Колоніяльна війна та психічні розлади

Франц Фанон

А війна триває. І ще довго ми гоїтимемо численні — часом невиліковні — рани, завдані нашому народові колоніяльною навалою.

Імперіялізм, що сьогодні опирається справжньому визволенню людини, повсюдно насіяв мікробів занепаду, що їх ми маємо повсякчас постерігати на наших землях і в наших мізках та винищувати.

Тут ми говоримо про психічні розлади, що до них дійшло через національно-визвольну війну, проваджену алжирським народом.

У такій книжці, як ця, психіятричні завваги можуть видатись не на часі чи геть недоречними. Тут ми нічого не вдіємо.

Ми нічого не можемо вдіяти з тим, що у цій війні психіятричних проявів, психолоґічних і поведінкових розладів так багато серед учасників «умиротворення» або у гурті «умиротвореного» населення. Правда в тім, що колонізація своєю суттю, як ми вже знаємо, поповнює ліжка психіятричних лікарень. У ріжних наукових працях від 1954 року ми зауважували французьким і міжнародним психіятрам труднощі, що заходять за «лікування» місцевого населення, коли його намагаються, як той каже, зробити частиною суспільного тіла колоніяльної країни.

Оскільки це є систематичним запереченням иншої людини, фанатичною настановою заперечити, що ті також люди, колоніялізм змушує людей, що над ними він панує, постійно питати себе «хто я насправді?».

Супроть, оборона, опірність, що їх викликає до життя цей жорстокий зудар колонізованих і колоніяльної системи, складають структуру, що відтак розкриває колонізовану особистість. Цю «діткливість» легко зрозуміти, якщо дослідити всі травми, завдані місцевому населенню протягом одного лише дня, прожитого за колоніяльного режиму, та вповні пережити їх. Хай би там як, але треба пам’ятати, що колонізований народ, це — не просто придушений народ. Підчас німецької окупації французи лишалися людьми; підчас французької окупації німці лишалися людьми. В Алжирі бачимо не лише панування, але буквально окупацію самого клаптику землі. Алжирці, їхні жінки у паранджі, пальми та верблюди творять краєвид, природнє тло для присутности людей — французів.

Неприязна природа — непоступлива та вперто бунтівна — у колоніях представлена гущавиною, москітами, тубільцями та лихоманкою. Колонізація успішна тоді, коли вся ця неслухняна природа нарешті вгамовується. Залізниця, прокладена крізь чагарники, висушені болота та місцеві, що їх немає ані економічно, ані політично, — усе це тотожне.

Підчас колонізації, коли вона не наражається на збройний опір, коли шкідливих нервових стимулів більшає, захисні механізми колонізованих заламуються і ті стають континґентом психіятричних лікарень. Пізніше, вже на мирному етапі колонізації, проявляється стала психолоґічна патолоґія, породжувана безпосередньо пригнобленням.

Сьогодні національно-визвольна війна, що її веде алжирський народ протягом останніх семи років, сприяє розвиткові психічних розладів.[1] Тут ми розкажемо про кілька захворювань алжирців і французів, що їх ми вважаємо за характерні. Варто нагадати, що ми пишемо не наукову роботу. Не тут обговорювати семіолоґічні, ґносолоґічні та терапевтичні нюанси. Деякі терміни, вжиті тут, правлять лише за довідку. Проте маємо наголосити:

Клінічна психіятрія, як правило, вважає ріжні розлади, що ми спостерігали у наших пацієнтів, за психози. Найбільшу увагу тут приділяють події, що спричинилася до розладу, хоча в деяких випадках зважають на підклад випадку (психолоґічний, емоційний, фізіолоґічний стан пацієнта), а також на початок хвороби. Нам видається, що в дібраних для цієї книжки прикладах події, що спричиняють розлад, пов’язані передусім із всеохопною нелюдською практикою, котра робить вражіння, що люди потрапили до справжньої апокаліпсиси; з духом, що їм дихають усі в Алжирі, — духом, спраглим крови, з духом, що не знає жалю.

Випадок №2 із серії А, це — типовий психоз, але випадки №№1, 2, 4, і 5 із серії Б свідчать про набагато глибшу причинність, хоча насправді ми не можемо говорити про якийсь конкретний випадок, що викликав ці розлади. Якщо визначати їх, виходячи з даних, що їх ми маємо, це психози; проте тут ми маємо зважити на війну — війну, що вона як загалом, так і в окремих проявах є колоніяльною. Після двох великих світових воєн досить публікацій про психічні патолоґії салдатів, що брали участь у війні, та цивільних, що були в евакоації або стали жертвами бомбардувань. На сьогодні нові характеристики деяких з психіятричних описів, уміщених тут, засвідчують — для тих, хто ще сумниться, — що ця колоніяльна війна своєю патолоґією являє новий тип.

Ще одну думку, що вона зайшла, — ми певні — треба перецінити. Це думка, що ці розлади не є небезпечними. Випадки посттравматичного ефекту, коли повністю порушено загальний психічний стан особистости, справді є, щоправда, і тут є винятки. Ми вважаємо, що шкоду патолоґічних процесів накшталт тих, що вивчаємо тут, звичайно применшують. Ці розлади тривають місяцями, руйнуючи еґо, та практично завжди лишають по собі слабкість, видну простим оком. Виходячи з усіх наявних свідчень, безпомильно можна пророкувати сумне майбуття такого пацієнта.

Наш погляд найліпше проілюструє такий приклад. В одній африканській країні, що кілька років тому виборола незалежність, ми мали нагоду надати терапевтичну допомогу патріотові, що брав участь в опорі. Цей 30-річний чоловік звернувся до нас по допомогу та пораду, бо щороку певного дня страждав від тривалого безсоння, супроводжуваного тривогою та думками про самогубство. Того дня він за завданням своєї орґанізації установив бомбу в одному місці. Внаслідок цього загинуло 10 чоловік[2].

Цей боєць, що ніколи не задумувався про свої передні дії, дуже ясно усвідомив, чого вартувала йому національна незалежність. Подібні випадки порушують питання відповідальности підчас революційної боротьби. Наші спостереження стосуються періоду 1954-1959 років. Одних пацієнтів оглядали в Алжирі — в громадських лікарнях або в приватних клініках; инших лікували медичні підрозділи Армії Національного Визволення.

СЕРІЯ А

Тут наведено 5 випадків. Це як алжирці, так і европейці, що мали схожі симптоми психічних розладів типу психозів.

ВИПАДОК №1: Імпотенція в алжирця, що зайшла після того, як салдати зґвалтували його дружину

Б. — 26-річний чоловік. Він прийшов до нас, справлений медичною службою Фронту Національного Визволення (ФНВ), щоби вилікувати інсомнію (безсоння) та постійний головний біль. Колишній водій таксі, він вступив до лав націоналістичної партії, бувши 18-річним молодиком. Від 1955-го він член ФНВ. Не раз користав зі своєї таксівки, щоби перевозити листівки й активістів. Коли репресії стали жорсткішими, ФНВ почав воювати в центрах міст. Отже, Б. мав перевозити бойовиків до місця виконання завдань, а також часто чекати на них там, щоби потім забрати.

Проте одного дня посеред европейської частини міста після серйозного бойового нападу, коли район блокували зусибіч, він мусив залишити своє таксі, а бойовий загін розсіявся. Б., що він спромігся втекти та прорватись крізь лінію оточення, сховався у будинку друга. За кілька днів, не маючи змоги повернутись додому, він за наказом командування став до лав місцевого партизанського з’єднання.

Впродовж кількох місяців він не мав жадної звістки від своєї дружини та маленької доньки (котра мала 1 рік і 8 місяців). Водночас він дізнався, що поліція кілька тижнів шукала його в місті. Опісля, вже бувши два роки у партизанах, він отримав листа від дружини, де вона просила забути її, збезчещену, та не думати вертати до неї.

Ці звістки стурбували його і він попросив свого командира відпустити його — таємно відвідати дім. Йому відмовили; разом з тим вжили заходів, аби з його дружиною та батьками побачився хтось із членів ФНВ.

За два тижні командир загону, де воював Б., дістав докладні відомості.

Коли виявили, що він залишив таксі (а в салоні було знайдено вогнепальну зброю), його домівку відвідали французькі салдати та поліція. Коли зрозуміли, що чоловіка нема, забрали його дружину та тиждень тримали її у себе.

Її розпитували про чоловікових знайомих, протягом перших двох днів жорстоко били. На третій день один французький салдат (чи офіцер — вона не знала напевне) наказав иншим вийти з кімнати й зґвалтував її.

Перегодом ще один салдат — вже прилюдно — зґвалтував її, сказавши: «Якщо колись уздрієш свого нікчему, не забудь сказати йому, що ми зробили з тобою». Вона була там ще протягом тижня, хоча її уже не допитували. Потім їй дозволили повернутися додому. Коли вона розповіла цю історію своїй матері, та вмовляла її розповісти Б. все, що сталося. Отже, щойно з’явився зв’язок з чоловіком, вона зізналась у своєму безчесті. Б. не мав змоги воловодитися, отже, щойно вспокоївся, він зміг опанувати свої почуття. Довго бувши в лавах руху опору, він чув чимало історій про алжирських жінок, яких ґвалтували або катували, і міг на власні очі бачити чоловіків цих скривджених жінок, тому його власне горе не діткнуло його так болюче.

1958 року він мав поїхати закордон, мавши завдання. Просто перед тим, як Б. мав вернути до свого підрозділу, товариші й командири постерегли, що він розсіяний, що він страждає на безсоння. Його від’їзд відклали та доправили Б. на медичний огляд. Отоді ми стріли його. Говорити з ним було легко, він мав виразисту міміку, навіть завиразисту. Силувані усмішки. Він мав цілком добрий вигляд: «Я справді дуже добре почуваюсь, дуже добре. Зі мною вже все гаразд. Дайте покріпущих засобів, трохи вітамінів, і мені покращає». Було знати, що він має якусь гризоту. Його негайно доправили до лікарні.

Вже на другий день його оптимізм загас, і перед нами постав чоловік у глибокій депресії, що страждає на брак апетиту та ввесь час лежить. Він уникав говорити про політику та не виявляв жадного інтересу до того, що стосувалося національної боротьби. Він не хотів чути новин про війну за незалежність. Розмовляти з ним було вже тяжко; щоразу це забирало багато часу, але за кілька днів нам вдалося осягнути його історію.

Бувши за кордоном, він спробував вступити у статевий зв’язок, проте зазнав невдачі. Подумавши, що він утомився, що причиною шалений темп життя і недоїдання, за два тижні він знову спробував. І знову зазнав невдачі. Друг порадив йому пити вітамін Б-12 у таблєтках; нова спроба — нова невдача. Ба більше, за кілька секунд до статевого акту він мав непереборне бажання розірвати фотокартку своєї маленької доньки. Такий символічний зв’язок змусив нас припустити, що тут є несвідомий потяг до жорстокости. Проте після кількох розмов і сну, що у ньому пацієнт бачив маленьке кошеня, що розкладалось у нього на очах і дуже смерділо, нам довелося вивчати инше. «Ця дівчинка», — сказав він нам одного дня, оповідаючи про свою маленьку доньку, — «має щось гниле всередині». Відтоді Б. почав ще більше страждати на безсоння, і, незважаючи на великі дози нейролєптиків, очевидно був нервово збурений; медслужба визнала цей стан вельми небезпечним. Потім він вперше розповів нам про свою дружину, посміхаючись і примовляючи: «Вона спробувала француза». Оцієї хвилі ми й змогли відтворити всю історію — Б. сказав, що перед кожним статевим актом думав про дружину. Всі таємниці, що їх він виказав підчас співбесіди, були досить цікавими.

«Я одружився з цією дівчиною, хоча кохав свою двоюрідну сестру. Проте батьки знайшли для своєї доньки иншу добру пару. Отож я погодився одружитися з першою-ліпшою, що її знайшли для мене мої батьки. Вона була милою, але я не кохав її. Я запевняв себе: ти ще молодий, почекай трохи і знайдеш свою дівчину, розлучишся з цією і щасливо заживеш у новому шлюбі. Так що бачите — я був не дуже прив’язаним до дружини, а з початком війни я іще віддалився від неї. Зрештою я приходив додому просто щоб поїсти і поспати та зовсім не спілкувався з нею.

У партизанах, коли я почув, що її зґвалтував француз, я спочатку страшенно злував через цих негідників. Але потім я сказав собі: „Ну, це не так серйозно, її не вбили. Вона може почати життя наново”. І тоді за кілька тижнів я зрозумів, що вони зґвалтували її, шукаючи мене. Її покарали за те, що вона мовчала. Вона могла би назвати ім’я хоча б одного чоловіка з руху, й з оцим вони могли б вийти на всю мережу та знищити її, а, можливо, навіть заарештувати мене. Це було зґвалтування не тому, що їм не було що робити, чи з садистських мотивів, як, я бачив, було по селах. Це було зґвалтування сильної жінки, що ладна була піти на все, аби тільки не видати свого чоловіка. І цим чоловіком був я. Ця жінка врятувала мені життя та захистила орґанізацію — її зганьбили саме через це. Проте вона не сказала мені: „Дивись, якої кривди я зазнала через тебе»; вона сказала: „Забудь мене, іди з богом — мене обезчестили”.

Саме тоді я вирішив повернутися до дружини по війні; треба сказати, що я бачив, як селяни втирали сльози своїм дружинам після того, як їх зґвалтовано у них на очах. Це дуже діткнуло мене; ба більше, маю визнати, що спочатку я не міг зрозуміти їхнього ставлення. Але ми завжди намагались вивчати такі справи та роз’яснювати ситуацію цивільним. Я бачив, як цивільні зголошувалися одружитися з дівчиною, зґвалтованою французькими салдатами та вагітній. І я зрозумів дружину.

Так, я вирішив повернутись до неї, проте я зовсім не знав, як поводитись, коли побачу її. Не раз, як я дивився на фотоґрафію дочки, я думав, що її також збезчещено, і нам зав’язало світ. Якби вони катували її, чи вибили їй всі зуби, чи зламали руку, я б не зважив. Але як можна забути це? І чому вона все розповіла мені?»

Потім він запитав мене, чи вважаю я, що його «статева неспроможність» пов’язана з його поневіряннями.

Відповідь: «Може бути».

Потім він сідає на ліжку:

— Що б ти зробив, якщо б це сталося з тобою?

— Не знаю…

— Чи нав’язав би знов стосунки зі своєю дружиною?

— Думаю, що так…

— А, бачиш… ти не певен…

Кладе голову на руки і за мить залишає кімнату. Перегодом він ізнов узяв участь у політичних дискусіях, а головний біль і брак апетиту йому поменшали.

За два тижні повернувся до свого підрозділу, сказавши мені: «З незалежністю я поверну свою дружину. Якщо не поведеться, я навідаюся до тебе в Алжирі».

ВИПАДОК №2: Недиференційована жадоба вбивати в особи, котра вижила після масового розстрілу

С., 37 років, фелах. Родом з дувару побіля міста Константина. Політика не була йому в голові. Від початку війни район став ареною жорстоких боїв між алжирськими національними силами та французькою реґулярною армією. Хоч С. бачив і загиблих, і поранених, він був невтральним. Разом з тим селяни, як і решта місцевого люду, час від часу допомагали алжирським бійцям, що пересувались територією. Одного дня на початку 1958 року французи влаштували засідку неподалік села. Потім ворожі війська оточили поселення, що в ньому, до речі, не було жадного бійця. Всіх мешканців допитували, але всі мовчали. За кілька годин гелікоптером прибув французький офіцер. «Робите шум, братця, робите шум», — гукнув він. — «До ноги!» Запалали оселі; місцевих жінок, що намагались винести бодай якийсь одяг чи їжу, відганяли приклáдами. Хтось під колотнечу утік. Усіх чоловіків, що залишилися, зібрано біля ваді, де і влаштували розправу. Двадцять дев’ять чоловік розстріляли впритул. С. поранили двома пострілами: перша куля пройшла крізь праве стегно, друга — через ліву руку, роздробивши плечову кістку.

С. знепритомнів і отямився, коли вже прибула ґрупа Армії Національного Визволення (АНВ). Йому надала допомогу медслужба. Чоловіка евакуювали, щойно була змога. Супровід занепокоївся дедалі більшою неадекватністю його поведінки. С. вимагав пістолета, хоча був цивільним, до того ж безпорадним. Він відмовлявся йти перед людей, байдуже кого; він протестував проти будь-чиєї присутности поруч. Одного разу вночі селянин захопив салдатський пістолет і доволі невправно намагався поцілити у сплячих бійців. Його роззброїли, зв’язали руки і так доправили до Центру.

С. почав свою розповідь з того, що він не помер, а лише вдав із себе мертвого. Поступово ми відтворили картину вбивства, що він намагався скоїти. С. не тривожився, але переживав сильне нервове збудження, а за кризи навіть кричав. Бучі він не збивав, але дошкуляв працівникам своїм неперервним базіканням, і весь персонал був готовий до спроб «вбити кожного». Бувши в шпиталі, С., застосувавши імпровізовану зброю, напав на вісьмох пацієнтів. Лікарям і медсестрам теж був щедрий на кулаки. Ми були подивовані відсутністю звичної у таких випадках прихованої форми епілепсії з властивою їй всеохопною аґресією, що проявляється майже завжди.

Застосували лікування глибоким сном. На третій день щоденне спілкування принесло плоди. Вдалось з’ясувати динаміку патолоґічних процесів. Алжирець поступово психічно видужував. Ось кілька висловів пацієнта:

«Господь зі мною… але він точно не був з мертвими… мені страшенно пощастило … живучи, треба вбивати, щоб не вбили тебе… Коли я думаю, що нічого не знав про те, що коїться… Серед нас є французи. Вони маскуються під арабів. Їх всіх треба перебити! Дайте мені кулемет! Всі ці самозванці-араби — французи… і вони не облишать мене. Щоразу, коли я хочу спати, вони входять до мене в кімнату. Але тепер я все про них знаю. Всі хочуть моєї смерти. Але я захищатимусь! Я їх виб’ю всіх до ноги! Переріжу горлянку по-ряду, і вам також. Ви хочете покінчити зі мною, але нічого у вас не вийде. Я б убив вас самим лише поглядом. Дорослих і малих, жінок, дітей, собак, птахів… — усіх повбиваю і тоді спатиму спокійно…»

Усе це було сказано уривчасто; він ставився вороже, був відчуженим і погірдливим.

Після трьох тижнів нервове збудження зникло, натомість зайшло небажання спілкуватися, певне усамітнення, тобто можна було побоюватись нового серйозного загострення хвороби. Проте за місяць він попросив, щоб його виписали, та спробував нагледіти собі роботу, що міг її робити, бувши інвалідом. Пізніше він долучився до ФНВ. Шість місяців потому він пройшов повторний медогляд. Почувався він добре.

ВИПАДОК №3: Яскраво виражений психоз деперсоналізованого типу після вбивства жінки у запалі

Дж. — колишній студент, салдат АНВ, 19 років. Його хвороба проявилась за кілька місяців до прибуття в Центр. Характерна зовнішність: пригнічений стан, смажні уста, завше змокрілі руки, груди, що постійно здіймалися від тяжких зітхань. Тривале безсоння. Дві спроби самогубства, як зайшов розлад. Підчас розмови видавалося, що пацієнт має слухові галюцинації. Іноді на кілько секунд він пильно дивився в певну точку, тоді обличчя жвавішало, ніби він обсервує якесь дійство. Думки неясні, фрази та жести зненацька уриваються (явища, що їх у психіятрії називають блокуванням). Проте дещо привернуло нашу увагу: пацієнт твердив про пролиту кров, про знекровлені артерії, про порушення серцебиття. Він благав зупинити йому кровотечу, не дати вампірові просто тут, у шпиталі, виссати його кров. Іноді він не міг розмовляти і просив олівця. Він писав: «Я втратив голос; життя полишає мене». Виразна деперсоналізація зраджувала загрозливу стадію хвороби.

Підчас розмови пацієнт кілька разів згадав жінку, що приходила вночі збиткуватися з нього. Передньо вдалося з’ясувати, що його матір, яку він дуже любив, загинула, й ніщо не розраджує його (згадуючи про неї, він щоразу не годен був опанувати голосу і стримати сліз); тому, говорячи з ним, я взявся до óбразу матері. Коли я попросив описати жінку, що полонила його, навіть переслідувала його, пацієнт зізнався, що це не чужаниця, — він чудово знав її і убив. Тож перед нами постало завдання з’ясувати, чи справа тільки в підсвідомому комплєксі вини, що виник через утрату матері, що його був описав Фройд у «Скорботі та меланхолії». Ми попросили пацієнта докладно розповісти все щодо тієї жінки, котру він так добре знав і буцімто убив. Ось що нам вдалось реконструювати з його історії:

«Я поїхав з міста, де навчався, щоби долучитися до партизанів. За кілька місяців отримав звістку про рідних. Я дізнався, що матір розстріляв впритул французький салдат, а двох сестер забрано до казарм. Досі не знаю, що з ними. Смерть матері мене сильно вразила. Батько помер кілька місяців до того; я був єдиним чоловіком у родині й залюбки опікувався матір’ю та сестрами. Одного дня ми навідалися до маєтку, що належав колоністам, де управитель, знаний колоніст, убив двох алжирських цивільних. Ми прийшли до нього вночі, проте його не було — лише дружина. Побачивши нас, вона почала благати, щоби ми не вбивали її: „Знаю, ви прийшли по мого чоловіка. Але його тут нема. Скільки разів казала йому: не лізь у політику”. Ми вирішили зачекати на нього. Дивлячись на цю жінку, я не міг не думати про матір. Вона сиділа в кріслі і, здавалось, шугає десь думкою. Я думав собі, чому ми досі її не вбили. Раптом вона постерегла мій погляд. Вона кинулась до мене, волаючи: „Будь ласка… не вбивайте… у мене діти”. За мить вона була мертва — я вбив її ножем. Командир роззброїв мене і наказав забиратися. За кілька днів мене допитав командувач району. Я був певен, що мене розстріляють, та мені було байдуже.[3] А потім я постійно блював після їжі та погано спав. А потім ця жінка стала приходити щоночі, жадаючи моєї крови. А як же кров моєї матері?»

Уночі, коли пацієнт лягав спати, до кімнати «вдиралися» жінки — всі на один копил, усі — вона. Багато копій однієї жінки, кожна з відкритою раною в череві. Вони були виснажені, бліді та не сказати які худі. Ці жінки турмосили молодого пацієнта, вимагаючи повернути пролиту ним кров. У цей час кімната сповнювалася звуків біжучої води; вона лилася так гучно, ніби це нуртував водоспад, і молодий пацієнт бачив, як весь паркет у кімнаті просякав кров’ю — його кров’ю, а жінки тим часом пишалися, їхні рани гоїлися. Пацієнт прокидався упрілий, знесилений і до світанку не годен був вспокоїтися.

Його лікували протягом кількох тижнів, і онероїдний синдром (нічні страхіття) практично зник. Проте серйозно уражено його особитість: щойно він згадує матір, як убита ним жінка постає перед ним удвічі жахливішою. Уважаємо, що хлопцеві зарадить лише час, хай яким ненауковим є це тверджіння.

ВИПАДОК №4: Поліцейський-европеєць у депресії, бувши на лікуванні, вздрів одну зі своїх жертв — алжирського патріота, що впав у ступор

А., 28 років, одружений. Дітей не має і кілька років разом із дружиною лікувався, але, на жаль, без успіху. До нас доправлений керівництвом через відхилення у поведінці.

Почалося удатно: він оповідав нам про свої проблєми. Дружина та її батьки непогано ставилися до нього, колєґи також були приязні, його високо ставило керівництво. Його турбували крики, що їх він чув уночі й не міг спати через них. Влітку, лагодившись до сну, він причиняв вікна та щільно запинав їх. Дружина мліла від задухи, а він затуляв вуха, щоби не чути вереску. Часом чоловік серед ночі вмикав радіо чи музику, бодай не чути того нічного галасу. Врешті він докладно розповів нам усе, що так непокоїло його.

Кілька місяців тому його перевели до бриґади, що протидіяла ФНВ. Спершу доручили пильнувати підозріливі крамниці й кафе. Одначе за кілька тижнів він уже працював виключно в головному поліцейському управлінні, де допитував, а зізнання майже завжди вибивано. «Справа в тім, що затримані ніколи ні в чому не зізнавались».

Він пояснював: «Іноді хотілося сказати, що коли б вони мали бодай дещицю поваги, то заговорили б, не змушуючи нас годинами вибивати інформацію слово по слову. Кричи не кричи — мовчать, як стінка. На всі поставлені нами запитання затримані відповідали „не знаю”. Навіть коли йшлося за їхні імена. Коли ми запитували, де вони живуть, вони знову відповідали „не знаю”. Звісно, нам треба було пройти через це. Затримані багато кричали. Спочатку я сміявся, а потім мене почало тіпати. Тепер коли я чую чийсь крик, то можу з певністю сказати, на якому етапі допит. Хлопець, що отримав два удари кулаком і почуває пояс із поліційною дубинкою в себе біля вуха, говорить по-особливому, кричить по-особливому і навіть про власну безвинність заявляє по-особливому. Почеплений за зап’ястя по двох годинах має инший голос. Після «ванни» — ще инший тощо. А надто він одмінюється після елєктрошоку, тоді, коли вже справді непереливки. Здається, хлопчина вмре щомиті. Звісно, є й такі, котрі не кричать, міцні горішки. Вони думають, що їх уб’ють у будь-якому разі. Але нам не потрібно вбивство — нам потрібна інформація. Коли маєш справу з видержливими, то перш за все треба змусити їх заверещати — а це буде, так чи так. І це вже перемога. Працюймо ще. Зауважте: ми хотіли б уникнути цього. Але допитувані не дають нам пільги. Тож я прийшов, бо тепер чую крики, навіть коли я вдома. Надто крики тих, хто вмер у головному управлінні. Лікарю, мені це по зав’язку, ця робота мені спротивилася. Якщо ви вилікуєте мене, я клопотатимусь про переведення до Франції. Якщо вони відмовляться — вийду на відставку.

Взявши це до уваги, я виписав йому лікарняний. Оскільки пацієнт відмовився від госпіталізації, я надавав йому допомогу приватно. Перед терапевтичним лікуванням мені терміново зателєфонували з мого відділу. Коли А. дістався мого будинку, дружина запропонувала зачекати на мене, але він вважав за краще прогулятися подвір’ям клініки, а тоді вернути і побачитись зі мною. За кілька хвилин я зустрів його, йдучи додому. Він сперся на дерево, виглядав виснаженим, тремтів і геть спітнів: очевидно, переживав емоційну кризу. Я посадив його у машину і відвіз до себе додому. Вже лежачи на дивані, він розповів, що побачив у клініці пацієнта, якого допитували в поліцейських казармах, підозрюючи, що він учасник алжирського руху опору. Його діяґноза — «порушення ступорозного характеру, пов’язані з пережитим шоком». Згодом з’ясувалось, що поліцейський застосував тортури до нього. Я дав поліцейському заспокійливе. Помоглося. Потім, як він пішов, я попрямував до будівлі на території клініки, де лежав алжирець. Пацієнта не було, хоча персонал не постеріг, як той щез. Врешті ми знайшли його — він намагався скоїти самогубство в туалеті: він теж упізнав поліцейського і думав, що той прибув, аби розшукати його і доправити назад, до казарм.

По тому А. ще кілька разів відвідав мене, а потім, після значного поліпшення, повернувся до Франції через стан здоров’я. Що ж до алжирського патріота, то персоналу довелось докласти чималих зусиль, переконуючи його, що він снив, що йому привиділося, що поліцейським не вільно входити до клініки, що він знесилений і про нього подбають тощо.

ВИПАДОК №5: Інспектор поліції, европеєць, що тортурував дружину та дітей

Р., 30 років, прийшов на консультацію сам. Він — інспектор поліції. Зазначає, що останніми тижнями «все пішло шкереберть». Одружений, має трьох дітей. Багато палить: п’ять пачок на день. Він втратив апетит, йому часто снились кошмари, проте звичайні, не характерні. Найбільше його непокоїло, коли «безум нападав». Найбільше Р. не подобалось, коли йому суперечили. «Чи не могли б ви мені це пояснити, лікарю? Щойно хтось супротить, мені кортить його вдарити. Навіть не бувши на роботі я відчуваю, що хочу пустити юшку з носа всім, кого заскочу, хоча на це немає жадних причин. Ось, припустімо, іду я до кіоску купити ґазети. Там багато людей. Ясно — треба чекати. Я простягаю руку (до речі, кіоскер — мій приятель) по ґазети, а хтось з черги визивно дивиться на мене і каже: „Додержуй черги”. Мені зразу хочеться віддубасити його. Думаю собі: „Якби я злапав тебе бодай на кілька годин, голубе, ти вже б не удавав з себе розумаху”». Його дратує шум. Вдома його не полишає бажання когось ударити. Він це й робить — б’є своїх дітей, навіть півторарічного малюка, причому вкрай жорстоко.

Настрашив його випадок, що стався одного вечора. Дружина докоряла йому биттям дітей: «Кажу тобі — спитай будь-кого — ти з’їхав з глузду», він добряче почастував її товчениками, прив’язав до стільця, приказуючи: «Я тобі покажу, почім ківш лиха».

Він прочуняв, тільки зачувши голосний дитячий плач. Чоловік розв’язав дружину і, зваживши на свою поведінку, вирішив наступного дня проконсультуватись в лікаря, що «спеціялізується на нервах». Він зазначив, що раніше не знав за собою нахилу до подібних дій, дітей карав рідко і ніколи не сперечався з дружиною. Це зайшло, відколи «все пішло не так». «По суті, ми зараз працюємо як салдати. Останнього тижня чинили так, наче ми в армії. Урядове панство заявляє, що війни в Алжирі немає, а „рука закону”, себто поліція, має напутити бунтівників буковою наукою. Але ж ув Алжирі справжня війна. І коли вони це зрозуміють, буде запізно. Що мене гнітить найбільше — то це тортури. Ви ж не знаєте, що це, чи не так? Буває, що я катую 10 годин поспіль…»

— Що ви відчуваєте, коли катуєте людей?

— Ви, мабуть, не повірите, але це дуже тяжко… Щоправда, працюємо ми навпереміну, проте ніколи не ясно, коли змінятися. Кожен сподівається, що саме він ось-ось виб’є інформацію, і стежить, щоби пташку не мав колєґа. Її так гарно успособили, а вся слава дістанеться не тобі. Тож іноді ми дозволяємо їм піти. А іноді — ні.

Часом навіть пропонуємо допитуваним власні гроші, щоб заохотити їх до співпраці. Наша проблєма така: чи голінний ти домогтися того, щоб він заговорив? Ходить о честь мундира. Ти конкуруєш з иншими. Врешті-решт все завершується розбитими кулаками; кличеш сенеґальців: вони ж можуть докластись або надто, або навпаки — замало. Прагнеш успіху — мусиш бути лисом. Маєш чути, коли наддати, а коли й перебути. Це треба вміти відчувати. Коли допитуваному поскубано пір’ячко, гамселити його більше не треба. Ось чому роботу варто робити самому: тобі краще знати, як посувається справа. Я проти того, щоб доручати хлопця иншим і лише час від часу перевіряти, в якому він стані. В жадному разі у допитуваного не має зайти враження, що живому йому від тебе не піти. Що з розмови, якщо вона не порятує життя? Так з нього не вичавиш ані слова. Він має надіятись, бо лише надія змусить його говорити.

Але найбільше я хвилююсь через інцидент із дружиною. Зі мною справді щось не так. Допоможіть мені, докторе.

Начальство відмовилось надати йому відпустку за станом здоров’я, і, позаяк він не хотів отримати посвідку від психіятра, ми допомагали поза службою. Недоладність такого лікування очевидна. Чоловік чудово усвідомлював, що причиною його негараздів була та специфічна робота, що її він робив по кімнатах допитів, хоч він і намагався умити руки, покликаючись на «теперішній непевний час». Оскільки в нього не було на думці облишити катувати (це видавалось йому вар’ятством, адже означало б як стій відставку), пацієнт одверто просив зробити так, щоби можна було тортурувати, не почуваючи гризоти, бувши адекватним і спокійним, як і досі.[4]

СЕРІЯ Б

Ми зібрали тут кілька випадків або ґруп випадків, спричинених тотальною війною, що пойняла Алжир.

ВИПАДОК №1: Вбивство двома малолітніми алжирцями (13 і 14 років) свого европейського приятеля

Йдеться про судово-медичну експертизу. Двох юних алжирців-школярів звинувачено у вбивстві одного зі своїх приятелів — европейця. Вони визнали свою провину. Злочин реконструювали, додавши до справи фотоґрафії. Один з хлопчиків тримав жертву, коли другий вдарив її ножем. Малолітні обвинувачені не зреклися своїх свідчень. Ми кілька разів досить довго говорили з ними, тут наводимо найхарактерніші з їхніх висловлювань.

а) Тринадцятирічний хлопчик:

— У нас були з ним нормальні стосунки. Щочетверга ми разом грали в рогатки на пагорбі, за селом. Він був нашим добрим другом. Він більше не ходив до школи — хотів бути масоном, як і його батько. Одного дня ми вирішили вбити його, тому що европейці хочуть убити всіх арабів. Ми не могли вбити дорослого. Але ми могли вбити такого, як він, бо він був того ж віку, що й ми. Ми не знали, як убити його. Ми хотіли вкинути його до канави, але він не забився насмерть. Тому ми взяли ніж з дому. Ми вбили його.

— Але чому ви обрали саме його?

— Він грався з нами. Інший хлопчик не пішов би на гору разом з нами.

— Але ж ви товаришували?

— Так, але чому вони хочуть убити нас? Його батько в міліції, і він сказав, що нас треба всіх перерізати.

— Але він нічого не казав тобі?

— Він? Ні.

— Тепер він мертвий, ви знаєте.

— Так.

— Що значить бути мертвим?

— Коли це все скінчилось, ти йдеш на небеса.

— Його вбив ти?

— Так.

— Чи турбує тебе те, що ти вбив когось?

— Ні, бо вони хочуть вбити нас, тому…

— Ти переймаєшся тим, що зараз у в’язниці?

— Ні.

б) Чотирнадцятирічний хлопчик:

Цей юний обвинувачений разюче контрастує з його шкільним товаришем. Він майже чоловік, дорослий, з розвиненими м’язами — це зраджують і його зовнішність, і його відповіді. Він не відмагався, що скоїв вбивство. Чому вбив? Він не відповів, але сам спитав мене, чи я коли-небудь бачив у в’язниці европейця. Бодай одного европейця заарештовано та ув’язнено за вбивство алжирця? Я відповів, що справді — ніколи не бачив у в’язниці жадного европейця.

— Але алжирці гинуть щодня, чи не так?

— Так.

— То чому по в’язницях самі тільки алжирці? Чи можете Ви пояснити мені це?

— Ні. Але скажи мені, чому ви вбили цього хлопчика, який був вашим другом.

— Я розповім чому. Щось знаєте про Ріве?[5]

— Так.

— Там вбили двох моїх родичів. У нас вдома казали, що французи заприсяглися вибити нас усіх — усіх до ноги. І чи заарештували вони хоча б одного француза за всіх тих вбитих алжирців?

— Я не знаю.

— Там нікого взагалі не затримали. Я хотів піти в гори, але я замалий. Так X. і я вирішили, що вб’ємо европейця.

— Чому?

— На вашу думку, що ми скоїли?

— Я не знаю. Але ти дитина, а все, що відбувається, обходить дорослих.

— Але вбивають і дітей…

— Це не привід убивати друга.

— Гаразд, я вбив його. Тепер ви можете робити все, що вам заманеться.

— Ваш друг компанував щось на вас?

— Нічого він мені не зробив.

— Отже…

— Так.

ВИПАДОК №2: Параноя і суїцидальна поведінка, захована під «терористичною діяльністю», у молодого двадцятидворічного алжирця

Цього пацієнта доправила до нашої клініки французька судова влада. По медичному оглядові та юридичному висновку французьких психіятрів, що практикують ув Алжирі, змушені були вжити заходів.

Пацієнт знесилений і спантеличений. Його тіло збасаманене; два переломи щелепи унеможливлювали нормальне харчування, пацієнт харчувався лише почерез преріжні ін’єкції.

За два тижні в нього зникли провали в пам’яті; ми змогли сконтактуватися й реконструювати драматичну історію цього молодика.

Ще хлопчиком він записався у скаути, що йому дуже подобались. Він став одним з головних лідерів мусульманського руху скаутів. Але в дев’ятнадцятирічному віці він залишив скаутів, щоби займатися тільки професією: він виробляв копіювальну техніку, був прикидливий до книжки і мріяв стати добрим фахівцем. Перше листопада 1954 року він кохався в роботі, як і доти. У той час він не цікавився національною боротьбою. Він вже не вчащав до своїх колишніх товаришів. Тепер він говорить, що «йому залежало лише на підвищенні своєї технічної кваліфікації».

Проте якось у середині 1955 року, коли вся родина зійшлась докупи, у нього раптом зайшло враження, що батьки вважають його зрадником. За кілька днів це враження стало заникати, але підсвідомо він чув щось непевне, якесь занепокоєння, що його він не осягнув.

Через це він вирішив завжди їсти похапцем, уникаючи сімейного кола, і замкнувся у своїй кімнаті. Він уникав усіх контактів. Саме в цей момент сталася катастрофа. Одного дня, о пів на першу, йдучи вулицею, він ясно почув голос, що зве його боягузом. Він озирнувся, але нікого не було. Він прискорив крок і вирішив, що відтоді не ходитиме на роботу. Він не виходив зі своєї кімнати та не вечеряв. Вночі зайшли ускладнення. Протягом трьох годин він чув преріжні обрáзи, що сповнювали ніч, лунаючи йому в голові: «Зрадник, боягуз… всі твої брати помирають … зрадник, зрадник…».

Його пойняла невимовна тривога: «Вісімнадцять годин моє серце билося у ритмі 130 ударів на хвилину. Я думав, що помираю».

Відтоді пацієнт не міг проковтнути і кусника. Він вочевидь марнів, замкнувся в мóроці та відмовився відчинити батькам. На третій день він почав молитися. Він сказав мені, що вдень стояв навколішки по сімнадцять-вісімнадцять годин. На четвертий день, корячись імпульсові, «наче божевільний», з «бородою, що її було досить, щоб мати його за божевільного», не вдягнувши ані пальта, ані краватки, він вийшов у місто. На вулиці він не знав, куди йти, але йшов і за певний час опинився в европейському місті. По всьому, поліцейські не зупиняли його й не питали документів через його зовнішність (він був подібний до европейця).

Тимчасом до алжирських чоловіків і жінок ставилися по-иншому: їх затримували, ображали й обшукували. Як це не парадоксально, він не мав документів з собою. Цю мимовільну добрість до нього з боку ворожих патрулів він потрактував на користь своїх марень: «Всі знають, що я за французів. Навіть салдатам наказано не чіпати мене».

До того ж йому видалося, що затримані алжирці, котрі, тримаючи руки за шиєю, чекають своєї черги на трус, прошивають його зневажливим оком. Стомившись від цього неконтрольованого збудження, він пішов швидше і саме тут став перед входом до штаб-квартири французьких військ. На чатах стояло кілька салдатів з пістолетами-кулеметами. Він підійшов до салдатів, накинувся на одного і спробував забрати в нього зброю, вигукуючи: «Я — алжирець!».

Його відразу затримали та доправили до поліції, де змушували «назвати своїх керівників і членів мережі». За кілька днів поліція і салдати зрозуміли, що мають справу з хворим. Провели медичну експертизу, що вона засвідчила, що він страждає на психічний розлад і має бути госпіталізований. «Все, що чого мені хотілось», — сказав він, — «це померти. Навіть у поліцейських казармах я сподівався, що після тортур мене вб’ють. Я радів карі, бо це значило, що вони вважають і мене за свого ворога. Чути цей голос, що засуджував мене, і нічого не робити було нестерпним. Я не боягуз. Я не жінка. Я не зрадник».[6]

ВИПАДОК №3: Невротична поведінка молодої француженки, що її батька, високого державного службовця, було вбито з засідки

Ця молода дівчина, двадцятиоднорічна студентка, прийшла до мене на консультацію стосовно деяких незначних симптомів тривоги, що заважали їй навчатися і спілкуватися з однолітками. Її руки були постійно вологими, і час до часу проявлялись дуже тривожні симптоми, коли піт «струменів по всіх її руках». Тиск у грудях супроводжуваний нічними головними болями. Вона гризла нігті. Але що найбільше впадало в око — вона надто легко й невимушено нав’язувала контакти, хоча почувала тривогу, заховану під нехитру поведінку. Про смерть батька (нещодавню, коли судити з дати) пацієнтка згадувала так безтурботно, що ми швидко почали говорити про її стосунки з батьком. Те, що вона говорила, було зрозумілим; говорила вона так ясно, майже з нечуттям; сей раціоналізм, як ми дійшли згодом, указував на природу та ґенезу розладу в цієї дівчини.

«Мій батько був високим чиновником на державній службі. Він відповідав за дуже великий сільськогосподарський район. Після початку конфлікту він геть перейнявся шуканням за алжирцями, запалений ненавистю до них. Було, що він нічого не їв і навіть не спав: він аж трусився, прагнучи придушити повстання. Я бачила, як він одмінюється, але не могла цьому зарадити. Врешті-решт, аби не бачити його, я вирішила залишитися в місті. Щоразу, коли я їхала додому, я не могла спати вночі, чувши крики, що лунали внизу: в підвалі і в вільних приміщеннях будинку катували алжирців, аби здобути інформацію. Ви не уявляєте, як це страшно — чути такі крики усю ніч. Іноді я думала, як людина вже може чути ці крики болю, не беручи самі тортури. Позатим це тривало. Нарешті я вирішила не вертати додому. Батько навідував мене у місті нечасто, але я не могла дивитися йому в очі, не злякавшись і не знітившись. Мені ставало дедалі тяжче примушувати себе обійняти його.

Я довгий час жила у селі. Я знала майже всі родини, що жили там. Я гралася з алжирськими дітлахами, як ми були малі. Щоразу, коли я приїздила додому, мій батько казав мені, що знов когось заарештовано. Зрештою, я не могла вже ходити вулицею, я була певна, що всі мене ненавидять. На дні душі я знала, що рація за алжирцями. Якби я була алжирською дівчинкою, я пішла б у підпілля».

Але одного дня вона отримала телєґраму, що звідомляла, що її батька тяжко поранено. Вона поїхала до лікарні; він був непритомний. Невдовзі він помер. Його поранили підчас розвідувальної експедиції військового загону: патруль потрапив у засідку, влаштовану алжирською національною армією.

«Похорон був огидний», — сказала вона. — «Всі ті чиновники, що прийшли плакати за батьком, що його „високі моральні якості припали до душі тубільцям”, відвертали мене. Всі знали, що це було не так. Там не було нікого, хто б не знав, що мій батько керував всіма слідчими центрами реґіону. Всі знали — щодня помирає до десяти затортурованих, і ось вони збіглися, щоби брехати про щиру службу мого батька, його самопожертву, його любов до своєї батьківщини тощо… Маю сказати, що зараз такі слова нічого не важать для мене — практично нічого. Небавом я повернулась до міста та уникала заходити в контакт із владою. Вони пропонували допомогти мені, але я відмовилася. Я не хочу їхніх грошей. Це ціна крові, що її пролив батько. Я не хочу з них і копійчини. Я працюватиму».

ВИПАДОК №4: Поведінкові розлади в юних алжирців (що мають вік до 10-ти років)

Йдеться за біженців, дітей військових або цивільних, убитих французами. Їхніх дітей було доправлено до ріжноманітних центрів у Тунісі та Марокко, до шкіл; з ними грали та водили на екскурсії. Їх реґулярно оглядали лікарі, а отже ми спізнали декого з них:

а) Усі ці діти, хоча вони всі дуже ріжні, дуже прив’язані до батьківських образів. Все, що нагадує батька чи матір, вони шукають украй завзято й пильнують знайдене.

б) Коли казати за всіх, всі бояться шуму. Їм дошкуляє найменша заувага. Палко прагнуть спокою й любови.

в) Багато хто з них страждає на безсоння, а також лунатизм.

г) Часом діти мають енурез.

е) Садистські нахили: вони люблять розгорнути аркуш паперу і несамовито дірявити його. Вони жують олівці та гризуть нігті. Вони часто сваряться між собою попри глибоку прихильність одне до одного.

ВИПАДОК №5: Післяпологовий психоз у біженок

Терміном «післяпологовий психоз» позначають психічні розлади, що заходять у жінок по пологах — ще перед пологами чи перегодом. З’ясувати причини цих розладів дуже складно; але вважають, що головна причина — проблєми з функціонуванням залоз внутрішньої секреції й «афективний шок». Цей термін, хоч і непевно, але окреслює те, що звичайно звуть «великим переляком».

Те саме й на марокканському та туніському кордонах: французький уряд вирішив вдатися до тактики «випаленої землі», створивши буферну зону сотні кілометрів завширшки; жертвами цього рішення стали 300.000 біженців. Злидні, в яких вони живуть, на жаль, добре знані. Комітети Міжнародного Червоного Хреста не раз були там і рекомендували — з огляду на бідність і матеріяльну мізерність умов життя — міжнародним орґанізаціям збільшити допомогу цим біженцям. Приміром, через звичне там недоїдання, вагітні жінки були більше загрожені післяпологовим психозом.

Біженці постійно почували небезпеку через реґулярні вторгнення французьких військ, що користали з «права полювати та переслідувати», бомбардували їх, обстрілювали кулеметами (бомбардуванням французами марокканських і туніських територій триває); добре звісно, як знищували туніське багатостраждального селище Сак’єт-Сіді-Юссеф (ця операція була однією з найкривавіших); через переїзд та евакуацію зруйновано цілі сім’ї. Кажучи відверто, майже всі алжирські жінки з тих, що народжували в тих умовах, страждають на психічні розлади.

Ці хвороби прибирають ріжних форм. Часом вони проявляються як надзвичайне збудження, що іноді переходить ув аґресію; іноді як глибока депресія й астенія з кількаразовими спробами самогубства; а часом як тривога зі слізьми, криками й благанням милости. Ріжноманітних форм прибирає й марення. Розлад може проявитись і у манії переслідування: буцімто французи хочуть убити немовля чи ненароджену дитину; або ж мати відчуває неминучу смерть і благає невидимих катів подарувати життя її дитині.

Тут маємо ще раз наголосити, що головну причину цих проблєм не вирішити почерез пригнічення чи послаблення симптомів. Через життьові умови у вилікуваних наново заходять патолоґічні проблєми — ненормальний спосіб життя відживлює їх.

СЕРІЯ В
Афективні та розумові зміни і психічні розлади після тортур

У цій серії розкажемо про пацієнтів, що перебувають у досить тяжкому стані; їхні розлади зайшли по тортурах або підчас них. Опишемо ріжні ґрупи в цій катеґорії, тому що ми розуміємо, що ріжні способи катувань спричиняються до характерних захворювань, що не залежать від побіжного чи сильного впливу тортур на особистість.

ҐРУПА №1: Після «профілактичних тортур» з добором тортурованих навмання

Ми говоримо тут про жорсткі методи, почерез які в’язень має заговорити, а не про власне тортури. Межа, коли несила терпіти біль, тут надто важлива. Мета полягає в тім, щоб якнайшвидше підвести тортурованого до його больового порогу. У який спосіб — неважливо. Провадиться потужна атака, що може набувати ріжних форм: кілька поліцейських б’ють ув’язненого одночасно; четверо поліцейських стоять навколо ув’язненого і б’ють його почергово, спереду та ззаду, ще один палить цигаркою ув’язненому груди, а инший б’є палицею по ступнях. Деякі методи тортур, застосовуваних в Алжирі, видаються нам особливо лютими, якщо вірити відвертим розповідям катованих.

а) Введення води через рот і під високим тиском почерез клізму з мильною водою.[7]

б) Введення пляшки в анус.

Два види тортур, що звуться «нерухомість»:

в) Ув’язнений стоїть навколішки, простягнувши руки долонями догори, тулуб і голову треба тримати прямо. Рухатися не дають. Позаду ув’язненого на стільці сидить поліцейський; коли в’язень ворушиться, його б’ють.

г) Ув’язнений стоїть обличчям до стіни, руки піднято вгору та повернуто до стіни. Так само і тут: якщо він зачинає рухатися чи розслаблюється, його б’ють.

Тепер ми маємо зазначити, що є дві катеґорії людей, що їх піддавано тортурам:

1) хто щось знає;

2) хто нічого не знає.

1. Ті, хто «знають», зрідка приходять до нас. Звісно, ми не можемо нехтувати тим, що тих патріотів піддавано тортурам у французьких в’язницях, та серед хворих їх немає.[8]

2. Натомість тих, хто нічого не знає, бачимо дуже часто. Ми маємо тут на увазі не алжирців, що їх били підчас облав чи вибіркових затримань, тому що вони також ніколи не бувають нашими пацієнтами. Ми говоримо лише за тих алжирців, що не належать до жадної орґанізації, що їх заарештовувано та доправлювано на допити до поліційних відділків або на ферми, які використовували як центри для допитів.

Поширені психіятричні симптоми

а) Клінічна депресія: чотири випадки.

Це хворі, що вони не тривожаться. Вони пригнічені та проводять більшість часу лежачи, уникають контактів, але зненацька сильно хвилюються і збуджуються; чому — годі зрозуміти.

б) Брак апетиту на нервовому ґрунті: п’ять випадків.

У цих хворих серйозні проблєми, оскільки цей брак апетиту супроводжуваний страхом будь-якого спілкування. Наприклад, медсестра, що підходить до такого хворого та хоче торкнутися його, взяти за руку, постерігає бурхливу неґативну реакцію. Штучне годування чи застосування ліків неможливе.[9]

в) Невгамовність: одинадцять випадків.

Тут ми маємо справу з непосидючими хворими. Вони вимагають, щоби їх облишили, та в кожному разі не підуть до кабінету, де будуть віч-на-віч із лікарем.

Катовані першої ґрупи часто переживали два почуття:

По-перше, почуття несправедливости. Безпідставові та неперервні тортури протягом днів і ночей, здається, зламали цих людей. Один з постраждалих мав украй болючий досвід: після багатьох днів жахливих тортур поліція виявила, що має справу з сумирною людиною, яка не знає абсолютно нічого про так званий ФНВ. Попри це інспектор сказав катові: «Не відпускай його надаремне. Попрацюй з ним ще трохи. Як відпустимо, буде спокійнішим».[10]

Другим почуттям було збайдужіння до всіх моральних арґументів. Для цих хворих не істнує справедливої чи несправедливої справи. Страчена справа є слабкою справою. Отже, головне, це — потроїти силу, а куди її прикласти, не важить. Єдине, що важить, це — сила.

ҐРУПА №2: Після тортур елєктрикою

До цієї ґрупи ми зарахували алжирських патріотів, що їх загалом катували елєктрикою. Насправді елєктрику завжди використовували на тортури, проте з вересня 1956 року декого зачали допитувати суто елєктрикою.

Поширені психіятричні симптоми

а) Локальні або загальні соматичні галюцинації: три випадки.

Пацієнтам здавалося, наче їм у тіло встромили голки; відчуття, що в них відірвалась рука, вибухнула голова, а язик вони проковтнули.

б) Апатія, абулія, знеохота: сім випадків.

Це інертні хворі, вони живуть сьогоднішнім днем, не плянуючи майбутнього і не маючи охоти жити.

в) Боязнь елєктрики

Боязнь торкнутися вимикача, страх увімкнути радіо, телєфон. Лікареві годі говорити про лікування елєктрошоком.

ҐРУПА №3: Після «сироватки правди»

Відомо, як діється: лікар призначає хемічні засоби пацієнтові, що має внутрішній конфлікт, що його неможливо розв’язати, та годі змусити пацієнта говорити, вживши перехресного допиту. Пентотал, що його вводять внутрішньовенно, є речовиною, що найчастіше використовують, щоби збутися внутрішнього конфлікту, який хворий не може вирішити. Пентотал має звільнити хворого від «чужорідного єства».[11] В кожному разі треба звернути увагу на те, що контролювати психічні ускладнення, пов’язані з використанням цієї методи, тяжко. Часто хворому значно гіршає, перебіг хвороби ускладнюється, з’являються нові непередбачувані симптоми. Саме тому цей метод перестали практикувати.

В Алжирі військові медики та психіятри вигідно скористали з можливостів експериментувати в поліцейських дільницях. Так, якщо пентотал розв’язує внутрішній конфлікт, він здолає і певний політичній бар’єр у алжирських патріотів і дасть полегкістю сумлінню ув’язненого, щоби не застосувувати елєктрику (адже медичні традиції мають полегшувати муки!). Це медичний еквівалент «підривної війни».

Сценарій такий. Розмова зачинається впевняннями: «Я лікар, а не поліцейський. Я тут, аби допомогти». Так, за кілька днів лікар заживає віри в ув’язненого.[12] Далі: «Я зроблю вам кілька уколів — маєте кепський вигляд». Впродовж кількох днів застосовують ріжні види ліків: вітаміни, препарати для стимулювання роботи серця, глюкозу. На четвертий чи п’ятий день внутрівенно вводять пентотал і починають допит.

Поширені психіятричні симптоми

а) Неперервне повторювання певних фраз.

Хворий постійно повторює фрази типу: «Я нічого їм не казав. Повірте мені. Я мовчав», постійно почуваючи тривогу. Хворий часто не певен, чи видав він щось. Він почуває провину за свої дії перед товаришами, що їхні імена та адреси він міг виказати, — це відчуття провини тут важить надто багато. Годі запевнювати, що ви вірите його силі духа — свідомість захитано.

б) Розмивання кордонів між розумово-чуттєвим сприйняттям і дійсністю.

Хворий не може напевне сказати, є щось чи ні. Він думає, але це безпредметові міркування. Хворий загалом не може розріжнити правду й брехню: все брехня і все правда.

в) Панічний страх зустрічей віч-на-віч.

Хворий почуває: щомиті його знов допитуватимуть.

г) Загальмованість реакцій.

Пацієнт сторожкий: він пильнує кожного слова, що йому говорять, і ретельно ладиться відповісти. Це спричиняє певну загальмованість, уповільнення психічного сприйняття, уривчастої мови тощо. Годі казати, що такий хворий відмовляється від внутрівенних ін’єкцій.

ҐРУПА №4: Після «промивання мізків»

Останнім часом ми багато говорили про «психолоґічні операції» в Алжирі. Не будемо докладно розказувати про ці методи — ми хотіли б ознайомити вас з їхніми психолоґічними наслідками. Для «промивання мізків» ув Алжирі — особливих тортур — є два типи центрів.

1. ДЛЯ ІНТЕЛЄКТУАЛІВ

Суть полягає у тім, щоб ув’язнений відіграв певну ролю. Зрозуміло, до якої психосоціолоґічної школи належить цей напрямок.[13]

а) Гра у співпрацю.

Інтелєктуалові пропонують співпрацювати, одразу зазначивши умови: він має торгувати на два базари, вдаючи патріота, ув’язненого задля профілактики загострення ситуації. Цей забіг має ударити зсередини по національно свідомих елєментах. Інтелектуал має не тільки співпрацювати зі службою, але й залучати опонентів на свій бік підчас «вільних» дискусій. А що він не виявить опонентів, йому їх призначать чи накажуть поводитися так, наче вони є. Це елєґантний спосіб виявити патріотів, а також використати їх як інформаторів.

б) Публічні виступи щодо французької спадщини та позитивів колонізації.

Тут інтелєктуалам на допомогу підсилано «політичних радників» — спеціялістів, що знаються на тубільцях, а надто психолоґів, соціопсихолоґів, соціолоґів тощо.

в) Дискредитація головних засад Алжирської революції.

Алжир не є нацією, ніколи нею не був і не буде.

«Алжирців» не істнує.

Алжирський патріотизм, це — нісенітниця.

Так звані феллаґи (борці за незалежність), це — авантюристи, злочинці, бідні та обдурені люди.

Інтелєктуали мають переконливо доповісти з цих тем. Щомісяця їх оцінювано («винагорода»), почерез що визначають — звільнити інтелєктуала чи ні.

г) Жити абсолютно патолоґічним громадським життям.

Бути самотнім, це — акт повстання, отже інтелєктуал постійно має бути «з кимось», «за когось». Не можна мовчати — думати треба на-голос.

Свідчення:

Людині з університетською освітою місяць промивали мізки. Одного дня начальство табору, де його утримували, привітало його поступованням і повідомило, що його небавом звільнять.

Він не повірив їм: ув’язнених тішили майбутнім звільненням, а за кілька днів до зазначеної дати орґанізовували сеанс колєктивної критики. Оскільки ув’язнений не демонструє ознак «одужання», його не випускають. За словами психолоґів, такі сеанси часто свідчили про «наявність вірусу націоналізму».

Проте цього разу його звільнили за добру поведінку. Вертаючи до свого міста та до своєї родини, в’язень радіє, що успішно виконав ролю, йому призначену. Тепер він може знову взяти участь у національній боротьбі та відновити контакти з керівниками цієї боротьби. Саме тут його заскочує жахливий сумнів: а що, як він нікого не обдурив — ні тюремників, ні товаришів-в’язнів, ні навіть самого себе?

Де межі гри?

Отже, потрібно заспокоїти пацієнта, звільнивши його від гризоти.

Поширені психіятричні симптоми

а) Страх колєктивних дискусій. Щойно зберуться разом троє-четверо людей, у присутніх заходить недовіра одне до одного.

б) Неможливість пояснити та обстояти якусь думку. Думка щодо чогось тут-таки стає своєю супротю. Людина може погоджуватись з чимось, одночасно зрікаючись цього. Це, безумовно, найбільш неприємна спадщина цієї війни. Одержима особистість є результатом «психолоґічної війни», розв’язаної колоніялізмом у Алжирі.

2. ДЛЯ НЕІНТЕЛЄКТУАЛІВ

У таких центрах, як Беруаджія, задля одміни особистости не зважають на суб’єктивні особливості. Тут накрикують на тіло: його розбивають, сподіваючись зруйнувати національну свідомість. Це справжня «дресура», певна винагорода за те, що людину не тортуровано, а годовано.

а) Треба визнати, що не належиш до ФНВ. Про це треба кричати разом з иншими та твердити до одуру.

б) Ще треба визнати, що колись ти був частиною Фронту Національного Визволення, проте зрозумів, що це не доведе до пуття й залишив його.

Далі треба визнати, що майбутнє Алжиру французьке. Инше годі уявити: без Франції Алжир повернеться у середньовіччя.

Врешті-решт ми — французи. Хай живе Франція!

В цьому випадкові психічні розлади не є серйозними. Тут страждає та просить миру й відпочинку тіло.

СЕРІЯ Г
Психосоматичні проблєми

Наслідок колоніяльної війни в Алжирі — не лише численні розумові розлади. Відтепер є добрі умови, щоби вони заходили.

Крім власне тортур, що дуже поширені в Алжирі, панує також своєрідна патолоґічна атмосфера, що вона змушує медиків-практиків говорити про хворого, якому не можуть поставити діяґноз: «Все це зникне, коли закінчиться ця жахлива війна».

Ми пропонуємо зґрупувати у цій четвертій серії розлади, що є в алжирців у концентраційних таборах. Характером своїм ці хвороби є психосоматичними. Ми називаємо «психосоматичною патолоґією» ґрупу орґанічних розладів, спричинених війною.[14] Психосоматичною — вона має своїм корінням психічний розлад і одмінює психіку. Ця патолоґія — реакція орґанізму, його спроба адаптуватись до збройного конфлікту, що заскочив людину, причому такий розлад є водночас і симптомом, і ліками. Певніше, уважано, що орґанізм (тут ми вже вкотре говоримо про кортиковісцеральну, психосоматичну єдність) вийде сухим із води, вдавшись до поганого способу, заощадивши цим на силі. Аби уникнути катастрофи, орґанізм готовий зазнати меншого зла.

Ця патолоґія широко знана сьогодні, тоді як ріжноманітні лікувальні методики (релаксація, навіювання) є непевними. За другої світової війни в Анґлії підчас бомбардувань та в Радянському Союзі в обложених сталінґрадців цих розладів більшало. Ми дуже добре знаємо, що не конче бути ранéним, щоби війна боліла тілом і душею. Кожна війна викликала до життя свої ріжновиди кортіковісцеральних хвороб, і війна в Алжирі також. Якщо лишити на боці ґрупу г), що про неї йтиметься, всі розлади, що бачимо в Алжирі, описано як притаманні періодові війни, «клясичні» до певної міри. Думаємо, що саме група г) є специфічною, такою, що являє особливості колоніяльної війни в Алжирі. Цей особливий вид патолоґії (загальне скорочення м’язів) привернув нашу увагу до початку революції. Проте лікарі, що ставали перед ним, описували його як «природне» тавро хворого тубільця, особливість його нервової системи, або твердили, що знайшли докази превалювання позапірамідальної системи у колонізованих.[15] Насправді це скорочення є просто постуральним відображенням на мускульному рівні в колонізованого, що свідчить за його відмову коритися колоніяльній владі.

Поширені психіятричні симптоми

а) Виразка шлунка.

Дуже часті болі, особливо вночі, супроводжувані блюванням, втратою ваги, іноді смутком і гнівливістю. Важливо зазначити, що пацієнти переважно дуже молоді — 18-25 років. Зазвичай ми ніколи не радимо хірургічного втручання; у двох випадках застосувалася гастректомія. У цих же двох випадках впродовж року хворі потребували додаткового хірургічного втручання.

б) Ниркові кольки.

У цьому випадку це знову нічні болі. Очевидно, що цього не можна завбачити. Такі кольки можуть бути — хоч і зрідка — у 14-ти — 16-ти річних дітей.

в) Менструальні проблєми.

Ця патолоґія є дуже відомою, тому ми не будемо докладно вивчати її. Найчастіше жінки не мають менструації 3-4 місяці чи менструація супроводжувана сильним болем.

г) Безсоння, викликане ідіопатичним тремтінням.

Йдеться за молодь, що не може спати через тремтіння, що воно загалом нагадує симптоми хвороби Паркінсона. В цьому випадку деякі «високі наукові мужі» говорять про позапірамідальний детермінізм!

д) Дочасна сивина.

У тих, хто вижив після допитів, нагло — частково або геть — сивіє волосся. Дуже часто ці проблєми супроводжувані астенією та знеохотою, також статевою імпотенцією.

е) Конвульсивна тахікардія.

Серцебиття нагло більшає до 120, 130, 140 ударів на хвилину. Ця тахікардія супроводжувана тривогою і чуттям невибавної смерти; наприкінці кризи бачимо побільшеною пітливістю.

ж) Загальне скорочення та нерухомість м’язів.

Йдеться про чоловіків, яким украй тяжко рухатися (у двох випадках симптоми проявилися дуже різко): підійматися сходами, швидко йти чи бігти. Причина — характерна риґідність, що неминуче свідчить про меншу активність певних областей головного мозку (ядра сірої речовини). Боляче рухатися навіть поволі. Зігнути нижні кінцівки у пасивний спосіб практично неможливо. Розслаблення також не дається. Видається, що пацієнт є нерухома одноцілість, не годна самотужки зігнутися чи розслабитися. На виду є ознаки розгублености.

Хворий, здається, не може опанувати свої нерви. Він у чеканні, постійно напружений — між життям і смертю. Як сказав мені один пацієнт: «Ви бачите, я вже такий нерухомий, що подібний до трупа».[16]

Від жадання злочину північноафриканцями до війни за національну незалежність

Неможливо визволити лише свій нарід. Борючися, треба щоразу нагадувати людям і собі — надто собі — про всю повність людини. Треба пригадати історію — історію людини, скривдженої людиною, і творити умови для зобачення свого народу з иншими народами.

Правдивим завданням бійців — учасників збройної боротьби, війни за національне визволення — є щоденне означення міри приниження, чиненого колоніялізмом. Інколи бійці певні, що вони оце збурять свій народ, вивівши його з темряви. Боєць часто певен, що має не тільки розгромити ворожі сили, але й здолати всю ту розпуку, що поймає колонізованих. Гноблення ще болить, але цілá людина може постати тільки результатом визвольної боротьби, вернувши собі свої права. Це рішає. Переможна звитяжна боротьба не тільки вертає народові його права — вона також сповняє цей народ сутністю, гуртує його і робить його однорідним. Адже колоніялізм не просто позбавив колонізованих особистости — він знеособив їх і на колєктивному рівні та на рівні суспільного ладу. Колонізовані вважають, що їхнє суспільне значення обмежено на громадці індивідів, що вони мають хвалити колонізатора вже за те, що істнують.

Боротьба, що її провадять люди за своє визволення, обов’язує їх — стосовно конкретних обставин — відмовитися від так званих істин, накинених колоніяльним адмініструванням, військовою окупацією й економічною експлоатацією, або підважити ці істини. І лише збройна боротьба може справді викрити цю брехню, що загніздилася в людині та буквально нівечить найбільш свідомих з-поміж нас.

Як часто у Парижі, в Ексі, в Алжирі, в Бас-Тері ми бачили, як люди з колонізованих країн удатно спростовували міт про ледачого чорношкірого з Алжиру чи В’єтнаму. Проте істина в тім, що за колоніялізму працьовитий фелах або неґр, що збавляє себе відпочинку, — патолоґія. Ледарство колонізованого, це — свідомий саботаж колоніяльної машини, це — з біолоґічного огляду — чудова система самозахисту і в кожному випадку це вадить окупаційній владі захопити всю країну.

Ліси та болота завжди були підпорою для колонізованих у їхній боротьбі та були їхнім природнім союзником. Це треба зрозуміти та покинути твердити, що неґр є добрим працівником, а араб — таким землеробом, що куди твоє діло. За колоніяльного режиму позиція неґра й араба полягає в тім, щоб не ворухнути пальцем — не допомагати загарбникові змикати лабета навколо його жертви. Завдання колонізованого, що він ще не свідомий політично чи ще не вирішив розпочати боротьбу проти загарбання, полягає у тім, щоб з нього буквально нічого не можна було «видерти». Це чітка відмова співпрацювати чи принаймні мінімальна співпраця.

Ці спостереження, що стосуються ставлення корінного населення до роботи, можна прикласти також і до законів, установлюваних загарбником, сплати зборів і податків та загальних відносин з колоніяльною системою. У колоніяльній системі «безкоштовно», «щирість» і «чесність» — обіцянка-цяцянка. Протягом останніх років я мав змогу перевірити традиційне твердження, що чесність, гідність і сумлінність справді важать у контексті національної та міжнародної єдности. Після того, як вас і ваших товаришів загнано у кут, як собак, вам нічого не лишається, як вжити всіх можливих заходів, щоби відновити власні людські права. Тому ви маєте бити до останньої кулі, тиснути яка змога на своє катоване тіло, щоби його загублена душа знову набула свого звичної подоби. За останні роки я міг бачити у Алжирі, пошматованому війною, гідність, самопожертву, любов до життя, презирство до смерти, що були надзвичайно сильними. Йдеться не про оспівування борців за національне визволення — йдеться про банальну констатацію факту, що його визнають навіть найголінніші колонізатори: алжирський боєць бореться і помирає у свій особливий спосіб, і жаден іслам чи рай не здатні пояснити цю щиру самопожертву, коли заходить за захист людей чи прикриття товаришів. Далі заходить обтяжлива тиша, проте тіло кричить, — тиша сповнює ката. Дозвольте зауважити тут дуже давній закон: ніхто не вільний лишатися незворушливим, коли рух починає нація, коли людина вимагає безмежної людяности і домагається своїх прав.

Однією з характеристик алжирців, виявленою за часів колоніялізму, була їхня злочинність. До 1954 маґістрати, поліцейські, адвокати, журналісти та лікарі в один голос годилися, що злочинність в Алжирі є проблємою. Стверджували, що алжирці, це — природжені злочинці. Теорію базували на відповідних наукових доказах. Цю теорію більше як двадцять років викладали по університетах. Алжирські студенти-медики здобували саме цю освіту, та помалу верхівка, змирившись з колоніялізмом, звикла до тавра, що алжирський народ є зроду ледачим, брехливим, злочинним, що алжирці — природжені крадії.

Повторимо тут засади цієї офіційної теорії, нагадаємо її засновки та «наукове» обґрунтування. Потім ми вивчимо факти та наново витлумачимо їх.

Для алжирця вбити людину — як дурному з гори збігти: це факт, скажуть вам представники судової влади, адже чотири з п’яти судових позовів були щодо побиття і завдання тілесних ушкоджень. Рівень злочинности в Алжирі є одним з найвищих у світі, кажуть нам. Йдеться не про дрібні правопорушення. Коли алжирці (і це стосується всіх північноафриканців) порушують закон, вони доходять до краю.

Алжирець вбиває жорстоко: з усіх видів зброї перевагу він віддає ножеві. Маґістрати, що «знають країну», витворили тут цілу філософію. Так, кабілам до душі пістолет або рушниця. Араби загалом надають перевагу ножеві. Деяким маґістратам видається, що алжирцеві конче бачити кров. Алжирці, скажуть вам, потребують відчувати розкіш крови, буквально купатись у крові жертви. Ці маґістрати, поліцейські, лікарі напрочуд серйозно твердять про зв’язок між мусульманством і кров’ю.[17] Є маґістрати, що запевняють, що для алжирця вбити людину, це — перш за все перерізати їй горло. Жорстокість алжирця проявляється у кількості нанесених ран, причому деякі з них зайві, оскільки жертву на час їх нанесення вже було вбито. Розтин показує один незаперечний факт: вбивця, завдавши великої кількости ран, хотів би вбити уп’ять.

Алжирець вбиває навмання: дуже часто маґістрати та поліцейські не можуть збагнути мотивів убивства — був це жест, натяк, драстичне зауваження, сварки біля оливкового дерева, що належить до громадської власности, тварина, що на кілька метрів вийшла за свою територію. Мавши ці вбивства (іноді подвійними або потрійними), вважають, що має бути певний мотив, проте врешті-решт установлюють, що причиною вбивства була простісінька банальність. Тому часто заходить враження, що громада приховує справжні причини вбивств.

Нарешті стосовно розбійних нападів: алжирці завжди вдираються до приміщень, часто не тільки грабують, але й вбивають, у кожному разі фізично нападають на хазяїна.

Все, стосовне алжирської злочинности, таке явне, що його систематизували.

Оскільки подібне бачили в Тунісі та Марокко (проте не робили таких «очевидних» висновків), говорено саме про північноафриканську злочинність. Кілька команд алжирського факультету, керовані професором психіятрії Поро, протягом тридцятиріччя працювали, визначаючи форми, яких прибирає ця кримінальність, і пояснювали її з соціолоґічного, функційного та анатомічного поглядів.

Ми користатимемо тут із результатів дослідницької роботи щодо цього питання, провадженої психіятричною школою алжирського факультету. Висновлене з дослідження обговорювали на відповідних лєкціях катедри психіятрії двадцять із гаком років.

Саме цим духом дихали на алжирському факультеті дипломовані фахівці, що їм товкмачено, що алжирці — злочинці зроду. Ба більше, я пам’ятаю тих з нас, що цілком серйозно розвивали ці теорії та промовляли: «У це тяжко повірити, але це науковий факт».

Північноафриканець є злочинною особистістю, чий хижий інстинкт є загальнознаним і чию граничну аґресивність також добре знати. Північноафриканець завжди вдається до крайнощів, і загалом йому ніколи не можна вірити. Сьогодні він твій найліпший друг — завтра найбільший ворог. Він не розуміє нюансів, картезіянство є для нього геть чужим, почуття рівноваги, виважености та розміркованости не сумісні з його природою. Жадоба насильства в північноафриканців передається спадково. Алжирець, зроду імпульсивний, не може опанувати себе і стримувати свої імпульси.

Будьмо чесними: ця імпульсивність має аґресивний характер, вона смертоносна. Саме так пояснюють незвичайну поведінку меланхолійних алжирців. Перед французькими психіятрами в Алжирі постало складне питання: вони знають, що пацієнт, схильний до меланхолії, схильний також і до самогубства. А меланхолійний алжирець убиває. Ця хвороба моральної свідомости, супроводжувана почуттям провини та схильністю до самовбивства, в алжирців набуває форми жадоби вбивства. Меланхолійні алжирці не чинять самогубств — вони вбивають. Пильну аналізу цієї меланхолії убивці, що її зробив професор Поро, вмістив його учень Монсерр, пишучи дисертацію.

Як алжирська школа тлумачить цю аномалію? Найперше стверджує, що вбити себе означає звернутись до себе, подивитись на себе, вдатися до самоаналізи. Алжирець бунтує проти себе. Північноафриканець не має внутрішнього світу. Навпаки — північноафриканець збувається неспокою, займаючи перехожих. Він-бо не аналізує. Оскільки меланхолія — розлад моральної свідомости, зрозуміло, що алжирець може страждати лише на псевдомеланхолію, коли взяти до уваги знану нестійкість їхньої свідомости та слабкість морального духу. Ця негодність алжирця проаналізувати ситуацію, побачити проблєму чужими очима є цілком ясною, якщо ми згадаємо про дві кляси причинности, виявлені французькими психіятрами.

Найперше вивчимо розумові можливості. Алжирець є розумово відсталим. Щоб зрозуміти, що це означає, треба вдатися до семіолоґії, установленої алжирською школою. Корінне населення характеризоване в такий спосіб:

—    аемоційність (повна чи майже повна);

— довірливість, схильність до навіювань;

— надзвичайна впертість;

— психіка дитинна, але без допитливости західної дитини;

— непослідовність і схильність діяти під зовнішнім впливом.[18]

Алжирець не осягає ситуації загалом. Питання, якими він переймається, завжди дріб’язкові, їх годі синтезувати. Пуантиліст, що його ваблять окремі предмети, затрачений у дрібничках, нечулий до ідей і не годний осягнути понять. Мовлення мінімальне. Жести зазвичай є імпульсивними і аґресивними. Неспроможний дати раду деталям, зібраним докупи, алжирець виокремлює складові і вважає частину за ціле. Так, він демонструє загальні реакції, що їх викликають незначні стимули чи навіть банальні речі, такі, як фігове дерево, жест або чужа вівця на його землі. Вроджена аґресивність шукає виходу та заходить із найменшого приводу. Це правдива аґресія.[19]

Описавши, алжирська школа пояснює. 1935 року на конґресі французьких психолоґів-невролоґів у Брюсселі професор Поро науково обґрунтував свою теорію. Обговорюючи результати дослідження Барука щодо істерії, він відзначив, що «тубільці Північної Африки, чия кора головного мозку та рефлєкси недорозвинені, дуже примітивні і живуть власне інстинктами, веґетативно; процеси реґульовано переважно проміжним мозком».

Щоб осягнути важливість цього відкриття професора Поро, треба згадати, що людина, коли ми порівняємо її з иншими хребетними, ріжниться від них корою головного мозку. Проміжний мозок є однією з найпримітивніших ділянок мозку в людей, і в людини, на відміну від инших хребетних, керівні сиґнали йдуть саме з кори головного мозку.

Для професора Поро життя корінного населення Північної Африки кероване діяльністю проміжного мозку. Себто цим він хоче сказати, що корінне населення Африки не має кори головного мозку. Професор Поро не відмагається і в квітні 1939 року у ґазеті «Сюд медікаль е кірурґікаль» уточнює, що він і його учень Суттер, професор психіятрії з Алжиру, дійшли таких висновків: «Примітивізм, це — не відсутність зрілости або перестанок в психічному розвиткові. Це соціяльний стан, що сягнув межі свого розвитку та послідовне пристосування до життя, вельми відмінного від нашого». Нарешті, професор доходить до самих основ доктрини: цей примітивізм є не лише способом життя, що є результатом особливого виховання, — його джерела глибші, і ми навіть вважаємо, що його субстрат міститься у специфічній побудові архітектоніки або, принаймні, у динамічній ієрархічній орґанізації нервової системи. Як бачимо, імпульсивність алжирця, частота та характер вбивств, сталий потяг до злочинности, його примітивізм не є припадковими. Бачимо сукупну модель поведінки, життя, що пояснюване наукою. Алжирець не має кори головного мозку, або — певніше — він керований проміжним мозком, як нижчі хребетні. Функції кори головного мозку, якщо вони взагалі істнують, дуже слабко виражені та практично не важать для динаміки діяльности мозку. Тут немає ні таємниці, ні парадоксу: колонізаторська нехіть доручити корінному населенню щось відповідальне не є проявом расизму або патерналізму, а лише науковою оцінкою обмежених біолоґічних можливостей колонізованого.

Завершимо цей огляд висновками, що їх зробив, досліджуючи Африку, доктор Каротерс, фахівець Світової Орґанізації Здоров’я. Цей міжнародний експерт у своїй книжці, що вийшла 1954 року,[20] виклав основні результати досліджень.

Доктор Каротерс практикував у центральній та східній Африці, проте його висновки тотожні висновкам північно-африканської школи. Адже міжнародний експерт стверджує, що «африканці дуже мало користають з лобових частин мозку. Обмежене використання лобових частин — оце й усі особливості африканської психіятрії»[21].

Щоб добре зрозуміли його думку, доктор Каротерс проілюстрував її вельми «живим» порівнянням. Він сказав, що типовий африканець — це европеєць, що зазнав лоботомії. Ми знаємо, що анґлосаксонська школа вважає, що знайшла радикальні способи лікування деяких серйозних форм психічних захворювань, вдаючись до «виключення» лобових частин мозку. Проте через серйозну шкоду, завдавану особистості почерез цю методу, до неї перестали вдаватися. За словами доктора Каротерса, подібність нормального корінного африканця і лоботомованого европейця вражає.

Вивчивши роботи ріжних авторів, що працювали в Африці, доктор Каротерс висновує, що заклав основи єдиного, універсального поняття «африканець». «Йдеться за дані», — пише він, — «що їх не можна втулити до катеґорії „европеєць”. Їх було зібрано у ріжних реґіонах на сході, заході та півдні Африки, причому загалом автори мали небагато або геть не мали відомостей про роботи инших. Подібність цих робіт упадає в око»[22].

Також варто зазначити, що доктор Каротерс визначив повстання Мау-Мау як вираження комплєксу несвідомого розчарування, що його можна було уникнути в науковий спосіб за допомогою психолоґічних адаптацій.

Отже, незвичайну поведінку (кількість кримінальних злочинів, вчинених алжирцями, та банальність їх мотивів, напади, що завжди кровопролитні та вбивчі) становила для спостерігачів найбільшу проблему за дослідження. Запропоноване пояснення, що згодом увійшло до навчальних проґрам університетів, було зрештою таким: безтурботність північноафриканця та його розумова й соціяльна неспроможність, його майже тваринна імпульсивність пояснювана структурою мозку тубільця. Схильність північноафриканця коїти немотивовані злочини, це — переклад на мову поведінки певної орґанізації нервової системи. Це зрозуміла з невролоґічного погляду реакція, природня для біолоґічно орґанізованої речи. Невикористання лобових частин підчас мозкової діяльности пояснює лінь тубільця, його злочини, крадіжки, правопорушення, брехню. Заступник префекта, а нині префект, казав мені: «До тих, хто слухає лише інстинктів, хто сліпо кориться законам своєї природи, треба ставитися суворо та безжально. Треба приборкувати, а не намагатися зрозуміти, апелювати до розуму». «Дисципліна», «приборкання», «підкорення», «втихомирення» є найбільш популярними словами серед колоніялістів на окупованих землях.

Ми поклали так багато часу, щоб розглянути теорії, пропоновані науковцями-колоніялістами, не так для того, щоб показати їхню злиденність і абсурдність, як для того, щоб порушити дуже важливе теоретичне та практичне питання. Насправді з-поміж питань, порушених революцією та обговорюваних на дискусіях щодо політичної просвіти та демістифікації, злочинність алжирського гурту вивчали не досить. Але сталося так, що деякі дискусії на цю тему були такими плідними, що ми краще зрозуміли поняття суспільного й індивідуального визволення і могли глибше вивчити його. Коли про злочинність серед алжирців говорять керівники та рядові у саму революцію, коли мова заходить за середні показники злочинів, правопорушень, крадіжок до революції, коли тлумачать, що природа злочину або частота правопорушень залежить від відносин між чоловіками і жінками, а також між людьми і державою, і коли всі розуміють це; коли ми бачимо, як у нас на очах нищиться стереотип про алжирця чи північноафриканця як про природженого злочинця (а цей стереотип уївся і у свідомість алжирців, бо ж «всі ми запальні, любимо побитись, погані, отакі-от…»), тоді можна бути певним, що революція проґресує.

Важлива теоретична проблєма полягає в тім, що необхідно повсякчас і всюди роз’яснювати, викривати та наполегливо збуватися обрáзи людини, що істнує всередині нас. Не треба чекати, поки нація зродить нових людей. Не треба чекати того, що людина зміниться наслідком революційних процесів. Це правда, що ці два процеси є важливими, але свідомості треба допомагати. Якщо революційна практика має бути вповні визвольною і плідною, треба за все відповідати. Людина надто почуває потребу звести події в одне, взятись за усе і з усім впоратись, відповісти за все. Відтепер свідомість не боїться подумки звертатися до минулого чи, якщо треба, перебувати, чекати. Тому, коли бойовий загін рушає на завдання, успішна засідка означає не передишку, а скоріше сиґнал — рухатися вперед, поступовати, бо все має рухатися як одноцілість.

Так, алжирець мимоволі згоджувався з вердиктом маґістратів і поліцейських.[23] Отже, ми мали розглянути цей бік залюблення в свої злочинні нахили в алжирця як прояв справжньої мужности та вивчити це з огляду на колоніяльну історію. Ми мали показати, наприклад, що злочинність алжирців у Франції суттєво ріжниться від злочинности в колонізованому Алжирі.

Друга важлива заувага: в Алжирі злочинність серед алжирців, це — питання фактично потаймирне. Алжирці грабували один одного, різали один одного та вбивали один одного. В Алжирі жертвами алжирців рідко ставали французи, й алжирці уникали битися з французами. Тоді як у Франції еміґранти створили злочинні уґруповування без етнічних або соціяльних обмежувань.

У Франції злочинність серед алжирців зменшується. Злочинні дії спрямовано переважно проти французів і їхні мотиви є геть новими. Один парадокс, одначе, добре допоміг нам розтлумачити бійцям це явище: було встановлено, що після 1954 року майже зникли злочини за загальним правом. Зникли суперечки через незначні дрібниці, що призводили б до смерти. Немає наглого гніву через те, що буцімто сусід побачив, який в моєї дружини лоб або ліве плече. Національна боротьба, здається, поглинула весь гнів і забрала собі всі емоційні та стихійні реакції. Французькі судді й адвокати вже звернули на це увагу, але зауважити це і зрозуміти причини цього мав ще й боєць.

Ми пояснили це.

Чи можна сказати так, що війна — сприявши остаточному визволенню колєктивної аґресивности — цілком природно робить загарбника жертвою вбивств? Загальновідомо, що великі соціяльні зрушення зменшують рівень злочинности та кількість психічних розладів. Отже, зменшення рівня злочинности серед алжирців чудово пояснюване війною, що роздирає Алжир навпіл і штовхає судову та адміністративну машину зайняти сторону супротивника.

Але в тих країнах Магрибу, що вже звільнилися, так було підчас боротьби за визволення і є тепер, по проголошенню незалежности. Тому, здається, колоніяльний контекст є досить своєрідним, щоби переосмислити причини злочинности. Саме це ми і зробили для бійців. Сьогодні кожен з нас знає, що злочинність серед алжирців має не спадковий характер і не залежить від будови нервової системи. Алжирська війна, як і всі національно-визвольні війни, висуває на перший плян справжніх героїв. У колоніяльних умовах, як ми вже зазначали, тубільці боролися між собою. Вони, як правило, використовували одне одного як екрани, і кожен прикривав національного ворога собою від сусіда. Коли втомлений після важкого шістнадцятигодинного робочого дня місцевий лягав відпочити на свій матрац, і дитина з того боку житла, за тканинною перегородкою, починала плакати і заважати йому спати, так траплялось, що це був маленький алжирець. Коли він йшов просити трохи манки або трохи олії у бакалійника, якому він вже був винен кілька сотень франків, а той йому відмовляв, заходила ненависть та непереборне бажання вбити його, а бакалійник теж був алжирцем. Коли він протягом багатьох тижнів жив собі тихенько, а одного дня його заскочує каїд, що вимагає сплатити «податки», він навіть не мав розкоші зненавидіти европейського адміністратора: об’єктом його ненависти є каїд, і він є алжирцем.

Щодня переживаючи палке бажання вбити когось — через голод, через виселення зі своєї кімнати, бо не сплачено оренду, через виснажену матір, дітей, худих, як скелєти, втрачені робочі місця, безробітних, що наче ворони обсіли майстра, — тубілець бачить запеклого ворога в своєму сусіді. Якщо він забивається своїми босими ногами за великий камінь посеред дороги, то це місцевий поклав його там; а ті кілька маслин, що їх він збирався зібрати, прийшли і з’їли вночі діти Х. За часів колоніяльного правління в Алжирі та в инших місцях багато накоєно лише з-за кількох фунтів манки. За це вбивали. Щоб зрозуміти це, треба мати уяву. Або пам’ять. У концентраційних таборах люди вбивали одне одного через шматок хліба. Я пам’ятаю одну жахливу сцену. Це було в Орані 1944 року. З військового табору, звідки ми мали виступати, салдати кидали шматочки хліба алжирським дітлахам, а ті билися за них запекло, люто. Ветеринари могли би пояснити таку поведінку за допомогою відомого «почережного клювання», що його можна спостерігати на сільських подвір’ях. Зерно розкидають, і заходить нещадне змагання. Найсильніші птахи з’їдають усі зерна, тоді як инші, менш аґресивні, не наїдаються. Кожна колонія може стати величезним сільським подвір’ям, великим концентраційним табором, де діє один закон — закон ножа.

В Алжирі, як зачалась національно-визвольна війна, все одмінилося. Запас харчів цілої родини або матчу можуть зопалу віддати місцевій бойовій ґрупі. Єдиного осла родини можуть позичити, щоби перевезти пораненого бійця, і коли за кілька днів власник дізнається про смерть своєї тварини, вбитої кулеметним вогнем з літака, він не лаятиметься і не грозитиме. Він не питатиме про віслюка, але турботливо цікавитиметься, чи в безпеці поранений і чи не постраждав він.

За колоніяльного панування за буханець хліба або кволу вівцю можна було піти на все. Стосунки з матерією, із зовнішнім світом, з історією за колоніялізму обмежуються на стосунках з їжею. Для колонізованого, пригнобленого, як в Алжирі, жити означає не втілювати моральні цінності чи знайти себе в роботі з покращення і розвитку світу. Жити означає просто не померти. Кожний новий день, це — перемога. Не результат важкої роботи, але відчуття перемоги, що тріюмфує над життям. Таким чином, лінощі або їдження сусідової трави вівцею є не запереченням права власности, правопорушенням, браком поваги. Це замах на вбивство. Бачивши, як в Кабилії чоловіки та жінки впродовж тижнів ходять по землю до полонини і носять її в маленьких кошиках, розумієш, що крадіжка, це — не просто якась непевна справа, але замах на вбивство. Всі прагнення обмежуються на тому, щоби бодай чимось — байдуже чим — набити живіт. Кого за це карати? Французи в долині: поліція, армія, танки. У горах самі алжирці. Вище рай з обіцянками загробного життя; внизу — французи з дуже конкретними обіцянками в’язниці, побиття і страти. Мусиш діяти проти себе. Тут проявляється суть цієї ненависти до себе, що вона є характерною для зударів на расовому ґрунті в сеґреґованих суспільствах.

Злочинність серед алжирців, імпульсивність і жорстокість вбивств, зчинюваних ними, є наслідком не будови їхньої нервової системи чи особливої вдачі, але колоніяльної ситуації. Те, що алжирські бійці обговорювали це, що вони не боялися сумнитися щодо слушности думок, накинутих їм підчас колоніялізму, що вони усвідомили, що всі вони були екранами один для одного і що насправді кожний чоловік вчиняв самогубство, коли нападав на свого сусіда, — все це надзвичайно важило для формування революційної свідомости. Ще раз: колонізований, що постає проти самого себе, бореться за те, щоб покласти край гнобленню. Але він має рівною мірою знищувати всі хибні уявлення, навіяні йому загарбником. За колоніяльного режиму, такого, як в Алжирі, уявлення, що їх ширив колоніялізм, вплинули не тільки на европейську меншість, а й на алжирців. Особистість має визволитися всебічно. Засідка або перестрілка, тортури чи вбивство товаришів посилюють жадобу перемоги, пробуджують несвідоме та живлять уяву. Коли вся нація заходить у рух, нова людина не є наперед визначеним продуктом цієї нації, але співістнує з нею, дорослішає з нею, перемагає з нею. Ця діялектична умова пояснює стриманість, що з нею реагують на заходи пом’якшення колоніяльного режиму чи його реформування. Незалежність, це — не чарівне слово, а неодмінна умова істнування чоловіків і жінок, що дійсно звільнились, або иншими словами, умова дійсного оволодіння всіма матеріяльними засобами, що уможливлюють докорінне перетворення суспільства.

Примітки

[1] У неопублікованому вступі до перших двох видань «П’ятого року Алжирської революції» ми вже писали про те, що людськóю спадщиною Франції ув Алжирі буде ціле покоління алжирців, залучене до колєктивного, добровільного вбивства з усіма його психоемоційними наслідками. Французи, що засуджують тортури в Алжирі, все одно додержують суто французького погляду. Ми не дорікаємо їм за це — ми лише зазначаємо: вони бажають дати пільгу сумлінню теперішніх і майбутніх катів і водночас намагаються уникнути морального оганьблення французької молоди. Ми зі свого боку не можемо не зректися цього підходу. Деякі спостереження, зібрані тут, особливо випадки 4 і 5 із серії А, є сумними ілюстраціями, котрі виправдовують цей страх, що пойняв французьких демократів. Хай там як, але наша ціль — показати, що тортури, природно, найбільше шкодять особистості катованого.

[2] Обставини, що сприяють появі симптомів, цікаві кількома сторонами. За кілька місяців після проголошення країною незалежности він познайомився з кількома людьми з гурту колишніх колоністів, і ті виявилися дуже приємними людьми. Ці чоловіки та жінки приязно вітали нову незалежну країну та віддавали належне сміливості патріотів, що виборювали її. Боєць пережив щось накшталт запаморочення: він захвилювався через те, що серед жертв його бомби могли бути такі люди. Правда, що розбомблене кафе було знане як місце зустрічі відвертих расистів, проте це не означало, що в нього не міг зайти щось випити перехожий. Відтоді, як його вперше охопило це почуття тривоги, чоловік намагався не думати про передні події. Неймовірно, та за кілька днів до тієї дати симптоми неодмінно повторювалися. По тому вони заходили реґулярно.

Иншими словами, наші дії ніколи не дадуть нам спокою. Накази, умови підготовки, виконання, причини можна пізніше змінити. Це лише одна з найлегших пасток, що їх підготувала нам історія та її визначальні чинники. Проте чи можемо ми уникнути «запаморочення»? І хто буде певен того, що не страждатиме на нього?

[3] На підставі рішення судмедекспертизи, що в ньому зазначалось, що дію зумовила хвороба, судове провадження, ініційоване ґенеральним штабом, закрили.

[4] Виходячи з цих спостережень, можемо констатувати наявність певної цілісної системи, що нікого не жаліє. Кат, що полюбляє пташок та кохається в симфоніях чи сонатах, це — просто одна із стадій процесу. Далі — істнування, що є цілковитим і доконечним садизмом.

[5] Ріве — село у департаменті Алжир, що зажило сумної слави 1956 року. Якось увечері село захопила французька міліція, що виволікла сорок чоловік зі своїх домівок і вбила їх.

[6] 1955 року ці випадки були дуже частими в Алжирі. Нажаль, не всі хворі змогли звернутися до клінік по допомогу.

[7] Ці тортури спричинилися до дуже багатьох смертей.

Після цих клізм, зроблених під високим тиском, слизова оболонка кишківнику зазнає численних ушкоджень, що призводять до дрібних перфорацій кишківнику. Так, дуже часто виникають газоподібні емболії та перитоніт.

[8] Ми говоримо про тих алжирців, які «щось» знали, проте не зізнались і бувши тортурованими, адже відомо, що тих алжирців, які зізнавались, небавом убивали.

[9] Медичні працівники мають бути біля хворого вдень і вночі і вияснювати йому, що відбувається. Ми розуміємо, що некоректно поводитись з хворим тут неприпустимо.

[10] Ці превентивні тортури перетворились у деяких районах на «превентивні репресивні заходи». Саме в цей спосіб здійснили замирення у Ріве, хоча район був досить спокійним: загарбники не бажали бути заскоченими зненацька (рух уже ширився в сусідніх районах) і вирішили заразом покінчити зі всіма членами руху за незалежність. Наслідком за один день було вбито більш ніж сорок алжирців.

[11] Насправді воно геть не є чужорідним. Конфлікт є лише результатом динамічної еволюції особистости, де не може бути «чужорідного тіла». Проблєма радше у тілі, що опирається повній асиміляції.

[12] Ми можемо також згадати психіятрів з ґрупи «Презенс франсез», які, коли їх призначили обслідувати ув’язненого, розпочали з того, що хизувалися дружбою з адвокатом і стверджували, що вони разом (адвокат і вони) витягнуть ув’язненого з в’язниці. Геть усіх ув’язнених, що їх було піддано цій експертизі, ґільйотиновано. Ці психіятри хвалились перед нами цією елєґантною манерою зламу «опору».

[13] Ми знаємо, що соціяльна психотерапія вбилася в силу в США. Симпатики вважають, що драма сучасної особистости полягає в тому, що людина не важить, а є лише гвинтиком у суспільній машині, що вона акуратно працює. Отже, пропонова терапевтів — хай люди мають ріжні ролі в рямцях відновлювальної діяльности. Можна грати будь-яку ролю, можна навіть змінювати ролі протягом одного дня, уявно поставити себе на місце будь-кого иншого. Психіятри у США нібито значно поступують у ґруповій соцільній психотерапії робітників — ті можуть ідентифікувати себе зі своїми героями. Напруженість у стосунках між роботодавцями та працівниками значно поменшала.

[14] Цей термін, що вказує на ідеалістичне розуміння (чого?), використовують дедалі рідше. Насправді термінолоґію щодо кортиковісцеральної системи запозичено з радянських досліджень, особливо робіт Павлова, добрих уже тим, що вважають мозок за матрицю, що в ній розвивається психіка, тобто не «вповноважують» мозок невластивими йому функціями.

[15] Щовище місце істота посідає на невролоґічній шкалі, то менше вона є позапірамідальною. Як бачимо, все ніби правильно.

[16] Навряд чи треба казати, що тут — точно істеричне скорочення.

[17] Насправді ми знаємо, що іслам забороняє своїм вірянам їсти м’ясо, якщо вони не певні, що кров було злито з тварини; саме тому тварині перерізають горло.

[18] Professeur A.Porot, Annales Mèdico-Psychologiques, 1918.

[19] Один старший маґістрат з алжирського суду стверджував, що ця аґресивність алжирців є проявом їхньої любови до «фантастичного». «Ми не праві, — заявив він 1955 року, — що віримо, що весь цей бунт політичний. Просто час від часу має знаходити свій вихід ця їхня жадоба битися!» Якби антрополоґ створив низку проєктивних тестів й ігор, що абсорбували би загальні аґресивні інстинкти колонізованого, революції в Ауресі в 1955-1956 роках могло б і не бути.

[20] Carothers, Psychologie normale et pathologique de l’Africain, Ètudes Ethno-Psychiatriques. Masson èditeur.

[21] Op.cit., p. 176.

[22] Op.cit., p. 178.

[23] Очевидно, що ототожнення з цим образом, вигаданим европейцями, було дуже неоднозначним. Насправді европеєць, здавалося, так само неоднозначно признавав рацію ґвалтівному, збýдливому, пристрасному, жорстокому, ревнивому, зарозумілому, гордому алжирцеві, що радо зударився б із кимось через марницю чи недоладне слово, або й убився б наслідком цього зудару. Зазначимо, між иншим, що в своєму ставленні до французів з метрополії алжирські европейці, як правило, чимдалі частіше ототожнюють себе з цим образом алжирця, протиставляючись так французам.

Переклад з французької.

«Колоніяльна війна та психічні розлади» — п’ята глава книги «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre, 1961).

Advertisements

0 Responses to “Колоніяльна війна та психічні розлади”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: