«Третій світ» і революція

Ерік Гобсбаум

У січні 1974 року генерал Велета Абебе зупинився в казармах Годе з метою інспекції… Наступного дня Палац отримав неймовірну депешу: генерала арештували солдати й примушують його їсти те, що їдять вони. Та їда настільки очевидно зіпсована, що дехто потерпає, коли б генерал не захворів та не помер. Імператор [Ефіопії] послав десант своєї Гвардії, яка визволила генерала й поклала його до госпіталю.

Ришард Капущінскі. Імператор (1983, р. 120)

Ми перебили всю худобу [університетської експериментальної ферми], яку тільки змогли. Але, поки ми їх різали, розкричалися селянські жінки: Ох, бідні тварини! І нащо вони їх отак нищать? Що вони їм зробили? Коли ті панії (señoras) розрепетувалися, ох, лишенько! То ми й перестали, але встигли перебити близько чверті, щось із вісімдесят голів. Хотіли ж перебити усіх, і таки перебили б, коли б не розверещалися ті селянки. Ми були ще там, коли один пан на коні, це туди, де Аякучо, подався розказати їм, що сталося. Отож наступного дня про це говорила радіостанція La Voz. Ми якраз верталися додому, і дехто з товаришів мав оті маленькі приймачики, то ми слухали, і було нам ой же й приємно!

Молодий боєць «Сендеро луміносо». «Тьємпос» (1990, р. 198)

І

Хоч би як ми інтерпретували зміни в «третьому світі» та його поступовий розкол, розпад, усе це відрізнялося від «першого світу» в одному фундаментальному відношенні. Він становив світову зону революції: щойно здійсненої, близької /392/ чи можливої. Ну а «перший світ», коли розпочалася глобальна «холодна війна», був назагал, у політичному й соціальному відношеннях, стабільним. Хоч би що там помалу закипало на дні казана «другого світу», але воно було заховане під накривкою партійної влади й потенційної інтервенції радянських військ. А з другого боку зовсім небагато держав «третього світу», малих чи великих, пройшло через період від 1950 року (чи від дати його заснування) без своїх революцій, без військових переворотів, покликаних придушити революцію, чи запобігти, а чи посприяти революції, а чи без якої-небудь іншої форми внутрішнього збройного конфлікту. Основними винятками на день написання цієї книги є Індія та ще кілька колоній, керованих авторитарними патерналістами-довгожителями, на кшталт д-ра Банди з Малаві (колишньої колонії Ньясаленд) та незахитаного (до 1994 року) М. Фелікса Уфуе-Буаньї з Берега Слонової Кістки (Кот д’Івуар). Ця невигойна соціально-політична нестабільність «третього світу» й становила його спільний знаменник.

Цю нестабільність добре бачили й США, захисник світового статусу-кво, які ототожнювали її з радянським комунізмом чи принаймні добачали в ній постійний і потенційний актив для супротивної сторони у великій боротьбі за глобальне верховенство. Майже від самого початку «холодної війни» США завзялися поборювати цю небезпеку всіма засобами, від економічної допомоги й ідеологічної пропаганди, через офіційний і неофіційний військовий підрив, і до відкритої війни, воліючи виступати в союзі з дружнім чи купленим місцевим режимом, але, при потребі, то й без місцевої підтримки. Ось завдяки чому «третій світ» весь час лишався зоною війни, тоді як «перший» із «другим» пристали на найдовшу еру миру від самого XIX віку. Ще до краху радянської системи, за деякими оцінками, вбито близько дев’ятнадцяти (коли не двадцяти) мільйонів у більше ста «великих воєн і військових акцій та конфліктів» у проміжку 1945-83 років, і практично все це — у «третьому світі»: понад дев’ять мільйонів у Східній Азії; три з половиною мільйони в Африці; два з половиною — у Південній Азії; десь понад півмільйона — на Середньому Сході, не беручи до уваги найзгубнішої з тих воєн — ірано-іракського конфлікту 1980-88 років, який тільки-но починався, і трохи менше у Латинській Америці (UN World Social Situation, 1985, p. 14). Корейська війна 1950-53 років, на якій загинуло від 3 до 4 мільйонів (це в країні з 30 мільйонами населення) (Halliday/Cumings, 1988, pp. 200-1), та тридцять літ В’єтнамських воєн (1945-1975) стали найбільшими і єдиними конфліктами, де самі американські збройні сили були втягнуті безпосередньо і в значному масштабі. У кожній з них загинуло десь по п’ятдесят тисяч американців. Втрати в’єтнамців та інших народів Індокитаю нелегко піддаються оцінюванню, але, за найскромнішими оцінками, вони становили близько 2 мільйонів. Однак декотрі з небезпосередньо проваджених антикомуністичних воєн виявилися досить-таки варварськими, особливо в Африці, де, кажуть, близько півтора мільйона загинуло в проміжку 1980-88 років у війнах проти урядів Мозамбіку й Анголи (близько 23 мільйонів сукупного населення), причому 12 мільйонів вигнано з домівок або загрожено голодом (UN, Africa, 1989, p. 6). /393/

Революційний потенціал «третього світу» так само бачили й комуністичні режими, хоча б тому, що, як ми переконалися, лідери колоніального визволення схильні були вбачати в собі соціалістів, покликаних здійснювати десь такий самий проект визволення, прогресу й модернізації, який нібито здійснював і СРСР, по тих самих напрямкових лініях. Якщо вони здобули освіту західного типу, вони могли навіть уявляти, що надихаються Леніним і Марксом, хоча могутні комуністичні партії не були у «третьому світі» типовим явищем, і жодна з них (за винятком Монголії, Китаю і В’єтнаму) не стала головною силою в рухах національного визволення. Однак декілька нових режимів оцінили вигідність леніністського типу партії й збудували свої власні партії за цим зразком, як зробив Сун Ятсен у Китаї після 1920 року. Декотрі з комуністичних партій, що набули особливої сили й впливу, виявилися або поплутаними (як в Ірані й Іраку в п’ятдесятих), або просто знищеними, як сталося в Індонезії 1965 року, де близько півмільйона комуністів (чи гаданих комуністів) вирізано після того, що власті назвали прокомуністичним військовим переворотом: либонь, найбільша політична різанина в історії.

Протягом кількох десятиліть СРСР досить прагматично дивився на свої стосунки з революційними, радикальними й визвольними рухами в «третьому світі», оскільки і не збирався, й не сподівався розширити свій комуністичний регіон далі меж радянської окупації на Заході, а чи китайської інтервенції (якої не міг цілковито вконтролювати) на Сході. Це не змінилося навіть у хрущовський період (1956-64), коли чимало доморощених революцій, де компартії не відігравали значної ролі, своїми силами доп’ялися до влади, особливо на Кубі (1959) і в Алжирі (1962). Африканська деколонізація також привела до влади лідерів, які просили для себе тільки найдорожче звання антиімперіаліста, соціаліста й друга СРСР, особливо ж коли цей останній почав надавати технічну та всяку іншу допомогу, не заплямовану старим колоніалізмом: Кваме Нкруму в Ґані, Секу Туре у Ґвінеї, Модібо Кейту в Малі й трагічну постать Патріса Лумумби в Бельгійському Конґо, вбивство якого зробило з нього ікону й мученика «третього світу». (СРСР перейменував заснований у 1960 році для студентів із «третього світу» університет Дружби Народів, додавши до його назви: «ім. Патріса Лумумби».) Москва симпатизувала таким новим режимам і допомагала їм, хоча небавом позбулася надмірного оптимізму відносно нових африканських держав. У колишньому Бельгійському Конґо вона надала збройну допомогу лумумбівцям проти клієнтів чи маріонеток США й бельгійців у громадянській війні (з інтервенціями збройних сил ООН, на які обидві наддержави дивилися косо), внаслідок чого тій величезній колонії хутко надано незалежність. Результати виявилися невтішними[19]. Коли один із нових режимів, Фіделя Кастро на Кубі, проголосив себе, всім на подив, комуністичним, СРСР узяв його під своє крило, але намагаючись не ризикувати сталістю своїх стосунків зі США. І все одно немає реальних свідчень, ніби він до середини сімдесятих планував розширити кордони комунізму за допомогою революції, і навіть тодішні свідчення підказують, що СРСР скористався зі сприятливої кон’юнктури, якої і не збирався створювати. Хрущов сподівався, як, можливо, пригадають старші з читачів, що вже сама економічна вищість соціалізму похоронить капіталізм. /394/

Справді, коли в 1960 році Китай кинув виклик радянському керівництву міжнародним комуністичним рухом, не кажучи вже про різних дисидентів марксизму, і все те в ім’я революції, то московські партії в «третьому світі» зберегли обрану політику виваженої поміркованості. Не сам капіталізм, мовляв, як такий, був ворогом у цих країнах, а докапіталізм, місцеві інтереси й імперіалізм (США), що їх підтримував. Збройна боротьба — це не шлях уперед, а широкий народний чи національний фронт, де союзником виступає й «національна» буржуазія чи дрібна буржуазія. Сказати б коротко, московська стратегія щодо «третього світу» продовжувала лінію Комінтерну тридцятих років, всупереч усім звинуваченням у зраді справи Жовтневої революції (див. розділ 5). Ця стратегія, що доводила до люті прихильників збройної боротьби, іноді виглядала ніби й виграшною, от як було в Бразилії й Індонезії на початку шістдесятих і в Чилі 1970 року. Либонь, не дивно, що кожного разу, коли доходило до успіху, той успіх усували військові перевороти, які вели за собою терор; так було в Бразилії після 1964, в Індонезії 1965 та в Чилі 1973 року.

Незважаючи на це, «третій світ» зробився центральною опорою надії й віри для тих, хто все ще вірив у соціальну революцію. Він представляв велику більшість світового населення. Він скидався на світовий вулкан, що мав от-от вивергнутися, на сейсмічне поле, коливання якого провіщали прийдешні землетруси. Навіть аналітик того, що він називав «кінцем ідеології» на стабілізованому, ліберальному, капіталістичному Заході Золотого Віку (Bell, 1960), припускав, що там іще не помер вік тисячолітньої й революційної надії. Ані не був «третій світ» важливим тільки для старих революціонерів жовтневої традиції, а чи для романтиків, що сахалися від помпезної, хоч і процвітаючої посередності п’ятдесятих. Усе ліве крило, разом із лібералами-гуманістами й поміркованими соціал-демократами, потребувало чогось більшого від законодавства про соціальне забезпечення й підвищення реальної платні. «Третій світ» міг зберегти свої ідеали, а партії, що належали до великої традиції Просвітництва, потребують не тільки ідеалів, а й практичної політики. Без них їм не вижити. Бо ж як іще могли б ми пояснити ту щиру пристрасть до надання допомоги країнам «третього світу» в таких твердинях нереволюційного поступу, як скандинавські країни, Нідерланди й (Протестантська) Світова Рада Церков, котра являла собою еквівалент, із кінця XX віку, підтримки місіонерських зусиль у XIX-му? Наприкінці XX століття це спонукало європейських лібералів до підтримки революціонерів і революцій у «третьому світі».

II

І ворогів революції, й революціонерів вражало те, що після 1945 року первинною формою революційної боротьби в «третьому світі», себто будь-де, начебто була партизанська війна. Одна складена в середині сімдесятих «хронологія найбільших партизанських воєн» налічила тридцять дві, що відбулися після /395/ закінчення другої світової війни. За винятком трьох (Грецька громадянська наприкінці сорокових, кіпрська боротьба проти Британії в п’ятдесятих та Ольстер (1969- ), усі вони відбувалися поза Європою й Північною Америкою (Laqueur, 1977, p. 442). Цей список можна продовжувати й продовжувати. Образ революції, як чогось такого, що приходить тільки з гір, не зовсім коректний. Він недооцінює роль «лівих» військових переворотів, які, за загальним визнанням, вважалися неймовірними у Європі, аж поки відбувся драматичний подібний випадок у Португалії 1974 року, але були досить звичайним явищем в ісламському світі й Латинській Америці. Болівійську революцію 1952 року вчинено спілкою шахтарів і військових повстанців; найрадикальнішу в перуанському суспільстві реформу здійснив військовий режим наприкінці шістдесятих і в сімдесятих. Такий образ недооцінював і революційний потенціал старомодних дій міських мас, що мала довести Іранська революція 1979 року, а потім і Східна Європа. Однак у третій чверті століття всі очі прикипіли до партизанів. До того ж їхню тактику сильно пропагували ідеологи радикальних лівих, критикуючи радянську політику. Мао Цзедун (після його розриву з СРСР) і Фідель Кастро після 1959 року чи, скорше, його товариш, непосида Че Ґевара (1928-67), надихали цих активістів. В’єтнамські комуністи, хоч які незрівнянно успішні практики партизанської стратегії й попри весь міжнародний захват ними за їхню перемогу і над французами, й над потугою США, не заохочували своїх симпатиків до міжусобних чвар у середовищі лівих.

П’ятдесяті роки були сповнені партизанських змагань, які зачепили практично всі ті колоніальні країни, де, з тих чи інших причин, колишні колоніальні держави чи місцеві поселенці чинили опір мирній деколонізації: Малайя, Кенія (рух Мау-Мау) й Кіпр, коли розпадалася Британська Імперія; куди запекліші війни в Алжирі та В’єтнамі при розпаді Французької. Дивно, але революція, що захопила карибський острів Кубу 1 січня 1959 року була порівняно невеличким рухом, запевне меншим за Малайське повстання (Thomas, 1971, p. 1040), нетиповим, але успішним, який змусив світову пресу заговорити про партизанську стратегію на своїх перших сторінках. Фідель Кастро (1927—) став вельми характерною постаттю латиноамериканської політики: дужий, харизматичний молодик із доброї землевласницької родини, чиї політичні переконання були невиразні, але хто був сповнений рішучості показати особисту хоробрість і стати героєм усякої справи боротьби за свободу проти тиранії, аби лише трапився підхожий момент. Навіть його гасла («Батьківщина або смерть!» — первісно «Перемога або смерть!» — і «Ми переможемо!») належать до давнішої ери боротьби за визволення: чудові, але не зовсім точні. Після маловідомого перебування в колі студентської політики хапання за пістолети (при Гаванському університеті), він вибрав бунт проти уряду генерала Фульхенсіо Батісти (відомої аморальної постаті кубинської політики ще від його дебюту, як іще сержанта Батісти, в армійських переворотах 1933 року), що захопив владу знов у 1952 році й скасував Конституцію. Фіделів підхід був активістський: напад на армійські казарми в 1953 році, в’язниця, вигнання, а тоді вторгнення на Кубу із загоном партизанів, який, із другої спроби, /396/ закріпився у горах найвіддаленішої провінції. Кепсько підготовлена гра принесла результат. В суто військових термінах кинутий виклик був скромний. Че Ґевара, лікар з Аргентини й вельми талановитий партизанський ватажок, подався завойовувати решту Куби зі 148 бійцями, яких стало аж 300 на момент, коли йому пощастило це зробити. А Фіделеві власні партизани захопили своє перше містечко в 1000 мешканців лише в грудні 1958-го (Thomas, 1971, pp. 997, 1020, 1024). Найбільше, що він продемонстрував на 1958 рік (хоч і то було чимало), це що загін нерегулярних сил здатен контролювати чималу «визволену територію», захищаючи її від наступу деморалізованої, щоправда, армії. Фідель переміг, бо режим Батісти був хиткий, йому бракувало хоч би якої реальної підтримки, окрім мотивованої звичаєм та егоїзмом, а на чолі його стояв чоловік, зледачілий від тривалої корупції. Режим упав, коли всі політичні класи, від демократичної буржуазії й до комуністів, об’єдналися проти нього, а диктаторові власні агенти, солдати, по¬ліцаї й кати вирішили, що час їхнього володаря закінчився. Фідель довів, що час Батісти й справді закінчився, і, цілком природно, сам зі своїми послідовниками успадкував уряд. Отже, скинуто поганий режим, що його мало хто й підтримував. Перемогу повстанської армії більшість кубинців щиро сприйняла як момент визволення та безмежної обіцянки, втілених у молодому команданте. Либонь, жоден інший лідер «основного з XX віку», ери, повної обожнюваних масами харизматиків на балконах перед мікрофонами, не мав перед собою менше скептичних чи ворожих слухачів, ніж цей бородатий і непунктуальний чолов’яга у пожмаканій військовій уніформі, що промовляв годинами, ділячись своїми не надто впорядкованими думками з уважними й не схильними перепитувати масами (включно і з автором цієї книги). Не часто бувало таке, щоб революцію переживали як колективний медовий місяць. І куди ж вона поведе? Певне, до чогось ліпшого.

Латиноамериканські бунтарі п’ятдесятих неминуче послуговувалися фразеологією не лише своїх історичних визволителів, від Болівара до кубинського власного Хосе Марті, а й антиімперіалістичною та соціально-революційною традицією пожовтневого лівого руху. Вони виступали за «аграрну реформу», хоч би що це означало (див. с. 320), і, принаймні імпліцитно, проти СІЛА, особливо у вбогій Центральній Америці: так далеко від Бога й так близько до США, за словами мексиканського сильного чоловіка Порфіріо Діаса. Ні сам Фідель, ні будь-хто з його товаришів, попри свою радикальність, ані комуністами не були, ані навіть (за двома винятками) не стверджували, ніби мають хоч якісь марксистські симпатії. Фактично Кубинська компартія, єдина партія такої масовості, окрім чилійської, не дуже симпатизувала Фіделеві, аж поки її частини не приєдналися до нього десь аж під кінець його кампанії. Стосунки між ними були виразно холодними. Американські дипломати й політичні радники постійно дебатували, який же то рух: прокомуністичний чи ні? Якби прокомуністичний, то ЦРУ, яке вже скинуло реформістський уряд у Гватемалі в 1954 році, знало б, що робити. Але явно виснувало, що ні, не прокомуністичний.

Однак усе підштовхувало фіделістський рух до комунізму: від загальної соціал-революційної ідеології схильних піднімати збройні партизанські повстання /397/ до палкого антикомунізму США протягом десятиліття сенатора МакКарті, що автоматично спонукав антиімперіалістських латиноамериканських бунтарів дивитися добрішими очима на Маркса. А світова «холодна війна» зробила всю решту. Якщо новому режимові судилося налаштувати проти себе США (а це він мав неминуче зробити хоча б тим, що являв загрозу американським інвестиціям), то він міг надіятися на майже гарантовану симпатію й підтримку з боку великого антагоніста США. До того ж Фіделева форма урядування, яка зводилася до неформальних монологів перед мільйонами, не годилася для керування бодай невеликою країною чи революцією протягом хоч якогось відтинку часу. Навіть популізм потребує організації. Компартія виявилась єдиним утвором, що перебував на боці революції й міг надати їй організованості. Ці двоє потребували одне одного, то й злилися водно. Однак іще до березня 1960 року, задовго до того, як Фідель з’ясував, що Куба має бути соціалістичною, а сам він є комуністом, хоч і вельми своєрідним, США вирішили трактувати його саме як комуніста, й ЦРУ дістало доручення влаштувати його скинення (Thomas, 1971, p. 1271). В 1961 році вони спробували організувати вторгнення кубинських вигнанців у Свинячій бухті, але зазнали невдачі. Комуністична Куба вижила — за сімдесят миль від Кі-Весту, ізольована американською блокадою й дедалі залежніша від СРСР.

Жодна революція не могла бути краще задуманою, щоб відгукнутися в серцях лівих західної півкулі й розвинених країн, наприкінці десятиліття глобального консерватизму, або щоб краще уславити партизанську стратегію. Кубинська революція мала все: романтику, героїзм у горах, ватажків із колишніх студентів із щедрою самовідданістю їхньої юності (найстаршим із-поміж них було ледве за тридцять), звитяжний народ у тропічному туристському раю, що пульсує ритмами румби. Навіть більше: її могли привітати всі ліві революціонери. А фактично було більше ймовірності, що її привітають критики Москви, віддавна незадоволені тим, що вона віддає пріоритет мирному співіснуванню з капіталізмом. Фіделів приклад надихнув войовничих інтелектуалів по всій Латинській Америці, континенту де повно було пальців на спускових гачках і смажу до самовідданої хоробрості, особливо в героїчних позах. Через певний час Куба почала заохочувати всеконтинентальне повстання, натхненником якого виступив Ґевара, поборник панлатинсько-американської революції й створення «двох, трьох, багатьох В’єтнамів». Підходящу ідеологію забезпечив один блискучий молодий француз-лівий (а хто ж би ще?), який надав систематичності ідеї, що на дозрілому для революції континенті треба було тільки позакидати невеличкі групи озброєних бійців у підхожі гори, аби ті гурти стали focos [вогнищами] масової визвольної боротьби (Debray, 1965).

Тож по всій Латинській Америці гурти юних ентузіастів кинулися в однаково приречені партизанські затії під прапором — чи Фіделя, чи Троцького, чи Мао. За винятком Центральної Америки й Колумбії, де існувала давня база селянської підтримки для партизанської боротьби, більшість таких виправ зазнавала невдачі майже відразу, лишаючи позаду трупи славетних: самого Че в Болівії, не менш симпатичного й харизматичного священика-повстанця Каміло Торреса в /398/ Колумбії, — і нікому не відомих. Ця стратегія виявилася кричуще хибною, тим більше, що, за сприятливих умов, таки були можливі дієздатні й тривалі партизанські рухи в багатьох із цих країн, як те засвідчили (офіційно комуністичний) ФАРК (Революційні збройні сили Колумбії) у Колумбії від 1964 року й до часу написання цієї книги та (маоїстський) рух «Сяючий шлях» (Sendero Luminoso) в Перу вісімдесятих.

Однак навіть там, де селяни ставали на партизанську стежку, партизанство рідко бувало селянським рухом (рідкісний виняток — колумбійські ФАРК). Переважно несли партизанство на село «третього світу» молоді інтелектуали: первісно вихідці з усталених середніх класів своїх країн, підкріплені згодом новим поколінням студентських синів і (рідше) дочок із ростучої сільської дрібної буржуазії. Це лишилося істинним і тоді, коли партизанську тактику перенесено із сільських закутків до світу великих міст, як почали те робити декотрі частини революційних лівих у «третьому світі» (наприклад, в Аргентині, Бразилії й Уругваї) від кінця шістдесятих[20]. Виходить так, що міські партизанські операції куди легше зорганізувати, ніж сільські, оскільки тут не треба спиратися на масову солідарність чи мовчазне потурання, а можна експлуатувати анонімність великого міста й купівельну силу грошей, а також мінімум симпатиків, переважно з середніх класів. Ці «міські партизани» чи «терористичні» групи швидко з’ясували, наскільки легше творити драматичні, розраховані на увагу публіки виступи та видовищні вбивства (як баскська ЕТА вбила адмірала Карреро Бланко, гаданого наступника Франко, в 1973 або італійські «Червоні бригади» — прем’єр-міністра Італії Альдо Моро в 1978 році), не кажучи вже про наскоки з метою захоплення грошей, — ніж революціонізувати свої країни.

Адже навіть у Латинській Америці чільними творцями політичних змін були цивільні політики — й армії. Хвиля правих військових режимів, яка почала затоплювати великі частини Південної Америки в шістдесятих (військові уряди ніколи не виходили з моди у Центральній Америці, за винятком революційної Мексики й невеличкої Коста-Ріки, яка практично розпустила свою армію після революції 1948 року), первісно не була відповіддю збройним повстанцям. В Аргентині вони скинули популістського ватажка Хуана Домінго Перона (1895-1974), сила якого полягала в організації робітництва й мобілізації вбогих (1955), після чого з’ясували, що мусять то втрачати, то знов брати владу, оскільки пероністський масовий рух виявився незнищенним і годі було збудувати хоч би яку стабільну громадянську альтернативу. Коли ж Перон у 1973 році повернувся з вигнання, в супроводі численних місцевих лівих, аби ще раз продемонструвати перевагу його прихильників, військові знов захопили владу, з кроволиттям, тортурами й патріотичною тріскотнею, аж поки їх усунуто після поразки їхніх збройних сил у короткій, безглуздій, але вирішальній Англо-Аргентинській війні 1982 року.

Збройні сили захопили владу в Бразилії у 1964 році в боротьбі з дуже подібним ворогом — спадкоємцями великого бразильського популістського лідера Жетуліу Варґаша (1883-1954), які на початку шістдесятих рухалися в напрямку /399/ лівої політики, несучи демократизацію, земельну реформу й скептицизм щодо політики США. Ті слабенькі партизанські спроби наприкінці шістдесятих, що дали привід для жорстоких репресій режиму, не являли ніякого реального йому виклику; але слід зазначити, що від початку сімдесятих режим став попускати й на 1985 рік повернув країну до громадянського правління. У Чилі ворогом було об’єднане ліве крило соціалістів, комуністів та інших прогресистів, що його європейська (та й чилійська) традиція знала як «народний фронт» (див. розділ 5). Подібний фронт уже був переміг на виборах у Чилі в тридцятих, коли Вашингтон не так нервувався, а країна вважалася символом конституціоналізму. Лідер «фронту», соціаліст Сальвадор Альєнде (1908-1973), був обраний президентом у 1970 році, але потім його правління дестабілізовано й скинуто 1973 року за допомогою військового перевороту, який сильно підтримали, коли не організували, США. Новий уряд запровадив у Чилі нові риси мілітарних режимів сімдесятих: страти чи й різанини, офіційні чи напівофіційні систематичні тортури в’язнів та масові вигнання політичних опонентів. Генерал Піночет лишався при владі сімнадцять років, використавши їх на те, щоб накинути країні політику економічного ультралібералізму, довівши тим самим, поміж усього іншого, що політичний лібералізм і демократія не є природними партнерами економічного лібералізму.

Можливо, перехоплення після 1964 року влади у Болівії військовими й мало якийсь зв’язок із американським побоюванням кубинського впливу на ту країну, де загинув сам Че Ґевара в абияк підготовленій спробі підняти партизанське повстання, але ж Болівія — це не таке місце, де легко й довго міг би поправити який-небудь місцевий військовик, хоч би й дуже брутальний. Мілітарна ера скінчилася через п’ятнадцять літ швидкої зміни на керівному посту генералів, що дедалі більше захоплювалися вигодами від наркоторгівлі. Хоча в Уругваї військові скористалися особливо розумним і дієвим рухом «міських партизанів» як приводом для звичайних убивств і тортур, але саме виникнення «широкого лівого» народного фронту, що хотів позмагатися з традиційною двопартійною системою, здатне, либонь, пояснити захоплення військовими влади в 1972 році у єдиній південноамериканській країні, котру можна б схарактеризувати як щиру й тривку демократію. Уругвайці таки зберегли досить своєї традиції, аби зрештою відкинути голосуванням конституцію «в наручниках», піднесену їм їхніми мілітарними правителями, й повернулися 1985 року до цивільного правління.

Партизанська стежка до революції, хоч і досягла, й могла ще досягти, не одного драматичного успіху в Латинській Америці, Азії й Африці, мала зовсім мало сенсу у розвинених країнах. Однак не дивно, що «третій світ» через своїх партизанів, сільських та міських, надихав дедалі більшу кількість юних бунтарів та революціонерів чи просто культурних дисидентів у першому світі. Репортери рок-музики порівнювали юні маси на Вудстокському музичному фестивалі (1969) з «армією мирних партизанів» (Chapple and Garofalo, 1977, p. 144). Студентські демонстранти носилися з зображеннями Че Ґевари, мов з іконами, по Парижу й Токіо, і його бородатий образ у береті, з тими безперечно мужніми рисами, зворушував навіть неполітичні серця в контркультурі. Жодне інше Ім’я (за винятком /400/ філософа Маркузе) не згадувалося частіше, ніж його, в добре поінформованому огляді «нових лівих» світу за 1968 рік (Katsaficas, 1987), хоча на практиці ім’я в’єтнамського лідера Хо Ші Міна («Хо Хо Хо Ші Мін!») виспівувалося ще частіше на демонстраціях лівих першого світу. Адже це була підтримка партизанам «третього світу», а в США після 1965 року — ще й опір, щоб не послали воювати проти них, і це мобілізувало лівих більше, ніж будь-що інше, окрім неприйняття ядерної зброї. «Гнані і голодні» — так називалася книжка, яку написав один карибський психолог, учасник Алжирської визвольної війни, і яка стала страшенно впливовим текстом серед активістів-інтелектуалів, котрі були в захваті від її похвали насильству як формі духовного визволення пригноблених. Одне слово, образ темношкірих партизанів серед тропічної рослинності зробився істотною частиною й чи не головним джерелом натхнення для радикалізації в шістдесятих роках першого світу. «Третьосвітність», віра, що світ дістане свободу за допомогою визволення його зубожілої й аграрної периферії, експлуатованої й загнаної в «залежність» «корінними країнами» того, що дедалі рясніша література називала «світовою системою», полонила багатьох теоретиків лівого крила «першого світу». Якщо, як натякали теоретики «світової системи», коріння бід світу криється не у виникненні сучасного індустріального капіталізму, а в завоюванні «третього світу» європейськими колоніалістами в XVI столітті, тоді повернення цього історичного процесу навспак у XX віці надає безвладним революціонерам першого світу вихід із їхнього безсилля. Не дивно, що декотрі з найпотужніших аргументів на користь цієї тези надійшли від американських марксистів, які навряд чи могли розраховувати на здобуття перемоги соціалізму місцевими силами у самих США.

III

У країнах, де процвітав індустріальний капіталізм, ніхто вже не розглядав серйозно класичної перспективи соціальної революції через повстання трудящих мас. І раптом у самому апогеї західного процвітання, в самому серці капіталістичного суспільства, уряди несподівано й, на перший погляд, нез’ясовно опинилися перед лицем чогось такого, що не тільки виглядало, як старомодна революція, а й розкрило слабини позірно міцних устроїв. У 1968-69 роках хвиля бунту прокотилася всіма трьома світами, чи то по великих їх частинах, і несла її здебільшого нова соціальна сила студентства, чиї лави тепер налічували сотні тисяч навіть у середнього розміру країнах Заходу, а незабаром мали вираховуватися вже в мільйонах (див. розділ 10). До того ж, окрім чисельності, їхня сила підкріплювалася ще й трьома політичними характерними рисами, що помножували їхню політичну дієздатність. Вони легко змобілізовувалися на тих величезних фабриках знання, де перебували, маючи куди більше вільного часу, ніж | робітники на гігантських підприємствах. Зазвичай їх можна було знайти у столицях, /401/ під самим носом у політиків і перед камерами ЗМІ. І їх, що були членами освічених класів, а часто й дітьми респектабельного середнього класу, та ще й, майже повсюди, але особливо у «третьому світі», джерелами поповнення правлячої еліти своїх суспільств, не так то й просто було перестріляти, як нижчі верстви. У Європі, і Західній, і Східній, не було якихось серйозних втрат — навіть під час масштабних заворушень і вуличних боїв у Парижі в травні 1968-го. Власті подбали, щоб не було ніяких мучеників. А де й трапилася різанина, як у Мехіко в 1968 році, — там офіційний звіт повідомляв про двадцять восьмеро загиблих і двохсот поранених, коли армія розігнала мітинг (Gonzales Casanova, 1975, vol. II, p. 564), — там політичний курс зазнавав довготривалих змін.

Тож студентські бунти були диспропорційно дієвими, особливо там, де, як у Франції 1968 й під час «спекотної осені» в Італії 1969 року, вони вивільнили величезні хвилі робітничих страйків, що тимчасово паралізували економіку цілих країн. І все ж таки, звісно, вони не були справжніми революціями й навряд чи могли б у щось подібне розвинутися. Для робітників, де ті брали участь у заворушеннях, це була просто нагода випробувати накопичену за минулі двадцять літ силу виторговувати кращі для себе умови. Вони не були революціонерами. Студенти «першого світу» рідко цікавилися такими дрібничками, як скидання урядів та захоплення влади, хоча французькі фактично були близькі до повалення генерала де Голя у травні 1968-го і вже ж напевне вкоротили йому строк правління (пішов у відставку через рік), а антивоєнний протест американських студентів того ж самого року вибив Ліндона Джонсона з президентського «сідла». (Студенти «третього світу» були ближчі до реалій влади, тоді як студенти «другого» знали, що вони від них далекі, й тут годі щось змінити.) Бунт західного студентства був швидше культурною революцією, відкиданням усього в суспільстві, яке репрезентували батьківські цінності «середнього класу», й ми обговорили це у розділах 10 та 11.

Проте цей бунт посприяв політизації значного числа бунтівного студентського покоління, яке, природно, звернулося до прийнятих натхненників радикальної революції й тотальної соціальної перебудови: до Маркса, несталіністських ікон Жовтневої революції й до Мао. Це вперше після антифашистської ери марксизм, не прикутий більше до московської ортодоксії, привабив великі маси молодих західних інтелектуалів. (А в «третьому світі» він, звісно, й не переставав їх приваблювати.) Це був особливий, зорієнтований на студентську аудиторію марксизм, що комбінувався з розмаїтими іншими, що тоді ходили, академічними модами, а то й з іншими ідеологіями, націоналістськими там чи релігійними, бо вийшов він із класної кімнати, а не з досвіду робітничих життів. Насправді він мав зовсім невелике відношення до практичної політичної поведінки цих нових учнів Маркса, кличучи зазвичай до такого різновиду радикальної войовничості, що не має потреби в аналізі. Коли випарувалися утопічні сподівання первісного бунту, багато хто повернувся, чи то, радше, звернувся, до старих партій лівого крила, котрі (як відбудована в цей період Французька Соціалістична партія чи Італійська компартія) відроджувалися почасти завдяки влитому в них юному запалові. /402/ Оскільки то був значною мірою рух інтелектуалів, багато кого з них залучено до академічного фаху. У США звідси вийшло безпрецедентне число політико-культурних радикалів. Інші вбачали у собі революціонерів жовтневої традиції й приєднувалися до невеликих дисциплінованих, бажано підпільних, «авангардних» організацій леніністських кадрів, щоб або проникати до масових організацій, або служити терористським цілям. Оце тут Захід зливався із «третім світом», що теж був повен груп бійців-нелегалів, які хотіли уникнути масової поразки за допомогою насильства дрібних гуртів. Розмаїті італійські «Червоні бригади» сімдесятих були, можливо, найзначнішими поміж європейських груп більшовицького походження. Виник дивоглядний підпільний світ конспірації, де групи прямої дії, надихані націоналістською чи соціал-революційною ідеологією, а то й ними обома, снувалися до єдиної міжнародної мережі, що складалися з різних і назагал невеликих гуртів: «червоні армії», палестинські, баскські повстанці, ІРА та вся решта, — накладаючись і на інші нелегальні мережі, куди проникали агенти розвідок, а захищали їх і, де треба, допомагали їм арабські чи східні держави.

Це було ідеальне середовище для авторів романів про секретні служби та трілерів терору; сімдесяті для них — золотий вік. А ще це була найтемніша ера тортур і контртерору в історії Заходу. Це був найчорніший період із досі засвідчених у сучасній історії тортур, номінально невизначуваних «ескадронів смерті», банд, що в машинах без номерів «зникали» людей, але всяк знав, що вони належать до армії й поліції, до розвідувальних та секретних служб, які поробилися практично незалежними від уряду, не кажучи вже про демократичний контроль; час несказанних «брудних воєн»[21]. Це спостерігалося навіть у такій країні давніх, сильних традицій правопорядку й конституційної процедури, як Велика Британія, коли перші роки конфлікту в Північній Ірландії призвели до декотрих серйозних правових порушень, на що звернула увагу Міжнародна Амністія у своїй доповіді про тортури (1975). А найгірше з цим було, певне, у Латинській Америці. Ця лиховісна мода якщо й зачепила соціалістичні країни, то навряд чи дуже, хоча таких речей там не дуже помічали. Свої періоди терору вони лишили позаду, а в межах їхніх кордонів не існувало ніяких терористичних груп, хіба невеличкі групки державних дисидентів, котрі розуміли, що за їхніх обставин перо сильніше за меч, чи то, скорше, друкарська машинка (плюс протести західних держав) — за бомбу.

Той студентський заколот кінця шістдесятих став останнім «ура» старої світової революції. Він був революційний і в стародавньому утопічному розумінні пошуку постійного перевертання цінностей, нового й довершеного суспільства, і в оперативному розумінні намагання досягти його дією на вулиці й на барикадах, за допомогою бомби й засідки в горах. Був він глобальний: не лише тому, що ідеологія революційної традиції, від 1789 до 1917 року, була універсальна й інтернаціоналістська (навіть такий винятково націоналістичний рух, як баскська сепаратистська ЕТА, типовий продукт шістдесятих, претендував на марксистськість, у певному розумінні), а й тому, що це вперше світ — чи принаймні світ, де жили ідеологи-студенти — зробився справді глобальним. Одні й ті самі /403/ книжки з’являлися майже одночасно в студентських книгарнях Буенос-Айреса, Рима й Гамбурга (в 19б8-му поміж них майже неодмінно бував Маркузе). Одні й ті самі туристи революції перетинали океани й континенти від Парижа й до Гавани, до Сан-Паулу, до Болівії. Студенти кінця шістдесятих, це перше з поколінь людства, котре прийняло за само собою зрозуміле швидкі й дешеві світові перельоти й телекомунікації, без будь-яких труднощів дізнавалися, що відбулося в Сорбонні, у Берклі, в Празі, немов то були частини однієї й тієї самої події в одному й тому самому світовому селі, де, згідно з канадським гуру Маршаллом МакЛюеном (ще одне модне ім’я шістдесятих), ми всі й жили.

І все ж це була не світова революція, як її розуміло покоління 1917 року, а мрія про щось таке, чого вже не існувало: досить часто не більше, ніж удавання, нібито, коли поводитися так, неначе вже збудовано барикади, то вони й самі якось зведуться, за симпатичною магією. Інтелігентний консерватор Раймон Арон навіть описав «події травня 1968-го» в Парижі, досить точно, як вуличний театр чи психодраму.

Ніхто ж більше вже не сподівався на соціальну революцію в західному світі. Більшість революціонерів уже й не розглядала промислового робітничого класу, Марксового «грабаря капіталізму», як фундаментально революційного — хіба задля вірності ортодоксальній доктрині. В західній півкулі, хай то буде поміж теоретично заангажованих ультралівих Латинської Америки, а чи серед нетеоретичних студентів-бунтарів Північної Америки, старий «пролетаріат» навіть списували з рахунку як ворога радикалізму: або як привілейовану робітничу аристократію, або як патріотичних прихильників В’єтнамської війни. Майбутнє революції крилося, мовляв, у селянських закутнях «третього світу» (які швидко порожніли), але вже сам факт, що їхніх мешканців мали будити з їхньої пасивності озброєні апостоли бунту з далеких країв, на чолі з Фіделями й Че, натякав на певне ослаблення давньої переконаності в тому, що історична необхідність гарантує, нібито «гнані і голодні», про яких співалося в Інтернаціоналі, самі порозбивають свої кайдани.

До того ж навіть там, де революція була реальністю, а чи ймовірністю, невже вона й досі лишалася справді світовою? Ті рухи, на які уповали революціонери, шістдесятих, були протилежністю екуменічному розмахові. В’єтнамці, палестинці, декілька партизанських рухів за колоніальне визволення, переймалися тільки своїми суто національними справами. Із ширшим світом вони пов’язувалися лише остільки, оскільки вели їх комуністи, які мали такі ширші заангажованості, або ж оскільки біполярна структура світової системи «холодної війни» автоматично робила їх друзями ворогом їхнього ворога. Те, наскільки неістотним зробився давній екуменізм, засвідчив комуністичний Китай, що, хоч як розпивався про світову революцію, провадив неухильно егоїстичну національну політику, що й привела його, в сімдесятих-вісімдесятих, до політики спільної — із США — боротьби з комуністичним СРСР та до реального збройного конфлікту і з СРСР, і з комуністичним В’єтнамом. Революція, що прагнула вийти за межі раціональних кордонів, збереглася тільки в притамованій формі регіональних /404/ рухів: панафриканських, панарабських та особливо панлатиноамериканських. Подібні рухи мали певну реальність, принаймні для бійців-інтелектуалів, що розмовляли однією й тією самою мовою (іспанською, арабською) й вільно пересувалися від країни до країни як вигнанці чи планувальники заколотів. Можна було б навіть стверджувати, нібито декотрі з них, особливо фіделістська версія, містили щиро глобалістські елементи. Зрештою, сам Че поборовся трохи в Конґо, а ще Кубі судилося посилати в сімдесятих свої війська на підтримку революційним режимам Африканського Рогу й Анголи. Та все одно, поза межами латиноамериканських лівих, чи ж багато очікувало насправді всеафриканського чи всеарабського тріумфу соціалістичної емансипації? Чи ж розпад недовговічної Об’єднаної Арабської Республіки Єгипту й Сирії, з абияк приточеним Йєменом (1958-61), а також постійні тертя між однаковою мірою панарабськими й соціалістичними режимами партії Ба’ат у Сирії й Іраку, не засвідчували крихкості, ба навіть політичної нереалістичності наднаціональних революцій?

Справді-бо, найдраматичнішим доказом занепаду ідеї світової революції стала дезінтеграція присвяченого їй міжнародного руху. Після 1956 року СРСР та керований ним міжнародний рух утратили свою монополію на революційну привабу, а також на теорію й ідеологію, що його єднали водно. Тепер існувало багато різновидів марксистів, декілька — марксистів-леніністів і навіть два-три типи поміж тих кількох компартій, що після 1956 року зберегли портрет Йосипа Сталіна на своїх прапорах (китайська, албанська, дві різні [марксистські] компартії, що утворилися з розколотої ортодоксальної Індійської Комуністичної партії).

Те, що зосталося від зорієнтованого на Москву міжнародного комуністичного руху, розпалося в проміжку 1956-68 років, коли Китай порвав із СРСР у 1958-60 і закликав, хоч і з невеликим успіхом, до виходу держав із радянського блоку й до утворення альтернативних комуністичних партій; коли компартії (Заходу переважно), на чолі з італійцями, почали відкрито дистанціюватися від Москви й коли навіть первісний «соцтабір» 1947 року розпався на держави з різними ступенями лояльності Радянському Союзові, від абсолютно відданих йому болгар[22] до абсолютно незалежної від нього Югославії. Радянське вторгнення до Чехословаччини в 1968 році, з метою заміни одного типу комуністичної політики іншим, забило й останнього цвяха в труну «пролетарського інтернаціоналізму». Опісля стало нормою навіть для відданих Москві компартій публічно критикувати СРСР і приймати свою власну політику, що різнилася від московської («єврокомунізм»). Кінець міжнародного комуністичного руху став також кінцем хоч би якого типу соціалістичного чи соціал-революційного інтернаціоналізму, оскільки дисидентські та антимосковські сили не розробляли ніяких дієвих міжнародних організацій, окрім суперницьких сектярських синодів. Єдиним утвором, що все ще слабенько пам’ятав традицію екуменічного визволення, лишився старий, чи то, скорше, відроджений, Соціалістичний Інтернаціонал (1951), який нині представляв урядові та інші партії, здебільшого західні, що формально облишили революцію, світову чи ще там яку, і, в більшості випадків, навіть віру в ідеї Маркса.

IV

Однак, якщо традиція соціальної революції в стилі Жовтня 1917 року вичерпала себе, чи навіть, як доводив дехто, і родительська відносно неї традиція революції в стилі французьких якобінців 1793-го, то соціальна й політична нестабільність, що породжувала революції, зосталася. Вулкан не перестав бути активним. Коли на початку сімдесятих дійшов свого кінця Золотий Вік світового капіталізму, по великих частинах світу прокотилася нова хвиля революції, а за нею, у вісімдесятих, прийшла й криза західних комуністичних систем, яка й призвела до їх краху в 1989 році.

Революції сімдесятих, хоч і відбувалися переважно в «третьому світі», географічно й політично утворювали негармонійний ансамбль. Почалися вони, хоч як це дивно, у Європі: скиненням у квітні 1974 року португальського режиму, найстарішої на континенті правої системи, а трохи перегодом — крахом куди недовговічнішої ультраправої військової диктатури в Греції (див. с. 316). Після довгожданої смерті генерала Франко в 1975 році мирний перехід Іспанії від авторитаризму до парламентського правління завершив цей перехід до конституційної демократії у Південній Європі. Ці трансформації можна все ще було розглядати і як закінчення недовершеної справи, що зосталася від ери європейського фашизму й другої світової війни.

Здійснений радикальними офіцерами переворот породили довгі та безнадійні війни з партизанами африканського колоніального визволення. Ці війни португальська армія вела ще від початку шістдесятих, хоч і без особливих клопотів, за винятком невеликої колонії Ґвінеї-Бісау, де Амілкар Кабрал (1924-1973), чи не найталановитіший з усіх ватажків африканського визволення, загнав колонізаторів у глухий кут наприкінці шістдесятих. У шістдесятих з’явилося багато африканських партизанських рухів — після конфлікту в Конго й зжорсточення південноафриканської політики апартеїду (створення чорних «гоумлендів», Шарпевільська різанина), але вони не мали істотного успіху, оскільки були ослаблені міжплемінними чварами й радянсько-китайським суперництвом. Із дедалі більшою радянською допомогою (Китай був надто поглинутий чудернацьким катаклізмом «Великої культурної революції» Мао), вони відродилися на початку сімдесятих, але саме Португальська революція й дала колоніям нарешті змогу вирвати свою незалежність у 1975 році. Але незабаром Мозамбік та Ангола поринули в куди смертельнішу громадянську війну, ще й при сукупній інтервенції ПАР і США.

Не встигла завалитися Португальська імперія, як велика революція вибухнула в найстарішій з незалежних африканських країн — у замученій голодом Ефіопії, внаслідок чого імператора скинуто (1974), а замінила його лівацька військова хунта, що сильно рівнялася на СРСР, який відповідно переключився зі своєю допомогою на цей регіон, облишивши сомалійську диктатуру Сіада Барре (1969-91), що також тоді ж виставляв своє захоплення Марксом і Леніним. У самій Ефіопії, як на те, знайшлося кому кинути виклик новому режимові, що й був /406/ скинутий 1991 року не менш промарксистськими регіональними визвольними чи сецесіоністськими рухами.

Ці зміни створили моду на режими, віддані, принаймні на папері, справі соціалізму. Дагомея проголосила себе Народною Республікою під проводом звичайного військового ватажка і перейменувалася на Бенін; острів Мадагаскар (Малагасія) проголосив свою відданість соціалізмові, теж 1975 року, після звичайного військового перевороту; Конґо (не плутати з його гігантським сусідом Бельгійським Конґо, перейменованим нині на Заїр, де керує сенсаційно зажерливий проамериканський мілітарист Мобуту) підкреслило свій характер як саме Народна республіка й теж під мілітарним проводом, ну а в Південній Родезії (Зімбабве) одинадцятирічне намагання заснувати незалежну державу під керівництво білих скінчилося 1979 року під дедалі більшим натиском двох партизанських рухів, розділених племінною ідентичністю й політичною орієнтацією (проросійською й прокитайською відповідно). У 1980 році Зімбабве стало незалежним під проводом одного з тих партизанських ватажків.

Коли на папері ці рухи належали до старої революційної родини 1917 року, то в дійсності вони явно належали до відмінного різновиду, і то мало бути неминуче так, зважаючи на відмінності між суспільствами, яким призначалися Марксові й Ленінові аналізи, й соціумами субсахарської постколоніальної Африки. Єдиною з африканських країн, до якої можна було прикласти декотрі з умов подібного аналізу, був економічно розвинений, індустріалізований капіталізм поселенців Південної Африки, де заіснував справді масовий визвольний рух, що не замикався у племінних та расових кордонах: Африканський Національний Конгрес, чому посприяли організація справді масового профспілкового руху та дієздатної компартії. Після кінця «холодної війни» перед цим рухом мусив відступити навіть режим апартеїду. І все ж таки навіть тут рух був непропорційно сильним серед певних африканських племен і відносно куди слабшим поміж інших (наприклад, зулу), й цим становищем скористався до певної міри режим апартеїду. А скрізь інде, за винятком нечисленних, а то й зовсім рідкісних, міських кадрів освічених та озахіднених інтелектуалів, «національні» чи ще які мобілізації в основному засновувалися на племінних лояльностях та альянсах, і за такої ситуації імперіалістам легко було підбурити інші племена проти нових режимів (помітний приклад — Ангола). Єдине, чим марксизм-ленінізм якось торкався цих країн, так це рецепт формування дисциплінованих кадрових партій та авторитарних урядів.

Відступ США з Індокитаю зміцнив наступ комунізму. Весь В’єтнам опинився тепер під незаперечним комуністичним правлінням, і подібні уряди запанували й у Лаосі та Камбоджі, в останньому випадку під керівництвом партії «червоних кхмерів» — особливо вбивчого поєднання маоїзму паризьких кав’ярень свого ватажка Пол Пота (1925—) й озброєного лісового селянства, схильного зруйнувати вироджену цивілізацію міст. Новий режим винищував своїх громадян у кількостях, незмірних навіть на мірки нашого століття (вони не могли вигубити менше 20 відсотків населення), аж поки в’єтнамська інтервенція прогнала /407/ їх, відновивши 1978 року людський уряд. А опісля (і це стало одним із найприкріших епізодів світової дипломатії) і Китай, і блок США продовжували підтримувати полпотівських недобитків на підставах антирадянської й антив’єтнамської політики.

Кінець сімдесятих став свідком того, як хвиля революції донесла свої бризки аж до самих США, коли Центральна Америка з Карибським регіоном, ця незаперечна зона впливу США, начебто повернула ліворуч. Ні Нікарагуанська революція 1979 року, що скинула родину Сомоси (головні постаті впливу Штатів у невеличких республіках регіону), ні дедалі дужчий партизанський рух у Сальвадорі, ні навіть незручний генерал Торріхос, який був усівся над самим Панамським каналом, не ослабили серйозно домінування «дядька Сема», принаймні не більше, ніж Кубинська революція. І ще меншу загрозу являла революція на крихітній острівній Ґренаді в 1983 році, проти якої президент Рейган змобілізував усю свою збройну потугу. І все ж успіх таких рухів різко контрастував із їх невдачею в шістдесятих, створивши атмосферу, близьку до істерії у Вашингтоні в період президентства Рейґана (1980-88). І все ж таки це були безсумнівно революційні явища, хоч і знайомого латиноамериканського типу, а найбільшою новизною, що бентежила й непокоїла прихильників старої лівої традиції, основоположно світської й антиклерикальної, стала поява марксистсько-католицьких священиків, які підтримували заворушення, брали в них участь і навіть вели за собою повстанців. Ця тенденція, легітимізована «теологією визволення», яку підтримала конференція єпископів у Колумбії (1968), започаткувалася після Кубинської революції[23] і знайшла потужну інтелектуальну підтримку в найнесподіванішому місці — у єзуїтів, але наштовхнулася на не таку несподівану опозицію Ватикану.

Хоча історикові видно, наскільки далекими були навіть ті революції сімдесятих від Жовтневої, хоча вони й стверджували свою з нею спорідненість, але уряди США незмінно розглядали їх, по суті, як частину світового наступу комуністичної наддержави. Почасти це було завдяки гаданому правилу гри «пан чи пропав» «холодної війни». Втрата одного гравця мусить бути здобутком другої сторони, а що США побраталися з консервативними силами чи не всього «третього світу», ще й більше, ніж будь-коли, в сімдесятих, то й опинилися з тією стороною, що програвала внаслідок революцій. До того ж Вашингтон гадав, що має підстави нервувати через прогрес у ядерному озброюванні СРСР. У будь-якому разі Золотому Вікові капіталізму, з центральним місцем долара в ньому, наставав край. Позиція США як наддержави неминуче ослаблювалась через пророчену всіма поразку у В’єтнамі, звідки наймогутніша військова держава на світі мусила зрештою забратися геть у 1975 році. Відколи Давид за допомогою пращі здолав велета Голіафа, не бувало ще такого розгрому. Чи не буде засміливим припущення, особливо в світлі війни у Перській затоці проти Іраку в 1991 році, що впевненіші США нізащо не прийняли б так, без опору, ОПЕКівського удару в 1973-му? Чим була ОПЕК, як не просто групою переважно арабських держав нікчемної політичної ваги, котрі мали хіба що свої нафтові свердловини й не були ще /408/ озброєними до зубів завдяки тим високим цінам на нафту, яких вони могли тепер вимагати?

США незмінно розглядали всяке послаблення свого світового верховенства як виклик йому, а також як знак радянського прагнення домогтися панування над світом. Ось чому революції сімдесятих призвели до того, що назвали «другою холодною війною» (Halliday, 1983), де, як завжди, билися «повноважні представники» двох наддержав, переважно в Африці, а згодом і в Афганістані, куди втяглася й сама Радянська Армія, вперше після другої світової війни перейшовши кордон іншої країни. Однак не можна відкинути й твердження, що й сам СРСР відчув: нові революції дозволяють йому трішки змістити світову рівновагу на свою користь — чи, коли точніше, то відшкодувати принаймні частину своїх великих дипломатичних втрат, яких він зазнав у сімдесятих через невдачі з Китаєм і Єгиптом, чиї курси Вашингтону пощастило підправити. СРСР не сунув носа до Америк, але втручався повсюди, особливо в Африці, куди більше, ніж доти, і то не без успіху. Вже сам той факт, що СРСР дозволив Фіделевій Кубі, а чи заохотив її, послати війська на допомогу Ефіопії й супроти нового американського клієнта — Сомалі (1977), а також в Анголу, супроти підтримуваного Штатами бунтівного руху УНІТА й південноафриканських військ, промовляє сам за себе. Радянські заяви були тепер сповнені згадок про «держави соціалістичної орієнтації» як про додаток до повністю комуністичних. Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Нікарагуа, Південний Йємен та Афганістан були присутні на похороні Брежнєва в 1982 році саме під цією рубрикою. Хоча СРСР ані не робив цих революцій, ані не контролював їх, але помітно і з певною жвавістю вітав їх як союзників.

Проте наступна послідовність падінь режимів засвідчила, що ні радянську амбітність, ні «світову комуністичну змову» не випадає робити відповідальними за ці перевороти, хоча б тому, що від 1980 року вже й сама радянська система почала дестабілізуватися, а наприкінці десятиліття вона й розпалася. Падіння «реально існуючого соціалізму» й питання, наскільки це можна трактувати як революції, ми розглянемо в іншому розділі. Однак навіть та найбільша революція, що передувала східним кризам, хоч і завдала США більшого удару, ніж будь-котра інша зміна режимів у сімдесятих, не мала нічого спільного з «холодною війною».

Нею стало скинення шаха в Ірані 1979 року, безперечно найбільша з революцій сімдесятих років, котра увійде в історію як одна з найбільших соціальних революцій XX віку. Вона стала відповіддю на програму блискавичної модернізації й індустріалізації (не кажучи вже про озброєння), за яку взявся шах на основі солідної американської допомоги й нового нафтового багатства країни, після його примноження завдяки ціновій революції ОПЕК 1973 року. Безперечно, він мав надію, окрім інших ознак манії величі, звичайної серед абсолютних правителів, підпертих страшною силою таємної поліції, стати панівною владою в Західній Азії. Модернізація означала земельну реформу, якою вона бачилася шахові: вона перетворювала велику кількість половинщиків та орендарів на велике число субекономічних дрібних власників чи безробітних шукачів роботи, котрі міґрували до міст. Тегеран виріс: від 1,8 мільйона (1960) до 6 мільйонів. /409/ Підтримувані урядом капіталомісткі високотехнологічні агрогалузі зробили багато робочих рук зайвими, але не підняли виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення, тож у шістдесятих-сімдесятих це виробництво падало. Наприкінці сімдесятих Іран уже ввозив більшість своїх харчових продуктів із закордону.

Тому шах дедалі більше спирався на фінансовану нафтою індустріалізацію, що, нездатна конкурувати у світі, захищалася вдома протекціонізмом. Поєднання занепалого сільського господарства, недієздатної економіки, масованого імпорту, зокрема зброї, та нафтового буму призвело до інфляції. Могло так статися, що рівень життя більшості іранців, не зайнятих безпосередньо в сучасному секторі економіки й не причетних до ростучих і процвітаючих міських бізнесових класів, різко впав протягом років, що передували революції.

Шахова енергійна культурна модернізація також обернулася проти нього. Його (й шахині) щира підтримка поліпшенню становища жінок навряд чи могла стати популярною в мусульманській країні, як мали це відкрити й афганські комуністи. А його не менш щирий ентузіазм до освіти збільшив масову письменність (хоча близько половини населення зосталося неписьменним), породивши велику кількість революційних студентів та інтелектуалів. Індустріалізація зміцнила стратегічну позицію робітничого класу, надто в нафтовій промисловості.

Оскільки в 1953 році шаха знов посадили на трон на допомогою організованого ЦРУ перевороту, всупереч широкому народному рухові, він небагато накопичив капіталу лояльності й законності, аби на той капітал зіпертись. Сама ж його династія, родина Пехлеві, могла згадати хіба що переворот її засновника, Реза Шаха, солдата з козацької бригади, який у 1925 році присвоїв собі титул шаха. І все ж у шістдесятих-сімдесятих таємна поліція душила стару комуністичну й національну опозицію, придушувала регіональні й етнічні рухи, зокрема й звичайні лівого типу партизанські групи, ортодоксально-марксистські чи й ісламсько-марксистські. Ці рухи не могли викресати іскру для вибуху, що, згідно з давньою традицією революцій від Парижа 1789-го до Петрограда 1917-го, в основному бував рухом міських мас. Село ж сиділо тихо.

Іскра прийшла з цікавої особливості іранського суспільства — від організованого й політично активного ісламського духовенства, що посідало таку громадську позицію, якій не було паралелей ніде в мусульманському світі чи й навіть у його шиїтському секторі. В минулому вони, разом із базарними купцями та ремісниками, становили активістський елемент в іранській політиці. Тепер мулли мобілізували новий міський плебс, цю широку верству, що мала більш ніж адекватні підстави для опозиції.

Їхній проводир, аятолла Рухолла Хомейні (1903-1989), літній, видатний і мстивий, перебував у вигнанні від середини шістдесятих років, коли він водив демонстрації проти пропонованого референдуму про земельну реформу й поліційних репресій проти діяльності духовенства у священному місті Кум. Відтоді він таврував монархію як антиісламську Від початку сімдесятих він почав проповідувати тотально ісламську форму правління, обов’язок духовенства повставати проти /410/ деспотичних властей і фактично закликати до захоплення влади, одне слово, до ісламської революції. Це було радикальне нововведення, навіть для політично активних шиїтських священиків. Ці сентименти передавалися масам через посередництво посткоранічного засобу магнітофонних касет, і маси слухали. У 1978 році молоді релігійні студенти вийшли на демонстрацію, протестуючи проти гаданого вбивства когось таємною поліцією, і їх розстріляно. Були організовані подальші демонстрації з метою вшанування мучеників, І мали вони повторюватися кожні сорок день. Виступи росли, й під кінець року вже мільйони вийшли на вулиці демонструвати проти режиму. Знов почали діяти партизани. Нафтовики позачиняли нафтові промисли під час вирішально дієвого страйку, а крамарі позамикали свої крамниці на базарі. Життя країни зупинилося, а армія чи не змогла, чи не захотіла придушувати повстання. 16 січня 1979 року шах подався у вигнання — Іранська революція перемогла.

Новизна цієї революції полягала в ідеології. Практично всі явища, що доти зазвичай вважалися революційними, узгоджувалися з традицією, ідеологією і взагалі з лексиконом Західної революції після 1789 року а коли точніше — то з певним типом світського лівого крила, здебільшого соціалістичним чи комуністичним. Традиційні ліві й справді були присутні й діяли в Ірані, і їхня заслуга у скиненні шаха, себто за допомогою робітничих страйків, була досить значна. Проте новий режим майже негайно ліквідував лівий рух. Іранська революція стала першою, що перемогла під прапором релігійного фундаменталізму й що замінила колишній устрій популістською теократією, чиєю проголошеною програмою було повернення до VII століття по Р.Х., чи то, радше, оскільки ми ж перебуваємо в ісламському середовищі, до становища після хіджри, коли написано Священний Коран. Для революціонерів старого типу це був настільки чудний розвиток подій, от ніби папа Пій IX узяв та й очолив Римську революцію 1848 року.

Це не означає, ніби віднині саме релігійні рухи мали наснажувати революції, хай навіть від сімдесятих вони в ісламському світі безперечно стали масовою політичною силою серед ростучих населень своїх країн і почали, під впливом Іранської революції, удаватися до повстань. Ісламські фундаменталісти збунтувалися й були жорстоко придушені в баатистській Сирії, вони штурмували найсвященішу зі святинь у благочестивій Саудівській Аравії, а також убили президента Єгипту (під проводом інженера-електрика), і все це сталося в 1979-82 роках[24]. Жодна революційна доктрина не замінила старої революційної традиції 1789/1917 років, ані жодний із панівних проектів зміни світу, який би не зводився до його перевертання.

Це навіть не означає, нібито стара революційна традиція пощезла із політичної сцени, а чи втратила всю свою силу скидання режимів, хоча падіння радянського комунізму практично усунуло її як таку з великої частини світу. Старі ідеології зберегли істотний вплив у Латинській Америці, де найгрізніший повстанський рух вісімдесятих, перуанський «Сяючий шлях», вимахував прапором свого маоїзму. Існували вони і в Африці, і в Індії. До того ж, на подив вихованим на банальностях «холодної війни», «авангардні» правлячі партії /411/ радянського типу пережили падіння Радянського Союзу, надто ж у відсталих країнах і в «третьому світі». Вони перемогли на чесних виборах на півдні Балкан і довели на Кубі і в Нікарагуа, в Анголі й навіть, після виведення радянських військ, у Кабулі, що вони — щось більше, ніж прості клієнти Москви. Однак навіть тут стара традиція занепадала, а часто навіть руйнувалася зсередини, от як у Сербії, де компартія перетворилася на партію великосербського шовінізму, чи в палестинському русі, де керівництво світського лівого крила постійно підривалося зміцнінням ісламського фундаменталізму.

V

Отже, революції кінця XX віку мали дві характерні риси: атрофію усталеної революційної традиції й відродження мас. Як ми переконалися (див. розділ 2), небагато революцій після 1917-18 років робилося на рівні низів. Більшість їх робилася зусиллями активістських меншостей заангажованих та організованих або ж насаджувалася згори, за допомогою армійських переворотів чи військово¬го завоювання, хоча це не означає, нібито вони не бували, за підхожих обставин, щиро народними. За винятком приходу із чужоземними завойовниками, їм рідко щастило перемагати іншим чином. Однак наприкінці XX віку «маси» поверталися на сцену не так у другорядних, як у головних ролях. Активізм меншостей, у вигляді сільського чи міського партизанства й тероризму тривав собі й справді став ендемічним у розвиненому світі, а також у значних частинах Південної Азії й ісламської зони. Число міжнародних терористичних інцидентів, як підрахував Держдепартамент США, зростало майже безперервно: від 125 в 1968 й до 831 в 1987 році, а число їхніх жертв теж відповідно збільшувалося: від 241 до 2905 (UN World Social Situation, 1989, p. 165).

Зростав і перелік політичних убивств: президенти Анвар Садат, Єгипет (1981), Індіра Ґанді (1984) й Раджів Ґанді (1991) обоє — Індія. Досить і цих прикладів. Діяльність ІРА в Об’єднаному Королівстві й ЕТА в Іспанії характерні для цього типу дрібногрупового насильства, яке має ту перевагу, що його можуть здійснювати кілька сотень чи навіть кілька десятків активістів, послуговуючись дуже потужними, дешевими й портативними вибухівками та озброєннями, що їх нині велику масу розкидала по світу процвітаюча міжнародна система торгівлі зброєю. Вони стали симптомом дедалі більшої варваризації усіх трьох світів, додаючи до загального забруднення ще й узагальнене насильство та непевність атмосфери, дихати якою навчилося міське людство наприкінці тисячоліття. Однак внесок цього насильства до політичної революції не великий.

Не те, що готовність, як засвідчила Іранська революція, народу у своїй мільйонності вийти на вулиці. Або, як у Східній Німеччині через десять років громадяни НДР вирішили — неорганізовано, спонтанно, хоча дуже посприяло цьому рішення Чехословаччини відкрити свої кордони, — проголосувати проти/412/ свого режиму ногами — пішки й на колесах еміґрувати до Західної Німеччини. Протягом двох місяців близько 130.000 їх учинило так (Umbruch, 1990, pp. 7-10), перш ніж упала Берлінська стіна. Або як у Румунії, де телебачення уперше схопило момент початку революції — в обвислій спідній щелепі диктатора, коли зігнана режимом на головний майдан юрба почала не так вітати його, як освистувати. Або ще в окупованих частинах Палестини, коли інтіфада, масовий рух неспівпраці, розпочавшись 1987 року, продемонструвала, що віднині тільки активні репресії, а не пасивність чи навіть мовчазне прийняття, можуть утримати ізраїльську окупацію. Хоч би що спонукувало інертні доти населення до дії — сучасні комунікації на кшталт телебачення й магнітофонів утруднювали ізоляцію навіть найвідірваніших від світських справ, — саме готовність мас вийти на вулицю вирішувала все.

Ці масові акції не скидали самі по собі режимів та й не могли їх скидати. їх навіть можна було зупиняти примусом і кулями, от як зупинено масову мобілізацію за демократію в Китаї, у 1989-му на площі Тянаньмень у Пекіні. (І все ж таки цей студентський і міський рух, хоч який широкий, представляв у Китаї лише скромну меншість, але навіть при цьому викликав серйозні вагання режиму.) Що досягалося такою мобілізацією мас, так це доведення втрати режимом легітимності. В Ірані, як і в Петрограді 1917 року, втрату легітимності доведено у щонайкласичніший спосіб — відмовою армії й поліції виконувати накази. У Східній Європі така мобілізація переконала старі режими, вже й так деморалізовані відмовою в радянській допомозі, що їхній час закінчився. Це було шкільне доведення Ленінової максими, що голосування ногами громадян може бути дієвішим за голосування на виборах. Звісно, самому простому тупотінню маси громадян ногами годі зробити революцію. Вони ж не війська, а юрби, чи то статистичні скупчення індивідів. Вони потребували лідерів, політичних структур чи стратегій, аби стати дієвими. В Ірані їх змобілізувала кампанія політичного протесту супротивників режиму, але перетворила кампанію на революцію саме готовність мільйонів приєднатися до неї. Достоту як раніше масові приклади подібного втручання мас відгукувалися на політичний заклик згори: чи то від Індійського Національного Конгресу — утримуватися від співпраці з британцями у двадцятих-тридцятих (див. розділ 7), а чи від прихильників президента Перона — вимагати звільнення їхнього арештованого героя в славетний «День Лояльності» на Пласа де Майо в Буенос-Айресі (1945). До того ж рахувалася не чиста чисельність, а чисельність, що діяла в ситуації, яка робила її оперативно дієвою.

Ми ще й досі не розуміємо, чому голосування масовими ногами стало настільки значущою частиною політики в останніх десятиліттях XX віку. Одна причина тут має бути та, що в цей період прірва між керівниками й керованими глибшає майже всюди, хоча в державах, котрі забезпечують політичні механізми для з’ясовування думок своїх громадян та способи виражання ними час від часу їхніх політичних преференцій, це навряд чи породило б революцію чи повну втрату контакту. Демонстрації майже одностайної недовіри найімовірніше відбувалися у режимів, які або втратили, або (як Ізраїль на окупованих територіях) ніколи й /413/ не мали легітимності, надко коли приховували це від самих себе[25]. І все ж таки масові демонстрації відкидання існуючих політичних чи партійних систем стали досить загальним явищем навіть в усталених парламентсько-демократичних системах, як засвідчила італійська політична криза 1992-93 років, а також виникнення нових, великих виборчих сил у кількох країнах, чиїм спільним знаменником було просто їхнє неототожнення з будь-котрою зі старих партій.

Однак є ще одна причина відродження мас: урбанізація планети й особливо «третього світу». В класичну добу революцій, від 1789 до 1917 років, старі режими скидалися у великих містах, а нові усталювалися безмовними плебісцитами провінції. Новизною фази революцій, котра настала після тридцятих, було те, що вони робилися у провінції, на селі, а тоді вже, перемігши, ввозилися у міста. Наприкінці XX віку, коли не брати до уваги кількох ретроградних регіонів, революція знов почала приходити з великого міста, навіть у «третьому світі». А як же ще вона мала чинити, коли більшість жителів будь-котрої великої держави мешкала тепер там, чи до того йшлося, та коли велике місто, цей осідок влади, могло вижити й захиститися від сільського виклику не в останню чергу завдяки модерній технології, поки його власті не втратили лояльності своїх населень. Війна в Афганістані (1979-88) довела, що спертий на місто режим може утриматися у класичній партизанській країні, наїжаченій сільськими повстанцями, підтримуваній, фінансованій та оснащеній модерною високотехнологічною зброєю, навіть після відходу чужоземної армії, на яку він покладався. Уряд президента Наджібулли, всім на подив, тримався ще кілька років після того, як відійшла Радянська Армія, а коли впав, то не через неспроможність Кабула чинити й далі опір сільським військам, а через рішення частини його професійних вояків перейти на другу сторону. Після Війни у Перській затоці 1991 року Саддам Хусейн утримався в Іраку, попри великі повстання на півночі й на півдні країни й попри становище військової слабкості, завдяки, в основному, тому, що він не втратив Багдада. Революції наприкінці XX віку мають бути міськими, якщо вони хочуть перемагати.

Чи продовжуватимуться вони й далі? Чи після чотирьох великих хвиль у XX віці: 1917-20, 1944-62, 1974-78 і 1989—, — будуть іще напади краху та скидання влади? Ніхто, озираючись назад на століття, в якому лише жменька держав, що існують нині, заіснувала чи збереглася, не пройшовши через революцію, збройну контрреволюцію, військові перевороти чи збройні громадянські конфлікти[26], не поставить багато грошей на вселенський тріумф мирної та конституційної зміни, як у 1989 році провіщали декотрі ейфоричні пророки, що вірять у ліберальну демократію. Світ, що вступає до третього тисячоліття, не є світом стабільних держав чи стабільних суспільств.

Однак, навіть коли практично немає сумнівів у тому, що світ, чи принаймні велика його частина, буде сповнений бурхливих змін, нез’ясовною лишається природа цих змін. Світ наприкінці «основного з XX віку» перебуває у стані не так революційної кризи, як соціального краху, хоча у ньому, природно, є країни, де, як в Ірані сімдесятих, існують умови для скинення ненависних режимів, що /414/ втратили легітимність, народним підйомом під керівництвом сил, здатних їх замінити: наприклад, на час написання цієї книги, Алжир, а, до зречення режиму апартеїду, такою була Південна Африка. (Звідси не випливає, нібито революційні умови, потенційні чи реальні, неодмінно творять успішні революції.) І все ж таки цей тип сфокусованого невдоволення статусом-кво є на сьогодні не таким загальним, як нєсфокусоване відкидання того, що є нині, як відсутність чи недовіра до політичної організації, а чи просто як процес дезінтеграції, що до нього, як можуть, так і пристосовуються і внутрішня, й міжнародна політики держав.

А ще світ сповнений насильства — у ньому більше насильства, ніж було в минулому, і ще він повен зброї (не менш, либонь, релевантний факт). У роки перед приходом Гітлера до влади в Німеччині й Австрії, хоч яка гостра там була міжрасова напруженість і ненависть, а все ж нелегко уявити собі, щоб тоді ці явища прибрали форми неонацистських юних голомозих, здатних спалити будинок, де мешкають імміґранти, щоб загинуло шестеро членів турецької родини. Проте в 1993 році такий інцидент хоч і шокує, але вже не дивує, коли це трапляється в самому серці мирної Німеччини, скажімо в місті Золінгені з його чи не найстарішою в країні традицією робітничого соціалізму.

До того ж нинішня доступність усякої дуже руйнівної зброї та вибухівки така, що вже не випадає вважати за само собою зрозуміле звичайну державну монополію на озброєння в розвинених суспільствах. За тієї анархії вбогості й жадібності, яка замінила колишній радянський блок, уже зовсім не здається неймовірною можливість потрапляння ядерної зброї чи засобів її виготовлення до рук неурядових утворень.

Ось чому світ третього тисячоліття майже напевне продовжуватиме бути світом насильницької політики й насильницьких політичних змін. Невідомо тільки, куди вони приведуть. /415/

Примітки

[19] Один блискучий польський журналіст, що вів тоді репортажі з (теоретично) лумумбістської провінції, дав дуже яскраву картину трагічної конґолезької анархії (Kapuszinski, 1990).

[20] Головним винятком тут є активісти того, що можна б назвати «ґеттовськими» партизанськими рухами на кшталт Тимчасової ІРА в Ольстері, недовговічних «Чорних пантер» у США й палестинських партизанів, дітей діаспори з біженських таборів, які переважно чи й поголовно можуть бути вихідцями з дітей вулиці, а не з аудиторій, особливо коли в ґетто немає значущого середнього класу.

[21] За найточнішими оцінками, число людей, яких «зникли» чи вбили під час аргентинської «брудної війни» 1976-82 років, становить близько десяти тисяч. (Las Cifras, 1988, p. 33.)

[22] Виявляється, що Болгарія справді просила, щоб її включили до СРСР як радянську республіку, але дістала відмову на підставах міжнародної дипломатії.

[23] Автор цієї книги сам чув, як Фідель Кастро, в одному зі своїх публічних монологів у Гавані, висловив свій подив таким розвитком подій, закликавши слухачів вітати цих несподіваних нових союзників.

[24] Іншим вочевидь релігійним рухам насильницької політики, які з’явилися в цей період, бракує універсалістської приваби, ба навіть вони її свідомо виключають, тож їх найкраще буде розглядати як підвиди етнічної мобілізації, наприклад, войовничий буддизм сингалів на Шрі-Ланці та індуїстський і сікхський екстремізми в Індії.

[25] За чотири місяці до краху НДР місцеві вибори в тій державі дали правлячій партії 98,85 відсотка голосів виборців.

[26] Не беручи до уваги мінідержав із менш ніж півмільйонними населеннями, єдиними послідовно «конституційними» державами є США, Австралія, Канада, Нова Зеландія, Ірландія, Швеція, Швейцарія і Велика Британія (без Північної Ірландії). Держави, що були окуповані до чи після другої світової війни, не класифікуються як такі, що відзначаються неперервною конституційністю, хоча, в крайньому разі, ще декілька екс-колоній чи тихих заводей, які ніколи не знали військових переворотів чи вітчизняного збройного виклику владі, можуть також розглядатись як «нереволюційні», наприклад, Гайана, Бутан та Об’єднані Арабські Емірати.

Джерело: Ерік Гобсбаум. Вік екстремізму. Коротка історія XX віку. — Київ: «Альтернативи», 2001. — Стор. 392-415.

Advertisements

0 Responses to “«Третій світ» і революція”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: