Новітня китайська література

В.С.Г. (Всеволод Голубничий)

Так званий цивілізований світ, попихкуючи сигарою після ситного обіду чи приємно потягаючись на подушках в будуарі, бере сучасну книжку до рук і, навіть не читаючи її, вже переживає гостроту несподіванок і психологічних блукань її героя, зворушується відчуттям його індивідуальности, персональности, винятковости, що приємно так відрізняється від реального життя, з його нудними, собіподібними людьми; втягується всією своєю продоляреною душею в джазовий ритм життя соціяльних джунглів, смакує кожен струс ожирілих нервів від кожного руху мордобою, кожної обставини садистичного вбивства, з жадобою обгризає очима жіночу ногу і з гідністю культурної людини відкидає в кошик із сміттям книжку, якщо у ній нічого подібного немає.

Єремія Бентам, філософський батько цього світу, казав, що сенс життя є тільки в насолоді. Література ж покликана також для цього. І вона, ця сучасна література цивілізованого світу, дає насолоду людям, яким від насолоди у реальному житті вже просто гірко. Поза вітальнями й будуарами існує ще маса снобів, які сприймають культуру не з власних потреб, а з наслідування авторитетів, які вчать, що це гарне, а це погане. Після цього повчання маса снобів теж починає уявляти, що вона насолоджується сучасною літературою.

Ну і куди ж тут потикатися у цей цивілізований світ різним культурам і літературам колоніяльних слуг, нижчевартісних гречкосіїв, різних там українців, китайців, індусів, туркестанців?! Це літератури переважно народні, фолькльорні, героями в них є люди, що існують у реальному житті, як типові представники свого суспільства. Замість насолоди, вони викликають часто зворушливий сум, відчуття потоптаної чести й сумління, гостроту страждань поневоленого, сльози ненависти і горя, демонічну радість і сміх революції. Хіба ж таку літературу можна читати в будуарі? Ще вночі якась мара присниться, або шлунок зіпсується… Куховарська книжка навіть є вищою літературою, порівняно з цим!

І тому, цей цивілізований світ, що має такі широкі впливи на некультурних снобів, не знає і не хоче знати ні української, ні туркестанської, ні індійської, ні китайської новітньої літератури. Фактично, ціле століття він не помічав китайської літератури. Що час-від-часу з’являлися в перекладах якісь заплутані шматки творів Конфуція. окремі пісні з допотопної книги «Шицзин» чи клясика Цюй Юаня. Також роздумування різних богошукачів-філософів, незрозумілих людям, але зате індівідуальних, виняткових і т.д. потрапляли час-від-часу в цей світ і викликали захоплення у снобів. Новітня ж китайська література не існувала для світу.

Аж тільки нещодавно розгойдалася прогнила рутина західньої цивілізації, пішли по ній хвилі під подувом бурі китайської революції. З китайської бурі виросла гранітна скеля нової китайської самостійної держави, що стала непохитним підмурівком для новітньої китайської літератури. На англійській, російській, німецькій, японській, французькій мовах почали виходити в світ переклади творів сучасних китайських письменників. Література, яку зарозумілі західні критики називали неперекладною, нечитабельною і взагалі відсталою, поволі зараз завойовує світ. У вітальнях і будуарах зустрічають її ще з огидою, але це явище тимчасове, як і самі люди з будуарів і віталень. Факт є той, що сьогодні китайська література існує для цілого світу. Завдяки резолюції і власній державі здобула вона собі це місце і це право. В цьому прикладі китайської літератури лежить і шлях до світу для української літератури і літератури всіх молодих, але ще поневолених націй.

Новітня китайська література поділяється на дві головні частини: література першого, дореволюційного етапу, і література другого етапу — етапу самої революції. Початки новітньої китайської літератури ідуть від «руху 4-го травня», як зветься в Китаї перший виступ широких народних мас в 1919 році проти імперіялістів, що саме в Версалі ділили Китай, і проти власних февдалів-запроданців, що йшли на спілку з імперіялістами. «Рух 4-го травня» поширився в масах настільки, що безпосередньо відбився й на письменниках Китаю. Почалася своєрідна демократизація й популяризація літератури. Письменники виступали проти клясичних літературних канонів, проти безідейности і споглядального естетства, за затвердження в літературі нового реалістичного напрямку. Письменники викинули з ужитку стару літературну мову «веньянь», що була незрозуміла народові, а натомість увели в літературу нову сучасну мову «байґуа». яка подібна до всякої іншої літературної мови і має безпосереднє коріння в мові народній.

Основоположником новітньої китайської літератури є велетень слова і тонкий мистець, письменник Лу Синь (1881-1936). За два десятиліття своєї творчости він дав поважну кількість творів, що стали зразком для його послідовників. За характером своєї творчости Лу Синь є дуже подібний до Горкого, хоч йому й бракує горкового соцреалізму, або до нашого Винниченка, хоч у нього й немає шукань нової моралі. Може ще ліпшим і влучнішим було б порівнення Лу Синя з Коцюбинським і Стефаником, бо до них він підходить і жанром (новелі, оповідання), і тематикою (селянське життя), і ідеологією (народництво, революційний демократизм). В оповіданнях і новелях, зібраних в його найбільших книгах «Ключ» і «Блукання», Лу Синь змальовує сільське життя перед революцією, зокрема дно села, люмпен-пролетаріят. Його стилістично й сюжетно блискуче оповідання «Дійсна історія А-Кью» з такою силою малює китайське село, що залишається вражіння, ніби ви самі там побували, або принаймні бачили все в документальному кіно. Сама постать, А-Кью, сільського люмпена (в Америці сказали б — «бома»), з великою силою врізується у пам’ять. Ви бачите справжню багатогранну живу людину, що викликає у вас і сміх, і жаль, і співчуття, і бридкість, і злобу до себе і не дає вам покою, примушує читати оповідання без перерви до кінця. Крім оповідань з сільською тематикою, у Лу Синя є ще оповідання з життя дрібного міщанства, службовців. Всі його оповідання характеризуються свіжою трагікомічністю, народним гумором, оптимізмом навіть у найтяжчих ситуаціях. Естетичне замилування Лу Синь знаходить в кольориті народних звичаїв. З любов’ю змальовує він навіть сільські звичаї й навіть забобони. Все це робить його творчість глибоко національною, демократичною, народною.

До письменників першого етапу новітньої китайської літератури належить і великий реалістичний живописець Мао Дунь. Це є глибоко раціональний письменник, що осмислює весь свій твір і ніби виліплює його, як скульптуру. Головні його твори — роман «Перед сходом сонця» і повість «Шовкопряди» — насвітлюють глибокі соціяльні конфлікти у китайському селі, наступ на село міської індустрії, кризу традиційного укладу сільського життя. Мао Дуня можна порівняти хіба з Емілем Золя, щоб наголосити його глибоку соціяльність і раціоналізм. Поруч з цим Мао Дунь дуже лірично зображує й картини сільського побуту. Крім сільської тематики у Мао Дуня є ще й така тематика, як сентиментальний опис трагедії міських дрібних власників, що борсаються в житті, намагаються нагріти руки при воєнному вогні, але війна їх нищить, розчавлює (повість «Крамниця пана Ліня»).

До цієї ж групи письменників старшого покоління належить і Го Мо-жо. В його творчості значний тон задають історичні мотиви. Він відтворює у своїх книгах народних героїв, поетів, філософів, полководців старого Китаю. Його творчість глибоко національна й патріотична. До цієї ж групи належить і письменниця Дін Лін, творчість якої є ніби містком поміж першим і другим етапом розвитку новітньої літератури Китаю. У Дін Лін переважає революційна тематика, робітниче життя («Новина»), тяжка доля китайської жінки («Мати», «Повінь»). Подібним тематично до Дід Лін є й письменник Лао Ше, який гостро відточує леза соціяльного конфлікту, боротьбу проти японців і їх аґентів («Поки йде бесіда»). Його повість «Серп Місяця», що написаний у формі автобіографії проститутки, потрясає глибиною свого конфлікту і викликає в читача велику гаму емоцій. Цей твір не має нічого собі подібного у світовій літературі.

Другий етап у розвитку новітньої китайської літератури є етап революції і визвольних змагань. Молоді письменники цього періоду створили цілий ряд вдалих творів, що відображають свою епоху. Найвидатнішим твором цього етапу, очевидно, є повість Ма Фина і Сі Жука «В горах Люйляну», яка зображує боротьбу повстанців проти японських окупантів. Але цей твір цікавий не лише своїм змістом, а й особливою літературною формою: він написаний в стилі старовинного традиційного пригодницького роману з широким використанням зразків фолькльору.

Видатним письменником цього етапу є й Чжао Шу-лі, типово селянський письменник, але вже нового, післяреволюційного села. Його оповідання «Пісеньки Лі Ю-цая», «Реєстрація подружжя», «Весілля Маленького Ер-Гея» та повість «Зміни з Ліцзячжуані» усі присвячені суспільним перемінам, що мали місце в китайському селі протягом і відразу після революції. Розгром поміщицької влади, поділ землі, а зокрема труднощі пристосування села до резолюції, яка ніби прийшла зверху до нього, є тематикою творчости Чжао Шу-лі. З його книжок видно цілком об’єктивно, як відбувалася революція в Китаї, з якими труднощами зрушила вона з місця тисячолітній уклад життя, що існував беззмінно у Китаї. Своєю творчістю Чжао Шу-лі є подібний лише до Михайла Шолохова, якщо поминути, звичайно, цілком своєрідні національні форми викладу творчости обох письменників.

До цього етапу належить і творчість письменника-солдата Лю Бай-юя, учасника громадянської війни, творчість якого й зображає цю війну. Герої у нього є реалістичні, живі, багатогранні люди («Три бійці»). Естетичні вартості він бачить в правдивому зображенні, фотографуванні дійсности. І як такі твори Лю Бай-юя є просто документальними. Те, що командир латає взуття солдатам, поки ті втомлені сплять на привалі, могло бути тільки справді в житті, в революції, серед теплоти товариських, братських відносин між людьми.

Зовсім ще мало в новітній китайській літературі творів про робітництво. Письменниця Цао Мін написала книгу «Рушійна сила», але в ній помітні елементи аґітаторства, партійної генеральної лінії. Досі китайська новітня література не мала нічого спільного з партійним «соцреалізмом». Найхарактернішою її рисою була глибока народність і демократичність, цілковита нефальшивість, щирість. Літературні форми й стилі були нічим не обмежені, хіба що самим здоровим життям і національними прикметами китайської культури. Саме це зробило китайську новітню літературу сильною, живою, здоровою і повноправною на місце в світовій літературі.

Останніми місяцями, правда, прийшли з Китаю вістки, що партія повела наступ на літературному фронті. Розкритиковано й заарештовано літературного критика Гу Феня, якого західні газети називають марксистським критиком і кажуть, що заарештовано його за непокору партійній лінії в літературі. Ми ще не знаємо нічого докладного в цій справі, але, без сумніву, було б дуже сумно, якби китайська компартія слідувала прикладові сталіністів в СССР, які замкнули літературу за грати бюрократичних доґм і цензури і тим самим примусили її до кволого животіння. Якби таке сталося й в Китай, то це було б великою небезпекою для ще молодої й не цілком ще зміцненої новітньої літератури.

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 9 (58), вересень 1955. — Стор. 4.

Advertisements

4 Responses to “Новітня китайська література”


  1. 1 Анонімний 01/03/2014 о 02:08

    Цікаво було би дослідити механізм того, як певних письменників оголошують “гордістю нації”, перекладають, критикують, вивчають у школах… Розуміється, що геть не всі на це заслуговують. Проте як разом істнує і зерно, і полова? Явно ж не тільки на підставі “національної специфіки”.

  2. 2 Roman Tisza 06/03/2014 о 12:49

    Так, тема потенційно цікава й варта окремого дослідження, але вже тепер, напевне, можна коротко зауважити, що механізм увіковічення одних письменників і відсунення на узбіччя инших приблизно той самий, що й з поширенням у суспільстві ідей: панівними ідеями є ідеї панівної кляси. Якщо прикласти це загальне правило — але не закон! — до царини літератури, то оголошують «гордістю нації» (варіянт: «гордістю народу», адже, наприклад, депутати у нас «народні», а не «національні») письменників, що їхня творчість якщо не зміцнює панування правлячої, то принаймні йому не заважає, не розхитує. Або загалом вуалює факт істнування суспільним кляс, відволікає увагу від питання клясової боротьби

    В конкретно українських умовах, мені здається, що панівній верхівці байдуже кого оголошувати ким (аж до зображення портретів письменників на грошових знаках), тому що за великим рахунком все одно ніхто нікого не читає. Масовий читач української художньої літератури відсутній — є читач «масової літератури» (детективи, фантастика, «любовні романи» — майже завжди іноземних авторів), масовий читач ґазет і журналів, кіно- і телєглядач, меломан, любитель комп’ютерних ігор, завсідник інтернет-спільнот. Тому «канонізація» нонконформістів Шевченка чи Лесі Українки аж ніяк не допомагає будівництву дамби проти буржуазного болота, що невпинно розширюється. Точно так само як пам’ятники Лєніну не заважали будувати капіталізм. Вони символізують щось, що його сенс для більшості вже давно втрачено.

    Само собою не треба забувати про такі речі як доступність того чи того письменника, особливості стилю, тематику тощо — все це теж важить. Ну, і розріжняти аґітацію/пропаґанду та художню літературу, хоча Берлінського муру між ними теж, зісно, немає.

  3. 3 Орися Чоботар 06/03/2014 о 16:03

    Ні-ні, я мала на увазі трохи инше. От, приміром, Нобелівка є і в Буніна, і в Шолохова, і в Солженіцина. На якій підставі її дали (крім політики, розуміється)? Толстому ж не дали! І Ґорькому теж. Далі – “витягування” і з Шевченка, і з Лесі, і з Франка, і з Коцюбинського саме того, що треба панівній клясі. Тобто якщо творчість письменника потенційно небезпечна (Ґорький, Винниченко,…), її вихолощують. Ще: частково дозволяють заборонене (і про це текст Голубничого), коли його вже не можна заховати. Але, певна річ, його подають вихолощено. Краще вже б мовчали, ніж використовували. Тут уже робота для нас – не дати використати.

  4. 4 Roman Tisza 11/03/2014 о 12:08

    Треба розглядати кожний випадок окремо. Про літературну Нобелівку можу сказати, що загалом це евроцентрична смаківщина та політика (надання премій такому автору як Вінстон Чьорчиль). Можна порівняти з «Евробаченням» і поп-музикою загалом, перше живе своїм життям, друге — своїм.

    Щодо вихолощення та часткового дозволу, то істнують суто технічні засоби контролю за «правильною» та «неправильною» літературою. Мільйонні наклади, інтерв’ю, телє- та радіоетер, конференції, присвячені першим авторам, субсидії та держзамовлення для видавництв перших, і самофінансування і мовчанка — для других. І все це за умов формальної свободи слова.

    Так, не дати використати. Хоча попередній історичний досвід свідчить, що, на жаль, використати, вихолостити, перетлумачити, замовчати правляча верхівка може практично будь-якого автора — і не тільки в літературі.


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: