Українізаційні справи в Північно-Кавказькому краї

Іван Шаля

І.

„З’їзд рекомендує членам партії як практичні заходи добитися того, щоб… с) були видані спеціяльні закони, що забезпечують вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, які обслуговують місцеве національне населення й національні меншості, — закони, що переслідують і карають з усією революційною суворістю всіх порушників національних прав і особливо прав національних меншостей” [З резолюції XII З’їзду партії на доповідь т. Сталіна].

Українське громадянство, бачачи, яким швидким темпом на Україні розгортається переведення в життя радянської національної політики і як Україна з найгіршого закутка колишньої «великої тюрми народів» стає краєм, де всі народи, що об’єднані навіть у невеликих поселеннях, починають жити своїм національно-культурним життям, — давно вже зацікавилося тим, як стоїть справа з розвязанням національного питання в місцевостях, що здебільшого заселені українцями, а входять до складу РСФСР чи инших республік.

Про українське населення Північно-Кавказького краю є такі офіційні дані «Краевой Комиссии по учету опыта районирования при Северо-Кавказском Краевом Исполнительном Комитете», що базуються на даних перепису 1920-го року й подані у виданні цієї комісії — «Северний Кавказ после районирования», т. II, Ростов Н/Д, 1925 р.: — Морозівська округа: українців 5,6 %, великоросів — 93, 7%; Шахтинська: укр. — 14%, великоросів — 82%; Таганрізька: укр. — 28%, великор. — 65,6%, Донська: укр. — 5,7%, руських — 86,3%; Ставропільська: укр. — 30,1% руських — 66,5%; Армавирська: укр. — 65%, великор. — 33 %; Майкопська: укр. — 49%, великорос. — 46%; Чорноморська — в сільських місцевостях: малорос. — 39%, великор. — 6%, «русских» 8%; Кубанська: всього «русских національностей» — 1.221.534; великор. –18.620; руських — 980.290, українців, значить, 222.694 [число українців — 1.222.140, очевидно, помилково подано, див. ст. 178]. Про національний склад населення округ Донецької, Сальської, Терської, Сунжанської, Грозненської та м.Владикавказу відомостей в II томі цього видання немає, в першому-ж томі [ст. 64] відомості про Сальську округу такі: укр. — 28,7%, великор. — 65%. В автономних областях: — в Черкес. карачаївській: укр. — 1,6% , великор. — 37,3% [чечен. — 33,6% черес. — 10,9% , осет. — 9%], в Адигейській: укр. — 0,1%, великор. — 39,9 [черкес. — 48,8% інгуш. — 1,5%].

Оскільки ці цифри не точні, навіть непевні, видно з того, що в иншому, теж офіційному виданні, в «Трудах Кубано-Черноморского Статистического Бюро» — «Население и хозяйство Кубано-Черноморской Области» за 1922-23 р. [Краснодар 1924 р.] про національний склад населення Черкесо-Адигейської автон. обл. дано такі відомості [ст. 66–67]: великор. — 9 чол., укр. — 1.112, руських 36,186, а всього населення 83.385; у відсотках, значить, проти всього населення: великор. — 0,01%, укр. — 1,3%, руських 42,3%. Отже не тільки цифри в різних офіційних виданнях не сходяться, але буває й так, що ті, кого в одному виданні називають «русскими» [а в число «русских» завжди попадають і українці], в иншому перетворюються на «великороссов». Взагалі-ж кажучи, ні «русских», ні «великороссов» в Адигейській області стільки не може бути, бо вона безпосередньо прилягає до Кубанської округи [відділяє її від Куб.окр. р.Кубань], і з погляду колонізаційного — вона продовження української колонізації на Кубанщині. /403/

Дані сільсько-господарського перепису 1917-го року для Кубанської округи дають 850 тисяч українців, що становить коло 80% всього населення, за даними-ж переписи 1920 року — 22-25% (див. ст. 64 першого тому, «Северный Кавказ после районирования»). Сам автор статті цього тому про населення Пів.-Кавк. краю не певний точности числових даних про національний склад краю [див. ст. 64], а тому охоче збільшує «удельный вес великорусского племени», зараховуючи «русских» до «великороссов», підвищує їх відсоток і тим самим зменшує відсоток українців. Так, у другому томі Донська округа має укр. — 5,7%. великор. — 86,3%, а в автора першого тома: укр. — 4%, великор. — 87,6%; Ставропільська — в II т.: укр. — 30,1%, рус. — 66,5%, а в автора І т.: укр. — 27,3% , рус. — 68,1%; Майкопська — в II т.: укр. — 49%, великор. 46%, а в автора І т.: укр. — 28,9%, великор. — 69,9%; Черноморщина — II т. [сільське насел.]: малорос. –39%, «русских» 8%, великор. 6%, а в автора І т.: укр. — 3%; великорос. — 65,1% [т. І, стр. 64-67].

На превеликий жаль, при всьому бажанні немає змоги дати детальну побутову, так-би мовити, картину розвитку українізації по всіх округах Півн.-Кавк. краю, бо навіть у Ростовській «Червоній Газеті» [1], що обслуговує ввесь край [до речи сказати, єдиній українській газеті на всю РСФСР], найбільше трапляється відомостей у цій справі про Кубанську округу, часто про Вороніжчину [вона, звичайно, не входить до складу Півн.-Кавк. краю], рідко про Донецьку округу і майже зовсім немає відомостей про решту округ.

Офіційні дані дають зовнішню картину наслідків роботи, не вводячи нас у внутрішнє життя, не показують тих факторів, що сприяють чи затримують розвиток українізації, і тому не дають відповіди на питання, в яких саме обставинах вона проходить.

Офіційні дані про сітку освітніх закладів у Півн.-Кавк. краї, в яких робота провадиться українською мовою, за 1926/27 шкільний рік такі: в Донській окрузі: шкіл І ст. — 15, груп — 60, вчителів — 56, дітей — 2.255; в Армавирській: шк. І ст. –9, груп — 17, вчит. — 13, дітей — 497; в Чорноморській: шк. І ст. — 3, вчителів — 15, дітей — 563; в Шахтинській: шк. І ст. — 1, груп — 3, вчит. — 1, дітей — 45; в Кубанській: шк. — 219, груп — 706, вчит. — 706, дітей — 27.800. В число 219 шкіл входить 5 шк. підвищеного типу, решта І ступеня, цеб-то не вище чотирьохлітки. Всього шкіл соцвиху в Кубанській окрузі: І ст. — 713, II ст. — 76. Українські школи до всього числа шкіл в Кубан.окр. становлять 28%.

Разом у всьому Півн. Кавк. краї українських шкіл соцвиху — 247; груп — 786, вчителів — 691, дітей — 37.132.

Отже в округах Донецькій, Майкопській, Сальській, Ставропільській, Терській, Таганрізькій та инших округах і автономних областях українських шкіл зовсім немає. В Таганрізькій окрузі, коли вона входила в склад УСРР, були українські школи, але коли її, в звязку з новим районуванням в 1924-му році, приєднано до Півн.-Кавказ. краю, то українські школи перетворено на російські, про що зазначено було на першому краєвому з’їзді інспекторів нацменів 1924 р.

Чи були українські школи в инших округах — не відомо, але перший з’їзд українських учителів усього Півн.-Кав. краю, який відбувся в травні 1926-го року в м. Краснодарі, констатував, що в усіх округах П.-К.краю, крім Кубанської, зовсім не було ніякої культурно-освітньої роботи серед українського населення його рідною мовою, бо ні відповідні ОкрОНО, ні КрайОНО, не звернули на це достатньої уваги [Дані з постанов з’їзду]. /404/

Установи профосвіти є тільки в Кубанській окрузі: 1 педтехнікум: — 4 курси, груп — 8, студ. — 243; українській відділ робфаку: курсів — 2, груп — 4, студ. — 116; укр. відділ педінституту: 3 курси, студ. — 71. Крім того, викладається українознавство в Краснодарських технікумах: педагогічному та медичному. Про сітку українських політосвітніх установ у краї відомостей немає, за винятком Кубанської округи, де є 35 укр. лікнепів та 25 хат-читалень, в яких частково ведуть роботу українською мовою. Всього в Кубанській окрузі установ політосвітніх: лікпунктів — 458, хат-читалень 201, клубів і народніх домів — 44, бібліотек — 15. В Краснодарі при клубі нацмен є українська секція.

Такі офіційні дані про сітку українських культосвітніх установ в Півн.-Кавк. краї. Як взяти навіть ті дані про українське населення в краї, що їх я подав вище, то і в такому разі її треба визнати за невідповідну до кількости населення [Куб. округа виділяється, але про неї нижче].

Свідома частина українського населення цим турбується, що видно хоча-б з таких дописів. «Хоч українська нацменшість на Чорноморщині є більшість, і більшість значна» — пише С. — в “Червоній Газеті” [№4, за 30/І—27 р.], але — в Новоросійському немає ні одної школи, немає курсів, немає клуба, немає хати-читальні — ні для українців-хліборобів, ні робітників. Не видно й жодної праці. Щось гальмує справу, а що саме, не доберемо толку. Спочатку, в квітні (1926 р., І.Ш.) підчас прибуття з Москви т. інспектора Н. К. О., заворушилося було». Намічено було відкрити два клуби, курси українознавства, книгозбірню, художній хор, «але з часом нічого з того не здійснилося». Українське громадянство Новоросійського не добере толку, що саме гальмує справу, а «толк» в курсі на зменшення темпу українізації, взятому Ростовським КрайОНО спочатку 1926 27 шкільного року [2].

Арзгирський район на Терщині «майже на 95% населений українцями, що років з 40 — 50 тому заїхали сюди переважно з Полтавщини, Київщини, частково Чернігівщини» й заселили степові простори, що належали колись кимликам. «Українізуватися треба — це цілком зрозуміло. Але до цього часу чомусь наш Окрвідділ Народньої Освіти не здумав перевести в життя цю справу. Для цього є певні підстави, треба тільки зробити спробу». Коди-ж керівники освітньої справи відважуються зробити спробу, вона дає блискучі наслідки. Так, з 44 батьків учнів, що вступили до І гр. райшколи цього району, коли їх спитали про українізацію, 39 висловилось за навчання українською мовою. В ст. Петропавлівській того-ж району учні школи малописьменних в кількості 40 чол. одноголосно висловились за українізацію навчання [«Ч. Г.» № 14, 10 IV — 27).

Так справа стоїть з освітніми українськими установами в округах Півн.-Кавк. краю, але не тільки їх бракує. Бракує й налагодженого, систематичного постачання друкованого слова, що могло-б хоч частково заповнити прогалини в різних галузях національно-культурного життя українців. Коли, наприклад, робітники й службовці Прохладнинського залізничного вузла [П’ятигорщина] задумали відсвяткувати Шевченків день і для цього захотіли здобути відповідної літератури, то в усьому П’ятигорському не змогли її знайти, а «навкруги тисячі споживачів української літератури по селах та по станицях», зауважує дописувач [«Ч. Г». № 12, 27/ІІІ-27 р.].

І так не тільки в П’ятигорському, а навіть на Кубанщині. Таки в тому-ж №12 «Ч. Г.» автори дописів ще з трьох різних поселень Кубокруги /405/ кричать про недостачу української книги. Один з них зазначає, що на російську книжку попит малий, або й зовсім немає його, що ті українські книжки, які спорадично попадають в станицю, не зважаючи на їх високу ціну, розходяться дуже скоро, бо «белетристика українська користується прямо таки величезним успіхом», але установи, які правадять торгівлю книжками, систематично постачають населення тільки російськими книжками.

Мимоволі з’являється питання, що-ж заваджає широко розгорнути ту роботу, переведення якої вимагають і основні закони нашого Союзу, і постанови найавторитетніших партійних, радянських інституцій і, нарешті, насущні потреби населення? Найшвидше це те, на що вказав краєвий з’їзд українських учителів: ні КрайОНО, ні ОкрОНО не звернули на це відповідної уваги. Инші, глибші причини з’ясуються, коли говоритимемо про Кубанську округу.

Всі відомості говорять за те, що в Півн.-Кавк. краї в цілому (крім Кубокруги) про українізацію в широкому розумінні слова (про українізацію адміністративних установ, суда і т. д ) ще навіть і розмов немає. «Українізація», «українці» для робітників краю ще надто далекі, чужі поняття і в їх мислення не вкладаються. Я показав, як автор І т. «Северного Кавказа» поводиться з статистичними даними про українців, а ось побутові картинки, що виявляють психологію далекого-далекого минулого.

В одному Ростовському відділі міліції при обміні старої військової книжки громадянина з України на нову старший діловод в графі «національність», замість «українець» старої книжки, написав «русский». На протести й настоювання громадянина виправити діловод відгукнувся: «Украинец?! Странно… очень странно!..» Але поступку зробив: записав громадянина «украинец-русский» [«Ч. Г.» № 7, 20 II — 27].

Коли таке з старшим діловодом міліції трапляється, це ще пів біди, але коли «просвітителі народні», вчителі, заперечують потребу українізації, наївно заявляючи «Разве ж тут украинцы живут? — здесь сплошь хохлы» [3], то це, справді, «очень странно» і характерно для переведення національної політики в Краї.

ІІ.

Говорячи про Північно-Кавказький край, я ввесь час виділяв Кубанську округу, бо вже подані вище статистичні дані показують, що тут пульс українського життя б’ється жвавіше, що тут можна сподіватися і на иншу постановку справи про українізацію і, можливо, на иншу психологію робітників, що від них ця справа залежить.

До розгляду внутрішніх особливостей постановки й розвитку українізації за останні роки в Кубокрузі ми тепер і перейдемо.

Центр округи — місто Краснодар — унікум серед усіх инших міст, що є центрами окружними, чи повітовими в РСФРР для територій заселених суціяльними українськими масами. В Краснодарі на всю РСФРР єдина українська дев’ятилітка, єдиний український відділ робфаку, єдиний український відділ медінституту, певно тільки-ж в цьому місті — єдиний медтехнікум, в якому викладають українознавство. Викладають українознавство ще в педтехнікумі, але це явище навіть для Кубанщини не поодиноке. Є тут ще технікуми індустріяльний та сільсько-господарський, є й постанови про викладання українознавства в усіх технікумах, але їх не виконують. /406/

Наявністю української школи й усього того, що звязано із шкільним життям, і відрізняється Краснодар наших часів, від Краснодару часів дореволюційних, бо решта проявів культурно-громадського українського життя або ще тільки в зародковому стані, як, наприклад, аматорська трупа, яка вряди-годи ставить старі побутові п’єси, чи хор, який, почавши з українських пісень, перейшов на «Лапоточки» й нарешті помер.

Але хоч Краснодар і унікум, а проте і в ньому українська освітня справа (про инше навіть говорити ще не доводиться) стоїть негаразд. У місті за даними міського перепису 1923-го року на 154 тисячі душ населення 33% українців, а шкіл соцвиху тільки 2: одна семилітка та одна дев’ятилітка з 5-ма старшими групами. Але й така кількість шкіл декого турбує. Дев’ятилітку намагалися закрити, та спасло її клопотання українського Наркомпросу. Тепер знову МіськОНО оповістило в місцевій газеті, що школу мають закрити, бо в ній учнів ніби-то що-року меншає, а справді учнів цього року проти минулого збільшилось.

Асигнування на зарплату українського відділу педінституту зовсім недостатні: немає навіть змоги запросити окремого викладача на методику української мови. На инші навчальні потреби за весь поточний рік пощастило здобути тільки 50 карбованців, і тому українська бібліотека відділу така бідна, що аж сором. Недостатні асигнування та навчальний план ведуть до того, що більшість дисциплін студенти слухають на російському відділі. Наприклад, студентам І курсу з 36 годин тижневих по- українському читають тільки 8.

Краще стоїть справа на робфаці. але й там для роботи в політосвітніх гуртках студентів-українців об’єднали із студ.-росіянами й викладання ведуть російською мовою, хоч керівник українець є [«Ч Г.» № 6, 13 II 27].

Постановка української освітньої справи в окрузі, по станицях та хуторах цілком залежить від випадкових обставин. Так, наприклад, в 38 школах II ступеня було запроваджено викладання українознавства, але в звязку з режимом економії його «скоротили». Подекуди, як у Приморсько-Ахтарській школі, це викликало протести учнів. Учні пропонували скоротити инші предмети, бо вони хочуть знати рідну мову й збираються вступити до ВИШ’їв України [«Ч. Г.» № 14, 10/IV 27).

Поширення шкільної сітки, як побачимо нижче, врешті, теж залежить від випадкових обставин. З установами політосвіти ще гірше. Форми роботи в хаті-читальні, українською чи російською мовою, майже цілком залежать від особистих поглядів на національну політику керівника-хатача. В хаті читальні керівник українець, і вона набирає українського вигляду, замінює його росіянин, чи взагалі противник українізації — і з стін здирають плакати й гасла українською мовою [Ст. Ново-Мишастівська, «Ч. Г.» № 4, 20 І — 27], зникають українські газети, книжки [Ст. Ахтирська], провадяться такі-от розмови: Хлібороби: „Своєї-б нам газетки почитати»… Хатач: «Зачем вам по-украински, вы лучше по- русски». Хлібороби настоюють. Хатач: «Странный вы народ какой! Говорят вам — нет. А хотите читать украинскую, идите туда. где она есть, поняли?“ [Ст. Смоленська, «Ч. Г.» № 10. 12 III — 27].

Недостатня кількість українських культосвітніх установ у Кубокрузі, недостатня, бо, звичайно, ті 706 груп трудшколи та декілька десятків політосвітніх закладів не можуть задовольнити 850 тисяч душ населення (за даними сільсько-господарського перепису 1917 р.), і така постановка викладання українознавства в инших школах пояснюється тим непевним курсом, який узяв окрвідділ освіти що-до українізації освіти в окрузі. Програму в цій справі завокрОНО т.Ємельянов так формулював на з’їзді інспекторів наросвіти в січні цього року: — «Мы не сторонники искусственного /407/ задерживания естественного роста украинизации школ, но вместе с тем мы и не сторонники выпячивания этих вопросов. Никакой специальной агитации или пропаганды по этому поводу. Вопрос этот в конце концов решает собрание данной школы; собрание родителей, а не общее собрание жителей станицы». На запитання інспекторів, як може з’явитися в темного люду думка про потребу й педагогічну доцільність школи рідною мовою, коли йому цього не з’ясувати, коли відкинути агітацію й пропаганду, і як погодити заяву т.Ємельянова про пропаганду з словами тов.Луначарського, який, виступаючи в Краснодарі в-осени, підкреслив потребу роз’яснень у справі національної школи, — тов. Ємельянов у свойому останньому слові відповів так: «В чем дело? Вопрос ясен. Все должно итти своим естественным путем Решающее слово об украинизации школы остается за родителями и учащимися, но специальных кампаний по агитации или пропаганде не нужно, что же касается раз’яснений, то замазать рот украинпам нельзя: если явится у кого охота прочитать лекцию об украинском языке или культуре — пожалуйста!.. Вот еще о словах Луначарского, — так по этому вопросу созвана комиссия, которая должна раз’яснить все эти вопросы, но, к сожалению, своей работы она еще не окончила» [4].

Отже поширення сітки українських шкіл провадиться не а плановому порядку, українізуються школи не тому, що це педагогічно-доцільно, а тільки в міру і в силу бажання батьків учнів, цеб-то, кінець-кінцем, тих, хто керуватиме зборами батьків. Що це так, буде видно з дальшого.

Розвиток української освітньої справи покладено на бажання населення, пропаганди ніякої не провадиться й можна потрапити навіть і на опір з боку тих, хто не розуміє нац.політики радянської влади. От виписка з «Особого мнения предисполкома ст. Джерелиевской т.Ткаченка В. П., при котором он остался на заседании местного Работпроса, в присутствии инспектора 2-го района т. Чекурова от 18-го апреля 1923 года».

«Инспектор 2-го района, т.Чекуров, на заседании местного работпроса вел усиленную агитацию против украинизации школ»… «На мой прямой вопрос, чего он, собственно, хочет, в чем соль его доклада, он ответил, что он советовал-бы воздержаться от проведения в жизнь распоряжений центральной власти относительно украинизации школ. т.к., мол, в этом вопросе нужно быть очень осторожными, что центру также свойственно ошибаться, а поэтому нужно повременить, ибо в этом отношении еще возможны изменения».

Агітуючи, не цуралися й активніших заходів.

В засіданні ради депутатів ст.Полтавської в квітні 1923-го року на доповідь голови Волвиконкому, т.Жадька, було ухвалено не тільки виключити дослідну школу при українському педтехнікумі із станичного бюджету, а навіть вимагати повернути назад видані раніш кошти. В тому-ж засіданні рада депутатів затвердила постанову Волвиконкому про скасування українізації шкіл ст.Полтавської. Крім того, голова Виконкому запропонував голові осередку союзу «Робос» ст.Полтавської викреслити із списків на одержання утримання шкільну робітницю т.Пейч, викладачку українознавства по школах ст.Полтавської. Крім того, вважаючи роботу в школі українською мовою за зовсім небажану, т.Жадько допустився у тому-ж таки засіданні на адресу вчителів-українців ряду явних погроз.

Активну ролю в агітації проти українізації відограють учителі, ті з /408/ них, яким українізація з тих чи инших причин не бажана. Вони настроюють проти неї і батьків, і дітей. Иноді так невміло, що й пальці знати. Так, в одній школі комісії, яка обслідувала Кубанщину, щоб вияснити потребу в українізації, діти зразу, ще не почувши ніякого запитання від комісії, закричали — «ми не хочемо вчитися українською мовою, хочемо на руській». Коли-ж їм дали прочитати українську й російську книжку, то на російську книжку вони сказали, що в ній написано по-українському, а на українську — по-руському [5].

Це так у недавньому минулому, але й тепер агітація ведеться і усно [див. хоча-б допис Степового із ст.Каніболотської в «Ч. Г.» № 7, 20-ІІ-27], і в пресі. В грудні місяці 1926 р. селькор Осокин надіслав до газети «Советский Пахарь» (Ростовська крайова газета) замітку, в якій розповідав, що в ст.Смоленській (Куб.окр.) є дві школи російська й українська. В російській дітей повно, а в українській, відкритій цього року, порожньо: Там сидить лише один учитель, що одержує „народные денежки… и без пользы… Обидно!» Газета радо прийняла допис, надрукувала, ще й карикатуру додала. Комісія-ж, призначена для обслідування цієї школи, виявила: на початку року заявок про вступ було 88, шістьом дітям через брак місця відмовлено в прийомі, в день обслідування учнів — 77, вчити українською мовою почали з бажання самих учнів, заперечень проти української мови з боку учнів не було [«Ч. Г.» № 12, 27-ІІІ-27].

Раз є люди, яким не до вподоби українізація, то мусять, звичайно, бути й русотяпсько-шовіністичні вибрики на зразок таких, наприклад: «Терпеть не могу этого дурацкого языка! Чорт его знает, когда он уже совсем пропадет?!» Або розмова вчителя з міліціонером: — «Ви опять украинскую пьесу готовите?» «Еге». — «Я никак не могу понять, кто их там разрешает, такие дурацкие пьесы. Нужно будет подговорить комсомольцев, чтобы сорвали спектакль» [«Ч. Г.» № 2, 16-І-27].

Такі вибрики на основний, так-би мовити, стержень українізації безпосередньо мало впливають, але вони створюють тон, ображають національне почуття і, як реакцію, викликають націоналістичні та шовіністичні настрої.

В инших галузях життя справа стоїть ще гірше, ніж з українізацією освітніх закладів. Жовтнева революція в принципі змінила відношення до національностей, що живуть на великих просторах нашого Союзу. Раніш, коли буржуазно-поміщицький лад однаково пригнічував культурно всі національності і однаково їх експлоатував економічно, питання про те, які національності і в якій кількості посідають ті чи инші території, не було дражливим. Навпаки, нівелізаторам треба було знати точні цифри «инородцев», щоб знати, де саме підсилити русифікаційні заходи і так запобігти можливої в майбутньому небезпеки. Тепер, коли статистичні дані про національності використовують для цілей протилежних, всім тим, хто не позбувся великодержавницьких і всіх звязаних з ними тенденцій, кому радянська національна політика болячкою пече, зовсім не вигодно, щоб виявились точні цифрові дані, наприклад, про українців у Півн.-Кавказькому краї. Як поводяться з цифровими даними про українців, я вже показував, а як здобували ці цифри, докладно розповів О.Кобилянський у «Червоному Шляху» [№ 3 за 1924 р.].

Не зважаючи на всі домагання й заходи центральних органів влади, щоб останній перепис дав точні цифри, немає ніяких гарантій, що він /409/ дасть об’єктивну картину національного складу населення, бо свідомих і несвідомих перекручувань розпоряджень зверху було скільки хочете. У нас часто й густо люди навіть із середньою освітою змішують національність з конфесійною приналежністю, чи державною підлеглістю [6], тим важче темному населенню з нав’язаними раніш поглядами розібратися в справах національних і зрозуміти потребу відстояти свою національність, особливо коли це відстоювання звязане з турботами, чи неприємностями. Та й намагання відстояти свою національність не завжди бувають успішні. Ось, наприклад, селькор Іващенко розповідає [«Ч. Г.» № 2, 16-І-27], як дві вчительки відстоювали себе як українок, але не змогли відстояти, бо голова виконкому категорично заявив: — «Раз вы не турки, значит русские». Подібних випадків за останнього перепису було не мало [Про деякі з них див. у «Вістях» за 6-ІІ-27 р.].

Отже не дивно буде, коли останній перепис дасть і абсолютні, і відсоткові числа про українців на Кубані і взагалі в Північно-Кавказькому краї менші за числа перепису 1897 р.

Подивимось тепер, як ця атмосфера відбивається на українському населенні Кубанщини та на робітниках, що його обслуговують і ним керують.

Для темних мас величезне значіння мають зовнішні форми роботи, особливо мова, якою до них звертаються. «Місцеві-ж робітники недооцінили значіння роботи рідною мовою населення [7], звертаються вони до нього тільки російською мовою і української вживать лише тоді, коли наводять слова хліборобів» [8]. «Отсутствие применения украинского языка работниками среди населения создало впечатление несерьезности всех мероприятий по украинизации» [9].

І тепер, через нерозуміння національної політики Радянської влади та директив партії в цій справі, відстоювання потреб українізації кваліфікується иноді, як ворожа Радянській владі акція.

Наприклад, в Краснодарській газеті «Красное Знамя» в статті т.Лепорської про «Политические итоги перевыборной кампанни по Каневскому району» читаємо: «Станичная интеллигенция, главным образом в лице учительства, особенно себя не проявила. Исключение представляет ст.Привальная, где учительство шло вместе с ячейкой. Есть случаи подыгрывания учительства к зажиточному казаку. Нужно сказать, что почти во всех станинах беднота и иногородняя часть вносила в наказы пожелание прекратить (підкреслення авторчине) огульную украинизацию. И на украинизации играет чуждая нам часть учительства и крепкая–казачества» (підкреслення моє, І.Ш. [9]).

Інтересно зіставити цей виривок із словами т. Лоли: «Население идет за тем, кто выступает первый. А так как большинство работников русские и для них украинизация нежелательна, то население боится выступать против них» [Підкреслення моє, І.Ш. [10] ]. /410/

Коли взяти на увагу ці слова т. Лоли і те, що, взагалі, «огульної» українізації не було (бо торкається вона і тепер тільки шкіл і до цього часу українізовано тільки 28% шкільних комплектів), то мимоволі спадає на думку, що т.Лепорська факти освітила надто суб’єктивно, і накази з побажанням «прекратить огульную украинизацию» тратять свою силу, тим паче, що остання підкреслена фраза з уривку показує, що для самої авторки українізація річ не зовсім зрозуміла.

«Недостаточное внимание к вопросу украинизации создали в новом советском аппарате нездоровое отношение к украинскому населению» (підкреслення моє, І.Ш. [11] ). Ці слова прекрасно характеризують ту специфічну атмосферу небажання зрозуміти, підозріння, ворожости, чи простого заперечування, серед якої українському населенню Кубанщини доводиться самовизначуватися й допоминатися задовольнення своїх культурно-громадських потреб.

За таких умов трудно сподіватися ініціятиви знизу в справі українізації культурно-громадського життя, а цієї ініціятиви чекають, хочуть почути «голос народу» керівники життя як Кубанщини, так і всього Північно-Кавказького краю, щоб рішуче взятися за українізацію.

III.

Ніяк не можу сказати, щоб не було спроб розібратися в складній справі українізації Кубанщини, чи навіть створити для неї відповідні умови й стати на вірну путь її розвязання й переведення в життя. Навпаки. Цитати з доповідей на партнарадах, які я вище наводив, показують, що як окремі робітники, так і парторганізація в цілому аналізували ситуацію вірно й постанови виносили такі, послідовне й рішуче виконання яких дало-б нам на 10-ті роковини Жовтневої революції зовсім иншу картину культурно-громадського життя Кубанщини, ніж ми бачимо тепер. З цього погляду цікаві постанови 2-ої партконференції 1925-го року, що ухвалила провадити широку пропаганду серед населення в справі радянської національної політики й вирішила підготовити партійних і радянських робітників для роботи серед українського населення й для цього запровадити навчання української мови в партшколі та по шкільних закладах профобру.

Ще ціннішими видаються постанови Президії КубОкрВиконкому, ухвалені 13 VII 1926-го року. Відкидаючи плебісцит в справах українізації, президія зазначала, що «все внимание органов і советской общественности должно быть направлено на раз’яснение населенню значения и смысла украинизации Кубани в свете как общей политики партии и соввласти по национальному вопросу, так и тех культурно-бытовых условий, в которых развивалось и должно развиваться украинское население Кубани».

Виходячи з цього і беручи на увагу, що «состав населення Кубанского округа в подавляющей массе украинский», Президія ухвалила українізувати не тільки культурно-освітні заклади, але й увесь радянський апарат, починаючи цю українізацію знизу: від станиць до районів, і т. д.

Щоб перевести в життя ці постанови, засновані навіть були окружна та районові міжурядницькі комісії. На жаль, найважливіше з цих постанов так і не ввійшло широко в життя, із сторінок протокольної книги не перетворилося в акцію. Не ставши ділом, воно, звичайно, не змогло вплинути й на загальне ставлення й погляди на українізацію як широких /411/ хліборобських і робітничих мас [12], так і тих, кому цю українізацію треба провадити й творити для неї сприятливі умови.

Постанови Президії ОкрВиконкому 13 VIІ-26-го року були кульмінаційним пунктом усіх спроб зійти з мертвої точки й стати на вірний шлях розвязання національного питання на Кубанщині в дусі партійних постанов і практики Радянської влади що-до різних инших найменших навіть національностей нашого Союзу

Далі йде вже спад. Окружна міжурядницька комісія нічого не зробила й була скасована. Ті, кому українізація не бажана, придумали ще один спосіб затримати, а може й зовсім її знищити. Не знаючи ні кубанських говірок, ні літературної української мови, вони почали говорити, що кубанці, живучі окремо від решти українців, так змінили свою мову, що вона вже майже не українська [13] літературна-ж мова на Україні галицька і для кубанців не зрозуміла [14], — і висновок із усього цього, — для Кубани треба утворити нову українську літературну мову, напівросійську, в якій слова хатнього вжитку були-б українські, а слова понять вищої культури — звичайно, російські. Таку мову дехто називає кубанським «комбінатом».

В березні цього року відбулася нарада секретарів українських секцій райкомів. Нарада констатувала і «недооценку местными работниками значения работы на родном языке», і «некоторую пассивность отношения к проведению в жизнь решений партии по национальному вопросу» і, як наслідок цього, те, що «партия не овладела украинским языком и не смогла пока сделать его орудием коммунистического воздействия на казаче-крестьянские украинские массы», і що «непонимание некоторыми работниками украинского языка создает ложные толки об украинском языке о его непонимании населением, і що, нарешті, «отсутствие применения украинского языка среди населення создало впечатление несерьезности всех мероприятий по украинизации» [15].

Треба ще відзначити постанови цієї наради заснувати на Північному Кавказі українське видавництво найбільше для друкування підручної літератури. В галузі завдань і методів роботи укрсекції: — «1) главнейшей задачей работы укрсекции должно быть культурно-политико-воспитательная работа среди украинского населения на родном языке; 2) обсуждение полит. кампаний; 3) учет запросов масс; 4) подготовка работников партийцев (кружки при хатах, введение преподавания украинского языка з школах-передвижках и стационарках); 5) изучение культурно-бытовых условий жизни украинского населення Кубани; 6) идейно-воспитательная работа і борьба на идеологическом фронте; 7) создание украинского партийного и беспартийного актива». В галузі політ-освіти: «1) увеличение количества украинских ликпунктов; 2) продвижение украинской книги в массы; 3) организация кружков украинознавства; 4) организация курсов по переподготовке избачей украинцев» [16].

Все це — дуже потрібне і, коли буде переведене в життя, зрушить з місця і полекшить українізацію, й має змінити ту атмосферу, серед якої /412/ проходить українізація. Тези, прийняті в шкільній справі, зазначаючи такі дуже потрібні заходи: — «а) ввести большую плановость в работу по украинизации школы, б) создать сеть украинских школ повышенного типа, в) в перспективе иметь в виду развертывание сети украинских профшкол, г) принять меры к улучшению качественного состава работников украииской школы», — разом з тим указують і на методи переведення в життя більшої плановости в роботі українізації школи.

Але, не зважаючи на всі несприятливі умови, українізація шкільної справи ввесь час шириться, що видно з таких даних про українські школи соцвиху за останні три роки:

в 1924 25 р. шкіл з укр. групами — 150, учител. в них — 317, дітей — 13900;

в 1925 26 р.  „ „ „ — 150. „ „ — 464, „ — 18620;

в 1926 27 р. „ „ „ — 219. „ „ — 706, „ — 27800;

Відсоткове охоплення дітей-українців шкільного віку (з 8 до 12 р.) проти охоплення дітей инших нацменшостей відстає: в 1926/27 р. українців охоплено — 20%, греків — 30%, вірменів — 35%, німців — 40%, але коли взяти на увагу, що відсоткове співвідношення охоплення дітей цих самих національностей раніш для українців було ще гірше [укр. — 5,8%, греків — 33,3%, вірменів — 50,5%, німців — 77%,– (дані про Куб.-Чорном. область за 1923 рік], то треба визнати, що в розвиткові шкільної української справи на Кубанщині є поступ.

Він саме й доводить, що українізація на Кубанщині та, звичайно, і в усіх округах Північно-Кавказького краю, де українське населення живе суцільними масами і становить більшість чи значну кількість проти решти населення, — пильна потреба життя, і тому поставитись до неї слід як-найсерйозніше, ясно й рішуче визнати перед населенням лінію партійних і радянських органів у цій справі. /413/

Примітки

[1] В дальших посиланнях «Ч. Г.»

[2] Про курс на русифікацію українських шкіл в Кубанській окрузі див. «Вісти» №25, 1/І — 27 р.

[3] Терщина «Ч.Г.» №14, 10/ІV, — 27 р.

[4] Див. «Пролет. Правду» №74, 2-IV-27.

[5] Див. допов. т.Лоли. Бюллетень №6 второй Куб. Окр. Конференции ВКП(б) — 1925 року.

[6] Навіть деякі студенти краснодарських ВИШ’ів на запитання, якої вони національности, відповідають — «кубанець».

[7] Із тез доповіди т.Липина «Об итогах работы среди украинского населения» на останній нараді про українізацію, що відбулась в Краснодарі в березні цього року.

[8] Цей контраст у мові між населенням і робітниками відбився і в творчості безпосередніх місцевих письменників. Один краснодарський робітник написав був побутову п’єсу з робітничого життя. В ній всі позапартійні дійові особи говорили українською мовою, всі партійні — російською. Автора переконали замінити російську мову партійних на українську.

[9] «Красное знамя» №61, 16-ІІІ-27.

[10] Лола. «Национальный вопрос на Кубані».

[11] Із постанов «Второй Куб.Окр.Конференции ВКП(б)». Бюллетень №6.

[12] В Краснодарі по заводах багато робітників українців, і діти цих робітників у школі «на Дубинці» становлять 40% всіх дітей школи.

[13] А українці, що прибувають на Кубань з України, дивуються, як прекрасно, непорушно збереглась по станицях українська мова; Краснодарські наукові робітники пишуть статті про «Устойчивость Кубанского языка» (М.Садиленко).

[14] Приморсько-Атарський РайВиК навіть постанову таку ухвалив: «не вводить в школы галицкого языка, котораго не понимают не только дети, но и взрослые» [Див. «Красное Знамя» — 10-ІІІ-27 р ст «К вопросу об украинизации в КубОкруге».

[15] Тези до доповіди т.Липина «Об итогах работы среди укр.населения».

[16] Див. газету «Красное знамя» за 1-IV-27 «Работа Укрсекции».

Джерело: Життя й революція (Київ). —  1927. — №6. — С. 403 — 413.

Advertisements

0 Responses to “Українізаційні справи в Північно-Кавказькому краї”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: