До причин чергового розламу ОУН

В.Коваленко

І

Всередині середовища ОУН Бандери тертя відбувалося кілька літ. Раз-у-раз зарисовувалися глибокі, хоч здебільша притаєні, розколини й часто доходило до важких зрушень. На завваження посторонніх глядачів члени цього середовища намагалися або це заперечити або зменшити значіння того процесу, що вже тягнувся довго, від 30-тих років починаючи.

Минулого року, в місяці лютім, українська суспільність по цей бік залізної заслони таки прочитала в періодичній пресі, що в середовищі ОУН Бандери наступив розлам. Вийшло на верх це, що до того часу було для багатьох окутане таємницею.

Це, що сталося в цім середовищі, не можна поминути мовчанкою. Не можна також і радіти з того факту бездумно. Його треба вивчити й дати відповідь на питання, чому саме цей рух переживав і переживає процес важких зрушень.

Багато публіцистів є тієї думки, що політика держави і суспільні зміни часто впливають не тільки на господарську й суспільну будову національної спільноти, але що вони також впливають і на її духовість, в тому також на розвиток політичної думки. Звичайно буває тоді так, що в духовості спільности в часі цих змін наступає світоглядова криза, яка виявляє себе у поділі на визнавців старих і нових ідей. Різниця думок та боротьба за їх правдивість, навіть у середовищі якоїсь одної групи, — явище природне. Воно буває чинником росту й сили, під умовою, коли визнавці нових ідей змагаються з прихильниками дотеперішніх поглядів за те, щоб їх нові ідеї входили в світогляд визнавців старих ідей і тим самим, щоб вони їм допомогли здійснити їх задуми. Зле буває тоді, коли визнавці нових ідей не хочуть зв’язувати себе органічно з дотеперішнім історичним процесом, але починають історію від себе, заперечуючи наперед все «старе», або, коли вони свої ідеї намагаються накинути силою.

Історія розвитку політичної думки українського народу до 1920-их років знає тільки діячів, які змагалися  між собою за менш-більш поступові ідеї, за менш чи більш корисні постуляти для добра всієї національної спільноти. Свтоглядової кризи не переходив ніхто, бо світогляд як одних так і других базувався на етично-моральних засадах, на національній традиції та на засадах традиційної української демократії козацтва і на зразках західньо-европейської демократії. Засаднича світоглядова криза почала зроджуватися в деяких колах щойно в 20-их роках після катастрофи нашої держави і поневолення нації чужими окупантами. Тоді стояло питання: Хто завинив що Українська Народня Республіка перестала існувати? Багато західньо-української молоді, що опинилася була за кордоном в університетах, головно у Празі, Відні і Берліні, чула подібне питання й серед Німців, що програли були Першу Світову Війну. По ліквідації тайних українських високих шкіл у Львові, наплив українських молодих студентів до згаданих міст ще більше зріс. За кордоном тоді був і західньо-український еміґраційний уряд з Д-ром Є. Петрушевичем на чолі. Еміґрація, а впершу чергу уряд тоді сильно впливали на край, щоб Українці цілком ізолювали себе від участи в державнім житті Польщі, уважаючи, що стан польської окупації буде тривати тільки пару років. Політична романтика і міражі міжнародніх фантазій панували тоді над реальною дійсністю. Політичних реалістів, що /11/ дивилися на ситуацію в краю і в світі передбачливо із перспективою вперед, уважали… фантастами. Коли 14 березня 1923 р. акт Ради Амбасадорів у Парижі щодо Західньої України признав польську окупацію, в краю в одних наступило глибоке розчарування, а другі — скріпили існуючу вже Українську Військову Організацію (УВО).

Із традиційних партій у той час, час духово-політичної кризи, витримала історичний екзамен одна тільки Українська Радикальна Партія, яка не захиталася, а твердо стояла на програмі всебічної масової праці для підготови революційних сил до виступу у відповідну пору. Християнсько-Суспільна Партія заломилася і фактично перестала діяти. В Українській Народній Трудовій Партії [1] заломання довело до відколення від неї цілої групи, яка перетворилася в Партію Національної Р(оботи), що стала явно покланятися новим «націоналістичним» гаслам. «Народні трудовики» випростували свій хребет щойно в 1925 році, переорганізувавши партію в новий твір УНДО, до якого вернулася Партія Національної Р(оботи), закинувши свої гасла, як непридатні. Не вступив до цієї демократичної політичної організації тільки Д.Донцов, що був секретарем Партії Національної Р(оботи). Так скінчився перший етап «шукання нашої програної і нових ідей». [2]

Проте «шукання» нових політичних ідей тривало серед студентських гуртків на еміґрації. Вони не могли дати собі з тим завданням ради, аж поки їм не прийшов у допомогу колишній зажертий марксист, а тепер «новий націоналіст» — Д.Донцов.

В основу свого «нового націоналізму» ставив Донцов волюнтаризм, себто таку ідеалістично-філософську течію, яка бачить світ не як волевиявлення найрозумнішого Творця-Бога, а волевиявлення ірраціонального абсолюту — сліпу стихію. Нація у Донцова, це вияв стихійної волі ґатунку, що тримається неґацією волі інших ґатунків.

Поставивши таке твердження в основу свого «нового націоналізму», Донцов дальше доказував, що головним двигуном людських вчинків є «спонтанна безмотивна воля до життя, а не розум». «Розум, казав він, грає другорядну ролю, він іде за бажанням як витвір пізнішого походження». Цю думку він розвиває дальше і казав, що «не на розумі, а на волі, на доґмі, на аксіомі, на бездоказовім пориві — мусить бути збудована наша національна ідея» (Д.Донцов «Націоналізм», 1926, стор. 159) «Бездоказовий порив», писав він, це «щось як містика молитви або екстаза танцю, самоціль». Таке розуміння чину було йому потрібне на те, щоб прийти до т.зв. творчого насильства ініціятивної меншости, себто терору, яким здійснюється «нова ідея».

Проповідуючи таким чином терор і диктатуру меншости, він закликав «змести з дороги всі декадентські доктрини, що заважають консолідації нації довкола одного ідеалу, всі ці лібералізми, демократизми, соціялізми, всесвітянства, пацифізми». (Д.Донцов «Націоналізм», 1926, стор. 245). Довкола якого саме ідеалу мала консолідуватися нація — Донцов не сказав тоді. Він залишив щодо означення ідеалу вільну руку молодим студентам, які внаслідок того по різному почали розуміти «новий» ідеал нації. Одні розуміли це як Українську Самостійну Соборну Державу, хоч це не ідеал а конкретна ціль, до якої змагали всі /12/ національно свідомі Українці. Для других цим ідеалом нації була революційна боротьба, яка доконче не є ідеалом, бо ідеал це уява про духову чи фізичну досконалість, а революційна боротьба це ж засіб до осягнення мети. Треті ідеал нації вбачали в самому націоналізмі, правда, не в такому розумінні як це розумів Донцов, а в дещо поміркованішому, —  «в синтезі чинної ідеї» (Ю.Вассиян «Ідеологічні основи українського націоналізму»). Та в дуже скорому часі прийшло й четверте розуміння ідеалу нації. Ліквідація Української Військової Організації і заснування в 1929 р. Організації Українських Націоналістів (ОУН) утвердили націоналістів у вірі, що їм доля судила відіграти спеціяльну історичну ролю. Тоді провід ОУН із націоналізму Донцова склав «Декальоґ українського націоналіста», який мав бути саме тою «чинною ідеєю» — розгортанням на всіх фронтах революційної боротьби з усіма, хто не націоналіст їхнього розуміння, і крівавої боротьби з усім, що не українське в їхнім розумінні. Не тільки з окупаційною владою, але й з інакше думаючими Українцями. Кривава боротьба це було четверте розуміння ідеалу нації.

Створена Організація Українських Націоналістів у 1929 р. мала з першого дня свого існування членів, які по різному розуміли ідеал нації і по різному намагалися його реалізувати. Внаслідок такого різного розуміння ідеалу нації з першого ж дня існування ОУН почалися тертя. Котрий напрямок розуміння ідеалу нації був би взяв верх — не відомо, але одно можна твердити, що вже в 30-их роках був би наступив розлам, якби на те, що всіх тоді єднала сліпа політика польського уряду і революційно-терористична боротьба, в яку ОУН заанґажувала всіх своїх членів. Крім того в тому ж самому часі ОУН втягнула своїх членів у фанатичну внутрішньо-українську громадянську боротьбу. Терор фізичний і моральний почав застосовуватися найперше проти націонал-демократів, соціялістів-радикалів та проти деяких католицьких кіл. Це випливало з самої природи терору. Раз можна було стосувати за досягненням урядових фондів і проти чужих організаційно-політичних партій, то чому не можна було його вживати і проти своїх? Раз можна було вбивати ворога, то чому не можна було вбивати ідеологічно-політичного противника Українця? У дальшому цей терор поширився і на членів ОУН. Раз можна було вбивати на основі анонімного наказу з невідомих причин іншого Українця, то чому не можна б було на анонімний наказ і з невідомих причин вбивати також і членів ОУН? Терор в середині ОУН, це був його третій етап. Він мав свою головну причину в боротьбі за владу окремих членів ОУН, які бажали мати вище, а не підрядне становище в організації. Ідеологія «нового націоналізму» Донцова такі методи оправдувала. Вона ж проповідувала виразно, що у проводі можуть бути тільки «лучші люди» і багато членів такими себе уважали. Вона проповідувала виразно, що для націоналіста вбивство, це «щастя ножа», боротьба, це «сліпий гін» до «чину» задля «чину». У визнавців такої ідеології Донцова не міг не виробитися і запустити коріння постулят розумної дисципліни в організації; така дисципліна тут могла бути тільки для тих членів ОУН, які не перейнялися були глибше донцовством.

У тому замішанні умів і почувань не могло в середині ОУН бути несподіванки, коли появилися бунти. Бунтувалися кандидати на краєвих провідників — Ю.Головінський і його прихильники проти визначеного головою ПУН полковником Є.Коновальцем провідника Краєвої Екзекутиви полк. Романа Сушка. Проти нього навіть приготовлявся убивчий замах, як про це пише З.Книш у книжці «Дух, що тіло рве до бою». По тім центральнім бунті проти рішення голови ПУН прийшли масові бунти серед «низів». Всупереч директивам центру ОУН почали малі «вождики» в низових клітинах ОУН осінню 1930 р. йти на свій лад покланятися гаслові донцовства «чину для чину» і масово підпалювати стирти збіжжя й сіна. Цей «виступ революційного чину» в тодішній політичній ситуації /13/ міг довести тільки до відомої кривавої пацифікації, тобто проти українського погрому. Супроти цього бунту і самовільства «низів» ОУН, провід ОУН тоді почував себе настільки безсильним, що не тільки нікого з низових провідників не потягнув до відвічальности і не виключив з організації, але для збереження свого «революційного обличчя» видав комунікат, що то ніби на його директиву був цей «виступ». Про це оповідає документально історик ОУН і видний її член З.Книш у згаданій книжці «Дух, що тіло рве до бою».

Бунти в середині ОУН це була анархія, а не «революційна дисципліна». Провід ОУН рішав одне, в Краєвій Екзекутиві роблено друге, а в кожнім повіті — третє. На цьому тлі доходило не тільки до взаємної конкуренції окремих членів, а й до нападів і побиття (голосні випадки в двох органах ОУН у Львові між редакторами). Логічним закінченням того стану було утворення окремої внутрішньої фракції в ОУН під проводом М.Ковальчуківної і І.Мельника у Львові. Ця фракція не погоджувалася в першій половині 1930-их років з рішенням Краєвої Екзекутиви ОУН щодо політичної лінії, на її думку компромісової, проповідуючи абсолютну політичну непримиреність. В тому випадку Краєва Екзекутива ОУН не пішла на компроміс. Вона дала наказ вистріляти всіх членів цієї опозиційної фракції, що було переведене і потім скінчилося процесом убивників перед польським судом.

Націоналістичний рух під впливом революційної романтики, конспірації та ідеологічного підсилення Д.Донцова з кожним роком набирав характеру якого демонізму, революційного сатанізму і вічного бунтарства. Все те, що набував член ОУН для боротьби з ворогом, він почав застосовувати також і до своїх. Почалася громадянська війна в краю і за кордоном. Характеристичною прикметою цеї затяжної громадянської війни це бунти: бунти в нутрі ОУН в краю, бунти «дітей проти батьків», бунти за кордном проти головного проводу ОУН.

За кордоном, серед членства ОУН, центральною особою опозиції був Іван Ґабрусевич, який тягнув за собою деяких членів Краєвої Екзекутиви. Ця група мала на меті поменшувати значення і повагу полк. Є.Коновальця та потім, усунувши його, заступити своїм молодшим провідником. На цім то ґрунті потім виріс рух опозиції проти нового голови ПУН полк. А.Мельника чи пак наперед проти його найближчих співробітників Сеника, Барановського і Сціборського.

Перші бунти в ОУН, це наслідки вчення Донцова про відвічну стихію, силу, чин для чину, підступ, це рознузданість владницьких інстинктів. Та все таки пропаґанді ОУН вдалося було переконати частину української молоді в Західній Україні, що в революційних організаціях так все буває: важним є визвольна ідея і революційно-терористична боротьба, що її провадить ОУН — все інше мусить уступити на другий плян. Спроби деяких націоналістів насвітлити дещо інакше волюнтаризм, як його пропаґував Донцов, показалися невдалими в той час. Донцов своїм «новим націоналізмом», опертим на ідеях Шопенгавера («воля як закон життя»), Гобса («жадоба влади»), Берґсона («життєвий елан»), Спенсера («аґресивність»), Геґля («неспокій і насолода риском»), Ренера («національний романтизм»), Парета («доґматизм»), Шпенґлера («доґматизм»), Фіхте («жадоба неясного відчутого»), Стендаля («гнів і ненависть»), Фереро («ексклюзивність»), Зіммля («безмотивний внутрішній неспокій»), Мораса («владарна ідея»), Сореля («творче насильство»), Макіявеллі («аморальність») та головно Ніцше («воля до влади») — а дальше ідеї расизму надто сильно був опанував членів ОУН. Був бунт проти всего, але бунту проти ідеології «нового націоналізму» Донцова в тому часі не було. Це багатомовний факт, який говорить сам за себе дуже багато. /14/

[ІІ]

На нашу думку бунту проти «нового націоналізму» Донцова не було, хоч було різне розуміння ідеалу нації, з двох причин: 1) Донцов заповідав прихід «нових людей», визнавців «нового духа» і «нового світогляду», які «виведуть націю зі стану ганьби». 2) Слову «націоналізм» надавала ОУН якого особливого значіння. Його ставлено в протилежність до всього, що було «старе», а зокрема до демократизму й соціялізму. Інтерпретатори волюнтаризму, як Ю.Вассиян, В.Мартинець та інші не поривали зовсім з Донцовим і його ідеологією. Вони тільки звертали йому увагу, що «чистий волюнтаризм, що врешті губиться в містичний неозначености сліпої прастихії, не підходить для цілей націоналістичної ідеології; треба найбільший натиск класти, казати вони, «на свідомий органіований чин». [3] Такий чин має проходити «під прапором єдиної спільної політичної ідеї», якою має бути націоналізм, а «зреалізувати цю ідею має ОУН» [4] Раз не було бунту проти ідеології Донцова, то програма ОУН була складена і затверждена, в 1929 р. на І-ому Зборі ОУН, в дусі таки донцовського націоналізму. [5] «Націоналізм» Донцова стався ідеологією партії і монополем ОУН. Головною метою ОУН було змагання до опанування всіх ділянок життя нації, тобто до монопольного політично-духового провідництва нації, не минаючи й революційної боротьби, що її провадила УВО. [6]

Роки 1929–1933, це роки «бурі й натиску» ОУН. Від 1933 р. ОУН вступила на шлях революційно-терористичної дії на широку скалю. Терор мав бути основою визвольної політики. Та показалося, що ОУН взяла на себе за великий тягар. Політика вимагала глибокого знання й досвіду. Цього ОУН не могла мати, бо вся її дотогочасна праця базувалася не на раціональнім моменті, який є передумовою політики, а не волюнтарізмі і неґації всього, що «старе». «ОУН ані при закладенні, ані пізніше, не мала свого повного, науково обґрунтованого світоглядого твору» [7], як це стверджують аж тепер самі націоналісти, ані випрацьованої тактики. Розумові арґументи і тактику намагалися /21/ провідники ОУН заступити «національним інстинктом». Та самого «національного інстинкту», революційно-терористичної дії з підпілля для ведення визвольної політики на довшу мету, не то що було замало, але все це показувалося щораз то більше непридатним. Результатом терористично-революційної дії були масові арешти  тої молоді, що її ОУН втягнула у свою сферу конспіративної акції. Арештовані молоді юнаки зі слабшими характерами заломлювалися духово, деякі робилися професійними революціонерами, деякі, махнувши рукою на науку і реально суспільно-громадське життя ставали мрійниками і конспіраторами. Невеличка тільки частина тверезо думаючих студентів помічала катастрофальні наслідки волюнтартизму, тероризму і конспіратизму — і почали вимагати тверезости у політиці. На тлі вимог практичної політики й праці для визволення нації почали зарисовуватися розколини в ОУН. На сторінках націоналістичної преси почалася завзята полеміка про ідеал нації, про цілі й завдання націоналізму. Наступив був навіть серед націоналістичного студентства поділ на т.зв. 95% і 105% націоналістів, а згодом на українському горизонті появився був ще один т.зв. католицький націоналізм. Про «організований націоналізм», як тепер пробує В.Мартинець вмовити, й чутки не було. Цю назву вигадав В.Мартинець вже на еміґрації та написав навіть книжку, [8] у якій намагається відмежуватися від так званого волевого націоналізму, себто від Донцова.

Хто був на Західніх Землях України, а головно хто жив у тому часі у Львові, то добре пам’ятає, що між студентством був явний поділ на три табори націоналістів, але співзвучність між Донцовим та «шукачами виходу з волюнтаристичної темряви» існувала далі у відношенні до соціялізму, лібералізму та демократизму. Згода існувала щодо Української Соціялістично-Радикальної Партії та Союзу Української Поступової Молоді «Каменярі», бо вони найбільш одверто розкривали погубність такого націоналізму та шкідливу роботу його визнавців. Ішов завзятий пресовий і усний бій за державницький визвольний націоналізм, опертий на багатьох елементах, а не на волюнтаризмі. Українська Поступова Молодь «Каменярі» спільно зі своїми батьками з Української Соціялістично-Радикальної Партії в статтях [9], друкованих в «Громадському Голосі», в журналі «Живе Слово» І «Каменярі» від 1929 року починаючи, а 1939 р. кінчаючи, висвітлювала не тільки погубність волюнтаристського і йому подібного націоналізму, але й перестерігала других перед його наслідками в дії, провакації, заломання і т.п.

Заломання в наслідок масових арештів симпатиків і членів ОУН мало подібні наслідки тому, що до нього залучився, як тінь, це тиск ворожої аґентури. Крім того політичні процеси, часта «всипа» і поведінка багатьох членів допровадили були організацію до почуття безпорадности, як супроти актуальних національно-політичних проблем, так і супроти питань, що виринали в житті самої організації. Вже тоді грозило явним розламом в обличчі дійсности; з одного боку, що її створювали зовнішні сили і з другого — справа внутрішньої проблеми національного руху, яка прибирала покищо три різні назви: 105%, 95% і націоналісти католики. Врятувала від розколу організацію акція, яку попровадив центр Крайової Екзекутиви ОУН за опанування просвітніх та кооперативних товариств під кличем «Геть демолібералів»! /22/ Згідно з націоналістичною думкою, це мав бути зудар і проба сили молодого націоналістичного руху зі силами, що були не то що поза його впливом, але й проти нього. Рівночасно це витворювало атмосферу громадянської війни і відвертало увагу членів ОУН від проблем власної організації. Тоді польська влада була вже розв’язала дві філії, і 168 читалень «Просвіти». Вона могла такий наступ тільки привітати, бо це саме робив Головний Виділ «Просвіти» опанований частинно «національним духом», розв’язавши ще дві філії та цілий ряд читалень за гостру незгоду з «національним духом».

Чому так суґерувала ОУН, мало хто тоді це розумів. Лише дехто знав, що акція опанування установ і атмосфера громадянського заогнення була для організації потрібна тому, щоб, по-перше, тотально опанувати все громадсько-суспільне життя так, як це вже зроблено було з УВО, по-друге, щоб затруднити своїх професійних революціонерів і вкінці найважніше, щоб перед широкими українськими масами закрити все те, що діялося в неї в середині: змови, боротьба за пости у проводі, фізична боротьба різних членських груп і т.п. Ніхто зі щирих націоналістів тоді, мабуть, не думав, що ця акція була потрібна і для польського уряду, що руками націоналістів нищилось довголітнє народнє надбання. Не помагали тоді критичні голоси остороги поодиноких поважних церковних достойників та демократичних діячів, що деякі ідеї ОУН і її тактика не тільки ведуть до розкладу її саму, але й впливають негативно на українські маси. У відповідь на послання, статті і наукові твори, ОУН казала, що нема ніякої небезпеки ані для неї, ані для українського народу. Небезпека є в демократичних ідеях, що їх сумарично називали не тільки «опортуністичними», але й просто «погубними» для народу.

Ставши в позу безстрашного лицаря, ОУН почала набирати характеру якоїсь фанатичної секти. Страждання й жертви ставалися найкращим доказом не лише правовірности її членів, але головно спасенности її ідеології. Попасти до тюрми — було великою честю, великим патріотизмом. Замість в центрі дослідити, чи простий припадок чи каригідна необхідність кинула члена в тюрму, преса ОУН славила кожне арештування як геройство. Дійшло вкінці до того, що ОУН явно почала проповідувати месіянізм, як це робив Донцов з ідеологією. Вона ніби мала принести для української нації нову віру, нову мораль, новий державний і суспільний устрій. Щоб цьому всьому надати божеськости, то волю проводу ОУН ототожнювлося зовсім у дусі Донцова з волею нації, стихійне хотіння верхівки — зі стихійним хотінням мас, революційність ОУН — з національною революцією, а слова «Україна понад усе!», мали оправдувати навіть усякі злочинні вчинки. але ототожнювання себе з нацією і бажання зробити ОУН масовою, поставили її перед тяжким екзаменом, якого вона не видержала. На це склалися такі причини: 1) Провід ОУН, що був опинився у 30-их роках за кордоном, складався з людей старших, в краю провідниками областей і районів були не тільки студенти а й учні гімназії. 2) До найнижчих клітин ОУН втягнено робітничих і селянських молодих хлопців. Цей соціяльний складник, що ввійшов у ОУН, на перший погляд був позитивним, і ОУН навіть чванилася тим. Але чим рік, цей новий набуток почав приходити щораз частіше до вирішального голосу. Крайові провідники в багатьох випадках починали не погоджуватися з рішенням проводу закордоном. Районові та повітові, а навіть провідники п’яток, почали організовувати всякі далеко йдучі акції на власну руку. Між крайовими провідниками і закордонним проводом ОУН зарисовувалися щораз більші розколини.

Р.Лісовий у книжці «Розлам ОУН» думає, що ОУН не виконала своїх завдань тому, що «національну ідею молодь сприйняла при /23/ майже цілковитій відсутності старших, які були байдужі, або вдавалися до кооперації чи давали голос лише обуренню». [10] Ми думаємо, що рацію має Юрій Липа, коли пише, що всяка акція мусить мати свою доцільність. Коли члени почнуть ідеології покланятися як ідолу, коли доктрину поставиться понад живим організмом, коли «людина є ніщо, мета є всім», коли є «втеча до власного еґоїзму», [11] то це рівночасно є шлях у провалля.

І на такому шляху стояла ОУН. Кількалітній притаєний поділ, два роки по смерти Є.Коновальця, приспішеним темпом почала його використовувати колишня Крайова Екзекутива. При тому не обійшлося без сторонніх субсидій. Рік 1939-ий був роком, у якому крайові провідники, що втекли перед большевиками, стрінулися зі закордонним своїм проводом у змінених політичних обставинах. В ОУН стануло гостре питання, яка має бути нова тактика і дальша боротьба. Деякі крайові провідники почали висувати питання незаконності визначення провідником ОУН полк. А.Мельника та закидати йому опортунізм [12].

Антаґонізм «молодих» і «старих» членів ОУН, «крайового» і «закордонного» проводу по упадку Польщі і по звільненні численних в’язнів, членів ОУН, з польських тюрем довів до того, що ОУН в 1940 р. розкололася на ОУН з провідником А.Мельником і ОУН — С.Бандерою. Єдність членів ОУН перестала існувати, але залишилася одна назва ОУН для обох відламів, залишилася спільна ідеологія та спільна програма. Кривава братовбивча боротьба, що почалася між двома ОУН по розламі, не провадилася за зміну назви, ідеології чи програми, а велася з чисто організаційно-персональних мотивів [13], які випливали з психіки людей, вихованих на донцовській ідеології. треба незабувати, що розлам наступив в часі Другої Світової Війни. Оба відлами претендували на провід краєм і цій переломовій добі, оба вона сподівалися знайти, головно на Східніх Землях України серед народних мас прихильників для своєї націоналістичної ідеології. Тому, здається, оба відлами не міняли назви, ідеології й програми.

Коли 1941 р. вибухла німецько-большевицька війна і німецькі війська вирушили на Україну, обі групи ОУН вислали свої «похідні групи», [14], які мали за завдання: ширити націоналістичну ідеологію і згідно з націоналістичною програмою організовувати українське життя, владу, правління та міліцію. [15] З влади нічого не вийшло, бо військова окупація перемінилась у цивільну. Нічого не вийшло також з міліції, бо її або розгнали Німці, або включили в свою організаційну мережу. Не вийшло нічого з Дружанами Українських Націоналістів, себто з військовою формацією, що «була організована при німецькій армії», [16] бо з доручення політичного гітлерівського проводу були розв’язані.

Крім цих великих ударів зі сторони націонал-соціялістичного режиму, довелось багатьом членам ОУН, провідникам «похідних груп» та членам зі «спеціяльними дорученнями» помічати, що їх праця в ідеологічному напрямку не знаходила бажаного відгуку серед мас. Навіть «проголошування української державности не сприйняв нарід так, як цього вони хотіли, та як це відбувалося у 1918 р.» [17]. /24/

Багато членів «похідних груп», вглиблюючись у причини цього факту «приходили до переконання, що головною причиною їх невдач був зміст їх націоналістичної ідеології, система організації та зміст “актів проголошення української державности” одного відламу ОУН у Львові, а другого в Києві з тими ж самими славословіями. В обох ОУН виникла гостра полеміка: одні казали, що треба відкинути дотеперішню націоналістичну ідеологію, бо вона недемократична; другі — що треба ідеологію задержати. У дальшій практичній роботі дуже скоро показали себе оправданими ці, що заступали думку змінити ідеологію і співпрацювати з демократично визвольними силами.

В тому часі, коли в ОУН ішла полеміка над справою зміни ідеології, думку, що збройна боротьба й визвольна акція, як також всяка праця над відновленням вільної, самостійної і соборної Української Держави може мати повний успіх лише тоді, коли буде спиратися на традиції визвольної боротьби як з перед 1917 р. так і на традиції Української Народньої Республіки 1917–1920 р. та коли вона буде провадитися за демократичний лад, потвердила Українська Повстанча Армія, видаючи проклямацію «За що бореться УПА?» Українська Повстанча Армія, що почала своє існування на Поліссі [18] з доручення Екзильного Уряду Української Народньої Республіки, ще перед вибухом німецько-большевицької війни, у своїй проклямації заявила:

«В рядах Української Повстанчої Армії борються українські селяни, робітники та інтеліґенція проти гнобителів за національною і соціяльне визволення, за новий державний порядок, за новий соціяльний лад в Україні». По вичисленні, що УПА бореться за «знищення большевицьких колгоспів та німецьких громгоспів», «за землю для селян без викупу, за вільне господарство й вільне користування продуктами праці», «за те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна — кооперативно-господарською», «за участь робітників у керівництві фабриками…», «за 8-ми годинний робочий день..», «за свободу профспілок…», «за національно-державну організацію великої торгівлі, за громадсько-кооперативну середню і дрібну, за приватну дрібну торгівлю, за вільні базарі», «за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду…», «за повне право національних меншин плекати свою власну формою і змістом національну культуру» — з притиском заявлялося, що УПА «бореться за рівність усіх громадян України без огляду на національність в державно-громадських правах і обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок».

Щойно в обличчі твердої дійсности, щоб могли дальше вдержатися на поверхні українського визвольного руху, обі ОУН почали відступати від деяких своїх ідеологічних тез та вождівських програмових засад. ОУН під проводом А.Мельника робила це повільніше, бо вона була тоді сильно ослаблена вбивствами її провідників. Крім того, населення, осуджуючи братовбивство ОУН Бандери, ставилося до неї зі співчуттям. За те ОУН Бандери, бачучи свою безвиглядність у дотогочасній практичній політиці і політиці Гітлера, в дні 21–25 серпня 1943 р. відбула свій з’їзд і прийняла майже всі тези УПА в основу своєї програми. Декому тоді здавалося, що ОУН Бандери скапітулювала перед демократією та українською дійсністю, коли прийняла програмові тези УПА. Та в короткому часі показалося, що це був тільки тактичний маневр. Прийняті тези на ІІІ. Зборі ОУН Бандери, були потрібні для мімікри й для пропаґандивної цілі при опануванні УПА. Ідеології дотеперішнього донцовського націоналізму не змінено й ніхто її, окрім ОУН Мельника, зміняти не думав. Партія надальше зміряла до опанування всього життя, партія й надальше зміряла бути аванґардом і проводом українськоїполітики та збройної боротьби. І внутрі цеї організації панував /25/ страшний терор, страх та підлабузництво перед Службою Безпеки.

Опанувавши підступом УПА на Волині [19], ОУН Бандери пішла в широкі народні маси під її прапорами. Низи цеї організації частинно незорієнтовані у тому, що сталося, у добрій вірі виконували всі, навіть і шкідливі, директиви. Коли в 1944 році провід ОУНр. виеміґрував за кордон, а з ним усі визначні члени партії і Служби Безпеки, то в краю осталися тільки рядові члени і віддані визвольній справі люди. Провід ОУН, щоб якось оправдати свою втечу, при кінці 1944 і на початку 1945 року попробував ще одної тактики — створити Українську Головну Визвольну Раду, яка мала бути «найвищим і єдиним керівним органом українського народу на час його революційної боротьби, аж до створення уряду української самостійної соборної держави». (Універсал УГВР 11–15 липня 1944). Коли ж і величезна більшість основників УГВР опинилася в 1944 році також за кордоном, то в краю мусіло прийти до реорганізації цілого протибольшевицького спротиву. УПА реорганізувалася знову на демократичній плятформі, а не на вузькопартійній, як це хотів провід ОУН. Партійна диктатура і СБ втратили там зовсім «популярність». Почали появлятися підпільні брошури, які вияснювали широкому українському загалові, що українські революціонери не «бандерівські бандити», «душегуби» і т.п., а оборонці визвольних ідей всього українського народу. Нова тактика боротьби, що її стосувала реорганізована УПА, почала доказувати, що ця УПА, яка діє, не є ідеологічно ця, що діяла від 1943–1944 р. Коли комуністичний уряд намагався не тільки знищити фізично, але й убити моральну революційно-визвольну ідею серед українського народу, то революційні (різних політичних переконань) сили, об’єднані одною назвою УПА, не тільки що мусіли заперечити «оунівський бандеризм і націоналізм Донцовського толку», але ще й сказати всім про свою визвольну програму. В 1946 році в підпільному офіційному органі УПА «Ідея і Чин» ч. 10, стор. 10–11, були проголошені програмові засади, за які бореться нова УПА проти московсько-комуністичної окупації. Ці програмові засади були не тільки поширенням і уточненням проклямації УПА «За що бореться УПА?» з 1943 р., але й пов’язанням їх з ідеями визвольного морально-ідейного демократичного і народницького націоналізму з-перед 1917 р., з часів 1917–1920 рр., як також і по 1920-ім році. Для нас немає сумніву, що тепер в Україні як називають себе члени руху спротиву «націоналістами», хоча їхні ідеологічні й програмові принципи не мають ніякого зв’язку з ОУН, то роблять вони це тому, що: 1) Уважають себе оборонцями прав своєї нації, 2) Уважають себе не совєтськими, а українськими людьми, 3) За націоналістів уважає їх ворог і так їх називає.

Відомо кожному, що в Україні окупант називає кожну найменшу спробу опозиції Українців — націоналізмом, і хто тільки почуває себе причасним до спротиву, не заперечує, а приймає цю назву. Вона з ворожої лайки, перемінилася в позитивний рух опору. Колись так було з назвою «петлюрівець». Довгий час большевики лаяли всіх противників їхньої окупації від консерватистів до укапістів включно, петлюрівцями. Зразу це Українці відсували як лайку і відкидали її, але по роках прийняли були її за свою з позитивно новим змістом, хоча цей новий «петлюризм» мало мав спільного з колишньою політикою С.Петлюри.

Назвою «націоналізм», що ним УПА назвала свій визвольний рух, в ніякому разі не ототожнювала ані УПА, ані широкі народні маси з націоналізмом, що його визнавала ОУН. Організація Українських Націоналістів /26/ на рідних землях, це, можна сказати, назва Українського Руху Спротиву, у якому беруть участь люди з різних політичних партій і з різними світоглядами проти російсько-комуністичної окупації і диктатури. ОУН в Україні і ОУН на еміґрації, як видно це навіть з «матеріялів з краю», дві різні організації. Різниця позначилася на: особовому складі проводу, особовому складі рядового членства, ідеологічно-програмових позиціях та тактиці й способі боротьби. Нашу думку вповні потвердив, хоч доволі пізно, член Товариства Прихильників Визвольної Боротьби України своїм рефератом 19.ІІ. ц.р. у Нью-Йорку: «Ґенеза еволюції ОУН». /27/

[ІІІ]

Для нікого вже сьогодні не є ніякою тайною, що від 1944 року, себто від часу, коли провід ОУН зі Ст.Бандерою опинився на еміґрації, в Краю був скликаний Надзвичайний Великий Збір, на якому вибрано зовсім новий Крайовий Провід. В тому самому часі відбувся також Збір ОУН С.Бандери на еміґрації, на якому вибрано також Крайовий Провід. Один і другий провід претендував на очолення всього революційного руху спротиву. З особливими претенсіями був провід ОУН на еміґрації з Бандерою на чолі. Він, використовуючи труднощі зв’язку між Краєм і еміґрацією, дуже зручно почав був ширити фальшиву леґенду, що він керує всіми акціями в Краю, що в Краю діє дальше його організація, яка рівночасно ідейно і фактично керує Українською Повстанчою Армією (УПА). На доказ варто навести дослівний текст одної статті, де писалося: «УПА плоть від плоті і кість від кості нашого останнього Державного Акту 30 червня 1941 р. [20]». Вершком бандерівської хвальби була стаття в цій самій партійній газеті, де писалося: «Край вони (рейдуючі частини УПА, пояснення В.В.Коваленко) залишили зорганізованим і приготованим до дальшої боротьби. До сьогодні ще працюють справжні фабрики і заводи, що продукують для УПА шкіру, одяг та літаки» [21].

Проти такої писанини та й проти утотожнювання ОУН з УПА гостро виступили всі здорово думаючі українці у щоденних розмовах, на зборах а також виступила преса [22]. Не втерпів і журнал «До Зброї» і, пізно бо пізно, помістив статтю «В обороні крови», де дослівно писалося: «Корінь всього лиха лежить у партійному підході до справ, які є понадпартійною і понадчасовою, загально-національною вартістю. Такою вартістю є безперечно збройна боротьба народу за своє визволення. Моральний капітал, куплений пролитою кров’ю, не може і не сміє бути власністю чи монополією однієї партії… Записування цієї боротьби на конто однієї партії, це не поборювання цієї партії а підвищення і скріплення її престижу серед найширшої маси… Не вільно говорити, що боролися і боряться в Краю виключно “бандерівці”. Боровся і бореться ввесь народ не за партії і не за людей, а за своє визволення» [23].

В тому ж самому журналі була дана відповідь на питання, хто є в УПА і яких політичних переконань вояки. Дослівно писалося: «В березні 1943 р. всі озброєні відділи, об’єднані в одну організацію, підпорядковані одному командуванню прийняли назву УПА. Вже в літку цього ж року членів ОУН було тільки 10–15%, а на всіх командних постах були люди різних політичних переконань і безпартійні. Шефом штабу УПА-Північ був безпартійний сл. п. ґенерал Ступницький, полковник Армії УНР, а на відповідальних постах у штабі було ще двох полковників Армії УНР. Санітарними частинами керував безпартійний лікар, а господарськими апровізаційними — старий досвідчений 60-літній кооператор, колишній шеф департаменту, при міністерстві торговлі УНР» [24]. /14/

Тактично-проґандивннй маневр еміґраційної ОУН С.Бандери та складення тотожності ОУН–УПА–УГВР мусів дійти до відома Проводу ОУН в Краю і викликав напевно відповідний резонанс. Також і на еміґрації цей маневр мусів у багатьох навіть націоналістів викликати занепокоєння і страх перед його наслідками. У газеті «Час» появилася стаття, у якій писалося: «Згідно з розліпленими плякатами повстанців, Українська Повстанча Армія (УПА) бореться проти російського імперіялізму і польського шовінізму за волю України. Ціллю боротьби є усунення комуністичної диктатури і демократизація українського народу, відбудова Української Народньої Республіки, проголошеної українською Конституантою» [25].

Ця сама націоналістична газета, що писала в минулих роках про тотожність ОУН-УПА-УГВР, у 1948 році писала вже, що «ОУН, яка єдино існує в Україні, як орґанізована політична сила, то ми тільки тут на заході зустрілися з визначенням її як партії. ОУН в Україні — це зовсім не партія, а щось таке, для назви чого тут на еміґрації не знайдеш навіть відповідного поняття» [26].

Почали викликати тривогу серед бандерівського членства і статті Мирослава Стиранки, друковані в 1947 р. в «Українських Вістях» («Програмові підстави визвольного руху», «Розсадники неуцтва і примітивізму», «Основні передумови оздоровлення») та статті у «Неділі» (Б.Войченко «Державність чи гайдамаччина?»), «Нашому житті» («Замасковані реакціонери»), «На чужині» («Бандера і УПА», «На руїнах ідеологій», «Українська світоглядова криза»), «Християнський Шлях» («Мементо морі» і другі) до тої міри, що треба було низи тримати такими статтями в «Українській Трибуні», як «Блискуче відокремлення», «Насамперед держава» і т. п. Та вдержати єдність було тяжко. Стояла проблема проводу і його авторитету. Коли в умовах конспірації це питання займає дуже вузьке коло членів і член організації безпосередньо стрічається тільки з провідником п’ятки, чи трійки, а стріча з головою проводу для нього недосяжна мрія, то в умовах еміґрації і леґального життя члени бажали свій провід бачити. Явище зовсім нормальне. Люди, що належать до політичної організації, вірять у свої національно-політичні цілі і в діла своїх провідників та їх авторитет. Виробленого авторитетного проводу, що черпав би повагу з позиції голови організації ОУН чи з особистих прикмет, не було. Існувало дві ОУН, які себе поборювали. Існувала велика частина колишніх членів ОУН, що на теперішній провід почали дивитися як на втікачів таких самих, як вони. Крім неповаги до проводу, бракувало багатьом членам організованої вироблености, а цілій ОУН взагалі бракувало політичної традиції. На еміґрації обі ОУН стрінулися ще з одним явищем — творенням Української Національної Ради. Провід мусів зайняти своє становище і до Екзильного Уряду УНР і Української Національної Ради. Стояло різко питання, хто має входити до Української Національної Ради ОУН(р) (так себе тоді називала ОУН С. Бандери) чи ЗП УГВР. Коли у цій справі ЗП УГВР видало «Деклярацію», то ОУН С.Бандери видала «заяву», де пнсалося:

У зв’язку з Деклярацією Закордонного Представництва УГВР, ОУН подає своє наступне становище:

1. УГВР і ОУН своїми функціями є дві різні формації, організаційно зовсім окремі одна від одної. Таке саме відношення є між Закордонними Частинами ОУН і Закордонним Представництвом УГВР.

2. ОУН не відповідає за опубліковану Деклярацію ЗП УГВР і її не поділяє. /15/

3. Становище ОУН(р) до утворення Державного Центру задекляроване в постанові Проводу ЗЧ ОУН від 5 квітня ц. р., яку прийняла Підготовча Комісія для скликання Національної Ради як основу вступу ОУН(р) до Національної Ради, де між іншим сказано:

«Організація Українських Націоналістів заявляє готовість увійти до Української Національної Ради на еміґрації, не зважаючи на те, що дотепер між ОУН та іншими політичними угрупованнями, що входять до Української Національної Ради, не дійшло до узгіднення української визвольної політики. За правильність тієї політики і її реалізацію ОУН буде змагатися на форумі Української Національної Ради».

«Організація Українських Націоналістів визнаватиме переформований оновлений і розбудований на широкій політичній і громадській базі, відповідно до нинішніх вимог українського визволення єдиний на еміґрації Державний Центр Української Народної Республіки зо всіми прероґативами, які повстають від такого визначення (т.т. 1 і 2 постанови).

Рішення Проводу ЗЧ ОУН від 5 квітня 1948 залишається цілком у силі [27].

Рівночасно з повищою «заявою» появилося «Ствердження ЗП УГВР» написане в дусі «заяви». Вдумливі читачі відразу завважили, що серед еміґраційних проводів ОУН(р) і ЗП УГВР іде тертя, яке хвилево затерто.

Тим часом Крайова ОУН в Україні своїм особовим складом членства з кожним роком ставала інша. Переломовим роком став 1944 рік, коли дотогочасні закостенілі донцовські провідники і рядові члени ОУН виеміґрували закордон. Після того до ОУН у Краю входили молоді хлопці і дівчата, що не були під впливом донцовських націоналістів і зокрема ці, що виросли під комуністичним режимом і вчилися в комуністичних школах. Вони сприймали по свойому слово «націоналізм» і по свойому вкладали в нього свій зміст. Еміґраційна ОУН С. Бандери своїм особовим складом провідних кадрів і низового членства залишилася ця сама, що була перед вибухом війни; з незначною кількістю звербованої пропаґандою селянської і робітничої молоді по таборах та великою частиною недорозвиненої інтеліґенції, яка масово занимала таборові посади. Ніде так гостро не приходило до зудару між ідеологічними напрямками націоналістів, демократів і соціялістів, як саме в таборах. Граючи демагогічно і фальшиво на патріотичних почуттях політично невиробленої молоді та послуговуючись зручно революційною фразеологією, еміґраційна ОУН С.Бандери різними рефератами, програмовими статтями та «строго довірочними» брошурами [28] ширила дальше донцовський націоналізм та вмовляла, що тільки вона і її члени мають право на патріотизм і революцію. Багатьом людям, головно тим, що були під російсько-большевицькою окупацією, все було не то, дивно, не то незрозуміло а то й просто смішно. Їм, що знали добре тоталізм, все це націоналістичне було уподібнене до большевицького гурасовєтського пустомельства, і вони відразу станули проти.

Хоч у великій більшості українські маси на еміґрації націоналістично-бандерівських кличів не сприймали, хоч усі знали, що в 1943 р., ще в краю, були прийняті програмові позиції УПАрмії, то ОУН С.Бандерн на еміґрації про ці позиції згадувала тільки деколи, або й зовсім не згадувала. ОУН С.Бандери, особливо її провідники, жили далі думками 30-тих років, себто роками своєї націоналістнчно-донцовської юности і цю архаїчну націоналістичну юність вони намагалися передати своїм членам включно з Д.Донцовом. Низові члени та деякі з проводу /16/ ОУН С Бандери не знали, що між ними і членами Крайової ОУН за роки еміґрації зайшли величезні ідеологічно-програмові зміни. Щойно, коли з великими труднощами й жертвами прийшли відділи УПА а також втікачі та принесли різні матеріяли, документи та статті і, коли дещо з того опубліковано та видано окремими брошурами, членство заворушилося. Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), що його склали виеміґрувані колишні учасники Першого Збору УГВР ще в краю 11.VII.1944 р., почало присвоювати собі також право бути виразниками цих думок, що луналн з принесених документів, статтей і брошур. Поява окремою книжкою статтей Горнового, Полтави і Кужиля п. н. «Позиції українського визвольного руху» і других крайових матеріялів на ідеологічно-програмові теми, викликали між ОУН Ст.Бандери і ЗП УГВР позакулісові суперечки, йшлося про дві засадничі справи: перша — ідеологічно-програмового характеру, друга — очолювання і політичне керівництво всієї революційно-визвольної боротьби. Степан Бандера, що очолював еміґраційну ОУН, чи як він пізніше її назвав, Закордонні Частини ОУН (ЗЧ ОУН), висував претенсії на голову і Крайової ОУН та заступав і надалі старі позиції і провідницький принцип враз із системою монопартійности в державному устрою. Рівночасно він і в другій справі стояв на тому, що найвищим політичним керівництвом всієї революційної визвольної боротьби має бути ОУН. Як внслід цієї позакулісової боротьби був у 1950 р. «Комунікат ЗП УГВР», у якому повідомлялося українське громадянство, що «на своєму III Надзвичайному Великому Зборі ОУН прийняла нові позиції, відкинувши між іншим т.зв. провідницький принцип у своїй внутрішній структурі, систему монопартійного устрою в побудові державного ладу. На їх місце схвалено демократичні засади побудови майбутньої української держави та прийнято соціяльну програму, що відповідає життєвим прагненням і інтересам широких народніх мас» [29]. За опублікування цього «Комунікату» люди з середовища Бандери дня 30.VII.1952 р. прислали таку анонімну погрозу, яка своїм змістом і висловами зовсім не надається до друку.

В тому самому «Комунікаті» писалося і про те, що «в 1944 році була утворена УГВР, і ОУН визнала її за найвище політичне керівництво цілої революційно-визвольної боротьби». Цим «Комунікатом» потверджено всі дотеперішні гріхи ОУН, до яких вона ніяк нехотіла признатися, а саме: 1) ОУН до другої світової війни стояла на провідницькому принципі, себто на вождизмі, 2) ОУН до другої світової війни визнавала систему монопартійного устрою в побудові державного ладу, 3) ОУН визнавала соціяльну програму, що не відповідала прагненням широких народніх мас.

Поява цього «Комунікату», у формі летючки, була наробила величезного шуму серед низового членства. Відчувалося, що вибухне, як не розкол, то якийсь великий скандал. Та ані одне ані друге не сталося тому, що в тому самому році появилося на сторінках преси «Звернення Воюючої України». У цьому «Зверненні» у загальних словах «українська еміґрація не може собі дозволити на жадні роздори і партійну гризню», зверталося увагу, не на тертя, які ішли між націоналістами й демократами, а на тертя, які ішли в середині ОУН і УГВР. Правда, як тільки це «Звернення» появилося, бандерівська пропаґанда намагалася повернути ці слова в сторону демократичних угруповань та Української Національної Ради, мовляв, у нас все впорядку, ми з’єдинені, тільки демократи не хочуть об’єднання визвольних сил і співдії з Краєм. Та багато вдумливих читачів звернули увагу, що слова: «Воююча Україна найрішучіше засуджує всіх тих, які не хочуть піднестися /17/ вище своїх вузьких партійних інтересів, які спекулюють визвольною ідеєю» — не відносяться до демократичних угруповань, бо вони саме з’єдналися довкола системи й концепції УНРади, а відносяться вони до ОУН С.Бандери і ЗП УГВР, які між собою ведуть боротьбу і не хочуть вступити до співпраці в УНРаді.

Крім впливу «Звернення Воюючої України», що в 1950 р. не прийшло до розколу, впливала ще й смерть Романа Шухевича-Чупринки. Перед маєстатом смерти і перед відвагою друга-боєвика, командира УПА та Провідника ОУН у Краю, оунівці і угаверівці втікачі-еміґранти мовчали, роздумували. Спостерігачам і багатьом членам здавалося, що смерть Провідника приглушила внутрішні спори. Та поява листа Ст.Бандери «До членів ОУН» знову пригадала громадянству, що спір існує дальше. З листа було видно, що розходження між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР є і на тлі особовому і на ідеологічно-програмовому. Бандера повідомляв своїх членів, що йому «опозиція», себто члени його ОУН, які рівночасно є у проводі ЗП УГВР, закидає неправне присвоєння головства ОУН у Краю та ідеологічну закостенілість. Опублікована «заява» Бандери, що він «зрікається головства ОУН на користь провідника ОУН у Краю», потверджувала повністю слушність закиду, що головство ОУН у Краю, він собі присвоїв.

Про дальші розходження українська суспільність довідалася з окремого проголошення «Політично-інформаційного Відділу Вояків УПА» [30], що появилося з приводу листа Бандери. Вояки УПА отверто заявили, що «Степан Бандера є проти Воюючої України». Вони крім того заявили, «що в 1950 р. той С.Бандера намагався підпорядкувати собі “наказним порядком” вояків УПА, які продерлися бойовим рейдом з України в Західню Европу згідно з дорученням Головної Команди УПА… Знаним бо є, що всі “історії” про С.Бандеру, як про організатора УПА, або, як він сам про себе пише, про “носія найвищого авторитету у визвольно-революційному русі” — є звичайною видумкою. Фактом бо є, що С.Бандера ані не організував УПА, ані жадними повстанськими групами ніколи не командував. В тому часі, як організувалася УПА, С.Бандера перебував у концтаборі в Німеччині… Не є теж ніякою тайною, що від свого звільнення в 1944 р. С.Бандера знаходиться в Німеччині, про що зрештою нераз казав. — Тепер намагання С.Бандери йдуть на опанування Закордонного Представництва УГВР, подібно як намагався він опанувати УНРаду чотири роки тому».

З-приводу появи листа Бандери забрала слово «Сучасна Україна» [31], орган ЗП УГВР, та опублікувала досі недрукований документ «Становище проводу ОУНр на Українських Землях до різних спірних або актуальних питань за кордоном» з липня 1950 р. Як «Сучасна Україна» так і Провід ОУНр в Краю стверджували: а) Про «наявний, послідовний і остаточний відхід С.Бандери з позицій ОУНр на рідних землях». б) Що на III Надзвичайному Великому Зборі рішено, що «організація не зв’язує себе ані з ідеалістичним, ні з матеріялістичним напрямком». в) Що «провід ЗЧ ОУНр відійшов від духа програмових постанов III НВЗ ОУНр і в соціяльно-економічних питаннях», г) Що С.Бандера замовчав питання «визначення внутрі державного ладу української держави».

Про остаточний розкол українська суспільність довідалася щойно дня 21 лютого 1954 р.; коли до всіх редакцій ЗП УГВР розіслало відписи «документів». У цих «документах» зайво дошукуватися, що вносило /18/ б нове світло розходжень і розколу. Ці «документи» показували радше техніку, яка привела до завершення розколу. Також нічого не показували і дальші публікації нових документів, заклики до членів, листи редактора до редактора, заяви і т. п. Вони тільки стверджували, що організаційна єдність між ЗЧ ОУН Бандери і ЗП УГВР перестала існувати так, як перестала існувати по розламі 1940 р. Сама організація ЗЧ ОУН Бандери розкололася у висліді цього конфлікту на двоє. Одна частина пішла з іменованими головою ОУН у Краю уповноваженими — Д-ром Л.Ребетом і З.Матлою, а друга залишилась вірною Бандері. Перша група, що також уживає назву ЗЧ ОУН, підпорядковується проводові ОУН у Краю і ЗП УГВР.

Все, що дотепер появилося друком, є неначе розірвані картки з книжки, що називається «Український націоналізм і його система», у якій бракує цілого розділу «Процес власного оздоровлення». Даремно, мабуть, на нього доведеться чекати. Маємо чотири середовища ОУН, але не маємо ясно, бодай у одної, поставленої ідеолоґії та програми.

Правда, у газетній полеміці між чотирма середовищами ОУН кожне середовище представляє себе як правдивих демократів, але ніде не можна у цих статтях знайти натяків на те, що середовище, скажім, для підкреслення свого демократизму і зміни ідеології та програми й тактики відкидає стару назву ОУН, яка прецінь не мала демократичного характеру, а приймає іншу. Ані одне середовище не зриває і не осуджує терористично-тоталітарного принципу минулих років. Слова Л.Шанковського у статті «Чи справді українські націоналісти з ОУН проти Хвильового?» [32], що «З точки бачення ідеології можна розрізнити фракцію націократично-солідаристського націоналізму (ідеологи: Вассиян, Ольжич, Сціборський, Бойко), фракцію волюнтаристично-орденського націоналізму (ідеологи: Донцов, Стецько, Ленкавський, Мироненко) та фракцію революційно-демократичного націоналізму (Полтава, Горновий, Кужіль, Рамзенко)» — нічого про зміни не кажуть. Ані одна фракція не відбула з’їзду і не переіменувала себе з ОУН, ані не заявила, що вона свою ідеологію сяк чи так називає. Навіть ОУН А.Мельника, яка своїми виданнями «Націократія» Сціборського і «Національний солідаризм» Боярського пробувала ідеологію націоналізму дещо реформувати, в книжці В.Мартинця, виданій 1954 р., не каже, що вона визнає ідеологію націократично-солідаристського націоналізму, а говорить про ідеологію «організованого націоналізму». Зрештою сам Л.Шанковський у згаданій статті просить не опатентовувати цих назв, чи окреслень, він тільки стверджує, «що такі фракції, чи течії в націоналістичному таборі існують». Але правдою є і це потверджує Л.Шанковський, що в Україні існує «підсовєтський націоналізм». Яку він має назву, революційно-демократичну, чи яку іншу, не важно, факт, що він існує. Ми сьогодні знаємо на основі документів з Краю, що цей націоналізм не є націоналізмом еміґраційних націоналістичних фракцій. Еміґраційні націоналістичні фракції не можуть Краєві накидати своєї ідеології, як не можуть накидати йому і тактики боротьби. Вони можуть до Краю достосувати свої ідеології, або творити зовсім нові свої. Таке пристосування і бачимо у фракції, що її очолив Д-р Ребет і Матла, з їх публікацій у «Сучасній Україні», з виданих брошур [33] і вкінці із створення «Союзу Учасників Української Визвольної Боротьби».

Черговий розлам, якого ми є свідками, це ніщо нове. Це черговий доказ того, що з націоналізму зробити ідеології не можна, що його вбрати в партійні шори також не можна. Дійсний націоналізм — це універсальна /19/ ідея [34] з широко розгалуженими елементами; релігійними, культурними, політичними, соціяльно-економічними та етично-моральними. Обсяг і час діяння одного, двох, чи всіх елементів серед кожної нації поступав у зв’язку зі загальним поступом людства і кожної нації та зміни державних режимів.

Черговий розлам, це ще один доказ того, що первородний гріх — ідеологія як самоціль — мститься з усією послідовністю, що брак ідеалу веде до розпуки й шалу [35], що надуживання релігійних, політичних, національних і соціальних ідей, щоб удержатися на поверхні життя нації, веде у власні тенета, де починається пекельна боротьба, та вкінці брак авторитету до проводу — веде до атомізації.

Черговий розлам повинен бути грізним мементо для української спільноти на еміґрації. З нього вона повинна багато навчитися і витягнути певні постанови. Націоналістичні фракції повинні також і для себе витягнути певні висновки.

Чи вдасться котрійсь фракції ОУН позбутися «гріхів молодости» — покищо невідомо. Можна одне сказати, що український народ на Рідних Землях, так як колись, так тепер і в майбутньому поглиблює і поширює свою демократичну політично-внзвольну концепцію, що відповідає його традиції і духові. Український народ на Рідних Землях у своїх прагненнях буде завершувати будову тої будівлі, що він її розпочав давно, а практично приступив до реалізації у 1917–1920 роках.

Примітки

[1] «Українська Народна Трудова Партія» — це від березня 1919 нова назва для «Української Національно-Демократичної Партії». Ця партійна формація в 1925 р. перезвала себе на «Українське Націонал-Демократичне Об’єднання» (УНДО).

[2] Назва «Партія Національної Р(оботи)» писалася із скобками після великої букви Р. це мало «хитро» значити, що треба читати не Р(оботи), а «Революції».

[3] Д-р Ю.Вассиян «Ідеологічні основи українського націоналізму», «Розбудова Нації», 1929, стор. 65–67.

[4] В.Мартинець «Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів», «Національна Думка», Прага 1927.

[5] Програма ОУН, «Вільна Україна» Ч.2. 1954.

[6] З.Книш «Дрижить підземний гук», Вінніпеґ 1953, стор. 101 і 121.

[7] Павло Штепа «Нехолодна війна», «Шлях Перемоги», Ч.7 (51) 1955.

[8] В.Мартинець «Ідеологія організованого і т.зв. волевого націоналізму», Вінніпеґ, 1954.

[9] «Шляхом життя», «Тіні і блески молодого покоління», «Про патріотизм і демаґоґію», «Батьки і діти», «Злочинна робота», «Народини і похід націоналізму» і інші.

[10] Р.Лісовий «Розлам в ОУН», Німеччина 1949. стор. 57.

[11] Юрій Липа «Призначення України», Нью-Йорк 1953, стор. 241.

[12] «До ґенези розламу ОУН», Вісник ООЧСУ Ч.3. 1947.

[13] Богдан Михайлюк «Бунт Бандери», На чужині 1950.

[14] М.Сидор-Чарторийський «Від Сяну по Крим» Нью-Йорк 1951.

[15] Інж. О.Зовенко «Безіменні» На чужині 1946, стор. 59 і 74.

[16] Є.Побігущий, Т.Крочак, К.Малий, Є.Рен «Дружини Українських Націоналістів у 1941–42 роках», 1953, стор. 40.

[17] Інж. О.Зовенко «Безіменні», На чужині, 1946, стор. 62.

[18] О.Шуляк «В ім’я правди», Ротердам 1947, стор. 10.

[19] О.Гриценко: «Армія без держави» «Українська земля», Ч. 1, 2, Нью-Йорк 1951.

[20] «Українська Трибуна», ч. 72, 1947.

[21] «Українська Трибуна», ч. 72, 1947.

[22] «Наше життя», «Неділя», «На чужині», «Українські Вісті».

[23] «До Зброї», журнал для українського вояцтва на чужині, видає ЗП УГВР, ч. 5/13, жовтень 1947.

[24] «До Зброї», «В обороні крови», ч. 5/13, 1947.

[25] «Час», ч. 13, 1947.

[26] «Українська Трибуна», ч. 16/138, 1948.

[27] Заява Проводу ОУНр, «Час» ч. 25 (142) 1948.

[28] «Ми і наше середовище», «Внутрішні інструкції», «Політграмота».

[29] «Народне Слово» ч. 28 і 29, 1952 «Мова документів і фактів».

[30] «С. Бандера проти воюючої України», «Політ.-Інформ. Відділ’ УПА» в Канаді 1953.

[31] «Сучасна Україна» ч. 10/61 1953 «Удар по позиціях визвольного руху».

[32] «Український Прометей», ч. 28, 1954.

[33] «Матеріяли Підготовчої Комісії», Нью Иорк 1954.

[34] John A. Armstrong «Ukrainian Nationalism», 1939–1945. New York 1955.

[35] Василь Нич «Звернення до українського народу в справі роздору» Нью-Йорк 1954.

Джерело: Вільна Україна (Детройт). — 1955. Рік ІІ. — Ч. 4. — С. 11–14; Вільна Україна. — 1955. — Ч. 5. — С. 21–27; Вільна Україна. — 1955. — Ч. 6. — С.14–20.