Про Українське питання

Лев Троцький

ВІД РЕДАКЦІЇ: У зв’язку з опублікуванням в ч. 9 московського «Коммуниста» й ч. 7 «Комуніста України» за 1955 рік заховуваних Сталіном дуже важливих і цікавих статтей Леніна по національному питанню, ми вважаймо, що слід передрукувати для документації невідому читачам ні на Україні, ні (майже) закордоном, статтю Л.Троцького по українському питанню. Для історичної правди варто знати справжні думки керівників, большевицької революції, не зважаючи на те, погоджується хто з ними чи ні. Стаття Троцького, що тут перекладаємо, була надрукована в його журналі «Бюллетень Оппозиции (большевиков-ленинцев)», ч. 77-78, травень-липень 1939 року, що виходив в Парижі. Пізніше, в ч. 79-80 цього ж журналу. Троцький опублікував ще дві статті по українському питанню: «Незалежність України і сектярська плутанина», в якій він полемізує з своїми критиками з соціялістичного табору, та «Демократичні кріпосники і самостійність України», в якій він атакує Керенського за його єдино-неділимські позиції.

*

Українське питання, яке багато урядів і багато «соціялістів» і навіть «комуністів» намагалися забути і запхнути у довгу шухляду історії, знову поставлене тепер з подвійною силою на чергу дня. Нове загострення українського питання якнайтісніше пов’язане з виродженням Совєтського Союзу й Комінтерну, з успіхами фашизму й наближенням нової імперіялістичної війни. Розіп’ята між чотирма державами, Україна зайняла нині в долі Европі те положення, яке займала в минулому Польща, з тією різницею, що світові відносини зараз нєспівмірно дужче напружені і темпи розвитку прискорені. Українському питанню суджено в найближчий період грати величезну ролю в житті Европи. Недарма Гітлер з таким галасом підніс питання про створення «Великої України» і не дарма, знову ж таки, він з такою злодійською поспішністю зняв це питання.

Другий Інтернаціонал, висловлюючи інтереси робітничої бюрократії й аристократії імперіялістичних держав, зовсім іґнорував українське питання. Навіть і ліве крило не проявляло до цього належної уваги. Досить нагадати, що Роза Люксембурґ, з її світлим розумом і щиро революційним духом, вважала можливим заявити, що українське питання є видумка купки інтеліґентів. Ця позиція наклала глибоку печать навіть і на Польську Комуністичну Партію. Українське питання видавалося офіційним вождям польської секції Комінтерну не стільки революційною проблемою, скільки завадою. Звідси постійні опортуністичні спроби відпекатися від цього питання, замазати його, замовчати чи відсунути у невідоме майбутнє.

Більшовицька партія не без труду, лише поступово, під невпинним тиском Леніна, засвоїла собі правильне відношення до українського питання. Право на самовизначення, тобто на відокремлення, Ленін відносив однаково як до поляків, так і до українців. Аристократичних націй він не визнавав. До всякої схильности промовчувати й відсувати проблему поневоленої нації він відносився, як до прояву великоросійського шовінізму.

Після завоювання влади, всередині партії йшла серйозна боротьба по лінії розв’язки багатьох національних проблем, успадкованих від старої Росії. На посаді народного комісара національностей Сталін незмінно обстоював найбільш централістичну й бюрократичну тенденцію. Це особливо відзначилося на /4/ питанні про Грузію і на питанні про Україну. Стосовне цього листування ще й досі не опубліковане. Ми сподіваємося опублікувати ту його частину, дуже невеличку, що є в нашому розпорядженні. З кожної стрічки листів і пропозицій Леніна витікало намагання піти якомога далі назустріч тим національностям, що поневолювалися в минулому. Навпаки, в пропозиціях і заявах Сталіна незмінно протягалася тенденція до бюрократичного централізму. Щоб забезпечити «зручність управління», тобто інтереси бюрократії, законні потягнення поневолених національностей плямувалися як прояв дрібнобуржуазного націоналізму. Всі ці симптоми спостерігалися вже в 1922-23 рр. З того часу вони жахливо розвинулися і призвели до прямого задушення скільки-небудь самостійного національного розвитку народів СССР.

На думку старої большевицької партії, Радянській Україні належалося стати міцним стрижнем, довкола якого повинні були об’єднатися всі інші частини українського народу. Безсумнівно, що Радянська Україна розвивала в перший період свого існування могутню притягальну силу також і в національному відношенні і підіймала на боротьбу робітників, селян і революційну інтеліґенцію Західної України, поневоленої Польщею. Одначе, за роки термідоріянської реакції ситуація на Радянській Україні, а разом з тим і постановка українського питання в цілому, різко змінилося. Чим глибше були пробуджені надії, тим гостріше виявлялося розчарування. Бюрократія душила й грабувала народ і в Великороси. Але на Україні справа ускладнювалася розгромом національних сподівань. Ніде затиск, чистки, репресії і всі взагалі види бюрократичного хуліганства не приймали такого вбивчого розмаху, як на Україні, в боротьбі з сильними підґрунтовими стремліннями українських мас до більшої свободи й самостійності. Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною. економічного цілого і воєнною базою СССР. Сталінська бюрократія, правда, будує пам’ятники Шевченку, але для того, щоб поміцніше придавити цим пам’ятникам український народ і примусити його на мові Кобзаря складати славу кремлівській кліці насильників.

Що торкається закордонної України, то Кремль відноситься до неї точно так, як і до всіх поневолених народів, до всіх колоній і півколоній, тобто як до розмінної монети в своїх міжнародніх комбінаціях з імперіялістичними урядами. На недавньому XVIII-му з’їзді сталінської «партії» Мануїльський. Один з найогидніших ренеґатів українського комунізму, зовсім відкрито роз’яснив, що не лише СССР, а й Комінтерн («лавочка», по визначенню Сталіна!) відмовляються вимагати визволення поневолених народів, якщо їх поневолювачі не є ворогами правлячої московської кліки. Індію Сталін, Дімітров і Мануїльський захищають нині від… Японії, а не від Англії. Західну Україну вони готові навіки віддати Польщі в обмін на дипльоматичний договір, який сьогодні здається вигідним бюрократам в Кремлі: вони давно вже не йдуть у своїй політиці далі кон’юнктурних комбінацій!

Від минулого довір’я і симпатій західних українських мас до Кремлю не залишилося й сліду. З часу останньої розбійничої «чистки» на Україні ніхто на Заході не хоче приєднуватись до кремлівської сатрапії, що продовжує зватись Радянською Україною. Робітничі й селянські маси в Західній Україні, в Буковині, в Карпатській Україні розгублені: куди обернутись? чого вимагати? Цей стан, природньо, передає керівництво найреакційнішим українським клікам, котрі свій «націоналізм» виявляють у тому, що намагаються продати український народ то одному, то другому імперіялізмові в обмін за обіцянку фіктивної незалежности. На цьому трагічному баламутстві Гітлер будує свою політику в українському питанні. До цього можна тепер додати: без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було б гітлерівської української політики.

Ми будемо тут аналізувати ті мотиви, що спонукали Гітлера відмовитись, принаймні на даний період, від гасла Великої України. Ці мотиви слід шукати, з одного боку, в шахрайських комбінаціях німецького імперіялізму, з другого боку, в побоюванні викликати диявола, з яким тяжко буде справитись. Карпатську Україну Гітлер подарував мадярськім катам. Зроблено це було, якщо не згідно явного одобрення Москви, то принаймні з розрахунку на таке одобрення, Гітлер ніби каже Сталіну: «Якби я збирався атакувати завтра Радянську Україну, я зберіг би Карпатську. Україну в своїх руках». У вигляді відповіді Сталін на XVIII-му з’їзді відкрито взяв під свій захист Гітлера від наклепів західних «демократій». Гітлер робить замах на Україну? Нічого подібного! Воювати з Гітлером? Ні найменших підстав! Передача Карпатської України в руки Мадярщини явно тлумачиться Сталіном як акт миролюбности. Це значить, що частини українського народу стали для Кремля розмінною монетою в міжнародніх розрахунках.

Четвертий Інтернаціонал повинен ясно зрозуміти величезну важливість українського питання для долі не тільки Південного Сходу і Сходу Европи, але й для Европи в цілому. Ходить про народ, що доказав свою життєву силу, що дорівнює по кількості населення Франції, займає виключно багату територію, крайнє важливу, до того ж, в стратегічному відношенні. Питання про долю України поставлене на цілий зріст. Погрібне ясне й чітке гасло, що відповідає новій ситуації. Я думаю, що цим гаслом може бути в наш час тільки: Соборна вільна й Самостійна робітниче-селянська радянська Україна!

Ця проґрама знаходиться в непримиримому протиріччі перш за все з інтересами трьох імперіялістичних держав: Польщі. Румунії й Мадярщини. Думати, що визволення й об’єднання України можна здійснити мирними дипльоматичними шляхами, референдумами, рішеннями Ліґи Націй і т.д., здатні тільки безнадійні пацифістські тупиці. Ніскільки не кращі за них, звичайно, ті «націоналісти», котрі збираються розв’язувати українське питання шляхом прислужування одному імперіялізму проти другого. Цим авантюристам Гітлер дав вартісну науку, підкинувши (чи надовго?) Карпатську Україну мадярам, які негайно винищили немале число довірливих українців. Поскільки справа буде залежати від воєнної сили імперіялістичних держав, перемога одного чи другого угрупування може означати лише нове розчленування українського народу і ще більш жорстоке його закріпачення. Проґрама самостійности України в епоху імперіялізму прямо й нерозривно зв’язана з проґрамою пролетарської революції. Робити собі будь-які ілюзії в цьому відношенні, було б злочинно.

А те ж незалежність об’єднаної України означає відділення Радянської України від СССР! — вигукнуть хором «друзі» Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми з свого боку. Священне тремтіння перед державними кордонами нам чуже. Ми не стоїмо на позиції «єдиної й неділимої». Адже ж і конституція СССР признає право складаючих федерацію націй на самовизначення, тобто на відокремлення. Навіть сучасна кремлівська олігархія не може, отже, заперечувати цей принцип. Правда, він залишається лише на папері. Найменша спроба відкрито піднести питання про самостійність України означала б негайний розстріл по обвинуваченню у зраді. Але якраз оця огидна подвійність, якраз оце нещадне цькування всякої вільної національної думки і призвели до того, що трудящі маси України, ще в більшій мірі, ніж великороси, відносяться до влади Кремля, як до жахливого насильства. При такому внутрішньому стані не може бути, зрозуміло, й мови про те, щоб Західна Україна добровільно приєдналася до СССР, яким він є зараз. Об’єднання України передбачає, отже, визволення так званої Радянської України зпід сталінського чобота. Бонапартистська кліка буде і в цьому питанні жати те, що посіяла.

Але ж це значить воєнне ослаблення СССР? — заволають в жаху «друзі» Кремля. Ослаблення СССР, відповідаємо ми, викликається тими, все зростаючими відцентровими тенденціями, що породжуються бонапартистською диктатурою. У випадку війни зненависть мас до правлячої кліки може призвести до упадку всіх соціяльних завоювань Жовтня. Вогнище пораженських: настроїв знаходиться в Кремлі. Незалежна Радянська Україна, навпаки, стала б вже, згідно власних інтересів, могутньою південно-західною твердинею СССР. Відокремлення. України означало б не послаблення зв’язків з трудящими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу. Чим скоріше буде підкопана, розхитана, зметена й роздавлена сучасна, бонапартистська каста, тим міцнішим стане захист радянської республіки, тим надійнішим стане її соціялістичне майбутнє.

Зрозуміло, незалежна робітниче-селянська Україна могла б потім вступити в Радянську Федерацію; але добровільно, на умовах, які вена сама знайшла б сприйнятливими, що передбачає, в свою чергу, революційне відродження самого СРСР. Дійсне визволення українського народу немислиме без революції чи ряду революцій на Заході, котрі повинні привести, врешті решт, до створення Радянських Сполучених Штатів Европи. Незалежна Україна могла б увійти і безсумнівно ввійшла б у цю федерацію як рівноправний член. Пролетарська революція в Европі не залишила б, в свою чергу, камня на камені від огидної будови сталінського бонапартизму. В цьому випадку тісна спілка Радянських Сполучених Штатів Европи і відродженого СССР була б неминуча і створювала б необмежені вигоди для європейського й азійського материків, включаючи, звичайно, й Україну. Але тут ми переходимо до питань другої й третьої черги. Питанням першої черги є революційне забезпечення соборности й самостійности Робітниче-Селянської України в боротьбі з імперіялізмом, з одного року, й московським бонапартизмом, з другого.

Україна особливо багата на досвід помилкових шляхів боротьби за національне визволення. Тут було випробуване все: і дрібнобуржуазна Рада, і Скоропадський, і Петлюра, і «ссюз» з Гогенцоллерном, і комбінації з Антантою. Хто після всіх цих експериментів продовжує надіятись на якусь фракцію української буржуазії, як на вождя визвольної боротьби, той політично мертвий. Не тільки розв’язати революційну по своїй суті задачу, але й взяти на себе ініціятиву її розв’язки здатний лише український пролетаріят. Він, і тільки він, може з’єднати довкола себе селянські маси і дійсно революційну національну інтеліґенцію.

На початку минулої імперіялістичної війни українці Меленевський («Басок») і Скоропис-Єлтуховський намагалась поставити український визвольний рух під захист гогенцоллернівського генерала Людендорфа, прикриваючись при цьому лівими фразами. Революційні марксисти  відкинули цих панів штурханом ноги. Так повинні поступати революціонери й надалі. Війна, що насувається, створює принагідну атмосферу для всякого роду авантюристів, шукачів чудес і шукачів золотого руна. Цих панів; особливо люблячих гріти руки коло національного питання, не можна підпускати до робітничого руху ні на гарматний постріл. Ні найменших компромісів з імперіялізмом, фашистським чи демократичним! Ні найменших поступок українським націоналістам, клерикально-реакційним чи ліберально-пацифістським. Ніяких «народних фронтів»! Повна незалежність пролетарської партії, як аванґарда трудящих!

Такою видається мені правильна політика в українському питанні. Я говорю тут від власного імени. Питання підлягає міжнародному обговоренню. Перше місце в цьому обговоренні повинно належати українським революційним марксистам. Ми з найбільшою увагою поставимося до їхніх голосів. Але нехай спішать: часу для підготовки залишається небагато! /5/

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 10 (71), жовтень 1956. — Стор. 4-5.

Advertisements

0 Responses to “Про Українське питання”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: