Про ідеологічні розходження між СРСР і Китаєм

Іван Майстренко

В першій половині 1960 року комуністична преса світу відзначала 90-річчя з дня народження Леніна, і саме під час цього чотиримісячного ювілею виникли ідеологічні розходження між компартіями СРСР і Китаю. Вони торкалися спочатку трактування Ленінової науки про природу імперіялізму та імперіялістичних воєн, але відразу перейшли й на актуальні політичні проблеми нинішнього дня: на питання про можливість мирного співіснування капіталістичних і соціялістичних країн, питання про можливість уникнення третьої світової війни, можливість мирного переходу від капіталізму до соціялізму в деяких країнах і так далі.

Спір зачепив засади зовнішньої політики СРСР, і, очевидна річ, ініціяторами цього спору були китайці. Китайцям не сподобалась теза КПРС про можливість мирного співіснування (коекзистенціі) між соціялістичними та капіталістичними країнами і вони звернулися до авторитету Леніна. В його працях вони вишукали ті місця, де Ленін говорив про загарбницьку природу імперіялізму, про неминучість воєн у добу імперіялізму, і, протиставляючи ці думки Леніна тезі Хрущова про коекзистенцію, стали називати прихильників коекзистенції «новітніми ревізіоністами».

Щоб покінчити з цим, в суті речі схоластичним спором про те, як Ленін розумів природу імперіялізму і неминучість воєн, наведемо думки противної сторони — КПРС. На нараді компартій країн соціялістичного бльоку у Букарешті в червні 1960 року, Хрущов сказав таке:

«Не можна забувати, що Ленінові тези про імперіялізм були висунуті й розвинуті ним десятки років тому… Не можна ж механічно повторяти тепер з приводу цього те, що Володимир Ільїч Ленін сказав багато десятиліть тому про імперіялізм, і твердити, що імперіялістичні війни неминучі, доки в усьому світі не переміг соціялізм… Якби Ленін міг встати з могили, він узяв би таких людей, як то кажуть, за вушко і навчив би їх, як треба розуміти суть справи… Треба не тільки уміти читати, але й уміти правильно розуміти прочитане … Якщо він (політичний діяч) не робить цього, то він стає подібним до тієї людини, про яку говорять у народі: „Дивиться в книгу, а бачить фіґу”» («Правда» від 22.06.1960).

В цих ідеологічних спорах ні китайська сторона не називала свого супротивника на ім’я, ні радянська. Це дало формальну підставу /88/ обом сторонам заперечувати перед зовнішнім світом наявність будь-яких розходжень між ними і продовжувати все ж ідеологічний поєдинок до останнього часу, маскуючи його фразеологією про «братерську єдність», про те, що «вороги комунізму покладались на розлад і навіть розкол у рядах комуністичного руху» («Известия» від 31.12.60, стаття Ф.Константінова).

Комуністична бюрократія не дозволяє знати про ідеологічні процеси в лавах компартій не тільки «ворогам комунізму», але й членству компартій. Восьмимільйонна маса членів КПРС знає про ідеологічні розходження між КПРС і КПК (Комуністична Партія Китаю) ще менше, ніж рядовий обиватель демократичного світу, який все ж таки вичитує про деякі стосовні факти з багатої на інформацію західньої преси.

Ідеологічні розходження між КПРС і КПК не можуть не цікавити світ, бо вони торкаються міжнародньої політики двох світових держав — СРСР і Китаю. Крім того, ці розходження освітлюють політичну еволюцію двох наймогутніших партій комунізму — КПРС і КПК. Куди йде КПРС, а з нею й СРСР? Куди йде КПК, а з нею 680-мільйонний Китай? Ось що криється за ідеологічними розходженнями між цими партіями. Тому дуже важливо проаналізувати ці розходження і ті соціяльно-політичні процеси, які за ними криються.

*

Насамперед важливо відзначити, що теперішня ідеологічна дискусія вперше за весь час існування комуністичних партій відбувається між двома рівними, одна від одної незалежними, суверенними сторонами. Відмінна від теперішньої доба Комінтерну характеризувалась тим, що існувала єдина в світі комуністична держава — СРСР і її партія ВКП(б) була єдиною державною партією. Комінтерн був по суті єдиною світовою комуністичною партією з виконавчою владою в Москві і зобов’язуючою всіх комуністів світу єдиною дисципліною. Ідейна єдність Комінтерну випливала з обов’язку ВКП(б) підтримувати революційні рухи в інших країнах і з обов’язку компартій цих країн обороняти СРСР як свою батьківщину. Організаційну єдність Комінтерну забезпечувала матеріяльна, а відтак і адміністративна залежність провідних кадрів компартій від Кремля. Доходило аж до того, що Сталін міг викликати через Комінтерн у Москву провідників, наприклад, компартії Польщі, саджати їх до тюрми та розстрілювати. Використовувалась поліція чужоземних держав для приборкання опозиційних до Москви тамтешніх комуністів. Наприклад, польська дефензива використовувалася для боротьби проти неслухняної КПЗУ. Міліція Муссоліні використовувалася для ліквідації опозиції в італійській компартії. І так далі. Останні роки доби Комінтерну та Комінформу характеризувались тим, що Москва ставила й усувала секретарів компартій. Виводила з їх проводів невигідних /89/ їй осіб (наприклад, вивід на вимогу Москви з політбюра французької компартії Андре Марті).

Створення у Східній Европі народньо-демократичних держав після другої світової війни не змінило суті справи, бо ЦК компартій тих держав були фактично на правах обкомів ВКП(б). Першого удару цій системі васально-комуністичної ієрархії завдала в 1948 році Юґославія, яка цілковито унезалежнилася від Москви. Але невеличку Юґославію легко було відлучити від комуністичної віри, як єретичну державу. Одначе історія з Юґославією показала, що комунізм може існувати і незалежно від Москви. І це був смертельний удар по сталінській системі Комінтерну-Комінформу.

Незалежність Китаю від Москви виросла з того, що комуністична влада в Китаї встановлювалась власними силами, а не радянською армією. З другого боку, незалежність Китаю виростала з його розмірів і сили. Китай не тільки став рівним з СРСР — він виявляє всі ознаки бажання стати вищим за СРСР. Уже в теперішньому ідеологічному змаганні КПК з КПРС Китай збив у великій мірі КПРС з її керівних у комуністичному світі позицій. Досягнута на Московській нараді компартій у листопаді-грудні 1960 року єдність між КПРС і КПК не є єдністю однієї організації та однієї дисципліни комінтерно-комінформівського типу, а є нетривким компромісом між двома незалежними одна від одної силами. Інтернаціонал компартій (Комінтерн), що борються за владу, був фактом. Інтернаціонал незалежних одна від одної компартій, що стоять при владі, залишається проблемою.

Дуже характерно, що в теперішньому двобої між КПРС і КПК усі інші компартії світу, як ті, що стоять при владі, так і ті, що борються за владу, поділилися на сфери впливу між КПРС і КПК. Як це виглядало на засекреченій московській нараді в листопаді-грудні 1960 року покищо невідомо. Але дещо прорвалося на світло денне на букарештській нараді в червні 1960 року. Протоколи цієї наради ніде не були надруковані; але виступи представників компартій на з’їзді Румунської робітничої партії (після якого відбулася нарада компартій) показують, що присутні там компартії країн соціялістичного бльоку поділилися на дві групи: східньо-европейські сателіти СРСР плюс Монголія виступали в тому дусі, як, наприклад, Ульбріхт, який говорив: «Ленінська політика боротьби за мирне співіснування, як вона проводиться Центральним Комітетом КПРС, відповідає не тільки інтересам народів соціялістичних країн, але й інтересам усього миролюбного людства» («Правда» від 24.06.1960). Представники ж Китаю, Кореї та В’єтнаму, проголошуючи порожні суперлятиви на адресу СРСР («…соціялістичний табір, очолюваний Радянським Союзом…»), ніде не назвали політику ЦК КПРС «ленінською» і взагалі говорили більше про «американську» /90/ аґресію», про небезпеку війни, ніж про мирне співіснування. Який же це Інтернаціонал компартій?!

Забігаючи наперед, скажемо, що тактика китайських комуністів зводиться до того, щоб, зберігаючи зовні стару ієрархію в комуністичному світі («на чолі з Радянським Союзом»), вихолощувати з неї її попередній (радянський) зміст і вкладати свій новий, китайський. Не тільки в порядку національної амбіції, а і в порядку фанатичної віри в свою правоту. Ось зразок такого вихолощування. У передовій статті теоретичного китайського часопису «Хун-ці» («Червоний прапор») з 16.12.1960, тобто відразу після московської наради компартій, сказано таке: «Наше довір’я до політики мирного співіснування залежить від переможного розвитку антиімперіялістичної боротьби». Але якщо імперіялізм буде переможено, то з ким же тоді коекзистенція?! Або другий приклад китайського маскування. Як відомо, албанська компартія стоїть на послідовно догматичних позиціях і солідаризується з КПК. Дійшло до загострення взаємин з СРСР, тобто до заперечення згоди, досягненої на московській нараді. Тепер провідник албанських комуністів Годжа раптом заявив у пресі про любов і дружбу між албанським і радянським народами («Зюддойче цайтунґ», 10.01.ц.р.). Ясно, що ця заява зроблена під впливом великого китайського друга.

У світлі цих фактів треба розглядати і заяву московської наради компартій, надруковану в радянській пресі 6 грудня. Існує думка, що ця заява означає ідейну перемогу КПРС над КПК, бо в ній китайці поступилися: вони визнали можливість мирного співіснування, можливість уникнути війни. Якщо розглядати справу зовнішньо, формально, то це так. Хоч тут же треба додати, що заява зобов’язала й радянську сторону більше думати та говорити про небезпеку війни, про загарбницьку природу імперіялізму, словом, про всі ті речі, які в радянській пресі наголошуються менше, ніж у китайській. З зовнішнього, формального боку заяву московської наради можна розглядати скоріше як компроміс, ніж як односторонню перемогу КПРС.

Та справа не у формальній стороні. Справа в тому, яка політика фактично провадиться на основі цієї зовнішньої домовлености. Звернемось до фактів. Візьмемо історію з зривом паризької зустрічі на верхах на початку травня минулого року. Звичайно, велику ролю в цьому зриві відограв інцидент із збитим в СРСР американським літаком. Але якби зустріч у Парижі була для Хрущова так само бажаною в травні, як вона була для нього бажаною в попередні півтора року, коли він об’їздив США, Францію, то хіба не були б знайдені шляхи для полагодження конфлікту з приводу американського літака?

Дійсна причина зриву паризької зустрічі в тому, що наприкінці квітня, тобто якраз напередодні зустрічі, в китайській пресі розпочалася /91/ гостра критика коекзистенції, критика хрущовської ілюзії про можливість договоритися з імперіялізмом, природа якого залишається, мовляв Ленін, хижацькою та завойовницькою. За таких умов договореність з США могла означати для Хрущова загрозу розриву з Китаєм. Хрущов міг рискнути зустрітися в Парижі і продемонструвати китайцям користі від тієї зустрічі. Але історія з американським літаком уже унеможливила для Хрущова таку зустріч.

Відразу після історії з літаком відбувся закритий пленум ЦК КПРС, на якому запроваджено важливі зміни в структурі керівних органів ЦК КПРС. Секретаріат ЦК зменшено з 10 до 5 осіб. Членів президії ЦК у великій більшості переведено з роботи в апараті ЦК на роботу в державних установах або в бюрі ЦК по РСФСР. Це був цілий переворот в апараті ЦК КПРС, рівного якому (як одноразової зміни) в історії партії не було ніколи. Основною темою травневого пленуму ЦК КПРС була, треба припускати, історія з американським літаком, як підстава до перегляду зовнішньої політики партії, а головне — до передачі цієї політики у вузький секретаріат ЦК з відсуненням від неї Мікояна, як найяскравішого представника коекзистенційного курсу. Від того часу починається гострий антиамериканський курс хрущовської політики з усе рідшим і рідшим повторенням фраз про мирне співіснування.

Отже перемогла китайська лінія, і на нараді компартій у Букарешті в червні минулого року китайці могли згодитися вставити в комюніке наради і формулу про можливість мирного співіснування «на чолі з Радянським Союзом». Вони діяли за девізою одного персонажа Дюма: «Якщо ти мені не будеш заперечувати, я буду з тобою в усьому згоден».

*

За останній рік відбулися зрушення і у внутрішній політиці КПРС в «ліво»-догматичний бік. Сюди належить кампанія боротьби з непрацюючими (дармоїдами), боротьби з приватництвом, тобто домашніми приробітками робітників та службовців у вільний від праці в державних підприємствах час, боротьби за ліквідацію присадибних господарств колгоспників (скорочення присадибних ділянок, примусовий продаж корів у колгосп і т.д.). Ці зрушення «вліво» випливають почасти з рішень XXI з’їзду КПРС (програма прискореного переходу від соціялізму до комунізму). Але за останній рік в усьому цьому почувається ще й натиск на державні органи з боку догматичних елементів у партії, яких ідеологічна дискусія з китайцями і поступки КПРС китайцям дуже підбадьорили. Не виключено також, що на посилення в КПРС догматичного ухилу мала вплив і розгорнута критика радянського «новітнього ревізіонізму» в лавах КПК. З преси відомо, що всі низові організації КПК проробляли цього літа помилки КПРС. Так що ЦК КПРС змушений був у свою чергу розіслати /92/ по всіх організаціях партії закритий лист з відповіддю на китайську критику.

Про посилення в лавах КПРС догматичного ухилу свідчить і той факт, що за минулий рік не здійснено цілий ряд заходів партії щодо зміцнення колгоспного господарства. Наприклад, загальмовано створення колгоспних спілок, загальмовано передачу колгоспам або їх об’єднанням РТС-ів (ремонтно-тракторних станцій) і створення колгоспами власних ремонтних майстерень. Загальмовано перехід у колгоспах на ґарантовану грошову оплату праці. Здійснення всіх цих заходів означало б посилення ролі колгоспів в економіці СРСР і розширення товарово-грошових відносин. Але для догматичних елементів усе це небажане. Догматизм у КПРС є, власне, не лівий напрям, а ідеологія необмеженої диктатури партійної бюрократії. Для цієї бюрократії всяка автономія продуцента означає обмеження її абсолютизму. Тому вона лякає громадян СРСР, що розширення товарообороту означає відродження капіталістичних елементів, хоча мова йде про товарооборот між: державними підприємствами, а не між капіталістами, або між державними підприємствами та працюючими.

Підбадьорювані з боку КПК догматики в КПРС настільки осміліли, що почали друкувати книжки, які навертають партію до сталінської тези про необхідність прискореної заміни товарообороту продуктообміном. Як відомо, Сталін у своїй передсмертній праці «Економічні проблеми соціялізму в СРСР» писав, що «товаровий обіг несполучний з перспективою переходу від соціялізму до комунізму». Проте наростаюча ще за життя Сталіна господарська криза довела помилковість цієї тези. Після смерти Сталіна партія змушена була стати на шлях передачі техніки МТС-ам і взагалі продажу сільсько-господарської техніки колгоспам, тобто на шлях розширення, а не звуження товарообороту. В СРСР вийшла в 1960 році книга І.Малишева «Суспільний облік праці і ціна за соціялізму». Автор пише: «Нащо нам спочатку всіляко розгортати товарові відносини, а потім їх обмежувати? Краще й ощадніше ці відносини просто не розгортати». Але серед економістів СРСР ця позиція не має підтримки. Та й самі ідеологи партійної бюрократії не насміляться вимагати скорочення торгівлі, бо це означало б параліч радянської економіки. Проте радянські догматики дуже перешкоджають нормальному розвиткові господарства. Наприклад, усі радянські фахівці в один голос кажуть, що трудодень став гальмом для колгоспного виробництва, що треба переходити на щомісячну ґарантовану оплату праці колгоспників. Не заперечують цього теоретично і догматики. Але перехід на грошову оплату означав би розширення грошово-товарових відносин, а це, з погляду догматиків, означає відхід від соціялізму. Вони (як і їхні критики в КПРС) не додумаються лише до того, щоб ствердити факт, що потреба грошово-товарових відносин означає тільки те, що /93/ в СРСР ніякого соціялізму немає. Але це був би вже виступ проти основної догми партії.

*

Чи настане справжній ідеологічний мир між КПРС і КПК? Або, іншими словами, чи здасть свої ідеологічні позиції якась із сторін іншій стороні?

Щоб відповісти на ці питання, треба сказати дещо про розвиток комуністичного Китаю. Китайський радикалізм у зовнішній політиці випливає з внутрішньої політики КПК, зокрема з політики на селі. Доки Китай йшов шляхом повільного кооперування селянських господарств і створення дрібних сільсько-господарських кооператив, КПК стояла на більш поміркованих позиціях не тільки у внутрішній, але і в зовнішній політиці. Згадаймо критику Мао-Тзе-Тунґом сталінської політики і його лібералізм в ідеологічних питаннях («нехай розквітає сто квітів», «правильні погляди, якщо вони вирощені в теплиці, не можуть перемогти» і т.д.).

Але на позиціях дрібних селянських кооператив КПК з різних причин довго залишатися не могла. Вона стала на шлях створення ґрандіозних «народніх комун» у маштабі цілих районів та областей, з програмою за яких п’ять-десять років домогтися перетворення групової народньо-комунної власности у власність всенародню. Тобто, у швидші, ніж в СРСР, терміни побудувати в Китаї комунізм.

Для здійснення цього експерименту потрібні нелюдські зусилля і величезні жертви населення. В таких умовах ідеологія зводиться до оборони догми і засудження всього, що їй протистоїть. Ростуть войовничі настрої, зростає пропаґанда проти капіталістичного оточення. Згадаймо, як в СРСР у добу «воєнного комунізму» теж висувалися гасла: «Дайош Варшаву!» «Дайош Берлін!» З невимовних внутрішніх труднощів партія шукала виходу в наступі на капіталістичний світ. Так само в роки сталінської колективізації внутрішні труднощі підживлювали бонапартистські настрої воєнного походу на капіталістичну Европу.

Але в СРСР боротьба з дрібним власником закінчена. Створене нове суспільство з новими клясовими антагонізмами (бюрократія і народ). Ідеали світової революції для партійної бюрократії втратили сенс. Щобільше — війна для неї небезпечна, бо війна може привести до революції. Партійна бюрократія КПРС заміняє гасло війни на гасло мирної конкуренції з іншими країнами (коекзистенція). В цій конкуренції народи СРСР повинні нести жертви, але вже не криваві. Щоб позолотити цю гірку для народу пілюлю, господарську конкуренцію з іншими країнами названо «будівництвом комунізму», боротьбою за те, щоб «догнати й перегнати капіталістичні країни». Принагідно скажемо, що успіхи в цій боротьбі будуть означати /94/ ствердження влади нової пануючої кляси над трудящими СРСР і російського імперіялізму над неросійськими народами.

Для здійснення такого «будівництва комунізму» бюрократія КПРС потребує, як повітря, розширення товарово-грошових відносин, тобто відступу від уявного соціялізму на своєрідні державно-капіталістичні позиції. Ніякий поворот до сталінізму в розумінні заміни товарообороту продуктообміном не можливий. Тут не треба бути пророком, щоб передбачити бурхливий розвиток в СРСР грошово-товарових відносин, хоч не виключена на якийсь час економічна стаґнація, яка випливає з незавершеної боротьби догматиків з ревізіоністами. Проте догматики не мають ніяких виглядів. Вони свою справу програли ще в роки видушення народу голодом і розстрілу сотень тисяч вірних ідеї та режимові комуністів у роки єжовщини. Сьогодні слово належить новій пануючій клясі, яка не потребує вже войовничої маски.

В Китаї такого революційно-клясового переродження революції ще не настало. КПК живе ще утопією створення за десяток років комунізму і священної війни з імперіялізмом. Очевидна річ, що помирити і сполучити цю програму китайських комуністів з програмою КПРС не можливо. Напевне це розуміє й Мао-Тзе-Тунґ. Розуміє і старається що тільки можна зідрати з залишків російської революції для підсилення свого комунізму. А насамперед домогтися підтримки СРСР в антиімперіялістичному фронті.

Проте дуже сумнівно, щоб КПРС довго йшла по лінії такої підтримки. /95/

Джерело: «Сучасність» (Мюнхен). — 1961. — №2 (лютий). — Стор. 88-95.