Про поступ і перехідні епохи

Іммануїл Воллерстайн

Якщо в сучасному світі є одна-єдина провідна ідея, то це ідея поступу. Це не означає, що всі вірять у поступ. У відкритій ідеолоґічній дискусії між консерваторами та лібералами, що почасти передувала Французькій революції, але вповні зайшла по ній, консерватори, коли казати коротко, сумнівалися, що зміни, котрі переживала Европа та світ, можна вважати поступом, ба навіть сумнівалися, що поняття «поступ» щось важить. Одначе, як ми знаємо, провісниками епохи були саме ліберали. Саме завдяки їм ідея поступу у XIX ст. стане панівною ідеолоґією, а суспільно-економічний лад, ґрунтований на цій ідеолоґії, — капіталістична світо-економіка — стане своєрідним довгожителем.

Не дивно, що в поступ вірили ліберали: ідея поступу пояснювала весь перехід від февдалізму до капіталізму, взаконювала придушення тих, хто досі опирався перетворенню всього на товар, і допомагала заховати неґативний бік капіталізму, накидаючи думку, що вигоди переважать — набагато переважать — шкоду. Отже, природно, що ліберали вірили в поступ.

Та дивно те, що в поступ вірили ідеолоґічні опоненти лібералів — марксисти, представники пригноблених робітничих кляс, принаймні вірили так само сильно, як і ліберали. Певна річ, ця віра виправдовувала діяльність світового соціялістичного руху (бо ж він уособлював неминучу тенденцію історичного розвитку), тобто засновки цієї віри були цілком раціональними та мали практичне застосування. До того ж марксисти вважали, що для того, щоби боротися з цією ідеолоґією, можна послуговуватися нею, позаяк вона покликається на ті самі ідеї, що на них покликалися буржуазні ліберали.

На жаль, щирий ентузіязм щодо цієї мирської віри в поступ, що видавався цілком обґрунтованим, мав кілька хиб. Справді, ідея поступу виправдовувала соціялізм, але вона також виправдовувала і капіталізм. Не годиться славити пролєтаріят, не похваливши спершу буржуазії. Відомі Марксові тексти про Індію багаті на цю похвалу, так само як «Маніфест комуністичної партії». До того ж якщо мірило поступу матеріялістичне (і чи не під цим ладні підписатися марксисти?), тоді ідею поступу можна повернути — і її за останні п’ятдесят років повертали — проти всіх «соціялістичних експериментів». Хто не чув, як СРСР засуджують тільки тому, що рівень життя в ньому нижчий за рівень життя в США? Ба більше, хай там як нахвалявся Хрущов, годі думати, що цей розрив зменшиться за наступні п’ятдесят років.

Засвоївши еволюційну модель поступу, марксисти вскочили в халепу. Проте вони замислилися над цим лише нещодавно, з огляду на ідеолоґічну кризу, що є складовою загальної структурної кризи капіталістичної світо-системи.

Думка, буцімто капіталізм як історична система є поступовішою щодо ріжних попередніх історичних систем, що їх він зруйнував або змінив, неправильна. Коли я пишу ці слова, власне, богохульствую, мороз іде шкірою. Я боюся гніву божого, адже мене сформувала та сама ідеолоґічна система, що й моїх побратимів, і я припадав до тих самих вівтарів.

Однобічність усіх мірил — одна з проблєм, що ми стикаємося з нею, аналізуючи поступ. Нам кажуть, що науково-технічний проґрес є безумовним і вражаючий. Це, звісно, так, надто якщо візьмемо до уваги нагромадження технічних знань. Та ніхто ніколи не каже серйозно про те, скільки знання загубилося у всесвітньому вирі ідеолоґії універсалізму. Коли хтось і обговорює це, то втрачене знання ніби автоматично вважають просто (?) мудрістю. А коли говорити за елєментарні технічні рівні сільськогосподарського виробництва та біолоґічної цілісности, ми в свинячі голоси відкриваємо, що методи людської діяльности, викинуті на смітник століття чи два тому (процес, накинений відсталим масам просвітленими верхівками), часто треба відновлювати, бо вони виявилися ефективнішими за нові. Ба більше, на самих «передових» проґресивної науки ми повертаємося — експериментально — до положень, що їх урочисто зреклися століття чи навіть п’ять століть тому.

Нам кажуть: історичний капіталізм посилив механічні можливості людства. Кожний внесок людської енерґії винагороджується дедалі більшим виробництвом продукції, що, звісно, правдиво. Але ніхто не рахує, зменшило чи збільшило людство загальний внесок тієї енерґії, що його вносив кожен чи всі в межах капіталістичної світо-економіки загалом, незалежно від того, внесено це за певний час чи за все життя. Чи певні ми, що за історичного капіталізму світ став менш тяжким, ніж за попередні системи? Є чимало причин, щоби сумніватися в цьому (бодай засвоєння нашим над-Я примусу до праці як природного).

Нам кажуть: за попередніх історичних систем людям не велося так матеріяльно чи вони не могли доступитися до такого розмаїття альтернативних життєвих досвідів. Це знову подібне до правди, особливо коли порівняти (як це зазвичай і роблять) своє життя й життя своїх безпосередніх предків. Зважаючи на численні балачки щодо «якости життя» протягом ХХ ст., а також на занепокоєння падінням морали, відчуження та ширення психічних хвороб можна сказати, що багато людей сумнівалися в проґресивній ролі капіталізму.

Нарешті нам кажуть: історичний капіталізм значно убезпечив людину від травм чи смерти через епідемії (чотири вершники Апокаліпси), а також від мимовільного насильства. Так — на мікрорівні (попри нещодавно відкриті небезпеки, пов’язані з життям у місті). А як щодо макрорівня? Навіть якщо не згадувати за Дамоклів меч атомної війни, відповідь буде неґативною.

Дозволю собі заявити: те, що сьогодні в світі свободи, рівности та братерства більше, ніж тисячу років тому, аж ніяк не є самоочевидним. Можна бути цілком певним у тому, що насправді очевидним є протилежне. Я жадним чином не вимальовую картинку щасливого безтурботного життя до історичного капіталізму. Були світи, де майже не було ні свободи, ні рівности, ні братерства. Річ у тім, чи представляє історичний капіталізм у цьому відношенні — поступ чи відбіг.

Я кажу не про міру порівняльної жорстокости. Її було би важко вигадати, не кажучи вже про похоронний підхід загалом, хоча годі бути оптимістом з огляду на «здобутки» у цій сфері історичного капіталізму. Можна бути певним, що в ХХ столітті майстри старовинного мистецтва жорстокости неабияк повправлялися в його досконаленні, до того ж вкрай витончено. Не кажу я і про зростаючу та насправді неймовірну масу відходів людської життєдіяльности, що стала наслідком конкурентної боротьби за безкінечну акумуляцію капіталу, — відходів, що їх кількість ризикує наблизитися упритул до межі незворотного.

Мені хотілося б обґрунтувати свій погляд, виходячи з матеріялістичних міркувань не про майбутнє суспільства, а про реальний історичний період капіталістичної світо-економіки. Моя головна ідея проста, якщо не зухвала. Я бажаю виступити на захист одного марксистського твердження, що його навіть ортодоксальні марксисти звичайно цураються, себто тези про абсолютне (не відносне) зубожіння пролєтаріяту.

Я чую шепіт друзів: ти жартуєш; ти, напевне, мав на увазі відносне зубожіння? Чи не живе промисловий робітник сьогодні набагато краще, ніж 1800 року? Промисловий робітник або принаймні багато паросилових робітників — так. Але промислові робітники, як і раніше, є лише невеличку часткою населення світу. Життя переважної більшости робітної сили світу, що вона живе у сільських районах і ходить між ними та міськими нетрями, гірше за життя їхніх предків п’ятсот років тому. Вони менше їдять, а їхній раціон точно гірше збалансований. Хоча у них більше шансів вижити у перший рік свого життя (завдяки гіґієнічним заходам, вживаним, щоби захистити привілейовані верстви), я сумніваюсь, що життєві перспективи більшости населення світу сьогодні кращі, ніж у минулому: боюся, що все геть навпаки. Вони безумовно більше працюють — більше годин на день, на рік, за життя. І оскільки вони працюють більше за меншу загальну винагороду, це означає, що норма експлоатації сягнула небувалих висот.

Чи їх більше пригноблюють політично та соціяльно чи радше більше експлоатують економічно? Це важко проаналізувати. Як сказав колись Джек Ґуді, суспільствознавцям не настачили ейфоріметрів. Невеликі громади, що в їхніх межах жила більшість людей за попередніх історичних систем, мали певну форму суспільного реґулювання, що безумовно обмежувало людський вибір і суспільне ріжноманіття. Звісно, багатьом це видавалося активним пригнобленням. Инші — ті, кого це радше влаштовувало, — платили за своє вдовільнення вузькозорістю щодо людських можливостей.

Будівництво історичного капіталізму передбачало, як всім нам відомо, постійне зменшення, навіть повне знищення роли цих невеличких громадських структур. Але що постало натомість? У багатьох районах — і вже давно — ролю громадських структур перебрали на себе «плянтації», себто інструменти гнобительського реґулювання широкомаштабних суспільно-політичних структур, очолювані «підприємцями». «Плянтації» капіталістичної світо-економіки — незалежно від того, чи ґрунтуються вони на рабстві, праці невільників, орендаторів (вимушених чи договірних) або найманій праці, — навряд чи можна назвати такими, що вивели «індивідуальність» на ширші води. «Плянтації», власне, є надзвичайно ефективним способом виколочення додаткової вартости. Безумовно, історія людства знала їх і раніше, але ніколи їх не використовували повсюдно для сільськогосподарського виробництва (відмінно від копалень та будівництва інфраструктури, проте і там, і там, якщо говорити за світовий маштаб, було задіяно менше людей).

Навіть там, де наявні нестрогі громадські структури реґулювання не замінювалися безпосереднім авторитарним управлінням сільськогосподарською діяльністю (що ми назвали його «плянтаціями»), розпад громадських структур у сільських районах не переживався як «визволення», позаяк він неодмінно супроводжувався — чи часто навіть напряму викликався — сильнішим реґулюванням з боку новонароджених державних структур, що вони з дедалі більшою нехіттю дозволяли безпосередньому виробникові самостійно приймати рішення на місцевому рівні. Передусім форсовано зростання витрат праці та спеціялізації трудової діяльности (що, з погляду робітника, послаблювало його позиції у переговорах з роботодавцем і посилювало нудьгу).

Але це ще не все. Історичний капіталізм ідеолоґічно обґрунтував гнобительське приниження, що його не було досі, та що його сьогодні ми називаємо сексизмом і расизмом. Поясню докладніше. Ми вже зауважили, що чоловіки майже завсігди панували над жінками й раніше, а всі передні історичні системи характеризувалися ксенофобією в тій чи тій мірі. Але сексизм, це — більше, ніж панування чоловіків над жінками, а расизм — більше, ніж ксенофобія загалом.

Сексизм зводить жінку до непродуктивного робітника, а це ще більше принижує її: праця, що її вимагають від жінки, інтенсифікується, а участь у продуктивній праці за капіталістичної світо-економіки — вперше в історії людства — вможливила узаконення привілеїв. Так постає обопільний взаємозв’язок, що в рамках цієї системи продемонстрував свою міць.

Расизм був не ненавистю до чужинця чи його гнобленням, когось з-поза меж історичної системи. Навпаки, він визначає місце в історичній системі кожної ґрупи робочої сили. У цей спосіб пригноблені ґрупи утримуюють всередині системі, а не виганяють за її межі. У цей спосіб пояснюють низький рівень винагороди для продуктивної праці, хоча саме вона має посідати перше місце у розподілі винагороди за працю. Отже, почерез расистські переконання роботу, за яку найменше платять, було визначено як таку, що найгірше зроблена. Оскільки це було зроблено ex definition [своїм визначенням. — Пер.], зміни в якості роботи поступалися змінам у формі звинувачення, і все одно ідеолоґи заявляли, що зусилля окремого індивіда винагороджувані мобільністю індивіда. Цей подвійний взаємозв’язок був таким самим міцним, як і з сексизмом.

І сексизм, і расизм були суспільними процесами, що в них важила «біолоґія». Позаяк власне біолоґія не змінювалася суспільно, ми мали структуру, що була суспільно обумовленою, але одночасно такою, що її не могло демонтувати суспільство. Звісно, насправді все було не так. Насправді структури сексизму та расизму неможливо було — і неможливо тепер — демонтувати, не демонтувавши всієї історичної системи, що вона їх породила та багатьма сторонами базована на них.

Ось чому як із матеріяльного огляду, так і з психічного (сексизм і расизм) це було абсолютне зубожіння. Це означає, звісно, що в історичній світо-економіці «розрив» у додатковому споживанні між верхніми 10-15 % населення і рештою дедалі ширився. Можна пояснити, чому нам здається, що цього не було. По-перше, ідеолоґія мерітократії дійсно була чинною, та так, що справді була наявною індивідуальна мобільність, навіть мобільність окремих етнічних і/або професійних ґруп робітної сили. Щоправда, її не підкріплювали основоположні перетворення в царині загальної статистики світо-економіки, позаяк індивідуальна (чи підґрупова) мобільність врівноважувалася збільшенням нижчої верстви або почерез включення до світо-економіки нового населення, або почерез ріжницю у темпах зростання населення.

Друга причина, чому ми не зауважили збільшуваного розриву, полягає у тім, що наша історична та суспільствознавча наукова аналіза пильнувала події всередині «середньої кляси», себто тих 10-15 % населення світо-економіки, що споживають більше додаткового продукту, ніж виробляють. Тут крива між найвищим (менше 1 % всього населення) і по-справжньому «середнім» сеґментом або особовим складом (рештою 10-15 %) значно вирівнялася. Великою мірою «проґресивна» політика останніх кількох століть історичного капіталізму спричинила постійне зменшення нерівномірного розподілу світової додаткової вартости в гурті тих небагатьох, кого було залучено до цього розподілу. Переможні крики цього «середнього» сектору щодо зменшення відставання від найвищого одного проценту заглушали реальність зростаючого розриву між ними та иншими 85 %.

Нарешті, є ще одна, третя причина, чому підчас наших колєктивних обговорень ми не добачали збільшення розриву. Можливо, за останні десять-двадцять років збільшення майнового розшарування (та й то не відносне, а абсолютне) дещо уповільнилося зважаючи на загал світових антисистемних рухів, а також через аналізу економічних асимптот. Та навіть це твердження не можна прийняти беззастережно: треба аналізувати всі півтисячоліття історії зростання абсолютного майнового розшарування.

Вкрай важливо обговорити реалії, що були супутніми ідеолоґії поступу. Коли не зробити цього, розумно проаналізувати перехід від однієї історичної системи до иншої не дасться. Теорія еволюційного поступу базувалася не тільки на припущенні, буцімто наступна система краща за попередню, але також на припущенні, що нова панівна ґрупа змінить стару панівну. Отже, капіталізм був не просто поступом порівняно з февдалізмом, але цей поступ уможливила перемога, революційна перемога «буржуазії» над «земельною аристократією» («февдалами»). Але якщо капіталізм не був проґресивним, що важить поняття буржуазної революції? Буржуазна революція була єдиною чи вона являлася під ріжними масками?

Ми вже наводили арґументи на користь того, що образ історичного капіталізму як такого, що постав через повалення відсталої аристократії проґресивною буржуазією, хибний. Правдивим якраз є те, що історичний капіталізм народився завдяки земельній аристократії, що перетворила себе на буржуазію, бож стара система розпадалася. Щоби й надалі експлоатувати безпосередніх виробників — і якомога більше, — вони зазнали радикального структурного хірургічного втручання, та прийнамні не обсервували розпад старого ладу.

Коли тут є дещиця правди, наше розуміння сучасного переходу від капіталізму до соціялізму, від капіталістичної світо-економіки до соціяльного світо-порядку геть одмінюється. До сьогодні «пролєтарська революція» так чи так наслідувала «буржуазну революцію»: як буржуазія скинула владу аристократії, так само пролєтаріят скине владу буржуазії. Ця аналоґія була чи не найважливішою в стратеґії світового соціялістичного руху.

Якщо ж буржуазної революції не було, чи означає це, що не було чи не буде й пролєтарської? Аж ніяк, ані з лоґічного погляду, ані з емпіричного. Проте це означає, що перехідні епохи треба трактувати по-новому. Треба передусім відріжняти зміни внаслідок розпаду від керованих змін. Самір Амін назвав це ріжницею між «занепадом» і «переворотом», між «занепадом» по падінні Риму (на його думку, схожий занепад триває зараз) і більш керованими перемінами, що відбувалися за переходу від февдалізму до капіталізму.

Та впорядковані переміни (Амінові «революції») не конче «поступові», як ми щойно вказали. Отже, маємо відріжняти ті структурні перетворення, що не касують (або навіть поглиблюють) експлоатацію праці, від тих, що зносять цей ріжновид експлоатації або радикально його зменшують. Значить, сьогочасне політичне питання полягає не в тім, чи перетвориться історичний капіталізм на щось инше (щодо цього не можна сумнітися). Сьогочасне політичне питання: чи буде «щось инше» — цей результат переходу від історичного капіталізму — з морального огляду відмінним від того, що ми маємо зараз, своєю основою, себто чи буде це поступ.

Поступ не є конечним. Ми боремось за нього. І форма, що її набуває боротьба, не є боротьбою соціялізму та капіталізму, але переходом до відносно безклясового суспільства або переходом до котрогось нового, заснованого на клясовому поділі способу виробництва (що ріжнитиметься від історичного капіталізму, але не обов’язково на краще).

Вибір, що постав перед світовою буржуазією, це — не вибір між збереженням історичного капіталізму та самогубством. Це вибір між «консерватизмом», що спричиниться до поступового розвалу системи та її дальшого перетворення на непевний, але, можливо, більш еґалітарний світовий лад, з одного боку, і сміливим рішенням очолити процес переходу, що в ньому буржуазія вбереться у «соціялістичні» шати, та спробувати створити у такий спосіб альтернативну історичну систему, що не скасує екплоатацію світової робітної сили на користь меншости, з иншого боку.

Саме в світлі цих реальних політичних альтернатив, доступних світовій буржуазії, ми маємо оцінювати історію і світового соціялістичного руху, і тих держав, де у тій чи тій формі владу взяли соціялістичні партії.

Перше й найважливіше, що треба брати на увагу, оцінюючи історію в цей спосіб, — світовий соціялістичний рух чи навіть всі форми антисистемних рухів, а також всі революційні та/або соціялістичні держави самі є продуктами історичного капіталізму. Вони не були виверженням внутрішніх процесів, а не структурами, зовнішніми для історичної системи, отже вони відображають всі суперечності та напруження системи. По-іншому не могло й не може бути.

Їхні помилки, їхні обмеження, їхні неґативні боки позначилися не на балянсі гіпотетичної історичної системи — соціялістичного світо-ладу, що ще не істнує, а на балянсі історичного капіталізму. Інтенсивність експлоатації праці у революційних та/або соціялістичних державах, відмова у політичних свободах, продовження сексизму та расизму — все це пояснюване радше тим, що ці держави ще перебувають у периферійних і напівпериферійних зонах капіталістичної світо-економіки, а не особливостями нового соціяльного ладу. Копійки, що їх мали за історичного капіталізму робітничі кляси, завжди зосереджувалися у центральних районах. Багатства досі розподіляються непропорційно.

І антисистемні рухи, і режими, що постали їхнім результатом, не можна оцінювати з огляду на те, чи було створено «хороші суспільства». Це можна зробити лише з огляду на те, що вони зробили у світовій боротьбі за перехід від капіталізму до еґалітарного соціялістичного світо-ладу. Підбити підсумки тяжко: вони неоднозначні, позаяк суперечливі процеси взаємодіють. Усі позитивні зрушення мають як неґативні, так і позитивні наслідки. Будь-яке послаблення системи в одному місці зміцнює її в иншому, але ж необов’язково такою самою мірою! В цьому суть питання.

Очевидно, що свій найбільший внесок антисистемні рухи зробили на мобілізаційному етапі. Орґанізація повстання, перетворення свідомости — вони були силами визволення, і з часом внесок окремих рухів дедалі більшав почерез зворотну реакцію та нагромадження історичного знання.

По взяттю влади в державних структурах такі рухи не мали значних успіхів, тому що тиск на них як ззовні, так і зсередини, покликаний придушити їхню антисистемну природу, зростав у ґеометричній проґресії. Проте це не означало цілком неґативного балянсу для такого «реформізму» та «ревізіонізму». Бувши при владі, ці рухи до певної міри стали політичними заручниками своєї ідеолоґії: на них тиснули і безпосередні виробники всередині революційної держави, і антисистемні рухи з-поза меж держави.

Дійсна небезпека заходить саме тепер, коли історичний капіталізм в апоґеї свого розширення: будь-що стає товаром, та міць всесвітньої родини антисистемних рухів дедалі зростає і людська думка дедалі раціоналізується. Це апоґей ширення, що прискорить розвал історичної системи, що вона процвітала лише тому, що до сьогодні лоґіка її розвитку реалізовувалася лише почасти. І саме коли вона занепадає і тому що вона занепадає, переможний рух сил перехідної епохи на загал буде ще привабливішим, а тому результат буде менш певним. Боротьба за свободу, рівність і братерство, це — тривала боротьба, товариші, і центр боротьби переміщатиметься далі всередину всесвітньої родини самих антисистемних рухів.

Комунізм, це — утопія, себто він ніде (u-topos). Це реальне втілення всіх наших реліґійних есхатолоґій: пришестя месії, другого пришестя Христа, нірвани. Це не історична перспектива, але сьогочасна мітолоґія, тимчасом як соціялізм, це — реалістична історична система, що її одного дня можна встановити у світі. Коли «соціялісти» проголошують цей лад «тимчасовим» моментом підчас переходу до утопії, їхній «соціялізм» нічого не важить. Важить лише конкретно історичний соціялізм — така історична система, що сягнула максимальної рівности та справедливости, дозволила людству порядкувати власним життям (збільшила рівень демократії) і вивільнила уяву.

Переклад з анґлійської за: Immaneul Wallerstein, Historical Capitalism, London: Verso, 1983, pp. 97-110.