До критики насильства

Вальтер Беньямін

Завдання критики насильства можна викласти як виявлення відношення цієї критики до права і справедливості. Бо певне явище, яку б дію воно не чинило, перетворюється на насильство у точному сенсі цього слова лише тоді, коли зачіпає моральні питання. Царину цих питань визначують поняття права та справедливості. Щодо першого з них, очевидно, що саме мета та засоби її досягнення утворюють фундаментальні відношення будь-якого правопорядку. Окрім того – шукати насильство варто лише у сфері засобів, а не цілей. Ці спостереження дають критиці насильства набагато більше, а також, мабуть, щось зовсім інше, ніж на перший погляд. Бо коли насильство є засобом, то мірило для його критики видається без зволікань знайденим. Воно постає у питанні, чи за певних обставин насильство стає засобом для досягнення справедливих або несправедливих цілей. Критика насильства імпліцитно передбачалася б тоді системою справедливих цілей. Втім, цього не відбувається. Бо те, що ця система, – уявімо її навіть застрахованою від усіх сумнівів, – міститиме в собі, не буде критерієм для принципу насильства, а лише для випадків його застосування. Відкритим і надалі залишалося б питання, чи моральним є застосування насильства на рівні засадничих принципів і засобів задля досягнення справедливих цілей. Вирішення цього питання потребує ще одного, глибшого критерію, котрим розрізнювалася би сфера засобів без розгляду цілей, котрим вони слугують.

Виключення цього сумлінного критичного підходу характеризує, чи не як найприкметніша риса, широкий напрямок філософії права: природне право. Воно настільки ж не вбачає проблеми у використанні насильницьких засобів задля справедливих цілей, як людина у «праві» переносити своє тіло в напрямку бажаної мети. За цими поглядами (що стали ідеологічним підґрунтям тероризму під час Французької революції) насильство є натуральним продуктам і водночас сировиною, використання якої не створює жодних проблем, хіба що, коли насильством зловживають задля несправедливих цілей. Якщо за державною теорією природного права особистість відмовляється від усього власного насильства на пожиток держави, то це відбувається за припущенням (котре, наприклад, чітко визначається Спінозою у його «Теолого-політичному трактаті» 1), що кожний перед укладанням цієї раціональної угоди, чинить за своїм бажанням де-юре насильство, яке де-факто стоїть під його орудою. Можливо, ці уявлення запізніло підживлювалися біологією Дарвіна, яка цілком догматично вважає, окрім природного добору, споконвічними і єдино відповідними вітальним цілям природи лише засоби насильства. Популярна дарвіністська філософія неодноразово демонструвала, який малий крок відділяє цю природознавчу догму від ще грубішої філософії права, згідно з якою насильство вже тим легітимне, що воно відповідає майже усім природним цілям.

Ця природно-правова теза про насильство як природну даність є діаметрально протилежною позитивно-правовій, що вбачає у насильстві певне історичне утворення. Якщо природне право може судити про будь-яке чинне, тільки критикуючи його цілі, позитивне судить про кожне нове право, спираючись лише на критику його засобів. У той час, як справедливість утворює критерій для цілей, законність – для засобів. Ця антитеза жодним чином не заважає обом школам об’єднатися у спільній засадничій догмі: справедливі цілі можуть досягатися узаконеними засобами, а узаконені засоби – вживатися задля справедливих цілей. Природне право намагається «виправдати» засоби справедливими цілями, позитивне право натомість – «гарантувати» справедливість цілей завдяки узаконенню засобів. Ця антиномія виявиться нерозв’язною, якщо спільне догматичне припущення є хибним, якщо узаконені засоби з одного боку і справедливі цілі з другого знаходяться у нерозв’язній суперечності. А суперечність не вдасться розв’язати, поки цей колообіг доводів триватиме, і не буде встановлено незалежних критеріїв, як для узаконених засобів, так і для справедливих цілей.

Царина цілей, а разом із нею й питання щодо критеріїв справедливості, наразі виключається з цього дослідження. Натомість центральне місце займатиме питання про правомірність певних засобів, що являють собою насильство. Засади природного права його вирішити не спроможні, вони лише призведуть до безодньої казуїстики. Бо якщо позитивне право не бачить безвідносності цілей, то природне – відносності засобів. Втім позитивну теорію права можна у якості гіпотетичної основи прийняти на початку цього дослідження, бо вона провадить принципову різницю між видами насильства, незалежно від випадків його застосування. Йдеться про розрізнення між історично визнаним, так званим санкціонованим, і несанкціонованим насильством. Якщо з цього розрізнення випливатимуть наступні роздуми, – це  зовсім не означатиме, що певне насильство класифікуватиметься, виходячи з його санкціонованості. Бо в критиці насильства не застосовується, а радше оцінюється його позитивно-правовий вимір. Йдеться про питання, що ж випливає для сутності насильства з того, що подібне розрізнення взагалі є можливим, чи, інакше кажучи, щодо сенсу цього розрізнення. Скоро достатньо з’ясується, що позитивно-правове розрізнення має рацію, є повністю обґрунтованим та нічим незамінним, але  водночас буде висвітлено ті сфери, єдино в яких воно стає можливим.

Одне слово: якщо встановлений позитивним правом критерій оцінки законності насильства можна проаналізувати стосовно його змісту, то сфера його вжитку підлягає критиці у зв’язку з її значимістю. Для цієї критики має відшукатися позиція, що знаходиться поза позитивною філософією права, але й поза межами природного права. Далі буди встановлено, наскільки цей підхід може втілити історично-філософський розгляд права.

Сенс поділу насильства на законне та незаконне не безумовно очевидний. Треба рішуче відхилити природно-правне непорозуміння, ніби він полягає у розрізненні видів насильства за справедливістю та несправедливістю його цілей. Скоріш, як вже зазначалося, позитивне право вимагає від усіх форм насильства доказів  історичності його походження, які за певних умов містять санкції і легітимують його. Оскільки визнання правового насильства найясніше проявляється у принципово безопірному підхиленні під його цілі, наявність чи нестача загального історичного визнання цих цілей закладають ґрунт для гіпотетичного розрізнення насильств. Ті цілі, котрим цього визнання бракує, називають природними, інші – правовими. Розмаїті функції насильства, в залежності від правових чи природних її цілей, найясніше простежуються на тлі конкретних правових відношень. Задля простоти наступна розвідка послуговуватися відношеннями, чинними у сучасній Європі.

Таким правовим відносинам, що стосується окремо взятої особистості як суб’єкта права, притаманна тенденція запобігати появі природних цілей у особистостей в усіх випадках, коли за певних обставин для їх досягнення треба удатися до насильства. Тобто, ця правова система намагається в усіх сферах, де особистість могла б доцільно вжити насильство, встановити правові цілі, котрі досягаються лише за допомогою насильства юридичного. Отже вона обстоює за обмеження правовими цілями навіть і тих царин, у яких природні цілі задані у принципово широких межах, тільки-но природні цілі переслідуються із надмірним насильством, як, наприклад, у випадку виховання, що проявляється у законах, котрі визначають межі виховного покарання. Можна навіть сформулювати загальну максиму сучасного європейського законодавства: усі природні цілі обов’язково зіштовхнуться з юридичними, якщо реалізовуватимуться з більшою або меншою мірою насильства. (Суперечність, у яку тут потрапляє право на самозахист, поясниться далі сама собою.) З цієї максими випливає, що право вбачає у насильстві, зосередженому в руках окремої особистості, небезпеку підриву правопорядку. Тобто загрозу перешкоджання правовиконавчій владі та правовим цілям? Але ж ні, бо тоді засуджувалося не насильство як таке, а лише удавання до засобів, супротивних праву. Можна закинути, що система правових цілей не витримає, якщо десь природні цілі дозволятиметься досягати силоміць. Однак це тільки-но догма. На противагу їй варто було б розглянути можливість того, що інтерес до монополізації насильства по відношенню до окремих осіб вражаючим чином пояснюється швидше намірами зберегти саме право, а зовсім не правові цілі. І насильство, коли воно не в руках відповідного права, являє для нього небезпеку, і геть не через цілі, яких воно домагається, а через самий тільки факт його існування поза правом. Ще яскравіше цей здогад пояснюється усвідомленням того, скільки разів фігура «великого» злочинця, навіть за умови повної непривабливості його цілей, викликала таємне захоплення у громадськості. До цього не може призвести сам вчинок злодія, а лише сила, про яку він свідчить. Погрозливим тут постає насильство, котрим право сьогодні намагається заволодіти в усіх сферах діяльності, відбираючи його в одинаків, і навіть у мить своєї поразки це насильство викликає симпатію мас, спрямовану проти права. Через яку ж свою функцію насильство може видатися праву таким небезпечним, так сильно страшити  його, має найясніше проявитися там, де навіть за нинішнього правопорядку йому ще дозволяється розгорнутися.

Перш за все це трапляється у класовій боротьбі, у формі гарантованого права трудящих на страйк. Окрім держави, організоване робітництво є сьогодні ледь не єдиним суб’єктом права, якому дозволено чинити насильство. Звичайно, проти цієї думки вже готове заперечення, що невиконання дій, тобто не-дію, чим власне і є страйк, взагалі не можна представляти як насильство. Саме через ці міркування, ймовірно, державній владі було легше поступитися правом на страйк, коли поступки вже було не минути. Але істина ця не безумовна, і тому – не обов’язкова. Справді, невиконання котроїсь дії, і також якогось обов’язку, де воно дорівнює «перериванню відносин», може відбутися за допомогою зовсім не насильницьких, чистих засобів. І на думку держави (або права) у праві на страйк робітництву зовсім не надається право вчиняти насильство, а скоріш можливість уникнути насильства, опосередковано здійснюваного працедавцем. Відповідні даним вимогам страйки трапляються час від часу і свідчать лише про «відхід» чи «відчуження» від працедавця. Одначе, у невиконання певних дій обов’язково потрапляє момент насильства, до того ж у формі здирництва, якщо наявна принципова готовність відновити призупинену дію за певних обставин, котрі можуть взагалі не мати до цієї дії відношення, чи ладні лише поверхово її змінити. Згідно з цим роз’ясненням право на страйк – з погляду робітництва, що виступає проти держави – є  правом ужити силу задля провадження в життя певних цілей. Протилежність обох концепцій проявляється в усій своїй гостроті у революційному загальному страйку. У цій ситуації робітники завжди посилаються на своє право на страйк, що держава характеризує як зловживання і вдається до надзвичайних заходів, наче це право призначається «не для цього». Бо держава зберігає за собою можливість пояснити, що одночасне виголошення страйку в усіх галузях промисловості суперечить закону, адже в усіх царинах не можуть існувати особливі, визнані законодавством причини для страйку. В цих різних інтерпретаціях виявляє себе об’єктивне протиріччя правової ситуації, за якою держава визнає насильство, до чиїх цілей, як цілей природних, вона ставиться подеколи байдуже, а втім коли справа повертає на серйозне (революційний загальний страйк), готова ворожо протистояти ним. Бо, хоч це на перше око і здається парадоксальним, навіть та поведінка, що призводить до здійснення права, може за певних обставин описуватися як насильницька. Зокрема коли поведінка ця активна і здійснює своє належне право, щоб скинути правову систему, силою якої вона отримала це право; коли ж вона пасивна, її все одно малюють так само, як за вище розкритою логікою у випадку здирництва. Це свідчить лише про об’єктивну суперечність правової ситуації, а втім не про логічну  незгідність у праві, коли за певної нагоди воно вживає насильство проти страйкарів, що також його застосовують. Адже держава більш за все стережеться у страйку тієї функції насильства, котру покладено наріжним каменем цього дослідження, бо її виявлення становить єдино надійний базис для критики. Бо якщо насильство, як це здається на перший погляд, було б лише засобом для безпосереднього забезпечення першої ліпшої потреби, воно могло б досягати своєї мети лише у вигляді насильства хижацького. І було б геть непридатним для більш менш сталого обґрунтування чи перетворення відносин. А втім страйк свідчить, що воно на те здатне, що насильство спроможне як перетворювати правовідносини, так і бути ґрунтом для них, хай відчуття справедливості від цього і почується окривдженим. Напрошується заперечення, що подібна функція насильства є випадковою і поодинокою. Його спростує розгляд воєнного насильства.

Існування воєнного права спирається на ті самі об’єктивні протиріччя правової ситуації, як і у права на страйк, а саме: суб’єкти права санкціонують насильство, цілі якого для них залишаються природними і тому у вирішальний момент вступають у конфлікт з їхніми власними правовими чи природними цілями. Щоправда, воєнне насильство, як насильство хижацьке, доволі прямо скероване на свої цілі. З усім тим вражає, що навіть – чи, мабуть, точніше – саме за примітивних умов, котрим ледь знайомий початок державно-правових відношень, складення миру в усій його церемонійності стає конче необхідним навіть тоді, коли владу переможця, здавалося б, вже ніщо не здатне похитнути.  Дійсно, слово «мир» у сенсі, в якому воно співвідноситься зі значенням слова «війна» (існує й зовсім інше, рівною мірою неметафоричне та політичне його значення, котре вживає Кант, говорячи про «вічний мир»), прямо позначає апріорне, незалежне від інших правових умов і необхідне санкціонування будь-якої перемоги. Воно полягає саме у тому, що нові відношення визнаються як нове «право», геть незалежно від того, чи потребують вони де факто гарантії для свого подальшого існування. Отже, якщо військове насильство можна визнати першопочатком та прообразом усіх форм насильства, спрямованого на природні цілі, то всьому подібному насильству притаманний законотворчий характер. Згодом ми ще повернемося до далекосяжності цього висновку. Він пояснює вищезгадану тенденцію сучасного права – відібрати щонайменше в окремої особи, як у суб’єкта права, насильство в усіх його формах, нехай і скероване лише на природні цілі. Насильство великого злочинця протистоїть праву із загрозою утвердження нового закону, і загроза ця, попри її безсилля, у визначні моменти ще й досі завдає жаху громаді, як і за давньої давнини. Проте держава побоюється у цьому насильстві саме його законодавчого характеру, бо вона повинна вбачати у ньому законодавче тоді, коли зовнішні сили примушують  визнати їх право на проведення війни, а класи – на оголошення страйку.

Скорочений переклад з німецької Євгенії Бєлорусець за виданням: Walter Benjamin: Zur Kritik der Gewalt, in: Gesammelte Schriften II.1, Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1991, S. 179-203.

Джерело: «Простори», Київ. – №4, 2011.

Advertisements

0 Responses to “До критики насильства”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: