Зброя теорії

Амілкар Кабрал

Відозва до першої Триконтинентальної конференції народів Азії, Африки і Латинської Америки, що відбулась у Гавані в січні 1966

Якщо хтось з нас приїхав на Кубу, мавши сумніви, що Кубинська революція радикальна, міцна, зріла й сильна, то, перебувши тут, ми певні її сили. Ця непоборна певність гріє наші серця і дає сміливість боротися проти спільного ворога, боротися тяжко, а славно: жадна сила у світі не годна знищити Кубинської революції, що вона не лише творить нове життя по селах і містах, але — і це навіть важливіше — творить Нову Людину, цілком свідому своїх національних, континентальних і міжнародних прав та обов’язків. За останні сім років і зокрема 1965 року — Року сільського господарства — кубинці зробили величезний поступ у кожній царині діяльности.

Ми віримо, що він є наукою для національно-визвольних рухів, а надто для тих, хто хоче, щоби їхня національна революція була правдивою революцією. Не можна було не помітити, що дехто з кубинців, хоч таких і небагато, не поділяв радощів святкування сьомої річниці: вони проти Революції. Можливо, дехто не прийде святкувати восьму річницю, але ми хотіли б заявити, що вважаємо політику «відкритих дверей» щодо ворогів Революції уроком мужности, рішучости, гуманізму та впевнености в людях, ще однією політичною та моральною перемогою над ворогом; тим, кого по-дружньому турбує небезпека, що її може ховати в собі цей масовий виїзд, ми ґарантуємо, що ми, народи африканських країн, що досі геть уярмлені портуґальським колоніялізмом, готові доправити на Кубу стільки чоловіків і жінок, скільки буде треба, щоби компенсувати від’їзд тих, хто з клясових причин або через негодність до пристосування, — тих, хто має інтереси чи настрої, несполучні з інтересами кубинців. Знову встаючи на важкий і траґічний шлях наших предків (здебільшого з Ґвінеї й Анґоли), що їх вивозили до Куби як рабів, ми ладні приїхати як вільні люди, як багатотрудиві робітники та кубинські патріоти, щоби мати продукційну функцію у цьому новому, рівному та багаторасовому суспільстві, а також допомогти перемогам кубинського народу та захищати їх ціною власного життя. У такий спосіб ми зміцнили би всі історичні, кревні та культурні зв’язки, що сполучають наші народи з кубинськими народами, а також стихійну відданість, глибоку радість і запальний ритм, що роблять будівництво соціялізму на Кубі новим явищем у всьому світові, унікальною і непересічною подією.

Ми не будемо робити тут майданчик для протестів проти імперіялізму. Одна африканська приказка, вельми популярна в нас, твердить: «Безглуздо бити у там-тами, коли палає твій дім». Для нашої конференції трьох континентів це означає, що ми не будемо зносити імперіялізм, погрожуючи йому словом. Найкращою нашою — а імперіялізмові найгіршою — погрозою, хай там яких форм вона може прибрати, є збройна боротьба. Саме це ми робимо і робитимемо доти, доки не буде знищено будь-яке іноземне панування на наших африканських землях.

На часі питання, що в їхніх вазі та важливості годі сумнитися і що підносять принципове значення боротьби. Проте ми зазначаємо, що одна з форм боротьби, що її ми вважаємо принципово важливою, не ввійшла до цієї проґрами, хоча ми певні, що укладачі проґрами думали про неї. Йдеться за боротьбу з нашою власною слабкістю. Звісно, ситуація в инших країнах ріжниться від ситуації у Ґвінеї, але з нашого досвіду знати, що загалом підчас щоденної боротьби ця битва із самим собою — неважливо, які труднощі може в цей самий час чинити ворог — є найважчою з усіх, як для сьогодення, так і для майбутнього наших народів. Ця битва зраджує внутрішні протиріччя в економічних, суспільних, культурних (а значить історичних) реаліях кожної з наших країн. Ми переконані, що кожна національна чи соціяльна революція, що не знає цих основоположних реалій, загрожена наразитися на поразку.

Коли африканські народи нехитрою мовою кажуть, що «неважливо, якою гарячою є вода у твоїй криниці, адже рису в ній не зварити», вони на диво просто формулюють головний принцип не лише фізики, а й політичної науки. Ми знаємо, що розвиток явища у русі, незалежно від його вигляду, передусім залежить від його внутрішніх властивостей. Ми також знаємо, що на політичному рівні свою дійсність (хай там якою гарною і привабливою є дійсність инших) можна перетворити лише докладно знаючи про неї, докладаючи зусиль і жертвуючи собою. Не вадить нагадати тут, на цій триконтинентальній конференції, такій багатій на досвід і преріжні приклади, що національне визволення і соціяльна революція не є предметами  експорту попри величезну подібність наших випадків і тотожність наших ворогів: вони дедалі частіше є продуктами місцевого та національного виробництва, що на них тією чи тією мірою впливають зовнішні (сприятливі чи несприятливі) чинники, але вони визначаються і формуються власне історичною дійсністю кожного окремого народу та перемагають завдяки подоланню або правильному вирішенню внутрішніх суперечностей між ріжними катеґоріями, характерними для цієї дійсности. Успіх Кубинської революції, що відбулась лише у 160 км від найбільшої за всі часи імперіялістичної й антисоціялістичної держави, видається нам — своїм змістом і розвитком — за практичну та резонну ілюстрацію справедливости цього принципу.

Проте маємо визнати, що й ми, й инші визвольні рухи (ми маємо на увазі передусім досвід Африки) були неуважними до цього питання, важливого для нашої спільної боротьби.

Недопрацьована ідеолоґія (не кажучи — її брак) в межах національно-визвольних рухів — переважно від незнання історичної дійсности, що її ці рухи обіцяють перетворити, — є однією з найбільших вад нашої боротьби з імперіялізмом, коли не найбільша. Одначе ми вважаємо, що вже не бракує ріжноманітного досвіду, щоби ми змогли визначити вектор думки і дії, переборовши цей прикрий стан. Коли взятися до пильного вивчення цього питання, це зарадило би справі, а також сприяло би зміцненню теперішніх і подальших дій національно-визвольних рухів. Це вивчення, що є, на нашу думку, не менш важливим від політичної підтримки чи фінансової допомоги щодо придбання зброї, могло би неабияк допомогти національно-визвольним рухам, до того ж допомогти напевне.

Маючи намір зробити свій — невеликий — внесок у цю дискусію, ми пропонуємо тут нашу думку про основи та цілі національного визволення з огляду на соціяльну структуру. Цей погляд є результатом нашого власного досвіду боротьби та критичної оцінки досвіду инших. Тим, хто бачить у цьому внеску саму теорію, ми хотіли би нагадати, що кожна практика викликає до життя теорію, і коли вірно, що революція може зазнати поразки, навіть мавши випрацьовану теорію, ніхто ще не здійснив успішної революції без революційної теорії.

Хто стверджує (у нашому випадку цілком правильно), що рушійною силою історії є клясова боротьба, безсумнівно згодився б переглянути це твердження, щоби уточнити умовини його застосування та розширити їхню царину, якби краще знав головні особливості певних колонізованих народів, так би мовити, народів, зрабованих імперіялізмом. Насправді в загальній еволюції людства та кожного з народів, що вони його складають, кляси не постають ані як узагальнене й синхронізоване явище у гурті цих ґруп, ані як завершене, ідеальне, однорідне та стихійно ціле. Визначення кляс у межах однієї чи кількох ґруп людей є основоположним наслідком поступового розвитку продукційних сил і характеру розподілу багатства, виробленого ґрупою або забраного в инших. Себто суспільно-економічне явище «кляса» постає і розвивається як функція з принаймні двома істотними та взаємозалежними перемінними — рівнем розвитку продукційних сил і формою власности на засоби виробництва. Цей розвиток триває повільно, поступово та нерівномірно, через кількісні та загалом малопомітні зміни головних складових; щойно досягнуто певного рівня нагромадження, процес переходить до якісного стрибка, що характеризується появою кляс і конфлікту між ними.

На процес формування кляс можуть впливати — більшою чи меншою мірою — чинники, зовнішні до суспільно-економічного цілого, пришвидшуючи цей процес, сповільнюючи або навіть повертаючи його вспак. Коли з якоїсь причини вплив цих чинників щезає, процес знов унезалежнюється, і його ритм визначається не лише конкретними внутрішніми характеристиками цілого, а й внутрішніми наслідками тимчасової дії зовнішніх чинників. Суто внутрішньо ритм процесу може змінюватися, але він не переривається і виражає рух вперед. Наглий проґрес можливий лише як функція насильницьких змін — видозмін — на рівні продукційних сил або форми власности. Ці насильницькі зміни, здійснювані всередині процесу розвитку кляс як результат видозмін на рівні продукційних сил або форми власности загалом, економічною чи політичною мовою звуться революціями.

Однак очевидно, що на можливості цього процесу серйозно впливають зовнішні чинники, зокрема взаємодія ґруп людей. Ця взаємодія суттєво зростає мірою розвитку засобів транспорту та зв’язку, що створюються в сучасному світі та знищують відстань між ґрупами людей однієї території, між територіями одного континенту, а також між континентами. Цей розвиток, характерний для тривалого історичного періоду, що розпочався з винаходом перших засобів транспорту, був очевидним уже за плавань пунійців і грецької колонізації, його вивели наперед морські відкриття, винахід парової машини та відкриття елєктрики. А в наш час з поступовим прирученням атомної енерґії можна числити якщо не доправити людей до зірок, то принаймні залюднити всесвіт.

Це змушує нас запитати: чи починається історія лише з появою явища «кляса», а отже й клясової боротьби? Відповісти на це питання ствердно значить забрати з історії цілий період життя ґруп людей, починаючи з відкриття мисливства та пізніше осілого сільського господарства до орґанізації стад і приватизації землі. Це також значило б вважати — і ми не погоджуємося з цим — що ріжноманітні ґрупи людей в Африці, Азії і Латинській Америці жили без історії або поза історією впродовж того часу, коли перебували під ярмом імперіялізму. Це означало б, що народи наших країн, такі, як баланта з Ґвінеі, або коаніями з Анґоли, чи маконда з Мозамбіку, досі живуть — якщо абстрагуватись від поверхневого впливу колоніялізму, під владою якого вони все ще живуть, — поза історією або не мають історії.

Наша відмова, базована на цілісному знанні суспільно-економічних реалій наших країн і на аналізі процесу розвитку явища «кляса», як ми вже зазначили, змушує нас висновити: якщо клясова боротьба є рушійною силою історії, то вона є такою лише у певний історичний період. Це значить, що до клясової боротьби — і обов’язково після неї, позаяк у цьому світі не істнує «до» без «після», — рушійною силою історії були й будуть один або декілька чинників. Легко побачити, що цим чинником ув історії кожної з ґруп людей є спосіб виробництва — рівень продукційних сил і форма власности, — притаманний цій ґрупі. Ба більше, як ми вже бачили, кляси самі собою, клясова боротьба і їхнє подальше визначення є результатом розвитку продукційних сил разом з формами власности на засоби виробництва. Тим-то видається слушним висновити, що рівень продукційних сил, головна визначальна складова змісту та форми клясової боротьби, є справжньою і постійною рушійною силою історії.

Якщо погодитись з цим, не буде в чому сумнитися. Тому що якщо, з одного боку, ми бачимо, що історія направду була до клясової боротьби, а значить можемо врятувати деякі ґрупи людей у наших країнах — і, можливо, на нашому континенті — від сумного положення неісторичних народів, то, з иншого боку, ми бачимо, що історія триває навіть по зникненню клясової боротьби чи самих кляс. І оскільки не ми — на науковій основі — стверджували зникнення кляс як історичну конечність, маємо задовільнитися цим висновком, що він певною мірою відновлює послідовність думки й одночасно дає народам, що, як кубинці, будують соціялізм, тверду певність того, що їхня історія не перерветься, коли вони завершать процес знищення явища «кляса» та покладуть край клясовій боротьбі в межах своєї суспільно-економічної цілости. Вічність не з цього світу, але людина переживе кляси і творитиме історію, оскільки ніколи не може звільнитися від тягаря власних потреб — тілесних і духових — що є основою розвитку продукційних сил.

З огляду на це, а також на сучасну дійсність можна сказати, що історія однієї ґрупи людей чи людства загалом проходить щонайменше три стадії. Перша характеризується низьким рівнем розвитку продукційних сил — низьким ступенем панування людини над природою: спосіб виробництва має примітивний характер, приватна власність на засоби виробництва ще не істнує, немає кляс і відповідно клясової боротьби. На другій стадії збільшення сукупности продукційних сил призводить до приватизації засобів виробництва, поступового ускладнення способу виробництва, спричиняє конфлікти інтересів в межах суспільно-економічної цілости, що постійно змінюється, і уможливлює появу явища «кляса», а отже й клясової боротьби — цього суспільного вираження суперечностей в економічній царині між способом виробництва та приватною власністю на засоби виробництва. На третій стадії, коли досягнуто певного рівня розвитку продукційних сил, вже можна знищити приватну власність на засоби виробництва, знищивши явище «кляса» і, відтак, клясову боротьбу і це відбувається: в історичному процесі розвитку суспільно-економічної цілісности вивільняються нові, доти незнані сили.

Якщо говорити політико-економічною мовою, перша стадія відповідає общинному суспільству землеробів і скотарів із горизонтальною соціяльною структурою, без жадної держави; друга — февдальним або змішаним аґрарним і аґропромисловим буржуазним суспільствам із вертикальною соціяльною структурою і державою; третя — соціялістичним або комуністичним суспільствам, що в них економіка переважно — якщо не цілком — промислова (позаяк сільське господарство стає формою промисловости), а держава має тенденцію поступово зникати або фактично зникає, і соціяльна структура повертається до горизонтальної схеми на вищому рівні продукційних сил, суспільних відносин і збереження людських цінностей.

На рівні людства або частини людства (ґрупи людей з однієї території, одного чи кількох континентів) ці три стадії (або дві з них) можуть тривати одночасно, про що свідчить як сьогодення, так і минувшина. Це результат нерівномірного розвитку людських суспільств — через внутрішні причини або через вплив одного чи кількох зовнішніх чинників, що прискорюють або уповільнюють їхній розвиток. З иншого боку, в історичному процесі певної суспільно-економічної цілісности кожна з названих стадій має в собі — щойно досягнуто певний рівень перетворень — зародки наступної стадії.

Варто також сказати, що на нинішньому етапі життя людства і для певної суспільно-економічної цілісности послідовність у часі трьох описаних стадій не є конечною. Незалежно від рівня розвитку продукційних сил і фактичної соціяльної структури, суспільство може швидко перебути зазначені стадії залежно від конкретних місцевих умов (історичних і людських) і засягнути вищої стадії життя. Цей проґрес залежить від конкретних можливостей розвитку продукційних сил суспільства і реґулюється передусім природою політичної сили, що керує суспільством, так би мовити, типом держави або, коли хочете, характером панівної кляси чи кляс суспільства.

Докладніша аналіза показала би, що можливість такого скоку в історичному процесі економічно звичайно залежить від потуги засобів, приступних людині для панування над природою, і в політичній сфері від нової події, що кардинально змінила обличчя світу та розвиток історії — створення соціялістичних держав.

Так, ми бачимо, що наші народи мають власну історію незалежно від стадії їхнього економічного розвитку. Коли вони були об’єктами імперіялістичного панування, історичний процес кожного з наших народів (або ґруп людей, що їх складають) зазнав насильницької дії зовнішнього чинника. Ця дія — вплив імперіялізму на наші суспільства — не могла не вплинути на процес розвитку продукційних сил у наших країнах і на соціяльні структури наших країн, так само як на зміст і форму наших національно-визвольних рухів.

Але ми також бачимо, що в історичному контексті розвитку цієї боротьби наші народи направду мають змогу перейти від чинної ситуації експлоатації і недорозвинення до нової стадії історичного процесу, що може привести їх до вищої форми економічного, суспільного та культурного істнування.

Політична заява, складена міжнародним комітетом підготовки цієї конференції, що їй ми повністю підтримуємо, поставила імперіялізм — своєю чіткою та стислою аналізою — в його економічний контекст та вірно визначила його історичні координати. Ми не повторюватимемо тут те, що було сказано на зборах. Ми просто скажемо, що імперіялізм можна визначити як всесвітнє вираження гонитви за зиском і дедалі більшим нагромадженням додаткової вартости монополістичним фінансовим капіталом, зосередженим у двох частинах світу — в Европі та в Північній Америці. І якщо ми хочемо визначити місце імперіялізму в загальній еволюції трансцендентального чинника, що змінив обличчя світу — капіталу та процесу його акумуляції, ми можемо сказати, що імперіялізм є піратством, перенесеним із моря на суходіл, хазяйським, пристосованим  до експлоатації природних і людських ресурсів усіх народів. Але якщо ми можемо спокійно аналізувати явище імперіялізму, ми нікого не здивуємо, якщо визнаємо, що імперіялізм — і все вказує на те, що він насправді є останньою стадією розвитку капіталізму, — був історичною необхідністю, продовженням імпульсу, даного продукційними силами, і перетворень засобів виробництва у загальнолюдському маштабі, якщо дивитися на це як на єдиний рух, себто необхідністю — такою самою, якою сьогодні є національне визволення народів, знищення капіталу і поступ соціялізму.

Нашим народам важливо знати, чи імперіялізм — у своїй роли діючого капіталу — виконав своє історичне завдання у наших країнах: прискорив процес розвитку продукційних сил і їх перетворення, ускладнивши засоби виробництва, парелєльно з розвитком буржуазії розмежувавши кляси, загостривши клясову боротьбу, суттєво підвищивши рівень економічного, суспільного та культурного життя народів. Варто також дослідити вплив і дію імперіялізму на соціяльні структури та історичні процеси наших народів.

Тут ми ані засуджуємо, ані виправдовуємо імперіялізм — ми просто стверджуємо, що як на економічному, так і на суспільному та культурному рівнях імперіялістичний капітал геть не виконав того історичного завдання, що його виконав капітал у країнах акумуляції. Це значить, що якщо, з одного боку, імперіялістичний капітал виконував у більшості захоплених країн просту функцію примноження додаткової вартости, то, з иншого боку, можна бачити, що історична здатність капіталу (як неруйнівного пришвидшувача процесу розвитку продукційних сил) буквально залежить від його свободи, себто від ступеня незалежности у його застосуванні. Проте ми маємо визнати, що у певних випадках імперіялістичний капітал чи вмираючий капіталізм мав досить великий інтерес, досить сил і часу, щоби підвищити рівень продукційних сил (а також побудувати міста) і щоб дозволити меншости місцевого населення засягти вищого рівня життя і навіть привілейованого становища, у такий спосіб сприяючи процесові, що його дехто міг би назвати діялєктичним, загострюючи протиріччя всередині даних суспільств. Ув инших — рідкісніших — випадках була можливість нагромадити капітал, створивши умови для розвитку місцевої буржуазії.

Аналізуючи вплив імперіялістичного панування на соціяльну структуру й історичний процес наших народів, перш за все треба розглянути загальні форми імперіялістичного панування. Їх є щонайменше дві: перша, це — пряме панування почерез людей, чужих завойованому народові (збройні сили, поліція, представники орґанів влади та поселенці); загалом це зветься клясичним колоніялізмом або колоніялізмом; непряме панування через посередництво політичної сили, що її становлять переважно місцеві, зветься неоколоніялізмом.

У першому випадку соціяльна структура підпорядкованих народів, незалежно від стадії розвитку, може постраждати від: а) суцільного знищення, що звичайно супроводжуване негайною або поступовою ліквідацією місцевого населення і, отже, заміною населенням ззовні; б) часткового знищення, що звичайно супроводжуване більшим або меншим припливом населення ззовні; в) зовнішньої консервації, обмеження районів проживання місцевого населення на певних зонах або резерваціях, що не мають загалом жадних людських умов для життя, до того ж це супроводжуване масовим завезенням населення.

Два останні випадки, поширені в Африці, треба розглянути з огляду проблєматики національного визволення. Можна сказати, що в кожному випадкові вплив імперіялізму на історичний процес підпорядкованих людей виражається у паралічі, занепаді та навіть — у деяких випадках — реґресі цього процесу. Проте цей параліч, це — ще не край. У тій чи тій галузі певної суспільно-економічної цілісности можна числити на помітні перетворення, спричинені постійною дією певних внутрішніх (місцевих) чинників або дією нових чинників, спровокованих колоніяльним пануванням, таких як, наприклад, запровадження грошей і розвиток міських центрів. Серед цих перетворень ми можемо передбачити захитання поваги до місцевих правлячих кляс або ґруп, примусовий або добровільний від’їзд частини сільського населення до міст з дальшим розвитком нових суспільних верств — найманих працівників, службовців, робітників торгівлі та осіб вільних професій, а також непостійну верству безробітних. У сільській місцевості розвивається верства дрібних землевласників (розвиток дуже нерівномірний і завше пов’язаний з міським середовищем). За неоколоніялізму — незалежно від того, чи є більшість колонізованого населення місцевими чи іноземцями, — імперіялізм проявляється у створенні місцевої буржуазії або псевдобуржуазії, що перебуває під патронатом правлячої кляси країни-загарбниці.

Перетворення у соціяльній структурі не такі помітні в нижчих верствах, передусім у сільській місцевості, де зберігається ситуація колоніяльного періоду, але поява місцевої псевдобуржуазії, що вона зазвичай розвивається з дрібної буржуазії бюрократів і підкреслює розшарування суспільних верств і посередників у торгівельній сфері (компрадорів), через збільшення господарської активности місцевих елєментів змінює суспільну динаміку, що виражається в першу чергу в розвиткові міської робітничої кляси, введенні приватної власности на сільськогосподарські землі та поступовій появі сільськогосподарського пролєтаріяту. Ці більш-менш помітні перетворення соціяльної структури, спричинені значним зростанням продукційних сил, безпосередньо впливають на історичний процес суспільно-економічної цілісности. Якщо за клясичного колоніялізму цей процес заблоковано, то неоколоніялістське панування, не перешкоджаючи пробудженню суспільній динаміці (з’явитися конфліктові між інтересами місцевих верств або клясовій боротьбі), творить ілюзію унормування історичного процесу, його нормалізації. Ця ілюзія більшатиме завдяки тому, що є політична сила (національна держава), що її складають місцеві елєменти. Насправді це навіть не ілюзія: підпорядкування місцевої «правлячої» кляси правлячій клясі панівної країни обмежує або блокує розвиток національних продукційних сил.

Але за конкретних умов нинішньої світової економіки ця залежність є фатальною, а значить місцева псевдобуржуазія — хай там якою націоналістичною вона є — не може ефективно виконати свою історичну функцію — не може вільно направляти розвиток продукційних сил; коротше кажучи, вона не може бути національною буржуазією. Адже, як ми бачили, продукційні сили є рушійною силою історії, і повна свобода процесу їхнього розвитку є неодмінною умовою їхнього нормального функціонування.

Таким чином, ми бачимо, і колоніялізм, і неоколоніялізм заперечують історичний процес пригноблених народів, узурпувавши свободу розвитку національних продукційних сил, тобто залишають незмінною головну рису імперіялістичного панування. Це спостереження, що визначає сутність обох наявних форм імперіялістичного панування, здається нам найважливішим для теорії і практики визвольних рухів — як підчас боротьби, так і по здобуттю незалежности.

Отже, можемо стверджувати, що національне визволення — явище, коли певна суспільно-економічна цілісність відкидає заперечення її історичного процесу. Иншими словами, національне визволення народу є відновленням історичної індивідуальности цього народу, повернення до історії почерез знесення накиненого йому чужинського імперіялістичного панування.

Ми бачили, що насильницька узурпація свободи процесу розвитку продукційних сил завойованої суспільно-економічної цілісности є головною і незмінною рисою імперіялістичного панування, незалежно від того, яких форм воно прибирає. Бачили й те, що тільки ця свобода може забезпечити нормальний розвиток історичного процесу народу. Таким чином, можна висновити, що національне визволення — це повне звільнення національних продукційних сил від будь-якого виду іноземного панування.

Незрідка кажуть, що національне визволення базоване на праві кожного народу вільно порядкувати власною долею, а метою цього визволення є національна незалежність. Хоча ми не можемо не погодитися з цим доволі неточним і суб’єктивним способом вираження складної реальности, ми надаємо перевагу об’єктивності, позаяк для нас основою національного визволення (хай там як це формулює міжнародне право) є невід’ємне право кожного народу на власну історію і метою національного визволення є відновлення цього права, узурпованого імперіялізмом, себто звільнення розвитку національних продукційних сил.

Тим-то, на нашу думку, кожний національно-визвольний рух, що нехтує цим принципом і цією метою, звісно, може боротися проти імперіялізму, але напевно не боротиметься за національне визволення.

Отже, пам’ятаючи про головні риси сучасної світової економіки, так само як про досвід, уже набутий в царині антиімперіялістичної боротьби, першочерговим завданням національно-визвольної боротьби є боротьба проти неоколоніялізму. Ба більше, якщо ми погоджуємось з тим, що національне визволення потребує глибоких змін у процесі розвитку продукційних сил, то бачимо, що це явище національного визволення обов’язково тотожне революції. Важливо бути свідомим мети і суб’єктивних умов, що в них можливо здійснити революцію, і розуміти вид чи види боротьби, що найбільше сприяють її здійсненню.

Ми не повторюватимемо тут, що на теперішньому етапі розвитку людства ці умови є сприятливими; досить лише згадати, що бувають і несприятливі умови, як всередині, так і ззовні кожної нації, що бореться за визволення.

Нам здається, що на міжнародному рівні принаймні ці чинники є несприятливими для національно-визвольних рухів: неоколоніяльне становище багатьох держав, що, здобувши політичну незалежність, тепер прагнуть приєднатися до инших, що вони є в такому самому становищі; розвиток неокапіталізму, зокрема в Европі, де імперіялізм надає пільгові інвестиції, заохочує розвиток привілейованого пролєтаріяту і в цей спосіб зменшує революційність робочих кляс; відверті або приховані неоколоніялістські позиції деяких європейських країн, таких, як Портуґалія, що досі має колонії; так звана політика «допомоги нерозвиненим країнам», прийнята імперіялізмом, щоби створити чи зміцнити місцеву псевдобуржуазію, що вона конче залежна від буржуазії міжнародної, а отже вадить революції; клаустрофобія і революційна сором’язливість, що призвели деякі нові незалежні країни, чиї внутрішні економічні і політичні умови сприяють революції, до компромісів із ворогом чи його аґентурою; зростаючі протиріччя між антиімперіялістичними країнами; і, нарешті, загроза світовому миру, що її являє перспектива ядерної війни, котру може розв’язати імперіялізм. Усі ці чинники штовхають імперіялізм до активнішої протидії національно-визвольним рухам.

Якщо повторні втручання і дедалі більшу аґресію імперіялізму щодо народів можна розуміти як ознаки відчаю від засягу національно-визвольного руху, їх також можна вважати проявами слабкости, спричиненими цими несприятливими чинниками на загальному фронті антиімперіялістичної боротьби.

Ми вважаємо, що внутрішньо ці найважливіші слабкості або несприятливі чинники притаманні суспільно-економічній структурі та тенденціям її розвитку, що відбувається під імперіялістичним тиском або, кажучи точніше, недостатній увазі з боку національно-визвольних рухів або нехтуванню ними характеристиками цієї структури і цими тенденціями при визначенні стратеґії своєї боротьби.

Кажучи так, ми не бажаємо применшити важливість инших внутрішніх чинників, несприятливих для національного визволення, таких, як економічна недорозвиненість, пов’язана з нею соціяльна та культурна відсталість народних мас, трайбалізм та инші менш важливі суперечності. Проте варто зазначити, що самé істнування племен проявляється лише як важливе протиріччя, як функція спроб пристосуватися, зазвичай з боку вигнаних з племені осіб чи ґруп, у рамках національно-визвольних рухів. Міжклясові протиріччя — навіть першопочаткові — важать набагато більше значення за міжплеменні протиріччя.

Хоча колоніяльна та неоколоніяльна ситуації власне є тотожними, а головним напрямком боротьби з імперіялізмом є опір неоколоніялізмові, ми почуваємо, що конче треба практично визначити ці дві ситуації. Насправді, горизонтальна структура, хай там як вона відріжняється від місцевого суспільства, і відсутність політичної сили, сформованої з національних елєментів у колоніяльній ситуації, уможливлюють створення широкого фронту єдности та боротьби, що він є життєво необхідним для перемоги національно-визвольного руху. Але це не значить, що не треба ретельно аналізувати місцеву соціяльну структуру, тенденції її розвитку, а також практично вживати заходів щодо правдивого національного визволення. Визнаючи, що кожен рух краще знає, що йому робити у кожному окремому випадку, одне видається нам незамінним — створення тісно згуртованого аванґарду, свідомого справжнього значення і мети національно-визвольної боротьби, яку він має очолити. Ця необхідність тим нагальніша, що, як ми знаємо, майже завжди колоніяльна ситуація ні дозволяє, ні потребує істнування значних аванґардних кляс (робітничої кляси, свідомої свого істнування, а також сільського пролєтаріяту), що могли би забезпечити пильність народних мас щодо розвитку визвольного руху. Натомість загалом зародковий характер робітничої кляси й економічний, соціяльний і культурний стан найбільшої фізичної сили у національно-визвольній боротьбі — селянства — не дозволяє цим двом основним силам відріжнити справжню національну незалежність від фіктивної політичної незалежности. Лише революційний аванґард, загалом активна меншість, може від самого першу усвідомити цю відмінність і донести її до народних мас шляхом боротьби. Це пояснює принципово політичну природу національно-визвольної боротьби, а також певною мірою показує важливість форми боротьби для остаточного результату національного визволення.

За неоколоніялізму більш-менш вертикальна структура місцевого суспільства та досвід політичної сили, що складається з місцевих елєментів, — національної держави — вже погіршили протиріччя всередині цього суспільства і ускладнили, якщо не унеможливили, створення такого ж широкого фронту, як за колоніялізму. З одного боку, матеріяльні фактори (передовсім націоналізація кадрів і висока економічна ініціятива місцевих елєментів, зокрема у комерційній сфері) та психолоґічні ефекти (гордощі від віри у можливість бути керованими співвітчизниками, експлоатація реліґійної або племінної солідарности між деякими лідерами і частиною мас) разом демобілізують значний загін націоналістичних сил. Але, з иншого боку, неодмінно репресивний характер неоколоніяльної держави щодо національно-визвольних сил, загострення протиріч між клясами, об’єктивна безперервність ознак і чинників іноземного панування (поселенці, що зберігають свої привілеї, збройні сили, расова дискримінація), зростаюча бідність селянства і більш-менш значний вплив зовнішніх чинників не дають націоналізмові згаснути, сприяють поступовому зростанню свідомости широких народних верств і об’єднанню більшости населення на ґрунті усвідомлення неоколоніяльного краху, навколо ідеї національного визволення. Крім того, коли місцева правляча кляса поступово стає більш буржуазною, розвиток робітничої кляси, що складається з міських працівників і сільських пролєтарів (всі вони у непрямий спосіб експлоатовані імперіялізмом), відкриває нові перспективи перед рухом за національне визволення. Ця робітнича кляса, хай яким є рівень її політичної свідомости (нахай навіть на певному мінімумі, на рівні усвідомлення власних потреб), здається, є справжнім народним аванґардом національно-визвольної боротьби у неоколоніяльній ситуації. Проте вона зможе вповні здійснити свою місію у цій боротьбі (що не закінчується із здобуттям незалежности) лише тоді, коли міцно об’єднається з иншими експлоатованими верствами — селянами загалом (батраками, пайовиками, орендарями та дрібними фермерами) і націоналістичною дрібною буржуазією. Щоби створити таку спілку, треба мобілізації й орґанізації національних сил в рамках — або за допомогою — міцної і добре структурованої політичної орґанізації.

Инша важлива відмінність між колоніяльною і неоколоніяльною ситуацією — перспективи боротьби. Колоніяльна ситуація (за якої національна кляса бореться з репресивними силами буржуазії країни-колонізатора) може привести — у всякому разі, так здається — до націоналістичного вирішення (національної революції): нація здобуває незалежність і теоретично приймає для себе економічну структуру, що найбільше їй підходить. Неоколоніяльної ситуації (за якої робітнича кляса та її союзники одночасно борються з імперіялістичною буржуазією і місцевою правлячою клясою) не розв’язати через націоналістичне рішення — вона вимагає знищення капіталістичної структури, накинутої національній території імперіялізмом, і цілком слушно порушує питання про соціялізм.

Ця відмінність здебільшого випливає з ріжниці у рівнях розвитку продукційних сил у двох випадках і дальшого загострення клясової боротьби.

Не важко показати, що з часом ріжниця стає ледь помітною. Досить згадати, що в нашій сьогоднішній історичні ситуації — знищенні імперіялізму, котрий ладен на все, щоби увічнити своє панування над усіма нашими народами, та зміцнення соціялізму в багатьох країнах — є лише два можливі шляхи для незалежної нації: повернутися до імперіялістичного панування (неоколоніялізм, капіталізм, державний капіталізм) або ступити на шлях соціялізму. Цей крок, що від нього залежить, чи виплатяться всі зусилля і жертви народних мас протягом боротьби, значною мірою робиться під впливом форми боротьби і рівня революційної свідомости тих, хто на нього зважується. Судіть самі: головним інструментом імперіялістичного панування є жорстокість. Якщо ми згодні, що визвольна боротьба є революцією і що вона не закінчується тоді, коли піднято національний прапор і грає національний гімн, ми побачимо, що не буває і не може бути національного визволення без застосування націоналістичними силами визвольного насильства, що є відповіддю на злочинну жорстокість аґентури імперіялізму. Немає сумнівів, що хай там якими є місцеві особливості, імперіялістичне панування передбачає неперервне насильство щодо націоналістичних сил. Немає на землі народу, який, страждаючи під імперіялістичним ярмом (колоніяльним чи неоколоніяльним), міг би відновити свою незалежність — номінальну чи реальну — без жертв. Важливо визначити, які форми насильства можуть використовувати національно-визвольні сили, щоби не лише відповісти на насильство імперіялізму, але й забезпечити — почерез боротьбу — остаточну перемогу своєї справи, справжню національну незалежність. Минулий і сьогоднішній досвід ріжних народів, нинішня ситуація з національно-визвольними рухами у світі (надто у В’єтнамі, Конґо й Зімбабве), як і неперервне насильство чи принаймні протиріччя та перевороти в деяких країнах, що здобули свою незалежність так званим мирним шляхом, показує нам не тільки те, що компроміси з імперіялізмом нечинні, але що природним шляхом національного визволення, що його накинув народам імперіялістичний гніт, є збройна боротьба.

Думаємо, що ми не викличемо у присутніх шоку, коли скажемо, що єдиним дієвим способом напевне здійснити сподівання народу, себто здобути національне визволення, є збройна боротьба. Це великий урок, якому нас вчить реальна історія визвольної боротьби всіх тих, хто по-справжньому відданий справі визволення своїх народів.

Очевидно, що як успішність цього шляху, так і стабільність ситуації, до якої йде справа після визволення, залежать не лише від особливостей орґанізації боротьби, але й від політичної та моральної зрілости тих, хто з історичних причин здатен безпосередньо успадкувати колоніяльну чи неоколоніяльну державу. Події показали, що єдиною соціяльною ґрупою, спроможною усвідомити реалії імперіялістичного панування і керувати державним апаратом, успадкованим від імперіялізму, є тубільна дрібна буржуазія. Якщо ми пам’ятатимемо про випадкові характеристики та складність тенденцій, притаманних економічному положенню цієї соціяльної верстви чи суспільної кляси, ми побачимо, що ця конкретна неминучість у нашій ситуації є однією із слабкостей національно-визвольного руху.

Колоніяльна ситуація, що не дозволяє розвинутися тубільній псевдо-буржуазії, — ситуація, що в ній народні маси загалом не досягають необхідного рівня політичної свідомости до початку національного визволення, відкриває перед дрібною буржуазією історичну можливість очолити боротьбу проти іноземного панування, позаяк природою свого об’єктивного та суб’єктивного положення (вищий рівень життя, ніж у мас, частіші контакти з представниками колоніялізму, а отже більша вірогідність відчути себе приниженим, вищий рівень освіти та політичної свідомости тощо) це верства, що швидше за инші усвідомлює необхідність звільнитися від іноземного панування. Ця історична відповідальність усвідомлюється тим загоном дрібної буржуазії, що у колоніяльному контексті можна назвати революційною, тоді як инші загони цієї кляси продовжують коливатися, що типово для цієї кляси, або укладають союз з колоніялізмом, аби нехай ілюзорно, але захистити своє суспільне становище.

У неоколоніяльній ситуації, що вимагає знищення місцевої псевдо-буржуазії, щоб уможливити національне визволення, також відкривається можливість для дрібної буржуазії мати головну чи навіть вирішальну ролю у боротьбі за знищення іноземного панування. Але у цьому випадку через поступ, досягнутий у зміні соціяльної структури, функцію керівника боротьби починають виконувати — більшою чи меншою мірою — освіченіші прошарки робітничої кляси і навіть деякі елєменти національної псевдобуржуазії, сповнені патріотичних почуттів. Роля загону дрібної буржуазії, що керує боротьбою, є надзвичайно важливою, позаяк є фактом те, що у неоколоніяльній ситуації він є найбільш годним прошарком для виконання цієї функції як через економічну та культурну обмеженість робітничих мас, так і через комплєкси та обмеження ідеолоґічного характеру, притаманні тій частині національної псевдобуржуазії, що підтримує боротьбу. У цьому випадку важливо відзначити, що доручена їй роля вимагає від цієї ґрупи дрібної буржуазії зрілішої революційної свідомости та здатности правильно тлумачити прагнення мас на кожному етапі боротьби, а також дедалі тіснішого ототожнення себе з масами.

Проте, хай там яким високим є рівень революційної свідомости загону дрібної буржуазії, покликаного виконати своє історичне завдання, він не може заперечити один важливий бік реальности: дрібна буржуазія як кляса-обслуга (себто кляса, непрямо залучена до виробничого процесу), не має економічної бази, що ґарантувала б захоплення влади. Насправді історія показала, що хай там якою є — часом важлива — роля особистостей, що походять із дрібної буржуазії, підчас революції ця кляса ніколи не мала політичної влади. І ніколи не могла її мати, позаяк політична влада (держава) базується на економічній потузі правлячої кляси, а за умов колоніяльного і неоколоніяльного суспільства ця потуга зберігається за імперіялістичним капіталом і місцевими робітничими клясами.

Щоби зберегти владу, яку національне визволення вкладає до рук дрібній буржуазії, вона має лише один шлях — звільнити свої природні потяги, щоб стати більш буржуазною, відкрити шлях для розвитку бюрократичної та посередницької комерційної буржуазії, щоби стати національною псевдобуржуазією, себто заперечити революцію та своїх союзників. Щоб не зрадити цих цілей, дрібна буржуазія має лише один вибір — зміцнити революційну свідомість, відкинути спокуси більшої буржуазности та природню систему ідей своєї кляси, ототожнити себе з робітничими клясами і не протистояти нормальному розвиткові процесу революції. Отже, щоби справді мати ролю у національно-визвольній боротьбі, революційна дрібна буржуазія має бути здатною на самогубство як кляса, відродившися як революційне робітництво, що повністю ототожнює себе з найглибшими сподіваннями свого народу.

Ця альтернатива — зрадити революцію або вчинити самогубство як кляса — становить дилєму дрібної буржуазії загалом у рамках національно-визвольної боротьби. Позитивний вибір на користь революції залежить від того, що нещодавно Фідель Кастро влучно назвав розвитком революційної свідомости. Ця залежність обов’язково привертає нашу увагу до здатности вождя національно-визвольної боротьби лишатися вірним фундаментальним принципам і цілям цієї боротьби. Це показує нам, що якщо національне визволення є певною мірою політичним питанням, то умови його розвитку наділяють його певними рисами, що належать до царини моралі.

Ми не кричатимемо «слава!» та не робитимемо гучних заяв про солідарність з боротьбою того чи того народу. Наша присутність тут сама собою є нашим засудженням імперіялізму та доказом солідарности з усіма народами, що хочуть позбутися імперіялістичного ярма у своїх країнах, і, зокрема, з героїчним народом В’єтнаму. Але ми певні, що найкраще ми доведемо свою антиімперіялістичну позицію і свою активну солідарність із нашими товаришами у цій спільній боротьбі, коли повернемося до своїх країн, щоби продовжувати цю боротьбу, бувши вірними принципам і цілям національного визволення.

Ми бажаємо, щоб кожен національно-визвольний рух, представлений тут, зміг повторити у своїй країні із зброєю в руках, спільно зі своїми народами подвиги Куби, що вже стали лєґендою.

Patria o muerte! Venceremos!

Смерть імперіялістичним силам!

Вільну, процвітаючу та щасливу країну для кожного з наших народів!

Venceremos!

Перекладено з анґлійської