Гомулка — революційний вождь нового типу

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Те, що перший секретар польських комуністів перед Гомулкою — Охаб не тільки не противився приходові Гомулки до влади в партії, а навіть всіляко сприяв, — говорить про нього як про людину розумну й чесну. Але це говорить також про те, що Гомулка є людиною надзвичайною, яка зуміла полонити душі всіх провідників польської держави. В цій надзвичайній силі духа Гомулки ми переконуємось, коли читаємо його промову на всепольському активі у Варшаві наприкінці листопада. Промова та надрукована в московській «Правді» від 2 грудня 1956 р. Не знаємо, чи дуже та промова покалічена вправною в цьому рукою редакторів «Правди» (як покалічена ними наприклад остання промова Тіта), але навіть якщо й покалічена, то й тоді з неї все одно досить ясно проглядає образ Гомулки — робітничого вождя нового типу.

Найбільше, що вражає в промові Гомулки — це зовсім новий, зовсім відмінний її стиль, порівняно з промовами інших вождів комунізму, як в КПСС, так і в залежних від неї компартіях світу. Поперше Гомулка говорить перед суспільством з почуттям своєї відповідальности перед ним і залежности від нього. Він не замилює очей, не «залівает», не рисується своєю незалежною від народу владою, спертою на МВД, або на багнети бонапартистського генералітету, він ніби обвинувачений виправдується перед народом, що мовляв багато у нас хиб і що так погано буде ще довго. І в цьому якась особлива принада його — робітничого вождя, і зрозумілою стає ота грандіозна демонстрація, яку влаштували йому пролетарі Варшави по повороті його з Московських переговорів.

Гомулка говорив щиро. Так щиро, як в СССР ніхто не говорить вже ось більше 25 років. Важко уявити собі Гомулку й ходячий огидний совєтський вислів — «счастливая жизнь». Гомулка говорив навпаки — про тяжке життя. Тільки з його промови ми довідалися, що «десятки тисяч людей у Варшаві живуть у норах, у льохах, на горіщах, або живуть у тісних загальних мешканнях». Це в наслідок війни. Але ми певні, що і оті люди, які живуть у льохах, прочитавши промову Гомулки, запаляться вірою в цю людину що вийшла з їх середовища, що думає про них. І думає не так, як деякі демократичні президенти, які одночасно ще більше думають про високі дивіденди мільйонерів. Ні, варшавські люди з льохів знають, що Гомулка ні сам не має мільйонів, ні іншим не дозволить їх наживати на народові. Хай народ сам наживає для себе. Але це й не те, що в Москві, де вгодовані вожді безнастанно повторяють слова про «счастлівую жізнь», підставляючи в свідки куплених стаханівських «трєпачей». Найбільше злочинство сталінізму в тому, що він матеріяльно забезпечив совєтську верхівку більше, ніж забезпечені капіталісти і відділив та унезалежнив її від народу так, як капіталісти не відділені і не унезалежнені. Звідси і та страшна будапештська дійсність, де пролетяріят одностайно каже: «Що завгодно, тільки не назад до сталінізму».

В своїй промові Гомулка леґалізує опінію. Для сталіністів опінія це тільки організаційна справа — наскільки низові партійні функціонери зуміють підобрати таку авдиторію, у якій не стихали б «бурі овацій». Наскільки газети зуміють освітлити подію так, щоб виходила «счастливая жизнь». Настільки поліція зуміє виловити незадоволених і залякати решту. Настільки аґітатори зуміють забалакати по цехах і колгоспних бригадах мовчазнхи і суворих слухачів. Оце і вся опінія. Для Гомулки опінія — це зат‹…› [нрзб. — Вперед.] в серцях людей, і насамперед тих, що живуть у льохах, а не підкуплених проти народу стахановців. Гомулка вірить у свою правду і виступає з цією правдою на прю з ідейними противниками.

Є в Польщі й закордоном люди, каже Гомулка, які розглядають зміни в Польщі, лише як переходовий етап до якогось нового етапу. «Одначе вони не бачуть чітко, що ж повинно відбутися на цьому новому етапі. А виходить повинно відбутися повернення до старих довоєнних поміцько-каггіталістичних відносин… Немає і не буде в нашій політиці будьяких етапів, які били б в основи соціялістичного устрою. Етапами ми будемо тільки реалізувати нашу соціялістичну програму, яка відповідає інтересам усіх працюючих і яка є єдиною програмою для життя й розвитку Польщі. Хто цьому буде поставитись, той ставить себе по інший бік барикади». Але, у відміну від Сталіна і сталіністів, які безнастанно розпалювали й розпалюють ворожнечу в громадянстві, Гомулка каже: «Ми не маємо наміру і не є ціллю нашої політики творити барикади в польському народі». Це одначе не означає, що в польській суспільності немає реакційних сил. Вони пробують грати на труднощах, щоб підважувати довір’я народу до уряду.

«Соціялізм» сталіністів — це догми забезпеченої верхівки, яка тими догмами душить народ, компромітуючи соціялізм і створюючи сприятливий психологічний клімат для всяких реставраторів, які й виступили одверто в Угорщині. Саме в цьому контрреволюційність /4/ сталінізму і сталіністів. хоч зони й удають із себе більш принципових марксистів, ніж Тіто чи Гомулка. Але для них марксизм це тільки знаряддя утримати в своїх руках все удержавлене проти робітничих інтересів. Одначе це протирічить природі марксизму — ідеології робітничої кляси. Сталіністи не дозволяють ставити на обговорення найпекучіші проблеми, що хвилюють трудящих, даючи тим страву для контрреволюції. В той час як Гомулка ставить перед суспільністю й перед противниками усі вузлові питання політики, щоб викликати заперечення і щоб дати на них відповідь. Він дискутує.

Вороги соціялізму, — каже Гомулка, — закидають. що польський уряд не хоче брати допомоги від західніх держав. Ні, Польща візьме допомогу. От наприклад, хай західні держави анулюють польський борг — за старе, придбане Польщею по війні майно американської армії, яке вже давно зносилось, а також воєнні зобов’язання польських еміґраційних урядів по утриманню польських громадян закордоном під час війни. Хай західна пропаґанда, зокрема очевидно і еміґрантська, заговорить на перший час про цю конкретну допомогу Польщі — анулювання її боргів США й Англії. Тут є завдання й для польської еміґрації, раз вона патріотична. Не людоловство, а конкретне завдання для еміґрації. Якби Україна стала теж самостійною радянською державою, можна було б і українську еміґрацію втягти в конкретну діяльність на користь батьківщини.

«Усім, хто не згоджується з нами, — каже Гомулка, — можна поставити принципове питання: Який ваш шлях? Адже безсенсовність не може бути программою… Ми кажемо ясно і просто: ми творимо в Польщі соціялістичний устрій, вільний від перекручень. Ми створюємо для робітників широкі можливості брати участь в управлінні підприємствами, які є всенародною власністю. Селянам ми даємо свободу в виборі форми господарства… Хто має іншу кращу, більш реальну программу, нехай подасть її народові… Нашій програмі можна протиставити тільки програму реставрації капіталізму, а цього не мають мужности сказати народові наші політичні противники. Така програма була б безоговорочно відкинута не тільки робітничою клясою, але не прийняв би її увесь трудовий  народ».

Гомулка одверто і ясно каже, чому в Польщі не можна допустити буржуазної демократії. Бо це привело б до реставрації капіталізму, проти якого весь народ. Отже, є обмеження демократії доти, доки є в суспільстві сили, що хотять реставрації капіталізму. Це може не подобатись комусь, але сказано це логічно, ясно, зрозуміло. А в СССР за Булґаніним (його промова в Індії) і Шепіловим однопартійна система існує тому, що… немає в суспільстві кляс. Але ж коли кляс немає, то взагалі ніяких партій бути не може. Кожна партія обороняє інтереси якоїсь кляси, а не загальнонаціональні. Так учить марксизм. Але у сталіністів марксизм тільки ширма, за якою вони підготовляють найбільшу в історії зраду проти робітничої кляси, в чому світ переконається мабуть дуже  скоро.

Одною з доґм сталінізму є поліційне переслідування віруючих. Були часи, коли керівні сили церкви, особливо плеканої царизмом російської православної церкви, йшли з білою контрреволюцією. Отож в основі розходжень між совєтським урядом і церквою завжди була не ідеологія, а політика. Сьогодні обставини інші, революція перемогла, змінились покоління не тільки в народі, а і в церкві. Є люди віруючі й невіруючі. І часто буває, коли віруюча людина є більш примірним громадянином в соціялістичному суспільстві, ніж людина невіруюча. Не можна дискримінувати віруючу людину. Но можна також дискримінувати окремих форм віровизнання. Вождь польського пролетаріяту і польських комуністів Гомулка зрозумів це і прямо сказав, що «в справі побудови устрою соціяльної справедливости, яким є соціялістичний устрій, можлива також участь проґресивної католицької церкви». В СССР церква є знаряддям російського імперіялізму. В Україні і в Білорусії поліційно нав’язане вороже національному відродженню цих народів московське православіє, а в Галичині й Закарпатті ліквідовано тісно зв’язану з цією частиною українських земель греко-католицьку церкву і людей віруючих силою загнано в московське православіє. Ліквідація цих несправедливостей — одна з передумов громадського миру в Україні. /5/

Що торкається національного питання, то Гомулка в своїй промові, перелічивши в лагідній формі основні непогодження, які існували у Польщі з Росією, відзначив, що «нормалізація польсько-совєтських відносин, побудова їх на принципах рівности й суверенітета — це перемога, учасниками якої є обидві сторони — як Польща, так і Совєтський Союз, бо перемогла спільна для нас справа, перемогла ідея соціялізму, яка для всіх народів, малих і великих, знає тільки одно право — рівність». Ми б зробили тільки одну поправку до сказаного Гомулкою: є все таки в цій справі одна сторона, яка потерпіла поразку, це — російський імперіялізм. І оскільки цей імперіялізм потерпів поразку тільки часткову, тільки у відносинах з Польщею, то цю справу ми мусимо спеціяльно підкреслити.

Недавно проголошена заява СССР і Румунії про наслідки переговорів румунської делеґації в Москві, подібно переговорам польської делегації на чолі з Гомулкою. З тої совєтсько-румунської заяви бачимо, що у відносинах СССР з Румунією продовжує панувати «счастлівая жізнь». Ні про одну кривду Москви не згадано, як згадано в совєтсько-польській заяві, а румунська преса після всього продовжує славословити «старшого брата», що за всі часи допомагав Румунії будувати «соціялізм». Невже в Румунії не було всього того, що було в Польщі чи Угорщині? Напевне було, більше було, бо всім відомо, шо Румунію Москва намагалася русифікувати більше, ніж Польщу й Угорщину. Але в Румунії насажені Москвою Ракоші не попускають ні на крок. Тим гірше для них!

Отож, не мала, виходить, рації газета китайських комуністів «Женьміньжібао». коли висловлювала певність, що свої взаємини з іншими соціялістичними країнами СССР буде будувати на принципі рівности (реальної, а не декляративної), одверто засуджуючи зеликодержавний російський націоналізм. Тільки там, де Москві показано силу, там вона поступається. Очевидно силу не реакції, як в Угорщині, а силу справжнього соціялізму, як у Польщі. Російський імперіялізм під сталіністською рукою безсилий душити незалежність соціялістичних націй. Але тільки тоді, коли ці нації уміють показати свою ненависть до цього імперіялізму і зуміють мобілізувати проти нього сили своєї нації і насамперед її аванґарду пролетаріяту. Так було в Польщі, яка й тріюмфує тепер свою перемогу над російським імперіялізмом. Тріюмфує разом з передовими силами російського народу та з цілим проґресивним світом.

Отож наука звідси тільки така: хто бореться проти імперіялізму Москви, тільки той і перемагає. Добровільних поступок Москва напевне не робитиме нікому!

Є в промові Гомулки і данина тому минулому, з якого він власне і сам виріс. Він закидає польській суспільності, шо вона тепер цікавиться більше політикою, в той час як труднощі держави вимагають, щоб «економічні питання домінували над політичними в нашій пресі і в нашій пропаґанді». Ми розуміємо ті величезні труднощі, в яких опинилася Польща після дванадцятилітньої опіки над нею «старшого брата». Але не можемо не нагадати слова Леніна, що «політики це є концентрована економіка». Якщо політика розв’язала всі вузлові проблеми, то економікою можуть займатися уже самі тільки фахівці. Якщо оті люди, що мешкають в льохах Варшави, підуть додому після промови Гомулки з заспокоєним серцем, то на другий день вони працюватимуть на фабриках (навіть і без заклику преси) куди наполегливіше, ніж працюють люди в СССР, де газети перетворено на нудні шмати, що тільки вимагають від людей, що кличуть до соцзмагання, до виконання плянів, хоч «віз і до нині там».

Проблеми виконання плянів — це насамперед проблема доброго самопочуття трудящої людини, яка може навіть і скруту перетерпіти, але мусить знати, що державою керують «наші люди» і що сама ця держава «наша». Якщо робітник і селянин так думає, то тоді преса й пропаґанда не потрібують багато писати про економічні справи — справи назагал нудні для рядової трудящої людини.

Чому в капіталістичних країнах люди працюють з більшою заохотою і більшою видейністю праці, ніж в СССР? Чому преса капіталістичних країн не потрібує морити читача нудотними господарськими справами — здача державі хліба, молока, картоплі ітд? Обіг продукції в капіталістичному суспільстві відбувається без державного й пропаґандивного батога. В СССР за непу цього батога також не існувало і розвиток був більш гармонійний, ніж тепер. Соціялізм має усі дані стояти в цьому відношенні далеко впереді супроти капіталізму.

Перемога Гомулки зв’язана, очевидно не тільки з його особистими даними. Вона спричинена насамперед вичерпанням у великій революції на Сході Европи закону залізного централізму, що панував у початковому періоді революції. Тепер цей закон став гальмом дальшого розвитку революції і знаряддям російського імперіялізму та контрреволюції. До життя приходить закон децентралізації й розпаду імперії російської бюрократії.

Тому треба вважати, що слідом за Польщею стануть до самостійного життя інші поневолені Москвою народи, зокрема великий українській народ — найбільша жертва російського імперіялізму. /6/

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 12 (73). — Грудень 1956. — Стор. 4-6.