Расизм і культура

Франц Фанон

Тема односторонньо стверджуваної мусової, неодмінної цінности певних культур потребує нашої уваги. Одним із парадоксів, що перед ним одразу стаєш, є вдержливість еґоцентричних і соціоцентричних визначень.

Спочатку твердять, що є ґрупи людей без культури, потім — що є ієрархічні культури і нарешті — що культури відносні.

Спершу цілком заперечують, а відтак — яко-тако, де-не-де — визнають. Саме цю фраґментарну та криваву історю нам належить розповісти як культурну антрополоґію.

Можна сказати, що істнують певні сукупності інституцій, заснованих конкретними людьми, у межах чітко окреслених ґеоґрафічних територій, що на даний момент пережили раптову й жорстоку аґресію ріжних культурних моделей. Високий рівень технічного розвитку соціяльної ґрупи, що вона постала у цей спосіб, дозволяє запровадити систематичне панування. Заходи щодо позбавлення культури побічні, це неґатив більшої роботи з економічного та навіть біолоґічного поневолення.

Вчення про ієрархію культур є, отже, лише одним боком систематичного встановлення ієрархії, що не переривається ні на мить.

Сучасна теорія про відсутність коркової цілісности у колонізованих народів є анатомо-фізіолоґічним виявом цього вчення. Прояви расизму не важать. Расизм не є цілістю, це складова даної структури — найпомітніша, щоденна, одне слово, базарна робота.

Вивчати зв’язок між расизмом і культурою означає ставити питання про їхню взаємодію. Якщо культура є поєднанням моторних і психічних характеристик поведінки, породжених зударом людини з довкіллям і з собі подібними, тоді можна сказати, що расизм насправді є складовою культури. Проте істнують культури з расизмом і культури без расизму.

Одначе ця сама складова культури не утворила капсули. Расизм не зміг усталитися: він мав оновлюватися, пристосовуватися, реформуватися. Він мав розділити долю культурної спільноти, до якої належав.

Вульґарний, примітивний, простацький расизм, схоже, добачив у біолоґії — Святого Письма виявилося недосить — матеріяльну підставу вчення. Не буду втомлювати читача і називати всі заходи, вжиті після цього, — порівняння форм черепів, кількостей і форм мозкових звивин, характеристик клітинних шарів кори головного мозку, вимірювання розмірів хребців, епідермісу мікроскопічної товщини тощо.

Розумовий і психічний примітивізм з’явився як лоґічний висновок, визнання істнування.

Такі твердження — шиті білими нитками та неоковирні — поступаються місцем більш рафінованим доказам. Одначе то тут, то там можна помітити рецидиви. Так, «психічна нестабільність чорних», «мала цілість особистости араба», «ґенетичне почуття провини у жидів» — ці оповідки подибуємо в деяких сучасних авторів. Наприклад, моноґрафія Дж.Каротерса, профінансована Всесвітньою Орґанізацією Здоров’я, наводить «наукові докази» фізіолоґічної лоботомії африканського неґра.

Хай там як, але ці старосвітські погляди небавом зникнуть. Проте расизм, що хоче видаватися раціональним, індивідуальним, визначеним на рівні ґенотипу та фенотипу, стає культурним расизмом. Предметом расизму стає уже не конкретна людина, а окремий життєвий уклад. У крайньому разі вдаються до таких понять, як «повідомлення» і «стиль культури». «Західні цінності» у чудернацький спосіб змішуються з уже відомим закликом до боротьби «хреста проти півмісяця».

Тоді як морфолоґічне зрівняння ще є, події останніх тридцяти років захитали найусталеніші переконання, перекинули шахівницю, реорґанізували багато зв’язків.

Пам’ять про нацизм, спільні злидні для всіх, загальне поневолення великих соціяльних ґруп, мара «европейських колоній», иншими словами, створення колоніяльної системи в самому серці Европи, більша свідомість робітників колонізаторських і расистських країн, розвиток техніки — ці одміни вплинули й на прояви расизму.

Наслідків расизму треба шукати в культурі.

Ми вже бачили, що расизм є лише однією зі складових цілости — системного гноблення народу.

Як поводяться люди, які пригноблюють? Тут ми наново відкриваємо певні константи.

Ми є свідками знищення культурних цінностей, життєвих укладів. Знецінено мову, одяг, техніку. Як пояснити цю константу? Психолоґи, що звичайно пояснюють усе психічною дією, кажуть, що це виявляється на рівні міжособистісних контактів: критичні зауваження щодо своєрідного капелюху, манери говорити, ходи…

Такі спроби — зумисне нехтування унікальним характером колоніяльної ситуації. Насправді нації, що ведуть колоніяльну війну, не переймаються протистоянням культур. Війна, це — величезний бізнес, і кожний погляд має зважати на це. Найперше — прямо поневолити тубільців.

Треба захитати їхній світогляд. Експропріяція, злидні, розбійні напади, прилюдне вбивство супроводжувані знищенням культурних моделей або принаймні вможливлюють це знищення. Суспільний ландшафт знищено, а цінності зневажено, покраяно, сплюндровано.

Розірвані силові лінії більше не унапрямлюють. Їх заступає нова система цінностей, не запропонована, а стверджена вагою гармат і мечів.

Встановлення колоніяльного режиму саме собою не вбиває місцевої культури. Навпаки, досвід історії показує, що колонізатори воліють, щоби наявна тубільська культура довго аґонізувала, ніж цілком щезла.  Ця культура — колись жива і відкрита майбутньому — закривається, за нею закріплюється колоніяльний статус, вона потрапляє у ярмо пригноблення. Притлумлена та антикварна, вона свідчить проти своїх людей. Вона фактично позбавляє їх права апелювати. Муміфікація культури призводить до муміфікації індивідуального мислення. Апатія, що вона є такою поширеною серед колонізованого населення, є нічим иншим, як наслідком цього процесу. Закид ув інертності, що нею постійно докоряють «тубільцям», є геть нечесним. Так, ніби людина могла розвиватись якось інакше, ніж у межах культури, що формує її і що її ця людина приймає.

Так, ми стаємо свідками постання архаїчних, інертних інститутів, що функціонують під пильним оком гнобителя як карикатури на колись повні снаги інститути…

Ці інститути з’являються, щоби втілювати повагу до традицій, культурних особливостей, до особистости підкореного народу. Ця псевдоповага насправді все одно що найбільше презирство, найвитонченіший садизм. Характер культури означає її відкритість, наснаженість стихійними, щедрими, плідними силовими лініями. Коли «надійних людей» призначають, щоби вони виконували певні ритуальні дії, це омана, що нікого не обманює. Так, джемаа в Кабілії, призначених французькою владою, місцеве населення не визнає. Вони мають діяти рівно з иншими, демократично обраними джемаа. І природно, що другі, як правило, диктують першим, як ті мають поводитися.

Перечулені дбайливці, уболівальники «поваги до культури місцевого населення» не зважають на цінності, породжені культурою, носіями якої є люди. Вони ладні об’єктивувати, обмежити, ув’язнити, заморозити, аніж розвивати. Такі вислови, як «я їх знаю», «вони саме такі», зраджують успішне уречівлення. Так, я знаю манери та думки, що характеризують цих людей.

«Екзотика» є однією з форм такого спрощення. Вона унеможливлює жадну культурну конфронтацію. З одного боку культура, що в ній можна бачити динаміку, зростання, глибину. Культура у русі, вона невпинно оновлюється. Вона змагається з рисами, курйозами, предметами, але не зі структурою.

Так, на першому етапі загарбник встановлює своє панування, демонстративно стверджує свою зверхність. Військово-економічно підпорядковану соціяльну ґрупу дегуманізовано за багатовимірною методою.

Експлоатація, тортури, розбійні напади, расизм, масові знищення, раціоналізоване пригноблення — ці забіги на ріжних рівнях заступають одне одного, щоби результатом направду зробити з тубільця цяцьку в руках нації-загарбниці.

Це людина-річ без засобів істнування, без сенсу життя, зламана в самому своєму осереді. Бажання жити, продовжувати рух стає дедалі більш нетвердим, ефемерним. Саме тут з’являється почуття провини. Райт дуже докладно описує це в своїх перших романах.

Однак розвиток виробничої техніки, індустріялізація — нехай і обмежена — підкорених країн і дедалі більша потреба в колябораціоністах диктує загарбникові нові настанови. Складність засобів виробництва, розвиток економічних відносин, що неминуче веде до розвитку ідеолоґій, захитують рівновагу системи. Вульґарний расизм у своїй біолоґічній формі відповідає періодові жорстокої експлоатації людських рук і ніг. Удосконалення засобів виробництва неминуче потребує маскувати способи експлоатації людини, а отже й форма расизму одмінюється.

Так, расизм втрачає на вірі не наслідком еволюції людської свідомости. Жадна внутрішня революція не може пояснити цю необхідність расизму шукати витонченіші форми, еволюціонувати. Долаючи летарґію, на яку їх прирік расизм і гноблення, люди зусибіч вивільняються.

У самому серці «цивілізованих націй» робітники нарешті дізнаються, що людину експлоатують у преріжні способи. На цьому етапі расизм більше не показує очей без маски. Він не певен себе. Чимдалі частіше він маскується. Так, той, хто заявляв, що «відчуває» їх, «бачить їх наскрізь», сам стає метою, об’єктом спостереження, предметом вивчення. Мета расиста стала ціллю. Знаючи, що його рильце в пушку, він може спастися лише бувши пристрасно відданим своїй меті, що виявляється в деяких психозах. Визначенням симптомів цієї пристрасної нестями завдячуємо професорові Барукові.

Расизм ніколи не є бонусом, що його принагідно виявили, вивчаючи культуру ґрупи. Він глибоко позначився на соціяльній ґрупі, культурній цілості.

Сьогодні всі кажуть, що расизм, це — чума людства. Але ми не маємо обмежитися на цьому вислові. Ми маємо невтомно шукати наслідків расизму на всіх рівнях суспільности. Проблема расизму в сучасній американській літературі є надзвичайно важливою. Неґр у фільмах, неґр у фольклорі, жид у дитячій літературі, жид у крамниці — «вічні» теми.

Взявши до прикладу Америку, скажемо, що расизм переслідує і спотворює американську культуру. І ця діялєктична ґанґрена більшає через усвідомлення неґрами і жидами цього спотворення, а надто коли вони кладуть собі боротися з цим расизмом, що його жертвами вони стали.

Цей пристрасний, ірраціональний, безпідставний етап жахає за пильнішого вивчення. Рух ґруп, визволення у ріжних куточках світу людей, колись пригноблених, чимраз частіше порушують хитку рівновагу. Доволі несподівано расистська ґрупа засуджує прояви расизму з боку пригноблених. «Розумовий примітивізм» експлоататорського періоду поступається місцем «середньовічному, навіть доісторичному фанатизмові» періоду визволення.

У якийсь момент ми повірили, що расизм щез. Це заколисливе, хибне враження зайшло просто внаслідок зміни форм експлоатації. Психолоґи заговорили про те, що упереджене ставлення стало несвідомим. Правда в тім, що почерез жорсткість системи непотрібно повсякчас стверджувати чиюсь вищість. Потреба у тому, щоби тубільці на всі лади підтримували та схвалювали нові забіги загарбників, у тому, щоби вони співпрацювали з загарбниками, змінила стосунки, зробивши їх тоншими, «культурнішими», «рафінованішими». Насправді на цьому етапі нерідко можна було завважити «демократичну та гуманну» ідеолоґію. Комерційне підприємство з поневолення рабів, знищення культур поступилось напусканню туману — вербальній і «ідеолоґічній» дії.

На окрему згадку заслуговує те, що з расизму прагнули скористати не тільки «інтелєктуали», роблячи його предметом своїх нехитрих рефлексій, а й реклямодавці.

Отже, блюз — «плач чорного раба» — запропоновано гнобителям на забавку. Ця дещиця стилізованого пригноблення законно належить експлоататорам і расистами. Без експлоатації та расизму не буває блюзу. Кінець расизму став би жалобним дзвоном за великою неґритянською музикою.

Як сказав славнозвісний Тойнбі, «блюз, це — відповідь рабів на виклик пригноблення».

Досі музика Армстронґа для багатьох — навіть для темношкірих — важить лише під цим оглядом.

Расизм роздмухує й спотворює обличчя культури, що до нього вдається. Література, скульптура, сентиментальні пісні для служебок, прислів’я, звички, поведінкові моделі, незалежно від того, чи критикують вони його чи роблять його банальністю, відтворюють расизм. Це значить, що соціяльна ґрупа, країна, цивілізація не можуть бути расистськими несвідомо, мимовільно.

Скажімо ще раз: расизм не є припадковим відкриттям. З ним не ховаються. Не треба бути надлюдиною, щоби добачити його.

На расизм зважають, тому що він належить до своєрідної цілости — безсоромної експлоатації однієї ґрупи людей иншою, що вона сягнула вищої стадії технічного розвитку. Саме тому військово-економічне пригноблення передує расизмові, уможливлює і вправнює його.

Треба облишити звичку вважати расизм психічною примхою, психолоґічною вадою.

Але як поводяться люди, що стали жертвами расизму, — поневолена, експлоатована, ослаблена соціяльна ґрупа? Якими є їхні захисні механізми?

Яке ставлення бачимо до них?

Спершу загарбницька сила взаконює своє панування почерез наукові арґументи, «нижчу расу» заперечують за расовим принципом. Оскільки їй нема ради, соціяльна ґрупа, гноблена за расовою ознакою, намагається імітувати гнобителя і в цей спосіб позбутися расистської влади. «Нижча раса» заперечує себе як иншу расу. Вона поділяє з «вищою расою» вірування, переконання та инші речі, їй притаманні.

Бувши свідками ліквідації їхніх систем координат, розпаду їхніх моделей культури, тубільці дійшли висновку, що «Бог не за нас». Через всеохопний і застрашливий характер своєї влади гнобитель накидає тубільцям нові способи сприйняття, зокрема зневажливе ставлення до свого колишнього життєвого укладу.

Подія, що її часто називають відчуженням, звісно, важить дуже багато. В офіційних текстах її називано асиміляцією.

На сьогодні це відчуження ніколи не буває цілковитим. Незалежно від того, чи обмежує гнобитель розвиток кількісно та якісно, заходять непередбачувані несумісні явища.

Рад-не-рад, не мігши підважити невблаганних арґументів, нижча ґрупа визнала, що її нещастя є прямим наслідком особливостей її раси та культури.

Вина і неповноцінність — звичайні наслідки цієї діялєктики. Пригноблений намагається уникнути їх, з одного боку, проголошуючи своє цілковите та безумовне прийняття нових моделей культури, а з иншого — присуджуючи незворотний вирок своїй власній культурі.*

Проте гнобителева потреба замаскувати форми експлоатації не забирає самої експлоатації. Складніші, менш жорсткі економічні відносини вимагають щоденного напинання вуалі, але відчуження тут все одно жахливе.

Відмовившись визнавати, засудивши, залишивши форми своєї культури, свою мову, свої уподобання в їжі, поведінку в статевих відносинах, манеру сидіти, відпочивати, сміятись, насолоджуватись, пригноблений поривається до накиненої культури, готовий вхопитися за соломку.

Розвиваючи свої технічні знання, працюючи з дедалі більш удосконаленими машинами, вступаючи у динамічний кругобіг промислового виробництва, знайомлячись з людьми з далеких реґіонів за концентрації капіталу (иншими словами — на роботі), відкриваючи для себе конвеєр, колєктив, виробничий час (иншими словами — прибуток на годину), пригноблений переживає шок від усвідомлення того, що він досі є об’єктом расизму та ненависти.

Саме на цьому рівні расизм уважають за персональну справу. «Є кілька пропащих расистів, але треба визнати, що загалом населення любить…».

З часом все минеться.

Це країна з найменшим рівнем расизму…

В ООН є комісія, що має боротися з расизмом.

Фільми, присвячені расизмові, вірші, присвячені расизмові, доповіді, присвячені расизмові…

Видовищний та безрезультатний осуд расизму. Насправді колоніяльна країна, це — расистська країна. Якщо в Анґлії, Бельґії, Франції, попри вірність демократичним цінностям, декляровану цими поважними країнами, досі є расисти, саме ці расисти є твердими у своєму протистоянні країнам загалом.

Неможливо поневолити людей, не принижуючи їх методично, раз-у-раз. Расизм є лише психічним, емоційним, зрідка інтелєктуальним поясненням їхньої «нижчости».

Отже, расист у расистській культурі — нормальне явище. Він засяг ідеального узгодження економічних відносин й ідеолоґії. Сприйняття людини, звісно, ніколи вповні не залежать від економічних відносин, иншими словами — і про це не можна забувати — від відносин, що істнують історично та ґеоґрафічно між людьми та ґрупами людей. Чимдалі більше членів расистських суспільств стають на оборону світу, де не було би умов для расизму. Але не всі готові прийняти цю мету, цю абстракцію, цю обітницю. Не можна безкарно вимагати від людини, щоби вона виступала проти «упереджень своєї ґрупи».

А — повторимося — всі колоніяльні ґрупи є расистськими.

Водночас «окультурений» і безкультурний пригноблений все одно стикається з расизмом. Він уважає цей розвиток подій нелоґічним, залишене ним — нез’ясовним, безглуздим, неправильним. Його знання, його вправність у роботі з точною та складною технікою, часом його розумові здібності, що перевищують знання і здібності багатьох расистів, підказують йому думку, що світ расизму наелєктризовано пристрастю. Він відчуває, що атмосферою расизму сповнені всі сфери суспільного життя. Відповідно дуже сильне відчуття всеохопної несправедливости. Забуваючи про расизм як наслідок, сприймають расизм як причину. Роблять чистки, дістають розгрішення. Апелюють до почуття людяности, любови, поваги до вищих цінностей…

Насправді расова дискримінація підвладна досконалій лоґіці. Країна, що живе й живиться з експлоатації инших народів, робить цих людей нижчими. Упередження на расовому ґрунті до цих народів нормальні.

Так, расизм не є незмінною складовою людського духу.

Це, як ми зауважили, прицільність, що вкладається у чітко визначену систему. Упереджене ставлення до жидів не ріжниться від упередженого ставлення до неґрів. Суспільство або має расові упередження, або не має їх. Немає ступенів упередженого ставлення. Не можна сказати, що якась країна є расистською, але на її території немає лінчування або таборів знищення. Правда в тому, що все це — та инше — є перспективним. Ці віртуальності, ці латентні настрої кругобіжні, їх несе життєвий потік психоемоційних, економічних відносин…

Розуміючи ницість свого відчуження, свої чимдалі більші втрати, принижений індивід після фази позбавлення його культури, після вихоплення з неї повертається на вихідні позиції.

Ця культура — залишена, змішана з болотом, заперечена, ненависна — стає для приниженого об’єктом пристрасної приязні. Тут бачимо переоцінку, що психолоґічно споріднена з благанням про прощення.

Але за цієї спрощеною аналізою насправді заховано інтуїціїю, продемонстровану приниженим підчас відкриття стихійної правди. Це психолоґічний факт, що є частиною структури Історії та Істини.

Оскільки принижений наново відкриває життєвий уклад, свого часу знецінений, він творить культуру в культурі. Така карикатура культурного життя указує на те, що — коли треба — в культурі треба жити, а не препарувати її. Вона не може істнувати частинами.

І все одно принижений екстатує від щонових відкриттів. Зачудуванню нема кінця. Колись еміґрувавши зі своєї культури, тубілець тепер вивчає її умліваючи. Це неперервний медовий місяць. Колись принижений, тепер він живе у благодаті.

Проте чуже панування не зникає, як сніг навесні; його досі знати. Культура поневоленого народу страждає на склероз, вона вмирає. У ній більше не вирує життя. Або, точніше кажучи, єдине можливе життя заховується. Люди, що зазвичай де-не-де жили на румовищі старого життя, котре сповнювало динамічним сенсом його інститути, є безликим населенням. За колоніяльних умов цими безлицими є хранителі традицій.

Колишній еміґрант лякає новою неоднозначністю своєї поведінки. Безликим хранителям традицій він протиставляє запальний і аґресивний ексгібіціонізм.

Стан благодаті й агресивність — дві константи цього етапу. Аґресія, бувши наелєктризованим пристрастю механізмом, уможливлює втечу від жала суперечности.

Оскільки колишній еміґрант володіє певною методикою, оскільки його дії відповідні відносинам, що вже є складними, ці нові відкриття роблять по-ірраціональному. Істнує лакуна, невідповідність між розумовим розвитком, опануванням технікою, розбіжними способами мислення і лоґіки з одного боку та «суто емоційною» основою з иншого.

Відкриваючи заново традицію, проживаючи її як захисний механізм, як символ чистоти, спасіння, позбавлена культури особистість робить враження, що посередництво реваншує, обґрунтовуючи себе. Цей відступ на архаїчні позиції, що не мають нічого спільного з технічним розвитком, є парадоксальним. Інститути, наділені цінністю у такий спосіб, більше не відповідають уже засвоєним складним способам дій.

Законсервовану, бездіяльну через іноземне панування культуру знов уважають за цінну. Її не переосмислено, не осягнено, підважено. Її деклярують. І ця стрімка, невпорядкована, словесна оцінка приховує парадоксальне ставлення.

Саме тоді згадують про невиправний характер принижених. Арабські лікарі сплять на землі, плюються тощо…

Чорношкірі інтелєктуали перш ніж вирішити щось радяться з чаклуном…

«Інтелектуали-колябораціоністи» намагаються виправдати своє нове ставлення. Звичаї, традиції, вірування, раніше заперечувані та замовчувані, несамовито звеличують і стверджують.

Ґрупа більше не бере на глум традицію. Ґрупа більше не тікає від себе. Наново віднаходять сенс минулого, знов поклоняються предкам…

Минуле, ставши тепер сузір’ям цінностей, ототожнюване з Істиною.

Це нове відкриття, ця абсолютна переоцінка всупереч реальності, що її неможливо виправдати об’єктивно, набуває непорівняної та суб’єктивної ваги. Заново народившися з цього пристрасного злиття, тубілець вирішить — вповні усвідомлюючи все, що відбувається, — взяти участь у боротьбі з усіма формами експлоатації та відчуження людини. Тоді ж, з иншого боку, загарбник примножує заклики асимілювати, а потім й інтеґрувати, творити спільноту.

Бій тубільця навкулачки з власною культурою занадто серйозна, занадто груба, щоби припуститися найменшої помилки. Забракне неолоґізмів, аби замаскувати нову очевидність: занурення у безодню минулого є умовою і джерелом свободи.

Лоґічним завершенням цієї воли до боротьби є повне звільнення національної території. Щоби звільнитися, принижений вдається до всіх можливих засобів, залучає всі свої надбання — старі і нові, власні й загарбницькі.

Відтепер боротьба є всеохопною, абсолютною. Але навряд чи тепер будуть расові упередження.

На час накидання своєї влади — щоби пояснити поневолення — поневолювач покликався на його наукове обґрунтування. Від цього не залишилось і знаку.

Народ, що бореться за визволення, рідко взаконює расові упередження. Навіть у важкі часи повстанської збройної боротьби її не обґрунтовують біолоґічно.

Боротьба приниженого розгортається значно людяніше. Перспективи радикально нові. Відтепер це клясичне протистояння — завойовницька війна та визвольна боротьба.

Підчас боротьби нація-загарбниця намагається відживити расистську арґументацію, але спиратися на расизм дедалі неефективніше. Говорять за фанатизм, примітивні звичаї перед лицем смерти, але знову ж таки зламаний механізм більше не працює. Ті, хто колись були негнучкими, боягузами зроду, сором’язливими, без кінця нижчими за инших, тепер міцні й розлютовані.

Загарбник збентежений.

Кінець расистським упереджінням кладе раптове нерозуміння.

Спазматична й жорстока культура загарбника, тепер звільнена, нарешті відкривається культурі людей, що дійсно побраталися. Дві культури можуть сміливо стати одна поруч одної, збагатити одна одну.

На завершення скажімо, що універсальність — визнання та прийняття взаємозбагачення ріжних культур по тому, як буде колоніялізм буде вибито до ноги.

Примітки

* На цьому етапі часто бачимо одне невивчене явище. Інтелєктуали та студенти, що належать до панівної ґрупи, «науково» вивчають підпорядковане суспільство — його мистецтво, його моральні засади.

В університетах деякі колонізовані інтелєктуали відкривають для себе власну культуру. Буває навіть так, що науковці з країн-колонізаторів ентузіястично сприймають те чи те явище, заходять поняття «чистота», «наївність», «невинність». Тут інтелєктуал-тубілець має бути вдвічі пильним.

Перекладено з французької

Доповідь на 1-му конґресі чорношкірих художників і письменників (Париж, вересень 1956 року). Вперше надруковано у спеціяльному числі «Презенс афрікен» (червень—листопад 1956).

Advertisements

0 Responses to “Расизм і культура”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: