної історичним житєм на вимертє, то своїми думками належать вже до кляси нової, і як такі, належать уже і до нової історичної доби. Коли схочемо оцінювати їх діяльність, то мусимо уважати їх за людий уже нової доби, ту їх місце. Буває й так, що та частина шляхти стає мостом, через котрий переходить керма політичного житя з кляси дотепер пануючої, до кляси відтепер призначеної історичним житєм до панованя. Се прим. було і в Угорщині. Але се не повинно нікого заводити в оцінці істоти річи. /186/

Та переходова фаза політичного житя, то немов приготовляючий курс, в котрій нова кляса приучуєть ся, чи радше доучуєть ся того, чого їй бракувало, — в ній вона скріпляєть ся, щоби остаточно виступити самій, без опіки «старших», і заняти приналежне їй першорядне місце, яке їй судило ся історичним розвитком.

Пишете, що «Угорщина завше була осібна від инших держав габсбурських і підпадала під спільну ферулу лишень в 1849–1867 рр. Та й то, забезпечивши собі стару автономію в 1867 р., Угорщина мусіла приняти делєґації, котрих перше не знала». Значить: Ви уважаєте, що нинішна автономія Угорщини гірша від автономії передреволюцийної. Мені здаєть ся противно, — не так-то дуже світлою була та автономія Угорщини перед революцією. Адже, оскільки мені відомо, Угорщина дістала своє окреме міністерство (з виїмком, здаєть ся, фінансів і війни) в 1847 р., значить в часі, коли Угорщина почала рухати ся, чого наслідком було власне утворенє окремого угорського міністерства. По революції наступила реакція (що є річею цілком звичайною), — наслідки революції показали ся доперва в 1867 р. Угорщина зістала окремою державою, дістала окремий парлямент, окреме правительство, власне законодавство, власну державну адміністрацію, власну краєву оборону. З Австрією злучена вона політикою заграничною і силою воєнною, котру разом з своєю власною може в данім разі ужити також для оборони своїх інтересів і задля /187/ котрої займає вона разом з Австрією перворядне становище між европейськими державами. Чи ся автономія Угорщини буржуазийної, пореволюцийної менча від автономії шляхоцько-передреволюцийної? Я рад би поставити таке питаннє якому небудь Угрови (з виїмком може якого маґната), а ручу, що він ніколи не поміняв би нинішної автономії за давнійшу. Впрочім, не кажу, щоби і нинішна автономія вдоволяла вже цілком Угрів. Чим-раз більше росте між ними невдоволенє з Дуалізму. Можливе, що Угри зміцнять ся незадовго настільки, що і без Австрії будуть могли устояти ся і самі своєю власною воєнною силою будуть могли боронити свої інтереси. Всеж однак, нинішна автономія, хоч і не повна, є таки більша від давнійшої, — єї основа не аристократія а буржуазія, і є ділом не аристократії а буржуазії. Се впрочім видно при всяких спірних справах, що входять в питанє автономії — як поводить ся при них аристократія а буржуазія. (Розумієть ся, не говорю ту про автономію Угорщини середновічної, феодальної, Угорщини прим. св. Стефана, — та автономія має цілком инший характер).

Що до Австрії, то і ту не можу згодити ся з Вашою думкою, що, мовляв, «Австрія тепер не роскладаєть ся, а більше централізуєть ся». Вже таке нинішнє вилученє Угорщини з під державної одноцілости Австрії є ознакою децентралізації Австрії. А нинішний рух в Чехах і у полудневих Славян є-ж ніщо инше, як лише /188/ дальший тяг одного і того самого процесу. Нинішні рухи в Австрії суть одного і того самого характеру, що давнійший рух в Угорщині, котрий виборов нинішну автономію Угорщини і здецентралізував цілу давну державну управу Австрії. Нині не стоїть уже Відень сам оден, як давнійше, як центр державний, але у всім мусів поділити ся з Пештом. Що проти такої децентралізацийної тенденції усі централістичні елєменти, головно Німці, скуплюють свої сили і з побільшеною енерґією беруть ся дусити ті децентралістичні рухи — се цілком природно. А що вони в тій ціли лучать ся з так противною їм шляхтою, се знова не дивно. Одні і другі бачать в них погрозу їхнім інтересам. Та що ту важне? — отсе, що власне така злука Німців-лібералів з так ворожою їм дотепер шляхтою, є найліпшим доказом, як сильно захитаний нинішний централізм, ся основа інтересів і житя Німців-лібералів, і яких моральних жертв вимагало се від представників централізму — Німців-лібералів, щоби вдержати ще на якийсь час той централізм. Та, коли при допомозі шляхти ліберали дістали ся на верховодяче становище в державі, то се цілком не вказує на те, ніби-то з тим скріпила ся ідея централізму в Австрії і Австрія входила в фазу ще більшої централізації. Противно, коли зважити, якими способами Німці-ліберали заняли нинішнє становище в Австрії, чого се було наслідком і як поводять ся вони на тім становищи, то покажеть ся, що /189/ се лише  о с т а н н і  з у с и л л я  централізму (через те може нераз досить ярко і остро маніфестують ся — с е  о д н а к  не  п о в и н н о  з а т е м н ю в а т и  д і й с н и й  с т а н  р і ч и ), та що незадовго прийдеть ся йому силою самого внутрішного розвитку Австрії остаточно таки лопнути. Се бачать навіть і самі Німці і їх прихвостень шляхта, тож і їх головне завданє — визискати поки час все, що дасть ся лишень визискати.

Ваша увага, що «ґерманізація в Австрії проводила ся дужче при абсолютизмі, ніж при конституції буржуазній» — цілком слушна, і я в своїй праці нічо противного тому не сказав. Але признаю, перечитавши тепер відповідний уступ в манускрипті, бачу, що сказане там мною є досить неясне. Хоч кажу, що «національна боротьба, в сім ширшім значіню, т. є оперта вже явно на інтересах економічних, з відповідаючими їм політичними змаганями, припадає доперва на конституцийний період історії Австрії», коли перед тим «зразу виявляла ся вона лише в формі вузко-національній — язиковій, в т.зв. боротьбі проти ґерманізму», — то признаю, що дотичний уступ зле уложений і може справді насунути Вашу увагу. З того, що я там написав, може виходити, що «гнет національний народностий славянських в школах, урядах і в товариськім житю…», розпочав ся доперва з добою конституційною, — а се є неправда. Я й справлю се місце.

Закидуєте мені, що мішаю абсолютизм з феодалізмом. /190/ Сего я не роблю. Добре розумію ріжниці між абсолютизмом а феодалізмом. Коли-ж говорю про феодалізм в абсолютистичній Австрії, то говорю про  в і д н о с и н и  феодальні, які ще панували в абсолютистичній Австрії, пр. панщина, сей послідний вияв феодальних відносин.

Що «Угри мають автономію, але промишленість у них не висша богемської», — се нічо дивного, коли зважить ся, що колискою австрийського промислу є (попри низшу Австрію) Чехія, край, висунений найбільше на Захід, отже край, що скорше мусів підпасти европейському капіталізмови і скорше мусів розвинути у себе новочасний промисл, як Угорщина — край висунений найдальше на Схід. Отже промисл Чехії давнійший від промислу Угорщини, тож і дужчий. Угорщина почала розвивати ся поважно доперва недавно, добившись автономії. — Щодо промислу Чехії, спеціяльно, то ту промисл був зразу в руках німецьких, німецької буржуазії. Але розвиваючи ся (більше в західній части) захоплював з конечністю і східну часть і безнастанно впливав і на людність чеську, викликував посеред неї відповідні суспільні перевороти, а втягнувши в себе чеську людність витворив серед неї і чеську буржуазію, котра остаточно і счехізувала німецьку буржуазію в східній Чехії (чи радше навернула назад на чеське лоно понімечену чеську буржуазію) — замешкалій массово чеською людністю, зчехізувала німецький промисл в східній Чехії, позискавши /191/ його представників — Німців, назад до себе. Тому-то, думаю, так високо і скоро розвинув ся між чеською суспільністю новочасний промисл. (Є се той економічно-національний процес, якого я сподію ся і у нас, в Галичині. Та про се вже дальше).

Кажете, що «націоналісти старійше всяких буржуазій. В новій Европі вони себе вже почувають в XI ст.» Я про се нічо не знаю. Знаю тільки, що тоді було лише сильне почутє одноплемінности, і що тоді про ніяку націю не було бесіди. Нація почала витворювати ся доперва пізнійше і то на основі не племінній, на основі приналежности до одного і того самого племени, а на основі радше територіяльній, і то вже після змішаня кількох племен в одно суспільне тіло, — тай то доперва в часах розвитку міст. Національна єдність є, так сказати би, ширшою від давної племінної, бо містить в собі вже кілька племен. Давні  в о р о ж і  і чужі собі племена чи частини племен зливають ся з часом в одно суспільне тіло і при даних умовинах творять націю і національну мову — мішанину давних мов (чи діялєктів) племінних, — як також з другої сторони, і самі племена ділять ся і з часом з одного такого племени витворюєть ся кілька ворожих одна одній націй. Тому уважаю, не можна говорити про національности французьку, анґлійську, німецьку, еспанську і т.д. в X чи XI чи й XII вв., коли знаємо, що в тих часах були лише племена: романське, /192/ кельтицьке, славянське, германське (з його ріжними поділами на норман, ґотів, фризів, анґльо-сасів), з котрих доперва пізнійше, після певної, в ріжнім процентовім відношеню, мішанини одних з другими, витворили ся нації — французька, анґлійська, еспанська, німецька і т. д. (При сій нагоді позволю собі зробити малу замітку що-до Ваших «Хартій вільності». Мене сильно здивувало, коли я, читаючи Ваші «Хартії вільности» в «Житю і Слові», натрафив при описі політичного устрою давної Анґлії на якісь  н а ц і о н а л ь н і  р а д и.  Vitenagemont — то на мою думку жадна рада національна, — се рада, до котрої належала мала ґрупка висших достойників духовних і світських, королівських прибічників, а не вся людність, або принаймій депутати людности; була се рада зложена з «мудрих» людей з окруженя короля, котрі однак з народом (populus, а не natio!) нічого такого спільного не мали. Була се радше  к о р о л і в с ь к а  рада а не національна. Ніде нема там навіть згадки про якусь natio, навіть там, де можна би вже від біди ужити того слова, а то — коли vitenagemont відбував ся «в присутности народу», коли треба було «обявити народови постанову, приняту королем з його радцями». Навіть і ту не означаєть ся формула «в присутности народу» або «в загальнім зборі народу»: cum praesentia nationis, або nationis generalitate, а лише c. pr. populationis, populi generalitate! Про жадну націю не говорить ся, а лише про /193/ н а с е л е н є,  про націю нема й згадки). — Колиж однак дійсно, як кажете, націоналісти почувають себе вже в XI ст. — то се лише може свідчити про ґеніяльність тих окремих одиниць, що змогли на кілька віків на перед збагнути витворенє з посеред людности між котрою жили — націй; не можна однак ту національну свідомість кількох одиниць розтягати на загал людности і твердити, що мовляв, «націоналізм старший всяких буржуазій». Задля тих кількох осіб не можна перечити тому, що націоналізм в ґрунті річи таки ідея пізнійша, новочасна, і що свою ролю вона почала відогравати доперва в новійших часах. Не можна з огляду на них перечити тому, що ґрунтом, на котрім та ідея приняла ся і розвивала ся, суть міста, і що з них доперва, рівночасно як міщанство що-раз більше почало зростати в силу і ставати основою суспільно-політичного житя, розійшла ся на висші кляси — шляхту і династії, а з другого боку — на хлопів і пролєтарів.

Питаєте мене дальше, чому я, подаючи начерк витворюваня сучасних держав дорогою централізації, котрих основою міста, поминув Нідерлянди і Венецію — котрі, як кажете, «під мою теорію не підходять», а з котрих Нідерлянди, як додаєте, «не знають жадної централізації». Що до сего останнього, то відповім, що Нідерляндії годі було централізувати ся, в той час, коли вона доперва добивала ся незалежности, і опісля, коли Франція, сама вже сцентралізувавши /194/ ся, дбала про те, щоби Нідерлянди не «централізували ся», і коли апробовано вестфальським миром роздробленє Німеччини і запоручено Францією і Швецією німецьким князям їх посіданє. Кудиж було тоді розширювати ся германським Нідерляндцям, і що було їм централізувати? Вони самі для себе були центром, і як звісно, завдяки свому ґеоґрафічному положеню — сильним центром. — Що я Венецію пропустив, то зробив се не для того, будьто би вона не підходила під мою теорію, а просто тому, що вона не входить в обсяг того питаня, котре я розглядаю, т. є витворюванє новочасних національних держав. Єї місце, не в добі витворюваня новочасних держав національних, а в добі попередній, добі партикуляризму міст. Нема нині жадної національної держави венецької, а лише національна держава італійська, до котрої і належить Венеція. Отже, про ту італійську державу випадало мені говорити і про ту державу я й говорю. Впрочім, хоч би се й не було так, то оден факт, не заперечує ще «моєї теорії», се може бути виїмком від загального твердженя, про котре ту мені головно і ходить, — виїмком, в наслідок певних виїмкових відносин.

Я не кажу, що культура німецька і італійська упала в XVII в. супроти середних віків, а кажу лише, що «в наслідок торговельних відносин в XVI в. наступає застій в економічнім житю Німечини і Італії, значінє буржуазії що-раз більше починає упадати, — наступає політичний /195/ партикуляризм. З кінцем XVIII в. бачимо Німеччину роздроблену на не менче як сто незалежних наслідних монархій…» і т.д. Отже, я ту підчеркую XVIII в., коли саме упадок німецької культури в порівнаню до французької був дійсно досить значний. На XVII однак вік зазначую не упадок а лише застій. Ніде також не кажу, будьто в середні віки німецька культура стояла висше від французької. Виразно пишу, що «Італія,  п о л у д н е в а  Ф р а н ц і я  і  Н і м е ч ч и н а,  що стояли до тепер, до XVI в. на чолі економічного і культурного житя Европи, уступають місце, з винайденєм морської дороги до Індії і полудневої Африки, і з відкритєм Америки — Портуґалії, Еспанії, Франції північній і Анґлії.»

Кажете, що політична еманципація балканських народностий не була ділом балканської буржуазії а сторонних держав — Росії і Австрії з одної сторони, а гайдуків, клєфтів і т. п, котрі про буржуазію і капітали нічого не чули — з другої. Не перечу, що Росія і Австрія відіграли ту велику ролю, але коли вони приложили ту свою руку, то приложили  д о  ч о г о с ь,  до руху, котрий уже там сам, без них був зродив ся; вони лише могли той рух підпомагати, бо був в їх інтересі. А який характер мав той рух, се видно з того, яка кляса з хвилею політичної еманципації виступила там як Staatsregіеrendе і який характер прибрала там внутрішна політика. До того цілого руху могли багато /196/ причинити ся також спомини давнини, котрі могли впхнути до него ширші маси, прим. хлопів, — буржуазія все знає добре використати такі річи. Між иншим прим. висуває колишню автономію, — хоча вона з новою не має нічого спільного, хиба що-до зверхної форми, та й та також досить уже змінена, — самий однак зміст, цілком уже инший — инша кляса стає основою держави, инші інтереси руководять політикою, инші ідеали присвічують суспільности, коротко, суть то автономії двох ріжних епох: новочасної і феодальної, отже і ріжні щодо свого змісту, характеру а дуже часто і щодо територіальної розтяглости. Звичайно це розтягають ся вони на цілі нації, як тепер (говорю се загально), а радше суть подроблені на кілька політичних одиниць, відповідно давному феодальному економічному партикуляризмови. До тих-то давних автономій стараеть ся нині буржуазія навязати свою боротьбу за політичну самостійність, — є се не злий спосіб; алеж та нова автономія а стара, то не одно і то саме, ту виступають уже инші люди, инші інтереси і инші завданя як давнійше. — Се все що я ту говорю, не відносить ся спеціяльно до одних лише народностий балканських, але і до угорської, чеської, польської і т. д., в загалі до всіх европейських націй, — і є се загальна риса. Можуть бути подекуди певні вихиленя, збоченя, не всюди вони мусять іти такою простою дорогою, всеж однак напрям, тенденція суспільно-політичного розвитку, та сама. /197/ — Що до балканських народностий сцеціяльно, то ту можу ще додати, що хоч там нема ще так сильної і до послідної стадії розвиненої кляси середної — буржуазії, ані таких великих капіталів як в західній Европі а хоч би і в середній, то не виходить ще з того, щоби на Балкані не було жадної буржуазії і жадних капіталів. Було одно і друге, тілько не так розвинене як на Заході — звідки береть ся звичайно мірка на буржуазію. — А що та ще слаба буржуазія змогла здобути скорше політичну самостійність, як не одна сильнійша буржуазія инших націй, то се завдячує вона корисним обставинам, котрі їм в їх боротьбі помогли. Сама Австрія чи Россія з клєфтами і гайдуками того не зробила, як і не витворила нараз відповідних людей і партії (з цілком новочасним характером), котрим довело ся управляти новими державами на лад — буржуазийний. Правда, та молода буржуазія не змогла проявити всіх своїх характеристичних буржуазийних прикмет в часі соєї боротьби за політичну самостійність, так, як се бачимо у буржуазій инших націй, що добивають ся політичної самостійности, — алеж вона сама, які і та боротьба тривала відносно короткий час. Та за те тепер, віддає вже з процентом то, чого перед тим не могла була дати.

Щодо Вашої уваги, що «Хорватів від Сербів ділить не економія, а реліґія», — за те сперечати ся не буду. Я тамошних відносин не знаю; і коли я згадав про Хорватів і Сербів, то більше /198/ тому, що хотів подати їх як примір, що спільність мови у двох народів не означає ще і їх національної єдности. Через те й згадуючи про них не подав я се в однім ряді з иншими націями, що здобули або добивають ся політичної самостійности а лише на долині, під текстом (в увазі), як добавка до того, що сказав про Ірляндію і про З’єдинені Держави Америки, котрі помимо того, що уживають анґлійської мови, то однак не суть під оглядом національним Анґлійцями і не хотять належати разом з Анґлією до одного політичного орґанізму. — В тій увазі сказав я, що в відносинах Хорватів до Сербів грають більшу ролю «відносини історичні і інтереси економічні», як спільна обом тим націям мова. Може бути що се не правда, а що пробивно — реліґія грає ту найбільшу ролю, — кажу, що відносин тамошних не знаю. Я готов тому ту увагу пропустити чи змінити. Алеж все таки видаєть ся мені се дивним, щоби нині в краях, будь-що-будь-таки вже не варварських, в краях, котрі зачисляють ся до ґрупи країв цивілізованих, щоби в тих краях могла відогравати таку велику ролю реліґія. Був би се дивний унікат в цивілізованім світі. Чи не буде ту таки реліґія чинником другорядним, наслідковим, а перворядним, основним — відмінні обставини історичні, серед яких доводило ся жити Сербам і Хорватам, обставини, котрі могли викликати відмінні інтереси економічні і ріжниці реліґійні. Чи не є ту реліґія радше  н а с л і д к о м /199/ чогось иншого, а не причиною, і коли ту реліґія відограває якусь більшу як де инде ролю, то чи не завдячує вона се тій причині, котра ще тепер існує і через те і піддержує ті ріжниці і значінє реліґії? Чи не відограває ту релігія ролі «видимого знаку, невидимої», не так ще всім свідомої иншої ріжниці — може економічної? На разі не беру ся ще сего рішати. На моє твердженє, що «Русини» в 1848 р. тому не могли взяти участи в революції буржуазийній, бо складали ся ще тоді лише з самих попів і хлопів, а не було ще «руської» буржуазії (через те також і пізнійше, коли почали витворювати ся буржуазийні народовці а з ними і троха живійший, ліберальнійший рух, — той рух мусів упасти, бо самі народовці були ще надто слабі, щоби могли були самі його піддержати і добити ся ним того чого хотіли, і мусіли опирати ся на хлопах), Ви відповідаєте коротко: «еманципація хлопів, лежала в основі всіх руських рухів з XVI в.» Така увага, уважаю, цілком не намісци. Щож з того, що хлопи бороли ся за свою еманципацію в XVI в.? Було колись, та минуло. Впрочім не тілько одні «руські» хлопи були такі «ліберальні», були ними також і инші, прим. німецькі. Та щож з того? Чиж тому, що колись хлопи були такими, чиж тому й тепер вони такими мусять бути? Чиж мусять вони і тепер бути основою всяких ліберальнійших рухів, не говорячи вже, поступових революцій? Колись і попи були «лібералами» а навіть і революціонерами. Чиж /200/ виходить з того, що вони і тепер такими мусять бути? Ми бачимо цілком що инше. В сім віці хлопи репрезентували як-раз елємент контрреволюцийний, і то помимо того, що ті революцийні рухи, проти котрих вони виступали в найліпшім разі держали ся на боці, як-раз заявляли ся за еманципацією хлопів! Впрочім і тепер ще росийський абсолютизм держить ся так довго і благоденствує завдяки — хлопам. Що щось було колись революцийне, не виходить ще з того, щоби воно і тепер мало таким бути. Колись довговікова свобода могла, цілком природно, витворити з хлопів елємент революцийний, — але й цілком природно, що довговікова неволя могла витворити з них і елємент підданчий, контрреволюцийний.

В оборону «руської» політики 1848 р., котру я називаю реакцийною і негідною, Ви кажете, що «в 1848 р. найбільший гнобитель русинів, були польські пани». Я се признаю. Але і Ви признасьте мені, що ті польські пани зорґанізували ся були тоді в «Stowarzyszenie Ziemiańskie», котрого члени разом з представниками «Русинів», членами «Народної руської Ради», засідали в Beirath-і Стадіона і творили контрреволюцийний комітет проти революції польської буржуазії, котра зажадала знесеня того, що найбільше гнобило «Русинів» — панщини; признасьте, що ті пани (я відріжняю від них дрібних дідичів, що лучили ся тоді з міською буржуазією і разом з нею творили одну революцийну /201/ силу — подібно, як се діяло ся і тепер єще дієть ся в Росії, де та кляса є головною підпорою лібералізму), признасьте, що ті пани як-раз не хотіли згодити ся на жаданє революцийної польської буржуазії — знести панщину, через що дали ся випередити австрийському правительству, котре побачивши, що остаточно панщина таки буде мусіла бути знесеною, поспішло ся і само знесло єї (як се деморалізуючо вплинуло на політичне вихованє цілої галицької суспільности, а в перщій лінії на маси хлопів, се ясно; ся деморалізація ще тепер даєть ся на кождім кроці відчувати). Отже й признасьте в кінци, що коли, помимо того, що буржуазія зажадала знесеня панщини, через що вона є сим головним мотором, що остаточно єї знесено, значить того, що найбільше гнобило «Русинів», а коли помимо того ті «Русини», котрих найбільшими гнобителями були польські пани, разом з тими панами виступали проти тої буржуазії, то боронити тих «Русинів» є цілком не слушним і не потрібним. Польська буржуазія перша опімнула ся за хлопів, отже й за широку масу «Русинів», і єї то в першій лінії заслуга, що панщину знесено, що знесено ті найтяжші кайдани хлопів.

Кажете, що «народовці тепер не могли упасти політично, бо перше ніколи не стояли високо, — противно, лишень тепер піднімають ся, хоч і паскудними способами». Я також те саме кажу. Виразно говорю, що народовці стали тепер /202/ «пануючою партією між Русинами». Коли однак згадую про їх політичний упадок, то не в тім значіню, будь-то би вони стратили вже всяке значінє і силу між «Русинами». Противно, ясно зазначую, що як-раз тепер висунули ся вони на верховодяче становище між «Русинами», — тільки завдячують вони се не своїм колишним ідеалам буржуазийним, свому демократизмови і лібералізмови, що так від разу виріжнив їх колись-то від консервативних москальофілів, а лише як-раз тому, що жертвували ті свої колишні ідеали і пішли на службу консервативному клєрикалізмови. От в тім то значіню написав я (і як мені здаєть ся, цілком ясно), що народовці упали, упали — як колишні представники буржуазийних (ліберальних, демократичних, поступових) ідеалів, ідеалів, котрі їм до їх суспільного становища найбільше відповідали. Сей їх лібералізм, розумієть ся, був єще досить неясний, невироблений, як і в загалі їх клясова свідомість була ще дуже слаба. Але все таки, їх уся діяльність мала на собі сильний знак буржуазийний; вони хоч і не свідомо, не розуміючи і не пізнаючи ще себе, все в тім дусі ділали. Се кождий, хто лише схоче близше приглянути ся їх першій публичній діяльности, може легко доглянути.

Ваше твердженє, що «ніде не видно середної господарки у галицьких русинів а лишень дрібну та пролєтаріят», опираєть ся на цілком мильній інформації. Ті інформації здаєть ся подали /203/ Вам Франко і Павлик, — та на мою думку — їх інформації щодо сего (як впрочім і в инших справах) не конче вже мусять бути вірні. Їм, що поза кілька сіл, а в найліпшім разі поза одно вузьке господарське пасмо східної Галичини (пасмо до того цілком не міродайне) ніде більше не показували ся, і коли приглядали ся мужикам, приглядали ся їм не так з інтересу економічного, а більше етноґрафічного чи радше фолькльорного, цілком легко, такі річи, як витворюванє на руїнах одної частини мужиків, нової суспільної кляси — середної, при рівночасно великій пролєтаризації решти мужиків, могли не попасти під око. Мужики убожіють так скоро і їх нужда заняла такі широкі простори, що сей бік економічного житя мужицької кляси дуже легко міг Франкови і Павликови, при їх великім співчутю і заінтересованю хлопською нуждою, заслонити його другий бік — витворюванє з тої нужди одної частини, і то більшої, мужиків, добробуту їх другої частини. Вони так заняли ся хлопською нуждою, що стратили з очий другу частину мужиків (тим більше, що вона ще відносно надто мала і знаходить ся доперва в процесі повставаня) і приняли більшість за загал, частину (хоч і переважаючу) за цілість. Та коли би вони були приглядали ся ріжним сторонам східної Галичини, та до того приступали до мужиків з інтересом більше економічним, а приступаючи до них в тій ціли, не звертали своєї уваги лише на одну сторону /204/ економічного житя мужиків — на їх пролєтаризацію, на нужду мужиків, то їх погляди що-до мужицької кляси були би троха инші. Я находжу ся власне в таких обставинах, що, маючи стале мешканє у Львові, все коли приходить ся мені виїзжати на ферії чи на свята, змушений виїзжати на село, в ріжні сторони, чи до родини чи до знакомих людей, — так, що майже цілу східну Галичину я й пізнав. А не займаючи ся спеціяльно фолькльором, я звертав більшу увагу, коли перебував в селі, на економічну сторону сільських відносин, і хоч бачив нужду селян, то дивив ся на неї не відірвано від инших економічно-суспільних явищ. І приглядаючи ся їм прийшов я якраз до висновку, що у нас по селах панує не виключно лише дрібна господарка, але витворюєть ся і господарка — середна, як також з другої сторони — безземельний пролєтаріят. Той економічний процес відбув ся найпомітнійше на Поділю. Там нема майже ні одного села, в котрім не було би не то кількох, але кільканайцять господарів, котрих ґаздівства опирають ся на 50 і понад 100 морґів поля. Суть господарі, котрі і купують більші фільварки (з таким одним я сам знакомий). Той процес, що правда, відбуваєть ся ще звільна, — причиною сему — брак міського промислу. Біднійші мужики не мають близько коло себе якихось инших засобів до житя, тож сильно ще держать ся свого кусника землі. Але і ту лише до певної міри. Мужик остаточно таки мусить кинути землю, — /205/ хотяй би в примусовий спосіб. Та чи ту з’являєть ся конечно зараз Жид? На Поділю Жид починає що-раз менче відогравати свою давну ролю, — його місце займають сільські богачі, котрі остаточно, як се вже в богатьох селах стало ся, відбирають йому всі його засоби до житя і в кінци викидають його з села. З відки-ж беруть ся ті 50 морґові богачі? — В однім селі, де моя по батькови родина (також з тої середної кляси) в Скалацькім повіті, наділ землі по знесеню панщини виносив 12 морґів, 24 і 36. З відки-ж могли взяти ся там нині господарі 40, 70, 80 морґові а оден між ними 120 морґовий? З домінікальної землі не відпало до них ні одного малого морґа. Подібно прим. в однім селі коло Рави Руської (в Сокальщині, вже не на Поділю) — наділ землі виносив 6, 12 і 24 моргів. З відкиж взяли ся там 40-морґові господарі? З домінікальної землі також нічого до них не прибуло. На ті питаня дуже легко відповісти, коли придивимо ся, де подівають ся землі вивласнених дрібних господарів. Можливі ту дві евентуальности: або забирають їх пани-дідичі, або хтось инший в селі. Отже, щодо першого, то до нині не знаю такого випадку, щоби пани скуповували хлопські ґрунта. Се не є навіть в їх інтересі, та в певній мірі се навіть і заборонено. Заборонено прилучати рустикальні землі до домінікальних. Коли отже хотів би пан купити собі якусь малу парцельку, то став би властителем все таки землі — рустикальної. Чи се корисно для него? /206/ Як властителеви землі домінікальної прислугують йому всі ті громадські права, які прислугують кождому другому громадянинови та як властителеві землі рустикальної припадають йому ще й усі обовязки, які тяжать на кождім властителю землі рустикальної, обовязки, від котрих земля домінікальна, отже і єї властитель, в значній мірі звільнені. Які отже міг би мати пан користи зі скупованя землі рустикальної? З виїмком того, що дасть йому сама та мізерна своїм обсягом земля, користий більше не має, а противно лише нові обовязки. Зате прав ніяких нових не набуває, бо всі громадські права прислугують йому і без рустикальної землі. Тому-то і некорисно скуповувати панам рустикальні землі від хлопів. Коли-ж вони набувають які землі, то землі домінікальні, від банкрутуючих панів, що і з господарських обчислень, маючи на увазі широкі обшари ґрунтів, для них далеко кориснійше. Земель-же вивласних дрібних господарів не скуповують вони, і ті зістають ся — між властителями земель рустикальних, і то, як вказують подані мною висше приміри обшарів мужицьких господарств, дістають ся до властителів середної рільної (мужицької) кляси. — Той економічний процес між мужицькою клясою, о скілько зміг я зауважати, посунув ся найдальше на Поділю. Хто знає, чи тим і не дасть ся пояснити ту появу, що на Поділю, де находимо найбільше число (в східній Галичині) мужиків-богачів, є і найбільше мужиків-бідаків і пролєтарів, /207/ що там і появила ся перед двома роками така сильна еміграція. — Се, що я ту сказав, відносить ся до середної господарки в Галичині, так як вона тепер представляєть ся. Питанє лише, чи вона й на будуче має умовини розвитку. Отже щодо сего, то буде мати більше як тепер. Я вже згадав про те, що дрібний господар, тому, що не має коло себе, поза рілею, майже ніяких инших засобів до житя, мусить о скільки можна довго держати ся свого кусника землі і дуже нерадо його позбуваєть ся. Все те змінить ся коли в Галичині пічне розвивати ся великий промисл. Що се наступить, то видно з голосів, які там в Галичині тепер в наслідок сегорічної вистави[12] у кождого на устах: про потребу великого промислу, його конечність в Галичині, і з ентузіязму до него між галицькою суспільністю. Ще поки я виїхав з Галичини чув я про заснованє кількох нових акцийних підприємств, — пропонували ще нові, ентузіязм для великого промислу з кождим днем ріс. З другої сторони, що-раз голоснійше дають ся чути голоси про потребу витвореня середної кляси мужицької — як конечна вимога розвитку рільної господарки і сільського промислу, як і самого промислу міського. В який спосіб мало би се наступити, се ріжно толкують. Проф. Пілят (директор Статистичного Бюра при Краєвім /208/ Виділі, посол і оден з авторитетів соймової більшости в економічних справах Галичини) на своїх викладах на універзитеті «Про економічні відносини в Галичині» пропонував оперти сю справу на неподільности ґаздівств 12–80 морґових. Скоро яке ґаздівство розширить ся до 12 морґів, втягаєть ся його до кляси середної посілости — і не позволяєть ся його ділити.

Так отже, витворюванє середної сільської кляси в Галичині на будуче, можна сподівати ся, буде мати більше сприятливих умовин як дотепер. — Але які се буде мати наслідки для «Русинів»? Розвиток середної сільської господарки між «руськими» мужиками з одної сторони, і розвиток міського промислу а з ним грошева спекуляція, з другої, — мусить остаточно витворити «руську» буржуазію (вже тепер що-раз більше накликують «руські» ґазети «Русинів», щоби більше віддавали ся інтересам промисловим і торговельним, а не як до тепер виключно фахови урядничому; щоби замісць посилати своїх дітий до гімназій посилали їх до шкіл промислових і до шкіл реальних і т.д.). Що з сего вийде? От власне те, що я в своїй праці говорю, а що Ви — не признаючи того факту, що між «руськими» мужиками витворюєть ся середна кляса — заперечуєте. — До тих національно-політичних змагань «руської» буржуазії — котра в наслідок витворюваня середної кляси між «руськими» мужиками, і в наслідок розвитку великого міського промислу в Галичині мусить витворити ся, /209/ отже до тих національно-політичних змагань «руської» буржуазії, про котрі я дальше в своїй праці пишу, прилучить ся ще і економічна суперечність між польською а «руською» буржуазією. Ви пишете: «ніякої ріжниці економічної між Галичиною польською а руською не видно». Я не кажу ніде, що видно. Виразно пишу, що доперва будуть витворювати ся. Щож до теперішности, то лише зазначую суперечність між Галичиною цілою та розвиненими висше з огляду економічного західними коронними краями Австрії. Але що незадовго виявить ся суперечність між польською і «руською» Галичиною, на се вказує хоч би нинішна економічна політика соймової більшости — Поляків, котрі на кождім кроці протеґують Західну Галичину (що впрочім і не диво, бо все ту іде в певні  п о л ь с ь к і  руки, коли тимчасом в Східній Галичині на двоє баба ворожила), на се вказує також хоч би й сегорічна львівська вистава, де ярко відзначаєть ся Західна Галичина від Східної, де майже все чим може похвалити ся Галичина і що має якусь реальну вартість, походить — з Західної Галичини.

Ваші уваги що-до мого погляду на політичні партії в Росії, про їх значінє і силу, я готов признати слушними. Я, що живу поза Росією, і ніколи там не був, признаю, можу мати дуже легко фалшиві в тій справі погляди. Але не про політичні партії мені розходить ся. Розходить ся мені про те, чи конституція в Росії буде чи /210/ ні? Дальше, не розходить ся мені й про те,  к о т р а  з існуючих політичних партій виборе конституцію в Росії, але, чи котра з тих партій виборе конституцію. В кінци, розходить ся мені не так про те, як презентуєть ся  т е п е р  Росія, як Росія абсолютистична, а про те, як запрезентуєть ся вона в  б у д у ч н о с т и,  як Росія  к о н с т и т у ц и й н а.  Все, що я говорив про політичні партії, говорив для умотивованя конечности конституцийного режіму в Росії в недалекій будучности. Чи мотивованє те випало вірно з дійсним станом річи — можливо що ні. Але хоч би й так, то все таки думаю, що то, що я хотів доказати — конечність конституцийного режіму в Росії — помимо того, що доказ я зле перевів, само в собі є правдиве і конечне. Не можливо, щоби нинішний абсолютизм в Росії міг довго удержати ся; він остаточно мусить, в наслідок тих чи инших причин, упасти. Здаєть ся мені, що Ви на се годите ся. Отже, зістаєть ся питанє головне: що станеть ся  з  к о н с т и т у ц и й н о ю  Росією? — Що до політичного поділу Росії на три що найменче части, відповідно трем відрубним економічним (і національним) територіям, то сей поділ утворив ся в моїй голові на підставі часописий і журналів росийських (польських і «великоруських»), які я мав у Львові і з котрих користав. Не багато їх мав. З польських: варшавські — «Przegląd tygodniowy», «Głos», і «Prawda», з «великоруських» — «Русская Мысль» і «Сѣверный Вѣстникъ». Особливо /211/ користав я з польських, в котрих суть дуже цікаві кореспонденції з ріжних сторін Росії і з них досить добре можна інформувати ся про господарський і культурний стан поодиноких місцевостий. Більше, признаю ся, не мав я нічо під рукою, і з більше жерел я не користав. Думаю, що Ви за те не полаєте мене дуже, коли зважите, як тяжко ту в Галичині дістати що небудь з чого можна би близше довідати ся про економію Росії, галузи науки, котра для моєї праці була найбільше потрібною.

— — — — — — —

Так отже, мав я досить скупий матеріял щодо Росії. Чи висновки, які я з того матеріялу, що мав під рукою, зробив — правдиві, не знаю. Однак думаю, що ті висновки, хоч би були і фалшиві, мають також добру і важну сторону, бо можуть звернути увагу на річи, котрі ще, як мені здаєть ся, ніде не були порушувані, та й ще порушувані з тої сторони, як я се зробив. Назви територій — варшавська для Польщи, московська для «Великоруси», а харківська для України, взяв я зі статі Марусина: «Фабрично-заводскій трудъ въ Россіи» («Сѣверный Вѣстникъ», 1891, Октябрь і Ноябрь).

Питаєте «що буде робити політично-самостійна Україна? Чи буде боронити себе від Польщі і Великорусі цлом, і як вяжеть ся се з принципом інтернаціоналізації?» Отже, що до першого, то буде робити то, що робить кожда самостійна держава. /212/ Як для єї економічних і культурних вимог потрібно буде їй відграничити ся від Польщі і «Великорусі» цлом, то відграничить ся (що до мене, то думаю, що так зробить), а не буде се потрібне і вона зможе в який инший спосіб оборонювати свої інтереси, то не буде відграничувати ся цлом. Головне що тоді зискає Україна, то се, що економічна політика буде стосувати ся виключно до єї інтересів, котрих буде могла поперти своєю армією, а не як тепер, коли економічна політика Росії має на оці ріжні краї з ріжними інтересами, мусить вона іти часто в жертву, як слабша, тим другим краям. Також і з погляду чисто культурного буде могла тоді Україна о много скорше і сильнійше розвивати ся як тепер, без тих ріжних перепон, які їй раз-враз ставить чуже правительство, котре все підозріває Україну, недовіряє їй і дуже обережно єї підпомагає (в випадках де вже мусить з загально-державних інтересів підпомогти). Коротко: буде мати око звернене все на себе і єї ціль буде лежати у неї, а єї ціла діяльність не буде параліжована сусідами, котрим вона тепер піддана. Україна буде мати тоді свої фінанси, свою армію, свою торговлю; і свій промисл, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішну, — буде панею в своїм домі, буде розпоряджати ся в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючи ся на инших і не спинювана в тій роботі чужими. — Щож до сего, як породити відграничуванє цлом від /213/ Польщи і «Великорусі» з принципом інтернаціоналізації, то я ту не виджу нічого суперечного з тим, як я представив сей процесс інтернаціоналізації. По перше, виразно кажу, що сей процес доперва відбуваєть ся і відбуваєть ся в найбільше економічно розвинених націях, друге, що є рівномірний з економічним вирівнюванєм поодиноких націй, націй, котрі через те переходять уже фазу політичного відграничуваня, по трете, коли захоплює він і менче розвинені економічно краї, то захоплює лише з тих сторін, з котрих се вже можливо, а не відносить ся до інтересів чисто економічних, отже і політичних, бо з сего погляду ті інтереси вимагають ще «самостійности». І коли ті краї добивають ся економічної і політичної самостійности, то не тому, щоби відірвати ся від решти культурного світа, а лише — коли дивити ся на сей цілий процес зі становища так сказати би фільозофічного — добивають ся самостійности на те, щоби власне ліпше розвинути ся, набрати більше сили і відповідно приготовити ся до того культурного стану, до якого змагаєть ся нині людськість, і щоби також заняти в свій час приналежне і гідне їм місце в тій будучій всесвітній людській родині. Впрочім, відграничуванє цлом не тріває віки, і Україна, навіть уже інтернаціоналізуючи ся, може безпечно на який оден десяток літ окрити цлом слабі, нерозвинені частини свого орґанізму і охоронювати їх перед надто ще острою для них «атмосферою» /214/ зовнішною, котрої вони, до якогось часу не окриті, не витримали би, виставлені на єї впливи лише змарніли би. І тому цілком не перечу собі, коли скажу, що Україна з одної сторони буде інтернаціоналізувати ся, хоч з другої сторони буде окладати себе, де се буде потрібно, на якийсь час цлами. Цло, то лише хвилева зарада, засіб до ціли, а не ціль.

Щодо Вашої уваги на анґлійську революцію ХVП в., про котру Ви кажете, що се була не стілько революція буржуазії скілько джентрі, то на те позволю собі поставити питанє: що се була тоді та джентрі? В відповідь на се, наведу слова Е.Воuthmу. Зразу була се кляса сільська, але не шляхта; та вже «в ХVІ в. роїть ся вона від нових людий; всі свідоцтва се зазначують. Суть то купці, міські урядники, адвокати а навіть збогачені ремісники, свіжі властителі земельних дібр або донатарії дібр видертих переважно від церкви… Враз з ними виходять на сцену «gentelman» і «фармер», промисловці і спекулянти. Той властитель, котрий справджує, чи його воли суть відповідні на заріз, та «ladу», котра сама продає масло на сусіднім торзі або видержавлює польованє в маєтку — суть представниками нового віку. Стара суспільність зразу дивуєть ся і сердить ся на їх поведінку і звичаї, але трохи пізнійше сама починає їх наслідувати. Від тепер усталюєть ся засада, що заможність є найвисшим добром, і власть мірить ся, гідности укладають ся після доходу. Є то вже Анґлія новочасна»[13]. /215/ Отже так говорить Воuthmу о джентрі з XVI вже віку. Думаю, що той єї характер — буржуазийний в XVII в. ще сильнійше себе виявив і що вона ще більше стала новочасною — буржуазийною. — Щодо Вашого питаня, яка се революція в Анґлії в 1694 р., то ту зайшла лише помилка в уставленю двох останних цифр; через помилку замісць 4 і 9, написав я 9 і 4.

Пешт, 4/ХІІ 1894.

— — — — — — —

Кажете, що проект реґуляції галицької еміґрації не вяжеть ся з соціяльно-демократичною програмою і єї перспективою [14]. Я думаю, що ту програма і перспектива соціяльно-демократична ні-причім. Справа стоїть так, що еміграція раз-враз відбуваєть ся і, помимо перепон, які їй ставили (два роки тому) і тепер ще подекуди ставлять, раз-враз збільшуєть ся і що-раз-то нові захоплює околиці. Всякі заходи єї здержати, показують ся донічого, — раз, що стоять ту (по части) в дорозі державні закони, котрі збороняють здержувати охочих до еміґрації, а друге, що навіть там, де адміністрацийні власти, /216/ іґноруючи ті закони, беруть ся ставити тій еміграції деякі перепони, еміґранти все таки уміють їх обійти і остаточно все таки опинюють ся за границею держави. Отже є ту факт, котрий відбуваєть ся немов з стихійною силою і нічо його не здержує. З тим треба числити ся. Колиж я з огляду на те кажу, що треба взяти ся за єї реґуляцію, то лише в тій ціли, щоби вирвати еміґрантів з рук аґентів або несовісних людий, котрим вони попадають ся, полишені самим собі, в дорозі. Я знаю, що еміґрація є явищем злим, — бо відбирає краєви найенерґічнійші одиниці, але що-ж на то робити? Поки не придбаєть ся еміґрантам в краю якихось засобів до житя, поти треба згодити ся на еміґрацію, як на malum nесеssarium. Впрочім, щодо соціяльно-демократичних перспектив, то не знаю, чи еміґрація так дуже їм противить ся. Еміґрація все відогравала важну ролю в культурнім розвитку людськости і много причинила ся до него. Поминаю вже ролю, яку відогравали в історії людської культури старинні кольонії, а вкажу лише на еміґрацію новійших часів, на скольонізованє европейськими еміґрантами північної Америки або Австралії. Чи людська культура не зискала, і то багато, через кольонізацію тих країв? — і чи, навіть з погляду на інтереси соціяльної демократії, чи рух соціяльно-демократичний стратив що через еміграцію европейських робітників до Америки або Австралії? Я думаю, що противно. В старім краю ті робітницькі маси, що переселили /217/ ся

чи до Америки, чи до Австралії, були би лише змарнували ся, зниділи (чи то в наслідок взаїмної конкуренції, чи в наслідок суспільно-політичних відносин, які ще панують в Европі, а в котрих ще сильну ролю відограють чинники натури історичної, що лише здержують вільний розвиток суспільних і політичних, відносин, — а також в наслідок слабої ще в своїм часі орґанізації робітницьких мас). В новім зате краю ті еміґранти посунули робітницьку справу крок наперед і рознесли соціяльно-демократичні ідеали по цілім світі Нині европейські робітники ставлять навіть Австралію як доказ на оправданє своїх жадань.

Уступ про соціяльну демократію, єї постуляти і єї теорію, котрі, як кажете «спорні по сути річи, безмірно вдовжують статю», написав я тому, що прийшло ся мені говорити про українську соціяльну демократію і про єї історичну ролю, а по друге — з огляду на галицьких Українців, котрі при нагоді виборчої реформи що-раз більше починають зацікавлювати ся соціяльно-демократичним рухом. «Руська» суспільність бажає виборчої реформи — найенерґійнійше однак домагаєть ся єї соціяльна демократія. Так ся «руська» суспільність починає, коли не симпатизувати з нею, то принаймій набирати до неї певної прихильности. Та з другої сторони, вона не має про соціяльно-демократичні ідеали найменчого понятя, а як стараєть ся виробити собі яке понятє про них, то доходить до просто диких /218/ понять. Отже з огляду на те, як і через те, що прийшло ся писати мені в моїй праці про українську соціяльну демократію, я уважав за конечне написати дещо українській суспільности про соціяльну демократію, єї постуляти, та в загальнім нарисі, про єї основні теоретичні засади.

Щодо того, що та соціяльно-демократична теорія по сути річи спірна, — то про се хочби і рад, не можу вже ту розписувати ся — раз, що се заняло би вже надто много місця, а по друге, що і не знаю звідки починати би. Я мусів би перше знати, що на Вашу думку є в ній спірне. Та, в кінци, нехай буде, що та ціла теорія спірна. Але, чи-ж се значить, що вона вже фалшива? Думаю, що ні. Остаточно може показати ся, що вона таки слушна. Колиж так, то повна рація писати про неї, тим більше, що вона стала основою такого сильного політичного руху, що стрясає собою цілу «цівілізовану» суспільність і змушує єї при кождій суспільно-політичній справі оглядати ся на него, і хоч не радо, стосувати ся до його жадань, і брати ся за реформу нинішних суспільно-економічних відносин. Се є безперечне, і се одно вистачить, щоби писати про той рух, про його теоретичні засади, і се одно вказує, що ту мусить бути много правди, і що більше має за собою правди, як всі инші, банкротуючі на річ соціяльної демократії, соціялістичні гуртки.

Дивуєте ся що я «не вбачаю, що Комуністичний /219/ Маніфест обертаєть ся в застарілу схолястику, подібно свому ориґіналу — брошурі абб. Сея про Третий Стан, і що в практиці самі німецькі і французькі комуністи ідуть проти неї». Що-до першого, то мушу сказати, що як в Комуністичнім Маніфесті сильне відграничуванє робітницької кляси, такі і в брошурі Сея, сильне відграничуванє кляси третої, має на свою добу незвичайно важнее значінє. Без того справа еманципації кляс буржуазийної і робітницької не була би так різко стала не дневнім порядку і не могла би переводити ся в такім темпі, як се було. Все те завдячують ті обі кляси власне такому яркому відграничуваню своєї клясової відрубности, — і було би се просто великою політичною нетактичністю з їх сторони, коли би вони були інакше ставили сю справу. Сила нинішних робітників тільки через те так зросла, що так сильне у них почутє клясової відрубности, котре не дає їм піймати ся на гарні слова про «суспільну гармонію» і «згідність інтересів» усіх кляс. Коли чому завдячують робітники те, що пануючі кляси остаточно бачуть ся змушені взяти ся за реформу нинішних суспільних і економічних відносин, то завдячують се лише свому клясовому почутю і своїй орґанізації, опертій на тім клясовім почутю. Як уважаю, Вам не подобаєть ся власне таке відграничуванє кляс, — Ви раді би бачити спільне і згідне діланє цілої суспільності без «всяких  д и к т а т у р  партийних і клясових». Та сего бажає також соціяльна демократія, /220/ та й я бажаю. Але щож з того? Поки ще не знесені кляси, поки ще існують кляси і партії, поти мусить бути і панованє кляс і партій і диктатура кляс і партій. І з цим треба числити ся. Поки нинішна суспільність поділена на дві кляси головні — посідаючих і непосідаючих, і поки існує боротьба тих кляс, поти треба признавати що вони суть і треба визнавати ті форми боротьби в яких вона відбуваєть ся і ті засоби, при помочи котрих та боротьба наразі мусить відбувати ся. А головним знарядєм в тій боротьбі для непосідаючої кляси — сильне клясове почутє, ярке відграничуванє себе від кляси посідаючої і сильна партийна здисциплінованість. Тим знарядєм вона найбільше здобула. Всі нинішні реформи, які переводять ся на користь робітників, суть наслідком ужитя того знарядя. Колись, як кляс не буде, проголошувати клясову боротьбу і т.п. було би смішним і дурним, так, як було би смішним і дурним голосити нині фразу Сея. А одначе той боєвий оклик Сея, в своїм часі, незвичайно поміг буржуазії в єї еманципацийній боротьбі, і хоч нині — де буржуазія стала пануючою, а шляхта dе factо зляла ся з буржуазією і збуржуазніла — не має вже рації, і протиставленє його шляхті було би не розумним, — то в своїм часі було се і практичне і оправдане і політично мудрим. Щодо другого, що самі німецькі і французькі комуністи в практиці ідуть проти Маніфесту (я ту розумію проти його теоретичної части), то про /221/ се я нічо не знаю. І коли се дійсно так є, то я рад би про се що не-будь почути.

Кінчите лист словами: «Мені просто здаєть ся, що славянські соціялісти носять стару моду лишень тому, що вона коштує всего 50 сант. і увільняє від праці — думати своєю головою». В тих словах я добачаю дві думки: одна, що Ви делікатно хочете закинути мені сліпе придержуванє теоріям Маркса, чи як Ви поправляєте ся «енґельсізмови» (сей цілий уступ про соціялізм стосуєте просто до мене), а друга, що Ви вірите чи визнаєте якийсь «славянський» соціялізм. Отже що до першого, то скажу Вам: я хоч і не перецінюю свого мозгу і ніколи його не перецінював, то з другої сторони, ніколи його і не іґнорував і ніколи не уважав себе так слабоумним, щоби не важив ся всякі теорії, котрі захоплювали мою думку — самому їх розбирати і о них свій суд видавати. Коли теорії Маркса і Енґельса більше припадають до мене як чиї инші і я їх придержую ся, то не тому, що про ті теорії можна довідати ся з брошури «за 50 сант.», і не тому, щоб я лінував ся подумати про ріжні справи своєю головою. Придержую ся їх, бо суть вони для мене більше переконуючі як всякі инші, і при їх помочи, в їх освітленю далеко яркійше представляють ся мені всякі питаня і далеко більше суть вони мені зрозумілі, як в освітленю инших. Впрочім, що до того, чи я так сліпо придержую ся чогось, то думаю, може послужити як примір моє відношенє до Вас /222/ або Франка. Помимо того, що з самого разу, коли лише почав інтересувати ся світом, мав майже всі Ваші письма (як і Франка) під рукою і їх читав, і помимо, що таке велике набрав до Вас поважанє (цілком щиро се говорю), а помимо того, ніколи не був я вповні прихильником Ваших думок; і коли почав приглядати ся теоріям Маркса, далеко скорше і сильнійше припав до них, як до Ваших. А прецінь, як би я мав так легко піддавати ся чужим впливам і спускати ся на чужу голову і іти лише за ціною брошури, то повинен би був скорше прилягти до Ваших думок — бож з ними я скорше стрінув ся, вони пояснювали мені від разу справи, котрі мене найбільше інтересували (справи «руські») і діставали ся мені далеко дешевше як за 50 сант., бо не раз і цілком дармо. А прецінь я таки при них не зістав. Видно, що ту мусіла грати певну ролю, і «своя голова». Колиж не створив я собі нової теорії, а приняв иншу — чужу, то в тім, нехай уже й буде слаба сторона моєї голови, коли не здужала стати ще більше «своєю».

З тих останних Ваших слів вношу також, що Ви визнаєте якийсь окремий «славянський» соціялізм. На то позволю собі поставити такі питаня: 1) чим-то так ріжнять ся від Заходу ті славянські краї, в котрих розвинув ся вже сильнійше капіталізм, пр. Чехія, Морава, Шлеск, Конґресівка і др.? 2) Що має в собі такого характеристичного славянське племя, що мусить видати з себе аж якийсь инший соціялізм? 3) Чим характеризуєть /223/ ся той «славянський» соціялізм? На мою думку, капіталізм веде за собою в суспільних і політичних відносинах усюди однакові наслідки, а коли суть які ріжниці між капіталізмом в краях славянських а неславянських, то лише quantitativ-ні, а не qualitativ-ні, і коли можуть бути які ріжниці в соціялістичнім русі, то також лише quantitativ-ні, що-до розміру і темпа, а не qualitativ-ні, що-до самої його сути. Ті ріжниці викликані лише ріжницею в степени розвитку капіталізму в поодиноких славянських краях. — Впрочім, такий спеціяльний «славянський» соціялізм дуже нагадує мені колишний «німецький» соціялізм з половини нинішного віку. Треба признати, що тодішні відносини в Німеччині дуже подобали на нинішні відносини в деяких краях славянських. Але й треба признати, що нині з того «німецького» соціялізму, як і з тих давних німецьких відносин і сліду нема, а є собі лише звичайний інтернаціональний соціялізм, як і звичайні інтернаціональні капіталістичні відносини. Отсе була би моя відповідь на Ваші уваги, які Ви зволили зробити моїй праці. Поминаю вже менче важні закиди, котрі, думаю, Ви були би і не зробили, коли були би прочитали вперед цілу працю, а опісля взяли ся до уваг. Се думаю тому так, бо суть то закиди на ті уступи, котрі я опісля в дальшім тягу праці близше обговорюю і пояснюю, а Ви при сім не подаєте вже від себе ніяких уваг (в деяких місцях говорю навіть цілком згідно з Вами). — І так /224/ я міг би на тім скінчити. Та, позволю собі на кінець подати Вам ще одно: хотів би Вам подати ціль, яку я мав перед собою, коли писав «Україну irredent-у». Отже — розходило ся мені передовсім подати вже раз «Русинам» і взагалі — Українцям якийсь загальний огляд нинішних суспільно-політичних відносин України (австрийської і росийської) і подати їм в головнім нарисі якийсь погляд на єї будучність. Тепер, при такім політичнім розстрою серед галицьких Українців, уважав я, що такий огляд конечний і потрібний. З кождим днем що-раз більше обіймає Галичан якась апатія і індиферентизм до всего що українське і — безвиглядність на будуче. Як се руйнуюче і деморалізуюче, се ясне. Як випало представленє сеї справи — се річ критики. Я принаймій подав предмет до критики і то предмет дуже важний для Українців, бо питанє — їх будучности. Припускаю, що моя праця може і не витримає критики, — я буду вдоволений, коли в наслідок дискусії, яка повинна з еї приводу розвести ся, вона причинить ся до виясненя української справи і побудить вже раз Українців до серійознійшого думаня про себе. — Попри ту головну справу, хотів я подати українській публиці ще дещо і зі справ натури трохи загальнійшої, що показало ся конечним при обговорюваню головної річи, а що впрочім було, як уважаю і конечним, хочби вже задля важности тих справ. Так прим. про соціялізм. Чи той соціялізм, котрий я представив, соціялізм /225/ т. зв. науковий, марксівський, устоїть ся чи ні — се вже друга річ. Поки-що він тепер став найсильнійше на дневнім порядку і найсильнійше захоплює уми і найсильнійше впливає на суспільно-політичні відносини. Нехай буде, що марксівська теорія фалшива, та нехай вже раз і довідають ся про неї Українці, нехай вже раз мають про неї яке понятє. Так само й що до методи, якої я ужив в своїй праці, т. зв. матеріялістичної історіозофії (марксівської). Нехай буде, що й вона фалшива, та нехай же і про неї довідають ся вже раз Українці. До сего часу вони не знають єще жадної методи. Се також так довше не може бути. За рік я оголошу свою працю друком. Напишіть тоді, коли ласка, пару слів про неї. Обговорюючи єї, представте свою методу. Нехай зітруть ся тоді вони обі з собою перед очима української публіки, нехай Українці довідають ся дещо про них, — бо час вже таки дещо їм про се довідати ся і супроти них вміти якось найти ся. Може тоді пішла би трохи інакше всяка робота.

Отсе, що до ціли, яку я мав перед собою коли писав мою працю. Як випала сама праця, се вже, як щойно я сказав, не моя річ, се — річ критики.

— — — — — — —

Що-до радикального «з’їзду» 15 липня у Львові, то уважаю, що тепер, по чотирох місяцях, розписувати ся про него докладно, вже не потреба. /226/ До нині мусіли Ви вже дістати докладне справозданє про него від Павлика. Я хиба можу сказати Вам дещо загально дро него, — яке він зробив на мене вражінє. Отже представив ся він мені не як з’їзд радикальної партії, а, як з’їзд виділу «Народної Волі» — у Львові, — от так, замісць, щоби мав відбути своє засіданє в Коломиї він відбув собі його у Львові. Всі точки дискусії сам уложив, сам реферував, сам дискутував, сам і про все рішав. Для паради лише запросив собі кількох нових людий, укінчених ґімназіястів, цілком не обзнакомлених єще зі справами радикальної партії, хиба — щоби перед ними пописати ся. Як заявив Франко, то сей «з’їзд» мав бути скликаний спеціяльно для порозуміня «старших» з «молодшими», — та тяжко о тім що на серійо говорити, коли з «молодих» ніхто не був про него, принаймій на кілька днів наперед, повідомлений. Я лише, дякуючи тому, що був тоді у Львові, довідав ся про него раптом на — оден день наперед! — 14 липня, і то случайно. Случайно приїхав був тоді до Львова Охримович по своїх братів (тоді власне скінчив ся курс в ґімназіях), та при своїх справунках, які мав залагодити в місті, ледви зміг прийти, довідавши ся про з’їзд, на годину, — зараз і відійшов, щоби кінчити свої справунки, бо слідуючого дня мусів назад відїжджати на село. Розумієть ся, про якесь «порозумінє» не могло бути й мови. Ми бажали з’їзду і хотіли ясно і докладно представити ріжниці, які нас ділять від /227/ Павлика, Франка і Тов., — та треба було ліпше з’їзд зааранжувати. Візваний Франком, подав я лише коротко що нас ріжнить і на тім річ скінчено. А ріжниці ті: ми бажаємо, щоби партія була анти-п а н с ь к о ю,  коли тимчасом «старші» зробили з неї партію анти-п о п і в с ь к у;  бажаємо, щоби мужикам вказувати на визиск їх праці на панських ланах і орґанізувати їх до боротьби з панами, а вони вказують їм на визиск їх попами і орґанізують їх до боротьби проти попів. О іроніє! — проти попів, що раптом обдеруть хлопа раз на яких 2–3 роки при похоронах або весілях, — коли пан здирає їх що дня, в літі на своїх ланах, платячи за цілоденну працю 25–30 кр. а в зимі в стодолах і т. п. 12 кр. Не перечимо, що і попи досить і за раз обдеруть хлопа, але-ж се просто дуже дурне і не совісне лише їх одних бачити. Цілком не хочемо, щоби перестати бороти ся з попами, алеж не хочемо, щоби лишати цілком на боці боротьбу з панами. — Се нас найбільше дразнить! Дальше: хочемо, щоби ціла боротьба з панами опирала ся на широкім клясовім підкладі, на вказуваню мужикам на суперечности їх інтересів з інтересами панів (я уважаю, та се уважають і Павлик і Франко, всіх мужиків, котрі задля свого економічного стану можуть входити до радикальної партії, за пролєтарів, — бож той кусник землі, який вони мають, не робить їх економічно нічим висшим від звичайного пролєтара, — весь дохід з тої землі іде на податок, що став для /228/ них властиво оплатою за титул «посідача землі»). Хочемо, щоби радикальна партія вийшла вже раз з того зачарованого кола «моченя конопель», «латаня дір в мості» і т.д. Та щож, Франко каже, що домаганє латаня дір в мості, то вже і є клясова боротьба! — Певно, і ми не гадаємо обминати ті справи і їх іґнорувати, але-ж се одно, то вже надто скупо, на се одно і не треба було закладати радикальної партії. Адже всіма тими справами займали ся і народовці, і тепер, як і давнійше, підносять їх в соймі посли — нерадикальні. Хочемо щоби партія, оперши свою діяльність на ґрунті клясовім (та щож, коли Франко каже, що така політика, то — політика ненависти!!…) і звернувши очи хлопів на їх найбільших політичних ворогів — панів, стала сама більше політичною і більше зростала в силу і значінє. Не знаю оскільки я маю в тім рації, але думаю, що коли би радикальна партія взяла ся представляти мужикам передовсім се, як визискують їх пани, і взяла ся за орґанізованє між ними страйків і почала висувати перед мужиками на перший плян визиск їх панами, то і ціла політична акція радикалів між мужиками могла би бути далеко успішнійшою і сила партії зросла би і набрала би більшого значіня в краю, як до-тепер. Думаю се тому так, бо хлоп, зненавидівши панів і зрозумівши ясно своє відношенє супроти них, цілком інакше відносив би ся тоді до них при виборах до повітових рад, до сойму і парляменту, /229/ і не дав би з так легким серцем свій голос на пана, як се робить тепер. До-тепер ніхто не важить ся йому й пискнути словом проти панів; на всіх кидають ся перед мужиками, тілько не на панів. А коли вже й важить ся хто що на них сказати, то так делікатно і обережно (щоби, мовляв, не розвязав комісар зборів!… Соціялістам також зразу розвязували збори — а одначе в кінци таки мусіли дати їм спокій!), що хлоп цілком не є з того мудрим, та й то не просто за такі справи, що безпосередно відносять ся до хлопів, а більше прим. про такі справи, як те, що пани ведуть в соймі і парляменті політику панську і т. п. А прецінь пани переводять в соймах панську політику тому, бо хлоп їх вибирає до сойму, а хлоп вибирає їх до сойму, бо ніхто не вказав йому на ті безпосередні і щоденні ріжниці інтересів, які ділять його від панів. То, що пани панують в соймі, то не так легко порушить мужиків. На них відбиваєть ся се, та панська політика, парляментарна — посередно, — сей рід визиску, так сказати би трохи для них за абстрактний, тож; і не хапає їх так за серце. А інакше впливало би се на них і ліпше порозуміли би вони той висший, політичний визиск панів, коли би мужикам представило ся перше той визиск щоденний, безпосередний, ту щоденну панську «політику». Та, щож, коли ніхто сего не робить, — а політична партія радикальна, котра передовсім повинна би за се взяти ся, занята тепер попами — тим, /230/ тепер уже політичним зером; і Франко, як голова політичного радикального Товариства «Народна Воля», відбирає голос селянинови Бородайкевичови, коли той на радикальнім вічу хоче говорити про ліси і пасовиска… І се мають бути представники радикальної партії!… Я не знаю, з якої рації називають себе «старші» соціялістами і з якої рації уважають вони радикальну партію за партію соціялістичну. Хиба тому, що в максимальній части програми виписано «науковий соціялізм»? Я думаю, що вони ліпше зробили би, коли би вимазали то слово і вже раз признали ся до того, чим вони суть в дійсности, а не туманили себе тай других, тай не затемнювали перед другими понятя наукового соціялізму. Та в тім то і біда, що їм стидно не називати ся соціялістами.

Щодо страйків, то закинув мені Франко, що я ту справу дуже легко собі представляю. Се так не є. Я знаю, що таке не переводить ся в однім дни. Алеж, коли Франко і Павлик хвалять ся, що потрафили вже перевести  н а й т я ж ш у  роботу між мужиками — відтягнути мужиків від попів і звернути їх проти попів — і то в 3 роках, то думаю, що можна би вже взяти ся тепер і за другу, «легшу» вже роботу, і звернути хлопів проти панів.

От, що нас ділить, нас «молодих» від «старших». На то каже Франко: «Отже як бачу, то ту нема між нами ніяких ріжниць принціпіяльних, а лише… то суть лише особисті ріжниці. /231/ — Ну, на такі слова, устає вже всяка дискусія.

Щодо «Народа», то тепер, коли «Народ» перестав уже бути орґаном партії, — то про него також нема що ту багато говорити. Ми не маємо вже до него ніяких претенсій. Перше — що иншого. Перше, відносили ся ми до него з певними бажанями і жаданями. Та нас зіґноровано. Нехай і так. Ту хиба можу Вам подати наші думки про «Народ» вже як людий цілком собі приватних, що відносять ся до «Народа» цілком так, як до других ґазет, прим. до «Kurjera lwowsko-го», «Reform-и», «Czas-у», «Дѣла» і т. д. і судять їх з того погляду, о скільки відповідають вони своєю роботою цілям, які собі поставили. Отже щодо «Народа», то, як мені здаєть ся, «Народ» має бути (і мав ним бути також і перед тим) політичним орґаном  д л я  п о л і т и ч н о ї  о с в і т и  української суспільности — галицької і росийської. Чи є він ним в дійсности? Ні, хиба може в незвичайно мікроскопійній части. Що йому бракує — то передовсім статий про загально-австрийську політику і статий про спеціяльно галицьку, — і то статий трактованих більше теоретично. І так, нема там статий, котрі пояснювали би «руській» публиці, що се таке прим. та нинішна коаліція австрийська[15], з відки вона взяла ся, що має означати; що се таке ті коаліційні партії, що знайшли ся /232/ нараз разом в купі помимо таких ріжниць між ними, і чому вони як-раз тепер знайшли ся, — чи було се наслідком проєкту виборчої реформи, чи грало ту може ще й що инше ролю, і коли се було наслідком проєкту виборчої реформи, то що стало би ся було тоді з тими партіями, коли би вони не були звалили тої реформи? — дальше: які остаточно були би наслідки сего для самої Австрії? От такі статі, того рода. А зі статий, що відносили би ся до галицької політики, спеціяльно: прим. що означає нинішний Бадені? Що означає нинішнє «Кoło polskiе» і що се такого та «лівиця польська»? Що се такого та «демократія» польська? Що се таке Романчук, Барвінський, Олесницький? Що такого Сильвестер? [16] Що означає його політика, чого він хоче? Що се нинішні «руські» попи, чим були перше, а чим починають бути тепер? Кого з них репрезентує Сильвестер? і т. д і т. д. Такі статі. Поминаю вже питанє національно-«руське», чи взагалі українське з погляду політичного. Як се від редакції «Народа» далеке, найліпший примір, що панове редактори не заінтересували ся нею навіть після того, як прочитали мою «Україну іrredent-у». Я не жадаю, щоби вони зараз єї апробували, алеж нехай би самі почали щось про те думати і зі свого боку пояснювали сю справу. А час би вже взяти ся до сего. — В кінци, брак в «Народі» розвідок економічних, /233/ що відносили би ся до Галичини, котрих так рада побачити в «Народі» «руська» публика, а котрі редакція «Народа» обовязана подавати в «Народі», бож радикали перші вказали так рішучо на відносини економічні.

Щож за те є в Народі? — Павлик зі своїм перемелюванєм дрібниць, котрі лише сьмішать партію в очах української публики, і статі Ваші, котрі, хоч як вартні, та велика їх частина не повинна би знаходити ся в «Народі», а в якімсь иншім часописі, чи там «Бібліотеці».

Се щодо «Народа». Тепер, розумієть ся, нам до «Народа» — нічо. Перше, ми інтересували ся ним і хотіли, щоби він став правдивим політичним орґаном партії і виповняв відповідно своє завданє. Та, редакція своїм поступованєм відіпхнула нас від него, а коли остаточно на заклик добродія К.[17] ми подали (минулого року, в липні) умови, під якими могли би працювати в «Народі» — нас з’іґноровано. Ми ставили лише такі вимоги, котрі заповнювали би нам, що вийдемо з під абсолютної руки Павлика і що будемо могли викладати свобідно свої думки, так, як се вільно Павликови, Франкови та иншим. Вільно висловлювати ся їм свобідно, нехай же-ж і нам було би се вільно! Се було навіть обовязком Павлика допускати до «Народа» противні йому думки членів партії, тому власне, що партія ще /234/ молода, доперва виробляєть ся, і що навіть з огляду на се, сама Редакція оголосила, що приймає в стовпці «Народа» статі в відмінними щодо практичної діяльности поглядами, коби лише не противили ся принципови партії — соціялізмови. І ми цілком не забороняли Павликови полємізувати з нашими статями, — його думок ми нічим не спиняли, боронили ся лише від него, щоби він нам думок наших не сковував. Ми поставили ті вимоги, бо не хотіли піддавати ся на ласку і неласку Павлика і лишати йому право рішати, що гідне друку, а що ні, — до сего ми не уважали його відповідним. — Довідав ся я, що Павлик порозумівав ся з кількома з моїх товаришів і просив їх на співробітників «Народа». Не знаю, на чім се скінчило ся («Народа» не бачу вже другий місяць, а з тими товаришами не кореспондую, бо не знаю де обертають ся і яка до них адреса), на всякий випадок я певний, що кождий, до котрого лише Павлик обернув ся, поставив йому знова ті самі умови і застеріг собі повну свободу в висловлювані) своїх думок в часописі.

Нарікає Павлик і Тов., що «молоді» богато напсували партії. Я рад би докладнійше довідати ся в чім то таке напсували партії ті «молоді»? Поки що, радив би я «старшим» оглянути ся вже раз на себе і подивити ся, чи справді вони вже такі без скази. «Молоді» не їздили до Кракова і на свою руку не проголошували від радикальної партії нічого такого, чого партія не /235/ могла би брати на себе[18], — «молоді» не виводили на світ «помиренє руських партій» і не осмішували тою акцією (вони були противні тій акції) партію в очах всеї «руської» публіки… Багато дало би ся ще про те все писати. Та про все вже годі. І так надто довгий випав лист. На тім отже і скінчу. Може коли иншим разом буду міг близше розповісти Вам про все те, що рад би тепер ще написати. Ту хиба ще щодо порозуміня «молодих» зі «старшими» скажу, що, на мою думку, до такого порозуміня здаєть ся не прийде. Ми надто віддалили ся від себе, і старші чи не хотять, чи не можуть нас розуміти. Все що думаємо і бажаємо робити видаєть ся їм або дурним або дивним або авантурничим і т. д. Чи се дійсно так? — То ще дуже велике питанє. Подібно висловлювали ся колись і старші народовці про роботу колишних народовців «молодих» — нинішних «старших» радикалів… Нехай виведуть собі з сего конклюзію «старші»… Нехай же вони, згадавши свої недавні часи, обережнійше возьмуть ся судити про молодих. То ще велике питанє, чи ті думки «молодих» справді такі дурні, дивні і авантурничі…

– — — — – — —

Остаю з глибоким поважанєм

Юліян Бачинський. /236/

3-ИЙ ЛИСТ М. ДРАГОМАНОВА —

затратив ся.

В тім листі нарікає Драгоманів, що ледви зміг переглянути мій лист — що його й так вже дуже змучило — задля дрібноти письма і довготи листу. Впрочім він уже дуже слабий. На мій лист відповідати не має як. Лише що-до моєї уваги на його «Хартії вільности», то він не брав слово natіо в значіню теперішнім (се мені так здаєть ся, що він так написав — цілий сей лист написаний був в так неможливий до прочитаня спосіб, що я по якім пятім або й десятім слові догадував ся про що властиво і що такого писав Драгоманів. Поодинокі букви були дрібні, як звичайно, та при тім ще незвичайно покручені та нерівно укладені, — здаєть ся, що Драгоманів був уже тоді сильно ослаб і відай трясла ся йому рука). Дальше жалує Драгоманів, що радикальна партія поділила ся на «молодих» і «старших». Коли вже аж так себе люди прозвали, то що до згоди — пиши пропало. В кінци пращаєть ся. Бачить смерть за плечима — в грудях хвилями дусить його так сильно, що він тратить віддих, а нарешті і притомність. Треба збирати ся в дорогу… Сей кінцевий уступ овіяний великим смутком, і зробив був на мене, по його прочитаню, дуже прикре вражінє. З него добував ся жаль за світом, змішаний з якоюсь терпкою резиґнацією. Драгоманів за пару місяців умер… /237/

Примітки

[1] Із переписки М.П.Драгоманова. Подає М. П а в л и к. «Житє і Слово» — Вістник літератури, політики і науки. Львів 1897, книжка ІІІ і IV.

[2] Ся цифра, як і дальші, вказують сторони третого виданя «України irredent-и». В ориґіналі подані сторони манускрипту. Ю.Б.

[3] по більшій части. Ю.Б.

[4] містах (городах). Ю.Б.

[5] великоруське. Ю.Б

[6] Балканськім. Ю.Б.

[7] Ту частину кінцеву про еміґрацію галицьких селян я в другім і третім виданю «Укр. іrr.» опустив. Ю.Б.

[8] Павлик. Ю.Б.

[9] редакція «Народа». Ю.Б.

[10] намісника (гр. Баденього). Ю.Б.

[11] «Хлібороба». Ю.Б.

[12] Згадка про галицьку рільничо-промислову виставу у Львові в 1894 р. (Нова дописка. Ю.Б.)

[13] Е.Воuthmу Rozwój ustroju i stosunków politycznych Anglii. Z francuzkiego przełożył J.L.Popławski. Warszawa 1893. Cт. 88–89.

[14] Ту кінцеву часть — про еміґрацію і реґуляцію еміґрації, я, в другім і третім виданю «України irredent-и», як се вже було згадане — опустив. Ю.Б.

[15] Згадка про «коаліцийне» правительство Віндішґреца, по упадку Таффого. (Нова дописка Ю.Б.).

[16] Згадка про кардинала Сембратовича. (Нова дописка. Ю.Б.).

[17] Миколи Ковалевського з Київа — політичного довіренника між Київською Громадою а Драгомановом. (Нова дописка. Ю.Б.).

[18] Згадка про бесіду Франка на вічу «ludowc-ів» в Кракові, в котрій він боронив звісний своєю реакцийною тенденцією проєкт бувшого міністра гр. Фалькенгайна про «рентові мужицькі господарства». (Нова дописка. Ю.Б.).

Джерело: Ю.Бачинський. Україна irredenta. Третє виданє. З передмовою В.Дорошенка і додатком: Листуванє Ю.Бачинського з М.Драгомановом з приводу «України irredent-и». — Берлін: Видавництво української молоді, 1924. — С. 173–237.

Advertisements

0 Responses to “Листуванє Юліяна Бачинського з Михайлом Драгомановом з приводу «України irredent-и»”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: