Ремесла і фабрики на Україні

Сергій Подолинський

І

ПОЧАТОК ПРАЦІ І ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ

Відкіля почалася праця? Це питання дуже цікаве, особливо для тих людей, котрі працюють і, як то звичайно буває з робітниками, працюють багато, навіть через силу. Чи була коли така пора на світі, щоб люди жили не працювавши? Чи можуть коли знов такі часи настати? На це мусимо відказати: «Ні, мабуть, таких часів ніколи не було, щоб люди обходились конче без праці, і не повинно бути, щоб колись такий час настав. Але в різні часи люди працювали не так, як тепер, іноді легше, але часто й тяжче, і ми можемо мати певну надію, що на дальші часи людського життя можна буде впорядкувати працю кориснішим способом для більшої частини людей, ніж тепер. В оцій нашій книжці ми і хочемо трохи поговорити про те, як у давніші часи була впорядкована праця, як вона тепер ведеться і які найпотрібніші були б зміни в цьому порядку. У нашій розмові ми найбільше торкатимемося життя і долі працюючих людей на Україні, а між ними ремісників і робітників на заводах та фабриках, бо про хліборобів маємо думку поговорити окремо в іншому місці.

Щоб дійти до самого початку праці, не треба навіть: зупинятись на перших проявах її в людської породи. Чимало є тварин на світі, котрі працюють, неначе люди. Певно, одначе, що не всі тварини працюють однаково. Вовк, котрий бігає ночами і хапає ягнят та іншу худобу, хоч він інколи і дуже вимучиться, поки здобуде свій харч, усе ж не працює корисно, а тільки грабує. Від його біготні та шукання немає на світі ніякого здобутку: ні хліба більше не виросте, ні худоби не народиться, ні жодної іншої вартості не здобудеться. Вовк з’їсть ягня або іншу худобину, і так воно й пропаде марно. Так само й інша дика тварина, котра харчується не м’ясом, а поїдає траву та овочі, теж не збільшує здобуток на землі. Проте є й такі тварини, котрі справді працюють, наприклад бджоли, збираючи мед, котрий інакше дурно пропав би у квітках; або знов комашня, розводячи /95/ трав’яних вошей і видоюючи їх, неначе корів; бобри, будуючи греблі та збираючи зерно й інший харч у засіки та оберігаючи ті склади від даремної гнилі тощо. Усі ці тварини справді працюють, може, більше і корисніше, ніж інші люди у старі часи і навіть тепер.

Бо як звернемо наш погляд у дуже далеку старовину, аж до початків людського життя, то мусимо зізнатися, що в тім, що стосується праці, люди були зразу дуже подібні до вовків та іншого хижого звіра. Вони бігали по лісах і били дичину, бродили по річках, ловлячи рибу. Усе це вони поїдали і з того тільки й жили. Спочатку люди не орали, не сіяли, навіть худоби не тримали. Таким чином, подібно до вовків, вони не прибільшували життя на землі, а навіть руйнували його; от через це як робітники тодішні люди стояли на нижчому ступені від бджіл або комашні.

Не дуже то легко дізнатися, з чого саме почалася людська праця. Напевно були такі часи, коли люди, подібно до інших звірів, без жодного струменту, самими голими руками били дичину та ловили рибу і поїдали їх сирими, без будь-якого приготування. У ті часи люди ще ходили без одягу і не мали ніякого житла, окрім печер та дупел по деревах. Одначе потроху якось то сталося, що люди знайшли кориснішим ходити на полювання та на рибальство не з голими руками, а з деяким знаряддям. Знову ж таки не схотіли вони їсти страву сиру, тверду і несмачну, а, навчившись вогонь розводити, почали її пекти, смажити й варити. А там уже швидко став дехто хати будувати і чимось подібним до одягу своє тіло покривати.

Як же ж, спитаєте, воно діялося зразу і яким чином про такі давні речі дізналися? На це відповімо, що дізнатись про початки праці можна було двома найголовнішими способами. Перший спосіб — це придивлятись до того, як тепер ще діють деякі народи, котрі перебувають на дуже низькому ступені, або так звані дикі люди. Таких людей тепер ще є найбільш в Австралії та в Південній Африці й Америці, а окрім того, немало в занадто північних частинах АзіїСибіру) та Америці. Спостерігаючи за ними, неначе згадуємо ступені розвою, через котрі пройшли освічені народи. У диких і тепер ще можна побачити багато цікавого в упорядкуванні праці. Але найбільш дізнаються про різну працю в людей на різних стадіях їхнього життя із другого способу: розшукуючи останки струментів та інших речей, котрі трапляються у шарах грунту, що осів на місцях давнього життя людей. Таких останків, і дуже різних, як от: струменти, залишки харчів, частини одягу, посуду тощо познаходили вже багато, найбільш під кількома шарами грунту та мулу в печерах, по долинах річок, над котрими були людські оселі, або на дні озер, по /96/ котрих був колись звичай будувати села на палях. Одні з найстаріших останків колишнього життя людей були знайдені в Північній Франції, в долині річки Сомми, Буше де Пертом, а з озер — у Цюріхському озері у Швейцарії. Озерні житла знайдені також на Україні Кибальчичем біля Селища по берегах Трубайла у Переяславському повіті Полтавської губернії [1]. Окрім того, були знайдені людські черепи у печерах. (Наприклад, у Кро-Маньон і Солютре у Франції, Енжис у Бельгії, Неандерталь у Німеччині). Після того за останні двадцять років у багатьох місцях познаходили різні речі, але в різних місцях ці останки були дуже не однакові. В одних, наприклад, всі струменти були зроблені дуже просто і грубо, тільки й було їх, що сокири, молотки, ножі з обтесаного і не вигладженого каміння. Каменський знайшов у Лубенщині поряд кістки мамонта й камені, оброблені людськими руками [2]. Між печерами поблизу Кирилівського монастиря під Києвом є одна завдовжки 100 ступнів, а в ній знайдено кам’яний струмент й черепки дуже не зручно зроблених руками горшків. Очевидно, що набагато раніше за монахів по печерах під Києвом жили дикі люди [3]. Речі з каменю знайдені між іншими містами в Острозькому повіті на Волині й у Городниці над Дністром у Східній Галичині. Але навряд чи вони занадто давні, бо поруч з ними трапляються вже черепки і навіть струмент із металів [4]. В інших місцях не знаходили ніяких металів (міді, заліза тощо) і навіть жодного сліду черепків, вугілля або чогось іншого, що наводило б на думку, що люди вже вміли вогонь розводити і страву варити. Знову ж таки в інших місцях камінний струмент був гарно зроблений, вигладжений, траплялося вугілля й інші сліди вогню. Що ближче до наших часів, то кам’яного струменту вже трохи, а замість нього більш бронзовий (бронза — це сплав із міді й олова), й, окрім того, трапляються вже не тільки самі ножі, молотки та сокири, а й мечі, наконечники до стріл (швигалок) та інші речі. Окрім струменту та зброї, нерідко знаходять і різні прикраси із бронзи, наприклад каблучки, сережки, осібні намиста не з бус, а з дроту срібного чи бронзового, так звані торки. Бронзових речей знайдено в нас особливо багато у Криму та в /97/ могилах Перепетисі біля Фастова і над Россю в Київській губернії та в могилах під Черніговом [5]. Тоді вже звичайно знаходилось чимало і черепків від горшків та мисок і ще залишки одягу або неводів та сіток і від інших речей, зроблених із прядива. Нарешті, у ще новіших шарах грунту та в новіших могилах знаходять звичайно знаряддя і зброю вже не із бронзи, а й із заліза, і крім того все краще зроблене і число різних речей далеко більше.

Отже, вчені люди поділяють тепер старосвітських людей за останками їхньої праці на три головні доби або віки: 1) кам’яний вік, поділений знову ж таки на: а) добу тесаного каменю й на; б) добу каменю вигладженого; 2) вік бронзи і 3) залізний вік.

Так само й у диких людей тепер, а особливо у ті часи, коли їх саме познаходили, тобто у XVI і XVII століттях, в одних із них виявили ще кам’яне знаряддя, у других бронзове, а у третіх уже залізне. Дехто з колишніх авторів, та навіть і теперішніх, говорить, що деякі з диких народів, тоді як вони їх уперше побачили, не вміли навіть і вогню розводити. Але чи правда це, не можна напевне дізнатися. У всякому разі, в найпершу добу свого життя, у так званий вік тесаного каменю, від котрого ми маємо як найголовніші останки крем’яні сокири, ножі і покриті смугами від тих струменів кістки різних, тепер уже вимерлих тварин (величезні слони, ведмеді, олені), люди ще вогню не знали. Навчились вони його розводити, тручи або крутячи один об другий два шматки сухого дерева, аж доки вони не запаляться. Мабуть, однак, до цього люди дійшли не зразу після початку виготовлення кам’яного струменту, бо на більшій частині останків страви того часу не видно сліду вогню. Очевидно, вогонь робити люди навчились уже напочатку доби тесаного каменю, а гончарувати почали вже в добу каменю вигладженого.

Другий вік, названий бронзовим, почався відтоді, як люди навчилися виплавляти мідь і олово з руди, а скінчився вже дуже не рано, бо, звісно, що навіть греки і римляни у перші часи ще не вміли добре з залізом поводитися. Вже спочатку бронзової доби люди вміли гончарувати всюди. Зразу вони вміли тільки смажити м’ясо та іншу страву на відкритому вогнищі, або запікати її в попелі; але незабаром почали обертати м’ясо ще вогкою шкірою тварини або корою з дерева. Щоб те, чим обертали, не перегоряло занадто швидко, його обмазували мокрою глиною чи іншою землею. /98/ Це і є початок гончарування, і таких дивних горшків тепер уже знайдено кілька штук. Водночас, і теж, мабуть, ще до бронзи, наприкінці доби вигладженого каміння, почалися й інші види праці, як-то виготовлення неводів і сіток для рибальства і різної зброї для полювання. Мабуть, вже тоді люди приручили собаку, а з її допомогою незабаром і іншу худобу.

Хліборобство почалось вже далеко пізніше, але все ще у бронзовий вік. Справді в останках Швейцарських озерних сіл, навіть таких, де ще заліза немає, нерідко вже знаходять хліб у зерні, або, навіть, і грубо потовчений каменем. У бронзову ж добу повинні були придумати і перші, дуже прості верстати для ткання та багато іншого приладдя, як для хліборобства, так і для ремісничої праці.

Нарешті третя доба, залізна, як думають інші вчені, почалась близько 4000 років до нашого часу, і за цей не дуже тривалий період праця людини з дуже грубої, якою вона була наприкінці бронзового віку, дійшла до свого теперішнього стану.

Одначе дійшала вона до нього не зразу, а дуже повільно. Як ми вже казали, зразу люди жили самим полюванням та рибальством. Навіть і зараз ще є деякі індійці в Америці та інші породи людей, котрі, дарма що вже вміють робити залізні речі, не призвичаються не тільки до хліборобства, а не хочуть навіть і худоби тримати. З іншого боку, ми знаємо завдяки останкам, знайденим в озерних селах Швейцарії, а також із змісту деяких старих грецьких пісень, що люди вміли хліб сіяти вже навіть і в ті часи, коли ще добре не вміли залізо кувати. Цьому, певно не здивується жоден, хто бачив, як орють дерев’яною сохою в Московщині, та й навіть на нашому українському Поліссі.

Що стосується найперших жителів України, то, зважаючи на наші сучасні знання, важко ще сказати точно, коли в нас оселились люди і коли почали працювати. В усякому разі, навіть по тому, що знайдено в Лубенщині, видно, що люди там працювали вже крем’яними струментами, коли там жили ще великі слони — мамонти. Останнім часом у Польщі знайдено чимало місць, де поруч з кістками мамонта лежать крем’яні струменти. Між іншим, граф Завиша знайшов велику печеру з кількома тисячами крем’яних ножів і великою кількістю кісток мамонта. Він і назвав її печерою мамонта [6].

Ті речі, що знайдені в печерах і домовинах Київської губернії, вказують на те, що і в дуже давні часи люди там були далеко освіченішими, ніж на схід від Дніпра і близько підходили за /99/ своєю працею до жителів Західної Європи. Так, наприклад, кам’яний струмент однієї доби, вже вигладжений у Київській губернії, буває ще тільки грубо обтесаний на схід від Чернігівщини. Під Києвом уже в дуже давні часи виготовляли горшки на гончарному верстаті, а померлих почали ховати в домовинах ще до початку бронзової доби. На схід від Дніпра за ті часи ще зовсім не знаходять домовин, а сокири не вигладжені і без дірок для сокирища. У добу бронзи речі, знайдені під Києвом, теж мають велику схожість до західноєвропейських і дуже відрізняються від речей, знайдених у Східній Росії, що мають на собі якийсь азіатський відбиток [7]. Нарешті, думають, що бронзовий вік був дуже не тривалим на Україні й залізний настав швидко після кам’яного. Гарно зроблені мідні речі, котрі часом знаходили, переходили до нас від Угрів, котрі принесли з собою із Азії звичай робити струмент не із бронзи, як у Західній Європі, а з чистої міді; струмент той взагалі доволі гарно зроблений, — та воно й не дивно, бо Угри прийшли до нас уже пізно, в IX столітті після Христа. Після початку залізного віку на Україні залізо виплавлялося хіба тільки по берегах Прип’яті, взагалі ж зброю привозили від Греків, і вона була набагато краща, ніж зроблена вдома. Тільки вже пізніше Київські Поляни навіть славилися своїми мечами.

Разом з тим, однак, не треба думати, що ремесла виникли тільки від часів заліза або хліборобства. Ще коли люди жили полюванням та рибальством, вони незабаром почали працювати над виготовленням різних струментів. Спочатку, очевидно, кожний чоловік сам для себе виготовляв кам’яні сокири або луки та швиргалки, неводи чи тканиці. Але вже й тоді іноді, мабуть, доводилося у сім’ї чи в невеличкій громаді деяким людям робити цей струмент не тільки для себе, а часом і для інших. Такий поділ праці спочатку відбувався з двох причин. По-перше, через те, що не кожен струмент, навіть і дуже простий, наприклад лук та швиргалки, міг бути зроблений будь-ким однаково гарно. Взагалі ці прості струменти і зброя, особливо луки, зовсім не так легко робити, як здається на перший погляд, а гарна зброя, навіть на самому початку життя людства, мала велику вартість. Кажуть, і тепер у дикунів звичайно тільки дехто із усього племені вміє гарно виробляти струмент і зброю; вони і виготовляють їх для всіх інших, котрі платять їм за те дичиною, шкірами, рибою тощо. По-друге, траплялись такі випадки, що деякі громадяни /100/ були скалічені або слабкі для занадто тяжкого в ті часи добування харчів, проте вони могли сидіти та невід виплітати чи швиргалки стругати. Таких людей теж годували за їхню працю, а люди сильні, здорові усю свою силу прикладали до полювання, до війни з сусідами і т. ін. Отже, початок не тільки самим ремеслам, а навіть певному поділу праці був покладений в дуже ранню пору громадського життя людей.

Разом з тим проявились і перші початки торгу, а якщо й не торгу, то обміну, наприклад обміну дичини, риби й інших здобутків на струмент, зброю і т. ін. Крім цього обміну між людьми, що належали до однієї громади чи до одного племені, у бронзовому віці почався і торг між чужими сторонами, іноді дуже далекими. Спочатку в Європі зовсім не було своєї бронзи, бо там майже немає таких місць, де б олово і мідь траплялись поблизу один до одного. Через це бронзу привозили навіть дуже здалека, із-за Індії, з півострова Малакки. Тим-то у старих бронзових мечів такі малі ручки, що європейським людям нема за що добре й узятись, бо в індусів, котрі кували ті мечі, і тепер руки далеко менші, ніж у наших людей.

Бронзові речі найчастіше знаходять у Західній Європі, куди їх привозили морем на суднах, а в Східній і в Азії, наприклад у Сибіру, замість їх знаходять мідь, певно через те, що в тих місцях дуже. бракує олова. Як ми вже казали, навіть у дев’ятому столітті після Христа, Угри, коли прийшли з Середньої Азії на своє теперішнє поселення, то ще не вміли поводитись із залізом, а всі струменти у них були мідними і бились вони мідними мечами і дерево рубали мідними сокирами [8].

Певно, що не тільки не кожна людина, але й не кожна громада, навіть не кожне плем’я саме для себе виготовляло бронзові або мідні струменти, бо не всюди є мідь і олово і не всі були здатні до потрібної для цього праці. Через це подібні речі, мабуть, і дали перший початок торгові, котрий, однак, в попередні часи життя людського має дуже дивний характер. Люди спочатку жили невеличкими громадами, які надто відрізнялись одна від одної, котрі раз у раз ворогували і бились між собою. Тим часом між ними й тоді вже відбувається торг, хоч і не всюди [9]. Певно, /101/ грошей тоді ще не було і речі просто обмінювали одні на інші, наприклад струмент та зброю на хліб чи одежу. Звичайно робили так: люди одного племені несли свій здобуток на кордон другої громади, з котрою вони хотіли торгувати, клали свої речі на землю, а самі ховалися недалеко в лісі чи за скелями. Тоді ті люди, до котрих принесені були речі їм потрібні, із свого боку виходили із схованок і приносили із собою те, що вони хотіли дати в обмін і собі відходили. Якби вони самі доторкнулися до принесених чужими речей, то зараз би почалася велика бійка і війна між обома громадами, а так прибульці виходили і дивились, чи доволі їм дають в обмін на їхній товар. Якщо вони думали, що можна тим задовольнитися, то забирали цей товар із собою, а свій кидали на місці, а самі відходили. Коли ж їм здавалося, що їм дають дуже мало, то не торкаючись ні до одного із двох товарів, вони відходили назад і знову ховались та чекали, чи принесуть їм більше. Якщо не приносили, тоді вони забирали свій товар і відходили додому. Таким чином увесь торг відбувався без того, щоб продавці чи покупці промовили між собою хоч одне слово; такий був тоді великий страх до чужих людей. Такий страх проте існував не тільки в найстаріші часи, але продовжувався і далеко пізніше, так, наприклад, у старому Великому Новгороді німецькі купці мали свій осібний двір, неначе невеличку фортецю, в котру руських людей не пускали.

Коли більша частина людей перейшла від бродячого стану до хліборобського, від доби бронзи до доби заліза, стосунки людей між собою знову стали трохи інакшими. Торг між різними громадами і племенами, котрі стояли на доволі рівних ступенях розвитку, не збільшився, а може, в деяких місцях ще й зменшився трохи, бо хліборобські громади вже самі стали виробляти майже все для них потрібне. Проте були й такі місця, де не було, наприклад, заліза, або де не вміли його виплавляти, як, наприклад, і досі на більшій частині України, або ж де не було солі, як в усій середній Московщині; у такі краї ті речі в усі часи привозились і розпродувались. Тим часом все інше — харчі, одяг, дерев’яний струмент, хати та ін. — кожна хліборобська громада виробляла сама в себе, а потреби людей на той час були такі невеликі, що вони майже не користувалися речами з далеких чужих країв, як, наприклад, тепер чаєм, кавою, різними прянощами та іншим, як кажуть, колоніальним товаром. Деякий дорогий одяг та посуд і зброя для князів та їхніх товаришів вояків привозилися здалеку, але прості люди обходились здебільшого здобутками своєї власної праці. /102/

Проте і тут уже почав збільшуватись поділ праці в громаді. Найчастіше люди поділялися на зайнятих тільки хліборобством, та на таких, котрі, окрім праці над хлібом, заробляють ще й якимсь ремеслом, і на суто ремісників, що вже покинули хліборобство. Через те що не в усіх хліборобських громадах потреби людей були однакові, то й поділ праці через те в різних містах був дуже різним.

Почнемо з житла. У найдавніші часи люди жили по лісах у дуплах дерев, а, може, й на самих деревах, або ще частіше в печерах, які знайшли готовими, або нарочито викопали. Не слід думати, що життя у печерах уже зовсім скінчилось. Не тільки між дикунами, а й навіть у освічених краях деякі люди живуть у печерах, викопаних у крутих берегах понад річками, іноді ще у кам’яний вік.

Таке стародавнє житло трапляється ще й досі у Франції понад ріками Алве, Луарою, В’єнною, або в Іспанії, навіть у містах, наприклад, Шинтилья у провінції Альбасете. І слов’яни в деяких місцях ще не вийшли з печерного життя, або навіть знову до нього повернулись. Так, наприклад, висока вапняна гора, що панує над містом Будою, проти Пешту, в Угорщині, неначе дерево шашелем, проточена такими печерами, у котрих живуть найбідніші із райців, тобто сербів, котрих кілька тисяч оселилось на околицях міста Буди. Так само чимало з робітників, котрі вирізають із гір під Одесою м’який камінь, що складається із останків морських черепашок, живуть самі в тих печерах та переходах, котрі вони повирізали. Певно що в усіх цих випадках будівництво житла не веде до поділу праці, бо звичайно кожен копає печеру тільки для себе та для своєї сім’ї.

Не більше буває звичайно поділу праці і при будуванні інших, трохи вищих зразків людського житла, наприклад куренів або юрт чи землянок. Звичайно, і тут кожен сам для себе все робить.

Найчастіше так само буває і при будівництві перших, найпростіших хат, особливо у слов’янських землях, де звичайно всі хати ще дуже малі і просто побудовані. Більшу частину малих і курних хат у горах Бескидських і в Поліссі власники хат самі й побудували. Але не так уже буває, наприклад, у трохи багатших краях південної Дніпровської України, Херсонщини або Галицького Поділля. Тут хати нерідко будуються на дві кімнати з цегляною грубою і комином, з гарно покритим околотом дахом. У таких випадках звичайно тільки частина праці виконується самими господарями, а всі інші речі роблять окремі, до цієї справи звиклі майстри. /103/

Нічого й казати, що міські будинки звичайно ніколи не будуються тими людьми, котрі в них житимуть.

Подібне ми помічаємо й щодо праці для виготовлення одягу. Спочатку люди одягаються у шкури звірині і кожен сам собі робить свій одяг. Та ще й досі багато в яких краях, у Європі, особливо у слов’янських землях та в Литві весь одяг, навіть взуття, виготовляється вдома. В інших краях, як ми швидко побачимо, то й на Україні частина виготовлення одягу, наприклад чобіт, шапок, бавовняних тканин на спідниці переходить до людей, котрі не належать до хліборобської громади. Нічого й казати, що в містах тепер рідко хто не тільки сам для себе тканину для одягу виробляє, а навіть далеко не в кожній сім’ї вже можуть самі одяг шити. Та й у селах деякі речі завжди шиються осібними кравцями, кушнірами і т. ін.

Що ж до добування різних речей потрібних для харчування, то ми рідко вже знайдемо такі землі, де б, наприклад, у кожній сім’ї самі мололи або товкли зерно на борошно для хліба. Звичайно у містах купують хліб, а в селах кожен господар везе своє зерно до млина. Тим часом в українців у деяких округах у Бескидських горах і досі є звичай їсти хліб вівсяний із зерна, грубо потовченого дома. Житній хліб у тих краях ще вважається великою розкішшю. Певно, що від такого стану праці і до звичаїв міщан Північної Америки, де навіть сімейні люди часто вдома їсти не готують, а харчуються по готелях, пройдено чимало щаблів у поділі праці.

Та ще більші відмінності від старих порядків ми побачимо, коли придивимося до способів, якими перевозять вантаж із одного місця на друге. Колись кожен чоловік сам на собі переносив усі свої речі або віз своїм конем чи якоюсь іншою худобою. Тепер Перевезення головним чином перейшло на залізниці та на кораблі з сотнями та тисячами робітників, із котрих кожен часом тільки й уміє одну якусь працю виконувати.

Тим часом увесь цей поділ праці далеко менший від того, що проявився особливо за останні двісті років у так званих мануфактурах та фабриках, тобто на таких величезних заводах, де багато людей разом, хоч і з допомогою своєї власної сили, хоч при машинах, працюють над виготовленням найрізноманітніших речей, певно не для себе, а для власників заводу, котрі розпродують ті речі по всьому світові. Про ці заводи детальніше говоритимемо далі, а тепер тільки скажемо, що при виготовленні деяких навіть дуже простих речей, поділ праці вже дійшов до того, що, наприклад, така дрібниця, як карта для гри або шпилька доки /104/ вийдуть із заводу закінченими, мусять перебувати в руках від 10 до 20 робітників.

Проте люди дійшли до такого страшенного поділу праці далеко не всюди і навіть не дуже в багатьох краях. Вони дійшли до нього дуже повільно й не всюди однаково. У нашій книзі ми й хочемо показати, як була упорядкована праця з початку громадського життя, коли потреб у людей ще було небагато і як вона залишилася упорядкованою й досі там, де потреби всі ще дуже прості. Потім ми перейдемо до короткої розмови про те, як праця людей і відносини господарські між ними помалу змінювалися, аж поки не дійшли до найголовнішого тепер упорядкування, до великої фабрики із власником-господарем і численними наймитами-робітниками, котрі працюють на чужих машинах та чужим струментом для чужого здобутку і не мають жодної вигоди в ділі своєї власної праці.

Вернімось же тепер до того часу, де ми бачили людей щойно осілими на місці і які почали братися до хліборобства. Не можна з певністю сказати, як люди порядкували землею, на котрій осідали. Чи ділили вони її по сім’ях, чи лишали нероздільно громадською? Певно, що в різних краях і в різних випадках діяли неоднаково. Так, наприклад, у місцях дуже диких і кам’януватих кожен брав собі у власність той шматок грунту, котрий він своєю власною працею зробив здатним до хліборобства. Так, наприклад, і досі робилось у Чорній Горі і на Кавказі. Але й там ліси та випаси звичайно громадські. У більшості країн у давнину ми бачимо, що земля неподілена, але належить усій громаді людей, котрі живуть разом. Так воно було завжди не тільки у слов’ян, а й у країнах Західної Європи й у більшій частині Азії. Одна з хліборобських громад, котра склалася якнайкраще, в котрій найперше проявились різні, трохи вищі потреби людського життя, — це хліборобська громада наших доволі близьких родичів, тих індусів, котрі належать до білої арійської породи.

У найдавніші часи, про які ми знаємо дещо про індуську громаду, у неї уже було не тільки хліборобство, а й поділ праці між ремеслами, потрібними для життя людей, котрі вже дійшли до хліборобського стану, тобто були осібні люди, котрі виробляли струмент, шили одяг, будували хати тощо. Тим часом, одначе, незважаючи на такий поділ праці й на те, що не всі люди працювали над хлібом, землю все ж таки вважали такою, що належить усій громаді, а не самим лише хліборобам, і через те врожай з тієї землі розділявся між усіма сім’ями, незважаючи на те, чи вони працюють над хлібом, чи над яким ремеслом. Але певно, /105/ однак, що, з іншого боку, й увесь здобуток ремісників не був їхньою власністю, але вважався громадським і всі вироблені ремісниками речі, тобто одяг, струменти та інше розділялись за потребою між усіма сім’ями громади, будь-якими — ремісницькими або хліборобськими. Таким чином в індуській громаді, незважаючи на поділ праці, не було хазяїнів і робітників, бо кожен був хазяїном частини громадського добра і громада сама задовольняла усі свої потреби. Проте такий порядок протримався тільки доти, доки не виросло в громаді начальство з військових (кшатріїв) та попівства (брамінів), або доки хліборобські громади не були завойовані чужими людьми, котрі стали в них тим начальством і почали з них брати податки працею або здобутками. Тоді, певно, і тісний зв’язок хліборобів з ремісниками потроху розійшовся, а більша частина грунту перейшла в руки великих панів.

Усюди за старих часів ми бачимо, що в кожній землі громада сама задовольняла свої потреби. Але всюди чим міцнішими ставали державні порядки, наприклад в Єгипті, Персії, Греції, а особливо в Римі, тим більше праця виконувалася не самим хазяїном грунту. Замість нього працювали або невільники — здебільшого полонені вороги, або й наймити зі своїх людей, бідних чи боржників. Разом з цим розростались поділ праці і торг. У деяких містах навіть сам уряд будував заводи і торгував деяким товаром, так, наприклад, у Римі вже при Народоправстві (Республіці) були казенні майстерні для виготовлення зброї, а вільна торгівля хлібом у зерні була навіть заборонена у місті Римі, бо її вів уряд (казна) від себе. Тим часом, однак, і найосвіченіші народи старого часу не дійшли не тільки до фабрик, а й навіть до великої мануфактури (дуже поділеної праці великого числа людей разом), окрім деяких для виготовлення зброї, дорогого одягу тощо.

Після зруйнування Римського царства, у середні віки взагалі порядок праці знову повернувся, хоч і не для всіх, а для простих людей до того, що майже всяка громада, особливо сільська, сама задовольняла своєю працею трохи не всі свої потреби.

Такий найпростіший порядок, хоч і не до певна, залишився багато в деяких містах, особливо в слов’янських землях, між іншим і у нас на Україні. Для прикладу візьмімо опис Довжицької волості Чернігівського повіту, зроблений Русовим [10]. /106/ Довжицька волость тим часом не є вільною хліборобською громадою, тобто такою громадою, де б уся земля належала громадянам-робітникам і де б вони не платили жодних податків на користь чужим людям. У Довжицькій волості все поле становить 18102 десятини, а всіх людей на ньому живе 7568. Проте з тих людей 88 панів та попів володіють 7424 десятинами, а решта 7480 осіб мають разом усього 10678 десятин.

Між цими простими людьми є козаків 988 душ, колишніх кріпосних (панських) людей, тепер на викупі, 4240; колишніх панських, тепер на відробітку (відрядної повинності) 171; казенних селян — 1525; міщан та москалів — 559.

У цих різних станах землі на кожну людину в середньому припадає:

107

Мало того, що наділ грунту такий нерівний, а ще прості люди, окрім поземельного, платять ще й подушне та різні інші податки, котрих не беруть із попів та панів.

Якою ж працею живе усе це людство? Питання це дуже цікаве тим більше, що не зважаючи на ще дуже просте життя-більшої частини тих людей, потреби їхні ще занадто великі для того простору грунту, котрий вони займають, бо земля в Довжицькій волості не плодюча, а людей уже й тепер припадає понад 40 на квадратну версту. Найголовніша робота трохи не для всіх простих людей волості — це хліборобство.

Проте про нього ми зараз говорити не будемо, бо нас саме тепер цікавлять інші роди праці, а не та, котра й завжди найголовніша в кожній хліборобській громаді.

На першому місці після хліборобства стоять так звані жіночі роботи, тобто пряжа кужелю та вовни, ткання полотна і сукна. /107/

У Довжицькій волості, як і у всій Україні, прядуть усі жінки, але не тільки прядуть, а майже всі і тчуть, що в інших місцях, наприклад у південній Україні, трапляється вже не часто. Взагалі можна сказати, що майже у кожній хаті Довжицької волості є верстат, або не менше 1300 верстатів на всю волость. У середньому на кожнім верстаті виробляється близько 55 аршинів полотна, щороку і продається з цього дуже мало, бо майже все йде на потреби сім’ї.

Сукна виробляється порівняно з полотном дуже небагато. У середньому не більше 2 аршин на сім’ю щороку. Та люди все одно сукна майже не купують, а ходять у подраних та полатаних свитинах, аж доки зовсім не розпадуться. Якщо оцінити жіночу працю за вартістю здобутку грішми, то прийшлось би не більше 2 — 3 до 5 копійок за день роботи і через те кожен зрозуміє, що така праця можлива тільки в такій громаді, котра майже нічого не продає і не купує.

Треба додати, що до того ж життя жінок Довжицької волості дуже злиденне. Праця їхня зовсім не легка, нудна і шкодить здоров’ю. Навесні, починаючи з великого посту, жінки й дівчата просиджують за верстатом цілісінький день. «Як поляпає увесь день, кажуть люди, то й руки іноді не підійме, а як місяць або всю весну посидить — мучене таке стане, господи! Інша занудиться так, що неначе її й світ не той стане: сидить-сидить, ляпає-ляпає, а сама плаче-плаче». Робота ця така тяжка через те, що робітниця повинна працювати заразом двома руками і двома ногами, а тілом нахилятися, від чого робиться велика задишка.

Незважаючи на те, що прості люди майже нічого не купують, здобутків власної землі не вистачає їм на оплату податків і вони змушені ще ходити на заробітки, здебільшого гнати плоти по Дніпру. У середньому по волості виходить щороку 150 чоловіків і заробляють кожний за 2 — 3 місяці 15 — 20 карбованців. Окрім того, у косовицю і в жнива чимало людей відходить на заробітки у Катеринославщину і навіть у Таврію. Дехто ще ходить на поденні заробітки у Чернігів, або стають під фуру дрова возити чи самі чумакують гончарським товаром.

Як ми вже казали, Довжицька волость дуже мало купує товарів, а здебільшого усе сама виробляє. Та хоч які малі потреби простих людей, та для їхнього задоволення все ж не можна обійтися без доволі великого числа ремісників. Справді, їх і є у волості 220 осіб. Не треба, однак, забувати, що переважна частина їх, окрім ремесел, працює і над хлібом. /108/

За різними ремеслами ці робітники діляться таким чином:

109Звідси вже ми бачимо, що хати будуються й одежа шиється вже не зовсім кожною сім’єю для себе, а з допомогою осібних робітників, котрі звичайно переважну частину року працюють за своїм ремеслом.

Окрім цієї ремісничої праці, котра виконується хоч поодинці в хаті ремісника, хоч у того, хто задає роботу, у Довжицькій волості є вже різні дуже невеличкі заводи, де звичайно працює по кілька людей разом. Усіх таких закладів 144. Між ними є: кінний завод — 1, запасних магазинів — 6, вітряків — 109, топчаків — 5, кузень — 9, цегельних заводів — 4, трактирів — 6, лавок — 1, бань — 3. /109/

Із нашого переліку видно, що майже всі потреби простих людей Довжицької волості задовольняються ними самими. Хіба тільки що з дуже потрібних речей їм доводиться купувати залізо та сіль. Усе інше виробляється вдома. Але стан життя людей конче тяжкий. Хати тісні і нерідко наполовину порозвалювані. Велика потреба у теплому одязі і в чоботях, харчі бідні і грубі і, нарешті, що вказує на велику бідність — чимало людей змушені йти на далекі заробітки. Після цього ми можемо сказати, що поділ грунту і праці та й інші господарські порядки у Довжицькій волості дуже не гарні. Але чим саме вони не добрі, цьому може бути чимало пояснень. Може, ті порядки не добрі тільки через те, що не вся земля належить простим людям-робітникам? А може, через те, що вони дуже великі податки платять? А може, й через те, що порядок поділу землі на дрібні шматочки, дрібний поділ ремісничої та іншої праці взагалі вже не добрий за теперішнього стану життя? На ці питання ми дамо відповіді трохи згодом у процесі нашої розмови. Поки що ми можемо тільки цим прикладом Довжицької волості дати відповідь тим, хто стоїть за старі дуже прості порядки в господарстві, кажучи, що колись було далеко краще. Певно, що Довжицька волость і тепер може служити гідним прикладом дуже старого порядку в поділі праці, але все ще трохи поліпшеного скасуванням невільництва і кріпацтва. Разом з тим ми бачимо, що здобутки цього занадто простого порядку в теперішні часи вже не можуть бути визнані як гарні. /110/

ІІ

РЕМЕСЛА В ЧАСИ НЕВОЛІ, КРІПАЦТВА І ЦЕХІВ

Ми бачили в індусів, що там громада людей, дійшовши до хліборобського порядку і оселившись на місці, нерідко розділяла в собі працю між різними хазяїнами і сім’ями. Одні з них ставали ремісниками, інші лишались хліборобами. Але дуже рідко траплялось, щоб громада, так гарно та мирно упорядкована, могла втримати свою самостійність, свою волю проти інших громад або й племен чужих, менш освічених, але більш прихильних до війни і грабування сусідів. Звичайно такі трудолюбиві громади перемагали і завойовували напівдикі орди чужих людей, котрі найчастіше приходили з півночі та сходу на південь та захід. У дуже давні часи ті, хто брав верх на війні, вбивали всіх ворогів, а все добро спалювали. Так, наприклад, робили жиди, коли завойовували Палестину. Згодом стали робити інакше: брали людей у полон і силували їх працювати на свою користь, чи то переводячи їх на свій власний грунт, чи на їхній же землі, одібраній по війні. Такі люди, котрі вже не мали нічого свого і мусили працювати на хазяїна, котрий міг з ними робити все, що захоче, навіть убити, звалися невільниками. Такі невільники й тепер ще є в деяких країнах Америки й Азії й у більшій частині Африки. У нашій українській мові, правду кажучи, немає вислову такого влучного, як великоруський раб, бо слово невільник більш визначає по-нашому арештанта, ніж раба. Неволею в українських піснях часом зветься тюрма. Це, напевне, залежить від того, що в ті часи, як формувалась українська мова, на Україні не було справжніх невільників (рабів). Тим часом раніше, в часи Ярослава, коли писалась Руська Правда (Збір Законів), невільників, мабуть, було ще доволі.

Втім, одначе, як невільник і кріпосний у старі часи, так само й той, що зветься вільним робітником тепер, усі вони працюють не на себе, а на користь свого хазяїна. Різниця між ними лише та, що невільник усе потрібне для життя, тобто харчі, житло, одяг і т. ін., дістає від хазяїна, але замість того вертає йому всю свою працю. Певно, що праця людини звичайно варта більше, ніж коштує його утримувати, й увесь здобуток цієї додаткової вартості [11] праці невільника /111/ йде цілком на користь хазяїна. Таким чином бариш хазяїна складається із здобутків додаткової праці невільника, тобто тієї праці, котру він виконує понад потрібну для його власного життя. Нехай, наприклад, утримувати невільника коштує 20 копійок у день, а він своєю працею виробляє хазяїнові на 40 копійок, то певно, що половина його праці буде додатковою працею, а половина виробленого здобутку буде додатковою (даремною) вартістю для хазяїна.

Кріпак відрізняється від невільника тільки тим, що хазяїн його не утримує, а лишає у його власності невеличкий шматок грунту із землі, переважно у нього самого або в його батьків відібраної. З цього шматка кріпак повинен себе і свою сім’ю утримувати, а на хазяїна кілька днів щотижня працювати. Таким чином, уся праця кріпака на хазяїна буде додатковою працею, а увесь її здобуток — додатковою вартістю.

Вільного робітника хазяїн теж утримує, тільки звичайно (особливо в Західній Європі) він йому не дає харчів і одягу, а виплачує грішми за частину його праці. Ми навмисне кажемо за частину, а не за всю працю, бо для того тільки хазяїни й наймають робітників, щоб силувати їх робити більше, ніж варта їхня плата, й таким чином отримувати від них додаткову вартість.

Звідси вже не важко побачити, що, по щирій правді, порядок неволі, кріпацтва і начебто вільної наймитської праці всі виходять на одно. Окрім того, в різні часи й по різних сторонах усі ці порядки наступали іноді одночасно, іноді швидко переходили один у другий, так що навіть не завжди їх і відрізнити один від одного легко.

Зрештою зовсім не треба думати, щоб дедалі, тим становище робітників ставало кращим. Навпаки, частіше траплялося протилежне. Так, наприклад, життя невільників було не таким тяжким у Стародавній Греції, як в Римі чи в Американських Сполучених Штатах та в англійських чи іспанських виселках (колоніях.). У Стародавній Греції не дуже легко було здобути невільника, бо сили різних племен і держав були ще доволі рівними. Через те невільниками дуже дорожили і турбувались навіть про те, щоб діти їхні виростали міцними і здатними до праці. А цього звісно можна було добитись, тільки добре годуючи невільників, не калічачи їх і т. ін. У Римі вже було інакше. Ця держава, вояцька і дуже велика, добувала собі невільників з більшою легкістю. Через це вона й втрачала їх не тільки на роботі, а й на таких бридких безжалісних дурницях, як бої гладіаторів між собою і з дикими звірами. Втім, римські невільники були майже однієї породи зі своїми хазяїнами і нерідко розумніші за них. Окрім того вони не раз підіймали великі бунти, й справитися з ними було дуже тяжко. Спартак, їхній отаман у часи /112/ великої війни невільників, ясно висловлював бажання найширшого народоправства і з деяких слів його видно, що він уже був недалеким від розуміння великої думки громадівства (соціалізму). Через це римляни далі змушені були видати закони, котрі хоч трохи захищали невільників від неправди їхніх панів, і дати більшу можливість невільникам відкупатись на волю.

У нові часи, в Америці особливо, неволя була навіть ще гіршою, ніж у Римі, і це залежало насамперед від того, що невільники були негри і багато хазяїнів дивилися на них не як на людей, а яю на худобу; по-друге, через те, що дешевше й вигідніше було купувати молодих, здорових негрів в Африці, ніж вигодовувати малих дітей або утримувати старих людей спрацьованих (зробків). Ось через що хазяїни так і поводилися з невільниками, щоб видавити з них якнайшвидше найбільше баришу, а про те не турбувались, що діти вмирали малими, а самі невільники рано старіли і спрацьовувались до кінця, недоживши свого віку. Взагалі це можна прирівняти ось до чого: старий афінянин дивився на свого невільника, як гарний хазяїн дивиться на свою худобу. Він обробляє нею, іноді трохи і піджене, але все ж не вбиває. Американські ж плантатори робили так, як колись у нас п’яні офіцери на поштових трактах, котрі всю дорогу били візника в шию і ревли: «Пашол!»

Уже звідси видно, що цей новий спосіб користуватись працею невільників був одночасно і занадто жорстоким і не дуже вигідним, бо люди напівголодні, побиті, замучені ніколи не можуть справді добре працювати. Нарешті пани самі це трохи зрозуміли, і це один із найголовніших резонів, чому, окрім Сполучених Штатів північної Америки, вони не дуже противились скасуванню неволі. Але тільки за останнє століття більша частина Європейських держав, починаючи з Англії й Данії, ліквідували законним чином неволю у своїх колоніях і, очевидно, це зроблено було переважно через вигоди господарські, бо не вигідно було утримувати слабих робітників, ніж через правдиве розуміння рівності всіх людей. От чому треба віддати славу слов’янському Дубровацькому народоправству (республіці Рагузі), котра найперша з усіх європейських держав, уже в 1519 році, скасувала неволю на всіх своїх землях, у такі часи, коли економічний здобуток такого скасування ще не міг з’ясуватися. Незабаром після Дубровника неволя була скасована й італійськими міськими республіками, Венецією й іншими.

На цьому ми і скінчимо розмову про неволю, як про таку форму праці, котрої тепер у цивілізованих землях майже немає і котра ніколи не посідала великого місця у зростанні господарства на Україні. Очевидно, що неволя від початку свого до кінця породила в собі /113/ майже такий поділ праці, як і вільна праця. Бували свого часу, та й тепер ще подекуди є, і ремісники-невільники й мануфактури та фабрики, котрі тримаються на невільницькій праці. Проте усі ці роди поділу праці беруть свій найголовніший початок у кріпацтві та у міському ремеслі, й ми до них тепер і повернемось.

Втім, що стосується господарства, то перехід від стародавніх віків до середніх був надто поступовим. Щоправда, ми знаємо про панування невільничого порядку в останні роки Римського царства; під кінець середніх віків ми невільників у Європі майже не зустрічаємо. Замість неї усюди є кріпаки. Але не треба думати, щоб з початку середніх віків усюди ще не лишилося чимало справжніх невільників. Ті германці, котрі завоювали римські провінції і познаходили там неволю, звичайно обертали її на свою користь. Однак життя у середні віки було іншим і навіть у великих панів далеко простішим, ніж у римлян. Через це вони утримували небагато невільників для прислуги коло себе, а більше вимагали з них хліборобську роботу. Вони давали їм шматок грунту на прохарчування і таким чином невільники помалу перетворились у кріпаків.

Хоча люди потрапляли у кріпацтво й іншим шляхом: не тільки із неволі, а навіть і із волі. Часом просто грубою, дикою силою, через завоювання чужими племенами. У такому разі за старими володарями грунту лишалось 1/3 або 1/2 землі, а останню князі брали собі й роздавали своїй дружині. Часом діялось ще інакше. Так, наприклад, в Ельзасі люди, котрі жили раніше вільно, громадою вибирали собі кого-небудь нібито за соцького для порядку й зобов’язувались замість жалування обробляти йому ґрунт. Чим далі ті соцькі брали більшу силу, ставали начальством, захоплювали землі, правили більше праці від своїх селян і потроху зрівнювалися з панами й забирали собі простих людей у кріпацтво [12]. Взагалі треба додати, що стани людей у середні віки, наприклад у Німеччині, були до того різними, що Саксонський Закон (Sachsenspiegel) навіть їх і не перелічує, кажучи, що їх є так багато, що з ними управитися не можна.

Дуже тяжким було життя простих людей у всі середні віки, і не дивно, що вони не могли його переносити без жодного супротиву. Через те число бунтів і було дуже великим.

Уже в X ст. селяни в Нормандії (у північній Франції) бажали впорядковуватись своїми власними порядками. У відомому вірші Роман де Ру, написаному в XII ст., вже прямо говориться, що треба /114/ скинути з себе панське ярмо. У XIV ст. стався великий бунт французьких селян, що одержав назву Жакрі. В XVI ст. в Німеччині почалися великі селянські війни. Отже, як бачимо, прості люди не зовсім спокійно терпіли своє неправдиве життя. Водночас бунти їхні завжди закінчувались навіть ще гіршим ярмом під гнітом державного уряду, панів та попівства.

Довелося шукати іншого виходу, хоч не для всіх, то для найрозумніших або найщасливіших. Почали кріпосні люди втікати у міста. Що ж то були за міста? В одних місцях, у Німеччині, це не що інше, як великі й обнесені муром панські села. Так, наприклад, навіть міста, котрі пізніше славилися своєю волею, як Бремен, Гамбург, Цюріх, були колись панськими. Були, однак, і в Німеччині міста спочатку вільні: Кельн, Вормс інші. В інших землях, у Франції, Італії, Іспанії, в Росії здається й спочатку більша частина міщан були люди вільні. Водночас усюди у містах було вільніше жити, ніж у селах. Навіть кріпаки, котрі жили у містах ремеслами, тільки віддавали власникові міста частину своїх здобутків, а рештою розпоряджалися майже самостійно.

У містах незабаром почали з’являтися ремісничі та купецькі товариства. Цим товариствам там легше було утворюватися, ніж у селах, бо, по-перше, взагалі в містах було більше людей однієї праці, а по-друге, там завжди окрім кріпосних були й вільні люди, над котрими пан не мав такої сили. Таким чином потроху в містах з’явилися два види товариств: 1) товариства людей вільних, заможних, купців — так звані гільдії й 2) товариства дрібних майстрів, робітників, кріпаків, котрі складались за ремеслами і звалися цехами.

Спочатку цехи і гільдії звичайно жили у добрій згоді, бо їм разом треба було оборонятися від панів та уряду. Ця боротьба тягнулася дуже довго, мабуть, понад триста літ, бо ми знаємо, наприклад, що в VIII ст. уряд в Англії вже визнав гільдії за законом, та в той же час Карл Великий у Франції ще розривав ніздрі і бив батогами й висилав усіх людей, що належали до будь-якого товариства, зв’язаного клятвою. Але ще й у 1170 Датський король Микола не хотів визнати гільдії міста Шлезвига і сміявся з них, кажучи: «Мені нема чого боятися цих шевців та кушнірів». Проте як тільки він увійшов з дружиною в місто, то зразу браму було замкнено, вмить зібралися цехові, ухопили короля й убили його разом з усіма тими, хто схотів його оборонити.

Але незабаром після того, як міські товариства здобули собі волю від уряду й від панів, між ними самими почалася постійна боротьба, частково за політичну силу, а здебільшого за господарські відносини гільдії і цехів одних до одних. Гільдіям дуже хотілося самим /115/ зайняти місто, одбити у панів, і вони почали помалу відштовхувати ремісників від впливу на громадські стосунки міста. Так, наприклад, у статутах гільдії записані такі правила, щоб не приймати нікого до себе, у кого «руки не чисті» (звісно від праці), або у кого «нігті сині» (від фарби у тих, що фарбують вовну), або хто «сам розносить свій товар по вулицях» і т. под. Щоб вступити у купецьку гільдію, треба було задовго покинути своє ремесло. Загалом, чим старіші правила гільдії, тим вони ще легші для робітників, чим вони новіші, тим у них менше правди.

Починаючи з XIII і XIV ст. у більшій частині західноєвропейських міст між багачами-купцями і бідними ремісниками, підмайстрами і робітниками панувала вже гірша ненависть, ніж колись між міськими товариствами і князями. Біля 150 років, від початку XIII і майже до кінця XIV століття тягнулася ця боротьба з дуже перемінною вдачею і нарешті у більшій частині міст цехи взяли гору над гільдіями. О цій порі, тобто близько кінця XIV і початку XV ст., настає короткий період трохи легшого становища робітників у Західній Європі, але воно довго не триває.

Не варто цьому дивуватися. Цехи ремісничі ніколи не були товариствами всіх робітників, так як, наприклад, іноді зараз існують вони в Англії або Німеччині, але вони були нічим іншим, як дуже відмінними одна від одної спілками дрібних хазяїнів, у котрі здебільшого не допускалися підмайстри, або тільки за дуже високу плату, зовсім не приймалися незаконні діти або сини кріпаків і т. ін. Термін навчання усім ремеслам був навмисне тривалим — від 4 до 7 років, щоб як можна тяжче було стати цеховим майстром. Поділ праці був доведений аж до смішного. Так, наприклад, коваль, котрий коней підковує, не смів робити цвяхи навіть ті самі, що потрібні для підків. Слюсарне й усі інші ремесла були порозбивані на кілька десятків відрубних ремесел, котрі раз у раз між собою сварилися. Становище підмайстрів і робітників було чимдалі, тим гіршим. Вони рідко де навіть мали право одружуватись. Їм було заборонено працювати на свій власний рахунок. Вони завжди були змушені найматись у певного майстра. Навіть дружини їхні не сміли на себе жодним ремеслрм заробляти.

Отже, упорядкування цехів, на котре прості люди спочатку покладали було великі надії, зрештою довело більшу частину їх до становища, не ліпшого від неволі, або кріпацтва. Певно, що й від цього вже цехи повинні були б розпастися, навіть якби й інших причин не було. Але знайшлися й інші. Ці причини були: перша та, що праця дедалі ставала складнішою, чисельність робітників, котрі працювали разом, чимдалі зростала, поділ праці все більше доводив /116/ робітників до того, що вони вже не знали всього ремесла, а тільки невеличку його частину. Цю пору, тобто насамперед XVII і XVIII ст., можна назвати віком великого здобутку мануфактурного (рукодільного). Друга причина, яка до кінця знищила цехове впорядкування, — це винайдення машин і будівництво великих фабрик, котрі вже не могли бути власністю дрібного цехового майстра, але вимагали значного капіталу і прирівняли перед силою хазяїна-капіталіста усіх робітників до простих наймитів. Цей порядок, що встановився найголовнішим чином тільки з початку XIX ст., можна назвати віком машинного, або фабричного, здобутку.

До цього ще треба додати, що й політичні звичаї людей на цю пору стають такими, що уряди потребують більшої однаковості упорядкування, більшої централізації і подібності всього одне до одного. Через це останні цехові статути й були скасовані у Франції в 1789 році, а в Німеччині — у 1869.

Ми можемо з певністю сказати, що кінець XIV ст. бувдуже важливим моментом в історії Західної Європи, моментом, у який перший раз за останні тисячу років господарські питання так само виступили на перший план, як і в наші часи. На короткий час з’явилася надія, що цехи скасують усі уряди по містах, стануть на їхні місця й упорядкують працю таким чином, щоб кожна людина мала надійний заробіток. Проте вони цього не зробили. Замість цього цехи почали розбиратися, хто законний син, а хто не законний, хто має батьком цехового, а хто кріпака, хто свій, а хто приблудний і т. п. Певно для цих розборок потрібні були суди, поліція, військо для оборони від чужих, словом, мав бути упорядкований звичайний політичний уряд. Цехи дуже сподівалися втримати силу за собою, але це не могло їм вдатися. Та політична сила швидко перейшла в руки королів та іншого вояцького уряду, а сила господарська — до великих капіталістів та фабрикантів. Цехи у цьому самі винні, бо, зробивши з праці товар, купуючи її на базарі, добуваючи з неї бариші, вони дали початок капіталу, новій силі господарській, з котрою боротись їм було вже конче не під силу. Цехи загинули через те, що замість того, щоб зрівняти всіх працюючих людей один до одного, вони неначе викинули із себе стан робітників і захотіли ще з нього скористатися. Але тут вони помилились у своєму намірі. Бариші від цього користування дісталися вже не на їх долю.

Чи краще стало робітникам за вільної праці на мануфактурах та фабриках, ми незабаром побачимо, коли мова піде про порядки праці в новіші часи, тепер же нам треба додати дещо про зміну господарських порядків на Україні, котрий хоч взагалі й подібний до повсюдного в Європі, проте все ж дечим від нього й відрізняється. /117/

Ми не знаємо напевно, коли саме зародилось хліборобство й ремесла на Україні. Звичайно думають, що північна частина тієї землі, де тепер розмовляють українською мовою, вже давно була заселена різними слов’янськими племенами, як-от полянами на Київщині, древлянами на Волині і т. п. У південній же частині теперішньої Бессарабії, Херсонщині, Катеринославщині, на Дону, переходили швидко одні за одними різні люди: готи, авари, хазари, болгари (ще як розмовляли фінською мовою), печеніги, половці, татари. Втім, однак, й у давніші часи в північній і середній Україні люди вміли вже міста будувати, бо й досі лишилося чимало таких городищ, про котрі вже й пам’яті в народі немає, коли саме в них жили.

Таких городищ багато є на Київщині, в Чернігівщині та в інших містах. У Південній Україні дуже багато великих могил (курганів), і в них, так само як і в городищах, познаходили чимало різних таких речей, після котрих можна бути певним, що тамтешні люди в дуже ранні часи (від II до VIII ст.) вже знали багато різних ремесел. Так, наприклад, знаходять горшки і навіть вази, досить гарно зроблені, бронзові й залізні знаряддя праці, золоті й срібні речі, скло, намисто і т. ін. Не думаю, щоб усі ці речі привозилися із Царгорода або Азії. Навіть таке нелегке ремесло, як виготовлення мечів, було вже відоме слов’янам, і мечі їхні славилися навіть у Арабів. Літописець Нестор розповідає, що хозари, перемігши полян, брали з них податок мечами. Але коли поляни принесли їм свої мечі, то хозари нібито дуже злякалися, дивлячись на них, і казали: «Наші шаблі гострі тільки з одного боку, а ці мечі з обох. Мабуть, люди ці колись і нас і інші народи під себе підвернуть».

Усе ж найголовнішою працею слов’ян було хліборобство, і кажуть, навіть, що німці перейняли плуга (Pflug) від слов’ян. У це легко можна повірити, бо тепер звичайно думають, що німецькі племена прийшли на свої місця пізніше від слов’ян.

Спочатку всі люди серед слов’ян були вільними. Громада вибирала тільки старосту, котрого могла будь-коли скинути. Пізніше, на випадок війни, громади цілого племені вступали в товариство й вибирали собі ватажка, але він ніколи не мав сили князя й ніколи не бувало, щоб ціле плем’я, як поляни чи сіверяни, лишалися довго під началом однієї якоїсь людини. Проте цей порядок швидко почав змінюватись.

Чим далі за варязьких князів ішло впорядкування уряду, тим менше волі лишалося простим людям. Незабаром і вільних селян стали звати смердами й почали брати з них великі податки. У містах ще, щоправда, лишилося громадське самоуправління, віче, але дедалі /118/ тим більш на півдні й на сході Росії ставала сила князів, котрі в кожнім місті мали свого тіуна, на зразок теперішнього губернатора або справника. Тільки на півночі, у Новгороді, Пскові, Вятці довго трималась самостійність міст і там вона набрала вигляду дуже подібного до народоправного життя в Західній Європі. У Новгороді йшла боротьба між міськими товариствами (вічем) і князями, з одного боку, й з іншого — між багатими й бідними міщанами, так як між гільдіями й цехами. Зрештою в XV та XVI століттях остання самостійність північних народоправств була придушена московськими князями.

У південних князівствах ця самостійність міст була втрачена ще далеко раніше. У перші роки XII ст. Святополк київський, з допомогою жидів грабував усіх міщан свого князівства і потім ділив із жидами бариші. Кияни було збунтувались і побили жидів, але через деякий час знову стало по-старому. Нарешті, Київ, спалений Андрієм Боголюбським у 1169 році, на кілька століть майже втратив своє велике значення.

Та частина України, котра лишилась доволі вільною від суздальських князів і пізніше від татар, була зібрана галицькими князями Романом і Данилом у досить міцну державу, котра, проте, за своїм упорядкуванням і за господарськими відносинами вже була більш подібною до феодального королівства Західної Європи, ніж до північних слов’янських народоправств, або навіть до перших південних князівств удільно-вічевого порядку. Окрім того, після татарського погрому південна частина України майже спустіла; замість слов’янських сіл і міст там кочували невеличкі орди кримських татар. Галичина в XIV ст. стала польською, а північна Україна у першій половиш того ж століття була завойована литвинами під проводом Гедеміна й Ольгерда (1315 — 1377 рр.).

Взагалі під литовськими князями значення міст на Україні стало набагато меншим, ніж воно було раніше, бо порядок литовської держави був суто військовим. Князі мали звичай видавати своїм служивим людям жалувані грамоти на землю, навіть на таку, котра належала до сільських чи то до міських громад. За перших 150 років литовського панування ми не маємо достовірних даних про те, що діялося в українських містах, але треба думати, що за той час на Волині й у Поліссі громадський порядок уже остаточно занепав, бо в кінці XV ст. ми бачимо, що князі дарують деяким містам Магдебурзьке право (німецьке міське упорядкування), котре дає вже зрозуміти, що в ті часи не було в містах жодного загального громадського народоправства, а був подібний до західноєвропейського суворий поділ громадян на гільдії, цехових і звичайних робітників (пролетаріїв). /119/

Однак цей порядок не встиг охопити повністю південну полосу України, котра ще лишилася вільною від татар. Там за містами лишились нероздільно-громадськими ще дуже великі ґрунти. Так, наприклад, із грамоти, котру король польський Жигмонт III, 1589 р., що був тоді вже й великим князем Литовським, видав «міщанам і людям» міста Чигирина, видно, що ґрунти цього міста простягаються від Тясміна вище Чигирина на чотири милі (40 верств), через поле в ріку Дніпр, потім Дніпром униз до ріки Сули, звідти по ріку Бог, а від Бога по границю Корсунську. Усі ці поля, котрі обіймають собою не менше двох теперішніх повітів, король визнає власністю міста Чигирина «зі всіма землями, ґрунтами, полями, лісами, борами, гаями, ріками, озерами і ставищами, пасіками, рибними, бобровими й іншими всякими пожитками». За це, каже король, чигиринські міщани «будуть повинні проти неприятеля кожного нашого коронного при старості, війтові своїм тисячнім, або намісникові його, кінно, збройно завжди ставати під його началом, як у години спокою, так і війни не виламуватися» [13].

Ні про яких інших жителів того ґрунту, як про «міщан і людей» чигиринських в тій грамоті не говориться. На північ від чигиринських ґрунтів лежали майже такі само великі Черкаські. На заході землі міста Звенигородки врізалися між полями Чигирина і Корсуня, а далі на північ ґрунти належали до Богуслава й Білої Церкви.

Такий поділ ґрунтів може здатися тепер дуже дивним, і кожен запитає, чи можливе таке, щоб на таких великих просторах не жили інші люди, окрім міщан. Вичерпної відповіді на це питання дати не можна, втім у люстрацїі Богуслава говориться, що міщани жодних податків не платять, а тільки несуть військову службу, — поміщицьких (панських) сіл зовсім немає, а є тільки міщанські хутори, котрі не виконують ніякої повинності на користь замку. У Білій Церкві в той же час (1615 р.) уже відрізняються міщани від козаків і про них говориться: «Міщани не платять податків, тільки військову службу відбувають при старості або його наміснику кінно і збройно, а козаки не хочуть старости слухати». Трохи інші, ніж у південних степах вже були порядки далі на північ, у Каневі; там міщани платили невеличкий податок. У Києві вже було набагато гірше: міщани не володіли великими ґрунтами, а тільки мали право рубати дрова між річками Ірпенем і Кривцем та рибу ловити по Дніпровських заводях на цьому ж просторі. Але сінокоси і стави були в киян відібрані уже в 1495 р. і ґрунти міські роздані різним панам Литовським. На /120/ Волині поділ людей на благородних і простих скінчився ще раніше, у першій половині XV ст. Таким чином, потроху майже всюди міська самостійність загинула, деякі міста були просто подаровані великим панам у власність, у більшої частини були відібрані ґрунти, призначені містам від короля війти з правом судити людей міських у інших містах, а для господарського впорядкування законом було поставлене Магдебурзьке право. Цей порядок зміцнів остаточно у Києві й Житомирі у половині XV ст., у менших містах — наприкінці XVI (Корсунь у 1584, Чигирин у 1592) і напочатку XVII (Черкаси — у 1600, Крилов — у 1616, Лисянка — у 1622, Вінниця — у 1630). Звичайно, це Магдебурзьке право ніяк не можна прирівнювати до старого вічового народоправства. Найвільніші міста, як наприклад Кам’янець, перебували безпосередньо під королівським урядом, а в інших, котрі належали, як окрема власність, панам, доля була ще набагато гіршою. Ось через що міста зовсім не дорожили тими правами і деякі українські охоче від них відрікались і пристали до козаків, коли в XVII ст. козацтво набрало більшої сили на сході й на півдні.

Господарські порядки в містах при Магдебурзькому праві були взагалі на користь купців і цехових майстрів порівняно з робітниками і простими людьми. Усюди було дозволене виключне право (монополія), на яке ремесло за плату, число таможень і кордонів зростало з кожним роком, цехи закріплювались усе тісніше. Уряд надіявся підняти ремісництво суворим наглядом за цеховими порядками, сподіваючись таким чином усюди позаводити ремесла і на скільки можна звільнитися від далекого й чужостороннього торгу. Воно й справді, що без добрих шляхів, без судохідних рік торг по сухопуттю з Німеччиною через Краків або Торн [14] і Врацлав із Туреччиною і Волохами через Кам’янець і Могилів, був дуже не вигідним. Через це вже з початку XVI ст. королівські грамоти насильно заводять цехи в українських містах, схожі на польські. Між іншим, у грамоті, виданій Кременцю у 1536 р., мовиться: кушніри,. кравці, шевці, різники, пекарі, кожум’яки повинні мати свої окремі товариства або цехи за звичаєм інших міст наших, особливо Кракова і Варшави.

Порядки, що панували в цих цехах, мали найголовнішою метою оборону цехових братчиків від підриву (конкуренції) з боку всяких інших ремісників, а зовсім не поступове зростання і розвиток самого ремесла. Через це нерідко траплялося, що цехові працювали /121/ набагато гірше, ніж партачі (так звалися ремісники, коті були а раrtе — не належали до цехів). Зате цехи мали право загарбувати (конфіскувати) здобуток чужого ремісника, або коли не конфіскувати, то дозволити його продаж на ярмарку тільки після сплати величезного податку, призначеного самими цехами.

Чим далі, тим більшим ставав поділ праці між цехами. Так, наприклад, військові кравці не мали права шити для жінок. Для капелюхів «кавалерських та капланських» були окремі майстри. Праця над металами була поділена між вісьмома різними цехами. Одні майстри тільки й робили, що олив’яний посуд, другі — казани (котли), треті — бляшані речі, четверті — все із жовтої міді тощо. Упорядкування цехів було доволі складним. Кожний цех вибирав для громадських стосунків двох цехмістрів, старшого й меншого, котрих міг і скинути по своїй волі.

Далі цехи почали турбуватись про те, щоб завести такий порядок, котрий не дозволяв би новій людині легко увійти в товариство. Забороняли майстрам приймати більше одного учня і двох підмайстрів. Але й у ці учні нелегко було потрапити. Щоб бути прийнятим, хлопець повинен був пред’явити документи, що він справді належить до міщанства і що він народився від законного шлюбу. Термін навчання для різних ремесел був від 3-х до 7-ми років. Майстри часто дуже кривдили хлопців. Так, наприклад, у 1718 р. уже сам цех кравців у Кам’янці протестував проти одного майстра, котрий учневі своєму вибив лопатку і лице скалічив.

Нерідко ще майстри не записували хлопців у цехові книги, щоб довше користуватися їхньою працею. Але навіть по закінченні терміну підмайстер мусив кілька років подорожувати, тобто ходити на заробітки із одного міста в інше і принести атестати від іногородніх цехів. Щоб після цього здобути звання майстра, він повинен був виконати пробну працю (штуку, misterium). Але перед тим він ще кілька тижнів відслужував хазяїну за дуже малу плату й у той час звався «mlodzian». Коли пробна праця була визнана гарною, то пошуковець майстерності повинен був заплатити в цеховий скарб уступне, іноді доволі велике (у цеху кравців у Кам’янці — 120 злотих) і зробити для братчиків трапезу ціною до 50 злотих. Звідси ми бачимо, що порядки і звичаї стали зовсім подібними до західноєвропейських і привели до такої самої гіркої долі більшу частину простих міщан і робітників, котрі залишались недопущеними до цехів.

Тим часом і підмайстри, котрі взагалі звалися челяддю, мали й своє впорядкування. Вони разом складали товариство, зване господою, котра вибирала не з-поміж себе, а із майстрів «отця /122/ господи», котрий повинен був завжди відстоювати челядь. Йому в поміч вибирали ще двох товаришів (безецерів). Підмайстри, незважаючи на це, поступаючи на роботу завжди давали на рік «на себе карту» й через це, як би їх не кривдили, не могли кидати праці.

Ще більшого занепаду міщанства на Україні додала господарська боротьба з жидами. Правду кажучи, польський уряд не давав жидам великих прав; у деяких містах їм навіть було заборонено поселятись, наприклад у Києві, у Кам’янці; у цехи їх теж не допускали. Тим часом з інших причин жиди взяли майже в усіх містах верх над міщанами-українцями. Найголовнішим чином це вийшло через те, що жиди більше торгували та тримали оренди, ніж займалися ремеслом, а звісно торг та шахрайство завжди дають більший бариш, ніж ручна праця. По-друге, жидам удалося впорядкувати дуже самостійне самоуправство, так званий кагал, з допомогою якого вони всі трималися міцно один одного й не розбивалися на цілу купу дрібних і недружних між собою товариств.

Такі були порядки в містах Західної України. Трохи інакшими лишились вони в південній і східній її частині. Там громадський порядок міського життя поступово перейшов у козацький. У перші часи цей порядок був доволі гарним для всіх людей, бо відразу, особливо в деякі часи, наприклад за Сагайдачного (на початку XVII ст.), охоче приймали простих людей у козаки. Дедалі старшина більше забирала силу у свої руки і дуже швидко, вже за Самойловича, наприкінці XVII ст., деякі козацькі старшини мали своїх власних кріпаків.

Про те, як реміснича праця була впорядкована у козаків, знаємо дуже мало. Не може бути, щоб у козацьких містах було багато ремісників, і ті, що були, мабуть, ніколи не мали такого суворого цехового порядку, як у Західній Україні. Нарешті, однак, Магдебурзьке право залишалось певний час у деяких містах, наприклад у Києві, ще й під російським урядом і навіть до останнього часу в українських містах є деякі залишки цехового порядку.

Нарешті треба додати про запорожців, що між ними ремісників майже зовсім не було. Дуже часто запорожці добували сукно і полотно, потрібні для одягу, навіть шкури для чобіт, замість плати від урядів, спочатку польського, а потім російського. Навіть хліборобство було дуже занедбане у запорожців, і в них нерідко не вистачало хліба, й теж іноді одержували його від уряду, або хоч прохали права купувати зерно, не платячи мита (пошлини). Нарешті, запорожці найбільше жили з рибальства та з худоби. /123/ Вони з початку року звичайно кидали жеребки на ріки і польові річки з лугами: яка на який курінь випаде, на тей курінь увесь і працює нероздільно. Під кінець Запоріжжя, однак, і там почались незгоди. Запорожці, котрі жили не в Січі, а в степу, мали право закладати свої осібні хутори-зимівки, на котрих вони заводили відрубні господарства і приймали до себе на прожиття чужих людей, не козаків, і старшинували над ними. Окрім того, кіш сам приймав на свої землі й жонатих людей, котрі закладали цілі села й заводили в них осібні господарства.

Отже, ми бачимо, що чим ближче до нашого часу, тим гірший порядок наставав у містах і селах, тим більшою всюди ставала нерівність людських прав. Нарешті, у XVIII ст. вийшло так, що на Україні сільські люди здебільшого були кріпаками, а в містах цехове впорядкування довело простих робітників-ремісників теж мало не до становища кріпаків у їхніх хазяїнів-майстрів.

Крім того, з XVIII ст. на Україні вже з’являються найперші мануфактури, а в XIX ст. вже справжні заводи і фабрики. Отже, в нашій дальшій розмові нам треба буде зосередити увагу уже на всі ці форми, коли ми говоритимемо про теперішнє становище ремісників і робітників у нашому краї. Втім, перш ніж говорити окремо про порядок праці в селах і містах України, на її заводах і фабриках, ми повинні хоч коротко ознайомитися взагалі з тими обставинами, в яких люди працюють у новіші часи, з відносинами між робітниками й хазяїнами, тобто між працею й капіталом. /124/

ІІІ

ПРАЦЯ Й КАПІТАЛ

Ми вже говорили, що в дуже давні часи, мабуть, зовсім не було того, щоб одна людина робила на користь іншої, а сама б через це жила в нужді та голоді. Поки люди жили окремими сім’ями й невеличкими громадами, кожен робив для себе або для своєї громади, як ми то бачили в індусів. Але як почали громади воювати між собою і замість того, щоб убивати всіх ворогів, як зразу робили, брати чужих людей у полон, тоді вперше одна людина почала примушувати іншу працювати на її користь, щоб самому спочивати, або мати час на інші діла, наприклад на війну, впорядкування держави і т.п. Ми вже розповідали про неволю і про кріпацтво і бачили, звідкіля брався хазяїнові бариш із праці невільника або кріпака. Ми говорили, що той бариш ішов увесь з того, що праця робітника давала більше здобутку, ніж коштувало його утримувати. Той надлишковий здобуток ми й назвали додатковою вартістю.

Ми додали, що так само, як у неволі й кріпацтві, буває й за вільної праці, тобто у разі роботи найманих робітників. Кожен, хто наймає хоч одного робітника, робить це для того, щоб скористатися частиною його праці, добути для себе із його додаткової праці додаткову вартість. Бо інакше ніхто не став би й наймати робітника, якби він мусив йому платити рівно стільки, скільки той виробить.

Візьмемо спочатку для прикладу дуже простий випадок. Нехай підрядчик-тесляр узявся поставити селянинові вітряка за 120 карбованців, за саму працю. Нехай для того, щоб його скінчити, чотирьом чоловікам треба працювати два місяці. Хазяїн наймає тих чотирьох чоловіків по 10 карбованців на місяць кожному й за 2 місяці платить їм усім разом 80 карбованців, а 40 кладе собі у кишеню. Що ж то за гроші, тих 40 карбованців? Ці гроші дорівнюють додатковій вартості, котру дала праця чотирьох робітників. Бо очевидно, якби їхня праця не варта була 120 карбованців, то власник млина не дав би їх. Таким чином чотири чоловіки своєю працею за 2 місяці виробили на 120 карбованців, а самі отримали тільки 80 карбованців. Певно, що їм заплатили не за всю вартість їхньої праці, а тільки за 2/3 тієї вартості, бо якби їм заплатили стільки, як вони виробили справді, то припало би на долю кожному не 10 карбованців, а 15 на місяць. Від чого ж то так? А ось від /125/ чого: бідні люди, робітники змушені продавати свою працю дешевше, ніж коштує здобуток, котрий тією працею виробити можна. Так, наприклад, наші теслярі продали своєї праці місяць, нехай по 12 годин на добу, за 10 карбованців, а виробляють хазяїнові 15. Щоб виробити десять карбованців і повернути хазяїнові його гроші, їм вистачило б замість 12 годин на добу працювати всього 8. Отже, щодня вони роблять по 4 години додаткової праці на користь хазяїна і ця додаткова праця нарешті через два місяці дає хазяїнові додаткової вартості на 40 карбованців.

Втім, самому підрядчикові, одначе, здається, що його бариші не доволі великі. Він собі думає: «Якби млин не давав доброго прибутку, то селянин би не дозволив мені взяти такого бариша. Воно, справді, що власник вітряка витратив на його будівництво свою деревину, що він її купив за свої власні гроші, за свій капітал. Але що з того? Я собі теж зроблю такий капітал, збудую десять вітряків, забаришую на кожнім по 40 карбованців і буде у мене 400 крб.». Забаришувавши ті гроші, він нехай на 320 крб. купить деревини, а за 80, як сам хазяїн, збудує вітряка. Вітряк коштуватиме всього 400 крб., і це вже є капітал того колишнього підрядчика-теслі. Щоб мати з того капіталу прибуток, він наймає мірошника, нехай за 80 крб. у рік, а добуває всього мірчукового зерна на 200 крб., або 120 чистого прибутку. От він і лічить: 120 крб. щороку на 400, котрі коштує вітряк, це виходить 30 крб. на кожну сотню. Це гарний процент, і всі на нього дивляться і кажуть, що він заробив і вигідно і чесно.

А нехай би подумали, звідки беруться ті 200 крб. щороку, то відразу б помітили, що забаришував він зовсім не чесно, бо й копійки немає там його власної праці, а все чужа. Свій капітал 400 карбованців він зібрав потроху, не доплачуючи раз у раз 1/3 за працю своїх теслярів. Якби він робив по правді, тобто вступив би в товариство зі своїми робітниками, сам би працював і увесь заробіток розділяв між усіма на рівних правах, то кожний заробляв би по 15 крб., але ні в кого з них не набралося б капіталу, бо зі своєї власної праці, особливо без землі, капіталу зібрати не можна. Отже ж, замість цього він щомісяця грабував кожного свого робітника на 5 карбованців і цим грабуванням склав собі капітал. Далі, щоб мати з нього більший прибуток, ніж би він міг дістати, віддаючи його для приросту (на проценти), він знову наймає теслярів і платить їм за будівництво вітряка на цілу третину дешевше, ніж сам брав. Нарешті він має вітряк і 120 карбованців чистого прибутку, але через що? Через те, що мірошник мішки з зерном на своїй спині таскає, а /126/ вітер млинові крила крутить. Отже, увесь капітал і увесь щорічний прибуток з нього ідуть йому з чужої праці, хоч безпосередньо, хоч з допомогою природної сили, котру не він упорядкував і котра по правді ніколи не повинна робитись власністю особистою однієї якої-небудь людини.

Ми навмисне взяли такий простий випадок для прикладу, але звідси вже неважко буде показати, що так само, а не інакше, буває щоразу, коли людина наймає другу людину собі на ррботу, або краще сказати, коли одна людина купує працю в іншої. Та це й зрозуміти не важко. Працю купують, як і інший товар, на бариш, тільки замість того, щоб перепродувати її саму, як звичайний товар, ту працю використовують для якоїсь певної справи і продають уже її здобуток.

Ось яким чином це діється. Нехай, наприклад, якийсь пан має багато землі, худоби й усе господарство гарно впорядковане. Звідкіля він його здобув, про те питатись не будемо, але напевне можемо сказати, що коли того добра багато, то здобуте воно не його власною працею, а хоч віднято силою, хоч забаришовано з чужої роботи. Втім, зараз не в тім питання, й ми поки що визнаємо все добро його справжньою власністю. Що ж він з тим почне робити, коли він сам один? Ні плуга налагодити, ні десятини виорати, ні копи хліба позвозити, ні в скирту їх скласти у великім господарстві самому не можна. А коли б навіть він і мав би таку силу, що й міг би то усе сам робити, то все ж чи багато він наробить? Може вправитися він з якими 5 — 8-ма десятинами, а у нього їх більше тисячі. З тих п’яти десятин нехай би він заробив 200 карбованців, а решта землі уся б пустувала й не давала б йому жодного здобутку. От же ж він і робить ось як: приймає він до себе нехай 40 душ робітників, годує їх і ще платить нехай по 50 карбованців у рік кожному на одяг і його інші потреби. Нехай кожен робітник таким чином йому обійдеться 100 карбованців, а всі сорок — 4000 крб. Ми бачили, що поки він жив без робітників, то виробляв усього 200 крб. Тепер він заводить господарство на всіх 1000 десятинах, і кожен робітник йому виробляє в рік по 200 крб. Воно ще в громаді кожен чоловік і більше виробить, ніж поодинці, але ми, однак, зважаємо на те, що наймит не так охоче робить, як сам хазяїн. Отож, продаючи увесь здобуток свого хліборобства за 8000 крб. щороку і залишається йому після відрахування 4000 крб., витрачених на робітників, ще 4000 чистого баришу. Звідкіля ж узявся той бариш? Певно, що не від праці самого пана й не від господарства, не від худоби, бо пан без робітників не добував більше 200 крб., як і інші робітники. Уся ця додаткова вартість, тобто зерно, сіно, худоба на 4000 крб. дістається /127/ панові тільки за те, що він купує річну працю наймита за 100 крб., коли ця праця насправді здобуває 200 крб. Якби наймити справді отримували стільки грошей, як їхня праця добуває в зерні, худобі й інших здобутках, то за 100 крб. вони повинні були б робити всього півроку замість цілого року; а тепер вони цілісіньких шість місяців роблять задарма додаткову працю на користь хозяїна, котрий добуває завдяки їй додаткові вартості в зерні й інших хліборобських здобутках. Таким чином, складаючи разом ті 4000 карбованців, забаришованих щороку, панові не тяжко буде через кілька років зібрати собі капітал і купити нові землі, найняти нових робітників і дедалі тим більше добувати з них додаткові вартості, тим більші капітали складати із здобутків чужої праці.

З цього прикладу хліборобської праці ми найкраще бачимо, що капітал складається тільки з тієї різниці, яка є між ціною праці, її вартістю й ціною здобутку (продукту) тієї праці й її вартістю. Звісно, коли харчі, одяг та інші потреби наймита коштують хазяїнові 100 крб. у рік, то це означає, що річна праця хліборобського робітника коштує, тобто може бути куплена за 100 крб. у рік. Але прикладена до хліборобства ця праця в здобутках, котрі після неї лишаються, дає далеко більше, нехай, як ми припустили, 200 крб. Це означає, що праця, коли вона витрачена на хліборобське господарство, дає вартість удвічі або й ще більшу, ніж коштувало добути ту працю в тім самім господарстві. Оця властивість праці, при своїх затратах давати взагалі більший здобуток, ніж коштувало добути силу для цієї самої праці, і є найголовнішою основою усього господарства, бо якби праця не мала цієї особливості, то людям було б вигідніше жити мов тваринам, користуючись тільки тим, що вони знайдуть готовим у природі.

Так як ми оце бачили у хліборобстві і при будуванні вітряка, так само буває й у всіх інших роботах, у ремеслі, у мануфактурі й на фабриці. Усюди капітал складається в руках хазяїна із різниці між ціною, за котру він купує працю своїх робітників, і ціною, за котру він продає здобутки їхньої праці. Звісно, що до ціни праці треба додати й колишню працю, витрачену на упорядкування ремесла чи фабрики. Тим часом ми ще повернемось до цих питань, говорячи про різні порядки праці на Україні.

Тепер же нам найцікавіше, скільки справді коштує праця, чим визначається її вартість у разі її продажу, тобто у разі найму одного чоловіка іншим.
.
Певно, що людина тільки тоді може працювати як слід, коли вона має доволі сили, потрібної для тієї праці, котру вона мусить виконувати. А для того, щоб людина мала силу і могла робити, треба, /128/ щоб найголовніші потреби її були хоч скільки-небудь задоволені. Так, наприклад, кожен добре розуміє, що людина, охлявши від голоду, швидко ослабне дуже й далі змушена буде кинути роботу. Але не кожен у нас ще знає, хоча більша частина людей вже й здогадується, що при добрих харчах робітник виробляє більше. В Англії навіть тим робітникам, котрі, як там звичайно буває, самі за свій кошт харчуються, хазяїни забороняють погано їсти, кажучи, що це для них, для хазяїнів, невигідно. Так само, наприклад, грабарі у Смоленській губернії, коли роблять поденно, то їдять переважно картоплю та капусту, тільки ж як стануть до роботи від кубової (кубічної) сажені, то зараз же варять кашу гречану і купують сало та солонину або іноді й інше м’ясо [15].

Так само як із харчами, буває і з одягом. Людина, у; якої руки заклякнуть від холоду, зовсім не може робити. Якби ті робітники, що зимою гній на поля вивозять, або дерева рубають, або їх із лісу вивозять, одягались дуже легко, то їхні руки й ноги поприморожувались би, вони б швидко захворіли й змушені були б кинути працю собі на горе та й хазяїну на збиток. Через те ми бачимо, що одяг є такою само необхідною потребою для робітника, як і харчі.

Втім, і окрім харчів та одягу є й інші потреби, без котрих не можна обійтись. Так, наприклад, без хати, або хоч якого-небудь житла: куреня, землянки, печери тощо.

Ми не будемо перелічувати багато інших потреб, теж більш або менш необхідних, але вкажемо ще на одну, на котру звичайно не дуже зважають. Це потреба мати сім’ю, мати дітей, мати на що їх вигодувати. Здається, кожен розуміє, що коли б у робітників дітей не було, або коли б вони всі від голоду повмирали, то скоро й самі б робітники перевелись, бо старі б вимерли, а молодих не наростало б. Тим часом, якимсь дивним чином хазяїнам здається, що робітників завжди наплодиться доволі; як своїх не буде, то з чужих країв позбігаються, а не то із селян у міські робітники попереходять. Воно й справді не рідко так буває, і от через що хазяїни все намагаються, щоб платити робітникам, аби на їхні власні потреби сяк-так вистачало, не зважаючи зовсім на годування і взагалі на виховання дітей.

Звідси ми бачимо, що робоча плата, або, що те ж саме, вартість праці не є річ завжди однакова, сама собі рівна, але що вона може дуже змінюватись, зважаючи на те, що вважати за необхідні потреби робітника. Певно, що хазяїни, власники капіталів, наймачі мають схильність зводити заробітну плату до такої низької межі, /129/ аби тільки робітники могли жити й працювати. З другого боку, робітникам певно хотілося б підняти ту плату як можна вище. Через те й іде раз у раз боротьба між працею й капіталом. Але хто бере гору?

На це питання люди різних напрямків дають різні відповіді. Однак нам не важко буде показати, що гору бере капітал і тим гірше, чим робітники самі більш позбавлені будь-якої власності, особливо землі. У тих краях, де більша частина людей ще мають свою землю, вони не завжди продають свою працю і через це не завжди дають хазяїнові задарма користуватися здобутками її додаткового часу. Працюючи на своїй власній землі, вони майже цілком користуються усією своєю роботою, певно, одначе, коли у них не відбирають їхнє добро іншим способом, наприклад накладаючи на селян великі податки і т. ін. Про це говоритимемо колись у іншому місці, а тепер повернемось до тих робітників, у ремеслах, мануфактурах і на фабриках, котрі більше живуть зі своєї праці і дуже часто вже не мають ніякої власності.

У такому разі ми бачимо з одного боку хазяїна, тобто людину, яка має майстерню, чи мануфактуру або фабрику й, окрім того, ще гроші, оборотний капітал, на котрий вона думає наймати робітників, але за який вона б могла ще й прожити доволі тривалий час, якби навіть, у крайному разі, вона і не знайшла б робітників. Проти хазяїна стоїть робітник з усіма тими потребами, котрі ми перелічили і без жодного способу їх задовольнити. Між людьми такого нерівного стану боротьба не може бути тривалою. Хазяїн завжди може відкласти на певний час своє здобування, робітник жодного дня не може жити з сім’єю без харчів, без одягу, без хати. Він змушений продати свою робочу силу за стільки, скільки йому дадуть. Дати йому можуть іншим разом більше, іншим — трохи менше, але всі турботи хазяїна спрямовуватимуться на те, щоб платити робітникові якомога менше й користуватися його додатковою працею якомога довше. Але правда, що тут він дійде до межі, котру йому важко буде переступити.

Причина цьому та, що людина, найголовніші потреби котрої не задоволені, слабне і стає недобрим робітником; капіталістові це невигідно, і через це взагалі заробітна плата й не падає нижче найменшої можливої ціни, за якої робітник ще сяк-так може підтримувати свою робочу силу. Зате всюди і завжди хазяїни всіма силами намагаються довести плату робітника до цієї найменшої можливої величини. Цей загальний напрямок робочої плати падати усе нижче, аж поки вона дійде до крайньої своєї межі, зветься залізним законом робочої плати. /130/

Так як різні потреби у людей мають дуже не однакову силу, то й їх незадоволення не однаково відбивається на здатності до праці. Звісно, що харчі є такою потребою невідкладною, що голодна людина зовсім не може працювати. Воно б, здавалося, що вже заради власної користі хазяїни повинні були б добре годувати робітників, як уже майже всюди дійшли до того, щоб добре годувати худобу. Проте для людей і тут гірше буває. В Англії, наприклад, наймити на фабриках і ремісники у майстернях, де харчі хазяйські, їдять менше, ніж навіть казна (уряд) дає арештантам по тюрмах, а й там далеко не дається стільки білків і жирів, як потрібно робочій людині. Хоча подекуди вже починають розуміти, що без добрих харчів не може бути й доброї роботи, й через це можна сказати, що не на харчах, а в інший спосіб хазяїни вибирають найбільші бариші із своїх робітників.

Без одягу, особливо в холодних краях, так само не можна обійтись, як і без харчів. У деяких теплих землях китайські робітники (кулі) і працюють майже голі. Але в Європі, чим далі на схід або на північ, тим більше стає потрібний одяг, і до того ж одяг теплий. У Росії взагалі, а особливо на Україні, потреба в одязі вважається однією з найперших і задовольняється, порівняно з загальними умовами життя бідних людей краще, ніж у Західній Європі. У Франції у простих людей страшенний брак теплого одягу, однаково по селах і в міських робітників. В Англії навіть ще гірше. Там робітники рідко купують собі новий одяг, хоча б і дешевий, як французькі блузи, а здебільшого ходять обідрані у старому панському одязі. Зате харчі звичайно в Англії трохи кращі, ніж у Франції, а у Франції у міських робітників теж трохи краще, ніж у наших.

Але є ще й інші потреби, на яких життя робітника можна врізати гірше, ніж на харчах і одязі. Хазяїни і капіталісти повишукували всі боки життя простих людей, на котрих їм можна було б забаришувати. І справді, вони уміють скористатися ще з таких загальних потреб своїх робітників, як потреба мати свою хату, своє власне житло, потреба відпочинку і науки, потреба сімейного життя і т. ін.

Майже всюди тепер ремісники і фабричні робітники вже не мають своїх хат, а повинні жити або в хазяїна, коли він їх приймає, або наймати собі квартиру за гроші. Але у великій частині Західної Європи вже навіть хліборобські робітники-наймити дійшли до такого становища. В Англії, наприклад, власник землі або його орендатор будують цілі купки маленьких хаток (котеджів) і віддають їх у найми своїм же робітникам, забираючи назад іноді четверту або й третю частину усього їхнього заробітку. Окрім того, це ще один із способів міцно тримати робітників під своєю владою, бо наймити /131/ рідко можуть вчасно платити і під страхом, щоб їх не прогнали з неоплаченої квартири, вони слухаються хазяїна в усьому, що він накаже і навіть наймаються за дешевшу ціну на нові строки. Ще гірше діється з квартирами робітників у великих містах, особливо в таких, котрі швидко зростають. Так, наприклад, у Берліні, після війни, у 1873 — 1875 роках, прості люди платили за найгіршу комірку більше третьої частини свого загального заробітку і майже 50000 осіб усе ж були змушені жити зимою за містом у спеціально для них збудованих бараках із дощок.

Не краще робиться і там, де, як нерідко буває в Росії, робітники живуть у казармах при фабриці. Звичайно буває тільки по одній казармі окремо для чоловіків і жінок, а там уже всі сплять разом чи на землі, чи на брудних нарах (полу) у тісноті, смороді і нерідко серед усякої зарази.

Отже, ми вже бачимо, що на користь капіталу потреби робітників можуть падати і справді падають низько настільки, наскільки воно тільки можна без того, щоб сила для праці до кінця не загинула. Ця сила — це найголовніший здобуток для хазяїна і через це він пильнує, щоб користуватися цим джерелом як можна більше і довше. Тим часом він уболіває не стільки за тривалість усього життя робітника, як за тривалість робочого дня, бо йому байдуже, що робітник кількома роками раніше помре, аби він йому за той час багато виробив. Через це не важко зрозуміти, чому число робочих годин на добу є одним із найперших питань у постійній боротьбі між хазяїнами і робітниками. Хазяїн, купуючи працю робітника, вже хоче закупити її всю, щоб і трохи її для нього не пропало, щоб у робітника не зосталось ні часу для відпочинку, ні сили чому-небудь повчитися або зробити що потрібне для сім’ї або для самого себе. Особливо бояться капіталісти науки для робітників, бо вони добре відчувають, що наука колись доведе робітників до бажання і здатності скинути з себе ярмо капіталу.

З усіх цих причин усюди, де тільки є хазяїн і робітники, там людей найнятих змушують щодня робити як можна більше годин. З другого боку, робітники всюди пильнують, як би робити менше. Не треба думати, що це діється через те, що люди взагалі ледачі до роботи. Ні, багато є на світі людей, котрі охоче працюють, є навіть і такі, котрі працюють понад силу зі своєї волі. Але певно, що людина буде робити щиро тільки тоді, коли бачитиме користь для себе від тієї праці. От робітники звичайно ж того не бачать. Бо скільки б вони не працювали, чи по 10 годин на добу, чи по 12, чи навіть по 16, усе ж їхньої плати ледве вистачає на їхнє убоге житло, одяг і харчі і при тому майже однаково не вистачає, хоч вони працюють /132/ по 10, хоч по 16 годин на добу, бо зі збільшенням заробітку людей відразу харчі, одяг й інші речі в краю стають дорожчими. Через те робітники добре й бачать, що тільки й їхнього, що відпочити або чомусь навчитися, а від зайвої години праці їм користі мало, навіть і тоді, коли їм за ті додаткові години й окремо платять. Через що ж то так, може, нас хто спитає? А через те, що як тільки робітники починають довше працювати щодня, то зараз вартість їхньої праці падає, так що хазяїн платить їм насправді зовсім не по годинах, а повністю за всю працю, скільки б вони її не робили, чи 8 годин, чи 16, і плата ця майже однакова, бо вона вимірюється не по здобутку від праці, а навпаки, найменшою можливою вартістю, котра необхідна, щоб задовольнити найголовніші потреби робітника. От через що тепер робітники дуже розумно роблять, що в разі змов (страйків) більше стоять за зменшення годин праці, ніж за підвищення заробітної плати. Бо коли б справді їм і почали платити більше, то, ми вже бачили, нарівні з цим зростуть ціни на хліб, м’ясо, квартири, одяг та інші необхідні і загальнолюдські потреби. Коли ж робітник доб’ється зменшення робочого часу, хоч і без додаткової плати, то звичайно від цього його потреби не зміняться і він усе ж сяк-так матиме чим їм задовольнити, а окрім того, в нього ще лишається час для відпочинку або для науки. Зрозуміло, одначе, що коли робітник замість того, щоб спочивати або учитись та піде й на ці вільні години найметься до кого працювати за окрему плату, то він втратить всю вигоду, бо й часу вільного не матиме і за свої потреби, коли всі так робитимуть, йому нарешті доведеться платити настільки дорожче, наскільки він плати здобув за продаж своїх вільних годин.

В усіх країнах хазяїни до того замучували своїх робітників страшенно тривалою робочою добою, що нарешті навіть деякі з урядів втрутилися й повидавали закони, котрими визначається міра для числа годин праці, які хазяїн може правити з робітників. Але закони ці й досі є не в кожній країні, й там де вони є, не завжди справедливо виконуються. У деяких місцях говориться тільки про жінок та дітей, а не про всіх робітників. У Російському законі й досі немає заборони певної хазяїнам змушувати робітників працювати скільки їм завгодно буде. Взагалі на фабриках у наших краях увійшов у звичай 12-годинний робочий день, але багато де в містах працюють і досі від 14 до 16 годин на добу, а в міських ремісників хлопці та підмайстри навіть звичайно роблять не менше. Так само, як у Росії, немає загального закону і в Англії, хоча там є чимало різних особливих законів для жінок, для дітей, для різної роботи, зважаючи на фабрики. У /133/ Франції закон взагалі забороняє змушувати працювати на фабриках і по майстернях більше 12 годин.

У Парижі звичайно не працюють понад 11 годин. У Швейцарії 11 годин праці — вже найдовший строк. Подібний же закон недавно виданий і в Данії. В інших країнах Європи: Німеччині, Австрії, Іспанії, Італії, Бельгії, Голландії за останні роки теж видано немало законів нібито на користь робітникам, але вони не варті і французьких, не говорячи вже про швейцарські. У Бельгії навіть і досі не заборонена жіноча праця у копальнях під землею, котра вже заборонена майже в усій Європі. Найкращі закони, одначе, усе ж таки в деяких із Сполучених Штатів Північної Америки, де уряд (казна) на всіх своїх заводах установив робочий день 8 годин і не визнає кон¬трактів робітників з хазяїнами, де число годин більше від восьми.

Окрім того, що користь хазяїнів іде в тім напрямку, щоб силувати робітників працювати як можна більше, вона ще має інший вплив на їхнє життя. Так як хазяїн своєю платою задовольняє найголовніші потреби не тільки самого робітника, а ще й його сім’ї, то він бажає, щоб і працювала вся сім’я, тобто дружина й діти, окрім самого робітника. Хазяїн добре розуміє, що коли чоловік має сім’ю, то він не може заробляти менше, ніж потрібно, щоб його діти з голоду не вмирали; але хазяїнові здається, що ті діти живуть за його рахунок, коли вони на нього не роблять. Або, думає він собі, коли робітник не хоче, щоб його діти працювали, то не треба йому й дітей мати. Навіщо, кажуть капіталісти, плодити дітей, коли на них хліба не вистачає?

Звідси й пішла та думка, відома під назвою теорії Мальтуса (англійського економіста), що людей взагалі народжується більше, ніж можуть примножуватися здобутки людської праці, тобто хліб, одяг і т. ін. Так, наприклад, Мальтус казав, що в той час, коли в якійсь країні родить хліба й іншої провізії у 2, у 4, у 6, у 8 разів більше, ніж раніше родило, число людей розмножується у 2, у 4, у 8, у 16 разів, словом, далеко скоріше. Коли б ця думка була справедливою, тоді чим далі, тим біднішими ставатимуть люди, тим більшою буде нужда, тим більше число людей буде, як казав Мальтус, «виключено з бенкету життя».

Ті хто стоять за цю думку, підтверджують її тим, що нібито число людей подвоюється кожні 25 років, а може, й того скоріше, а здобутки, котрими люди задовольняють свої потреби, не можуть так швидко подвоюватись.

Тим часом це річ зовсім не доведена, або навіть, можна сказати, напевно доведено, що майже в жодній країні людство так швидко не подвоюється. Так, наприклад, у Росії, Англії і Пруссії, країнах, /134/ де людей найбільше множиться, усе ж при теперішній швидкості треба від 55 до 60 років, щоб людство подвоїлося. В інших країнах, наприклад Франції, Австрії, набагато більше — від 200 до 300 років. Взагалі, чим яка країна ставатиме багатшою й освіченішою, думають, що й людство розмножуватиметься не так швидко, бо є в науці тепер уже й така думка, що й між тваринами й між людьми найміцніші, найздоровші, найдовговічніші і найрозумніші множаться не занадто багато. Звісно, що ці питання занадто темні, і ми тут кількома словами його розв’язати детально не можемо. Втім, проти думки Мальтуса ми ще маємо інші заперечення.

Найголовніше із наших заперечень це те, що здобутки хліборобської й іншої праці можуть зростати скоріше, ніж зростає людство. Напевне, не всюди воно так буває, й багато є таких країн, наприклад Ірландія, де, здається, неначе б то закон Мальтуса і справедливий. Але всюди, де господарство добре упорядковане, де люди щиро працюють і де, окрім того, для хліборобства й іншого здобуття в останні роки вже користуються паровими й іншими машинами, там усюди здобуток зростає швидше від людства.

Візьмемо для прикладу кілька господарств і недобре й гарно впорядкованих. Довжицька волость знов нам тут послугує [16]. 110 років тому (1765 — 70 роки рум’янцівського перепису) населення Довжицької волості дорівнювало 4160 душ. У 1874 році всіх людей було 7568. Таким чином, додався 81%, тобто навіть за 110 років населення ще не подвоїлось. Ми не знаємо, скільки у минулому столітті волость ця добувала хліба, тільки знаємо число худоби. Воно було: робочої худоби (коней і волів) — 1600, корів з телятами — 1000, овець — 2000, кіз — 250, свиней — 900. У теперішні часи худоби є ось скільки: робочих коней — 2900, волів — 25, корів дійних — 1400, овець — 5000, свиней — 2500. Таким чином, ми бачимо, що незважаючи на кріпацтво і зв’язане з тим недобре господарство, число худоби Довжицької волості збільшилося майже в тому самому відношенні, що й число людей. Окрім того, не треба забувати, що число десятин землі, котру обробляють під хліб, збільшилося на цілих 2300 десятин, а відомо, що у господарстві минулого століття, порівняно із здобутком хліба, число худоби було більшим. Отже, ми можемо сказати, що в Довжицькій волості здобуток зерна виріс трохи швидше, ніж помножилось населення. Взагалі, однак, ми бачимо, що Довжицька волость не дає нам певної відповіді па наше питання й на неї однаково можуть посилатися як прихильники теорії Мальтуса, так і її противники. Але не треба /135/ нам забувати при цьому однієї дуже важливої обставини. 110 років тому Довжицька волость із більш-менш вільного становища недавно перейшла під сторічну неволю кріпацтва і звичайно, що було б дивно, коли б люди від того розбагатіли.

Поглянемо ж тепер, що робиться з відношенням між людством і здобутком у таких країнах, котрі вже давно мають волю, настільки, наскільки взагалі люди досі її здобули. Для прикладу візьмемо іспанську область Біскаю. Кожному відомо, що це країна з давніх-давен не тільки вільніша від інших, а навіть така, котра аж до останнього часу утримала своє власне й доволі широке народоправство. Ось яку відповідь ця земля, гірська і далеко неплодоносна, дає прихильникам Мальтуса. Сто років тому населення Біскаї становило 100000 осіб, а щорічний здобуток зерна був 200000 фанег пшениці (фанега — іспанська міра, близько 1/3 нашої чверті) й 400000 фанег кукурудзи. Нині населення Біскаї подвоїлося, але на 200000 осіб припадає тепер щорічного середнього урожаю: пшениці — 600000 фанег, тобто утричі більше, а кукурудзи — понад 1000000 фанег, у 2½ разів більше, так що із Біскаї вивозять кукурудзу в Англію й Німеччину. Окрім того, здобувається ще 80000 фанег гороху й квасолі й утримується 300000 худоби й навіть почали розводити виноград по тих місцях, де раніше нічого не росло [17].

Може, хто нам скаже, що таке швидке зростання здобутку трапляється тільки в деяких країнах, і то малих, а не взагалі при кожнім добрім господарстві? На це ми відкажемо прикладом усієї Франції. З кінця XVIII століття населення Франції зросло з 22 мільйонів до 36 мільйонів з лишком, тобто близько 70%, а здобуток хліба — більш ніж на 100% [18].

Ми навмисне говорили досі тільки про можливість швидкого зростання здобутку хліба при добрім господарстві, бо кожен розуміє, що збільшити урожай хліба — це найтяжче, усе ж інше працею добути завжди можна у великому розмірі, тільки треба, щоб /136/ праця була добре впорядкованою. Таким чином, за добрих порядків здобування ніколи не бракуватиме ні заліза, ні каменю, ні навіть земляного вугілля, бо запаси усіх тих речей ще такі великі, що якби людей і в десять разів більше народилось, то на всіх би вистачило.

Ми, справді, й бачимо через те, що в ремісничій праці здобутки зростають ще далеко швидше, ніж у хліборобстві. Так, наприклад, загальний здобуток усіх речей у десяти найголовніших країнах: Англії, Франції, Північній Америці, Німеччині, Бельгії, Росії, Австрії, Голландії, Італії, Ост-Індії майже подвоївся, починаючи з 1870 по 1873 рік. Звісно, що населення в усіх тих країнах за тих три роки зросло не більш ніж на 3% або 4% [19].

Ось, наприклад, в яких відношеннях зростала торгівля в різних країнах. Числа наші показують мільйони англійських фунтів стерлінгів. Кожен фунт стерлінгів дорівнює 8 карбованцям (12 гульд).

137

/137/

У зв’язку з великою кризою між 1873 і 1876 роками у більшій частині країн останнім часом торгівля навіть зменшилася, але це не заперечує загального і швидкого її зростання. Всюди вона майже подвоїлась за останні 17 років (1860 — 1876). Якщо візьмемо трохи довший термін, то помітимо ще більшу різницю. Так, наприклад, Англія вивозила різних товарів:

138-1Звідси ми бачимо, що й речі, потрібні для одягу, для будування машин і виготовлення струменту, теж виробляються у більшій кількості й швидше, ніж росте людство.

Навіть такий продукт, котрий найважче добувати, наприклад м’ясо, усе ж чим далі вживається в більшій кількості. Англійці тепер їдять уже м’яса по 96 фунтів у рік в цілому на людину, між тим як у нас на Україні навряд чи припаде по 20, а у Франції ледве вистачає по 40 фунтів. В Англії, однак, населення утричі густіше проти нашого і мало не удвічі проти французького. Як зростає потреба у м’ясі в Англії, видно з того, що привезено було:

138-2Таким чином, ввезення м’яса страшенно зросло за тридцять років, але зріс дуже виробіток його в самій Великобританії, бо й тепер усе ввезене м’ясо становить тільки одну п’яту частину всього м’яса, яке вживається у королівстві. /138/

Нам здається, що цих кількох чисел очевидно доволі, щоб показати, що в нинішній час, коли є нужда на світі, а іноді навіть бідність зростає, замість того, щоб зрівнюватись із багатством, то виною є не те, що людей народжується дуже багато, а здобутку із землі не вистачає. Навпаки, здобуток із землі може рости швидше від людства, а бідність усе ж ставати гіршою. Діятиметься це від неправильного упорядкування праці й усього господарства, від тяжкого ярма, накладеного на працю капіталом, ярма, котре тим часом можна й скинути, а зовсім не через який-небудь необхідний закон природи.

Ми вже казали, у який спосіб у старі часи, в неволі, у кріпацтві, при цеховому ремеслі капітал користувався працею. У цьому останньому розділі ми бачили, що загальні закони, за якими діялася тоді ця неправда і за якими вона діється тепер, за так званої вільної праці, в основі своїй раз у раз однакові. Нам хочеться показати тепер, які саме є способи у капіталу висисати додаткову вартість із праці й особливо зупинитись на тих формах, яких це користування набирає на нашій землі, на Україні. Найголовніші форми тут певно ті самі, що й у інших країнах, тобто ремесло, мануфактара й великий фабричний здобуток. Форми ці звичайно виростають одна з одної, але нерідко живуть і поруч в одну добу і або надають допомогу одна одній, або борються між собою. Останній випадок звичніший, і взагалі можна сказати, що великий здобуток машинний знищує потроху мануфактуру (рукодільний здобуток) і ремесло. Усі ці форми праці мають безпосередні відносини з торгівлею, так як хазяїни добувають свої бариші тільки після продажу своїх товарів. Хоча таким чином торгівля і взагалі весь купецький стан є нічим іншим, як посібником капіталістів і хазяїнів у користуванні чужою працею, ми тим часом про торгівлю на Україні мусимо відкласти нашу розмову до іншої книжки, бо торгівля ця у нас має взагалі такий своєрідний характер, котрий потребує детальнішого розбору, ніж ми тепер можемо дати. Через те ми в останніх трьох розділах нашої розмови й зупинимося тільки на трьох упорядкуваннях праці: на ремеслі, мануфактурі і фабриці. /139/

IV

РЕМЕСЛА НА УКРАЇНІ

Ми вже розповідали, яке тяжке було життя дрібних ремісників під польським панством над Україною. Тим часом під російським воно не поліпшало. Окрім того, що майже до останнього часу цехові порядки мали свою силу, кріпацтво, в одних місцях підновлене, в інших і конче наново заведене російським урядом, мало свій гнітючий вплив не тільки на хліборобство, а й на ремесло. Справді, у XVIII і XIX ст. ст. у містах Росії скрізь і на Україні утворилось щось подібне до того, що в Західній Європі було тільки в першій половині середніх віків, тобто утворився осібний стан кріпосних (панських) ремісників. Багато хто із панів узяли собі за звичай віддавати кріпосних хлопців у міста до майстрів у науку. Ці хлопці, вивчившись ремеслу, або поверталися на село і працювали там на користь пана, або залишалися працювати по містах і платили панові оброк, здебільшого доволі дорогий.

Через це число ремісників на Україні було взагалі більше до волі, ніж тепер. Особливо ж число ремісників-українців. Урозуміти, чому так було, дуже легко. Кріпаків проти волі силували вчитись ремеслам, але, крім того, іноді пан і платив за їхню науку. Тепер же селянські діти дуже рідко вчаться по містах у ремісників, по-перше, через те, що взагалі українські селяни мало мають схильності до ремесел, і особливо до міського життя, по-друге ж, через те, що хлопці потрібні в господарстві, і батьки не мають за що їх возити в міста і хоч небагато часу там їх утримувати.

Через те далеко більша частина ремісників у теперішні часи на Україні не українці, а, зважаючи на місце життя і на ремесло: москвини, ляхи, німці або жиди. Не в усіх цих людей ремесло однаково й упорядковане. Хоч тепер взагалі всюди господарський порядок стає однаковим і йде до того, що в кого гроші — то той і хазяїн, і всі бариші добуває, а хто бідний, то мусить найматися цілісінький вік і все ж, окрім заробітної плати, за котру ледве прожити можна, не те, що забагатіти, нічого більше не добуде. Тим часом хоч між робітниками в деяких випадках, особливо між москвинами, залишився ще громадський порядок. Але дуже зрідка, бо навіть у артілях теслярів уже звичайно є хазяїном той майстер, котрий підряджає інших, та й робітники вже тепер звичайно на заробітній платі, а не ділять між собою загальний здобуток праці. У інших випадках, як наприклад у артільників на залізницях, де ще тримається громадський порядок, /140/ бо хазяїна, окрім залізничої компанії, між артільниками немає, там теж далеко не кожному вільно в артіль вступити, бо правлять за те чималі гроші, навіть до 100 карбованців. Отже, такі артілі дуже подібні на товариства деяких французьких і німецьких робітників, котрі громадою заводять собі майстерню і працюють на свій кошт, але не приймають до себе нікого іншого, крім тих, що мають гроші і внесуть їх у касу товариства. Бідних же людей і вони, мов правдиві хазяїни, не приймають у товариші, а тільки беруть у наймити за звичайну плату. Таким чином, від того, що кілька людей заведуть між собою товариство, ще немає добра великого, бо не треба, щоб товариство було ізольоване, а щоб мало правдивий громадський порядок, тобто щоб кожному вільно було в нього вступити.

У жидів хоча й немає правдивого господарського громадського порядку, проте є дуже тісний зв’язок народний і релігійний. Так, наприклад, воно нерідко трапляється, що жид-хазяїн кривдить жида-робітника і змушує його працювати надміру, а з другого боку, жиди звичайно допомагають робітникам виходити в майстри і дружно підтримують жида в боротьбі з ремісником із усякої іншої нації.

У німців-ремісників теж є подібна до цього громадськість національна, хоча й меншою мірою, ніж у жидів.

Ще менше її у ляхів-ремісників, котрі живуть на Україні, окрім хіба робітницьких товариств у Львові й інших галицьких містах, де, однак, ремісники складаються найбільше з ляхів, жидів і українців.

У ремісників-українців не помітно ще майже ніякої схильності до громадського упорядкування їхнього стану. Разом з тим хоч не між ремісниками, то між дрібними купцями є товариства й на Україні, так, наприклад, між так званими щетинниками із Рашівки Полтавської губернії. Тамтешні козаки збираються невеличкими громадами по 6 — 10 осіб, складають свої гроші докупи й гуртом забирають товар у купця, потім розходяться по селах і вимінюють той товар (голки і т. ін.) на щетину, пір’я й інше, а тоді збираються у визначений час і розраховуються між собою.

Так само дуже нерідко й чумаки, перевозячи велику кількість хліба або іншого товару, складають докупи гроші, необхідні на витрати у часи дороги [21].

Взагалі про життя ремісників на Україні треба сказати, що воно буває дуже різним, але найчастіше недобрим. Так, наприклад, теслярі, котрі приходять з Калузької й інших губерній, заробляють у середньому від 8 до 12 карбованців на місяць, і певно, що на ці /141/ гроші, особливо коли вони добуваються більш на оплату податків та на різні справи вдома, не можна гарно жити. Через те москвини-теслярі й живуть страшенно тісно, по 20 і 30 осіб у невеликій горниці і харчуються дуже погано, значно гірше від наших селян.

Проте ще менший заробіток мають іноді робітники в малих жидівських містечках. Так, наприклад, немає довшої роботи й гіршого життя, ніж підмайстрам у дрібних кравців та шевців, котрі обшивають незчисленних факторів, шинкарів, прикажчиків та інших неробочих жидів. Взагалі між жидами число справжніх ремісників невелике, може, трохи більше однієї п’ятої частини, а все останнє жидівство прирівнюється як би до одного великого хазяїна, котрий користується ремісницьким станом, ніби своїм наймитом.

Становище ремісників-німців взагалі найкраще і для хазяїнів і навіть для робітників, коли вони теж німці. Це залежить від того, що звичайно німці працюють над майстерностями, котрі ще нові на Україні, так, наприклад, вони машиністи, чавунники, годинникарі і т. ін. У самому Києві більше 2000 німців наполовину ремісників, котрим життя там тим краще, що жидів у Києві ще мало, й деякі ремесла майже повністю в німецьких руках.

Становище (не дуже великого числа) ремісничих робітників ляхів і українців дуже недобре. Вийти в хазяїни при повсюдній боротьбі з жидами й німцями, котрі одне одного підтримують, дуже важко. Більша частина міських ремісників заробляє від 10 до 25 карбованців за місяць, але без жодного власного господарства, ні хати, ні землі, на ці гроші майже жити не можна. Окрім того, чим далі, ремесло все падає, все зменшується і замість нього наступає мануфактура і фабрика. От через що, певно, тепер ремісницькі підмайстри та учні на Україні — одні з тих людей, котрі живуть найгіршим чином на світі. Ми далі наведемо до цього кілька прикладів, а тепер хоча й не можемо перелічити всіх ремесел на Україні, щоб показати, які з них найголовніші і в яких відносинах вони перебувають щодо числа робітників між собою, випишемо деякі цифри із Південно-Західного календаря на 1873 рік [22]. У тім календарі є тільки список ремісників по містах трьох наших губерній, але по ньому для прикладу, хоч і не дуже вірно, можна підрахувати число міських ремісників в усій Україні:

Із цього списку видно, що деякі ремісники, особливо в Подільській і Волинській губерніях, не занесені у перелік, так що взагалі в трьох губерніях, треба визнати певних, а, може, й понад 30000 ремісників, тим більше, що тут не перелічені ремісники дея- /142/

143[ Замість приміток 3 й 4 — примітки [23] і [24]. «Вперед»] /143/

ких містечок більших від деяких повітових міст. За цим рахунком, коли в середньому на губернію візьмемо десять тисяч, то на всю Україну буде їх 100000 самих ремісників-чоловіків, а рахуючи по 5 душ на сім’ю, то все населення, котре живе з ремесла, увесь ремісницький стан матиме 500 000 [25]. На загальне число населення рос. України 16000000 це вийде трохи більше від 3%. Не треба, однак, забувати, що це тільки самі міські ремісники, окрім котрих є ще чимало в селах.

Тим часом, знаючи, що жиди майже всі живуть по містах і містечках і що всіх жидів на Україні біля 1500000, ми бачимо, що тільки невеличка частина їх працює по ремеслах. Не можна сказати, скільки саме з усіх 500000 осіб ремісничого стану належать до жидів, але ми не дуже помилимось, допустивши 300000 або 1/5 частину всіх жидів, як уже вище казано.

Треба додати ще до цього загального перегляду ремесла на Україні, що так як становище підмайстрів і учнів дуже тяжке, а ремесла по всьому світі зменшуються не тільки в нас, то й не дивно, що в українських містах тепер число майстрів дорівнює числу підмайстрів і учнів, узятих разом. Із 28000 нашого списку 14000 майстри, 9000 підмайстри, 5000 учні. З одного боку, ніхто вже охоче не йде в ремісники, шукаючи іншого заробітку, з іншого ж — за браком ремісничих шкіл і незадовільного стану праці наших ремісників, вони дедалі лишаються праці, не витримуючи боротьби із закордонним або машинним товаром.

Ось чому не дивно, що в найбільш освічених і промислових містах України число ремісників взагалі більше й окрім того більше хлопців перебуває в науці й підмайстрів на роботі у майстрів. Так, наприклад, в Одесі в 1875 р. усіх ремісників було 7980 і між ними — 2386, підмайстрів — 4031, учнів — 1563 [26].

Придивляючись до списків ремісників, як до Одеського, так і до списку Південно-Західного краю, ми бачимо, що по наших містах, як, нарешті й звичайно, між ремісниками найбільше кравців і шевців. Так, наприклад, серед 28000 ремісників трьох губерній — Київської, Подільської й Волинської — кравців біля 4300, тобто більше 15%, а шевців навіть біля 6500, тобто трохи /144/ не 25%. У місті Одесі на 7980 усіх ремісників кравців 785, тобто 10%, а шевців — 993, що становить 12,5%. Через те, говорячи про життя ремісників на Україні, ми насамперед і повернемось до людей, зайнятих цими двома ремеслами. Ось що пишуть про них із Полтави до «Громади».

«Робітники першого розбору оцих двох ремесел працюють у майстернях хазяїнів, але на своїх харчах.

Працюючи щоденно, зимою і влітку, з годинним відпочинком, по 17 годин, швець у середньому може заробити в місяць 12 крб. з половиною, тобто річна його заробітна плата становить 150 крб. Насправді ж це останнє число дуже зменшується, бо не цілий рік іде однаковий заробіток: майже три місяці щороку в шевців буває безробіття, коли місячний заробіток зменшується наполовину, так що справжній середній річний заробіток шевця буде 125 крб.

Річний заробіток кравців на перший погляд здається далеко більшим, ніж у шевців; середній щомісячний заробіток дорівнює 20 крб. 50 коп., а річний нібито 245 крб. Але у цьому ремеслі і безробіття буває довшим 4 — 5 місяців і заробіток зменшується тоді в них далеко на більшу частину, ніж у шевців: найбільший тоді заробіток 5 — 8 карбованців на місяць, так що, зробивши підрахунок, відрахувавши ще карбованців 10 на деякі витрати для роботи — нитки, шовк, світло, тріски для прасок тощо — одержимо, що середній річний заробіток кравця-робітника дорівнює 165 — 185 крб.

Нічого, здається, й казати про те, що такого заробітку, а особливо в шевців, не вистачає на те, щоб оплатити різні скарбничі й громадські податки, прохарчувати себе й свою сім’ю, у котрій сама малеча, що не може ще заробити собі й на хліб. Тут рідко коли доведеться побачити старих робітників — не доживають до старості, через те, звичайно, й діти у сім’ях усі малі. Звернути треба увагу й на те ще, які стоять на базарі ціни на найнеобхідніші для робітників товари: хліб, крупу, сіль, варево й інші, окрім того, треба й квартиру найняти і витратити на це 30 — 35 крб., треба одежину справити собі й цілій сім’ї і все те на один заробіток робітника-чоловіка; жінка ж не має часу: добре, як вона сама впорається з дітьми — обшиється, обпере, нагодує, догляне, коли дитина захворіє, та чи мало матері роботи в нашій сім’ї? …

От як розповідав полтавський робітник про те, як і що вони їдять щоденно: «Купиш собі на базарі одну хлібину фунтів зо три за 10 копійок, принесеш з дому дрібочок солі та одну цибулинку — от і вся моя їжа на півтора дні; разів три на тиждень себе поласуєш — підеш у трактир та вип’єш чаю; це коли компанією, то вийде копійок на 5. А то купиш, теж разів зо три на тиждень, по маленькому /145/ оселедчику, — от наша уся й їжа й наші ласощі. Горілки вип’єш тільки в неділю, або у велике свято, та й то небагато; п’янства в нас немає, та й ні з чого: майже у кожного з нас є сім’я, або на тебе податків багато покладено, або хазяїнові ти винен, коли у нього взяв трохи грошей наперед на яку потребу, що найчастіше й буває з нашим братом — це все треба оплатити… Де тут і за віщо пити — нехай п’ють ті, хто нашу кров п’є!» І справді, між тамошніми робітниками п’янства немає; на вулицях Полтави скоріше можна зустріти п’яного клубного або банкового діяча, ніж якого спрацьованого, замученого робітника, котрому й є причина залити своє безвихідне горе.

«Умови, на які нині стають робітники до хазяїнів, теж дуже цікаві, — розповідає той самий лист. — Коли робітник стає на роботу до хазяїна тільки вперше і не бере у нього грошей наперед, то більше того, що жодних умов, особливо ж записаних на бумагу (папір), не буває, окрім звичайних, відомих кожному робітникові. Усе діло закінчується тим, що робітникові видається хазяїном розрахункова книжечка, де записується, що зробив робітник і скільки видано йому грошей за ту роботу; у тій же книжечці надруковані й ті правила, які мусить знати і виконувати робітник у своїх стосунках з хазяїном і навіть його сім’єю.

У той же час, якщо робітник обжився в хазяїна, потрапив йому в лапи — став його боржником, — от тоді тільки настає справжня година умовин, котрі тоді вже й пишуться на папері, підкріплюються підписами робітника, хазяїна, а тоді й членами ремісничого уряду: старшини й інших. У таких «условіях» детально записано й число боргу хазяїнові, й умови, як той борг оплатити, і штрафи за будь-яку провину робітника: за прогул, недбалість у роботі (оцінювану самим хазяїном), невідбування строку, непошана до хазяїна і його сім’ї, п’янство й інші. За ці всі провини з робітника за тими умовами покладається відраховувати 10 — 25 крб. Інколи в тім договорі пишеться так: то мусить він (робітник), не доводячи діла до суду, безперечно заплатить на мою (хазяїна) користь.

Окрім отаких «условій» у хазяїнів є ще один спосіб утримати робітників у своїх неситих руках, — це зговір, змова між ними, за котрою жоден хазяїн не візьме до себе робітника, доки той не подасть йому квитка від попереднього хазяїна, що він людина шанована, не забіяка, не п’яниця.

Закон, зі свого боку, не потурає, не потакає робітникові і теж віддає його до рук його грабіжників і корисливців: за ремісничим статутом, витяги з котрого надруковані на розрахункових книжках, робітникові забороняється дома в себе виробляти той самий товар, який він виробляє у свого хазяїна і продавати його на базарі, /146/ або робити на замовлення. За порушення ж цього закону робітник мусить платити штраф 5 — 15 карбованців.

А ось які харчі робітників-кравців: у хазяїна Цехмістренка, наприклад, на 25 осіб робітників на сніданок дається хліб і один фунт сала або п’ять невеличких іржавих оселедців; на обід подається сім фунтів м’яса, так званого 4-го розбору — волових щелепів, обрізків з голови, хрящів і плівок — це на борщ або на юшку; на кашу ж кілька фунтів різних крупів, змішаних з мишачим та щурячим кізяком; на вечерю те, що залишиться від обіду. Хліб дається так званий двохтижневий, тобто такий, котрий спечений уже два тижні тому, сухий як камінь, раз у раз запліснілий, а часом і зовсім гнилий.

Хатки, в котрих працюють робітники, щевці і кравці, дуже невеличкі, іноді в підвалі, тісні такі, що і повернутися ніде, з невеличкими темними вікнами, зимою без подвійних рам, з глиняним або цегляним помостом; сидить у такій майстерні іноді 25 душ. У деяких хазяїнів, наприклад у Васильєва, першого швецького майстра у місті, майстерня зимою і не топиться, не дивно ж, коли в цій майстерні на стінах цвілі на палець, стіни аж чорні від неї, по кутках і з вікон течуть гнилі потьоки слизі, котрі, гниючи, додають ще більше смороду повітрю, котрим дихають там нещасні робітники. Кравці теж страждають, але з іншої причини. Для їхнього ремесла треба, щоб завжди топилася піч, де вони гріють праски для прасування роботи. Для цього у їхніх майстернях, окрім печі для варіння або груби, стоїть ще 2 або 3 залізні печі, котрі від постійного жару розпікаються дощенту; у хаті робиться такий чад, духота і млосність, що робітники мусять завше тримати двері, відчиненими, звідкіля з густою парою йде такий холод, що треба сидіти, підібгавши ноги й закутавши їх у що-небудь тепле: зверху пече, а знизу холод проймає.

Таке-то життя робітників у своїх хазяїнів! Не ліпше ж воно й для тих самостійних робітників, що живуть удома й працюють мовбито на самих себе, не ліпше від того, що такому, окрім нестачі капіталу для роботи — різного струменту, як-то колодок, терпухів, ножів та іншого в шевців (про швецьку машину йому й гадати нічого), що коштує вже недешево й у тім разі, коли в нього оце все є — дуже сутяжно боротися з більшим капіталом хазяїна, у котрого й машини й усе є і котрого скрізь підтримує теперішній господарський порядок.

Переходячи від батьків до дітей, від робітників до учнів, наша розповідь стає ще сумнішою. Ремісницькі учні — діти від 9 до 15 років, котрі віддані своїми батьками, опікунами, а іноді й сільським сходом до різних хазяїнів у науку. Не треба думати, що то й справді яка-небудь наука, що хазяїн і справді учить дітей своїй майстерності. /147/ Ні! Наука йде якось-то сама собою: хлопець придивляється, як роблять старші. Спершу ж ці діти слугують за попихача, як то кажуть; бігають на базар, у лавки, приглядають за хазяйськими дітьми, виготовляють дещо для старих робітників, наприклад у шевців сучать дратву, чистять струмент і т. ін. Для цього, останнього, діла хазяїн будить їх далеко раніше, години за півтори, коли приходять робітники з дому — це як літом, то годин у 3, а зимою у 5 ранку; після цього вони роблять стільки ж годин, скільки й старші робітники; зовсім неуки чистять чоботи й латають дірки, а трохи більші — років 12 — 15-ти — виконують і справжню роботу. Таким побитом, — страшно й вимовити, — малі діти працюють щоденно безугавно по 18 годин з годинним перепочинком на снідання й на обід. Годують дітей навіть ще гірше й ще скупіше, ніж старших робітників.

Одягу дається на один рік кожному хлопцеві 2 сорочки і 2 штанів і на 4 роки одна сірячина. Сорочки ніколи не латаються і не перуться: надівши сорочку і штани, хлоп’я носить їх доти, доки вони не розлізуться на його тілі, що буває якраз через півроку; тоді даються йому другі.

Уся дітвора спить в одній хаті, на гнилій та вонючій соломі. У хазяїна Васильєва, де як я казав, майстерня ніколи, навіть і зимою, не топиться, діти згоджуються ліпше почувати у тій нетопленій, холодній майстерні, ніж у тій, сказати б, хаті, так ні, у тому якомусь закутку для щенят, котрий їм для спання призначений, де окрім такого ж самого холоду й мокроти їх живцем їдять блощиці, блохи й воші, що аж кишать там. У той закуток і на часинку не можна навернутись, так тебе зараз і вкриє ота погань. Постіль же собі діти стелють долі у майстерні, підстиляючи під себе трохи соломи й кладучи у голови ослони. Щоб нагрітись, вони вкриваються рядном з головою, одним на 4 хлопці, і лягають тісно, обіймають один одного руками й ногами, мов і справді ті щенята, від котрих вони недалеко відійшли за всіма обставинами свого життя.

Побої терплять ці діти від хазяїнів страшенні: штовхнути сидячого за роботою хлопця з усієї сили в спину, оперезати його потягом ременя у півмізинця завтовшки вважається ні за віщо. Катування дітей доводить їх до каліцтва, а іноді й до того, що вони самі собі смерть заподіюють, вішаються або що.

Нам дуже шкода, що ми не можемо навести усього цього дуже детального опису, але ось ще рахунок бариша хазяїнів, із-за котрого терплять таку нелюдську муку не тільки робітники, а ще й малі діти, що віддані в неволю напевно найчастіше проти їх власного бажання.

Рахунок баришу, який мають у Полтаві хазяїни, шевці й кравці із своїх робітників і відношення тих баришів до заробітної плати ось які: /148/

149/149/

Пам’ятаючи, що середній заробіток шевця дорівнює 125 крб., а кравця 175 крб., то треба тільки першу суму помножити на 2, а другу на 2½, щоб мати певний бариш хазяїна з праці кожного його робітника. 125 х 2 = 250, це означає, що кожний швець добуває хазяїнові чистих 250 крб. щорічно. Здобуток від найму кравців-робітників ще більший: 175 х 2½ = 437½ крб. з кожного чоловіка щорічно. Це означає, що такий майстер, як, наприклад, Цехмістренко, котрий держить 25 робітників і морить їх голодом, має близько 12000 крб. щорічного чистого прибутку».

Але час уже нам покинути Полтаву й подивитися, чи не ліпше живеться українцю-реміснику в інших частинах нашої землі, наприклад на Заході, ближче до європейської освіти й волі. Тим часом ось що пишуть із Комарна в Галичині про заробітки тамтешніх ткачів — самостійних хазяїнів [27]. Ось який заробіток і який видаток, обраховуючи дуже бідно й на малу сім’ю, має тамтешній ткач: «Той ткач, про якого йдеться, має свою хату і коло неї є чверть морга (1/8 десятини) ґрунту. Належить, отже, до так званих халупників (безпольних). Його родина складається з трьох осіб, тобто його самого, дружини і доньки. Ми говорили з ним про дещо, і я просив його, щоб він підрахував, скільки йому треба на їжу на рік для всієї родини, на одяг і т. ін., і скільки, знову-таки, має доходів. Подаю ті підрахунки. Треба зауважити, що витрати враховуються тут не скільки він видає, а скільки він вважає достатніми, щоб жити, а доходи, звісно, справді його.

Видаток на їжу для трьох осіб на тиждень:

150/150/

151/151/

152Усіх видатків на три особи (124,28 + 42,68 + 21,14) виходить 188 гульд. 10 кр., а якщо додати до того ще видатки на різні дрібниці, потреби і т. ін., котрих тут усіх підрахувати ані не можна, ані не треба, візьмемо по 12 гульд. щорічно, то одержимо цілих 200 гульденів, або 150 карбованців.

Із цього рахунку ми добре бачимо, що харчі у камарнянських ткачів майже такі самі, як і в наших людей, тільки горілка коштує звичайно нашим більш 3 крб. 90 коп. у рік. Найбільша різниця виходить з одягом. У нас у Південній Україні чоловік, котрий живе не дуже бідно, ніколи не може одягатись за 6 крб. у рік, а це рахунок заможного ткача або такого, яким би ткач бажав бути. Певно, що йому для цього треба видати майже втричі більше грошей. Втім, зрозуміло, що ткачеві й потрібно менше одягу, особливо чобіт і теплого одягу, ніж хліборобові або чумакові. Та й нарешті які ті достатки, що бажав би мати ткач? «Півтораста карбованців!» Яка нужденна купа на утримання трьох осіб цілий рік. Тільки п’ятдесят карбованців бажає одна особа щорічно на харчі, одяг та на всякі приємності життя цього! І які ж то харчі? Такі, шоб не вмерти з голоду. Вся страва несмачна, бо всього засмажки йде на три особи щорічно тільки за 7 гульд. 80 кр., тобто на одну особу щодня менше 1/2 крейцара, або щорічно 1 гульд. 80 кр. (1 крб. 35 коп.), за що можна купити в Галичині 5 ф. солонини або сала.

Який же той одяг? Такий, щоб голому не ходити. А які втіхи житія? Ніяких. Підрахуймо ж його доходи. Заробити може двома /152/

верстатами (працюють усі троє: двоє працює, одне суче нитки), коли є робота й найліпше платять, — найбільше 2 гульд. 40 кр. (1 крб. 80 коп.) на тиждень, а коли гірше платять, то 2 гульд., 1 гульд. 80 кр., а то навіть 1 гульд. 20 кр. (1 крб. 50 коп. — 90 коп.), що становить найменший денний заробіток 20 кр. (15 коп.), а найбільший 40 кр. (30 коп.). Найбільший тижневий заробіток 1 крб. 80 коп. трапляється рідко, а найчастіше — менший, біля 1 крб. 20 коп.

Якби, наприклад, ткач заробляв щотижня 2 гульд. 40 кр., то за цілий рік заробив би 2,40 х 49 (3 тижні випадає на свята без неділь) = 117 гульд. 60 кр. — найбільша сума заробітку. Порівнявши її з підрахованими вище необхідними витратами, побачимо, що хоча б кожний тиждень був якнайкращий, то все одно не вистачило б 84 гульд. 40 кр. (63 крб. 30 коп.). Це найменша сума недобору — і, як бачите, вона тільки трохи менша від половини всієї бажаної, вкрай необхідної суми.

За найгірший заробіток візьмемо 1 гульд. 50 кр. (1 крб. 12½ коп.). Виходить на рік 1,50 х 49 = 73 гульд. 50 кр. Недобору буде 200 — 73,50 = 126,50. Це означає, що найбільша сума недобору у два рази більша за увесь річний дохід. Звідки ж, запитаєте, бере він на той недобір? Трішки зі свого городу, трохи з того, що влітку заробить дещо більше на жнивах, а більше нізвідки. Зрозуміло, що недобір так і лишається дуже великим і тому вже нічим зарадити: мусять голодувати. А коли вже дуже притисне, то муситимуть продавати ґрунт, який хто ще має. Так звичайно й діється.

Тим часом, може нам хто відповісти, що не треба на прикладі життя ткача судити взагалі про життя робітників, бо відомо, що ткачі майже всюди одні з найнещасливіших людей, і тому не дивно, що і в Галичині їх доля така тяжка. Візьмімо ж для відповіді заробітки й життя робітника із великого міста, котрий належить до розряду працюючих людей, плата яких найвища. Ось що пишуть про львівського складача (зецера), з його власних слів [28]: «Я чоловік жонатий, у мене четверо дрібних дітей, значить, родина складається з 6 осіб. Працюю при одній із тутешніх щоденних газет, що в нас вважається порівняно найліпшим заробітком. Дохід мій кожного робочого тижня (6 робочих днів, працюю щодня вранці від 8 до 12 і з полудня від 1 до 7 годин) становить на тиждень 16 гульд. 36 кр. (12 крб. 27 коп.). (Така плата й десятигодинний день добуті тяжкими змовами 1871 — 1872 років.) За рік (49 робочих тижнів) плата ця /153/ складає суму 801 гульд. 83 кр. (601 крб. 40 коп.), або коли розрахуємо її на цілий рік, то вийде, що на життя своє і своєї родини заробляє складальник щотижня 15 гульд. 42 кр. (12 крб. 31 коп.). Якби сказали про такий заробіток сільському робітникові, він би здивувався і, певно, сказав би, що май він такий заробіток на тиждень, то не журився б нічим до суду-віку. Але тут діло зовсім не те. Погляньмо лишень на список видатків тижневих на життя й помешкання, то й побачимо, що ця велика сума заробітку лиш на перший погляд велика, а насправді їй відповідають ще більші потреби».

Видатки тижневі нашого складальника, взяті в середньому ось які:

154На одну особу в середньому витрачається 2 гульд. 96 кр. Як бачимо, сума видатків у 2 гульд. 35 кр. (1 крб. 79 коп.) перевищує суму тижневого доходу. Ось вам і велика плата! Може хто-небудь скаже, що видатки підраховані надто широко?

Тому відкажемо, що у Львові життя дуже дороге: фунт м’яса коштує 28 кр. (21 коп.); хліб (на 6 осіб, хоч і малих зовсім, недостатній) 20 кр. (15 коп.), фунт борошна пшеничного 12 кр. (9 коп.) і т. ін. Не треба забувати, що такі доходи, як наш складальник, має зовсім не більша частина складальників, а ледве 40%. Що ж мають робити ті, що заробляють по 12, 10, 8 гульденів (9, 7½, 6 крб.) щотижня, а в деякі робочі тижні й зовсім не можуть знайти роботи, /154/ або й такі, що іноді в рік працюють тільки 3 — 4 місяці? Що ж маю казати, відповідає далі наш складальник, на звичайний поговір, що, мов, складальники порівняно з іншими робітниками мають великий заробіток? Що інші робітники заробляють ще менше, того не заперечують, але складальників це не втішає, бо й їхнього заробітку, хоч може й більшого, не вистачає на життя, як це кожний побачить з мого підрахунку».

Ми могли б навести ще багато прикладів гіркого життя ремісників на Україні, починаючи від найбідніших у захованих по закутках сільських громадах, і кінчаючи тими з міських робітників, котрі подібно до львівського складальника, отримують заробітну плату, на перший погляд, доволі велику. Втім, ми не можемо занадто продовжувати нашу розмову і нам ще треба дати відповідь на питання, котре, мабуть, не одному із наших читачів приходило в голову:

Чому на Україні, особливо, де між ремісниками ще й досі більша частина — самостійні хазяїни, їхній заробіток такий малий? Очевидно, що тут це залежить не від цехів, або інших притискуючих упорядкувань ремесла, бо їх майже знищено, але від ширших і загальніших причин. Окрім того, цехові порядки недобрі тільки для робітників, а хазяїнам навіть пособляють. Втім, тепер гидко жити не тільки наймитам, а й дрібним майстрам. Найголовнішою причиною цьому є те, що в теперішні часи ремесло дрібне стає майже зовсім непотрібним, бо замість нього народився інший порядок, за якого кожна праця йде більш споро. Цей новий порядок починається з мануфактури й чим далі все більше переходить у фабрику. Ремесло гине не через що інше, як через те, що людина одна, або удвох чи втрьох не може витримувати боротьби з громадою людей. Між ремеслом і мануфактурою є найгірша і найголовніша різниця та, що в ремеслі трохи поділу праці й кожен робітник повинен її всю робити сам своїми руками або тільки з допомогою занадто простих струментів. За мануфактури праця вже поділена між громадою людей і хоча, звичайно, кожен з них так само ще робить руками або дуже простим струментом, але раз у раз одну маленьку частину якої праці й через те привчається робити її дуже гарно й дуже швидко. По-друге, мануфактура може користуватись, при її розмірах і капіталі, такими речами, котрі для дрібного майстра раз у раз би залишались недоступними, так, наприклад, хазяїн мануфактури, маючи в своєму розпорядженні цілу громаду робітників, може збудувати великий будинок для свого заводу, добути весь потрібний струмент і матеріал. Таким чином, не важко зрозуміти, чому в боротьбі з ремеслом останнє слово має залишитись за мануфактурою або взагалі за кожною поділеною й громадською працею. /155/

V

ПОДІЛ ПРАЦІ Й МАНУФАКТУРА НА УКРАЇНІ

З початку життя людського, поки ще кожна праця була проста й невелика, то кожна людина могла її виконувати сама одна, не звертаючись про допомогу до інших людей. Крім того, спочатку люди жили осібніше один від одного і мали менше між собою відносин. З часом стали траплятись такі праці, котрі, хоча ще дуже прості, але все ж не можуть бути зроблені однією людиною, а неодмінно потребують допомоги інших людей. Так, наприклад, хоча одна людина й може зрубати найбільше дерево, але перетягти його з одного місця на інше могтимуть тільки кілька людей, узявшись разом до роботи. Знову ж таки, одна людина не може греблю загатити, бо поки вона кидатиме землю, то вода розмиватиме все, що вона зробить. І для цього, звісно, треба прикласти працю хоч невеличкої громади людей. І так само для кожної іншої великої й тяжкої праці, котра потребує багато сили, хоч би вона й була найпростішою. От через що люди вже в дуже далеку старовину почали працювати великими громадами гуртом. Так, наприклад, величезні єгипетські піраміди, котрим близько 6000 років, як вони збудовані, потребували праці тисяч, або, може, й десятків тисяч робітників. Так само й великі канали, по яких у старі віки проводили воду; храми, палаци й інші великі будинки. Це, очевидно, означає, що люди почали працювати громадами спочатку через те, що робота була занадто тяжка для одного.

Та незабаром до цієї причини громадської праці, або кооперації, як її звуть звичайно, додалася й друга. Інша праця, хоча й не дуже тяжка для сили людини, зате дуже складна, потребує дуже багато різних дрібних праць, котрим усім навчитись одній людині нелегко, або котрі всі навіть не можуть в одному й тому ж місті бути зроблені. Через те вже в дуже давні часи деякі роботи, дуже тонкі, або котрим, щоб навчитися, треба було багато часу витратити, робились не всіма, а тільки деякими з людей. Так, наприклад, ми вже казали, що для виготовлення зброї були окремі майстерні, у котрих у часи римлян, а пізніше і за Карла Великого сходились навіть по кількасот робітників, котрі кожний знав своє осібне діло. Так само навіть у давніх галлів, предків теперішніх французів, були великі гончарні майстерні, як це видно з останків їхнього міста Бібракта. /156/

Втім, однак, ні давні часи, ні середні віки ще не були справжнім часом великої громадської праці й поділу її. У містах Бельгії й Голландії, щоправда, вже в XIII ст. ткачі працювали по кілька десятків і навіть сотень разом, але все ж вони працювали ще дуже простим струментом і кожен сам виконував усю працю від початку і до кінця. Певно, що було корисніше будувати один будинок на сто верстатів, ніж для кожного один малий і оце тільки й було, разом з потребою догляду, найголовнішою причиною громадськості праці. Але дедалі громадська праця стала набирати іншого характеру. На перше місце виступила тонкість та складність праці й через неї поділ її між робітниками, чим далі, тим дрібніший. Кожен розуміє, яка величезна різниця теперішнього від колишнього порядку, коли, наприклад, один і той же робітник і руду копав, і залізо виплавляв і плуга з нього кував. Тепер же така дрібниця, як шпилька, проходить не менш як через руки 18 робітників. Один тягне дріт, другий його ріже, третій обточує, четвертий скручує голівку і т. ін.

Навіщо ж, запитаєте, такий дрібний поділ праці? Яка користь із того? Певно, що від того користь для хазяїна є та, що робітник, призвичаюючись до однієї якоїсь праці, котру він виконує цілісінький вік, починає її виконувати дуже швидко й, неначе машина, раз у раз однаково. Від цього швидкість праці страшенно зростає, а через неї й бариші хазяїна Але робітникові такий дрібний поділ праці багато шкодить: кожна робота, якою легкою вона б не була, усе ж може зашкодити здоров’ю, коли вона раз у раз виконується та сама, без жодної різниці. З другого боку, робітник, тільки й працюючи цілісінький вік над однією завченою роботою, звичайно дуже простою, відвикає думати про свою працю, починає працювати сам, наче струмент який, і взагалі одуріває. Найголовніше ж лихо робітникам це те, що, знаючи тільки одну дрібну частину якоїсь майстерності (наприклад, дзигарі, проходять майже сотню рук), а не всю майстерність, вони страшенно втрачають всяку самостійність перед хазяїном. Не важко зрозуміти, що потреба в робітниках, котрі тільки й знають одну дуже просту роботу, наприклад насаджують головки на шпильки, не може бути занадто великою для хазяїна. За короткий час він може задовольнити ії з допомогою інших робітників, а тих, що з ним не погоджуються, лишити будь-якого заробітку. От через що хазяїни й мають можливість за дуже дрібного поділу ще більше кривдити робітників малою платою й тяжкою працею, маючи певну надію, що ті їх не покинуть, боячись втратити останній шматок хліба!

Таким чином, дуже дрібний поділ праці стає однією з причин гіршої неволі праці під капіталом. Все зводиться до того, що подібно /157/ тому, як тримають корів для молока або бджіл для меду, при великій мануфактурі утримують робітників, кожного для відповідної роботи, котру від нього вимагають обов’язково, без чого йому й жити не дають. Нарешті виходить трохи не байдуже, в яких умовах живе той робітник: чи зветься він невільником, чи кріпаком чи вільним робітником. Взагалі він не що інше, як невільник якої-небудь однієї праці, котра вже йому обридла до того, що він і дивитись на неї не хоче, але без котрої він не має жодної іншої можливості прожити сам із сім’єю.

Через те всюди становище робітників на заводах, мануфактурах і т. п. Буває гіршим, ніж навіть у ремісників. У старі часи заводські робітники були звичайно невільниками, в — кріпаками. У нові ж часи поділ праці знову закріпачив мануфактурних робітників. Який же вплив має мануфактура на загальне життя людей, котрі при ній працюють? Неважко зрозуміти, що мануфактури або такі заводи, де всю працю виконують люди власними руками, де машинної сили ще дуже мало, взагалі мають такий вплив, що населення тої сторони швидко зростає. Робиться це для того, що й для капіталу корисно мати багато робітників, бо кожний із них робить і дає йому здобуток, котрий він ще не вміє одержати іншим способом, як з допомогою машин. Але що з того, що людство більшає під впливом мануфактури? Яке життя тих людей? яке їхнє здоров’я? чи довгий їхній вік? Про це капіталістові байдуже, аби кожен робітник за кілька молодих років свого життя приніс йому як можна більший бариш, а потім нехай і гине, не доживши половини віку, аби тільки на своє місце молодих підлітків поставив. Через те дедалі капіталісти більше змушують жінок і дітей до праці, щоб і вони даремно хліба не їли, щоб і з них видавити здобуток для капіталу.

Цей порядок дрібного поділу праці, або мануфактури, найбільш панував у Західній Європі від початку XVI до кінця XVIII ст., коли під впливом будування машин і їх загального застосування до праці, в упорядкуванні її проявилися нові й чималі зміни.

Одне з найперших здобувань, котре перейшло із ремесла на мануфактуру, — це ткання і притому особливо ткання сукна, а не полотна. Ми вже говорили, що суконні мануфактури у Фландрії дуже давні. Втім, в Англії, навіть XVII ст. ткачі самі працювали кожний окремо у себе в хаті, а продавали сукно на свій власний кошт, у спеціально для того впорядкованих громадських складах. Але згодом потроху перевелось уже на те, що люди працювали хоча ще й удома, але вже на користь хазяїна вовни або скупника сукна. Так воно ще й лишилося в деяких краях, але взагалі пішло далі. Як придумали нові верстати, кращі й дорожчі (наприклад, жакарівські), /158/ то вже ткачі-одноосібники не мали за що їх придбати й не могли витримувати боротьби з тими великими хазяїнами, котрі їх позаводили. Вони змушені були кидати ремесло у власній хаті і найматись робітниками на мануфактури капіталіста. Через це, звичайно, не тільки в Англії, в Німеччині, а навіть і в Московщині ткачі працюють вже не в себе вдома, а в окремих будинках, суконних чи бавовняних мануфактурах, звісно, на користь хазяїна, від котрого отримують тільки заробітну плату.

Так само, як із ткачами сукна, стало й з іншими, особливо відтоді, як замість полотна у Західній Європі переважно стали носити бавовну. Чому так, зрозуміти не важко. Бавовну треба закуповувати здалека і великими партіями і звичайно цього дрібний ткач робити не може. Не інакше воно буває й з іншими ремеслами. Перелічувати їх ми не можемо, скажемо тільки, що взагалі чим більше ремесло залежало від матеріалу і від значної, але простої роботи, тим більше воно із рук самостійних робітників перейшло до хазяїнів, тобто до капіталістів. З другого боку, ті ремесла, де праця дуже тонка й тяжка і майже вся сила в цій праці, а не в матеріалі, такі ремесла ще іноді й залишилися в руках самостійних робітників. Це особливо помітно в тих із робітників, котрі стоять на перехідній сходинці між звичайними ремісниками й артистами, наприклад скульпторами, живописцями і т. п.

Відколи саме і яким чином почалась мануфактурна праця на Україні, напевно сказати не можна. Ми бачили, що вже починаючи з XVI ст. ремесла в українських містах набули чималого розвитку, але не можна того самого сказати про мануфактуру, бо навіть і досі багато де в чім українці задовольняються тим, що виробляється у власних малих сільських господарствах, або закуповують у москвинів різний товар готовим по ярмарках, котрі привозять його з Московщини, або в жидів, котрі добувають його з Польщі та Цісарщини. Це найголовніші землі, котрі посилають на Україну речі, зроблені мануфактурною працею, але про ці відносини говоритимемо в іншому місці, в розмові про торгівлю.

Те невеличке зростання мануфактури, яке тепер є на Україні, очевидно почалося від кінця XVII ст. і початку XVIII, найбільше під впливом розвитку мануфактури в Московщині. Деяка мануфактурна праця, хоча ще й доволі повільно, виконувалася на Московщині й перед Петром І, так, наприклад, місто Архангельськ навіть вивозило чимало сукна в другій половині XVII ст. [29], та все ж /159/ справжній початок великого здобутку й поділу праці й там почався під впливом Петра І, котрий, упорядкувавши заводи на кошт уряду, після цього передавав їх приватним власникам на певних умовах, наприклад, щоб завод поставляв стільки-то здобутку в казну за такою-то ціною і т. ін. Таким чином з’явилися великі гірничі заводи Демидова й інші мануфактури, наприклад суконні. Звичайно передавалися із казни приватним власникам не тільки заводи, а й приписані до них люди, котрі вже не повинні були працювати над хлібом, а за деякі, дуже малі, гроші робити на заводі на користь їхніх власників. Люди ці називалися посесійними для відрізняння їх від кріпаків. Таких людей було в Росії у часи скасування панщини, в 1861 році, близько 200000 [30]. Далеко більша частина належала до гірничих заводів на Уралі, але були й на паперових заводах і ще більше на суконних, серед них на великому суконному заводі Юсупових у Ряшках Полтавської губернії. Посесійні люди, звичайно, не вважали себе за панських, зобов’язаних робити, за скільки накажуть, навіть і задарма, але пам’ятаючи, що вони були казенними, вони вважали себе вільними і чимало разів бунтувалися. Звісно, що за ті бунти їх страшенно карали: й батогами, і засланням до Сибіру. Тільки, здається, лише казанським суконникам поталанило здобути валю трохи раніше скасування панщини (1849 р.) [31], після майже 100 років прохань і бунтів. Решта ж звільнилися від цієї двічі несправедливої неволі тільки в 1861-му році.

Втім, як у Московщині, так і на Україні, окрім посесійних, були й приватні мануфактури різних власників, на котрих працювали їхні кріпосні люди. Деякі з панів на Україні навіть дуже любили заводити різні мануфактури, наприклад меблеві, килимові й т. ін., котрі хоч і не завжди давали великий бариш, але вважалися за прояв багатства і просвіти власника. Пізніше в нашому краї найголовніший вплив стали мати й досі мають цукроварні й винокурні, про які говоритимемо, розглядаючи великі здобутки на фабриках з допомогою машин.

Переходячи до подетального розгляду мануфактурних здобутків на Україні, ми насамперед мусимо зізнатись, що дуже нелегко допевне відрізнити мануфактуру від ремесла, з одного боку, й від великого фабричного здобутку — з іншого. Через те ми наперед просимо вибачити нам ці помилки, котрих, певно, буде чимало. Стосовно речей, над якими працюють люди, ми можемо поділити мануфактуру /160/ на три види: 1) видобуток і обробка речей із неорганічної, неживої природи; 2) праця над речами, добутими із царства рослин і 3) обробка здобутків життя тварин.

Між здобутками з неорганічної природи, або так званого мінерального царства, в Україні на першому місці треба поставити видобуток солі. У Росії взагалі сіль знаходять у трьох різних проявах: 1) під видом кам’яної солі в землі, найбільш на Уралі біля Iлецької защити; там за приблизним підрахунком є не менше 74 млрд пудів солі в землі; 2) у вигляді соляних ключів, із котрих сіль виварюють. Такі ключі є й на Україні, найбільше на Харківщині біля Слов’янська і в Катеринославщині біля Бахмута; 3) у великих соляних озерах або Лиманах, наприклад у Криму й Херсонщині під Одесою в Куяльницькім лимані й інших [32]. Не зважаючи на величезні запаси солі в Росії, видобуток її такий малий, що не задовольняє потреби не тільки для худоби, а й навіть для людей. Найголовніші причини тому, окрім загального браку господарського руху, — це дуже високий акциз на сіль і недостача гарних шляхів до тих місць, де знаходиться сіль. Загальний видобуток солі на всю Росію в 1874 році був 44000000 пудів і із них на Україні в губерніях Таврійській, Херсонській, Харківській і Катеринославській добуто понад 18000000 пудів, тобто трохи не половина. У Галичині теж видобувається понад 8400000 пудів солі [33], але головним чином у польській її частині в копальнях кам’яної солі під Велічкою й Бохнею. З другого боку Карпат, в Угорщині найбільше видобувається солі в Мармарошському комітату, населення котрого українське. Там, та й у інших місцях у копальнях працюють найчастіше гірські українці із бескидів, тобто гуцули, бойки та ін. Кам’яна сіль пролягає під землю й далі на південь у Буковині й Волощині, але там її ще мало видобувають.

Ми не будемо розповідати про лихе життя і нескінченні нещастя, котрі трапляються через обвали та залляття водою у великих копальнях Велички й Бохні. Значна частина їх тепер до кінця завалилась, так не добре вони були впорядковані. Тим часом копальні ці не належать до України й про них за останні роки багато написано. Звернемо краще нашу увагу на життя робітників, про котрих майже нічого не знають, тих робітників, котрі добувають сіль із соляних озер біля Одеси. Життя тих робітників, звичайно чернігівців і харківців, котрих контора компанії, яка видобуває сіль, наймає од себе сама, взагалі доволі порядне, але тих робітників менша частина. /161/ Найбільша виволочка й ломка солі віддається з підряду артільникам за 25 — 28 крб. за погонний сажінь. Один артільник може виволокти 10 — 12 сажнів. Артільник сам від себе наймає робочих і з ними розраховується. За контрактом з компанією артільник мусить збудувати дерев’яний балаган, котрий після робіт дістається конторі озер. Таким чином підрядчик має чималі витрати й через це він вигадує, як би найдешевше найняти робітників і їх обдурити, щоб самому не залишитись із збитками. І справді, робітники часом тікають навіть безвісти, побачивши, що вони можуть заробити не більше карбованця на сажені. Втім, і артільник не баришує багато, хоча при тій оплаті, котру він отримує, й міг би забаришувати від 3 до 4 карбованців на сажні. Але за контрактом контора має право перегонити артільників з одного місця на інше. В одному, наприклад, місці артільник почне вже ламати сіль, понаймає робітників, а тут контора каже йому, що в цьому місці або не вигідно, або не можна ламати сіль, й показує йому інше місце. Артільник переходить на друге місце, а перші видатки пропадають, бо він отримує плату за погонний сажень, складений у бугор. Та й взагалі контора пише контракти так, щоб тримати підрядчиків допевне у своїх руках. Артільники наймають завше поденних робітників і платять їм по 80 коп — до 1 крб. щодня чоловікам і від 35 — 50 коп. жінкам, котрі при виволочці промивають сіль і поливають бугри водою. Ці поденні робітники бувають найчастіше з тієї голоти, що бродить по Одесі й ночує на вулицях та по Одеських мінах (печерах у кам’яних горах) чи інших закутках. Чим більше є такого народу, тим підрядчики більше знижують поденну плату.

Підрядчик звичайно харчує своїх робітників у набір і в набір же дає їм і горілку. Контора й сама наймає для ламання солі поденних робітників за тією самою ціною, що й підрядчики, і розраховує їх по суботах. Задля того ніби, щоб у неділю робітники не пропили усього заробленого та опісля не сиділи голодні, контора видає по 6 марок, кожна по 30 коп. За ці марки робітник обідає в озерних маркитантів, а маркитант доставляє марки у контору, де йому видають за них гроші. Харч у маркитантів поганий: не свіжий. Борщ з м’ясом по 8 коп. порція, каша з салом — по 7 коп., чарка горілки по 6 коп. Хліб на копійку дорожчий від міських цін. Маркитанти купують теж старий одяг, чоботи і продають це все робітникам утричі, вчетверо дорожче, ніж самі платили. Словом, поденні робітники на соляних озерах водночас висисаються трьома різними видами п’явок: членами компанії, підрядчиками, маркитантами. Вони найбезталанніший народ на світі. У них ні роду, ні плоду, ні виду людського. Про страшенну бідність говорить усе: одяг, обличчя, тіло. Свіжій /162/ людині ніяково стає й глянути, не те щоб пожити з такими поденними робітниками. Усіх робітників на цих озерах є чимало: зимою чоловік з 80, літом з 300, а восени, як буває виволочка солі, то й від 600 — 700. Так живуть під Одесою люди, котрі добувають усім нам одну з найпотрібніших речей для нашої страви [34].

Кам’яне вугілля на Україні видобувається у двох різних краях: 1) найголовнішим чином у басейні річки Дінця в губернії Катеринославській і в області донських козаків і 2) ще трохи в губерніях Київській (південній частині) й Херсонській. Окрім того, над земляним вугіллям працюють у Сибіру, на Уралі й на острові Сахаліні, у Великоросії в губерніях Тульській, Рязанській і Калузькій, у Польщі під Домбровом, у Галичині біля Кракова. У самих донських пластах залягає, за деякими підрахунками, не менше 15 млрд пудів земляного вугілля [35]. Видобуток його в 1871 році був понад 32000000 пудів. Усі донецькі копальні можна поділити на 7 видів або груп: 1) грушівські копальні знаходяться 30 верств на північ від Новочеркаська і з них видобувають тверде і блискуче вугілля, зване антрацитом. Копальні належать до Руського Товариства Пароходства і щороку дають біля 12000000 пудів антрациту [36]. 2) Каменські копальні — між Гундоровською й Катерининською станціями вздовж Дінця — мають вугілля крихке, видобуток котрого ще майже тільки розпочинається (близько 1000000 пудів). 3) Успенська купа копалень у Слов’яно-сербськім повіті, між річками Луганчиком і Лозовою, містить круті пласти вугілля, від 80° до 25°, але доволі чистого й гарного. 4) Голубовські копальні теж у Слов’яно-сербському повіті, по обидва береги Луганки і по вершинах Лозової й Білої, містять багато вугілля, дуже подібного до Англійського й Бельгійcького. Видобуток 1871 року в одній Голубовці 1282000 пудів. 5) Лисичанські пласти найпівнічніші, уздовж Дінця, вже відомі з 1791 року. Хоча пластів лежить 14 один поверх другого й деякі з них доволі товсті, та видобуток із них невеликий (500000 пудів, наприклад) і вугілля не занадто гарне. Копальні ці казенні. 6) Микитівські копальні, Бахмутського повіту біля річки Булавіна, дають вугілля гарне, але трохи дрібне і з занадто великою часткою попелу; видобуток цього вугілля доходить до 300000 пудів. 7) Купа річки Кальміусу, на котрій копальні належать англійцеві Джону й теж дають вугілля добре (понад 500000 пудів). Окрім того, ще в різних місцях Донецького краю розкидані копальні, із котрих, наприклад, /163/ приватні копальні Міуського округу видають щороку понад 2000000 пудів вугілля.

На Київщині є дві копальні бурого земляного вугілля, одна біля Катеринополя (Кальниболот), друга під Журавкою (Бобринських). Разом копальні ці видавали до 1000000 пудів У Єлисаветградськім повіті є невеличка копальня в Катеринівці, де видобуток, однак, іде не постійно. Ціна на вугілля дуже різна у різних копальнях, залежно від якості вугілля та впорядкування копальні. Так, наприклад, у казенній Лисичанській копальні в 1865 — 1866 роках ціна за пуд була 8,25 копійок, на Грушевських — 4,5 — 7,5, під Бахмутом 2,7 — 3,7. В Одесі антрацит обходиться близько 20 коп., між тим як англійське вугілля в Петербурзі коштує всього 10 коп. У Польщі земляне вугілля далеко дешевше, ніж на Дону, біля 3 — 4 коп. за пуд. Втім, за останні роки ціни на вугілля земляне починають падати, й найголовніша причина в цьому, окрім будівництва залізниць, це зростання числа робітників у південних степах. Так, наприклад, ще в 1869 році важко було знаходити робітників на копальні і в Петербурзі навіть пропонували посилати на цю роботу зсильнокаторжних. У 1873 році вже не було відбою від тамтешніх копальників [37]. Раніше, звичайно, люди зимою молотили хліб, але з часів заведення парових молотарок хліб буває вимолочений з осені, й усюди, де знайдено вугілля, кидаються на його видобування. Чимало простих людей і досі ще копають вугілля поодинці і тільки зимою, бо літом у мужицьких шахтах, без жодного провітрювання копати вугілля не можна. Тепер же чимало українських селян наймаються й на великі копальні казенні й купецькі. Тим часом їх далеко не вистачає й через те частина робітників набирається із приходящих москвинів, котрі, однак, звичайно можуть найматись тільки на короткі терміни, кілька місяців найбільше, бо змушені повертатись додому. От через що і казна, і приватні власники турбуються про те, щоб позаводити біля копалень постійне людство робітників. З цією метою не раз уже запрошували німців, і в Грушівку справді в 1860 р. прибуло близько 500 вестфальців, але побачивши бридке житло й недобре впорядкування копалень, без гарних драбин, без парових машин і порядного провітрювання, німці зразу ж відмовилися працювати, і частина їх повернулася додому, а частина розбрелась по різних місцях на березі Азовського моря. Тому років з п’ять була велика змова робітників на заводах Юза, де їх уже занадто кривдили. Усе це показує, що життя на донецьких копальнях не таке вже гарне, хоча плата звичайно й доволі висока (біля 1 карбованця, наприклад). /164/ На превеликий наш жаль, ми не можемо ще детальніше розповісти про долю українців-копальників.

Ми бачили вже, що в тій частині Галичини, де живуть українці, земляне вугілля ще майже не видобувається. Зате за останні роки в західній частині української Галичини під Дрогобичем у Бориславі широко розвинувся видобуток нафти і земляного воску.

У Галичині смуги шарів ґрунту, котрі містять нафту і земляний віск, лежать переважно поруч (паралельно) з шарами, котрі містять кам’яну сіль. Довжина цієї смуги в самій Галичині має не менше 250 верств і взагалі помічено, що під схилами гір, на котрих ростуть самі сосни, земля буває промочена тією нафтою. Багато в яких місцях навіть земля почорніла від горючих речей, сланцеві скелі жовті, бурі, навіть чорні, мов смола горять полум’ям, коли їх запалити. Вода в усіх річках покрита плівочкою, що виграє усіма барвами веселки, а у велику спеку повітря до того псується духом нафти, що дехто з людей від того хворіють, неначе отруєні.

Втім, довго не помічали цих підземних багатств. Тільки як в Америці нафтова лихоманка змінила собою золоту лихоманку, галицькі жиди під проводом американських інженерів, теж кинулися на ті нафтові джерела та на пласти земляного воску, здобуток котрих водночас зріс у тридцять разів. У 1866 році він дійшов до 2000000 пудів.

Борислав, невеличке село, менше ніж в 10 верстах від Дрогобича, в басейні гірського Дністра, зразу став найголовнішим осередком (центром) видобутку нафти. Швидше, ніж за одне літо, село ніби перетворилось у бджолиний вулик з населенням у 2000 осіб, в якусь нісенітницю хат, куренів, риштувань, де кишіло якесь міжнародне населення, котре збіглося з Галичини, Польщі й Угорщини.

У 1873 році видобуток самого воску був 1200000 пудів; нафти в той же час зменшилося до 750000 пудів. Загальна вартість тих здобутків не менша 4000000 гульденів. Посеред нерозпутного зібрання хат, огорож, шляшків проверчено було в землю не менше 5000 криниць, пересічно в 40 метрів (18 сажнів) завглибшки, де робітники працювали серед повітря, отруєного вуглекислим газом: на випадок раптової задишки вони обв’язані довгими канатами, за котрі їх можна витягти з ями [38]. Робітники знають лихо, котре загрожує їм, і далеко неспокійно спускаються у брудні, не вентильовані криниці, але нужда змушує до всього. /165/

Ось як І. Франко в дуже гарній повісті своїй «Воа Соnstrictor» [39] викладає стан душі молодого робітника, котрий має спускатись в одну з найглибших криниць Борислава: «Гринь (Грицько) узяв ліхтарню і ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Степан і Микола стали до корби. Поволі замахувала вона своїм крилом, і линва, мов червона змія, почала зховзуватися з валу, на котрім була навинута. Гринь ще стояв на березі ями. На його лиці крізь густу верству глини й кіп’ячки мож було добачити якийсь неспокій, якусь тривогу і щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матір, котра завтра в неділю жде його на обід. А ту ось перед ним ця глубоченна 80-ти саженна пропасть, брудна, вонюча й тісна, мов життя в нужді. А там у глибині кілько то різних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за дві його товариші не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож пройшла по його тілі, коли кибель почав тонути в долину, коли на його лице повинув важкий, підземний холод.: Йому стало так тяжко, як ще ніколи. Ось він, стоячи одною ногою в киблі, рукою держатися линви, перевис у воздусі й захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзуєсь з валу, — він тоне, тоне повільно, тихо…» [40].

У російській частині України ще не знайдено нафти, і вона до нас іде частково з Кавказу, де вже впорядковано біля 700 криниць з видобутком біля 1400000 пудів, із котрих майже 9/10 у Бакинській губернії [41].

На цьому ми залишимо здобування речей із-під землі, бо взагалі праця над добуванням і обробкою руд металів відноситься конче до великого фабричного здобутку, бо вже стала майже неможливою без допомоги парових та інших машин.

Одна з мануфактурних праць над неорганічним матеріалом, з котрою доводиться зустрічатись на Україні доволі часто, — це заводи цегельні, кахельні, черепичні.

Цьому не треба дивуватися, бо на Україні взагалі лісу бракує і гарний будівельний ліс дуже дорогий; з другого боку, ще не ввійшло у звичай у більшій частині міст будувати із дикого каменю, бо його наші люди ні із гір добувати, ні обсікати ще не привчилися. За календарем Південно-Західного краю [42] цих різних мануфактур є по губерніях: /166/

167Переходячи до виробів різного посуду: полив’яного, фаянсового, скляного і т. п., ми помітимо, що на Україні здобуток усіх тих речей ще занадто малий. Дрібне і просте гончарство трапляється найчастіше у Чернігівщині й Бессарабії. Більший, мануфактурний здобуток упорядковано теж під Глуховим у Чернігівщині. Фаянсові і фарфорові заводи на Україні є в губерніях Київській і Волинській найбільше [43], усього 5 заводів із 155 робітниками й здобутком на 33878 крб. [44]. Скляних заводів на Україні трохи більше, особливо трапляються вони в Поліську. У трьох південно-західних губерніях їх є 26 із 348 робітниками й здобутком у 66497 крб. У скляній мануфактурі поділ праці доведений уже доволі далеко. Візьмемо для прикладу завод, котрий виробляє пляшки. Праця на ньому поділяється звичайно на три частини.

Перша доба — це підготовка скляного складу із піску, вапна і т. п. і сплавка докупи цього складу в печі. У цій першій частині праця поділена між чималим числом робітників, так само і в останній, третій, тобто коли пляшки виймають із холодильників, сортують, пакують і т. п.

Посередині між цими двома частинами праці стоїть самий здобуток пляшок, тобто вироблення їх із розтопленого складу. Біля кожного виходу з печі працює цілий гурт робітників, котрі всі разом називаються в Англії «дірою». Ця «діра» складається не менш /167/ як із п’яти осіб, котрі кожна виконує тільки одну яку-небудь працю: один набирає скло в дудочку, другий видимає із неї пляшку, третій надає їй потрібної форми, четвертий відставляє її в бік, п’ятий бере і відносить. Звісно, що цих п’ятеро людей, неначе члени одного якого тіла, неначе частини якоїсь машини, котра може працювати вся тільки тоді, коли вона зібрана докупи, коли в неї не бракує жодної потрібної частини [45].

На цьому ми скінчимо мануфактурний здобуток речей мінерального царства і, приступаючи до мануфактурної праці над рослинами, зупинимося насамперед на здобуванні тютюну, котре має найбільше ваги для України. Та й справді, коли в усій Росії у 1875 році зібрано було тютюну 2602688 пудів, то на українські губернії прийшлося:

193-2 168[ В таблиці замість примітки 18 — примітка [46]. «Вперед» ]

Отже, здобуток тютюну на Україні становить трохи не 3/4 усього здобутку в Росії. Майже таке саме співвідношення між числом плантацій і десятин, тільки тютюнових заводів на Україні менше половини проти Росії, через те що тютюн необроблений продається у Московщину і Сибір. /168/

Про життя робітників і робітниць на тютюнових плантаціях ми відкладаємо розмову доти, коли нам вдасться детальніше поговорити про хліборобство, бо порядки праці на тих плантаціях більше схожі на хліборобські, ніж на заводські. Число робітників на заводах тютюнових у трьох південно-західних губерніях близько 700, а щорічний здобуток має вартість 1334694 крб. У самій Одесі 15 тютюнових заводів із загальним здобутком у 1193500 крб. Деякі із цих заводів можна навіть вважати фабриками, бо вони мають парові машини в 10 і 12 кінських сил [47].

У Північній Україні, найбільш у Київськім і Волинськім Поліссі, женуть чимало смоли із соснового коріння й інших дерев’яних останків. Ще більше працюють над цим здобутком у Чернігівщині. У Київській губернії смоляних заводів є 7 із 33 робітниками і здобутком у 27547 крб. На Волині 39 заводів з 222 робітниками здобувають смоли на 80582 крб.

В усій Україні існують, особливо по більших містах, деякі невеличкі мануфактури, що переходять до ремесла, наприклад, меблеві, екіпажні, для виготовлення ґудзиків (пуговиць), тим часом їх дуже небагато і ми не маємо чогось окремого про них сказати. Щоб закінчити з мануфактурною працею над речами, що добуваються із рослин, ми маємо тільки дещо додати про олійників і про ті мануфактури, на котрих роблять сірники.

Ми відносимо добування олії до мануфактурної праці затим, що в Росії і в Галичині воно взагалі ще не перейшло в добу великого фабричного здобутку. Дрібні селянські олійниці є всюди, де розводять коноплі або льон. Конопляну олію б’ють найбільше в губерніях: Чернігівській, Київській; із соняшників у губерніях: Воронезькій, Київській; із лляного сім’я: у Херсонській, Харківській, Мінській, Могильовській, Землі Війська Донського. Усього олійних заводів у правобережній рос. Україні 25, робітників на них 71, загальний здобуток на 32987 крб. Ось що пишуть про заробітки олійників із Комарна в Галичині [48]: олія виробляється так. Насамперед сім’я лущиться на ступі (зайняті дві особи — одна лущить, друга підсипає) й можуть налущити зранку до півдня 2 чвертки; відтак переходять до оліярні (тут зайнято три особи) і по півдні видушується вже олія чиста. Ще перед лущенням треба сім’я спочатку висушити у печі. Отже, при видушуванні олії із 2 чверток стоять 2 робітники цілий день, а ще один робить півдня, тобто 2½ /169/ робітника. Відтак один чоловік бере на другий день цю олію в кобелю на плечі і несе продавати в сусідні села навіть за 20 і більше верстов; затим при двох чвертках зайнятих 3½ робітника. Таким чином виробляється олія, щонайбільше три рази на тиждень, тобто 6 чверток сім’я; коли добре відходить, то й 12 чверток на тиждень, але то тільки перед самим Різдвом. Але знову в гірший час олійник виробить усього 2 чвертки і менше. Коли візьмемо, що пересічно виробляється 4 чвертки (7 робітників), то приймемо досить, коли не багато.

Конопляна олія виробляється три чверті року, а лляна — одну, отже, із 49 тижнів (3 відкинуто на свята) конопляна робиться 37 тижнів, а лляна 12. Заробіток при коноплянім сімені 45 кр. (34 коп.) за кожну виробку, при ллянім — 59 кр. (45 коп.) на чвертці. При 4 чвертках щотижня це дає на коноплянім 4,49, тобто дорівнює 180 кр. х 37 = 66 г. 60 кр. (50 крб.) і на ллянім 4,59, тобто 236 кр. х 12 = 28 г. 92 кр. (22 крб.), разом 94 г. 92 кр. (72 крб.). Це заробіток усієї сім’ї. «Вставай поночі, товчи на ступі, роби, відтак бери на плечі й неси на три милі, що аж плечей не чуєш і ніг — і за все 72 крб. у рік». Не дивно, що комарнянські олійники майже тільки й живугь тим, що при продажу не доливають міри, тобто не працею, а шахрайством.

На Україні, взагалі краю хліборобськім і плодючім, є, втім, у деяких місцях, наприклад на півночі Чернігівщини, такі недобрі ґрунти, що хліборобством там люди вже прожити не можуть. Там люди стають і до найгіршої роботи, аби не вмерти з голоду. От через що деякі повіти Чернігівщини й стали осередком виготовлення сірників, а не великі міста, Одеса чи Київ, де цього виробництва майже немає. Всякий, хто знає, яка це гидка робота, як вона шкодить здоров’ю, той не здивується тому, що тільки найбідніші люди до неї пристають. Мені довелося бачити чоловіка із Новозибківського повіту, котрий, тільки проробивши два роки, вже дістав страшенну фосфорну гангрену й лишився нижньої щелепи, котра вся випала крізь величезну дірку під підборіддям.

Дивним чином той здобуток, котрий найпершим перейшов від ремесла до мануфактури, тобто ткання сукна і взагалі праця над вовною, й досі ще перебуває переважно у стані мануфактури, ніж великого фабричного здобутку, особливо в нас на Україні. Окрім того, незважаючи на те, що більша частина вовни добувається у Південній Україні: Катеринославщині, Таврії, Херсонщині і Бессарабії, у котрих разом є 6572000 іспанських овець, тобто більше /170/

половини загального їх числа в Росії, на Україні виробіток сукна ще дуже малий. Тільки миють вовну взагалі на півдні, найбільш під Херсоном, на Дністрі, на Бузі, в Кишиневі, Одесі, Єлисаветі, Катеринославі й Ростові-на-Дону. Вовна з цих південних мийок здебільшого привозиться в Одесу і відтіля продається за кордон і таким чином не обробляється на українських суконних мануфактурах. Із північної України вовна йде на мийки у Харків, Білгород, Ізюм, Обоянь і відтіля найбільше спродується у Москву. Вимита вовна набивається у великі мішки, на північних мийках просто ногами робітників, а на південних уже спеціальними пресами. Загальний здобуток вовни іспанських овець у Росії має вартість 14000000 крб., з котрих понад 10000000 приходиться на Україну. Окрім того, ще здобувається в усій Росії понад 32000000 крб. простої вовни.

Суконна мануфактура за числом заводів (1339), робітників (121070) і вартістю здобутку (77016700) посідає перше місце в Росії і швидко зростає. За останні 10 років (1865 — 1875) заводів стало більше на 30%, вартість здобутку — на 60%, а вартість здобутку кожного робітника з 401 на 604 крб., тобто на 51%. Сама одна Московська губернія виробляє тепер сукна більше, ніж на 20000000 крб. щороку [49].

Порівняно з цим здобуток сукна на Україні виходить дуже малим. Найбільшу частину його, на 2648000 крб. дає Чернігівська губернія. У Київській губернії на 17 заводах 637 робітниками виробляється сукна на 531500 крб., у Подільській на 78 заводах 777 робітниками — на 378471 крб., у Волинській на 48 заводах 880 робітниками — на 362890 крб. Решта губерній України взагалі здобуває сукна на суму від 100000 до 300000 крб., а інші й того менше. Окрім на сукно, чимало вовни переробляють на килими у Харківській губ. й на панчохи у Клинцях на Чернігівщині.

Якщо вже суконна мануфактура перебуває на Україні в такому жалюгідному стані, то про шовкову нема чого й казати; її майже зовсім немає, хоча навіть уряд чимало турбувався про те, щоб упорядкувати шовківництво у південній Київщині й на Херсонщині (наприклад, у Новомиргороді). Та й в усій Росії здобуток і число робітників і мануфактур шовкових не зростають так, як суконні. У 1851 році було заводів усіх 460, робітників — 16800, здобуток — 6187400 крб., у 1871 році — заводів 450, робітників — 15400, здобуток 10304500. Це означає, що шовкових /171/ мануфактур не побільшало, тільки праця на них трохи краще упорядкована.

Здобуток і вичинка шкур — це одна із мануфактурних праць, котрі найчастіше трапляються по всій Росії. Загальна вартість шкур, щороку вичинених на всіх заводах, більша ніж 30000000 крб. Водночас праця на всіх руських заводах виконується ще дуже по-старому й через те вичинка йде дуже повільно, для великих шкур навіть не менше двох років. З-поміж українських губерній найбільше виробляється шкур у Херсонській — на 20 заводах 214 робітниками вартістю 734838 крб. і в Катеринославщині — на 16 заводах 108 робітниками вартістю 553407. Правобережна Україна дає далеко менше: Київщина має 46 заводів із 188 робітниками й здобутком у 235784 крб., Поділля — заводів 89, робітників 330, здобуток 78346 [50]. На Волині 156 заводів із 398 робітниками і здобутком у 205748. Звідси видно, що вичинка шкур на Україні упорядкована найкраще в Катеринославщині [51].

Між останніми здобутками від тварин найважливіші для мануфактурної праці — це сало і віск і ті речі, на котрі їх переробляють. Найбільш салотопенних заводів на Україні є в Харківщині. У Правобережній Україні їх усього 36 із 102 робітниками і загальним здобутком на суму 82659 крб.

Свічок лойових найбільше виробляють у нас у Харкові й Одесі, стеаринових — у Одесі [52]. У київській губернії свічних заводів 21, робітників на них 61, оборот на суму 222133 крб. На Поділлі заводів 65, робітників 145, здобуток 45683. На Волині заводів 33, робітників 110, обороту на 57103. Звідси ми знову бачимо, наскільки трохи більше і краще впорядковані Київські заводи дають більший здобуток на кожного робітника, ніж малі заводи на Поділлі й Волині. Воскових свічок у Київщині й на Волині на 7 заводах 47 робітниками виробляється на 168692 крб. Миловарених заводів на Україні є найбільш у Харкові й Одесі, але мило, котре на них варять, просте і взагалі не добре, далеко гірше казанського і петербурзького. /172/

Ми не будемо ще перелічувати деякі невеличкі мануфактури, котрі знаходимо на Україні, бо їх, по-перше, дуже небагато, а по-друге, всі мануфактури, котрі скільки-небудь добре упорядковані й подають надію на подальший гарний розвиток, помалу переходять з допомогою заміни, рукодільної праці машинною, із мануфактурної стадії у фабричну. Водночас там, де машини ще не застосовуються, наприклад у дрібних селянських господарствах, як ми бачили, праця довго залишається з характером хатнього ремесла, як, наприклад, ткання полотна й т. ін. і вже, мабуть, безпосередньо перейде до стану великого фабричного виробництва, майже не проходячи крізь ступінь мануфактури. /173/

VI

МАШИНИ І ФАБРИКИ НА УКРАЇНІ

Однією з найперших машин, котру придумали люди, був водяний млин. До того часу, тобто до першого віку до Різдва Христового, все зерно мололось на ручних млиночках жінками-невільницями. Це була праця одна з найтяжчих і найнудніших, яку можна придумати, й через те не дивно, що всі люди, котрим доля невільниць здавалась несправедливою, а таких людей у Греції й Римі у той час уже було чимало, дуже зраділи в тій надії, що млини й інші машини колись звільнять людей від занадто тяжкої праці. Так, наприклад, вже Арістотель каже, що коли б «човники ткача ворушились і ткали самі собою, то майстру не треба було б помічників, а хазяїну — невільників». А ось як грецький поет Антіпарос, сучасник Ціцерона, звертається до нещасних дівчат-невільниць з приводу будування перших водяних млинів:

Од праці тяжкої бережіть ваші руки, мірошниці,
й спіть собі тихо,
Півень нехай марно вас рано не будить:
Богиня з дівчат на русалок зложила роботу.
Легенько вони по колесах стрибають,
Аж осі трясуться, крутячись в підвісках,
І камня тяжкого вагу усе вкруг обертають.
Знов будемо жити, як колись-то батьки наші жили,
Раді без праці добру, що богиня нам дарувала.

Такий був погляд на машини в старовину. І що ж? Від того часу минуло 2000 років, нових машин придумано певно ще більше число, човник ткача давно вже сам ходить по верстату, зерно мелють не самі водяні русалки, а навіть вогняні демони (парові машини), а усе ж далеко не звісно, як справедливо каже Мілль, «чи всі машини вкупі полегшали працю хоч одного чоловіка?» [53].

Що це означає? Чи справді старі греки помилились і надії їхні на машини були марні, чи, може, є на те інші причини і винні в тім не машини, а ті, хто ними володіють, тобто самі люди? Постараємось дати відповідь на це питання.

Машини збільшують людську силу і здатність до роботи двояким чином: перший — це, передаючи в користування людей такі сили природи, котрі без того сотні й тисячі років переходили даремно, /174/ не виконуючи тяжкої роботи, потрібної для людей. Так, наприклад, сила спадаючої води, сила тепла, складеного в шарах земного вугілля і т. п. не мали жодного впливу на задоволення людських потреб, поки не були придумані водяний млин або парові машини. Певно, що тут для людей є прямий здобуток; окрім власної сили своїх рук для праці, вони здобули нову силу. силу ваги води, або упругості водяної пари, нового двигуна (ворушителя), що допомагає їм, наприклад, орати, молоти і т. п., одним словом — робити в речах природи ті зміни, котрі потрібні для збільшення, з меншою працею, здобутку в харчах, одязі і т. ін. Звідси ми вже бачимо, що кожного разу, коли замість сили своїх власних рук чоловік прикладає силу якогось іншого природного двигуна: вітру, води, вогню — праця людини повинна стати легшою й меншою. Але є ще й другий спосіб, через котрий машини повинні полегшувати працю людини і збільшувати її здобуток. Цей спосіб є заміна машинами пальців людини, або простих струментів. Певно, що тут здобуток праці може більшати страшенно. Коли, наприклад, чоловік може різати дерево одним ножем або пиляти його однією пилкою, то до машини можна прилагодити кілька десятків ножів або пил і у стільки ж разів робота піде скоріше. Знову, наприклад, жінка пряде одним веретеном, а так звана «Джені» (прядильна машина) з самого початку пряла 18 веретенами. Та машина, що панчохи плете, працює заразом 1000 спицями замість п’яти. Не треба думати, щоб до цих машин треба було великої сили; навпаки, між ними навіть є такі, які можуть рухатись рукою одного чоловіка, наприклад круговий верстат Клаусена, котрий виробляє тим часом 96000 петель за одну хвилину. Отже, окрім прикладу природних двигунів до праці, машини мають друге велике значення: те, що замість руки робітника або якого простого струменту становлять робочу машину, від чого праця тоді за рівної затрати сил у кілька десятків разів прискорюється.

Коли ми ближче придивимося до тієї частини машини, котра вже сама справляє роботу, до самої робочої машини, то побачимо, що вона є не що інше, як звичайні струменти, котрими працюють люди. Різниця є тільки в деяких відмінностях форми і в застосуванні іншого двигуна замість сили людини, й то не завжди, бо інші машини, наприклад ткацькі верстати, й досі іноді рухаються людською силою. Так, наприклад, величезна машина, що свердлить залізо, працює струментом, дуже подібним на звичайне свердло, кубове (товсте листове) залізо ріжеться робочою машиною, дуже подібною до кравецьких ножиць, і т. ін. /175/

Таким чином, з більшою силою, в іншій трохи формі й з більшою швидкістю в роботі машина, тобто двигун, разом з робочою машиною стають на місце робітника з простим його струментом.

Цю подібність між робітником і машиною можна провести ще набагато далі. Так само, як буває, кооперація, тобто громадська праця меншого чи більшого числа робітників разом, так само буває й машинна кооперація. Так само, як ми між робітниками бачили кооперацію двох родів: без поділу праці й з дрібним її поділом (теперішня мануфактура), так само буває й при машинній кооперації. Коли, наприклад, багато однакових машин, наприклад ткацьких, або кравецьких (швейних) зібрано на одній фабриці, але кожна машина робить усю працю від початку її до кінця, не розділяє її з іншими машинами, то це буде проста кооперація машин, так само, як ми назвали простою кооперацією робітників, наприклад, той порядок, який діяв на великих суконних мануфактурах у Фландрії, де кожний робітник, без жодного поділу праці, виробляв сукно від початку до кінця його виготовлення.

Але ця проста кооперація у великім машиннім здобутку тепер уже трапляється не часто, так само, як і в мануфактурі. Як там праця поділена була між різними робітниками, так тут вона ділиться по різних частинах машини, або краще казати по різних машинах, із котрих разом складена одна величезна машина — фабрика [54].

Щоб краще пояснити нашу думку, візьмемо для прикладу упорядкування здобутку і виготовлення залізних речей, як одну з тих фабрикацій, де машини застосовані вже найбільше, де поділ праці доволі великий, а між тим усі роботи тісно між собою зв’язані, одна другій пособляє і де без кожної з них увесь здобуток мусив би зупинитись. Одну з найбільших і найкраще впорядкованих фабрик, що виробляють залізо, нам довелося бачити в Крезо в середній Франції.

Усі ті будинки, котрі складають фабрику, займають собою простір ґрунту не менший 20 десятин і огороджені стіною на просторі 160 десятин. Матеріал підвозять до заводу й перевозять наполовину вироблені речі із одного відділу в інший спеціальні залізниці, котрі, якби витягти їх у одну лінію, мали б довжину у 80 верст. Робітників на самім тільки оцім заводі працює 9800 осіб, парових машин є 234, а загальна сила їх рівна 15700 кінським силам. Певно, .що і здобуток такого заводу не може бути малим: він виробляє щорічно: земляного вугілля 12160000 пудів, чавуну 12160000, заліза /176/ 5760000, сталі 4480000 пуд., парових машин для залізниць біля 100 щорічно.

Окрім залізної руди, котру привозять із копалень, що належать до Крезо, за 25 — 32 версти від нього все інше виробляється на самім заводі. Вугілля добувають із 7 криниць, паровими машинами підіймають його із шахт, сортують і потім залізницею відвозять до 13 величезних печей, у котрі зверху накладають залізну руду. Там вона розтоплюється і, змішавшись з вугіллям, робиться чавуном, котрий, будучи важчим від шлаків, опускається на низ печі і відтіля, разів 6 або 8 на добу, випускається у великі форми, зроблені з вологого піску й поставлені внизу біля печі. Увесь витоплений чавун ділиться на три частини. Одна так і лишається чавуном, і з неї виливають різні речі, друга переплавляється в сталь, третя переробляється в залізо. Для кожної з цих робіт є окреме впорядкування, котре займає кілька сотень робітників. Чавун переплавляють у 424 малих печах. Сталь добувається кількома різними способами, між іншими пропуском крізь чавун паровою машиною сильного потягу холодного повітря.

Це так званий спосіб Бессемера. Залізо виробляється в 98 окремих печах, через так зване пудлінгування, тобто розмішування розтопленого чавуну залізною палицею, аж поки все вугілля в ньому не перегорить, чавун не загусне й не переробиться через те в залізо. Це найважча робота на всім заводі, бо вона робиться руками; для неї ще не придумано гарної машини.

Далі сталь і залізо переходять у величезну кузню, в котрій знаходиться 18 молотів, із котрих найбільший важить 4000 пудів. 15 величезних парових машин, що разом мають 4250 кінських сил, ріжуть, стругають, виточують ту сталь і те залізо, між тим як 54 менші машини у 500 кінських сил разом виробляють із них різні частини і шматки, потрібні для будування машин, кораблів, мостів і т. ін. Нарешті всі оці відлиті й виковані речі переходять у великі майстерні, де понад 2500 робітників складають їх разом і здають готовими, здатними бути призначеними хоч до плавання по морю, як пароходи, хоч до їзди на залізницях, як ті локомотиви, із котрих мені довелось бачити вже виготовлення 1943-го в самім Крезо, хоч нерідко і до знищення людей, бо ми мусимо додати, що Шнейдер, хазяїн Крезо, не цурається й такої роботи, як відливання пушок. Тим часом його фабрика — один з найкращих прикладів величезного машинного здобутку з найширшим поділом праці не тільки між робітниками, а й між машинами. Шматок руди залізної пройде крізь руки кількох десятків робітників, він перероблятиметься поступово кількома десятками машин, із котрих кожна робить своє /177/ діло, поки вийде з завода в закінченій формі парової машини, устою для мосту, або якого дрібного струменту, котрі завод сам для себе виробляє [55].

Ми бачимо звідси, що великий машинний здобуток прикладає до праці стільки сили, вправляється легко з такою її складністю, кожну частину праці робить настільки коротшою, що справді починаємо дивуватися, чому впорядкування машин досі дало так мало щастя людям. Здається, треба було б тільки всюди позаводити великий машинний здобуток, щоб сили людей стали удвічі або утричі більшими, а праця їхня удвічі або утричі меншою і коротшою. Так би воно й було справді, якби машини належали людям взагалі, а не деяким людям-фабрикантам, якби вони працювали на користь усіх людей однаково, а не кількох хазяїнів, котрі ними володають.

Тепер же діло стоїть зовсім інакше. Великий здобуватель, капіталіст, котрий один має можливість упорядкувати своє господарство за власним бажанням, заводить машини зовсім не для того, щоб полегшити роботу своїх робітників, а просто за тим, щоб частину своїх робітників замінити машинами. Воно певно вигідніше: машину годувати не треба, плати вона не просить і змов вони між собою не роблять. Але зовсім без робітників не можна обійтись і при машинах, тільки для рівного здобутку їх треба далеко менше. Це капіталістові й на руку. Купивши машину, він лишає собі стільки робітників, скільки йому треба, щоб управитись із машинами, платить кожному стільки ж, як і раніше, бо потреби робітників залишилися ті ж самі, править з кожного стільки ж годин праці, бо й сили їхні не змінилися, а решту робітників, що стали йому непотрібними, він звільняє, кажучи, що вже немає для них роботи. Коли б машина належала усій громаді робітників, то вони справді могли б, не зменшуючи виробництва, змінюватись на праці при машині; машина справді б їм пособляла, роблячи їхню роботу коротшою й легшою. Але тепер — ні; машина в руках капіталіста починає боротьбу з робітниками, вона не полегшує праці однієї частини робітників й зовсім відбирає заробіток у другої частини. Таким чином, бариш хазяїна буде більшим.

Що ж від того діється? Для того, щоб дати відповідь на це питання, подивимося, як змінюється число робітників в якій країні в ті часи, коли число машин раптово збільшується. Так, наприклад, в Англії на шовкових фабриках у 1856 році було веретен 1093799, у 1862 р — 1388544; у 1856 р. ткацьких верстатів було 9260, а в /178/ 1862 р. — 10709. Робітників же в 1856 році було 56131, а в 1862 р. залишилось усього 52429. Це означає, що в той самий час, коли число веретен побільшало на 26,9%, ткацьких верстатів — на 15,6%, число робітників поменшало на 7%. Подібне до цього діялось і на вовняних фабриках: у 1850 р. працювало 875830 веретен, у 1856 — 1324549, в 1862 — 1289172, а робітників було в 1850 — 79737, в 1856 — 87794 і в 1862 — 86063. Таким чином, число робітників хоч трохи побільшало взагалі, але менше, ніж веретен, а під кінець почало зменшуватись. Окрім того, число малих дітей серед робітників виросло з 9956 до 13178. Останнє діється через те, що при машині взагалі не потрібно великої сили від робітника, а капіталістові вигідніше мати більше дітей на своїй фабриці, бо він платить
їм багато дешевше.

Таке саме як при виготовленні шовку і вовни, діється майже в усіх інших здобутках, навіть і в хліборобстві, в котрому дедалі, тим більше машини стають на місце робітників. Тепер уже в Англії загальне число всіх сільських робітників стало меншим за число прислуги, тобто людей, котрі, не маючи жодного заробітку ні в хліборобстві, ні на фабриках, щоб не вмерти з голоду, ідуть за дуже дешеву плату у лакеї, куховарки до панів, купців, аби тільки як-небудь прохарчуватися. У 1861 році в Англії всіх хліборобських робітників було 1098261 особа, робітників на ткацьких фабриках і на всіх вугільних і металевих копальнях разом 1208442, а самої тільки домашньої прислуги 1208648 [56]. У теперішні часи ці цифри ще змінилися у тім самім напрямку. Число хліборобських робітників зменшилося нижче від 1000000, а число прислуги доходить уже до 1300000. Це страшно й вимовити: у країні, де понад 20000000 населення, менше одного мільйона працюють над найпотрібнішою для усіх річчю — над хлібом, і в той самий час трохи не в 1½ раза більше людей живуть конче погано, не здобуваючи навіть і крихти чого-небудь справді потрібного для громади, бо, певно, що тепер ні один скільки-небудь розумний чоловік не посміє вже сказати, що прислуга одного чоловіка іншому може бути дійсною потребою. Усі 1300000 англійської прислуги й, окрім неї, всі робітники без роботи, котрих теж є чимало, усі люди змушені переселятись у Америку, усе це зайве, непотрібне людство, викинуте на вулицю боротьбою з машинами капіталістів. Та й справді, навіщо й люди для капіталістів, коли в них є стільки машин, що, наприклад, самі прядильні машини при 500000 робітниках щороку напрядуть стільки, як могли б напрясти /179/ тільки 100000000 робітників на ручній прялці. Хазяїнам потрібно мати 500000 робітників тепер, ні одним більше, а коли родиться їх ще, то немає їм місця на світі, нема їм роботи, нема й хліба. Нехай тікають, нехай гинуть, аби не мозолили очі своєю нуждою, аби не лякали можливістю колишнього бунту! Ось де лежить справжня основа для прихильників Мальтусової думки, а зовсім не в тім, щоб земля не доставляла хліба своїм власним дітям.

Та й гарно ж беруться англійські фабриканти до зменшення населення, краще навіть від німецьких інженерів з їхніми круппівськими пушками. «Долини Індії біліють від кісток ткачів бавовни», померлих від голоду після впорядкування великих пряділень і ткацьких фабрик в Англії, пише навіть сам англійський генерал-губернатор із Калькутти. Але не самі тільки індуси вмирають через машини Англії; гинуть і її власні діти. У хліборобських округах Англії із 100 дітей, народжених за перший рік, помирає від 9 до 12, а у великих фабричних центрах — Манчестері, Еттоні, Нотінгемі та ін. — понад 25 — 26. Така велика смертність має найголовнішою причиною те, що матері працюють на фабриках, а діти залишаються без нагляду голодні, або їм навіть навмисне дають опіум, щоб вони спали й не робили крику.

При теперішнім господарськім порядку машини мають згубний вплив не тільки на життя і на здоров’я робітників, а й навіть на їхній розвиток, їхню здатність добре робити, взагалі на їхній розум. Робітник, котрий не міняє своєї праці, весь час перебуває біля однієї якої-небудь машини, одуріває нарешті так само, як і в мануфактурі за дуже дрібного поділу праці. Окрім того, працюючи цілісінький вік, він усе ж не навчається ніякому самостійному ремеслу. Чим нижчим стає в робітників розвиток тіла і духу, тим гірше вони згинаються під ярмом хазяїна і той здіймається над ними, кажучи: «Фабричні робітники не повинні забувати, що їхня праця є справді найлегша й найпосліднішча; що немає праці, до котрої легше було б звикнути й за котру б платили ще так добре, прирівнюючи плату до вартості праці. Ніякій іншій праці не можна навчити так швидко велике число людей, як фабричній. Хазяйські машини мають далеко більше значення для здобутку, ніж праця й уміння робітників, котре таке мале, що йому за шість місяців кожен селянин навчиться» [57].

До такого становища довело робітників несправедливе впорядкування великого машинного здобутку в Англії; в тому краї, де вже /180/ далеко більша частина праці через ступені ремесла і мануфактури, дійшла до фабричного впорядкування. Але початок цього впливу помітний навіть і тепер уже в таких краях, де машин ще не дуже багато, але де вони заводяться занадто раптово, як, наприклад, у деяких частинах України.

Небагато на світі є таких країн, де б для хліборобства було б уже позаводжувано так багато різних машин, як у південній половині Правобережної України. Хіба тільки що в Англії, у Північній Америці та в Угорщині є їх ще більше, ніж у південній половині Київської й північній Херсонської губернії. Особливо в тих місцях багато парових молотарок. Трохи не в кожному селі є парова машина, хоч у пана хоч у жида-орендаря. Як виїдеш часом восени на могилу в полі, то іншим разом побачиш їх не менш як п’ять заразом, що курять у степу. В деяких великих господарствах, наприклад у Звенигородськім повіті в Шполі, у Калигірці, є їх по три й по чотири. Звісна річ, що в тих землях, де зразу заводилось багато машин, наприклад в Англії, Саксонії, Бельгії та навіть у Московській та Володимирській губерніях ціна робітникам через машини завше зменшувалася, бо машина з якими двадцятьма чоловіками зробить стільки роботи, скільки наперед того й сто робітників навряд чи зробили б. Через те решта вісімдесят чоловік змушені шукати іншу роботу, мусять найматись дешевше, а як часом то лишаються без жодного заробітку. Через це прості люди в Західній Європі й на Московщині спочатку дуже ненавиділи машини, а як де, то й досі ненавидять. У нас справа трохи інакша, бо ще рідко де люди жаліються,. щоб машини в них відбивали роботу. У степовім краї Південної України землі є доволі, а людей небагато і через те, поки не було парових молотарок та інших машин для хліборобства, то дуже багацько ґрунту раз у раз залишалось не ораним. Як почали навозити з-за кордону ті машини, тобто від 1855 — 1860 рр., то пани стали засівати хлібом у два або й у три рази більше поля, ніж перед тим. Кожен знає, що в нашому краї пани завше дуже поспішають з усякою роботою в хліборобстві. Кожен пан бажає, щоб у нього було й виорано й засіяно раніше, ніж у сусіда. Кожен намагається зібрати ввесь свій хліб, як він достигне, за який тиждень, а особливо всяк женеться за тим, щоб як можна швидше обмолотити свою пшеницю і відправити її до Одеси або до Миколаєва. Наше зерно тільки тоді добре купують за кордоном, коли воно буває доставлене до кораблів дуже рано, вже у серпні й у вересні місяцях. Через те поки що воно в нас ще рідко трапляється, щоб машини одбивали роботу в людей. Так само не можна казати, щоб і ціна на людську працю стала меншою від того часу, як у нас з’явились машини. Втім, /181/ проте, й нашим людям бува од машин немало лиха. Насамперед через машини та велике панське господарство дрібне мужицьке руйнується до кінця. Ми вже казали, що пани дуже поспішаються з усякою машинною роботою. Що ж з того виходить?

У нашому краї пани наймають людей до роботи ще зарані, по весні або восени, у той час з людей податки збирають. Тоді саме пани дають людям гроші на одробіток на десятини або до машини. От же ж як почнеться панська робота, то люди мусять щодня виходити на неї, хоча б на їхніх власних нивах зерно на землю висипалося. Через те воно завше й буває, що в людей і виорано, і посіяно, і зібрано пізніше, ніж у панів. Певно, що це для людей велике лихо: як буває, що в пана стоїть на десятині 15 кіп, то в селянина тільки 10. Пан з кожної копи пшениці має шість мірок або й цілу чверть зерна, а селянин яких мірок чотири, бо решта висипалась або миші поїли. Пан свій хліб продає рано і за дорогу ціну в Одесі або в Миколаєві, а селянин хіба що після Дмитра (26 жовтня) вивезе яку торбинку в містечко й віддасть її на базарі жидам за півціни. А це все через що діється? Через те, що в панів багато ґрунту й господарство велике й машини є, а в людей ґрунту трохи, господарства дрібні й машин немає. Отже ж чим більш пани машин накуповують, тим більш вони хліба насівають, тим їхні господарства ростуть ширше. Чим далі, тим більше люди гаються по заробітках, на панських ланах та коло панських машин і тим гірше руйнується їхнє власне господарство.

Окрім того, праця біля машин на Україні впорядкована дуже не добре. Кожен знає, що пани та жиди мають від машин велику користь. Усяк добре розуміє, що та користь іде їм не від самих машин, а від людей, котрі коло них працюють, бо звісно, що машина, хоч як хитро вона зроблена, все ж таки сама, без людей, ніколи нічого до ладу не доведе. Втім, ніхто не турбується про долю і здоров’я тих людей, котрі біля неї роблять. А робота при машинах дуже нелегка і небезпечна. Машин недавно понавозили в наш край; наші люди до них ще не дуже звикли й через те нерідко трапляється лихо робітникові від машини. Іншим разом вона чоловікові пальці повідриває, другим разом — усю руку, нерідко буває що й до смерті вб’є, або ще гірше — скалічить до віку. Таке лихо буває дуже часто, тільки про нього щось дуже мало знають. Навіть ми сумніваємося, щоб була на Україні хоч одна парова молотарка, котра б своїми колесами та зубами не потрощила людських кісток або не пролила крові робітників. Ми знаємо не про один десяток таких випадків, знаємо, що на деяких машинах такі речі траплялися по три й по чотири рази, але ми не знаємо жодного випадку, щоб той пан або /182/ орендатор, котрий був хазяїном машини, заплатив хоч копійку робітникові за каліцтво. Найбільш бувало нещасних випадків у перші роки, як тільки понавозили машин у наш край, однак нерідко вони трапляються й тепер [58].

Певно, що це завше так було й буде всюди, де робітник працює за гроші на панських чи фабрикантських машинах. Хазяїн має машину, має й гроші; йому байдуже, що його машина кого вб’є або скалічить який десяток людей. Він завше найде інших робітників, бо нужда та голод приведуть їх до нього. Тим часом одначе й тепер уже в інших країнах, наприклад в Англії, хоч і там робітники працюють на хазяйських заводах та машинах, та все ж в Англії робітники хоч трохи вільніші й освіченіші від наших і вже вони своїми бунтами та розбиванням машин присилували хазяїнів хоча б до того, що ті мусять платити їм грішми за каліцтво, котре вони добудуть, працюючи на тих машинах. Певно, що, правду кажучи, здоров’я чоловіка не можна оцінити ніякими грішми, одначе все ж як став чоловік калікою, то треба йому чимсь харчуватись. В Англії робітники доти розбивали та палили машини й заводи своїх хазяїнів, аж поки не настав такий закон і звичай, що хазяїни вимушені були їм платити за каліцтво доволі великі гроші. Не завше вони й там чесно платять, бо для багатого чоловіка закон не писаний, не завше так само їм необхідно платити стільки, як потрібно б, однак бувають випадки в Англії з дуже тяжким каліцтвом, що фабрикант мусить заплатити робітникові навіть близько 1000 фунтів стерл. (7500 крб.).

Ще раніше, як до хліборобства, машини стали застосовуватись на Україні до деяких інших здобутків. Найголовніші з них — це виробництво цукру і горілки. До них ми тепер і звернемось.

Цукрові заводи з’явилися в нас з 30-х років нинішнього століття й під впливом кріпосної праці й таможенного мита на ввіз закордонного цукру дуже швидко понаростали вони багато в деяких місцях Росії, а особливо на Україні. Спочатку, звичайно, варили цукор на голім вогні, але незабаром знайшли вигіднішим застосувати для цієї фабрикації парові машини. За останні роки були ще впорядковані деякі важливі зміни, наприклад замість пресів для видушування бурякового соку його добувають осібними витяжними (дифузійними) машинами на деяких заводах, наприклад у Канівськім повіті на заводах Лопухіна-Демидова, та в інших.

Найперший завод на Україні, здається, був збудований у Канівськім повіті при селі Трощині Понятовського у 1832 році. /183/

Потім найбільш будувалось заводів у кінці тридцятих і сорокових роках, а потім знову в кінці шістдесятих. За останні роки деякі із заводів були позакривалися, тим часом і тепер ще деякі нові будуються. Отже, ми бачимо, що цукроварні, незважаючи на увесь плач їхніх хазяїнів, щасливо пережили часи скасування панщини, браку робітників і т. ін.

Загальне число всіх цукроварень в усій Росії в 1874 р. дорівнювало 224. Із них припадало на цілком українські губернії з Бесарабією: [59]

184У 1877 р. заводів у всій Росії працювало 220, з них на — 177, а вироблено піску в усій Росії 11209197 пудів, а з них на Україні — 9856757 пудів (з них у Київській губ. 5520566). (Ежег. по М.Ф. 1878.) /184/

За п’ять років (1871 — 1874) число всіх заводів побільшало небагато, усього на три заводи, зате робоча доба на всіх заводах дуже піднялася вгору. Пересічне число робочих днів з 88 стало 113, тобто побільшало на цілих 25 днів, або близько 30%. Найбільше зросла доба праці на цукроварнях у Полтавщині й Чернігівщині — на 31 добу, найменш — у Правобережній Україні — на 6 днів.

Звідси ми знову бачимо, що дедалі, тим легше вдається фабрикантам діставати робітників, бо інакше вони не стали б збільшувати посівів буряків і здобутку цукру. Ми бачимо також, що в Лівобережній Україні це зростання фабричного здобутку швидше, ніж на правім березі, й це має означати, що там легше й дешевше можна мати робітників. Це й не дивно, бо ми знаємо, що люди часто ходять на заробітки з лівого боку Дніпра на правий, а дуже рідко — навпаки. Маючи певні знання про долю робітників на цукроварнях тільки з Правобережної України, ми разом з тим не сумніваємося, що все горе й уся неправда, які ми викладемо, не меншою, коли не більшою мірою терпляться робітниками при цукроварнях по лівому боці Дніпра.

Як ми бачили, число робітників на цукроварнях трьох правобережних губерній переходить трохи за 42000. Певно це тільки робітники заводські, що працюють зимою під час виробки цукру, а якби порахувати всю молодь сільську, котра ходить на бурякові плантації літом, то загальне число робітників при цукроварнях перевищило б кілька сотень тисяч. Втім, тепер ми говоритимемо тільки про суто заводських робітників. Вони далеко не всі українці, бо чимало на наші заводи приходить людей із губерній Орловської, Смоленської і губерній білоруських. На Смілянськім заводі Бобринських є навіть цілий виселок білорусів [60].

Заводи наймають робітників або безпосередньо самі, або через підрядчиків. Чи підрядчики, чи заводські офіціалісти звичайно з’являються по селах у години збору податків і там збирають волосного, старосту, соцьких та інших багатіїв, частують їх горілкою, дають їм ще іншого хабара і потім ідуть разом на сільський схід, де вже наймають недоплатників по тій ціні й на тих умовах, як самі схотять, бо все начальство їх підтримує, страхає недоїмників, що /185/

продасть худобу й одяг і таке інше. Звичайно умова укладається не з кожним робітником окремо, а з усією сільською громадою, котра зобов’язується до такого то строку поставити стільки то робітників [61]. Взагалі робітники наймаються за однакову ціну на всі заводські роботи, тобто вони повинні робити все, що накажуть. Тільки й є поділу між робітниками, що на «робітників» і на «півробітнйків», до котрих належать усі жінки і хлопці молодші 17 — 19 років. Звичайно півробітнйків буває дві п’ятих загального числа всіх робітників.

У часи умови з робітниками їм видається завдаток, щоб заплатити податки. Звичайно видають від 7 до 15 карбованців на чоловіка, найчастіше 10 — 12 крб. Підрядчики навіть охоче видають і більшу частину усього заробітку наперед для того, щоб робітник мусив опісля в них же завинуватитись і через те дешевше найнятись знов на другу компанію. Звичайно робітникам на дорогу для харчів видається від 50 коп. до 2 крб., котрих певно не може вистачити, коли доведеться йти, наприклад, із Смоленської губернії у південну частину Київської [62].

Заробітна плата робітнику за місяць з 30 днів звичайно буває 6 крб., а півробітнику — 4 крб. Здобуток на заводі пересічно продовжується біля 120 днів, і таким чином середній зимовий заробіток робітника буде 24 крб., а півробітника — 16 крб., тобто для першого 20 коп. в день, а для другого 13½ коп. Так як тривалість робочого дня на всіх заводах дорівнює 12 годин, то це видає за годину роботи для робітника 1⅔ копійки, для півробітника 1⅛ копійки.

Таку плату, зрештою, отримають тільки робітники, безпосередньо найняті від заводу. Становище тих, котрі доставляються підрядчиками, ще гірше. Звичайно завод платить підрядчику за «пару робітників», тобто одного робітника й одного півробітника, від 18 до 25 крб. на місяць. Із цих грошей підрядчик робить видатки на найм робітників, платить їм у місяць від 4 до 5 крб., харчі йому коштують /186/ від 3½ до 4½ у місяць на чоловіка, окрім того, він дає робітникам квартиру й усе ж таки має чистого баришу від 2-х до 3-х карбованців на місяць з кожного чоловіка. Може це комусь видасться дивним, але це залежить від того, що підрядчик, завжди жид, наймає робітників дешевше від власника заводу. Йому допомагають усі його єдиновірці; у кожнім селі є жид-шинкар, і йому майже всі люди винні. З допомогою шинкарів і хабарів волосному підрядчик або його прикажчики жиди завжди наймають людей ще дешевше від заводських офіціалістів. Трохи не половина робітників на цукроварнях Правобережної України доставляються жидами-підрядчиками.

Робота на заводах дуже нелегка. Через увесь здобуток вона йде безперервно, навіть і в неділю, окрім свят Покрови, Миколи, Куті й трьох днів Різдва та Водохреща. Тільки на зваводах Браницького й Потоцького в неділю від 6 ранку до 6 вечора не працюють на пресах. Добова праця поділена на дві зміни: денна — від 12 години дня о півночі, і нічна — від півночі до полудня [63]. За ці 12 годин праці робітникам не дозволяється по праву жодної хвилини відпочинку. Особливо тяжка робота біля пресів на тих заводах, де ще немає дифузійних машин, тобто далеко в більшій частині всіх заводів. У пресових звичайно холодно і мокро, й сама праця потребує великої мускульної сили. В той же час на сушці робітники страждають від страшенної спеки, котра доходить до 48° Реомюра. При дефекації (очищенні) цукру дуже шкодять здоров’ю робітників пари аміаку, дуже різкого повітря, що бере свій початок у гнилі різних нечистот цукрового бурякового соку. Робітники, котрі виймають і розносять утфель (нечистий ще цукор), у великіій спеці працюють майже голі, у самих фартухах; облиті потом, вони мусять спускатись у ями з патокою, котра пристає до їхнього тіла, роз’їдає шкіру й покриває її сипом і ранами. В усіх останніх відділах заводу праця теж іде в тісноті, бруді, на скрізьному вітрі й через те як заразні, так і простудні хвороби занадто часті між робітниками на цукроварнях.

У переважній частині заводів казарми, в котрих живуть робітники, страшенно тісні, гидкі й позапущені. Розмір їх далеко менший навіть від тієї міри, котра вимагається за законом. Здебільшого казарми побудовані тільки для однієї половини робітників з /187/

тим розрахунком, що друга половина завше працює на заводі. Таким чином у казармах сплять трохи не круглу добу, від чого певно повітря в них страшенно псується, як від дихання людей, так і від просушування одягу мокрого й брудного, котрий розвішується тут же над головами. Сплять робітники на чім бог послав, підстиляючи під себе дещо із свого одягу, бо від заводу звичайно ніякої постелі їм не видається. Замість подушки найчастіше під голову кладуть чоботи. Тільки на деяких трохи краще впорядкованих заводах є окремі казарми для чоловіків і жінок або для одружених людей. Звичайно ж усі сплять разом, і казарма тільки й має два відділи: спальню і застільню. Ще гірше дістається від тісноти тим робітникам, котрих розміщують по хатах у селян, бо звичайно наймають хату на кількох людей, щоб це заводу обходилося дешевше.

Тільки на деяких із цукроварень людей харчують доволі й не дуже погано, так, наприкад, у Бобринських і в Семиренка виділяється по фунту м’яса в день на робітника. Зате майже в усіх інших заводах м’ясо дають тільки 2 — 3 рази на тиждень, і не більше як по ½ фунта. Житнього борошна належить від 1 пуда 30 фунт. до 2 пудів на місяць на чоловіка, каші, звичайно пшона, — по 30 фунтів. Солі відпускається 3 — 4 фунти і стільки ж сала. У піст замість сала дають конопляну олію. Приварку, тобто борщу і т. ін., дають дуже мало, хоча в нашім краї овочі дуже не дорогі. Робітники нічної зміни вечеряють об 11 годині вечора, снідають о 6 ранку, а повернувшись о 12 дня, обідають і зразу ж лягають спати. Денна зміна обідає в 11 дня, зразу ж по обіді починає роботу, полуднує в 6 вечора й, повернувшись з роботи у північ, вечеряє. На обід звичайно дають борщ і кашу. Коли є м’ясо, то воно вариться у борщі, потім виймається й роздається робітникам. На вечерю дають те саме, що й на обід, на сніданок і полудень звичайно тільки самий хліб.

Проте такі харчі лише тих робітників, котрі найняті самим заводом. Тим, котрих харчують підрядчики, приходиться далеко гірше. Жиди дають їм і борошно непросіяне, і м’ясо не свіже й олію з водою, й усього як можна менше, аби їм обходилося дешевше. Окрім того, не даючи робітникам порції горілки, що, зрештою, дається тільки на кількох заводах, підрядчики тут же при заводі починають торгувати горілкою, у певній надії, що робітник, змучений тяжкою працею, при поганих харчах, питиме горілку за свій кошт і дасть зірвати з себе підрядчикові ще новий бариш.

До всього цього лиха в житті робітників на цукроварнях треба це додати, нарешті, брак усякого впорядкування, котре мало б метою /188/ хоч трохи полегшити їхню долю. Так, наприклад, далеко не на всіх заводах є бані, або купальні, а коли й є, то малі аж до смішного порівняно з числом робітників. Так само ніде на заводах немає окремих сушилень для мокрого одягу й навіть немає спеціальних прачок для прання сорочок робітникам, котрі через те звичайно ходять у чорних сорочках, аж поки вони на їхніх плечах не розлізуться.

За таких обставин кожен розуміє, що робітники мусять часто хворіти, працюючи по цукроварнях. Втім, далеко не при всіх заводах є лікарні й навіть далеко не всі заводи наймають лікаря для своїх робітників. Порядні лікарні є тільки у Смілій, Городищі, Тальнім. Кожного разу хворий робітник позбавляється на той час заробітної плати, а підрядчики навіть вираховують з їхньої плати за харчі. Робітники, покалічені на заводах, тільки зрідка дістають карбованців з 10 за своє каліцтво, здебільшого ж їм не дають нічого. Взагалі ставлення робітника до заводського начальства визначене в умові формулою: «Повинуватись усьому, що буде наказано» — й через те прилипали й інше мале начальство дозволяє собі не тільки лаяти робітників, а навіть і бити їх. Окрім того, штрафи призначаються часто без жодної законної підстави [64].

От таку-то муку за працю терпить робітник на цукроварні цілих 4 — 5 місяців і нарешті повертається додому з якими 5 — 6 карбованцями, а частіше зовсім без грошей, інший раз винуватий підрядчикові й з подібною умовою на наступний рік. Про вплив, який має заводська робота на власне господарство й на сімейне життя селянина, на його моральність, при тому п’янстві й розпусті, котрі звичайно панують на заводах, ми вже тут говорити не будемо, бо в цій розмові не хочемо виходити далеко за суто господарські справи.

Після цього загального огляду життя людей на цукроварні подаємо ще за дописом із Брацлавського повіту Подільської губернії, деякі приклади до всього того, що ми розповідали [65].

«Я буду казати про одну Степанівську цукроварню… ця цукроварня належить до товариства, котре має 8000 десятин купленої землі й 4000 десятин лісу. Окрім того, як сказано в надрукованому статуті, товариство мусить мати 1200000 крб. грошей, але справді цих грошей немає і вони є тільки на папері, а все діло ведеться на гроші, позичені за добрі відсотки у Київських банках. /189/

Із самого початку Степанівська цукроварня понаймала на службу економів і прикажчиків із польської шляхти, а тамошнього жида, Мошку Дубицького, запросила до себе в підрядчики, щоб наймав робітників. Цей жид до сього часу був чоловік бідний, але наймаючи на цукроварню 800 або й більше робітників на рік, запхав собі в кишеню за вісім чи дев’ять років тисяч з двадцять людських грошей.

Завод змовляється з підрядчиком і платить йому в місяць за 30 робочих днів по 14 крб. 56 коп. за кожного робітника та по 8 крб. 56 коп. за напівробітника. Замість завдатку підрядчик дає робітнику ввесь заробіток наперед за 4 місяці, але йому не приходиться тих грошей і в руках подержати, зараз набігають старшина з писарем і відбирають їх за різні податки та недоїмки. Без них підрядчик не міг би робітників найняти так дешево й через те він дає їм по 1 карбованцю за кожну продану йому душу. Йому нема чого жаліти цього карбованця, бо за його підмогою він наймає робітника за 5 крб., а напівробітника за 3 крб. 50 коп. у місяць. На кожній парі робітників підрядчик баришує таким чином 7 карбованців кожного місяця і від 30 — 40 карбованців за ввесь здобуток.

Але йому цього мало, і підрядчик, де тільки можна, намагається зірвати з робітника хоч копійку: занедужає робітник на один день, він вирахує з нього; залишиться на скільки часу вдома залатати чоботи або полагодити подерту свитину, він відвертає за цілий день від заробітку. Так сам шахрує й біля харчів: на кожного чоловіка за умовою випадає ½ фунта м’яса в день; але підрядчик хоч і дає, та тільки по стільки, що хіба деякому припаде по шматочку, решта ж їдять одну ту бурду, де варилося м’ясо. Але це ще не все. Морить підрядчик робітника голодом, ганяє на роботу, щоб і трохи не відпочивав, а як прийде діло до розрахунку, то він його ще й обшахраює; він заплатить робітнику не за ті дні, що чоловік робив і за які сподівався отримати гроші, а тільки за ті, що записані в підрядчика.

Заглянемо ж тепер у житла робітників. Усі вони живуть у казармі. У цій казармі є дві половини: в одній живуть тільки робітники, а в іншій ще зроблена й кухня. У кожній половині біля стін і посередині зроблені ліжка з дощок, де сплять робітники. Тут так тісно, що між ліжками хіба два чоловіки тільки розминеться. Долівка земляна з вибитими скрізь великими ямами, так що навіть можна ноги покалічити. Сміття, мабуть, ніколи не виноситься, а загортається під ліжка, бо там лежать цілі купи гною; хоч і кажуть, що є якась «вентиляція», але сморід у казармі ніколи не проходить. /190/ Спить робітник на своїй свитині, котру підстилає, як лягає спати. В обох половинах живуть усі робітники разом з жінками й дівчатами, котрих є душ 80.

Кожен завод повинен мати свою лікарню з аптекою, фельдшера й лікаря, щоб хворому можна було б хоч трохи допомогти, а як завод не хоче мати свого лікаря, то мусить просити повітового, щоб раз у раз приїздив. Лікар повинен давати не тільки допомогу хворим, але разом з поліцією мусить придивлятися до санітарного стану робітників, себто щоб у казармах було чисто, сухо і тепло, щоб харчі були свіжі й здорові і таке інше. Замість усього цього заводський лікар відбирає карбованців 1500, а як його немає, то повітовий теж карбованців 300 — 400 — за змовою з хазяїном; перший за те, що мусить бути на заводі «свій», бо свій буде мовчати, а другий — щоб приїхав, не доглядівсь до чого йому треба, а де з ким побазікав та викурив цигарку. Так само й становий буде мовчати, бо й його не забувають: перепада й на його долю карбованців з 300. «Праведні та милостиві судді» теж не звертають своєї уваги на бідного робітника, хоч і звуться вони милостивими, та тільки милість їхня не для робітників, а для тих, хто їх теж не залишає своїми милостями.

– «Де нам позиватись, — казав мені один робітник, — коли скрізь і всі підкуплені; подаси скаргу хоч би до мирового й маєш надію, що тебе не засудять; аж гляди, вирішили, та не на твою користь, зітхнеш тільки тяжко, та руки опустиш».

Цукроварні самі займають більше 2/3 усіх фабричних робітників у Правобережній Україні і добру частину в усій останній, а через те вcе сказане про їхнє життя відноситься взагалі до заводських робітників на Україні, бо звичайно кажуть, що на цукроварнях ще платять більше й життя найкраще між усіма іншими фабриками.

У нашім краї після цукроварень найбільше значення для робітників мають винокурні. Так само, як і цукроварень, українська земля має на собі велику частину всіх винокурень Росії, хоча, зрештою, далеко не в такій мірі, як цукроварень. Загальне число винокурень у Європейській Росії, на котрих працювали в 1874 — 1875 році, дорівнювало 2569 і викурено на них спирту біля 27000000 відер [66]. Із них припадає на губернії України з Бессарабією: /191/

192Таким чином, дев’ять українських губерній здобувають більше 1/4 частини всього спирту в Росії, а число їх заводів ледве не доходить до 1/3. Про число робітників на винокурнях можемо тільки сказати, що у Київській губернії їх 2600, Подільській — 1620, Волинській — 1420, або 5640 на 445 заводах або, беручи пересічно, — біля 14 осіб на завод (на лівім березі заводи трохи більші); на українських винокурнях повинно працювати не менш 10000 робітників. Далеко більша частина цих робітників — українці, селяни із тих самих місць, де завод, на котрому вони працюють. Кожен, хто знає, який великий податок казна дере з горілки, тобто 7 копійок з градуса, розумітиме, що цілу четверту частину цього найголовнішого свого доходу вона вибирає із здобутків праці українців. За останні роки в Росії позаводилось чимало пивоваренних заводів і, окрім того, ще є у кожній майже губернії заводи, на котрих варять мед, або такі, де роблять пиво і мед разом. В усій Росії пивоварень — 1527, заводів для пива й меду — 269, для самого меду — 226, а разом 2021, число не дуже мале, після котрого можна було б думати, що мед і пиво починають хоч трохи заміняти собою горілку. Тим часом по величині здобутку ці заводи не можуть бути прирівнені до винокурень. В українських губерніях їх взагалі небагато: /192/

193-1[ В таблиці замість примітки 15 — примітка [67]. «Вперед»]

Робітників на пивоварнях Правобережної України біля 600, оборот біля 250000 крб.

Великий взагалі розвиток хліборобства на Україні, котрий, окрім продажу хліба за кордон, проявився й великим здобуванням спирту, мусив мати вплив і на інші фабричні здобутки, в основі котрих лежить багатство в хлібнім зерні. От через що не дивно, що Україна стала для всієї Росії найголовнішим місцем для виготовлення борошна, крохмалю і т. ін.

За вартістю здобутку борошна на першім місці стоїть Херсонська губ., а швидко після неї йдуть Чернігівська й Київська [68]. Парових млинів у Росії ще дуже мало (всього 145), але майже всі, котрі є, знаходяться в Польщі або на Україні. Так, наприклад, в самій Одесі 22 парові млини, загальний оборот котрих дорівнює 4200000 крб. Щороку вивозиться близько 1000000 пудів борошна за кордон [69]. У правобережних трьох губерніях знаходиться млинів:

193-2/193/

Робітників на цих великих млинах 3253. Окрім того, ще в трьох губерніях є 414 топчаків (кінських млинів) з 1242 робітниками й оборотом у 1200000 і простих млинів водяних 5584 і вітряків 4638. Найбільш вітряків будують нарешті не в трьох південно-західних губерніях, а в Херсонщині й Чернігівщині. Усіх млинів у Росії 81320, оборот 61469900 крб.

Із цих чисел ми бачимо, що здобуток борошна на Україні немалий і певно вистачив би для всіх людей, якби був краще впорядкований. Тепер же найбільше млинів знаходиться в оренді, а від цього для українського народу є два дуже великі лиха: перше — це те, що орендарі за звичаєм своїм більш схильні шахраювати, ніж господарювати, ніколи не тримають млинів і гребель у порядку, через що вони далеко менш виробляють, ніж можна було б, і страшенно швидко руйнують самий млин. Друге — це звичай брати за помел не грішми, а натурою, мірчукове, дуже велике, до 1/10 і навіть 1/8, котре, не говорячи вже про страшенну дороговизну помолу, ще допомагає орендарям обміряти й іншим способом обшахраювати людей. Це дуже велика несправедливість тим більш, що кожен добре розуміє, що млин — річ потрібна всім людям однаково і притому рухається силами природи: парою, водою чи вітром, має бути безперечно громадською установою, а не власністю або орендою якогось отримувача даремних баришів.

Поряд з паровими машинами в Одесі тепер упорядкований великий крохмальний завод і, окрім того, ще є 4 макаронні і галетні (сухарні) заводи, котрі виробляють товару на 185100 крб. Такі ж заводи є ще: крохмальний у Вінниці й макаронний у Бердичеві, окрім того, парова пекарня у Києві.

На цьому ми майже повинні скінчити наш перегляд великого машинного здобутку на Україні, бо хоч і є подекуди розкидані інші невеличкі фабрики, але їх так мало й вони такий малий вплив мають на життя нашого народу, що їх перелічувати по одній і дуже тяжко, та й навіть не потрібно. Так, наприклад, у трьох правобережних губерніях виробляється паперу на 9 заводах 411 робітниками на суму 326265 крб. Три четвертих цього здобутку відносяться до Волині.

В Одесі теж працює одна паперова фабрика, котра виробляє тільки простий обгорточний папір вартістю на 90000 щорічно. Окрім того, Одеса має дві фабрики канатів і вірьовок, котрі разом виробляють їх на 340000 крб. і частину посилають навіть за кордон. /194/

Бавовняних пряділень і ткалень, тобто тих, котрі найголовніші в Англії і деяких губерніях Московщини, на Україні, здається, ще зовсім немає.

Ми навмисне відклали на кінець один машинний здобуток, розвиток котрого на Україні ще дуже малий, але без котрого ніколи ні в якій стороні не може бути гарного зросту фабричної праці. Це здобуток заліза, його виробка і будування різних машин, конче потрібних для кожного великого фабричного здобутку, для гарного хліборобського господарства й, нарешті, для впорядкування фабрик, що будують нові машини.

Досі добувається на Україні заліза дуже мало, але не тому, що залізної руди в нас бракує. У Донецькому кряжу є непорушений скарб залізної руди, котрого вистачило б навіть для такого широкого здобутку заліза, який, наприклад, тепер є у Бельгії [70]. Тим часом у Катеринославщині є тільки три заводи, з котрих один, Луганський, обробляв досі чавун, привезений з Уралу, другий, Петровський, не вдавсь і замість нього тепер упорядковано Лисичанський, на котрім справді виробляється трохи чавуну. Третій завод Юза на річці Кальміусі, котрий після тривалого непорядку, боротьби з робітниками і т. ін., теж почав добувати чавун із власної залізної руди [71].

У деяких із західних губерній, між іншими на Волині, знаходять руду особливо в болотах і переробляють її на чавун або залізо у невеличких печах. Це залізо служить для виробки дрібного струменту для селянського господарства.

Який малий здобуток заліза на Україні, видно із того, що коли в 1871 році в Росії взагалі добуто заліза:

195

/195/

Заводи для виробки різних залізних речей на Україні є ще найбільш у Херсонщині, у Таврійській і Харківській губерніях. Невеличкі зброярні є у Києві. У Поліській, Київській і Волинській губерніях є 14 невеличких заводів, що виробляють залізо й чавун, на котрих разом біля 100 робітників. Залізо це переробляється на дрібний струмент у Житомирськім повіті.

Чавунно- й мідноливарних заводів, порівнюючи з таким мізерним здобутком металу, на Україні ще є доволі, хоча для потреби краю в машинах і занадто мало. Як залізо, так і готові машини досі привозять найбільш з Уралу й Бельгії, а машини — із Англії й Німеччини.

В Одесі є 5 чавуноливарних і машинних фабрик із загальним здобутком біля 1500000. Найголовніші з цих фабрик: Белліно-Фендрів — наймає 500 робітників і дає обороту на 400000 крб., Руського товариства пароходства і торгівлі, майстерні при залізниці: більше 400 робітників, у 1874 році обороту на 959700 крб.

196Окрім того, є невеличкі машинні фабрики в Городищі, Смілій, Білій Церкві й Києві, у Славуті і в Подільській губернії. /196/

VII

ЗАКЛЮЧНІ ДУМКИ

На початку оцієї нашої розмови ми задали собі кілька питань і, щоб могти хоча б частково дати на них відповідь, ми коротко розібрали впорядкування праці людської взагалі й на Україні зокрема. Усюди ми найбільше звертали увагу на життя людей, що працюють багато й тяжко, як би ті люди в різні часи не звалися: невільниками, кріпаками, робітниками. Ми бачили в усі часи громадського життя, окрім хіба в найперші початки хліборобських громад, про котрі ми занадто мало знаємо, що поруч із цими людьми чорної роботи живуть інші люди, багаті й вільні від тяжкої праці. Хто б вони не були, чи власники невільників у Стародавньому Римі, чи плантатори в Американських Штатах, чи пани над сотнями й тисячами кріпаків, чи, нарешті, просто хазяїни над великими мануфактурами й фабриками, всі вони користуються чужою працею, всі вони живуть і багатіють не здобутками власних рук своїх.

Розбираючи різні впорядкування праці по одному, ми бачили, що невільників утримували тільки тому, що їхня праця давала більший здобуток, ніж було потрібно для підтримки життя і здатності працювати у невільників. Той лишок здобутку задарма відбирався хазяїнами на свою користь і давав їм можливість не працювати самим, бути вільними весь свій вік, ходити на полювання, на війну, заполоняти нових невільників, нарешті теж дійти доволі високого розвитку в науці, поезії й інших уміннях, як то ми бачимо особливо у стародавніх греків.

Середньовічне, та й нове, панство так само жило тим залишком, котрий праця кріпаків давала після задоволення найнеобхідніших потреб робітників. Якби кріпаки не виробляли здобутків більше, ніж споживали, то, певно, нічим було б годувати панів, попів і інших не робочих людей, і ті люди конче не могли б існувати на світі, так само як не було б ні невільників, ні їхніх хазяїнів, якби невільники самі споживали увесь здобуток своєї праці.

Переходячи далі до ремесла, ми бачимо, що поки чоловік робить сам один і поки здобутками своєї праці задовольняє свої потреби, він ніколи не стане дуже багатим і ніколи не зможе задарма жити, тобто задовольняти свої потреби, не працюючи. Але як тільки хазяїн-ремісник найме хоч одного робітника, хоч підмайстра, хоч учня, то зараз він користується частиною його /197/

здобутку. Він не приймає до себе товариша самостійного, щоб з ним робити разом, — бо так праця йде спорніше, — й опісля ділити здобуток рівноправно. Ні, він приймає робітника, котрому платить за роботу менше, ніж вартий здобуток його роботи. Той залишок він бере собі, хоч затим, щоб полегшити свою власну працю, хоч для того, щоб збирати гроші, тобто закласти основу капіталу Знову ми бачимо, що багатство або можливість спочинку для ремісника-хазяїна мають тільки одну основу можливу: несправедливе загарбання частини здобутку праці іншої людини, робітника, наймита. Ми знову бачимо, що людина не може бути багатою, або навіть прожити, лежачи на боці, як тільки користуючись чужою працею, як відбираючи від іншої людини яке добро: хліб, гроші або інший товар, котрі цілком повинні б іти на задоволення її власних потреб.

Чим далі йде поділ праці, чим більш робота із особистої стає громадською, чим більш робітників роблять разом, одним словом, чим далі ремесло переходить у мануфактуру, тим більш хазяїн-майстер кидає сам працю. Спочатку він ще доглядає за робітниками, але швидко наймає пригінщиків, прикажчиків, писарів, бухгалтерів, управляючих і т. ін. на своє місце. Ні сам хазяїн, ні вся ця орава неробочих людей нічого не здобувають, але всі вони живуть краще від робітників, і праця їхня далеко легша. Вони всі живуть з доходів мануфактури. А що таке ті доходи? Не що інше, як той залишок вартості здобутку праці робітників понад заробітну плату, котру вони добувають. Якби робітники за свою працю діставали повну її вартість, то не було б на що ні самому хазяїнові бенкетувати, ні тих нікчемних доглядачів утримувати й навіть, коли б вони схотіли на світі жити, то мусили б пристати до якоїсь праці й задовольняти її здобутком усі свої потреби.

Коли настали машини й коли здобуток людської праці від того дуже виріс, хазяїни фабрик почали сподіватись, що їм можна буде обійтись з дуже малим числом робітників і все ж мати великі доходи, неначе б то не із людської праці, а від машин. Як ми справді бачили, одна частина цього рішення справедлива. Машини з меншим числом робітників дають більший здобуток, а решта робітників стають непотрібними і хоч умирають з голоду, як ірландці у сорокових роках теперішнього століття, або індуські ткачі, або, подібно до англійських колишніх дрібних ремісників і селян, змушені найматись прислугою, тобто трохи не в невільники, за нікчемну плату. Усі ці люди тепер не потрібні на світі, бо капіталісти навчилися іншим способом здобувати все багатство /198/ для них потрібне; їм уже нема куди дівати тих самих робітників, котрими, вони послуговувалися досі; їм не треба, щоб у робітників народжувались діти. Нема робітникам роботи в жоднім кориснім здобутку, нехай умирають з голоду, а коли хочуть жити, то нехай валяються у ногах у капіталістів, прохаючи, щоб вони дозволили їм прислуговувати собі, зробитись їхніми лакеями, покоївками, конюхами і т. ін.

Тим часом, однак, фабриканти дуже помиляються, коли вони думають, що машини самі по собі дають їм хоч крихту з усіх їхніх баришів величезних. Нехай би згинули не одні ті робітники, котрі їм стали непотрібні, котрих їм ще нема до чого прикласти, а ще й ті, що працюють тепер біля їхніх фабрик, копалень та залізниць, то зараз би капіталісти побачили, що все їх упорядкування, разом взяте, не може прохарчувати їх і одного дня без людської праці. Без робітників капіталістам довелось би вибирати одну з двох речей: або вмерти з голоду серед паровиків, коліс і верстатів на своїх заводах, або самим стати робітниками. Це й не диво, бо й при машиннім здобутку справедливий корисний здобуток дає тільки сама людська праця. Тільки дає вона його далеко більше; вартість його в більше число разів зростає понад вартість заробітної плати робітника; капіталіст задарма користується у кілька разів більшим надлишком здобутку проти вартості праці в такій мірі, що праця меншого числа людей задовольняє потреби в такім великім числі речей, що решти робітників працю нема до чого корисного й прикласти і через те вони залишаються без заробітку. Одно лихо піддержує друге. Чим більшу частину здобутку своїх робітників бере собі капіталіст задарма, тим більша частина робітників взагалі лишається свого заробітку. Таким чином ми добре розуміємо, що недоля робітників, при великім машиннім здобутку, починається не з іншого коріння, як і при неволі, кріпацтві, ремеслі й мануфактурі. Корінь цієї недолі завжди той самий: робітник не користується усім здобутком своєї праці; частину того здобутку відбирає в нього хтось інший, хоч силою, хоч через нужду та бідність робітника. Кажуть, що робітник вільний найматись або не найматись, але забувають, що, не найнявшись, робітник і сім’я його не мають чим оберегтись від голодної смерті. Праця робітника стала товаром, котрий він змушений продавати і притому раз у раз нижче її вартості, бо працю людську купують не так, як хліб або одежу, щоб задовольнити безпосередню потребу, але тільки в надії хоч забагатіти з тої праці, хоч самому втекти від роботи. От через що неодмінно, продаючи свою роботу, чоловік за неї /199/ дістає менше, ніж вона варта, ніж коштує увесь її здобуток, а заміняючи собою, окрім того, другого чоловіка, котрий спочиває, він покладає на себе надлишок праці проти тої, котра б випала на його долю, якби всі люди працювали.

Як же ж, запитаєте, вийти з цього лиха? Тепер, уже знаючи корінь його, не так важко показати хоч загальний напрямок, в котрім робітникам треба пильнувати, щоб добути собі волю від капіталу й людське життя. Вічний корінь їхнього лихого стану один і той же: хтось відбирає від робітників більшу або меншу частину загального здобутку їхньої праці, хоч пан, хоч казна, хоч хазяїн або фабрикант, купець і т. ін. Коли корінь лиха відомий, то найпершим чином треба знищити той корінь, і тоді само лихо згине. Треба, щоб робітники мали в своїм власнім розпорядку ввесь здобуток своєї праці.

Через що ж вони його тепер не мають? Яким чином вони могли б його мати? Коли робітник сам один, своїм власним струментом працює самостійно над яким ремеслом і продає сам здобуток своєї праці й нікому за те нічого не платить, то він конче дістає увесь здобуток своєї праці. Коли ж селянин на своїм власнім шматку ґрунту посіє хліб, збере його, вимолотить і продасть, то певно, й він матиме ввесь здобуток своєї роботи. Але чи може так бути, щоб уся земля була поділена на дрібні більш-менш шматочки, з осібними селянськими господарствами? Чи може так бути, щоб усі не селяни були дрібними самостійними хазяїнами без наймитів і учнів? Можемо відповісти допевна, що хоч би такий порядок коли й запровадився, то він не міг би втриматися надовго. Через що, ми вже бачили. Дрібний хазяїн-хлібороб не може витримувати боротьбу проти трохи більшого, котрий матиме більше випасів, більше худоби, котрий, нарешті, застосує машини до хліборобства. Цей здобуватиме більше хліба з меншою працею, цей продаватиме його на базарі дешевше, нарешті відіб’є покупців від своїх сусідів, ті заборгують, не можучи жити зі свого дуже дрібного господарства, нарешті змушені будуть заставити або продати свою власну землю і, щоб не вмерти з голоду, піти в наймити, може, до того самого багатія, котрий позбавив їх власного маєтку. Так само й у ремеслі: знайдеться між дрібними ремісниками такий, що могтиме робити трохи швидше, або більше щодня, ніж інші, або застосує кращий, новий спосіб роботи, або впорядкує яку нову машину: зараз його товар виявиться дешевшим на базарі; сусіди не зможуть іти за ним слідом, його здобуток усе зростатиме, він упорядкує мануфактуру, потім фабрику; з допомогою великого поділу праці й машинної роботи почне продавати свій товар удвічі, утричі дешевше від простих /200/ дрібних ремісників, таким чином розорить їх і змусить покинути самостійний здобуток і поступити наймитами на його або на яку іншу фабрику. Таким чином, як би правдиво не впорядкувати зразу окрему хліборобську й ремісницьку працю, поки бариш кожного робітника лічитиметься окремо, поки буде боротьба господарська між людьми, доти, кінець-кінцем, зводитиметься завше на те, що одна людина користуватиметься здобутком праці іншої.

Цьому лихові можна зарадити тільки одним способом. Мало знищити користування однієї людини працею іншої. Треба так упорядкувати працю людей, щоб навіть таке користування й настати не могло. Поки буде боротьба між окремими людьми чи сім’ями, поки будуть господарства і здобутки належати окремим людям, доти не може бути правди на світі. Один тільки є спосіб знищити боротьбу між людьми — це зв’язати користь усіх людей разом. Коли здобуток хлібом, худобою й іншим добром належатиме однаково всім людям, котрі працювали над його здобуванням, тоді ніколи одна людина не покористується працею іншої. Так само й при всіх здобутках ремісницьких, мануфактурних, фабричних.

Через те ми бажаємо такого впорядкування праці: земля повинна належати до громад людей, котрі на ній працюють, так само, як і струменти, машини, будинки, потрібні для хліборобства. Тільки громада людей разом може упорядкувати гарне, велике, машинне хліборобство, найкорисніше за здобутком і найменше за тривалістю і тяжкістю праці.

Так само всі ремісницькі майстерні, мануфактури, фабрики повинні належати до громад тих робітників, котрі на них працюють; бо тільки таким чином зникне боротьба між окремими виробниками, тільки таким чином полегшання праці через машини й користь від них випаде на долю всіх людей, замість того, щоб позбавляти значну частину їх останнього заробітку. Кожна працююча людина повинна мати вільний доступ, на рівних з усіма правах, у громаду такої праці, до якої вона має найбільше прихильності або навіть і до кількох громад, коли вона бажатиме виконувати різну роботу [72]. /201/

Між громадами робітників різних країн і різної праці повинні встановитись загальні відносини, які мають наметі таке впорядкування праці в усій країні або й в усіх країнах, що пристануть до цього громадського порядку, котре було б найкориснішим за величиною здобутку, за рівністю його розподілу між усіма громадами й у той же час за легкістю праці для громадян-робітників. Про це впорядкування громадівського господарства сподіваємося поговорити іншим разом. /202/

Примітки

[1] Див.: Майнов. Антроп. виставка в Москві. Слово X., 1879.

[2] Труды киевск. Археол. Съезда. І, 147 — 152.

[3] Чтения в Истор. Общ. Нестора Летописца. І, 249.

[4] Див.: Zbiór Wiadomości o Antropologii Krajowej Akademii w Krakowie. І, 1877, с. 8; т. ІІ, 1879, с. 29.

[5] Див.: Mortillet, Rev. Scient., № 21, 1879; Майнов. Антроп. Виставка в Москві Слово Х, 1879; Труды Киев. Арх. С. 1, 185 — 224; Чтен. в Общ. Нестора, І, 259.

[6] Див.: Mortillet. Revue scientifique, № 18, р. 1879.

[7] Пантюхов. Санітарна топографія і Статистика Києва, 1877, с. 88

[8] Більшу частину сказаного про бронзовий вік ми взяли із торішніх лекцій G. de Mortillet в Паризькому Антропологічному товаристві.

[9] Славний мореплавець Кук в інших дикунів Австралії не знайшов ніякого розуміння про міновий торг. Так само говорять і ті, хто вперше бачив Остяків у Сибіру.

[10] Труди статистичного відділу при Чернігівській губернській земській управі. Випуск І, с. 149.

[11] У С. Подолинського — «додаточна вартість» [прим. упоряд.].

[12] Зібер. Ельзаські Громади // Отечественные записки. — 1878 — 1879. — II.

[13] Вл. Антонович. О городах.

[14] Торн — на Віслі, по дорозі на Гданськ.

[15] Енгельгарт. Із села // Отеч. Зап. — Кн., 1879, І.

[16] Русов, І. с.

[17] Louis-Lande. Basques et Navarrais. — Paris, 1878. — C. 205.

[18] У 1815 році загальний урожай зерна у Франції був — 132000000 гектолітрів, і із них пшениці — 39461000.
У 1872 році зерна взагалі 276129350 гект. Пшениці — 120803500.
На людину припадало пшениці:
1821 — 1,53 гект.
1835 — 1,59 гект.
1852 — 1,85 гект.
1872 — 2,11 гект.
(Reclus E. Géographie, II, С. 847)

[19] Зібер. Думки про відносини господарства до права. — Петербург, «Слово». 1878.

[20] Центнер = майже 3 пуди.

[21] Дивись у Калачова: Артели в России, с. 40 і наступні.

[22] Чубинский. Календарь Юго-Западнаго края.

[23] Після Київського перепису 1874 року деякі з цих чисел повинні бути збільшені. Так, напр., в самім Києві:
Швачок 1642
Кравців 1995
Шевців 2937
І так далі. Загальне число ремісників і людей, працюючих над різними промислами в Києві, після перепису — 19 388.

[24] В інших селах Київської губернії тчуть в усіх сім’ях, як і в Чернігівщині, особливо в Радомишльськім повіті, і в колонії Менонітів у Бердичевськім.

[25] У полтавській губернії всіх ремісників, разом сільських і міських, 26 352 осіб. Дивись Труды комиссии по иселедованию кустарной промышленности в России. Выпуск І, 1879, с. 35.
У Полтавщині між ремісниками найбільше шевців і колісників. Майже всюди ремесло й хліборобство по селах ідуть поряд.

[26] Фабрична статистика м. Одеси, 1875, с. 52.

[27] Дзвін. Галицько-Українська збірка, 1878. — С. 269.

[28] Молот. Галицько-Українська збірка. — Львів. 1878. — С. 144.

[29] Де Ливрон. Статистическое описание Российской Империи, с. 118.

[30] Семевский. Посесійні крестьяне. Вістн. Європи, 1878, № 10 — 11.

[31] Первий шаг. Казанська збірка, 1875.

[32] Де Ливрон І, с. 116.
Єжегоднік міністерства фінансів, 1875. — С. 360.

[33] E. Reclus. Géographie, III, c. 404.

[34] Громада. Українська збірка, V, с. 86 — 88.

[35] Де Ліврон, І с., с. 111.

[36] Фелькнер. Земляне вугілля й залізо в Росії, 1874, с. 80 та інші.

[37] Фелькнер, І. с., с. 132.

[38] Reclus I, с. III, с. 405.

[39] Див.: Громадський Друг, Дзвін, Молот, Галицько-Українські Збірки. Львів, 1878, с. 41.

[40] Заробіток щоденний цих ріпників у Бориславі не перевищує 1 рейнський гульден, або 75 коп.

[41] Де Ліврон І. с., с. 116.

[42] Календарь Юг. 3. К., с. 207.

[43] Де Ліврон І. с., с. 204.

[44] Там само, с. 137.

[45] Карл Маркс. Капітал, с. 301.

[46] Ежегодник финанс., с. 362.

[47] Фабрична статистика Одеси, с. 8 і 51.

[48] Молот, с. 115.

[49] Де Ліврон. І с., с. 71 і 126.

[50] У самому Брацлавському повіті 195 робітників.

[51] У самій Одесі заводів свічок стеаринових 1 із здобутком 438000 крб. Лойових свічок і лильннх — 7, здобуток — 600000. Салотоп енних — 4, здобуток — 140000, воскових свічок — 2, здобуток — 6800. (Фабр. стат. Одеса, с. 8.)

[52] Окрім того, в Ольшанці Новооскольського повіту Курської губернії живе не менш 3500 українців, кожум’яків і шевців, котрі щороку виробляють більш як 150000 пар чобіт. Заробіток річний пересічно, тобто робітників, жінок і дітей, бо всі в Ольшанці працюють над чобітьми, не перевищує 30 — 35 карбованців за рік.
Див.: Свод Материалов по кустарной промышленности в России, 1874. — С. 59.

[53] К. Маркс, І. с. 361.

[54] К. Маркс, І. с. 324 — 334.

[55] Napoleon Vadot, Le Creuzot, 1875.

[56] К. Маркс, І. с. 393.

[57] К. Маркс, І. с. 375.

[58] Див. за прикладами у V т. Громади, с. 95 — 97.

[59] Чубинський. Свеклосахарні заводи. — К., 1874. — С. 60. Ми рахуємо разом з цілком українськими губерніями Бессарабську, хоч у ній тільки менша половина людей — українці. Ми зате не рахуємо українських повітів Курської, Воронезької і Ставропільської губерній. Загальна сума здобутку на Україні, котру ми так вираховуємо, буде доволі вірною.

[60] Чимало робітників на заводи іде з Чернігівщини, особливо із північних її повітів. Чим гірше земля родить, тим більше людей відходить шукати праці. У Борзенськім повіті урожай 65 пудів жита на десятині й відходить усього 7% хазяїнів, у Чернігівському при 35 пудах жита мусять кидати сім’ю вже 14%, а в Новозибківському при 15 пудах середнього урожаю — навіть 75%. Див.: Экономические скитания / Отеч. Записки. — 1880. — IV. — С. 417 і далі.

[61] У Чернігівщині наймають заразом артіль робітників, через окремих артільщиків, котрим завод платить більше й котрі, окрім того, дістають якісь-то окремі накази з волості.

[62] 3 умов з робітниками із Чернігівщини видно, що за неявку робітника, який найнявся, з нього беруть 20 карбованців штрафу, а коли тільки запізниться, то по 1/2 — 1 карбованцю за день.

[63] На інших заводах визивають охочих працювати кілька змін підряд і платять їм за те по карбованцю за зміну. Один хлопець із Чернігівщини проробив 12 змін підряд, але як заснув, то й не прокинувся.

[64] О. Новостроєнский. Киевский Телеграф, 1875, № 20, 22.

[65] Громада, V, — с. 89 і наступні.

[66] Ежегодник Финансов, 1875, с. 374 — 377.

[67] В самій Одесі п’ять заводів, котрі виробляють 500000 відер, тобто по 2½ на кожну людину (Стат. Одес., с. 8).

[68] Де Ліврон, І, с. 140.

[69] Настоящая численность Одесского населения. Федорова, 1877, с. 55.

[70] Де Ліврон, І, с. 107.

[71] На цих заводах найтяжчу працю, пудлінгування, тобто переробку чавуну в залізо, вже через 6 місяців після впорядкування заводів, робили українці найбільш із села Кам’яний Брід (Фелькнер, I. С. 61). Між тим, навіть Крезо, після ста років здобутку, виписує ще з Англії частину робітників пудлінгарів.
Так само мені довелось бачити, як наші прості селяни за кілька тижнів привчались бути машиністами біля парових молотарок.

[72] Коли б нас хто запитав, чи хочемо ми скасувати дрібні селянські хліборобські господарства, де хазяїн робить сам, без наймитів, і такі самі дрібні ремісницькі господарства, то скажемо: в таких самостійних господарствах, хоч і осібних, ми великого лиха не бачимо, бо в них нема гіршої неправди: користування чужою працею.

Усі ж господарства, як хліборобські, так ремісницькі, мануфактурні й фабричні, на котрих є хоч один наймит, мусять бути повернуті в громадські.

Думаємо теж, що дрібні особисті господарства не дуже довго утримаються поряд із громадськими.

Джерело: С. А. Подолинський. Вибрані твори. — Київ: КНЕУ, 2000. — Стор. 95-202.

Advertisements

0 Responses to “Ремесла і фабрики на Україні”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: