З нагоди нашої літературної дискусії

Володимир Юринець

„Щоб оцінити як слід весь цей філософський шум, що визиває навіть у грудях поважного німецького бюргера благодатне почуття національної гордости, щоб показати наглядно дрібничковість, місцеву обмеженість усього цього молодо-гегеліянського руху, а особливо трагікомічний контраст між реальними подвигами цих героїв і ілюзіями відносно цих подвигів, – необхідно поглянути на це все видовище із становища,що знаходиться поза Германією”.

Маркс – Енгельс. („Феєрбах”. Архів інституту Маркса й Енгельса, т. І, стор. 212).

Мимохіть виринають у пам’яті ці гіркі і їдкі слова Маркса, коли почнеш читати гори полемічних статтів, памфлетів, критичних розвідок, що торкаються стану та судьб української літератури. Якась новітня гігантомахія, тільки з тою ріжницею, що наші гіганти вимахують дерев’яними шаблями та одягнені в паперові панцирі.

Хвильовий, Пилипенко, Буревій, Савченко, Загул, Поліщук – перед нами цілий калейдоскоп імен, закликів, перспектив, лозунгів.

На перший погляд це все робить вражіння надзвичайно сильного пульсу культурного життя. В твоїй уяві рисуються імена Лесінгів, Сент-Бевів, Патерів, Бєлінських. Але, на жаль, це все тільки обман. Під густими мряковинами критики не найдеш широких, розлогих левад творчости.

Українська література переживала вже раніше не один момент таких гігантомахій. Іще так недавно вівся спір між «старими» та «молодими», між поклонниками традиційного українського письменства та «українським модернізмом». Кому не відомі хамські нападки Лозинського на «молодомузників», у націоналістичному «Ділі», полеміка на стовпцях львівської «Будучини», «Української Хати», весь цей шум навкруги Карманських, Твердохлібів, Євшанів і др. представників української дрібної буржуазії в літературі? А що вона дала? Які реальні факти лягли в основу цієї критики? Які були її результати? Чи був ним «Сон української ночи», бездарне наслідування романтичних мрій Висп’янського, поетичне побренькування нудних мелодій українського «національного» соціялізму, який, кінець-кінцем, довів автора до ідеалізації козаччини, чи бліда, мраморно-холодна поезія Твердохліба, чи пангуманітарні крикливі дифірамби Яцкова, чи туберкульозний естетизм Евшана.

Як часто гляділи ми в Европу, як часто мандрувала вона в нас по розлогих, запущених шляхах нашого безталання? /185/

В одній із своїх драм, під заголовком «Роза» кладе Жеромський в уста Макіявеля слова: «Ви, поляки, розумієте поезію, але ви не знаєте, що таке cose di stato (державні справи)».

Це можна віднести й до українського суспільства і його літератури. Поневолене царським урядом та польською шляхтою в Галичині, позбавлене можливости з економічно-суспільного боку в повне сучасне суспільство, – воно всю свою енергію вкладало в справи літератури. Там, у слові, у мрійній грі уяви, воно шукало розвязки всіх конфліктів, вирішення всіх справ, які ставило складне сучасне життя. До катованого, марнованого, недоношеного і неповнокровного українського суспільства, що віддавна вже не знало історично-конструктивних традицій, можна віднести слова Маркса, що він їх висказав з приводу ідеалістичної філософії Канта: «Вона була переживанням у позаоблачних сферах, багатої дійсности французької революції. Плід безсилля, що манив чарівними звуками одчаю… Як легко буяти в пустих просторах, годувати в собі почуття сили, коли не має опору. Скільки тут приводів до самообману, самообожання і цієї базарної сутолоки, що паношиться без краю, доки не розвіє їх міцний подув дійсности та залізна мова класових конфліктів… Явище дуже небезпечне. Воно викривляло всі погляди на значіння літератури в сукупності суспільного життя, ставило перед суспільністю криві дзеркала, створювало цю сонну українську романтику, що підмивала всі конструктивні елементи суспільної психіки, розглядало все прозаїчне і, іменно, могутнє в своїй прозі життя з точки погляду гарного жесту, одним словом, годувало літературщину – великого ворога сучасної свідомости. Квиління і стони, як наслідки поневолення, і Европа, не дійсна Европа, а обітований край утечі від дійсности, рожеві небосклони наших мрій, Европа, як гарячка ностальгії, а не дійсна Европа – ось ці полюси, між якими вона весь час хиталась. Скільки сприятливих умов для облуди, брехні, скільки наркотиків, що манливими струйками труїли силу волі. Втрачені були всі маштаби, всі кличі позбавлені були свойого дійсного значіння. Байронівський «вельтшмерц», що своєю основою мав нездійснимість замислів великої Французької революції на всьому европейському континенті, одягнувся в надуману песимістичну мудрість Шопенгавера, і проскиглив у нас на розбитій лірі відірваного від почви інтелігента Карманського, глибоке розуміння стилів культур у Куліша перемінилось у чисто паразитну мандрівку по кладбищах усіх культур, складні та заплутані символи Метерлінка, це передчуття і жах буржуазії перед великими соціяльними бурями стали джерелом надхнення… Література стала літературщиною. Це було характерно для багатьох країн, які з тих чи інших причин не могли вийти на широку дорогу історичної творчости. Завдяки Жовтневі Україна почала будувати свою державу, якої не бачила вже від багатьох століть, завдяки Жовтневі вона може будувати свобідно свою культуру. Іде дійсно український ренесанс, оснований на побіді праці…

І тут знову виринає небезпека, щоб боротьба за пролетарську літературу не закінчилась побідою літературщини, щоб великі творчі сили, що лежать у працюючих масах, щоб цей оживляючий бурний потік не висох у сухому піску полеміки, спорів. Знов виявляються сили навиків, традицій. На трибуну виступають старі слова в їхній неясній, заплутаній формі, Европа, романтика, класицизм, масова творчість, низи – все це танцює перед нами в безглуздому танку в стані їх «прелестной» неясности, що всипляє… Міти й легенди, що вкривають дійсний суворий процес суспільних трансформаторів. Чи не смішні ці крики, чи не назадницькі вони, не дивлячись на їх позірну революційність на фоні упертого творення нового суспільства. Ясно, що /186/ це порівняння не треба брати буквально, бо Жовтень дав нам новий якісний скачок, але нам треба остерігатись сили інерції традиції.

Коли продумати глибше нашу останню літературну дискусію, то в вічі кидаються дві протилежності, які однако витікають із одного джерела: нашої культурної відсталости. З одної сторони в нашій полеміці заволодів тон марксистського упрощенства, тон звичайної абетки, що не дуже-то личить до таких складних питань, як питання про мистецтво, з другої сторони даються нашому мистецтву недосяжні перспективи, що силою фактів мусять остатись, не дають ніяких критеріїв можливости їх здійснення, а тому й до нічого не зобов’язують, мусять так і залишитись прекрасними фантазіями. Крім цього, справи ідеологічного характеру переплутуються невпинно із справами організаційного характеру; ми не хочемо цим сказати, що організаційні справи не звязані з ідеологічними проблемами, а лише те, що їх треба раніше проаналізувати в чистому виді, щоб відтак з’ясувати їх конкретне злиття і звязок.

Тов. Пилипенко в своїх статтях у «Культурі і Побуті» говорить, що марксистської обробки проблем мистецтва ще немає: «Це для того, щоб ствердити, що в теорії мистецтва малограмотні ми всі – і марксисти і не марксисти, що теорія ця чекає на своє вивчення і оформлення, що навіть абетку мистецтва М. Хвильовому скласти не вдалось і не один він поламав зуби на трактовці Плеханова» («Культура і Побут» № 7).

Я особисто не знаю, де поламав собі зуби Хвильовий на трактовці Плеханова. Я не погоджуюся з гадкою про повний анальфабетизм марксистів у ділах мистецва після прекрасних статтів Плеханова. Мені незрозуміло, чому в малограмотності в теорії мистецтва Пилипенко ставить на одну дошку марксистів і не марксистів. Досі було нам відомо, що тільки квінт-есенція марксизму – історичний матеріялізм може дати правильне вияснення явищ мистецтва. Відки не раз узявся у тов.  П.Пилипенка такий широкий діяпазон, що обіймає марксизм і не-марксизм? Говорить же тов. Пилипенко про дифузію непролетарського середовища в пролетарську ідеологію (в чому він часто правий); але чи не замічає він, що він сам дає колосальну уступку ворожим силам, виставляючи марксизм, як одну з можливих, але не одиноко правильних ідеологій? Зрештою, коли марксистська і не марксистька трактовка проблем мистецтва рівноцінна, то неправий тов. Пилипенко, що не-марксисти не дали повної теорії мистецтва.

Вони її дали. Дав її Аристотель у своїй Поетиці, дав Буало для французького псевдокласицизму, дав Лесінг, Брюнет’єр, Тен і другі. Вони зробили в галузі мистецтва все, що було корисне й потрібне з точки зору клас, які вони представляли. Корінна справа тут більш глибока. Погляд тов Пилипенка на рівноцінність маркистської та не марксистської розвязки проблеми мистецтва находить своє дальше ідеологічне відображення в ідеї «федералізму» письменницьких організацій, селянської та пролетарської, який є чужий духові більшовизму. Тут протягаються скриті нитки звязку, яких, мабуть і тов. Пилипенко ясно собі не усвідомляє. Вказати на них та на небезпеку, яка тут криється, є обов’язок всякого марксистського критика. Але про це декілька слів потім.

Але багатий на відкриття тов. Пилипенко робить дальші відкриття. Після передмови у своїй статті заявляє він, що мистецтво – ідеологія («тоб-то мистецтво – це насамперед ідеологія»). Тут дійсно гора родила мишу. Чи для того потрібні полемічні статті, щоб відкривати такі істини? Це ж азбучне, про це говориться в найбільш популярних підручниках історичного матеріялізму. Таким простим, до вульгарности простим, ствердженням тов. Пилипенко обминає дійсні труднощі діла. Така врочиста заява, що мистецство є ідеологія, /187/ звільняє його від праці над аналізою структури ідеології. А тут відкриваються дійсно складні питання, які досі не висвітлила марксистська аналіза. В своіх прекрасних листах до Мерінга і Штаркенбурга пише Енгельс про явища ідеологічних викривлень (извращений) дійсности. Ідеологія оперує дуже часто не дійсною, а фальшивою свідомістю, що закриває агентові і носителеві її дійсний сенс його змагань. Ці погляди Енгельса примінив геніяльно Маркс у свойому «18-му брюмері», де він доказав, як буржуазія, нарядившись у костюми Римської республіки, робила в дійсності не дуже-то римське діло зведення буржуазного ладу. Ось на ці історичні маскіровки повинен був звернути увагу тов. Пилипенко і проанулізувати, яка дійсність криється по-за туманом і фанфаронадами фраз про мистецтво.

Той же Маркс говорить у своїй короткій статті про французький матеріялізм ХVІІІ століття, що матеріялізм новітніх часів змінив свій одяг. Із повнокровного, граючого колірами веселки матеріялізму Бекона став він худосочним, блідим матеріялізмом Гобса.

Він підроблювався під блідий прозрачний аскетизм ідеалізму, щоб бити ідеалізм на його власному ґрунті. Ось які дивні судьби ідеології, якими в’ючимися шляхами вона здійснює інтереси суспільних групіровок. Тут дійсно «Федот да не тот», і не все пролетарське, що кричить сьогодні про свій пролетарський характер. Тут не потрібна рефлексологія, яку призиває тов. Пилипенко у хвилини теоретичного одчаю.

Коли б тов. Пилипенко замість говорити про ідеологію «вообще», проаналізував її структуру, її «изгибы», він не завязав би пустого й безплідного спору про мистецтво, як споглядання та будову дійсности. Ми ж діялектики і ніколи так формально логічно, так грубо до питання не підходимо. Тов. Пилипенко говорить, що кожна теорія має своє коріння в практиці. Гаразд. Це – знову абетка. Але Ленін не відкидав ніколи значіння теорії, навпаки завжди налягав на неї, знаючи, що в свойому розгортанні вона пересікається з практикою. Марксисти-практики, але не прагматисти грубувато-американського пошибу, не плоські утилітаристи. Протирічиві тенденції капіталізму, які треба пізнати, і пізнати при помочі дуже складної системи марксової методи – є фоном практики соціялізму. І мистецтво має свої практичні наслідки, – воно діє на економічну структуру суспільства, само з неї виростаючи. Але цей факт, що воно діє, не треба поширювати безкрайно, не треба тлумачити так, що мистецтво безпосередньо кладе цеголки під будівлю соціялізму. Така постановка питання веде в свойому продовженні до теорії суб’єктивної соціології Михайловського, до есерівського погляду про непомірне, виключне значіння ідеології, до теорії факторів і цього всього комплексу думок, які Ленін охарактеризував як ідеологію міцного селянина, що продукує на ринок. Чи не окажеться тоді правим Хвильовий, який у просвітянстві «Плугу» бачить зародини куркулівської ідеології. Я навмисне не торкався просвітянства (в критиці якого, безумовно, правий тов. Хвильовий), а підійшов до справи з другого боку, щоб доказати, що всі дороги ведуть у Київ, що, виходючи з других принципів тов.Пилипенка, ми мусимо дійти до висновків, які накреслив тов.Хвильовий.

Нарешті, організаційна проблема. Ось що про неї говорить тов.Пилипенко:

«Отож мій безграмотний розум каже (хай простить мені професор скотарства, що в нього ця хвороба – все на класи розподіляти – не передбачена), що поруч спілки пролетарських письменників, хоч би вони й академією називали, у нашу переходову добу «всерйоз і надовго» ще й спілка революційно-селянських письменників повинна бути (хоч би й «Плуг»), а крім /188/ того, очевидно, існуватимуть і ще виникатимуть асоціяції (як от «Ланка», група, звана чомусь «неокласиками», різні «неоліфи» й т. ін.), що ідеологічно виявлятимуть різно-класові угрупування і нашарування в нашому суспільстві» («Культура і Побут» № 5).

Ідею вільної конкуренції довів тут тов. Пилипенко до абсурду. В організаційній справі я зовсім згоден з думками тов. Ялового (висказаними в його статті «Хай живе Гарт і Плуг») і що в нас, коли залишити на стороні попутників, повинен бути один пролетарський центр мистецької самоосвіти. Ідея федерального взаємовідношення селянського і пролетарського центру є в наші часи анахронізмом. Гегемоном у нашій соціялістичній спілці є пролетаріят, що веде за собою селянство, керує ним, перетягає його на шляхи соціялістичного будівництва. Чи буде доцільним виділяти селянських письменників в одно ціле, чи не відпаде тут справа керовництва пролетаріяту, на це відповідь не важка. Ідея соціялізму полягає в наближуванні міста до села, відхиленні й руйнуванні перегородок, що їх відділяють, у взаємопрониканню цих двох світів. Чи вона може бути здійснена шляхом такого класового лібералізму. Такий лібералізм шкідливий особливо в нації українській, нації переважно селянській. В такій одноцільній організації мистецької самоосвіти міг би відбуватись корисний процес обміну: пролетарські елементи втягали б у себе стихію української культури; українець-робітник, що виріс відчасти на культурі російській, стирав-би медвежі вугли української вузькости, як про це говорить Ленін у своїх статтях по національному питанню. Очевидно, що таке злиття і взаємопроникання не може бути тільки формальним, зміною тільки вивіски, а сягати глибоко в суть справи.

Тут треба сказати ще одно: не може бути літератури селянської, літератури з села, як села; вона була б анахронізмом, поворотом до старих традицій. Є або село – «садок вишневий коло хати», або село з тракторами, колхозами, райгосподарствами, кіно й атеїзмом, але це останнє вже селом не являєтся. Отже, до нічого не доведе цей штучний поділ для тих, що вже приєднались до ідеї Жовтня. Про це перше село хай співають митці по ту сторону барикади.

Ось ці настрої «села» доводять тов. Пилипенка до того, що поняття літератури трактує він дуже широко: вона обіймає і чисто художні витвори творчости, і роботу робселькорів і продукцію в стінгазетах і т. ін. Створюється неймовірний конгломерат, проблема творення культури перемішується з культурницьким утилітаризмом. Ці два явища треба рішуче відділити. Культурницька справа – справа велетенської ваги. Ніхто другий, як Ленін, підкреслював з усією силою свойого генія її значіння. Але вона не є всім, вона не обіймає сукупности питань культури. «Масовізм» Пилипенка – його помилка, і атаки тов. Хвильового проти цього масовізму зовсім оправдані. «Плуг» може стати або центром мистецької самоосвіти, або буде весь час перебувати в стані аморфної туманности, що питання української культури не посуне на крок. Заслуги тов. Пилипенка в культурницькій справі великі. Його працю в цьому напрямку можна з’ясувати, як етап у просвітянській справі. Але зразу двох зайців не вб’єш. Якщо «Плуг» не стане на рейки мистецької самоосвіти, то це поведе тільки до вульгаризації літератури й мистецтва взагалі. Коли тов. Пилипенко об’єктивно проти своєї волі тягне мистецтво в давно пройдену і, на превелике щастя, погребену минувшину, тов. Хвильовий попадає в другий екстрем. В огні полеміки в нього палахкотить і сильне полум’я творчости майбутнього, але тут сипеться і нечистий попіл шкідливих впливів та нездорових лозунгів. Ніхто не може заперечити великого піонерського значіння тов. Хвильового /189/ в нашій літературі, ніхто не може недооцінювати великого завзяття, з яким він старається здвинути з місця проблему нашої нової культури. Деякі місця з його памфлетів переростають звичайно мірку своєю силою, динамікою обурення та захвату нагадують памфлети Карлейля. Але марксистові не вільно не звернути уваги на деякі небезпечні ухили, які помічаються в нього і які можуть повести до дуже небажаних наслідків. Одно певно: його критика літературного масовізму, мистецької вульгарности, є тривким вкладом у нашу полемічну літературу. Відділення справ мистецької самоосвіти, підготовки культурного читача, як масового явища, без якого не може розвиватись, не може існувати ніяка глибока культура – від справи мистецької творчости, вторення культури, – його провів Хвильовий так чітко, як ніхто другий, і на цих думках його треба будувати далі всякому, хто хоче говорити й писати в нас про справи культури. Але помилки тов. Хвильового треба відкривати безщадно. Так безщадно, як це робили класики російської критики, яких недооцінює тов. Хвильовий.

Тов. Хвильовий дає українським митцям пораду орієнтуватись на «психологічну Европу». Доволі вже українського застінка, доволі душної атмосфери наших доморослих традицій, нашого самовлюблення. Там, у Европі, лежать великі скарби мистецтва, там геологічними пластами накладені багацтва культурних цінностей, як наслідок надлюдських зусиль безконечної низки поколінь. Працююча, невсипуща Европа дала нам у літературі і змістом і формою стільки недосяжних зразків, що тільки треба хотіти, тільки перешикуватись психологічно по-европейськи, щоб цілими пригорщами черпати, бездонний океан цих вартостей, скерувати ручаї европеїзму на засохлі левади пролетарської культури.

Тут загадка теорії «психологічної Европи» тов. Хвильового і її протиставлення плужанському просвітянству.

В цьому свойому европейському захваті т.Хвильовий не відрізняє світла від тіни. Він бачить Европу взагалі, Европу en bloc, не бачить її класової структури, внутрішніх протиріч, антагонізмів, що роздирають її тіло, угрожаючи впадком усієї теперішньої европейської культури. Звичайно, з нашого далека можуть зглажуватися деякі нерівності, шум діяльности може заглушувати крик безвір’я, непевности, безвихідности й одчаю. Але так не може підходити до справи марксист, що, власне, мусить відкривати дизгармонію, як момент розвитку. Для тов. Хвильового існує одна Европа, її великі діячі, до якої б класи вони не належали – рівноцінні й пожадані, як приклад для наслідування. Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: «минулу, сучасну, буржуазну, пролетарську, вічно-мінливу». Бо й справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх вважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діялектика, коли блукає в лабірінті народів.

Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш, психо-фізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх клас.

В цьому сенсі ми нічого не маємо проти того, щоб Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий належали до одного типу громадської людини і саме ідеального, що його нам дала Европа.

І імператор Римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетарський теоретик Маркс – всі вони в цьому сенсі подібні до одного.

Це зовсім не значить, що кожний із них, узятий у конкретному оточенні, в конкретний час, буде міжкласовим явищем. /190/

І той, і другий, і п’ятий служили своїй класі. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхньої ж класи, викликала розвиток нових сил, що характеризують підняття прогресу, що мусили прийти їм на зміну і часом були їхнім антиподом, остільки між Леніном і Петром Великим можна поставити знак тотожности.

І піп Лютер, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу европейської громадської людини.

Й той, і другий, і п’ятий, і десятий не відривались від своєї соціяльної бази, але всі вони були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінного стосунку».

Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціяльно-економічному і політичному ладу. Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. інш. динаміці.

Це та людина, що її завжди і до вінців збурено в своїй біологічній основі.

Це – европейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, – знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фауст, коли розуміти його, як допитливий людський дух («Думки проти течії»).

Скільки неправильности, скільки парадоксів, скільки шкідливих для діла пролетарської культури закликів зібрано в цих фразах.

Де ж тут марксистська конкретність, де ж аналіза класових взаємовідношень, де чіткість історичних тенденцій сучасної Европи?

Чи відомо тов. Хвильовому, що легенду про Леніна, як нового Петра Великого, створив Сорель, що вона популярна між ворогами Радянського Союзу, що вона серед цих ворогів являється аргументом за «червоний імперіялізм Нової Росії», що вона не чужа ідеї «сменовеховства». Чи може серйозний письменник, що визначається здіб¬ністю бачити деталі, порівнювати без остережень Лютера, виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчости німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщика, порівняти з енергійною, сміливою і цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля?

Є глибока неосвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Европи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивної ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної рабськи-поетичної.

Це протест проти нашої розмазаности, безініціятивности, пагубний наслідок нашого поневолення в минулім.

Так, був колись в Европі гордий конструктивізм психіки, було невсипуще завзяття конквістадорів, патос бунту та мужеського невдоволення, героїчна мудрість Галилеїв, Декартів.

Там і сон і поетична меланхолія були випливом тоски, що не все ще зроблено, не здобуті ще всі позиції, що є ще пустирі, де не вбила стовпів своєї волі горда европейська суспільність.

Але ця вся конструктивна культура була тільки методою озброєння европейської психіки для грабежу, визиску. Цей конструктивізм мав свою оборотну сторону медали: елегантній ясності афоризмів Шамформа вторили елегії стонів французького селянства, котурновий французький класицизм виріс на розгромі гугенотів, чудовий, самовпевнений мужеський англійський XVIII вік, вік Рейнольдсів, Гогартів і других пив для підкріплення своєї сталевої цільности живу кров катованих індусів і обоготворяємий тов. Хвильовим символ Европи – д-р Фауст покидає Гретхен, щоби взятись за діло капіталістичного піонера.

Ні, ця психологічна Европа не може бути нашим прообразом. Ми всіма силами будемо старатися, щоб вона не існувала. Історичну /191/ конструкцію будуть у нас проводити нові суспільни шари; вони-то в своїй щоденній праці будували ці фундаменти, на які спиралася европейська конструктивність. Їхня непереривна праця давала впевненість вищим класам, художникам, літераторам, що Европа – це діло велике, що світ – це твір здобувчої героїчної волі. Фізичні зусилля мільйонів відбивались у них ідеологічно, як мрія про ніцшеанський аристократизм.

Пролетаріят тепер у нас в епосі будування: з безмежним завзяттям, з затисненими губами, серед неймовірних перешкод будує він на злобу всьому буржуазному світу і на його здивування нове життя; будує він спокійно, без поетичних сантиментів. Чи його ентузіазму недостаточно для того, щоб вдунути в наших митців, що називаються його ідеологами, горду творчу волю? Зробіть так, щоб у вашій творчості було таке напруження, яке відомо робітникові в кожній його праці, щоб у нього була така прецизія і точність, з якою робітник поводиться із своїми інструментами, – і ваша психологічна Европа стане символом сонности, лінивства, недбайлости, нірвани.

Европи шукаєте тепер, напередодні там соціялістичних революцій. Немає вже Европи, вона була, а нова виковується в тихому, рішучому зусиллю. Не може бути стон загибели загравою для подібного маршу пролетаріяту.

Пролетаріят буде рвати в мистецтві з усім, що дала буржуазна культура, бо перериви тяглости є основний закон історії. Чи шукати нам в Европі сюжетів? Наша революція, наше соціялістичне будівництво дає нам тисячу сюжетів, що своєю глибиною, широтою шкали, грандіозністю перевищують усе, що дала нам, що може дати буржуазна Европа. Ось хоч би основний сюжет: конфлікт між гедоністичним розумінням життя в епоху соціялизму, що виникає з усилення техніки, зі зменшенням необхідного робочого суспільного часу – і трагічним розумінням життя, що виникає із суворости, невмолимости процесу праці – чи тут, в цьому конфлікті, щр буде глибоким, плодовитим культурним конфліктом епохи соціялізму, не можна найти сюжету для нової драми, глибоких надхнень. Чи треба глядіти на Европу, щоб найти теми для нового роману? Ні, і тисячу раз ні.

Тут наслідування неможливе, вже хоч би й тому, що соціялістичній культурі треба буде творити нові літературні форми, бо форма в літературі звязана із стилем і ритмом життя. Тут треба буде рвати з усім минулим. І ніякою школою з цього погляду не можуть бути наші формалісти-неокласики, ці представники мертвої, роззброєної, паразитної психіки, за яких чіпляється тов. Хвильовий. Їхній класичний покій – доказ, що в них перестали вже грати струни сучасної історії. Доволі вже нам «Европи». Доволі «европеїзації» України. Ми вже бачили цю европеїзацію: в часи імперіялістичної війни хотіли центральні держави зробити з України протагоніста «европейської цивілізації» проти «варварськи-азіятської» Росії. Европейські орієнтації українців дали тільки нові пепелища для українського працюючого люду. Лозунг психологічної Европи може тільки дати знову поживу для наших закордонних доброжелателів, для цих або других Донцових, які з такою злорадністю, з таким затиранням рук вітають кожний прояв «перешикування» збірної психології.

Тов. Хвильовий не продумав докінця своїх гадок; є в них колосальна незвязність, кінці там не сходяться з кінцями. З одного боку, він манить нас у психологічну Европу, з другого ж боку, воспіває азіятський ренесанс: тут на південно-східніх рівнинах Европи, в низинах Індії, серед молодих, здорових мас, яких іще не торкалась історія, зажевріє зарево нового мистецтва. Як погодити цю віру в Азію з захватом по відношенню до Европи? Ніяк не розумію. І тут підхід /192/ тов. Хвильового не марксистський. І тут Европа і Азія виступають, як цільні персонажі. Европа також не вичерпала своїх сил: безсильна, безплідна там тільки буржуазія. Але не позбавлений творчих соків тамошній пролетаріят. Він скаже ще своє слово; досі він мовчав. Чому ж відвертатись від Европи майбутнього, чому глядіти на Европу з точки зору шпенглерівського «закату». Легковірний ентузіязм у тов. Хвильового дуже легко обіймається з безпідставним безвір’ям.

До Европи кличе тов. Хвильовий, геть з московськими задрипанками. По думці тов. Хвильового московська література, російське мистецтво, взагалі, не може бути стимулом для українського. Надто довго стогнала Україна під ярмом російского царизму, надто болючі ще спомини минулого, щоб між цими двома культурами міг створитися живий і тісний контакт. Зрештою, зараз і немає російської літератури, отже, вона не може нам дати ніяких взірців. Ні, тов. Хвильовий, рвати з Москвою ми не будемо. Вона останеться серцем пролетарських республік, ідеологічною батьківщиною всіх працюючих. Ми всі добре розуміємо, що значить політичний союз з Москвою, а всі наші ідеологічні починання мусять виходити із цього політичного Союзу. Бо мистецтво це не є вежою із слонової кости, воно мусить бути міцно звязане з формами нового життя, що щоденно родяться та розвиваються. Ми повинні і можемо шукати в Москві товчків для нашого культурного розвитку. В статті про національну гордість великоросів говорить Ленін, що є дві Росїї. Росія реакції, Росія поневолення, Росія Пуришкевичів та Бобринських; але є і Росія Чернишевських, яким краску стиду наганяло все російське рабство, Росія Плеханових, Росія – додамо від себе – Леніна. Цією останньою Росією повинен гордитися кожний революціонер, і така Росія мусить бути для нього центром ідеологічного тяготіння.

Інакше мрія про нову українську культуру може розвіятися осіннім туманом історичних непорозумінь.

(«Комуніст» № 88 з 18 квітня 1926 року). /193/

Джерело: Шляхи розвитку української пролетарської літератури. Літературна дискусія (1925 – 1928): Зб. матеріялів / Упор. С.Федчишин, ред. В.Коряк. – Х.: Український робітник, 1928. – С. 185-193.

Advertisements

0 Responses to “З нагоди нашої літературної дискусії”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: