Польська революція

О.Васечко

«Хто не розуміє, що те, що сталося в Польщі, не є лиш справою Польщі, але переломовим моментом, початком нової епохи в цілому міжнародному робітничому русі — той взагалі нічого не розуміє»… Так писала Едда Верфель в варшавському часописі «Пшеґльонд Культуральни» (ч. 44), органі Ради культури й мистецтва при міністерстві культури й мистецтва Польської Народної Республіки.

Правда, сьогодні ще важко з усією певністю твердити, що польське робітництво відкрило нову епоху робітничого руху, і що по тому шляху воно вже піде переможно вперед. Одне певне, що воно зайняло позиції, перед якими дрижать і німецька ДРеспубліка, і Чехословаччина, і СССР. Ще донедавна світ розподілявся на два ідеологічні табори: капіталізму й комунізму, з яких останній репрезентував ідейну наступаючу силу, що перед нею західний капіталізм з конечности обмежувався до оборонної тактики. Згадана польська авторка пише в тій самій статті, що «сталінський робітничий рух кінчається і мусить кінчитися… Ми є тієї думки, що, крім сталінізму й капіталізму, існує ще й третій шлях, а саме шлях соціялізму».

Дотепер репрезентувала суспільний прогрес сталінська Москва. Але методи, які там стосувалися, викликували тривогу не лише серед капіталістів, але й серед робітничих мас. Слушно робив висновки Л.Троцький, коли твердив, що Сталін перетворив диктатуру пролетаріяту на диктатуру над пролетаріятом. Робітництво в СССР, як кляса, перестало вже давно грати будь-яку ролю. В трагедії совєтського робітництва зіграла страшну ролю теза большевиків, що робітнича революція може наступити не лиш як кінцева фаза до крайніх меж розвинутого капіталізму, але теж там, де індустріяльний розвиток країни, як це було в царській Росії, знаходиться ще в своїх початках. Від февдалізму можна проскочити до комунізму, поминувши історично необхідну фазу капіталізму — твердили большевики. Але вже в 20-х роках вони побачили, що без робітничих мас вони не зможуть втриматися при владі. Між іншими теж і Троцький наполегливо настоював на необхідності творення в швидкому темпі широких кадрів пролетаріяту, яких в Росії було дуже мало.

З того погляду швидкі темпи індустріялізації, а в парі з тим і колективізації були необхідністю, якщо большевики хотіли втриматися при владі. З голодуючого села перебігали до міст маси селянства, головно молоді, і наймалися в державних підприємствах на працю, не маючи поняття про те, що таке «робітнича кляса» і її «диктатура». А в той час верхівку «робітничого» руху в СССР творили здеклясовані інтеліґенти,які «творили» робітничу революцію на підставі рецепти Маркса, забуваючи, що Маркс виріс на робітничого ідеолога в середовищі, де економічно-соціологічний процес дав органічну основу робітничому рухові і де марксівські програмові тези спочивали на вже існуючих фундаментах. Там історичний матеріялізм міг бути зрозумілий, як істина твердого життя, що давило своїм тягарем вже існуючі маси пролетаріяту.

В Росії цього не було. В Росії, починаючи від Сталіна, робили большевики революцію згори. Вони насильними методами гнали селян в промисл і думали,що в той спосіб росте і кріпшає свідома своєї мети робітнича кляса. Правда, на фабриках створено для робітників професійні спілки, але ці спілки були накинуті їм згори. Робітничі профспілки, які існували в промислових осередках перед революцією, використовувалися большевиками ідеологічно й політично. Йшлося про те, щоб мати моральне право захопити владу від імени робітництва. Коли влада вже була в руках,, тоді партія керована Сталіном, що далі то більше зачала попадати в конфлікт з профспілками і вкінці силою здавила цей дійсний робітничий рух, або як вона його звала — робітнігчу опозицію. Пізніше профспілки, створені й подаровані робітництву державою, були для того робітництва мертвою формою, щоб його тотально прикувати до державної машини й до партії. Ось на таких нездорових основах була побудована совєтська держава.

Державний апарат мав заступити робітничу клясу й двигати економічне життя вперед. Нема чого дивуватися, що деякі совєтські економісти, «озброєні» наукою Маркса, шукаючи за основним економічним законом в совєтській системі, прийшли до абсурдного висновку, що тим законом є совєтська держава й плян. Важко тільки було погодити той висновок з програмовим твердженням Маркса, що комунізм принесе з собою відмирання держави. І в той спосіб большевики дійшли до заперечення марксівського комунізму, а створили свій власний, який вповні покривається з державним капіталізмом і не має нічого спільного з пролетарським рухом. Державна й партійна бюрократія визначує зміст державі. Основна проблема для пануючої верстви, — втримати владу у своїх руках, прикриваючись ніби комуністичною ідеологією і переконанням, що вона — пануюча верства виконує владу від імені робітників і селян. В такій системі робітничий рух властиво вбитий. Коли б робітники (і селяни) справді захотіли перебудувати державу так, щоб вона була «їхньою», то вони мусіли б звести бій з існуючою бюрократією. Мусіла б отже наступити революція знизу. Закордонні комуністичні партії бачать в Москві свого ідола. Це зрозуміло в їхньому положенні, де вони потребують сторонньої підтримки для боротьби з капіталістичною системою. Вони не думають про те, що після повалення капіталістичної системи попадуть вони в конфлікт з СССР, якщо цей вимагатиме побудови комунізму за московськими зразками.

В конфлікті з московською системою комунізму опинилися всі робітничі рухи в країнах народної демократії. Для них стало ясно, що траба вибирати: або робітничий рух, демократія і соціялізм, або централізація, бюрократія і сталінізм з його антидемократичними методами правління. В Москві мабуть прийшли до переконання, що йти тим другим шляхом вже нікуди. Треба переставлятися на інші рейки, але так, щоб не випустити влади з рук. Вони йдуть на проведення демократизації згори і то зі страхом, щоб робітники «не дізналися, чия на них шкура». Та така демократизація, це справа режиму, і ніякі суттєві зміни не можуть від неї наступити. Тільки тоді, коли широкі маси робітництва дійдуть до свідомости ролі, яку вони повинні відогравати в своїй державі, такі зміни можливі. Але тоді конфлікту з існуючою сталінською системою не дасться обминути.

Ми тому з так великою надією споглядаємо на Польщу, де в цих місяцях, крім перемін в польській державній і партійній верхівці, наступила революція і знизу. Творення робітничих рад по фабриках було спонтанним ділом польського робітництва. Воно мало вже свою профспілкову традицію з минулих часів і новопоступаючий із села робітничий доріст входив в органічний контакт із своїми старшими клясовими друзями. Перещіплювання Бєрутом сталінської системи до Польщі збільшило лиш відпорну силу того робітництва і після смерти Сталіна й Бєрута довело до познанського повстання і до жовтневої революції. Польська публіцистика гідно підтримала робітничий рух, даючи йому на шпальтах преси ідеологічну підбудову. Згадана на початку польська журналістка перефразовує в тій самій статті Комуністичний Маніфест і пише: «…Привид бродить по Східній Европі, привид людського соціялізму, і він лякає не лиш капіталістів, але й сталіністів». А в іншому місці вона пише: …Від тоді длн мене із словом «Революція» в’яжеться завжди дата „1956”… І це є найважніше. Ми маємо або весну народів або рік 1917, як бажаєте… Те, що відбувається в 1956 році, це не „безплідні спори”, це — революція».

Ще до цієї революції помістили три польські публіцисти Єжи Коссак, Ришард Турскі і Вітольд Вірпша в часописі «По просту» з 30. 9. 56 статтю про робітничу самоуправу, в якій підійшли зовсім конкретно до справи. Ми наводимо деякі частини із статті: «Ми мусимо змінити систему, в якій робітничу клясу зредуковано до трудармії, що підлягала втримуваній при помочі репресії адміністративній дисципліні. Систему, яка не бажала підпорядковуватися відкритим Марксом економічним законам, бо вона їх ігнорувала і їх насилувала, винищуючи людей біологічно й морально. Систему, яка внеможливлювала робітничій клясі виконувати владу, що її видерто з рук капіталістів, і яка на місце матеріялізму була приневолена ввести прагматичну ідеологію, бо не хотіла сказати правди, ідеологію, що робила фатишами характер і функції існуючого апарату правління. Систему, яка дійсні обставини замасковувала в фатаморґанно-оптимістичні узагальнювання, заступаючи дійсну свободу свободою містифікованою, і яка замість розгортання ініціятиви й активности суспільства, привела соціяльну пасивність, неохоту й маразм»… Автори далі займаються проектами робітничої самоуправи, висуненими робітниками варшавського автозаводу, які із браку місця пропускаємо, і ставлять крапку над «і»: «…Бо ж ідеться про владу. Робітнича кляса, що була відсунена від влади чужим для суспільства бюрократичним апаратом сталінської ери, жадає тепер прямої участи у владі, тягнеться до неї, як до річи, що їй належить, і хоче її, згідно з її призначенням, взяти в руки…»

«…Сталінізм, як одна із найбільш тотальних ревізій марксизму, знайшов свій особливий вислів в розумінні держави, її ролі й функції, як теж в розумінні соціологічного характеру влади. Для Сталіна перебрання засобів продукції із рук капіталістів було не останнім, лиш першим актом держави. Не може бути жодної диктатури пролетаріяту, тобто жодної демократії пролетаріяту без повної і консеквентної демократизації господарства робітниками. Але як довго робітник буде лише наємником підприємства, що є приватною власністю держави, а не його дійсним господарем, так довго не може бути жодної робітничої демократії…»

«…Але істота робітничої ініціятиви лежить для нас поза межами всякої дискусії. Вона є для нас критерієм відношення до найосновніших проблем нашого життя — до диктатури пролетаріяту і до соціялізму. Хто справді за соціялізмом, за консеквентну демократизацію, тобто за правдиву робітничу демократію, за правдиву диктатуру пролетаріяту, той не буде противитися робітничій самоуправі. Проти неї можуть виступати лише люди, які не мають жодного інтересу в будь-яких соціялістичиих перемінах, або ті, які диктатуру пролетаріяту розуміють як диктатуру над пролетаріятом, які на дотеперішній ілюзорно соціялістичній системі хотіли б зробити лиш малий ремонт…»

Вже цих кілька цитатів вистачає, щоб познайомити читача із суттю перемін у Польщі. Ми ще повернемося до цих питань в нанступному числі. Тут висловимо думку, що події в Польщі спровокували Москву виступити з деклярацією, якою вона признає за кожним народом окремий шлях до соціялізму. В дійсності тут йдеться про інший, ніж це дотепер промощувала Москва, шлях до соціялізму. Йдеться про те, щоб виказати, що московський шлях не має нічого спільного з соціялізмом.

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 1 (74). — Січень 1957. — Стор. 4.