Десять старокитайських анекдотів

Лідія Голубнича

Перекладені тут зразки китайського моралізаторського гумору були написані понад 2 000 років тому старою літературною мовою «вань-єн», яку можна порівняти хіба до нашої церковно-слов’янщини. Відомо, що за допомогою отаких анекдотів даоістські монахи (даоси) повчали народ моралі і мудрости, а вчені писали на їх підставі філософські трактати.

Авторство книги «Ле-цзи» дослідники приписують Ле Юй-коу, даоістському філософові, що жив десь між 450 і 375 роками до нашої ери, в пізню добу династії Чжоу. Дехто, однак це оспорює й твердить, що ця книжка — апокриф, бо в ній є й елементи буддизму, який прийшов до Китаю з Індії значно пізніше.

Переважна більшість оповідань, списаних у книзі «Хань Фей Цзи», належить філософові Хань Фею, який жив десь у 280-233 рр. до н.е. Хань Фей належав до школи т.зв. законників (леґалістів), яка в добу февдального роздрібнення Китаю й постійних війн між князями пропаґувала створення сильної, централізованої держави та виправдувала всякі засоби репресій, виходячи з засади, що людина є злою й поганою від природи і її потрібно тримати під владою сили для її власного добра. Тому в кпинах Хань Фея відчувається неприязні до людини нотки. Він сердито картає людей за їх глупоту й інші вади.

Книжка «Шо Юань» («Сад анекдотів») належить ханьському історикові й літераторові Лю Сянові, що жив у І в. до н.е. Моралізаторських повчань у ній менше, а натомість більше звичайного «конячого глузду» й простонародного гумору.

З «Ле-цзи»

ВТРАЧЕНА СОКИРА

В одного чоловіка пропала сокира. «Це робота сусідського хлопця», вирішив він. «Бож тільки глянь на нього! І мова в нього, і хода, й обличчя, кожен його рух, кожен вчинок, словом — все, що б він не робив, зраджує, що сокиру потягнув таки він!»

Незабаром заходився цей чоловік копати землю у долині. І тут він знайшов свою загублену сокиру…

А коли якогось наступного дня він знову побачив сусідського хлопця, йому здавалося, що не було нічого ані у хлопцевому поводженні, ані в його ділах, що вказувало б на те, що то він украв сокиру. /57/

В ПОГОНІ ЗА ЗОЛОТОМ

Колись у давнину одному чоловікові з князівства Ці закортіло мати золото.

Рано-вранці, накинувши на плечі свитку й натягнувши на вуха шапку, вирушив він на ярмарок.

Прийшовши до крамаря, що торгував золотом, він миттю вхопив жменю золота і в ноги! Урядники, однак, наздогнали й схопили злодія. Допитуючи його потім, вони дивувалися:

— Як же ти наважився хапати чуже золото, коли в крамниці було повно людей?

— Коли тримаєш в руках золото, ніяких людей не помічаєш… — відповів той.

З «Хань Фей Цзи»

ЧАТУВАННЯ НА ЗАЙЦЯ ЗА ПЕНЬКОМ

У Сунському князівстві жив собі один землероб. Посеред його поля стирчав пень. Одного разу гнав тим полем заєць. З розгону налетів він на пень і розбився на смерть, зламавши собі карк.

Вздрівши такий щасливий випадок, орач покинув плуга й причаївся за пеньком. Він сподівався ще одного зайця придбати собі в такий легкий спосіб.

Та вдруге дістати зайця йому не вдалося, і він став посміховищем цілого Сунського князівства.

СПИСИ ТА ЩИТИ

У князівстві Чу був собі один чоловік, що торгував щитами й списами. Хвалячи свій товар, він переконував:

— Мої щити такі міцні, що жодна річ у світі не в стані їх пробити. А мої списи такі гострі, що немає в світі такої речі, якої вони не пробили б!

А на це хтось йому й каже:

— А що б воно вийшло, якби спробувати пробивати твої щити твоїми ж списами!?

На ці слова відповіді продавець не знайшов.

Бож щити, що їх ніщо не може пробити, і списи, що можуть все пробити, одночасно існувати не можуть. /58/

НОСІННЯ ПУРПУРОВОГО ОДЯГУ

Князь Хуань з Ці кохався в пурпуровому вбранні, і всі в його князівстві робили те саме. Це були часи, коли й за п’ять звичайних убрань не дістати було й одного пурпурового! Занепокоєний таким станом. князь Хуань звернувся за порадою до Ґуань Чжуна:

— Що люблю я носити пурпурове, то люблю, нема де правди діти. Алеж пурпурова одіж надто дорога! А тут ціла країна закохалася в пурпуровому, і кінця цьому не видко… Що ж мені діяти?

— Якщо Ваша Світлість бажає покласти цьому кінець, то чому б не спробувати Вам самому перестати одягатися в пурпурове? А почтові, що оточує Вас, візьміть, наприклад, і скажіть щось отаке: «О, як же то нестерпно тхне від пурпурового кольору!»

— Отак я й зроблю! — зрадів князь Хуань. Якраз тут нагодився хтось із його свити, вбраний в пурпурове.

— Відступись но подалі від мене, — скривився бридко князь. — Запах пурпурового мені просто осоружний!

Того ж дня в палаці не стало нікого вбраного у пурпурове. Наступного дня не знайшлося вже нікого і в цілому князівстві. А на третій день в цілій країні не залишилося жодного чоловіка в пурпуровому вбранні…

БАГАТІЙ З СУНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

В Сунському князівстві був собі один заможний чоловік. Одного дня линула велика злива та й зруйнувала йому паркан. Син його тоді й каже:

— Якщо не полагодимо паркана, то конче вберуться до нас злодії.

І старий батько сусіди сказав те саме.

Справді, коли осмеркло, так і сталося: чимало добра стратив дука тієї ночі!

Відтоді всі в його пограбованій родині стали визнавати мудрість сина. А на сусідового батька стали дивитися з підозрінням.

ЧОЛОВІК ІЗ ЧЖЕНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА КУПУЄ ЧЕРЕВИКИ

Один чоловік з князівства Чжен задумав купити собі пару черевиків. Перш за все зняв він собі мірку із своєї ноги. Однак, ненароком поклавши її під себе на стілець, він забув взяти її з собою, коли вибрався на базар. Аж уже вибираючи собі черевики, згадав він про неї. /49/

— Ох, лишенько, забув я мірку прихопити! — промовив він, обернувся і пішов за нею додому. Та коли він повернувся, базар уже розійшовся. Так чоловік цей і лишився без черевиків.

Хтось потім запитався в нього, дивуючись:

— Чому ж ти не поміряв черевиків на базарі по своїй нозі?
— А тому, що я волію довіряти мірці, а не собі! — відповів той з переконанням.

З «Шо Юань»

ДЗІНСЬКИЙ КНЯЗЬ ПІН ДОПИТУЄТЬСЯ В ШИ КУАНА

Князь Пін з Дзіня говорив Ши Куанові:

— Вже сім десятків ось мені стукнуло. Хочеться мені почати вчитись, так боюсь, чи не запізно вже …

— Чому ж Ви не засвітите свічки? — відповів йому на те Ши Куан.

— І де це видано, щоб міністер кпив із свого володаря?! — обурився князь Пін, не зрозумівши його відповіді.

— Та хіба ж сліпий міністер посмів би насміхатися з свого князя? — чемно завважив Ши Куан. — Я просто чув, що хотіти вчитися у молодому віці — це немов би проміння сходячого сонця; у зрілому віці це схоже на сонячне сяйво у полудень; а в старому віці наука — як світло від засвіченої свічки. А що ж є кращим — світло свічки чи темнота?

— Добре говориш! — похвалив Ши Куана князь.

ДЗЄН, ВОЛОДАР ЧЖАО, ВИРУШАЄ ПОХОДОМ НА ЦІ

Чжаоський володар Дзєн збирав своє військо в похід проти Ці. В наказі, що він видав, сповіщалося, що коли б котрийсь з його воїнів посмів щось висловити проти князевих намірів, цей воїн буде скара¬ний на смерть.

Був серед воїнів один на ім’я Ґун Лу, який, глянувши на князя, почав реготатися.

— Ти чого ото регочеш?! — гримнув князь Дзен.

— Та пригадався мені один старий жарт, — відповів воїн.

— Якщо роз’ясниш його, нічого тобі не буде, а якщо ні, то помреш! — наказав йому князь.

— Під час збирання шовковиці, — почав Ґун Лу, — сусід мій вибрався із своєю жінкою в поле. Побачивши серед дерев шовковиці дівчину, він погнався за нею, але дігнати не зміг. Коли ж він повернувся /60/ додому, жінки своєї там уже теж не застав: у гніві вона його покинула. Так я оце й сміюся з того, що він залишився сам.

Вислухавши це, князь Дзєн подумав: «Йдучи походом на чужу країну, я втрачаю свою власну країну. Це значить, що я залишуся сам».

Князь розпустив своє військо й повернувся додому.

СОВА СПІТКАЛА ГОЛУБА

Спіткалися якось сова з голубом.

— Ти куди це вирядилася? — питає голуб сову.

— Та збираюся переселитися на схід, — відповіла та.

— І що це тебе туди несе? — здивувався голуб.

— Та крик мій став осоружний тутешнім людям. Тому й вирішила я переселитися в східні краї…

— Якщо ти можеш кричати по-інакшому, то чого тоді подаватися на схід? Ти ж і тут могла би жити. А якщо не можеш змінити свій голос, то навіть якби ти й переселилася на схід, однаково люди тебе й там не полюблять. /61/

Джерело: «Сучасність» (Мюнхен). — 1963. — №8 (серпень). — Стор. 57-61.