Шумскізм у Західній Україні (зі спогадів людини, яка була в центрі подій)

Сергій Анич

І.

В українській пресі, головно націоналістичного та гетьманського напрямку, час-до-часу появляються неправдиві твердження, нібито підложжям для комунізму були і є соціялістичні партії. З тої демагогічної неправди вони виводять другу, ще більшу, що український народ не вдержав своєї самостійної держави, бо соціялісти були при владі і самостійности не хотіли. При тому ця, захоплена своїм твердженням неправди преса, дуже часто цю неправду переносить і на пізніші часи, коли вже український народ був поневолений комуністичною Росією і Польщею. Один щоденник навіть загнався так далеко, що 1945-ий рік поставив як границю, до якої сягали комуністичні настрої на соціялістично-радикальнім ґрунті в Західній Україні.

Подібно як в українській справі, та сама преса ширить цей своєрідний погляд також про соціялістів інших країн. Соціялісти, — пише вона, — створюють підложжя для росту комунізму, вони отвирають державні кордони для приходу комуністів. У своїй демагогії ця преса доходить до смішного, коли каже, що причиною завоювання Польщі, Румунії, Мадярщини і балтійських держав — були соціялісти, бо вони для цього підготовили ґрунт. Одним словом — соціялісти найбільші вороги, навіть грізніші, ніж комуністи. Не було б їх, підсуває така писанина думку, то не було б і комуністів.

Існує ще другий дуже поширений погляд, що комунізм поза межами СССР це тільки аґентура Москви, а всі комуністи — це платні аґенти, які за свою працю дістають місячну «пейду» і на тому кінець. Знов же московські большевики твердять, що всі антикомуністи — це ніщо інше як «фашисти», які за свою працю дістають «пейду» від «імперіялістичних акул і підпалячів світу», а ті останні гніздяться на «Волстріті» або «Фіфт Евню» в Ню-Йорку. Коли б так справа малася, то всі світові конфлікти були б дуже прості та нескладні. І не було б потрібно ніяких глибокоумних аналіз ситуацій, ані функціонально з ними зв’язаних синтез. /38/

Ця заввага відноситься також і до проблеми комунізму в Україні, а зокрема в Західній Україні. Звичайно, що як в Україні, так у всіх інших краях, серед комуністів є багато аґентурних, спідлених, карієрівських або просто безхребетних елєментів, але бувають теж люди, які вірять у правильність комуністичної «світоспасательної» ідеї. Ці елєменти можна згрубша поділити на дві групи: одна простолінійна, фанатична, яка беззастережно виконує всі доручення «осередку світової революції», що ним є сьогодні Москва, і друга, що зберегла ще дозу критицизму, не перервала пуповини, що в’яже її з матірним тілом і трагічно та безпомічно борикається в блудному колесі совєтсько-большевицької дійсности. Ця остання в глибокій духовій депресії або пускає собі кулю в лоб, або одверто і публічно рве з комунізмом усякі зв’язки і стає з ним на пр’ю.

Для розуміння, чому націоналістична і гетьманська преса ширить такі видумки, варто пригадати, що підложжя для росту комунізму створювали не соціялісти, але суспільні устрої, що їх саме захищають націоналісти й монархісти. Коли настав відповідний час, українські соціялісти створили таку державу, в якій була повна політична, національна й релігійна свобода, в якій не було б визиску людини людиною, в якій у всьому рішала б воля народу, а не воля одної особи, монарха, вождя чи партії. Коротко можна сказати, — українські соціялісти були і є за політичну господарську демократію, — націоналісти ж і гетьманці були і є проти цього. В обороні політичної і господарської демократії та справедливого суспільного устрою українські соціялісти організували збройну боротьбу саме проти комуністів, які були таксамо проти демократії, як були і є проти неї націоналісти і гетьманці. Навіть тоді, коли російські комуністи збройною силою опанували українські землі, українські соціялісти всіма можливими способами боролися за права українського народу, — націоналісти й гетьманці в той же сам час або сиділи тихо, або втікали за кордон.

В Західній Україні на ріст комунізму, як взагалі поза кордонами совєтської держави, впливала акція московського Комінтерну, а не українські соціялісти, бо вони до нього не належали. Комінтерн за допомогою пропаґанди платних аґентів, преси та літератури представляв владу комуністичної партії найкращою, а суспільний устрій СССР за найідеальніший.

Крім Комінтерну впливали на ріст комуністичного руху серед різних народів ще й різні внутрішні причини. Найважнішими внутрішними причинами були: 1) Орієнтація на поміч совєтської держави, 2) Мала політична освіта широких мас та незорієнтованість багатьох суспільних діячів та інтелігенції, що це таке російський комунізм, 3) Суспільний устрій з нерозв’язаними соціяльними проблемами. 4) Нерозв’язане національне питання у поневолених народів. У цих народів творився окремий тип т.зв. національних більшовиків, котрі вірили, що російські комуністи допоможуть їм у боротьбі з національним їх ворогом.

Коли в СССР, починаючи від 1925 року ставало ясно, що Сталін змагає бути диктатором і цю свою диктатуру хоче оперти на націоналістичних настроях російської маси, — то проти такої політики в середині комуністичної партії почалась боротьба. Ця боротьба мала три «фронти»: сталінський, опозиційно-московський і національний, — поневолених Московою народів. Опозиційно-московський фронт створився був з причини різниці поглядів щодо тактики комуністичної партії і він, правду кажучи, не багато зробив у цій боротьбі. За те другий фронт мав опертя в широких масах, бо звертався проти національного поневолення, що його проводила Москва проти інших народів. Цей фронт діяв також і на Україні і мав назву «шумскізму» від імені комісаря народньої освіти Шумського, який цей фронт очолював. /39/

Шумський вимагав, щоб влада в Україні була в руках Українців, а не Москалів, щоб податки з України йшли на потреби українського народу, а не до спільної каси СССР. В тому самому часі виступив і Микола Хвильовий в літературі з гаслом «Геть від Москви»! Правда, з того українського фронту не вийшло нічого аж надто поважнішого, бо Шумського Сталін зліквідував; вислав на заслання і там його напевно вбито або заморено голодом. Хвильовий покінчив самовбивством. Але факт залишається фактом, що рух спротиву був, і що його ліквідація широким відгомоном відбилася також у Західній Україні.

ІІ.

Кожна історія має свою передісторію. Має її також комунізм шумсківського толку в Західній Україні. Офіційний, насаджуваний Москвою комунізм у виді т.зв. «Галицького Ревкому», утвореного підчас трагічних перипетій з Українською Галицькою Армією, не відіграв у творенні комунізму в Західній Україні майже ніякої ролі. Цей «Ревком» приїхав був разом з Червоною Армією підчас її походу в Галичину до Тернополя на короткий час і разом з нею звідтіль забрався та в Україні розв’язався. Одиноким його залишком була делегатура до Комінтерну під головуванням, здається, Барана, залізничника зі Станіславова, яка репрезентувала історичну К.П.С.Г. (Комуністичну Партію Східної Галичини), до переміни її згодом на К.П.З.У. (Комуністичну Партію Західньої України). Цю останню назву при озлобленні польських комуністів інспірував Микола Олексієвич Скрипник. Духовими батьками західньо-українського комунізму були т.зв. «Золоті лисенята» (заголовок роману письменника Ялового про боротьбістів і сам він був боротьбіст), які ще в січні-лютому 1919 р. побували в Західній Україні (Станіславів, Дрогобич) і при участі самого Ялового та його приятеля Христового шукали зв’язків із созвучними, як вони казали, елєментами і знайшли їх навіть серед таких кіл, як небіжчик Василь Пачовський, що, як відомо, редаґував в тому часі газету «Стрілець», орган Начальної Команди УГА. Ті зв’язки не переривались і по окупації Сх.Галичини Поляками, а вдержував їх, підтримував і пошрював Карло Максимович (правдиве прізвище Саврич), бувший Усусус (Український Січовий Стрілець), а пізніший радник українського совєтського посольства у Варшаві. За ним стояв О.Шумський із своїми приятелями. Підбудова і розбудова комуністичного руху в боротьбістському вигляді, приміненому до умов Західньої України, відбувались пляново і на широку скалю. Щоб унезалежнитись фінансово від Москви, створено при допомозі і спвіучасті симпатиків у Канаді і в Америці так зване З.Б.Д. (Закордонне Бюро Допомоги) з осідком у Берліні, на чолі якого стояв Л. Це Бюро вдержувалось із збірок американських і канадійських робітників, що тоді, (коли й були комуністами, то симпатизували з майбутніми шумськістами) підтримували українську течію в К.П.З.У. і робили її в великій мірі незалежною як від Москви, так і від Варшави.

Варшава, як новий «бос», старались зразу взяти українських комуністів «за морду» і обсадити партійний функціонарський апарат «своїми» людьми. Але це їй не вдалось, бо Українці мали свою фінансову базу із ЗБД і політичну підтримку з Харкова (Скрипник — Шумський, — але кожний з них зокрема і по своїй лінії). На відомому т.зв. Святоюрському З’їзді партії (що відбувався десь у сутеренах приватних помешкань на горі св. Юра, і який, як відомо, був «накритий» польською поліцією), прийшло до розламу між нечисленними приклонниками Варшави і українською опозицією до неї. Цю опозицію в тому часі очолював Васильків — Крілик. Тому цю опозицію й називано тоді «васильківцями». /40/

Васильківців піддержували деякі партійці жидівської національности, (Прізвища пропущено — Ред.), що дуже дратувало і депримувало «варшавістів».

По розламі існували два Центральні Комітети партії. Один казьонний, підтримуваний Варшавою і другий розламовий, підтримуваний політично Шумським і Скрипником і матеріяльно згадуваним уже Берлінським ЗДБ.

Замітка Редакції: Тому що не знати, чи деякі названі в статті особи живуть у сфері СССР, то їх імен і навіть правдивих перших літер прізвищ не подається. /41/

Джерело: «Вільна Україна» (Детройт). — 1954. — ч. 2. — С. 38-41.