До питання про колективізацію в Китаї

Всеволод Голуб

I.

Індустріялізація є єдиноможливою розв’язкою двох основних проблем, які стимулювали народи Китаю до могутнього революційного зриву: проблеми аґрарної і проблеми національно-визвольної.

1) Аґрарна проблема в економічно недорозвинутих країнах полягає в загальному застої або й занепаді сільськогосподарського виробництва, в нестачі харчів для населення та сирівців для промисловости. Характеризується ця проблема скороченням посівних площ або неспроможністю обробити орноздібну землю та падінням урожайности на тих землях, що оброблюються. Так, у Китаї обробляється лише 33% всієї орноздібної площі, в Індії — лише 68% її, і т.д. (The Indian Review, Madras, June 1954, р. 246). Врожайність рижу з гектару знизилася в Індії з 13,6 ц в 1936 р. до 10,2 ц. в 1950 р.; врожайність кукурудзи за той же час знизилася з 7,2 ц до 5,6 ц; врожайність пшениці — з 7,4 ц до 6,3 ц. У висліді скорочення посівних площ і падіння врожайности невистачає харчів для населення. Беручи ще до уваги швидкий зріст населення в цих країнах, природа аґрарної проблеми стає цілком, ясною. Від браку харчів в дореволюційному Китаї щороку регулярно вмирали мільйони селян з голоду. В Індії сьогодні продукується 45 млн. тон зерна в рік, а щоб прогодувати все населення, потрібно 51 млн. тонн в рік (джерело те, що й вище). От оце і є аґрарна проблема. Вона існує скрізь: в Азії, на Близькому Сході, в Південній Америці, в колоніяльних недорозвинутих країнах.

Щоб усунути зло, треба усунути причини, що його породжують. Причин аґрарної проблеми у таких країнах є кілька, а між ними найважніші — февдальне землеволодіння і виснажуючі селян ренти, однобічна спеціялізація плантаторського виробництва чужих колоністів, які продукують для експорту якісь люксусові продукти, а не хліб для споживання внутрі країни, антинародна політика продажніх «національних» урядів, що стоять на послугах у чужинців, а не боронять свої народи, і т.д. Але землі пустують і урожайність падає в основному тому, що дрібні селянські господарства, навіть і після розподілу поміщицьких та плантаторських земель, не в стані обробляти землю і підвищувати її родючість. В економічно відсталих країнах сучасного світу культура сільського господарства стоїть на неймовірно примітивному рівні розвитку. В дрібноселянському господарстві (а тільки таке господарство і є типовим для згаданих країн) невистачає тяглової сили, немає ніяких машин, немає доброго насіння, добрив, капіталу і немає вміння продуктивно працювати. Феллаг у сучасному Єгипті обробляє землю так само, як і в часи фараонів, тобто 2500 років тому. Більшість китайських селян зроду ще не бачила залізного плуга, звичайної косарки чи кінної снопов’язалки. Робітники заводів с.-г. машинобудування мусять сьогодні іти в села і привчати селян до вжитку навіть дрібного реманенту, не говорячи вже про трактори чи комбайни (China Reconstructs, Peiping, Jan.-Feb. 1954, p. 30). Такий стан є не тільки причиною падіння продуктивности сільського господарства, але в значній мірі і наслідком того падіння. Тобто, тут коло замкнуте. Дрібний селянин не в стані купити машину чи добрива, бо його господарство не дає для цього ніякого прибутку, а не дає воно прибутку саме через те, що він не вживає машин, добрива і інших удосконалень. Продуктивність дрібного господарства буває [ледь вистачає на забезпечення] селянського споживання та на оплату податків, боргів і рент. Акумуляції капіталу в такому господарстві немає.

Отже, щоб розв’язати аґрарну проблему, вийти з замкнутого кола, піднести продуктивність сільського господарства, освоїти необроблювані землі, збільшити врожайність, прогодувати населення, є тільки одна можливість: велике механізоване господарство.

Але великі механізовані індивідуальні (приватні) господарства не можуть існувати в країнах з аґрарним перенаселенням, з малою землезабезпеченістю. Такі господарства можуть ще існувати тільки в США, Канаді, Арґентині, Австралії, але не в Азії і навіть не в Европі. Тому, в країнах з аґрарним перенаселенням неминуче мусять творитися в тій чи іншій формі кооперовані, колективні великі механізовані господарства. Цей факт сьогодні вже признається і не соціялістами, а справжніми буржуазними економістами, як ось, для прикладу, професором Аллагабадського університету в Індії П.Н.Драйвером: «Більшість людей, — пише він, — згодні сьогодні з тим, що індивідуальний обробіток приватновласницьких земель не зміг встигати за ростом продуктивних вимог нашого зростаючого населення. Колективне користування землею, колективне обводнення і т.п. рекомендуються навіть і багатьма з тих, хто нормально стоїть за приватну власність на землю. В дійсності зосталося зовсім мало людей, які не хочуть визнати абсолютної необхідности об’єднаного, спільного ведення сільського господарства в Індії» (The Indian Journal of Economics, July 1954, p. 69).

2) Національно-визвольна проблема існує теж не лише в Китаї, а й в усіx інших економічно недорозвинутих країнах в умовах імперіялістичного оточення. Однією з причин їхньої недорозвинутости і є якраз чужинецька імперіялістична «опіка». У конкретному випадку Китаю національно-визвольний мотив революції має колосальне значення, а китайський націоналізм є загально відомим явищем останніх століть історії Азії. Тільки недавно оце визволений від імперіялістичної «опіки» самостійний Китай дуже боїться втратити свою незалежність і тому робитиме все можливе, щоб ту незалежність зберегти. Поруч з цим Китай має природне бажання вирівняти своє становище супроти тих, хто загрожує його самостійності. Цей загально відомий факт дуже вдало відобразив сучасний український поет П.Воронько у своєму вірші «Мао Тзе-тунґ у Москві», який ми, на жаль, можемо зацитувати тільки в російському перекладі:

А вокруг так празднично, лучисто,
Что вождю Китая, коммунисту,
Видится грядущих дней Пекин:
Как Москва, просторный, светлый, чистый,
Как Москва, такой же исполин!

Насвітлення цих двох головних проблем сучасного Китаю напевно вже підказало читачеві, чому саме індустріялізація є единоможливою їх розв’язкою. Ясно, що лише через індустріялізацію зможе Китай закріпити й зберегти свою самостійність і в такий спосіб завершити своє національне визволення. Ясно також і те, що тільки індустріялізація може дати для сільського господарства відповідну кількість машин, реманенту, добрив, енерґії; тільки індустріялізація може абсорбувати зайву робочу силу з села і тим підвищити її продуктивність; тільки індустріялізація може забезпечити населенню країни відповідну кількість засобів споживання та піднести його життєвий стандарт і загальну культуру. Люди можуть жити по-людському тільки в індустріялізованій країни, а відмовити їй у такому природньому бажанні ніяк не можна.

II.

Кооперування чи колективізація сільського господарства у відсталих країнах сами по собі ще не розв’язують аґрарної проблеми. Цю проблему розв’язує тільки індустріялізація, і то висока, більша, ніж зараз в СССР. Без індустрійної бази великі кооперовані господарства не матимуть машин і нікуди не подінуть свою зайву робочу силу. Отже, колективізація без індустріялізації існувати не може.

Та ця істина є дійсна і в зворотньому напрямі: індустріялізація відсталої, аґрарної країни не можлива без колективізації. Зараз ми розглянемо, чому це так.

Перед відсталою країною, що хоче індустріялізуватись, завжди стоїть проблема — де взяти вистачаючі щонайбільше тільки для [власного споживання] кошти для індустріялізації. Теоретично може бути тільки два джерела таких коштів: (1) зовнішні, іноземні капіталовклади чи позики та (2) внутрішні джерела нагромаджень капіталу. Практично у випадку Китаю зовнішні джерела є майже цілком виключеними. США вороже ставляться до сучасного китайського уряду, а СССР не спроможний дати будь-яку ефективну допомогу, бо сам ще бідний. Отже, для індустріялізації Китаю залишаються тільки внутрішні джерела нагромаджень.

Індустріялізація за рахунок внутрішніх джерел вперше в історії була переведена в СССР. Цей досвід, безперечно, Китай вивчає. А досвід цей у загальних рисах є такий. Внутрішніми джерелами акумуляції капіталу в СССР були спочатку зиски удержаавлених підприємств та прямі податки з населення. Проте ці джерела розміром були незначні, бо підприємств зі зисками було мало, а прямі податки економічно неефективні. Залишалося, отже, ще одне і єдине джерело: сільське господарство. Воно повинно було продукувати таку кількість хліба. харчів і сирівців, якої вистачило б для прогодування населення і для експорту закордон. Проблема полягала в тому, як зробити так, щоб село продукувало аж таку кількість продукції та як досягти того, щоб ця продукція безпосередньо потрапляла до рук держави, яка тоді черпала б капітал для індустріялізації з /4/ торгівлі і спекуляції цією продукцією внутрі країни і закордоном.

Так стояла проблема теоретично. На практиці ж в СССР підчас НЕП-у утворилася відома «зернова проблема». В наслідок розподілу поміщицької землі, замість 14 млн. селянських дворів, що існували перед революцією, виросло щось з 25 млн. дворів під кінець НЕП-у. Ці і дрібні селянські господарства ніколи не спромоглися не тільки що видати більше продукції, ніж видавало дореволюційне село, а й навіть не спромоглися досягти дореволюційного рівня. По валовій продукції зерна село при кінці НЕП-у стояло на 97% дореволюційного рівня, а по товаровій продукції — безмежно нижче, бо тільки на 34% дореволюційного рівня. Отже, дрібновласницьке село часів НЕП-у ніяк не могло служити джерелом для індустріялізації СССР.

Так, з точки зору індустріялізації, колективізація сільського господарства була єдиним виходом зі становища. Колективізація, поперше, підносила негайно рівень товарної продукції і розв’язувала «зернову проблему», бо держава одержувала змогу накладати на колгоспи обов’язкові хлібопоставки у формі податку, а, подруге, вона створювала умови для того, щоб вільно і без перешкод забирати товаровий хліб з села і торгувати чи спекулювати ним сама. В такий спосіб колгосп став ідеальною криницею, з якої держава черпала золото для індустріялізації.

Питання про те, чому ця криниця повна ще й сьогодні поту, сліз і крови колгоспників, належить до характеристики сучасної соціяльно-економічної системи СССР, а це не є зараз нашою темою. Так само і питання про сам перебіг колективізації села в СССР належить до окремої теми, якою ми своєчасно займемося. Тут важливо зауважити тільки те, що питання темпів, коштів і наслідків колективізації села в СССР у значній мірі залежало від специфічних обставин, які склалися в СССР. При інших специфічних обставинах колективізація може проходити повільнішими темпами, без масового терору і без голоду і смерти мільйонів. Колективізація, що зараз проходить в східноевропейських «народних демократіях» може бути прикладом цьому. Так само, колективне господарство не обов’язково мусить бути криницею крови і сліз селянських. Колективні господарства в сучасній Мексиці, в Туреччині, в Югославії, комуни в Канаді і Ізраєлі є тому прикладом.

III.

У сучасних історичних умовах в Китаї є теж тільки одно джерело для нагромадження капіталів, потрібних для індустріялізації: це джерело внутрішнє. Так само, як і в СССР на початку індустріялізації, в Китаї зиски удержавленої промисловости і податки з населення не є достатніми для того, щоб служити головним джерелом нагромаджень. Отже, залишається знову єдине джерело: сільське господарство. Значить перед китайцями теж стоїть проблема, як, у який спосіб довести до того, щоб у селі витворювалися нагромадження, та як ті нагромадження перевести з села у промисловість щоб за їх рахунок індустріялізувати країну.

Але на цьому подібності в проблематиці між Китаєм і СССР кінчаються. Далі йдуть важливі відмінності. Перша важлива відмінність полягає в тому, що в сучасному китайському селі є далеко більше вільної і зайвої робочої сили, ніж її було у совєтському непівському селі. Наявність цієї вільної робочої сили в якійсь мірі полегшує справу індустріялізації і не робить колективізацію необхідною принаймні під цим оглядом: господарство селянина в Китаї не треба нищити для того, щоб він пішов з села і став найманим робітником, бо він і сам іде, іде за дешеву зарплату і то вже протягом століть. Цю велику масу вільної робочої сили сучасний уряд Китаю використовує на цілком немеханізованих будівництвах залізниць, іриґаційних систем, гідроелектростанцій і т.п.

Друга важлива різниця між сучасним китайським й непівським совєтським селом полягає в тому, що, в наслідок розподілу поміщицьких маєтків, в Китаї валова продукція сільського господарства не зменшилася, як то було в СССР, а збільшилася. Якщо прийняти продукцію 1949 року в Китаї за 100%, то в 1951 р. вона дорівнювала вже 128%, а в 1952 р. — 140%! («Новое время», Москва, №16, 15.IV.1953). Причиною цього є той факт, що китайські поміщики ніколи не мали великих господарств і не продукували багато продукції. Вони жили переважно з віддавання землі в оренду і тому радикально відрізнялися від російських поміщиків, які самі продукували 50% всього товарового зерна Росії.

Третя відмінна риса сучасного китайського сільського господарства полягає в тому, що скасування февдальної ренти і заборгованости селян поміщикам та купцям, здається, не привело до пониження товаровости сільського господарства. В СССР, як знаємо, кількість продукції, що викидалась з села на ринок в часі НЕП-у, дуже зменшилась, бо, не відчуваючи необхідности продавати продукцію, щоб оплачувати ренту й борги, селянин з одного боку почав скорочувати виробництво зерна, а з другого боку почав сам більше його споживати. Точних даних про сучасний стан в Китаї під цим оглядом немає, але зі свідчень англійських кореспондентів, що недавно побували в Китаї, бачимо, що там у містах продуктів села є більше, ніж навіть сьогодні в СССР, що ціни на них є нижчі, ніж у Москві, та що міський мешканець Китаю під цим оглядом є забезпечений більше, ніж мешканець міста в СССР. Цей факт, може говорити саме за те, що товарність сільського господарства в Китаї не понизилася, а може навіть і дещо зросла.

Обидві останні відмінні риси китайського сільського господарства вказують на те, що, можливо, «зернова проблема» відомого совєтського типу в Китаї зараз не існує.

Але такий стан у сільському господарстві Китаю може лише применшувати проблему коштів для індустріялізації, але в жодному разі не розв’язувати її. Дрібновласницьке господарство при любих обставинах є природно не в стані дати таку кількість капіталу, що є потрібна для індустріялізації такої країни, як Китай. Не спроможне дрібне господарство і на розв’язку аґрарної проблеми. Тому, така чи інша форма кооперування чи колективізації, укрупнення господарства, є в Китаї необхідністю.

Специфічні питання темпів і характеру, колективізації залежать від питання темпів і розмірів індустріялізації. Питання ж про те, чи треба Китаєві. швидко індустріялізуватись, залежить у значній мірі від міжнародної обстановки, від загрози національній незалежності Китаю з боку США, СССР, Японії і т.д. Покищо, перша китайська п’ятирічка передбачає темп індустріялізації менший, ніж перша п’ятирічка в СССР. В 1959 році, тобто за 7 років від початку п’ятирічки, Китай збирається випродукувати стільки промислової продукції, як СССР в 1932 році, тобто при кінці першої совєтської п’ятирічки (The New York Times, 28.VI.1954). А як поділити цю кількість продукції на одиницю населення в Китаї і в СССР, то різниця в темпах стане ще більш очевидною: Китай збирається індустріялізуватись приблизно в 5 разів повільніше, ніж СССР.

Такий повільний темп індустріялізації може вказувати й на те, що й колективізація в Китаї відбуватиметься повільнішими темпами, ніж в СССР, а тому буде й менше, або й зовсім не насильною. На таку можливість вказує і вищенаведене припущення про відсутність «зернової проблеми» сьогодні в Китаї (але вона може ще витворитись), факт відносно, як на китайські умови, доброго стану в сільському господарстві, факт наявности великої маси вільної робочої сили і інші відмінності від СССР.

Ці наші висновки про відмінність темпів і характеру колективізації в Китаї підтверджуються і офіційними даними про сучасний стан та пляни колективізації Китаю. 16 грудня 1953 року ЦК КПК прийняв рішення про необхідність колективізації Китаю. Вихідною базою для колективізації, як відмічає постанова, є факт наявности на кінець 1953 року 47,9 млн., або 43%, селянських дворів, об’єднаних у СОЗ’и і інші виробничі кооперативи. Як відомо, совєтська колективізація стартувала з далеко нижчого відсотку охоплення селянських дворів СОЗ’ами, щось не більше 25-30%. А в провінціях Північно-Східного Китаю СОЗ’и охоплювали ще в 1951 році понад 70% господарств. На 1 квітня 1954 року в Китаї створилося вже щось з 90.000 колгоспів, в яких об’єднувалось 1,6 млн., тобто 2%, селянських дворів («Правда», 11.VII.1954). Постанова ЦК про колективізацію передбачає, що на кінець першої п’ятирічки, тобто в 1957 році, кількість колгоспів в Китаї досягне 800.000 і в них буде об’єднано біля 20% селянських господарств. (Див. Ost-Europa, Stuttgart, April 1954). В СССР на кінець першої п’ятирічки було зколективізовано вже понад 60% селянських господарств. Такі повільні темпи в Китаї, звичайно, ще не дають підстав на твердження, що колективізація там відбуватиметься совєтським способом насилля і терору. Одначе, треба мати на увазі і можливість зміни політики в гіршу сторону. Совєтська перша п’ятирічка теж передбачувала дуже повільну колективізацію, а вийшла «революція згори».

Так чи інакше, але не може бути сумніву в тому, що Китай буде зколективізований. Процес цей може тільки зайняти довший або коротший час і носити більш або менш болючий характер. Історичною метою Китаю є індустріялізація, і тому колективізація є неминучою необхідністю. /5/

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 9 (46), вересень 1954. — Стор. 4-5.

Advertisements

0 Responses to “До питання про колективізацію в Китаї”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Жов »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: