До розуміння того, що діється в Китаї

Всеволод Голубничий

Від редакції. В зв’язку з десятиріччям Китайської Народньої Республіки, що відсвятковано в жовтні ц.р., подаємо читачам нариси про сучасний Китай, написані старим співробітником «Впереду». Стаття ця в скорому часі вийде в одному німецькому журналі. У «Впереді» вона буде надрукована з продовженням у кількох числах.

Сучасні історичні стремління Китаю можна зрозуміти лише на тлі його минулого, яке існувало ще тільки 10 років тому, а тривало сторіччями. Найбільша в світі нація з найстарішою в світі культурою була приречена бути напів-колонією імперіялістів, легкою здобиччю значно менших від неї сусідів і не грала в світовій політиці жадної творчої ролі, що була б хоч наближено співмірна з її справжніми можливостями. Чимало світових політиків дивились на китайців як на «унтерменшів», деякі вчені антропологи вивчали їх на рівні з папуасами, а ситі західні міщани пирхкали: «Пхе, та ж вони їдять черваків!»

Правда, уже в 1911 році в Китаї прорвався здоровий і справедливий націоналізм. Але що міг він зробити, будучи закованим в кайдани тисячолітніх февдальних відносин, які охороняла продажня бюрократія, що сама була одночасно й носієм націоналізму. Без соціяльної чистки в самому китайському суспільстві творчі сили китайської нації не могли бути розв’язаними і Китай не міг стати справді незалежним, щоб мати під сонцем те місце, яке йому природньо належиться.

Китаєць, народжений у 1936-41 рр., за даними страхової статистики, мав шанс прожити на світі в середньому лише 41 рік (тоді, як, наприклад, американець, у той же час, — 60 років). Китайців косили пошесті й недоживлення. Ще навіть у 1954-56 рр. середній китаєць міг споживати в день тільки 1.830 кальорій харчів, з чого 74,6% становив хліб (тоді, як, напр., американець споживав 3.070 кальорій, з чого хліб складав лиш 23,0%).

Але чому китайська нація стала напів-колонією, нездатною ставити достатній опір завойовникам? Чому китайці мусіли вкорочувати свій вік впроголодь? Адже ж так далеко не завжди було в їх історії! Все це сталося тому, що Китай, завдяки своєму февдалізмові, став економічно відсталим і технічно застарілим.

Якби Китай залишився таким, як він був, то чим далі, тим більше відставав би він від решти світу. Не один, а десятки й сотні народів назавжди згинули в історії нашої плянети насамперед тому, що відстали у своєму економічно-технічному розвитку в порівнянні з експанзивними сусідами. Така доля стояла й перед Китаєм. Тому його індустріялізація й модернізація — це не лише боротьба китайців за своє індивідуальне існування, за продовження свого життя й за свій добробут, але це й боротьба нації за існування, за збереження своєї культури для добра і повчання світу, своїх особливостей, які вона любить і поважає, і на які ніхто не сміє пирхкати, вважаючи чомусь свої, в такій же самій мірі суб’єктивні, вартості «кращими» чи «вищими».

Індустріялізація Китаю, як зрештою й усіх інших, економічно відсталих, але перенаселених країн, є боротьбою між життям і смертю. В неіндустріялізованому Китаї зростаюче населення все більше й більше тиснуло на землю й на засоби споживання. Наділ землі й продукція харчів на одиницю населення мали тенденцію з часом понижуватись, на середній селянській двір в Китаї припадала така кількість оброблюваної землі: в 1890 р. — 1,35 га, в 1910 р. — 1,06 га, в 1949 р. — 0,91 га. Продукція зерна й картоплі на душу населення становила в 1936 р. 231 кг, а в 1949 р. — 197 кг. Як це мало, видно хочби з того, що в СРСР, у якого теж зерна не вистачає, все ж на душу населення продукувалося в середньому по 500-550 кг. А у китайських селян є приповідка: «Щоб не бути голодним, великий рот чи малий, все одно потребує по 3 ші й 6 доу». Ці народні міри дорівнюють 460 кг.

Історичне завдання індустріялізації — зупинити зростання перенаселення, а далі зменшити його шляхом абсорбування сільської робочої сили у містах, на фабриках і заводах. Так проблема стояла свого часу й в СРСР і він її вже майже розв’язав, але там вона була без порівняння менш складною й гострою, ніж у Китаї.

Як стоїть проблема зв’язку між індустріялізацією й перенаселенням в Китаї, видно ось із чого. Наприклад, протягом 1953-57 рр. населення Китаю зростало на 13 млн. чоловік у рік. Це значить, що щороку у народне господарство приходило 6 млн. нових робітників, що потребували праці. За пляном же першої п’ятирічки (1953-57), кількість робітників і службовців поза сільським господарством мала збільшитися з 21,0 млн. у 1952 р. до 25,2 млн. у 1957 р., себто — лише на 1 млн. чол. у рік. Таким чином, з 6 млн. нових робітників, лише 1 млн. затруднювалося щороку поза сільським господарством, а 5 млн. мусіли осідати в селі, тим самим збільшуючи і так вже велике його перенаселення.

Така є невмолима дійсність. Ті, хто думає, що. вихід з положення слід шукати насамперед в контролі народжувань, забувають, що проблема ж не в тому, що новонароджувані немовлята потребують зайву шклянку молока у день, а в тому, що дорослі, вже народжені 20 років тому, люди потребують праці. Контроля народжувань сьогодні може дати ефект щойно через 10-20 років, на додачу, цю контролю дуже тяжко запроваджувати на практиці, особливо на селі. Тому єдиним справді практичним і негайно необхідним виходом з проблеми перенаселення є індустріялізація.

Але чому ж тоді китайська перша п’ятирічка не затруднювала більше, ніж 1 млн. нових робітників поза сільським господарством? Чому вона не зупинила приріст аґрарного перенаселення? Відповідь є очевидна: для цього в Китаю невистачало капіталу, адже ж, щоб затруднити робітника, для нього треба створити місце праці, дати йому інструмент, машину, фабрику. Себто, на кожного нового робітника треба вкласти відповідну суму капіталовкладів. Перша п’ятирічка передбачала вкласти в економіку поза сільським господарством 39,4 млрд. юанів капіталовкладів. Поскільки кількість робітників і службовців за цей же час мала зрости на 4,2 млн. чол., виходить, що для надання праці кожному новому робітникові треба було мати і вкласти 9.337 юанів капіталу. Якщо б Китай хотів затруднити поза сільським господарством усю щороку приростаючу нову .робочу силу — 6 млн. чол. — і тим самим зупинити ріст аґрарного перенаселення (тільки зупинити, не то що зменшити його!), то йому, значить, потрібно було б мати 56,0 млрд. юанів капіталовкладів у рік. А він же мав в дійсності протягом Першої п’ятирічки тільки по 7,9 млрд. юанів у рік, бо його цілий національний дохід становив лише 61,1 млрд. юанів у 1952 р. й 88,7 млрд. юанів у 1956 р.! От в оцьому й полягає головна проблема сучасного Китаю: робоча сила зростає, а щоб їй дати працю, невистача капіталу. Причому, це проблема не абстрактна; це проблема пекучої щоденної дійсності.

Для кращого зрозуміння того, як Китай розв’язує цю проблему, треба зробити порівняння з розв’язкою цієї проблеми в Індії, де вона стоїть точнісінько так, як і в Китаї, але розв’язується дещо інакше, так би мовити, по-західньому.

В Індії, на пораду деяких західніх економістів-велфаристів, проблему зформульовано так: як затруднити якнайбільше безробітньої робочої сили при найменшій затраті капіталу? Відповідь на це питання була дана цілком правильна, якщо проблема стоїть тільки так. Виходячи з даної величини щорічного приросту нової робочої сили в країні, що потребує праці, вирахувано для різних галузей економіки мінімальні граничні норми капіталовкладів, що потрібні для створення робочого місця для однієї додаткової одиниці робочої сили. Тоді вибрано ті галузі економіки, в яких для затруднення додаткового робітника потрібно найменше капіталовкладів. Цими галузями, природньо, виявилися сільські мануфактури, ремесло, різні обслуги в містах, легка промисловість і т.п., але, ясна річ, не важка промисловість. У ці галузі економіки і направлено головну масу капіталовкладів, виходячи з того, що цей капітал затруднить там максимальну кількість робочої сили в найкоротший час, дасть людям заробіток і негайно піднесе їх добробут.

Але чи справді проблема стоїть тільки так, що треба негайно затруднити максимум робочої сили при мінімумі капіталовкладів, негайно піднести добробут населення? Треба гадати, що проблема стоїть так лише при двох важливих умовах: а) об’єктивний — якщо в такий спосіб вдається затруднити УСЮ щороку приростаючу робочу силу І В НАСЛІДКУ ВІДТВОРИТИ НАЗАД ДОСИТЬ КАПІТАЛУ, щоб затруднити новий приріст робочої сили в наступному періоді, і б) суб’єктивний — якщо перед даною нацією не стоїть ніякого іншого завдання (або небезпеки!), як тільки негайне максимальне задоволення біжучих споживчих потреб населення в межах наявних засобів. Я не маю тут змоги розглядати далі, як ці питання стоять в Індії, бо моєю темою є збагнути те, що діється в Китаї. А Китай, як видно, не зміг або не схотів піти індійським шляхом, як не пішов був цим шляхом і Радянський Союз, відкинувши його — програму Н.В.Бухаріна і його послідовників — ще в 1920-х роках, коли в КПРС йшла боротьба за цілі й методи індустріялізації.

З того, що роблять комуністи, виходить, що, на їх думку, проблема стоїть дещо інакше, а саме: як затруднити якнайбільше безробітної робочої сили при якнайменшій затраті капіталу з метою розширеного відтворення капіталу, а не підвищення добробуту населення. Добробут населення може зростати в другу чергу по мірі потреб і можливостей, на базі і в наслідок росту важкої промисловості, яка має пріорітет. Західні економісти з школи «welfare economics» перетворюються на доґматиків і моралізаторів, коли не хочуть зрозуміти, що проблема МОЖЕ стояти якраз отак. Бо ж чи існує якась об’єктивна економічна закономірність, щоб економіка мусіла працювати на негайне й безперервне піднесення життєвого стандарту населення? Ні, це суб’єктивна вартість нас, економістів-народолюбців, а не об’єктивна необхідність. Об’єктивною є лише межа фізіологічного вижиття людини, тобто — межа мінімального споживання, нижче якої не можна понижувати життєвий стандарт, бо в суспільстві наступить голодова революція, поскільки людям загрожуватиме голодова смерть. Все, що вище цієї межі, це речі змінні й підвладні політиці.

То вже інша справа, нащо буває потрібне те максимально розширене відтворення капіталу. Ці потреби можуть бути історичні, соціяльні, політичні, демографічні, економічні і т.д. одночасно. В метаісторичних термінах, перефразовуючи Арнольда Тойнбі чи В.Ґордона Чайлда, можна сказати, що максимальна акумуляція капіталу необхідна для збереження цивілізації чи суспільної формації, що стоїть в боротьба з іншою цивілізацією чи суспільною формацією. Перефразовуючи Карла Маркса, це можна назвати й боротьбою між соціялізмом і капіталізмом, як і кажуть комуністи. Від назв цього явища мало що змінюється по суті. Загально відомо також, що підчас війни потрібною є акумуляція капіталу, а не задоволення споживачів. А комуністи ж стоять у війні в капіталізмом — не забуваймо цей реальний факт реальної дійсності! Творення капіталу потрібне для перегонів в озброєнні. Максимальні зиски потрібні також для непродуктивного споживання бюрократії у вигляді дач, закритих клюбів, авт з шоферами і іншою численною обслугою. Нарешті, з чисто економічної точки зору, перефразовуючи Джона М.Кейнза, можна сказати, що потрібними є заощадження сучасних для майбутніх поколінь. А найточніше кажучи, максималізація розширеного відтворення капіталу потрібна для приспішення економічного росту, для швидкої індустріялізації й модернізації відсталої країни, для збільшення затруднення приростаючої робочої сили наступного року. Потреба затруднення максимуму робочої сили при мінімальних затратах капіталу з метою творення й акумуляції нового капіталу, а не з метою негайного піднесення споживання, постає з необхідности затруднювати поза сільським господарством УСЮ щороку приростаючу робочу силу, а далі й БІЛЬШЕ ніж цю кількість, бо аґрарне перенаселення необхідно зупинити і зменшити, щоб забезпечити країну (а це стосується навіть і цілої плянети!) від небезпеки голодової смерти. Як сказано, щоб затруднити усі 6 млн. китайців поза сільським господарством, требу мати 56 млрд. юанів капіталу щороку, а є наявних лише 7,9 млрд. юанів. Оце для цього потрібна максимальна акумуляція капіталу, і тільки в наслідок цієї акумуляції, себто — після неї, добробут споживачів зможе бути справді ґарантованим.

Проблема стоїть руба: де брати капітал? Подекуди в літературі й пропаґанді можна зустріти твердження, що капітал для індустріялізації відсталі країни можуть дістати від розвинутих країн у вигляді позичок, приватних інвестицій та подарунків. Але цей погляд нереалістичний. Ще можна припустити, що чужоземним капіталом можна задовольнити потреби індустріялізації якоїсь маленької країни, але й тоді це часто буває зв’язане з певною політичною залежністю тієї країни, бо ж, цілком природньо, чужинці зацікавлені у безпеці свого капіталу. Але для індустріялізації великих країн потреба в капіталі буває звичайно така величезна, що при найкращому бажанні жадна чужа країна стільки капіталу не дасть. Так, наприклад, за 30 років своєї індустріялізації (1928-1958) СРСР вклав у своє господарство капіталовкладів на суму 2.052.700.000.000 рублів (постійної вартости 1955 року). Навіть якщо врахувати, що певна частина цього була марнотратством, то все одно кожному мусить бути ясно, що жадна чужа держава, жаден світовий банк чи приватний інвеститор не зміг би дати СРСР суму, що дорівнює яких 500 мільярдів долярів! Може тоді хтось скаже, що не треба такої великої і швидкої індустріялізації? Таке, в дійсності й рекомендують кредитори, наприклад, Індії, яка досі спромоглася дістати від світу лише біля 4 млрд. долярів капіталу й весь час вимушена скорочувати свої пляни. Але як великою і як швидкою повинна бути індустріялізація, це питання не тільки суб’єктивне, залежне від політики, але й об’єктивне: безробіття, робоча сила приростає безупинно кожного року, і її треба, як сказано, затруднювати поза сільським господарством, щоб зупинити наступ нужди й голоду.

Для своїх перших двох п’ятирічок (1953-1962) Китай заплянував капіталовклади рівні сумі 45,5 мільярдів долярів, хоч вище вже було відзначено, що цього ще дуже замало, щоб зупинити прирісти аґрарного перенаселення. Проте, яка чужа держава згодилася б позичити Китаєві навіть цю мінімальну, а таку величезну суму капіталу? Китай уже має досвід індустріялізації за чужий кошт: від самої Опіюмної війни 1840 р. цілих сто років вкладали чужинці капітали в Китай, але вклали всього лиш 9,7 млрд. долярів і Китай залишився відсталим. Отже, слід вважати бездискусійним, що індустріялізація відсталих країн може відбуватися головним чином тільки за рахунок їх власних внутрішніх ресурсів.

А які ж внутрішні ресурси має бідна, відстала й перенаселена країна? В достатній кількості у неї є тільки робоча сила. Проблема, отже, й зводиться до того, як досягнути того, щоб ця маса безробітньої робочої сили стала продукувати капітал, що потрібний для її власного затруднення й затруднення майбутніх поколінь. Для цього, очевидно, потрібна відповідна соціяльно-економічна й політична система, відповідна раціональна організація народного господарства, відповідна організація суспільної праці, відмінна від тієї, що існувала досі і яка проблеми не розв’язала.

Економічна система вільного підприємства давала досі поважний ефект у вимірах економічного росту лише в умовах «неперенаселеного» ринку. Коли на ринку забагато дрібних фірм, вони виїдають усі зиски своїми зависокими коштами і акумуляція капіталу в такій економіці має тенденцію спадати до нуля. Економічного росту тоді майже немає. Власне в усіх відсталих країнах ми й маємо «перенаселений» ринок як у сільському господарстві, так і по цілому народному господарству.

Також характерно, що німецька чи японська економіка розвивалися майже завжди значно швидкими темпами, ніж економіка Англії чи США, головно тому, що перші організували своє господарство у формі великих картелів і трестів, а другі традиційно кохалися в організації великої кількості порівняльно малих фірм.

Іншими словами, максималізація продукції й акумуляції капіталу і найшвидший економічний ріст досягається не в умовах вільних ринкових відносин, а в умовах монополістичної економіки. Так само раціоналізація організації праці досягається не в малих, а у великих підприємствах. Для розподілу й розміщення ресурсів (капіталу й праці) найбільш раціональним завжди є якнайширший простір і час для маневрування ними. Свобода маневрування ресурсами з метою їх якнайпродуктивнішого використання досягається в наслідок їх концентрації в одному центрі, а це можливе лише в наслідок розбиття перегородок, що перешкоджають рухові ресурсів по економіці. Цими перегородками, крім усього іншого звичайно, є самі фірми з їх правом власности на окремі шматки економічних ресурсів нації. Чим дрібніше подріблені ресурси поміж власниками, тим більше існує перепон для їх злиття й руху в часі і просторі, перепон, що звичайно складаються з таких факторів і явищ, як незнання дрібної фірми, куди найрентабельніше вкласти свої ресурси; інерція індивідуальних власників об’єднувати свої ресурси для збільшення їх розміру, а тому й неспроможність кожного з них зокрема піднятись на велике підприємство, що потребує великих затрат; взагалі примхи індивідуальних власників, які звичайно не поводяться тільки раціонально, бо є живими, а не «економічними» людьми. Це, що можна сказати про фірми, себто — власників капіталу, можна сказати й про родини, себто — про власників робочої сили. Прив’язаність селян до землі, патріархальний родинний устрій, консервативні традиції, примітивний вишкіл та освіта робочої сили, — все це теж: перепони для раціонального руху й розміщення робочої сили по економіці.

Суть комуністичної диктатури і полягає якраз в тому, що вона розбиває усі старі перепони для маневрування ресурсами по економіці, концентрує й організує ці ресурси в руках однієї-єдиної фірми — держави. Виникає нова економічна система, система тотальної державної монополії. Хоч пізніші комуністичні автори з політико-пропаґандивних причин і не хочуть окреслювати свою економіку як монополістичну, В.І.Ленін стояв ближче до принципів економічної науки, коли в 1917 р. дефініював соціялізм так: «Соціялізм є ніщо інше, як державно-капіталістична монополія, обернена на користь усього народу», себто — націоналізована.

Говорячи технічними термінами сучасної економічної теорії, модель тотальної державної монополії можна зобразити як модифіковану модель «чистої монополії» Ф.Еджворта або А.Курно, чи модель «Zentralgeleitete Wirtschaft» В. Ойкена, але з однією суттєвою поправкою: тотальна державна монополія є в стані контролювати й реґулювати не тільки постачання, але й попит, бо вона одна в цілій економіці затруднює усі економічні ресурси, а отже є й єдиним видавцем всього доходу, Подібно як всередині великої комбінованої фірми, в умовах тотальної державної монополії немає вільного ринку з свободою вступу на нього нових фірм, з необмеженим суверенітетом споживачів і продуцентів і т.д. Економіка під тотальною монополією організована, а не вільна: виробництво в ній плянове, розподіл — централізований. Держава знає, що робиться в економіці так, як фірма знає, що робиться в її заводах чи цехах. Вона раціоналізує виробництво и розподіл згідно з своїми суверенними цілями, а щоб досягти ці цілі, тотальна державна монополія має до своєї диспозиції усі потрібні засоби, причому не тільки економічні важілі, а й таку політичну силу, як ідеологію, пропаґанду, закони і навіть концтабори.

Економічний метод акумуляції капіталу при тотальній державній монополії є в суті речей, той самий, що й при всякій іншій формі. Це є максималізація норми й маси зиску. Максималізація зиску досягається шляхом встановлення всіх економічних пропорцій, цін, зарплатні, ренти, проценту і т.д. в точці рівняння граничних коштів і граничних доходів монополії, а поскільки ця монополія контролює цілу економіку, то це фактично є й суспільні граничні кошти й суспільний граничний дохід, детермінований, однак, суверенітетом монополії, а не вільного ринку. Суспільне споживання національного доходу — це, з погляду тотальної державної монополії, її кошти, на яких слід економити, Акумуляція ж національного доходу — це зиск монополії, який треба збільшувати. Тримаючи в своїх руках такі важілі як зарплатню і ціни на засоби споживання, тотальна державна монополія є в стані тримати життєвий стандарт продуцентів (реальну зарплатню, яка є коштом для монополії) на мінімально необхідному рівні, заощаджуючи й акумулюючи таким чином максимальну частку національного доходу для капіталовкладів. Методом контрольованої інфляції коштів прожиття роблячи попит на засоби споживання майже цілком неелястичним, вона є в стані примусити продуцента до збільшування видайности праці, особливо при поштучній оплаті праці, а також може змусити робітникову жінку йти шукати заробітку, бо сам робітник на родину не заробить. (Цей експеримент, власне, й був пророблений з успіхом в СРСР протягом його Другої п’ятирічки 1933-37 рр.) Закуповуючи у сільському господарстві засоби споживання по законом встановлених, низьких, типово монопсоністичних цінах, державна монополія потім може перепродувати ці продукти споживачам у містах по високих, типово монополістичних цінах, а зиск з цієї операції відкладати у свою скарбницю як «податок з обігу» і потім за його кошт субсидіювати індустріялізацію, армію та бюрократію, яка, безперечно, соціально зацікавлена в існуванні такої системи. Коротше кажучи, багато можливостей має тотальна державна монополія для маневрування економічними ресурсами в часі й просторі і для їх якнайраціональнішої, науково викалькульованої експлуатації; далеко більше, ніж будьяка інша економічна система. Тому в цій економічній системі і існує найвища акумуляція капіталу найвищий економічний ріст.

При цьому, однак, було б великою помилкою думати, що система тотальної державної монополії є в засадах чи в природі своїй антиспоживацька чи антиробітнича. Її цілеспрямованість — це політична справа, справа того, хто має в державі владу. Якби тотальна державна монополія була підпорядкована демократичній волі народу, вона була б, як висловився Ленін, «обернена на користь усього народу». Але вона може бути обернена й проти народу, звичайно, як ще й до певної міри передбачав Ф.Енґельс у другому розділі третьої частини «Анти-Дюрінґу», коли критикував Ляссалеву націоналізацію.

Так от, щоб зрозуміти, що діється в Китаї, яким способом він розв’язує свою проблему перенаселення й акумуляції капіталу, треба зрозуміти модель тотальної державної монополії, бо власне її й будує Китай послідовно і невпинно. Китай будує те, що вже збудував СРСР, хоч і з деякими раціональнішими, але все ж не засадничими, модифікаціями.

В Китаї державна контроля над банками була встановлена вже в 1949 р., а на п’ятий день після взяття Шанхаю Центральний Банк Китаю вже був знову відкритий як Народний Банк Китаю, якому були підпорядковані всі інші банки. 03.III.1950 р. вийшов закон «Про об’єднання фінансово-економічної діяльности країни», усі підприємства й установи були вперше зобов’язані тримати свої гроші в банках, вперше було створено нормальний державний бюджет і сконцентровано усю емісію грошей в руках центрального уряду. При кінці 1950 р. уряд КНР уже контролював 60% усіх грошей, що оберталися в економіці, і цей відсоток з часом постійно зростав. До кінця 1951 р. держава вже перебрала у свої руки майже всю гуртову торгівлю, зокрема такими важливими товарами, як вугілля, метали, ліс, нафта, зерно, пряжа і т.д. Шляхи поширення державної монополії на промисловість Китаю були таксамо впевнено цілеспрямовані. Протягом 1947-49 рр. відбулася націоналізація власности тих капіталістів, які підтримували Чан Кай-Шека. Далі поступово держава ставала співвласником приватних підприємств через вкладання в них своїх капіталовкладів. Цей посередній метод концентрації, капіталу в руках державної монополії був серйозною ревізією совєтського методу націоналізації одним ударом. Капіталісти, які покорялися діставали ґарантію на 5% зисків протягом 7 років, але їх підприємства відразу втрачали свободу й підпорядковувалися державному плянові. Поруч з цим, форсоване будівництво нових державних підприємств закономірно призводило до того, що державна промислова продукція зростала й наповнювала економіку значно швидше, ніж продукція приватна. Питома вага приватної продукції таким чином постійно падала, а питома вага продукції, контрольованої державою, зростала. Такий же самий процес відбувався і в торгівлі та на транспорті. Сьогодні державна монополія в КНР вже твердо контролює й плянує 99,5% всієї промислової продукції, 96,6% товарообігу гуртової й 71,2% роздрібної торгівлі та 96,1% вантажного обороту транспорту.

Рівень централізації управління виробництвом і розподілом при тотальній державній монополії буває різний і залежить від об’єму її продукції. При «воєнному, комунізмі» в СРСР була тотальна централізація, але вона виявилася неекономною. До .листопаду 1957 року управління китайською промисловістю було теж: дуже сильно централізованим. Однак, децентралізація управління, надання більшої автономії рішень дирекції підприємств, що приходить з ростом промисловости, не обов’язково означає відхід від принципів державної монополії до принципів вільної конкуренції, як це дехто уявляє собі на Заході. Створення «раднаргоспів» в СРСР у 1957 р., це була децентралізація в центрі, але централізація на місцях. Таке сталося й в Китаї. Тут перед листопадом 1957 р. по каналах централізованого управління згори спускалися на підприємства 12 обов’язкових до виконання плянових показників: 1) продукція у фізичних вимірах, 2) кількість робочої сили, 3) загальний фонд зарплатні, 4) загальна сума зисків, 5) брутто-вартість продукції, 6) експерименти з новою продукцією, 7) коефіцієнт використання сировини й енерґії, 8) процент зниження коштів, 9) абсолютна сума знижки коштів, 10) річна кількість робочих людино-днів, 11) середні зарплатні й 12) норми продуктивности праці. Сьогодні в Китаї скасовані усі плянові показники, окрім перших чотирьох, і директори підприємств дістали право самостійно реґулювати рештою показників. Це ще більша децентралізація плянування, ніж в СРСР, але від цього принцип суверенної зверхности монополії над економікою ні трохи не змінився, бо чотири показники, що залишилися в промислових плянах, є найважливішими. Ціни на товари продовжують встановлюватись центральним урядом по спільних групах товарів, а на місцях ці групові ціни дещо диференціюються місцевими урядами. Акумуляція капіталу в державній промисловості й торгівлі відбувається по пляну, себто — на підставі урядом визначених норм. Усі зиски підприємств, за винятком невеличких преміяльних фондів та фондів оборотового капіталу, відбираються у державну скарбницю. Крім того, підприємства ще платять державі чотири види податків, але це є тільки пережиток від недавно існувавшої приватної промисловости й торгівлі. Підготовляється реформа злиття цих всіх податків і зисків в один єдиний дохідний канал державної скарбниці. До речі, відомий «податок від обігу», що є найголовнішим каналом акумуляції капіталів в СРСР, в Китаї ще не набрав такого значення, бо ринок тут ще не цілком опанований державою, хоч до цього напевно йде.

Поширення державної монополії на село в Китаї проходило так. У 1949 р. був заведений натуральний сільськогосподарський податок, ставки якого були диференційовані згідно з клясовим поділом селян. Уділ цього податку в гуртовій продукції сільського господарства становив 12,3% в 1950 р., 14,5% в 1951 р. й 13,2% в 1952 р. Селяни подекуди ставили спротив цьому податкові і він був офіційно визнаний заважким. В 1953 р. його зменшено до 11,9%, в 1954 р. він був 12,5%, в 1955 р. — 11,7%, в 1956 р. — 10,5%, в 1957 р. — 11,3%. В червні 1958 р. цей податок зреформовано й узалежнено його від урожайності. Новий закон дозволяє підвищувати його ставки до 25% врожаю. Продукцію, зібрану по цьому податку, держава потім перепродувала споживачам, але кількостей так зібраних не вистачало для того щоб забезпечити постачання не лише міст, а й коло 100 млн. селян в районах, які не продукують хліба, або в яких трапляються посухи чи повені. Тому у другій половиш 1953 р. держава встановила свою монополію на всю торгівлю хлібом в країні, а потім і на всю торгівлю олією, свинячим м’ясом і деякими іншими споживчими товарами, 3 цього часу, селяни по закону могли продавати свої лишки лише державі. Але тому, що держава, як і належиться монополії, хотіла купувати ці продукти по вигідних для неї низьких цінах, селян не хотіли продавати їй свою продукції. Тоді держава спробувала завести обов’язкові квоти продажу продуктів селянами. Але в умовах дрібних селянських господарств контролювати виконання цих квот було неможливо, став квітнути чорний ринок. Тому то в 1956 р. китайські комуністи взяли курс на колективізацію села, бо через колгоспи ринок сільськогосподарської продукції контролювати значно легше. Квоти продажу продукції державі накладалися прямо на колгоспи і вони не могли їх не виконати.

В сумі своїй натуральний податок і обов’язкові продажі колгоспів віддавали до рук держави самого зерна до 25% врожаю. Все ж, порівняльно це ще не було багато. До революції в Китаї рента поміщиків в середньому виносила 44% урожаю. В СРСР держава заготовляє в сільському господарстві в середньому 38-45% врожаю, хоч з СРСР точно порівнювати Китай не можна з огляду на те, що продукція на душу населення в Китаї нижча, а тому й відсоток державних заготівель мабуть мусить бути нижчий.

Так заготовлену сільськогосподарську продукцію китайська держава перепродувала споживачам по значно вищих, ніж заготівельні, цінах, хоч розміри зиску на цій операції й не досягали 800-1000% як в СРСР, бо сільськогосподарський ринок в Китаю ще не цілком опанований державною монополією й він створює державі велику конкуренцію. Не маючи через це ще повної змоги обмежувати споживання населення методом контрольованої інфляції коштів прожиття (за допомогою «податку з обігу»), Китай обмежує споживання старою, хоч і менш ефективною, методою карткової системи. Карткова система в Китаї існує на усі найголовніші споживчі товари, проте в пресі та в урядових комунікатах часто визнається, що й по картках споживчих товарів не вистачає.

Колективізація сільського господарства, в Китаї була переведена за 6 місяців 1956 року, тоді як в СРСР вона тривала більш ніж 4 роки. Колективізація в Китаї, безперечно, була насильною, але не настільки насильною, як в СРСР. Наслідком насильства, між іншим є той факт, що поголів’я худоби в Китаї дещо зменшилося протягом 1956 й 1957 років, бо селяни, очевидно, різали її, щоб не віддавати в колгоспи. Але це явище не носило таких масових маштабів, як у 1929-33 рр. в СРСР, бо китайські комуністи заздалегідь зробили селянам ряд заохочуючих поступок, як, наприклад, начислення дивідендів з доходів колгоспу на віддану в колгоспи худобу, землю й капітал. Колективізація пройшла в Кита: легше ще й тому, що бідняцька кляса в селянстві мала значно більшу питому вагу, ніж в СРСР, а біднякам нічого було губити. Також у Китаї здавна існували великі традиції кооперації в ділянках збуту, постачання й кредиту, а також традиції масових колективних, як добровільних, так і примусових, робіт по боротьбі з повенями і іншими природними лихами.

Проте, хоч колгоспи вже в значній мірі розв’язували проблему організації монопсоністичної акумуляції капіталу в сільському господарстві для цілей індустріялізації, вони ще зовсім незадовільно розв’язували проблему організації праці, організації безробітньої сільської робочої сили. В колгоспах аґрарне перенаселення стає відкритим, бо зайва робоча сила, що в індивідуальному селянському господарстві дві третіх року товклася по двору без діла, ставши в наслідок колективізації позбавленою свого господарства й засобів на прожиття, в колгоспі мусить мати працю, щоб заробити й вижити. А в перенаселеному колгоспі праці обмаль. Виходить гостре протиріччя інтересів колгоспу і селян. Китайські колгоспи, на додачу, були також дуже дрібними. Вони часто не були в стані розвивати комплексне господарство й підсобні промисли, щоб затруднювати свою робочу силу. Навіть у передових китайських колгоспах одиниця робочої сили працювала в середньому протягом 1957 року лише 161 робочий день.

Щоб більше включити безробітню сільську робочу силу у виробничий процес, китайські комуністи покинули колгоспи й створили комуни. З цими комунами вийшло багато непорозуміння як закордоном, так і в самому Китаї. Комуни були створені протягом двох місяців, серпня й вересня 1958 р., чисто адміністративним порядком. В жовтні, вони вже охоплювали 98,2% всіх селянських господарств Китаю. Було створено 26.425 комун з 4.614 господарств в середньому на комуну. Сам процес творення комун був, очевидно, «лівацьким загибом» в політиці китайської компартії, її центральний теоретичний орган прямо по-троцькістському писав в одній передовиці про «перманентну революцію» та «приспішення переходу в комунізм». Пропонувалася організація колективних бараків для мешкання, колективних їдалень і т.п. бюрократичних утопій, які, безперечно, з погляду консервативного китайського селянина є вершком насильства над його істотою. Подекуди все це навіть стало запроваджуватись в життя, але вже в грудні ЦК КПК схаменувся і, не без внутрішньої боротьби всередині себе, мусів зупинити це «запаморочення від успіхів», тим більш, що воно було осуджене не тільки Хрущовим, Мікояном, Го Чі-міном, Тітом та іншими комуністами, але, особливо, самими китайськими селянами, які в деяких провінціях взялися навіть за зброю.

Зараз справа комун в Китаї, здається, починає прибирати раціональніші форми. Комуна — це відома французька адміністративна одиниця. Якби вона (чи, скажімо, в СРСР — район, в Німеччині — крайз, в Англії — каунти і. т.д.) сьогодні усуспільнила всі засоби виробництва на своїй території й централізувала б управління ними в своїх руках, то це й було б щось подібне до того, що зроблено в Китаї. В Китаї комуна виникла з об’єднання хсяну й колгоспів та інших підприємств на його території. Вона стала основною адміністративною одиницею в країні й значно спростила централізоване управління й плянування в економіці. Державі тепер значно легше керувати тільки 26.425 адміністративними органами, ніж біля півтора мільйона їх (число хсянів і колгоспів), як перед тим. Заведення комун, отже, має насамперед сенс адміністративної, організаційної реформи. Подібного, роду адміністративні комуни були створені і в Юґославії, хоч вони й значно менше централізовані внутрі, ніж комуни китайські. А в СРСР, наприклад, ще й досі невідомо нащо існують у кожному селі окремо колгосп і сільрада.

Комуна є одночасно і місцевим урядом, і підприємством. Це є маленька держава розміром в один район. Управі комуни підпорядковані усі сільськогосподарські, промислові й торговельні підприємства на її території, а також: установи освіти, культури, міліції й територіяльні армії (місцевий вишкіл призовників). Комуна має свій бюджет і свій економічний плян. Але вона в централізованому порядку реґулює розміщенням капіталу й робочої сили по своїй території і цим самим є не тільки урядовим органом, а й своєрідним великим підприємством. Комуна, отже, є нічим іншим, як новим щаблем в розбудові системи тотальної державної монополії на селі, причому щаблем мабуть більш раціональним, ніж були колгоспи.

Комуна дістає згори плян продукції й продажу товарів державі. Вона несе колективну відповідальність перед державою за усі податки й інші обов’язки своїх членів-мешканців. Усі відносини поміж державою й селом, отже, проходять через комуну, а всередині себе комуна більш-менш автономна. Вона концентрує всі ресурси всередині себе й направляє їх на виконання своїх зобов’язань перед державою. Робоча сила в комуні узалежнена від оплати її праці комуною, а з другого боку, ще й підпорядкована майже воєнній дисципліні, направляється в централізованому порядку на ті роботи, що потрібні для комуни, а це включає вже не лише роботи в сільському господарстві, як було в колгоспах, а й роботи на побудові шляхів, каналів зрошення, дамб проти повенів, дрібних і середніх промислових підприємств по обробітку місцевої сировини і т.д. Робоча сила використовується в комунах безсумнівно більше й раціональніше, ніж в колгоспах, оплачується ж ця праця не державою, а комуною, себто, тільки за рахунок того, що ця робоча сила сама виробить. Отже, для держави комуни становлять чисту вигоду: держава не несе ніяких прямих коштів, але користь має ту, що через комуни тепер вона легко контролює цілу економіку села, скеровує сільську робочу силу на максимально продуктивні зайняття — на творення капіталу для індустріялізація.

Як китайські комуни оплачуватимуть працю й розподілятимуть доходи поміж своїми членами, ще не ясно, але це якраз тільки в цьому відношенні вони й можуть щось мати спільного з комунізмом. Однак, поскільки китайські колгоспи вже були на госпрозрахунку й вели всі свої калькуляції в переводі на гроші (чого в СРСР ще й досі немає!), то слід думати, що в комунах тим більше це буде продовжуватись. Якщо ж комуни матимуть автономію вирішувати про систему оплати праці самостійно, то вони, без сумніву, з часом знайдуть найекономніший і для продуцентів найприємніший спосіб, бо ж, як, відомо, від оплати праці залежить продуктивність праці і вся інша економія. Якщо б виявилося економним, наприклад, оплачувати кіно, перукарні чи
й уніформи членів комуни за кошт комунального бюджету, а натомість автоматично відраховувати ці кошти з зарплатні працюючих, то такий «безплатний» комунізм мав би сенс існувати. Кібутци в Ізраелі виявилися ж економними. Але якщо б виявилося, що дешевше є, щоб люди самі платили за своє кіно, чи якщо для свого задоволення (яке має значення для продуктивности праці!) вони воліють самі вдягатися за овій кошт, то тоді насаджування такого комунізму є безглуздою утопією й марнотратством. Взагалі ж, варто нагадати, що в клясичних марксистських теоріях передбачалося, що оплата праці мала б переводитися «кожному за потребами», себто — продукти мали б видаватись людям безплатно, щойно тоді, коли цих продуктів було б вже так багато, що вони втратили б майже всю вартість. Хіба вже Китай досягнув такого високого рівня розвитку, як жодна інша країна в світі?!

Система державної монополії в Китаї ще не цілком тотальна, бо не добудована. Але вже вона виконує свою функцію. Протягом Першої п’ятирічки Китай спромігся акумулювати в середньому 22% свого національного доходу, віддавши на споживання 78% його. У Другій п’ятирічці, в початковому її варіянті, акумуляція передбачалася до 25%, а споживання — 75% національного доходу. В СРСР, слід мати на увазі, акумуляція доводиться в середньому до 27% національного доходу, але це, очевидно, стає можливим тільки тоді, коли об’єм національного доходу на душу населення є значно більшим, ніж: у Китаї.

В Індії ж акумуляція, вирахувана по китайсько-совєтському методу, сягає лише яких 8% національного доходу і тому Індія розвивається покищо значно повільніше, ніж Китай. Очевидно, усвідомлюючи цей факт, Конґресова Партія прем’єр-міністра Неру змушена була прийняти 9-го січня 1959 р. нову програму про об’єднання протягом наступних трьох років всіх селянських господарств Індії у виробничі кооперативи з колективною обробкою землі та про встановлення державної монополії на усю гуртову торгівлю хлібом в країні. Ці заходи Індії знов підтверджують, що, мабуть, подобається це кому чи ні, таки справді немає раціональнішого методу акумуляції капіталу, як метод суверенної державної монополії, бо він уможливлює доведення акумуляції до небувалого досі максимуму і тим самим приспішує економічний ріст країни й зближає розв’язку проблеми перенаселення.

Однак, самою лиш максимальною акумуляцією капіталу проблема перенаселення ще не розв’язується. Не менш важливим є питання розміщення акумульованого капіталу, по економіці з метою затруднення максимуму робочої сили для розширеної репродукції капіталу. Доводиться ствердити, що в цьому питанні багато доґматизму допускають, а через те й роблять помилки, як комуністи, так і велфаристи. Ці останні, як вже було показано на прикладі їх рекомендацій в Індії, по-мальтузіянському розглядають населення як тільки споживачів і тому вважають, що найголовнішою проблемою є негайне затруднення якнайбільшої кількости безробітньої робочої сили, щоб забезпечити її добробут. Комуністи ж традиційно розглядають населення як насамперед продуцентів, як засіб виробництва, і розв’язують проблему в уявно найпростіший спосіб: насильним примушенням його до майже безплатної праці, бо ж будівництво шляхів і гребель за кошт колгоспів чи комун, це є, в суті речей, безплатна праця «зайвих» людей, що перед цим тинялись без діла по своїх подвір’ях, але споживали національний продукт однаково, як тоді, так і тепер. Власне, маючи отаку розв’язку проблеми перенаселення, комуністи й насміхаються над мальтузіянським страхом велфаристів, які часто зовсім не мають жодної розв’язки проблеми перенаселення і впадають в песимізм та пророкують неминучість голоду й війн на плянеті. Варто відзначити, що в самому Китаї недавно відбулася цікава полеміка між представниками велфаристських поглядів, професорами У Цзін-чао та Ма Їнь-чу, з одного боку, та групою представників комуністичного партійного погляду, зокрема Мінь Цзи, з другого боку. Мінь Цзи прямо заявив, що то добре, що Китай має нині вже 650 мільйонів населення, бо це насамперед продуценти. Як доказ, він привів приклад того, що протягом одного лиш 1957 р. китайські селяни в колгоспах перекопали й переносили на своїх плечах землі й каміння 31.020.000.000 кубометрів і зросили нових 21,5 млн. га поля, і це все — безплатно, бо державі це не коштувало нічого.

Проте, будучи захопленими своїм методом розв’язки проблеми перенаселення, комуністичні теоретики донедавна, видно, не помічали, що приріст населення — яку б примусову працю не запроваджувати — все одно є об’єктивним гальмом на акумуляцію капіталу, а отже й на темп індустріялізації, бо чим більший приріст населення, тим більшу частку національного доходу треба віддати йому на фізіологічно необхідний мінімум споживання, нижче якого понижувати споживання не можна, а затруднення зайвої робочої сили при незмінній або заповільно зростаючій кількості засобів виробництва рано чи пізно, але неминуче призводить до пониження продуктивності праці й до зросту коштів продукції, що зменшує акумуляцію капіталу.

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 10 (106), жовтень 1959. — Стор. 5 і 6.; — Ч. 11-12 (107-108), 1959. — Стор. 5-7.